Прощення

Scheiße

—  Scheiße![35] — вигукує Роза Портеро і тисне на гальма. Автомобіль на не розчищеній від снігу дорозі заносить, але, на щастя, він не зачіпає хлопця, який іде пішохідним переходом на червоне світло. Роза помітила пішохода вчасно, але його вигляд справив на неї таке враження, що жінка вчепилася в нього поглядом так, що мало не збила. Зима, а хлоп майже голий. Одягнений тільки в джинси й фіолетову футболку з коротким рукавом. На обличчі — протигаз. Там, де має бути рот, метляється довгий гумовий хоботок з великим циліндричним фільтром на кінчику. На футболці надпис «DAS IST MARIBOR». Хлопець струшує головою — і гумовий хоботок вдаряється об дах автомобіля. Роза в дзеркалі заднього виду на мить зауважує герб ФК «Марибор», велику дірку ззаду на джинсах, почервонілий від морозу шмат шкіри на сідницях; потім хлопчина зникає.

— Ну ні! Напевно, всі ряджені в цьому місті мріють потрапити мені під колеса? Здається, міський акваріум зовсім недалеко. Я б дійшла з готелю пішки швидше, ніж на машині. Пішки і без нещасних випадків, але я їду по тих довбаних мариборських ямах, — люто бурмоче собі під ніс Роза.

Повернувшись до готелю, Роза стукає у двері номера Білого. Ніхто не відповідає. Вона йде у свій номер, починає збиратися до театру. Дзвонить старий готельний телефон родом з вісімдесятих.

— Через 20 хвилин у холі готелю, — сухо каже Білий і кладе слухавку.

Роза одягає чорне вечірнє плаття в стилі тридцятих. Пишні рукави і рукавички маскують її штучну руку. Коротка спідниця, різкі парфуми. На ліжку лежить тристаграмова плитка шоколаду, від якої Роза час від часу відламує шматок і запиває довгими ковтками кока-коли з дволітрової пластикової пляшки. Перед дзеркалом у ванній жінка однією рукою спритно заколює волосся. Пензлик для нанесення пудри торкається обличчя, зупиняється на подовгуватому шрамі за правим вухом. Роза повільно проводить по ньому вказівним пальцем, замислено виходить із ванної кімнати і сідає перед шкатулкою Кирилова. Уважно, по черзі, розглядає фігурки, зупиняється, починає все спочатку. Раптом зривається на ноги, витягує з кишені шуби квиток та невеликий флаєр і тримає їх над скринькою.

Через кілька хвилин Роза знову стукає в номер Білого, цього разу гучніше й рішучіше. Адам відчиняє. Він саме застібає ґудзики на білій сорочці. Роза одразу ж зауважує опіки та синці на його шиї.

— Що це?

— Я був у Анастасії Ґрін, — тихо каже Білий і зникає у ванній. За хвилину повертається. Замість сорочки на ньому чорний гольф, що закриває всю шию.

— Я відпустив душі, що в ній жили. Вона теж не знала, хто інші члени «Великого Орка». Сказала тільки, що ключовою фігурою є Вода. Важливою може виявитися інформація, що Анастасія має квартиру в престижному будинку. Це такий собі бордель Води. Туди він поселяє своїх жінок, які займають ключові посади в міських установах.

— Звідки в тебе на шиї синці? — запитує Роза хрипким голосом.

— Перед тим, як я звільнив Анастасію, — бурмоче Білий, — довелося з нею поборотися.

Білий замовкає, стискає губи, обертається і дивиться у вікно.

— Не хвилюйся, все гаразд. Анастасія вже не є членом «Великого Орка», — трохи згодом каже Білий.

Якусь мить Роза дивиться Білому у вічі проникливим поглядом. Крижаним, що пронизує наскрізь і сягає туди, де болить найбільше. Білий відводить очі та знову вглядається в темряву по той бік вікна. Роза ставить на стіл скриньку отця Кирилова.

— Я їздила містом, вивчала туристичні атракції Марибора. Хотіла подивитися міський акваріум. Насправді це не акваріум, а убогий будиночок посеред парку. В експозиції музею — кілька нещасних рибок, змій та павуків. Там не було ані душі, крім охоронця й рибок, які плавали по колу, морських зірок і морських анемон, що приклеїлися до скла акваріумів. Я вже думала йти геть, коли дещо побачила.

Роза сідає на ліжко Білого й схиляє голову, її важке волосся розсипається по правому плечі.

— Я побачила акваріум з маленькими восьминогами. Багато маленьких восьминогів. Вони виповзали з-під щупалець великого восьминога, що лежав на піщаному дні акваріума. Він був майже невидимим: зарився в пісок і набув такого ж кольору. На карточці біля акваріума написано, що восьминоги — одні з найрозумніших морських істот. Дуже цікаво, що мозок восьминога розташований відразу ж біля ротової порожнини. Уяви, для восьминога майже нема різниці, чи їсти, чи думати, — ці дві дії для нього мало не однакові!
— Я не розумію, куди ти хилиш, — каже Білий, ступаючи крок до Рози.

— Якраз тоді наглядач приніс їм поїсти. В акваріум, де були великий восьминіг із маленькими, він занурив пляшку з раком усередині. Пляшка мала дуже вузьке горлечко. Здавалося б, дрібні восьминоги, не кажучи вже про великого, ну ніяк не зможуть добратися до рака через такий манюній отвір.

— І? — питає Білий дещо нетерпляче.

Роза усміхається і спокійно продовжує.

— Видовище було жахливим. Великий восьминіг одразу присмоктався до скла пляшки, його щупальця з шаленою швидкістю обмацували поверхню і незабаром знайшли горлечко. Спрут всунув туди одне щупальце, інше і врешті-решт голову. Це було неймовірно.

— Ходімо? — збентежено каже Білий, знімаючи зі стільця сіре зимове пальто з високим коміром. — Вже пів на сьому. Через півгодини починається вистава.

— Ця сцена не йде мені з голови, — продовжує Роза мовби й не чуючи. — Величезний спрут настільки гнучкий, що може пробратися в найменшу щілину й там убити свою здобич. Але я хотіла розповісти не тільки про це. Я дещо з’ясувала, поглянь.

Роза витягує з кишені рекламку. На ній написано: «АКВАРІУМ-ТЕРАРІУМ У МАРИБОРІ». Барвисті фотографії риб та інших створінь, години роботи, ціна вхідного квитка, знижки для груп.

— Потримай флаєр над скринькою отця Кирилова. Що ти бачиш?

Білий дивиться на Розу.

— Подивись на логотип акваріума, Адаме. Бачиш восьминога, зображеного над написом? Тепер порівняй його із зіркою в шопці отця Кирилова.

— Вони дуже схожі, — каже Білий.

— Так, — погоджується Роза і наближає своє лице до обличчя Білого, чоловіка огортає запах мускусу. — Це не шопка і не Вифлеємська зірка, яка знаменує народження Спасителя, Адаме. Це портрет «Великого Орка». Полічи промені, які розходяться від хвоста комети. Їх вісім. Як і щупалець восьминога. У такий спосіб Кирилов розповідає нам те, чого не зміг або не хотів сказати вголос. Тепер полічи предмети, розставлені навколо порожніх ясел, над якими замість зірки — восьминіг.

— Звісно! — вигукує Білий. — Ми ж весь час зосереджувалися тільки на статуетках людей. А мали б зважити і на чарочку, і на скляну кульку, і на оцей уламок скла. Тож не сім, а дванадцять.

— Так! Хто з дванадцяти нам невідомий?

— Хм, давай поміркуємо. Святий Матвій з пером, інтелектуал. Це Дорфлер.

— Так, — каже Роза, — неважко здогадатися і що означає свиня.

— Свинко, його кранські ковбаси виготовлені зі свинини.

— І автомобільних шин, — докидає Роза.

— Так, і автомобільних шин. Тут скляна чарочка.

— Ресторан.

— Отже, Ґрам, — замислено шепоче Білий.

— Кріт — Магда Орнік. Хто ж може бути святим Павлом?

— Воїн з мечем?

— Навернений у нову релігію, єдиний неіудей серед дванадцяти апостолів. Суддя над євреями.

— Суддя. Це, мабуть, Фаркаш.

— І Балтазар, єдиний чорношкірий серед трьох царів.

— У Мариборі немає темношкірих. У всій країні нема темношкірих, — каже Білий. — А якщо, випадково, з’являються, ми їх одразу проганяємо.

— Хм, а якщо йдеться про когось, хто є інакшим, особливим, скажімо, темним у душі?

— Павел Дон Ковач?

— Добре, а Йосип біля порожніх ясел?

— А це дуже просто.

— Думаєш, це сам Кирилов? — питає Роза, дивлячись на Білого.

Погляди Білого й Рози на секунду перетнулися. Невидима павутина, яка вже наступної миті рветься.

— Цей зелений крокодил, який грає на флейті Пана…

— Анастасія Ґрін, — здогадується Роза. — Nomen est omen.[36]

— Залишається чотири символи. Леґо-фігурка наглядача у зоопарку, святий Петро з ключами, скляна кулька і цей незвичайний круглий уламок скла. Що він може означати?

— Я вже думала. Він може означати що завгодно. Цей уламок схожий на крихітну лупу.

— Скринька Кирилова — це зашифрований план «Великого Орка»! Він був у нас перед носом увесь час, а ми нічого не збагнули! — вигукує Білий.

— Не забувай, що це водночас і зображення Тайної вечері. Дванадцять апостолів і Спаситель. Але Месії нема, ясла порожні.

— Так, бракує тринадцятого члена «Великого Орка». Отже, потрібно вирахувати ще п’ятьох. А часу в нас щодалі менше.

— Один із них — мер Вода.

— Наглядач у зоопарку. Залишається ще три. Три і відсутній Месія — всього чотири. Існує лише один спосіб дістатися до них. Вода. Він повинен розповісти про всіх членів «Великого Орка». Він — ключ до всього, — каже схвильовано Білий, відчиняючи двері.

Надворі повітря пахне вугіллям. Брудна каша на дорогах і тротуарах. Ніч. Вузькі вулиці в старій частині міста; здається, що це може відбуватися де завгодно в Центральній Європі. Миготливі вогники у вікнах, що виглядають на вулицю Госпоську. Ніде ані живої душі. На площі Сломшека — захисна огорожа навколо кулі з емблемою «Культурної столиці Європи». Приглушений гул насоса. Величезна куля ледь надута. Довкола розритий ґрунт, скидана в купу гранітна плитка. Поруч екскаватор, ківш занурений у чорну мокру землю — мариборський натюрморт.

— Глянь, афіша спектаклю «Війна і мир»! — каже Роза, вказуючи рукою на один із плакатів. — Червоний хрест на чорному тлі — ніби негатив прапорів Швейцарії та Червоного Хреста. І все ж це не те, ні інше. Це прірва між шоколадом і бинтами.

Металева рука Рози міцніше притискається до ліктя Білого. Підбори її черевичок риплять, коли жінка наступає на камінь.

— Хрест можна розуміти й так: горизонтальна лінія — це земля, яка червоніє від ударів, завданих вертикаллю. Хрест на афіші просочений кров’ю загиблих, у романі Толстого це жертви Наполеонового шаленства. Але ж хрест може символізувати і жертв злочинів, скоєних мільйони років тому, — міркує Білий, намагаючись зловити в сніговій каші стежку. — Наша цивілізація маркована провиною. Ми винні, навіть не знаючи достеменно в чому і чому. Усе має своє пояснення і причину. Вину зазвичай пов’язують із релігіями. Вину нам накидають християнство, соціалізація, суспільство. Але це лише поверхневе пояснення. Ми — відлуння злочинів правителя Ксену, ми — стерта пам’ять душ, які втікали, і, відповідно, повторення історії. Римляни, Аттила, Наполеон, Гітлер, Тіто. Довкола темрява, посередині — хрест, намальований кров’ю, хрест кривавої провини й мороку забуття.

Дрібна мжичка у світлі ліхтарів перед театром. Люди в пальтах гріються під обігрівачами театральної кав’ярні, інші димлять на мармурових східцях перед входом. З усіх кінців із густого мороку виступають постаті й підходять до театру. У напівтемряві парку видніються кілька транспарантів мітингарів. Білий читає:

КСЄ — БАРАХЛО

КАПІТАЛ НИЩИТЬ ЦИВІЛІЗАЦІЮ

СПОЧАТКУ ПОЧИСТІТЬ МІСТО, А ТОДІ ПЕРИСТАЛЬТИКУ

Біля транспарантів зібралося кілька молодих людей. Серед них Білий упізнає активістів з ресторану «Off».

У небі звершилося. Зграя ворон непомітно відліплюється від крони дерева, зникає в повітрі.

У фойє гуде як у вулику. Кришталеві люстри, люди стоять у черзі за квитками. Над касою великими літерами девіз Культурної столиці Європи:

КРУЖЛЯЙ У ДУШІ!

Дорогою до гардероба Білий зауважує Алеша Штеґера, який нервово кричить на якусь дівчину, щоб та давала відвідувачеві не по одному, а по два проспекти. У кінці фойє стоїть Магда Орнік, убрана в чорну сукню з блискітками. Її оточило троє чоловіків у військовій формі — два американці й англієць. Келихи із шампанським. Магда кокетливо сміється, чоловіки посміхаються силувано, трохи суплячись.

Роза нахиляється до Білого: «Щось не так із драже? Воно на неї не подіяло?»

— Не хвилюйся, воно є носієм інформації і подіє у відповідну мить, — шепоче Білий.

Адам допомагає Розі зняти чорну шубу і віддає одяг у гардероб.

— Тепер важливо лише одне — знайти Воду перед спектаклем, — каже Білий.

— У такому натовпі це буде нелегко, — відповідає супутниця.

Тієї ж секунди Адама і Розу засліплює спалах.

— Білий, а ти звідки тут узявся?

— Ґубець! — вигукує Білий і ручкається з фотографом. — А ти відколи у фотографах? Це наша колега, журналістка австрійського державного радіо. Ґубець — журналіст мариборської газети «Вечір». Найкращий журналіст-розслідувач, до речі.

— Дякую за комплімент, Білий, правда, я вже багато років не в журналістиці. Мені в колеса вставили стільки палиць, що одного дня переді мною виріс цілий ліс.

— І чим займаєшся? Як ти став фотографом?

— Я маю своє агентство. Ну, може «агентство» сказано заголосно, швидше це «one man band»[37], але дуже непогано. Інтернет творить чудеса, ти не можеш уявити, чого здатна доcягнути людина, якщо їй дати працювати. Тепер мої фотографії та репортажі купують інші ЗМІ. А ти? Ти щось трохи схуд.

— Це через мариборську воду, — сміється Адам. — І каналізацію.

— О, то ти в курсі, Білий? Ось тут, практично за театром, ми збудуємо найдорожчу й найкращу очисну споруду і приберемо все лайно, в якому потопаємо. Ми відкрутимо крани і змиємо з цього світу всіх корумпованих політиків. Та розказуй, як довго ти будеш у місті, може, підемо на каву, побалакаємо?

— Цього разу я дуже обмежений у часі, — каже Білий, — але ж ми, напевно, побачимося сьогодні увечері після вистави.

— Згода, — каже Ґубець. — Ще одну фотографію на згадку?

Перш ніж Білий устиг відповісти, їх із Розою залила злива спалахів.

— Якщо не побачиш фотки деінде, заходь на мій сайт! — вигукує Ґубець услід Білому.

— Хто це? — питає Роза в Адама.

— Ґубець. Він багато років працював журналістом-розслідувачем. Як ти сама чула, зараз він працює сам на себе. Коли я ще тут жив, ми часто бачилися, хоча він з тих, хто дуже близько до себе не підпускає. Зате він, вочевидь, уміє підібратися до будь-кого. Колись Ґубець був у місті однією із найбільш поінформованих осіб. Я не знаю, де і як він про все дізнавався, але його джерела завжди були надійними. Незабаром серед журналістів за ним закріпилася репутація члена масонської ложі. На відміну від інших працівників, він не погоджувався закидати в ЗМІ жодних напівправд. Ти ж знаєш, як функціонують мас-медіа. Ти щось розповідаєш журналісту, а він у подяку за отриману інформацію мстить замість тебе кому треба. Газети, телебачення, радіо, по суті, стали інструментами репресій. У цій країні все зайшло так далеко, що насправді засоби масової інформації виконують функцію суду. Той, кого в газеті в чомусь запідозрили, автоматично стає винним. Навіть якщо саме обвинувачення шите білими нитками.

— Не дуже добре, що він нас сфотографував, — каже Роза.

— Ні, ні, — заперечно хитає головою Білий. — Хоча, якщо найближчим часом нам не вдасться знайти Воду, буде абсолютно байдуже, потрапимо ми в ЗМІ чи ні. Але, здається, щастя нам таки усміхається — ось він, отам.

Вода оточений натовпом людей. До нього підходить невідомий чоловік, відводить убік. Вода слухає, киває головою. Чоловік іде геть, мер повертається до свого товариства, щось каже, усі сміються, кивають головами.

— Тут його самого ми не зловимо, — каже Роза, — доведеться чекати перерви або закінчення вистави.

— Боюся, що так, — погоджується Білий, розглядаючись довкола.

— Адаме, як гарно, що ти прийшов! А це твоя дама з Австрії? Добрий день, я — Долорес.

Долорес подає Розі руку. Роза привітно киває головою.

— Вибачте, я мушу відлучитися, — каже Роза і зникає.

— Отже, це твоя нова компаньйонка, Білий, — усміхається Долорес так, ніби розкрила страшну таємницю.

— Ми колеги. Я допомагаю їй зробити передачу про Марибор і «Культурну столицю Європи», — пояснює Білий.

— Звісно, звісно, — відказує Долорес. — Я сподіваюся, вистава вам сподобається. У нас тут такий хаос, що я навіть не знаю, чи встигну зайти досередини. Усі чекають Андреаса, а Андреаса нема. Він каже, що прийде, та, на мою думку, його не буде. Дуже вже його образила ситуація, що тут склалася з роботою. Його мама відмовилася брати квитки. Сказала, що відтепер свого сина дивитиметься за межами Марибора. Ти знаєш, котра година?

Долорес виймає телефон, дивиться на дисплей і кладе апарат у кишеню.

— Директорки теж ще нема, хоча вона повинна була прийти вже давно. Це на неї абсолютно не схоже — так запізнюватися. Я їй телефонувала разів із десять, але в неї вимкнений телефон. У театрі ми і хорвати. Справжнісінький хаос, Білий, але ти сам добре все це знаєш.

— Так, знаю, — каже Білий.

— Тобі не бракує театру, отого театрального драйву? — запитує Долорес.

— Аніскілечки, — відказує Білий і роззирається. — В якийсь момент я, як то буває в житті, зробив поворот і почав дивитися на життя як на комплексний театр. А з іншого боку — читати театр як надмірно спрощене життя.

— Дуже прикро, що так сталося між тобою та Андреасом, — каже Долорес. — Здається, ви обидва належите театру. Ми ніколи не зможемо змити з себе сценічного пилу, Білий. Хоча я лише секретарка, не уявляю себе на роботі в іншому місці.

— Можливо, так думається, коли ти всередині системи, але ззовні — це лише одна з нескінченної кількості однаково захопливих або нудних нагод прожити життя. Я також колись вважав, що мистецтво — це щось привілейоване, ніби якась церква чи секта без бога. Та я помилявся. Воно не більш чи менш важливе, аніж збирання грибів або риболовля. Проблема коріниться в нас самих. Оскільки ми не здатні вийти за рамки встановлених норм, нам потрібне це патетичне возвеличення мистецтва. А якби ми не плазували перед мистецтвом, ми б не знали, що з ним робити.

— Не знаю, Білий, все-таки театр дає більше, аніж риболовля. Але ти маєш рацію, багато хто вважає зовсім інакше. У нашому місті є знамениті рибалки — до прикладу, пан мер.

Долорес кивком голови показує на Воду, оточеного групою людей. Вода робить жест пальцями, ніби стріляє. Товариство довкола мера сміється.

— Знаєш, що висить у кабінеті мера між фотографіями президента, Далай-лами і гербом міської общини?

Білий стенає плечима.

— Позолочена гвинтівка для підводної риболовлі. Уявляєш, Білий, золота гвинтівка! Він каже, що зброю йому подарували в місті-побратимі на хорватському морському узбережжі, куди він щороку їздить у відпустку. Подейкують також, що це подарунок від однієї з австрійських будівельних компаній, які будуватимуть очисну споруду. Тут у нас є свої мисливці, Адаме. Говори, що хочеш, але тут, у театрі, мені краще, аніж деінде за його межами.

Долорес знову дивиться на телефон.

— Де ж Анастасія? — каже Долорес. — Це вже пахне черговим надзвичайним станом. Як завжди. Дивись, там твоя австрійська колега. Добре, я мушу йти, Адаме, побачимося пізніше.

Дзвінок сповіщає, що вистава має ось-ось початися.

Підходить Роза, разом із нею інспектор поліції Маус та його асистент Ґрос.

— Білий, Ви тут, — каже інспектор поліції Маус. — Ми з Ґросом хотіли б перекинутися з Вами кількома словами наодинці. Пані Портеро, перепрошую.

Троє чоловіків відходять убік. Великі вікна театру, важкі портьєри. Білий бачить горобців, які стрибають по брудному підвіконню.

— Білий, усі мої передбачення справджуються. Додаткові хімічні тести не виключили можливості того, що Дорфлер і Свинко стали жертвами таємничого вірусу. А вірус тимчасом швидко поширюється. Прошу, хай це залишиться між нами, та все ж краще, щоб Ви і Ваша австрійська журналістка це знали. Жертвою вірусу став Павел Дон Ковач. Сьогодні пополудні. Коли відкривали новий фонтан, присвячений «Культурній столиці Європи». Під час урочистої церемонії Ковач раптом зістрибнув у фонтан. Його ледве витягнули, він там мало не втопився. Потім, уже на суші, він відкривав рота, як короп, і водив ногами, мов плавниками. Раніше Ковач був поскаржився на біль у грудях. Кажуть, перед тим, як він стрибнув у фонтан, його обличчям пробігли тіні. Ми попросили присутніх на заході представників мас-медіа бути коректними. Тож було повідомлено тільки, що стався незначний інцидент, однак я сумніваюся, що ми зможемо притримати інформацію довше, ніж до завтра. Розголос про те, що керівник проекту «Культурної столиці Європи» збожеволів… Можу уявити наслідки. І все — на руку Воді. Надзвичайного стану в місті не уникнути. Тим часом мої люди виловили понад 700 міських голубів, тривають досліди. Коли Павел Дон Ковач збожеволів, на фонтані сиділи зграї голубів. Якби дослухалися до моєї думки, Воду б вже заарештували, але мої начальники твердять, що для арешту недостатньо доказів. Крім того, в поліції є його люди, які чинять на мене тиск.

Маус замовкає, нервово покусує верхню губу і дивиться довкола, чи хтось не підслуховує. Затим продовжує.

— Зрозуміло, якщо я затримаю Воду, ЗМІ в мене вчепляться. Ви мали рацію. Наше спільне минуле є обтяжуючою обставиною, і можливий арешт Води можуть подати як мою особисту помсту. Саме тому я заявив про самовідвід і більше цією справою не займаюся. Тепер її веде асистент Ґрос.

Асистент Ґрос на ці слова мовчки киває головою.

— Я повністю довіряю Ґросу. Він професійно доведе справу до кінця, знайде беззаперечні докази, на підставі яких можна буде заарештувати Воду. На мою думку, підстав для обґрунтованої підозри більше ніж достатньо — три відомі особи міста заражені вірусом Води, провал проекту «Культурної столиці Європи», незаконне отримання дозволу на будівництво очисного заводу під Кальварією. Якби мене послухали, — каже Маус, прицмокнувши язиком, — вже давно був би ордер на обшук і арешт! Але, як я сказав, тепер вирішальне слово не за мною. Ґрос знає, чим нас усіх тут щодня труять, чи не так, Ґросе?

Ґрос знову ствердно киває.

— Ви бачили хмари над містом нині пополудні? Між другою і третьою вони були рівні, як стіл. Жоден природний клімат не передбачає в стратосфері симетричних форм. Якщо сьогодні після обіду знову розприскували загадковий вірус, можна сподіватися, що вже ввечері будуть нові жертви.

Лунає третій дзвінок, оголошуючи про початок вистави. Інспектор Маус супиться, чуючи його.

— Коротше кажучи, Білий, я хочу, щоб завтра вранці ви мені зателефонували, і ми детально обговоримо звернення до громадськості, яке передасть ваша австрійська журналістка. Кожне слово, кожна кома повинні бути ретельно зважені й продумані. Якщо ми не випередимо словенські ЗМІ, звідки всюди стримлять пальці Води, то діло труба, розумієте?

Білий киває головою, прощається.

— Що трапилося? — стривожено запитує Роза.

— Ковач, — каже Білий.

— Вільний?

Білий ствердно киває головою.

— Якщо вони з’ясують, що тебе бачили з Доном Ковачем якраз перед тим, як він з’їхав з глузду, нам кінець, — каже Роза.

— Сьогодні вночі мусимо все закінчити, — каже тихо Білий, ведучи очима за Водою, який разом зі своїм товариством заходить у велику глядацьку залу.

Широкими мармуровими сходами Білий і Роза піднімаються на другий поверх. Їхні місця — на балконі, перший ряд ліворуч, звідки відкривається чудовий вид на сцену і публіку в партері. Роза ледь перехиляється через мідні поручні балкона.

— Де Вода? Я ніде його не бачу, — шепоче жінка.

Білий мовчки вивчає залу.

— Він мав би сидіти десь там, у першому ряду, — шепоче Адам.

На сцену виходить художній керівник театру, вітається з глядачами й оголошує, що з нагоди урочистої події — словенської прем’єри постановки «Війни і миру», яка є результатом співпраці Загребського національного театру і Мариборського національного театру, — слово надається мерові Марибора.

Вода виходить з-за завіси і йде до мікрофона. Писк мікрофона на секунду роздирає велику залу Мариборського національного театру, на сцену вибігає технік, відсуває мікрофон подалі від Води. Поволі зала затихає.

— Шановний пане президенте, шановна пані міністерко культури, шановний міський голово нашого міста-побратима Малі, шановні мешканці та мешканки міста, вітаю вас усіх. Марибор — це не тільки найбільш упорядковане місто в Словенії. У Мариборі відкриваються нові маршрути з автобусами на газі. До Марибора приїжджав Далай-лама, і цього року він знову до нас приїде разом із лауреатами Нобелівської премії. У Мариборі успішно пройшов чемпіонат світу з джіу-джитсу. Наступного року в Мариборі відбудеться універсіада. Марибор — це не тільки місто, де росте найстаріша у світі виноградна лоза, це місто з оновленим стадіоном «Людскі врт», на якому ми перемогли Радянський Союз[38]. А нині Марибор — культурна столиця Європи. І поки я мер цього міста, культурі нема чого боятися. Кажуть, ніби культура зійшла на пси. Але в Мариборі це не так. Це доводять численні приклади і регулярні здобутки наших установ: Музею визволення Марибора, Мариборського національного театру, Мариборського похоронного бюро, Мариборської комунальної служби та інших. Марибор — це культурне і чисте місто. Тому заплановані інвестиції в нові очисні системи — це внесок у краще майбутнє Марибора та всієї Словенії. А культурний центр «Маркс», який ми недавно відкрили, приніс новий подих вітру на лівий і правий берег Драви. Шановний пане президенте, шановна пані міністерко культури, мариборці та мариборки! Те, що пишуть недоброзичливі ЗМІ, неправда. Настав час знайти остаточне вирішення довготривалої проблеми нашого міста та його каналізаційної системи. Коли кілька днів тому я був на ювілеї нашого міського кладовища, який є взірцем для інших, навіть більших цвинтарів у Європі, я відчував, як у мене радісно тріпоче серце. Коли я кілька днів тому перерізав стрічку на відкритті щойно збудованого «Маркса», я відчував, як у мене радісно тріпоче серце. Є проекти, які об’єднують нас усіх. Без сьогодення немає майбутнього, і поки я мер Марибора, гарні проекти будуть чудово реалізовуватися для загального блага. Дякую.

У залі стримані оплески, приглушене світло, починається вистава. Білий і Роза стежать за Водою, який тисне руку президентові й міністерці культури, сідаючи поруч на вільне місце у першому ряду.

Оформлення сцени мінімалістичне, на ній приблизно 15 акторів, усі нерухомі. Першим говорить слуга:

Чи ви розумієте, що світ назавжди змінився? Mмм? Так? Ні? Я хочу сказати, що прості ідеї завжди мають довготривалі наслідки. Всі мої думки рухаються в одному напрямку: коли, щоб захопити владу, об’єднуються злі люди, то це обов’язково мають робити і чесні. Все це дуже просто. Ах, війна ще не почалася, а коли немає війни, то нема й миру.

— Скільки триває вистава? — питає Роза.

— Майже три години, з двома антрактами, — шепоче Білий.

— Ти знаєш текст?

— Я дуже добре знаю роман. Я не знаю цієї переробки, але кілька років тому теж написав сценарій. Його ніколи не ставили, — продовжує Білий. За мить чоловік знову нахиляється до Рози і шепоче: «І ніколи не поставлять».

На сцені графиня Ростова з циліндром на голові:

Я вірю тільки в Бога і нашого дорогого царя (цілує імператора Олександра). Миколо, Ви врятуєте Європу від цього вбивці та грабіжника. Наташо! Це може звести з розуму. C’est à en devenir folle. On dirait, que le monde entier a perdu la tête.[39] Як можна далі терпіти цю особу, яка загрожує всім і кожному. Миколо! Наташо!

— Залишайся тут, — шепоче Білий.

— Куди ти? — запитує Роза.

— Вода. Бачиш, він виходить із зали, я за ним. Нікуди звідси не йди.

Білого на мить засліплює світло в коридорі. Порожні сходи, сірий поморський мармур, модернізм, великі кришталеві люстри.

Білий спускається на перший поверх, чує голос із гардероба.

— Вже йдете, пане мер?

— Ох, дівчатка, добре вам, розважаєтеся в театрі весь день, а хтось у цій країні мусить працювати. Подай-но мені пальто, я тільки візьму цигарки і вже віддаю назад. Ось так.

Білий бачить, як Вода розмовляє з однією із гардеробниць.

— Чим ви, дівчатка, займаєтесь, коли не працюєте, тобто коли ви не в театрі?

Гардеробниці хихочуть.

Вода кладе цигарки в кишеню піджака і повертає до чоловічої вбиральні. Білий іде за ним, стає поруч, біля сусіднього пісуару.

— Нудна вистава? — каже Білий.

— Та шо я знаю, я по театрах не спеціаліст, — каже Вода, двічі глибоко затягуючись димом, гасить цигарку в пісуарі, застібає блискавку.

Білий ступає за Водою до умивальника.

— Пане мер, можна дещо у Вас запитати? Люди кажуть, що Ви пристрасний мисливець.

Вода перериває його строгим поглядом: «Ти шо, журналіст?»

— Ні, ні, я теж часом трохи полюю, тож хотів просто порадитися з Вами, бо ж у Вас досвід.

— На кого полюєш?

— Ну, я тільки починаю… — каже Білий, витягуючи з кишені ручку.

— Мисливство — це найперше турбота про тварин, це головне, а вже тоді відстріл. Я лише тамтої зими завіз для косуль більше, як двадцять причепів сіна й кукурудзи. Ти в якому мисливському клубі?

Білий зупиняється.

— А знаєш, шо я думаю? Я думаю, ти ніякий не мисливець, а журналіст, який зібрався мене надурити, — навісніє Вода. — Шо там у тебе в руках, покажи!

— Ручка, — каже Білий, піднімає її в повітря.

— Точно мікрофон. Дай сюди, придурок, — каже Вода й кидається на Білого. Обидва падають на підлогу. Вода обшукує кишені Білого й витягує візитки австрійського державного радіо.

— І шо то? Шо то таке, ти, дебіл? Переслідуєш мене? Мене? Та в тебе на лобі написано, що ти ніколи не держав у руках рушницю! Я покажу тобі, шо таке мисливець. Зараз я тобі покажу!

Вода тягне Білого підлогою до раковини унітазу. Білий опирається, але Вода міцно тримає його за шию.

— Знаєш, як ми в Югославській армії тренувалися на підводних човнах? Зара побачиш.

Вода заштовхує голову Білого глибоко в унітаз, тупий удар, з носа Білого тече кров. Вода спускає воду, чекає, поки бачок наповниться, тоді знову спускає воду.

— Американські морпіхи називають це «симуляція утоплення», — каже задоволено Вода.

Білий починає ковтати воду, вона заливає його разом із кров’ю. Вода тримає міцно, Адам не може вивільнитися.

— Такі пацюки-журналюги, як ти, заслуговують на це. Мисливець! Ото вигадав! Ти знаєш, шо ви, журналісти, мені зробили? Ви знищили мою сім’ю. Куди б я не йшов, ви вічно ходите за мною. Вранці біля хати мене ждуть пташині кормушки з камерами. А вже у дванадцять дня я появляюся у свіжих новинах на телебаченні. Зарази такі!

Білого знову заливає вода, вривається йому в легені. Ось, ось, мимо. Ця думка тне Білого, мов кинджал, розрізає його на дві частини.

Білому здається, що він відірваний від свого тіла, відокремлюється від нього. Відчуває ясність і спокій. Бачить, як тіло безпомічно чинить опір, тремтить, ковтає воду, намагається врятуватися.

Білий дивиться на своє тіло ніби звідкись зверху, заглядає Воді через плече, йому байдуже, ніби це не він тоне перед власними очима. Вода знову тягне за шнур. Вода знову шумить. Білий спостерігає, як його тіло поступово здається. Розпізнає биття серця, яке поволі затихає. Бурління кривавої води, яка його накриває. Адам намагається зберегти спокій, зберегти останні сили, чекати доти, доки тіло залишатиметься при свідомості. Він дивиться, очі тіла повільно заплющуються, руки стають безвольними.

Раптом лещата Води послаблюються.

Тіло в один мент затягує Білого назад у себе, приліплює назад до повсюдного болю. Білий висмикує голову з унітазу, хрипить, глибоко вдихає.

Через хвилину, коли він трохи прийшов до тями, бачить, що Вода стоїть на колінах біля раковини. Очі витріщені, рот широко роззявлений від болю. За ним стоїть Роза Портеро і стискає йому шию.

— Bilyi, ist alles in Ordnung?[40] — запитує Роза.

Білий киває головою, відкашлюється.

— Слухай, Вода, ми не журналісти і не поліція. Все набагато гірше. І ще гірше буде для тебе, якщо не захочеш співпрацювати, розумієш? — каже Білий.

Вода стогне від болю і ствердно махає головою.

— Поклади руки на підлогу і повільно лягай сюди, — каже Білий.

Вода лягає на живіт, Роза продовжує міцно тримати його за шию.

— Розкажи нам про Кальварію, — каже Білий.

— Кальварію? Шо вам треба? — стогне Вода.

Білий дає Розі знак. Роза сильно стискає Воду. Білий стає на один із пальців Води підбором черевика. Вода знову стогне.

— Розкажи нам, навіщо будувати очисну систему під Кальварією.

— Через мої сни, — стогне Вода.

— Які сни? — питає Білий.

— Мені снилася Кальварія. У сні був гарний сонячний день. Потім раптом упала ніч. Всюди птахи, мільйони птахів. Літали, мов божевільні. Потім приземлився літак. Такий величезний. З нього шось звисало, якісь довгі труби. Я думав, шо він впаде на Марибор, але ні. Він на волосину промахнувся і, замість врізатися в місто, влупився в Кальварію. Там він вибухнув так, шо аж рознеслася гора, і з Кальварії ринуло лайно, купа лайна, справжнє цунамі лайна, і затопило місто. Коли я прокинувся, то знав, шо повинен врятувати місто. Маю там поставити очисну споруду, в’їжджаєте? Я все перевірив, куля все підтвердила. Шо ті екологи знають про те, шо робиться під землею? Зараз і так все стоїть, бабок нема, а лайно тече в Драву. Я хочу врятувати місто, в’їжджаєте?

Білий обмінюється поглядами з Розою, робить кивок. Адам рукою затуляє рот мерові і знову стає йому на палець. Вода приглушено кричить.

— Не бреши.

— Шо ти знаєш про правду, йолопе? Думаєш, людям треба правда? Думаєш, газетам треба правда? Та вам потрібна тільки гарніша, більш стерпна брехня, — хрипить Вода. — Люди не знають, шо таке правда. Знають тварини. Я це бачу після полювання, коли проходжу повз поскладані в ряд тіла тварин. От це — правда. Коли я наприкінці кроплю тварин їхньою власною кров’ю. У таких ритуалах ховається істина. Не в газетах. Шо вам взагалі треба від мене?

— Розкажи нам про членів «Великого Орка».

— Ви нас ніколи не знайдете.

Білий знову затикає Воді рота, тисне на наступний палець. Вода корчиться від болю.

— Ґрам, — стогне Вода, коли Білий забирає руку з його рота. — Само Ґрам.

— Про нього ми знаємо, знаємо про Свинка, Дорфлера і Фаркаша.

— Та то всі, більше нема.

Білий роздушує Воді третій палець.

— Магда, Ковач, Ґрін, я і Махер.

— Махер? — запитує Білий. — Який Махер?

— Янез Махер, бос будівельної фірми, яка будувала «Маркс», будує і під Кальварією.

— Хто ще?

— Я більше нікого не знаю, клянуся.

Білий наступає на великий палець Води. Знову приглушений крик.

— Хто ще?

— Я більше не знаю, питайте в зірок, дебіли дебільні.

З коридору долинають кроки. Роза зачиняє двері кабінки. Білий бере Воду за голову, затуляє рота. Чути, як дзюрчить сеча. Довгий, безкінечно довгий струмінь. При цьому відвідувач випускає гази. Знову кроки у коридорі.

— У яких зірок? — люто сичить Білий і забирає руку з рота.

— Ну, в зірок, ви хіба ніколи не питаєте в зірок, шо буде в майбутньому? Минуле принесло нам тільки лайно. Довкола самі мертвяки. Де б ви в Мариборі не копнули лопатою, всюди із землі на вас буде дивитися череп. І шо з тим робити? Шо мені з трупів? Мертві — то малий бізнес. Мертві нічого не потребують. Хіба витрат. А ми підштовхуємо живих тратити гроші, навіть на мертвих.

Білий знову затикає Воді рота, стає на палець іншої руки.

— Я тебе востаннє питаю: «Великий Орк», хто його члени?

— Я тобі вже все сказав, шо ти ше од мене хочеш, придурку? Придурок, я відірву тобі голову, коли потрапиш мені на очі.

Знову кроки. Білий моргає Розі, щоб та дала йому срібну пудреницю з кульками. Бере одну темну і заштовхує Воді під язик. Вода опирається, Роза притискає його міцніше. Боротьба. Врешті Вода падає непритомний.

— І що тепер? — шепоче Роза.

— Нам потрібно знайти Янеза Махера. Нинішня прем’єра для VIP-персон, цілком можливо, що він тут, серед гостей.

— Білий, поглянь на себе. Ти весь мокрий і закривавлений, ти не можеш сидіти в театрі в такому вигляді.

— Повертайся до зали, а я побіжу переодягнуся в готелі, він тут, за рогом, через кілька хвилин повернуся.

— А що робити з ним? — запитує Роза, постукуючи металевими пальцями по черепу Води.

У цей момент тіло мера вигинається, починає звиватися, ніби риба, яку витягли на сушу. Синювато-сіра тінь кілька разів пробігає його обличчям, аж поки Вода не робиться геть блідим.

— Це душі, — каже Білий. — Вони покинули тіло, тепер воно нам нічим не допоможе, це тільки тіло людської тварини.

Хтось спускає воду в жіночій убиральні, шум води в умивальнику, гудіння сушарки для рук, кроки. Роза і Білий зупиняються. Адам прислухається до звуків. За мить шепоче: «Чисто, ходімо».

Роза киває. Білий відчиняє двері. Роза раптом бачить, що щось виглядає з-під тіла Води. Її візитна картка. Вони вдвох перевертають тіло мера, але під ним більше нічого немає.

На одній із кабінок табличка «НЕ ПРАЦЮЄ». Білий знімає її і перевішує на двері кабінки, де вони залишають Воду.

Через кілька хвилин Роза займає своє місце на балконі у великій залі Мариборського національного театру.

На сцені Андрій Болконський і П’єр Безухов. П’єр п’яний, його батько помирає в іншому кінці сцени. Болконський знаходить П’єра, бере його під руку.

П’ЄР:

Подивися на мене! У таку важливу мить! Що робити? Я тебе розчарував. Звісно, я розчарував і свого батька. Хоча він також розчарував мене. Він не одружився з моєю матір’ю… Якби я був законним сином, він би все одно грішив, але мою поведінку тоді б розуміли краще… А тепер ти ще й докоряєш мені…

АНДРІЙ:

Я докоряю тобі за те, що ти не дозволяєш рости отому найкращому в тобі, завдяки якому ти би міг стати кимось.

П’ЄР:

Стати кимось? Ким?

Виходить Наполеон, іде повз П’єра й Андрія до середини сцени. Всі актори завмирають, очевидно, вражені його появою.

Наполеон протягує руку, ніби хоче доторкнутися до публіки, яка сидить у темряві перед ним, вимовляє кілька незрозумілих слів. Збоку вибігають два солдати, підхоплюють актора під руки і виводять зі сцени. П’єр повторює репліку:

П’ЄР:

Стати кимось? Ким?

Тієї ж миті на сцену знову виходить Наполеон. Здіймає вказівний палець і кричить.

НАПОЛЕОН:

Наполеон!

З-за завіси висувається рука солдата і тягне Наполеона зі сцени. Сміх глядачів.

П’ЄР (тихіше):

Стати кимось?

АНДРІЙ:

У тебе повинна бути мета.

П’ЄР:

Ти маєш рацію. Щоранку, коли я прокидаюся, я сам собі огидний, мені соромно за те, як я провів попередню ніч. І я собі кажу: від сьогодні ти змінюєшся, я кажу: настав день, коли ти станеш святим… Сьогодні ввечері я прийшов у клуб просто випити склянку води і довести, що я можу встояти перед спокусою…

АНДРІЙ:

Але ж, напевно, існує щось, що ти хотів би зробити.

П’ЄР:

Я хочу багато чого… Я хочу зрозуміти, що таке щастя, яка ціна страждання, чому люди йдуть на війну і що діється у них глибоко в серці, коли вони моляться Богу. Я хочу дізнатися, що чоловіки і жінки насправді відчувають, коли кажуть «я тебе кохаю»…

З-за куліс чути вигук «Наполеон!», а тоді тупий удар. Тиша.

П’ЄР:

Бачиш, скільки в мене інтересів. Мені це все цікаво. Тобі важко це зрозуміти. Тобі завжди все зрозуміло. Ти точно знаєш, що робити і навіщо.

АНДРІЙ:

Ну, це не зовсім так…

П’ЄР:

Ти вивчаєш, досліджуєш речі та явища, і вони перед тобою розкриваються, а коли щось вивчаю я, воно стає ще темнішим… Ти віриш у те, що робиш.

АНДРІЙ:

Було б чудово, якби було так, як ти говориш. Але ти помиляєшся… Знаєш, чому я йду на війну? Ти справді думаєш, що я йду на війну тільки тому, що вважаю Наполеона чудовиськом і вірю в те, що Росія після закінчення війни стане великою державою? Що ми маємо спільного з Австрією, відстань до якої — тисячі верств… Я вже сказав тобі, що йду на війну тільки тому, що життя тут — не для мене.

Роза розглядає залу. Міністерка культури неспокійно вовтузиться в першому ряду. Місце Води поруч з нею порожнє, прогалина у заповненому театрі. Чи хто-небудь із цих людей може бути Махером? Чи їм усміхнеться фортуна і вони знайдуть Махера доти, поки не буде надто пізно? Коли в туалеті знайдуть Воду, настане хаос. І що буде далі?

Роза торкається рубця, що знову проступив на шиї. Перед внутрішнім зором виринають сцени нічного жертвоприношення. Бачить, як вони з Адамом біжать по теплій озерній воді, згадує відчуття слизького мулу під ногами, гавкання собак, темряву. Вона була переконана, що й Білого вб’ють. А тепер вона тут, виконує завдання, занадто неймовірне, щоб комусь розповісти.

Гарматний постріл перериває потік її спогадів. Дим, солдати сліпо бродять по сцені. Збентежений прапорщик російської армії. Болконський смертельно поранений, падає, дивиться в небо, спокійний, самоіронічний монолог помираючого героя. Є сцени, які неможливо відобразити на сцені реалістично. Та, як не дивно, саме надмірна стилізація, перебільшення, свідомий акцент на акторстві робить їх реальними і переконливими.

Роза знову заглиблюється у свої думки. Шопка отця Кирилова. Вона розмірковує про чотири фігурки, які ще не мають імен. Якщо леґо-фігурка наглядача із зоопарку означає Воду, думає Роза, то залишається ще три: святий Петро з ключами, скляна кулька і лінза. Бракує трьох та відсутнього Месії. Один із цих чотирьох — Махер. Чи вдасться їй та Білому його знайти? Але вони не мають права на сумнів. В іншому разі не треба було погоджуватися і приїжджати з Білим у це місто. Хіба вона коли-небудь погоджувалася? Хіба це не вирішилось само собою тієї ж миті, коли він перерізав мотузки, якими вона була зв’язана? Хіба це не була роль з написаного кимось наперед сценарію? Хіба ми не ухвалюємо рішення щодо неважливих речей, бо всі важливі справи вже давно вирішені? Принаймні так було в житті Рози. Роза раптом бачить перед собою стару жінку, поскладані біля її босих ніг фрукти та квіти, миготливе світло свічок; стара промовляє незрозумілі слова й махає вінками, сплетеними з мушель і кісток. Якщо душа Рози — сплетіння численних загублених душ, то яким було минуле цих душ? Що в тих душах треба знищити, аби Роза Портеро могла існувати? І що в тих душах прокидається і змінює погляд на все, що раніше здавалося природним, перевертає з ніг на голову й показує зворотний бік правди? І всі ці зміни сталися всього за кілька тижнів, відтоді, як вона познайомилася з Білим.

На сцені П’єрові Безухову являється привид Наполеона, який сидить на гімнастичному коні. З обох боків Наполеона стережуть солдати, які раніше проганяли його зі сцени.

П’ЄР:

Все, що я бачу, блищить, ніби фальшива ікона. Люди, яких я бачу, — лише невміло намальовані ангели. Краса втратила свою тінь. Розповіді, які я чую довкола, це просто порожня книга з білими сторінками, ця їхня велична Історія — нуль. Фальшивка, підроблені ікони.

В якийсь момент, коли один із солдатів втрачає пильність, Наполеон злазить з гімнастичного коня, хитається, здається, ось-ось упаде. З глядацької зали лунають зойки. Наполеон, спотикаючись, вибігає зі сцени, за ним солдати.

П’ЄР (продовжує):

Всі кажуть, що я наче дитина… Я ніколи й не розлучався зі своїм дитинством. Я в ньому виростав і дорослішав, творячи свій час. Тому моє життя не має минулого.

Мене лише оточує минуле. Що я зробив? Чого я досягнув? Чи це те, чого я хочу?

Виходить Елен.

П’ЄР:

Ні. Я її не знаю… і вона мені не подобається… вона не має, що сказати… але з іншого боку… вона така ж сором’язлива, як і я…

Вона говорить небагато, та коли говорить, то висловлюється коротко і зрозуміло. Вона така гожа. Це те, чого я хочу?

П’ЄР:

Так. Ні. Де моя воля?

СЛУГА:

Справді, де?

П’ЄР:

Може, в мене її зовсім немає?

Елен і П’єр.

П’ЄР:

Ви можете вийти… трохи погуляти…

ЕЛЕН:

Ти йди… Я не можу… Я недобре почуваюся.

П’ЄР:

Ви не… вагітні?

ЕЛЕН:

Я? Вагітна? Я й не думаю народжувати дітей. Що тобі таке спало на гадку?

П’ЄР:

Вибачте…

Роза читає англійські субтитри і стежить за подіями на сцені. Все, що там відбувається, відбувається для того, щоб вона змогла перебирати свої думки. Усі події в її житті сталися тільки для того, щоб вона опинилася тут, на цій виставі. Спектакль та її життя — два дзеркала, розміщені навпроти, вона і тут, і там; там — подвійне дно. Згори — невловима поверхня води, а під нею — тверде дно її життя. Актори ходять по поверхні, говорять наперед написаний і завчений текст; Елен, зіпсута донька князя Василія Курагіна, якраз спокушає П’єра Безухова, полюючи на його спадщину. Спадок Рози — пам’ять, яку неможливо стерти. З її глибин виринає дорога. Роза береться за кермо. Лівою і правою рукою, в неї їх поки що дві. Пальці ледь ворушаться. Перстень ударяється об кермо. Нігті покриті лаком. Голоси. Поруч із нею сидить сестра. Кажуть, що вони схожі як дві краплі води, але Роза вважає інакше. Позаду двоє дітей, які від нудьги б’ють ногами в передні сидіння. Бланка дратується. Дівчатка заважають їй розмовляти телефоном. Атмосфера напружена, нервова. Роза відриває погляд від своїх рук, дивиться повз Бланку на дівчаток, los ojos de mi vida,[41] набирає повітря, щоб сказати іспанською, вона завжди говорить іспанською, коли поруч Бланка, por favor, niñas,[42] перестаньте, дайте спокій тітці Бланці, o no vamos a irnos a ningún lado[43]…

П’ЄР:

Розлучімося.

ЕЛЕН:

Перепрошую?

П’ЄР:

Давай розлучимося.

ЕЛЕН:

Ох, яка жахлива кара, знайшли, чим мене налякати… ми розлучимося, так, але ви мусите забезпечити мене матеріально, так, як належить. З великою радістю.

П’ЄР:

Я вб’ю тебе.

ЕЛЕН:

Ну, от прошу… уже й убивати почав.

П’ЄР:

Геть! Я тебе вб’ю! Геть!

СЛУГА:

Геть! Я тебе вб’ю! Геть!

Виходить князь Курагін.

КНЯЗЬ ВАСИЛІЙ:

Елен! Елен! Мій любий друже, мій любий друже… Ви наче діти. Ти гніваєшся на мене… Елен!… вона гнівається на тебе, але ви не можете жити одне без одного. Нещасна жінка страждає і чекає, коли ти покличеш її назад… Ти скажи, і я їй передам, усе знову буде так, як раніше…

Хіба мої вчинки не є спробою їх повернути? Щоб усе стало як раніше? Хоча б на мить? І хіба така спроба не приречена на невдачу вже заздалегідь? Бо наші таємні, приховані, але цілком певні знання про себе завжди зазнають поразки?

Роза підносить до очей праву руку, затягнену в рукавичку. Грубий механізм повільно рухає суглоби пальців, ніби уві сні. За її пальцями П’єр і Елен.

СЛУГА:

Геть! Я тебе вб’ю! Геть!

Цієї миті поруч сідає Білий.

— Хлопець на рецепції готелю дивився на мене трохи дивно. Не думаю, що, крім нього, мене ще хтось помітив. У готелі я поґуґлив про нашого Махера і знаю, як він виглядає. Це, мабуть, одна з найбагатших і найвпливовіших персон у місті. Він володіє понад десятьма фірмами, більшість яких займається будівництвом, але є й інвестиційні підприємства, страхові компанії. Одна з них — спонсор нинішньої вистави. Якщо удача хоч трохи нам усміхається, наш пан Махер десь тут, серед глядачів. Розо, що з тобою? З тобою все гаразд?

Роза стискає кулаки і, збліднувши, відкидається в кріслі.

На сцені Ліза, дружина Андрія Болконського, і Марія, його сестра. Ліза народжує.

ЛІЗА:

Маріє… мені здається… мені здається, почалося…

почалося…

МАРІЯ:

Ляж, Лізо…

ЛІЗА:

Ні, ні…

МАРІЯ:

Я покличу… Я пошлю за лікарем, не хвилюйтеся,

все буде добре.

Старий і безсердечний князь Микола Болконський виїздить на інвалідному візку. Проїжджає повз Лізу до краю сцени.

МАРІЯ:

Батьку…

МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ:

Маріє, що відбувається?

МАРІЯ:

Нічого, батьку… почалися перейми.

МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ:

Добре.

Князь Микола Болконський розвертає колеса інвалідного візка. Одне з коліс заблоковане. Князь Болконський намагається будь-що розвернути візок.

МАРІЯ:

Потрібно послати за лікарем.

МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ:

Добре.

Візок небезпечно перехиляється через край сцени. В останню мить князеві вдається вистрибнути з візка, який з гуркотом валиться в перший ряд, під ноги міністерці культури. Жінка злякано кричить і схоплюється на ноги. На щастя, візок зупиняється перед нею.

Збоку підбігають сценічні техніки і ставлять візок назад на сцену. Міністерка культури розвертається у напівтемряві до глядачів, її налякане обличчя розтягується у вимушеній усмішці. Оплески зали. Багато людей переконані, що це частина вистави.

МАРІЯ (повторює репліку):

Потрібно послати за лікарем.

Сміх у залі.

МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ (знов у візку):

Добре.

ЛІЗА (кричить):

Андрію! Андрію!

Ліза помирає.

СЛУГА:

Син, син…

Андрій підходить.

АНДРІЙ:

Пробач мені, Лізо… Пробач.

Білий посміхається, спостерігаючи за подіями на сцені.

— Цього вечора у них не все йде за планом, — шепоче Білий.

Обличчя Рози незворушне.

— Багато кому смішно, але, як на мене, вистава неймовірна, — каже Роза. — Опис Махера відповідає фігурці святого Петра з ключами.

— Петре, на тобі я побудую Церкву Свою, так написано в Біблії, — шепоче Білий.

— Так. Ти сказав, що Махер — будівельник, — тихо каже Роза, не відводячи погляду від сцени.

— Я з’ясував ще дещо. Пам’ятаєш скляну кульку в скриньці отця Кирилова? — шепоче Білий.

Роза киває головою.

— Скляна кулька — це ж не що інше, як кришталева куля, сфера!

Роза німо дивиться на нього: «Вода також згадував кулю. Він говорив…»

— …що куля теж радила побудувати очисну станцію під Кальварією, — цитує Білий. — Так. І здогадайся, хто, окрім очільниць важливих відділів міської адміністрації, мешкає в одній із квартир у будинку Води?

— Це будинок, де живе Анастасія Ґрін?

Білий киває:

— Так, саме той будинок. Там живе ворожка. Її звати Нана Нумен. Газети про неї багато пишуть.

— Звідки ти це все знаєш?

— Дядечко Ґуґл, — усміхається Білий.

У залі оплески.

— Антракт, ходімо, ми маємо діяти швидко, ось-ось знайдуть Воду і настане повний хаос, — каже Білий.

Білий і Роза разом із натовпом спускаються у фойє на першому поверсі.

Перед буфетом багато людей. Білий помічає Долорес.

— Долорес, допоможи, будь ласка, я хочу поговорити з Янезом Махером, але ми не знайомі.

— Махер має бути десь тут. Він завжди приходить на прем’єри, мені здається, я його сьогодні бачила. Якщо я його зустріну, познайомлю вас. Я геть з ніг збилася. Уяви, Анастасія зникла. Ніби крізь землю провалилася. Я вже до неї додому посилала, там нікого нема, не світиться. Мобільний поза зоною. Я починаю переживати, чи з нею чого не трапилося.

У цю мить чується жіночий крик. У фойє вбігає жінка з довгим світлим волоссям. За нею пурхає білий голуб, намагається сісти їй на голову. Жінка ховається під маленьким столиком. Голуб кружляє над відвідувачами і, зрештою, капнувши на голову одного з офіціантів, що намагалися його зловити, сідає на високий карниз. Знову лунає крик, цього разу з боку вбиральні. Білий та Роза думають, що знайшли Воду, але з’ясовується, що вереск долинає з жіночого туалету. Звідти вибігають три жінки. За ними на чотирьох слідує Магда Орнік: розірвані панчохи, каблук на одному черевику зламаний. Магда видає звуки, схожі на вепрячі або кротячі, з рота стікає слина. Вся публіка завмирає і дивиться, як жінка навкарачки повзає по фойє і вищить. Магда зупиняється біля американського військового аташе, з яким щебетала перед виставою. Аташе намагається до неї наблизитися. Магда несподівано кусає його за ногу. Укус такий сильний, що аташе виє від болю і з усієї сили вдаряє Магду ногою. Директорку відкидає вбік, але вона вмить підхоплюється і кидається знову, цього разу впиваючись зубами в ногу англійського колеги аташе. Той теж виє від болю, стрибає по фойє і тягне Магду за собою. Та вона зубів не розціплює. Люди стоять німі й приголомшені, а Магда відкушує закривавлений клапоть штанини. Англійський військовий аташе знову реве від болю і падає на підлогу.

Крізь натовп пробираються інспектор поліції Маус і його асистент Ґрос. Вони кидаються на знавіснілу Магду і ледве-ледве її валять. Зусібіч підходять люди, щоб подивитися, як директорка міського цвинтаря хвицає ногами, мов дика тварина, і намагається визволитися з лещат двох поліцейських. Там і Ґубець, він сидить навпочіпки, впритул до закривавленого обличчя Магди, і фотографує її. Врешті-решт жінку відводять у сусіднє приміщення. Незабаром чути сирену швидкої допомоги. Тим часом дзвінок оголошує кінець першого антракту. Люди приголомшені, здивовані, стерплі від страху, повільно повертаються до зали. Співробітники театру і медики, які прибули, наказують якнайшвидше розходитися, щоб можна було надати допомогу. Двом санітарам після боротьби вдається зробити Магді ін’єкцію транквілізатора. Її кладуть на ноші. Лише декілька людей залишаються у фойє і на сходах, звідки спостерігають за тим, що відбувається. Всі інші йдуть до зали. Знову лунає дзвоник. Білий помічає Махера у буфеті за фойє. Адам і Роза вмощуються поруч з чоловіком.

Махер розмовляє з офіціантом, який збирає з барної стійки брудні склянки і складає їх у посудомийну машину.

— Бідна Орнік, тільки й мови, що про суспільну відповідальність, а коли хтось справді потребує допомоги, поруч нікого. Ви ж бачили, усі просто стояли й дивилися. Якби не оті два поліціянти, вона б перекусала половину театру. І не дивно, що в цьому місті кожен другий сходить з розуму. Я вчора ходив у міську раду, але там зачинено. Ще від листопада. Офіси перенесли, але й там не працюють. Безнадійно, — каже офіціант.

— Ще якийсь місяць — і ремонт завершиться, — каже Махер. — Там працюють мої хлопці. Гарують, як негри. Нелегко там, весь будинок був затоплений, це не жарти.

— І ще історія з тим хлопцем, що прикував себе до батареї. Все правильно, у нашій країні кожен має право висловлювати свої політичні переконання, але приковувати себе до батареї та вимагати: дайте мені те і те, бо інакше я залишуся тут назавжди, — це занадто, — розповідає офіціант.

— Нібито перших декілька тижнів про нього навіть дбали, — каже Махер, роблячи ковток віскі.

— Моя сусідка працює якраз у тому кабінеті, де хлопчина себе прикував. Кажуть, блискучий розум, доктор математики. Спочатку всі дивилися на нього і жаліли. Жінки приносили їжу. Тиждень-два він там спав. Сусідка розказувала, що до нього вже звикли, він став, може, трохи важливішим за декоративну рослину, але не таким важливим, як домашній улюбленець, бо ніхто не міг його взяти додому. Потім прибиральниці зумисне перестали прибирати біля нього. Стояв нестерпний сморід, хлопець так смердів, що витримати було неможливо, — розповідає офіціант.

— А часник?

— Часник йому працівники міської ради носили з самого початку. Мер на своїй дачі також вирощує часник. Звідкись стало відомо, що хлопець, який протестує проти неефективної та корумпованої міської адміністрації, має алергію на цю рослину, тож усі з собою носили часник. Якщо протестувальник виголошував голосні промови або скандував свої незрозумілі гасла, йому під носом розкладали свіжо подрібнені зубчики дикого часнику. Це тривало кілька днів, а не тижнів. Кажуть, він весь запух від алергії й дуже підупав. Тим часом через сморід мою сусідку й усіх працівників переселили в інший кабінет. Офіс, де хлопчина себе прикував, обезлюднів, він лишився там сам і слабшав. Хтозна, доки б це все тривало, якби не отой нещасний слюсар.

— Винен не так слюсар, як стара зношена система водовідводу, — каже Махер. — Її треба було замінити ще багато років тому, та ремонт з року в рік відкладали.

— Але трохи дивно, що він мав ремонтувати батарею якраз у тому кабінеті, де сидів демонстрант.

— Він мав відремонтувати кілька батарей. Просто почав з того кабінету, — пояснює Махер і випиває склянку віскі до дна. — Повтори, — каже до офіціанта.

— І коли з труби хлинув окріп, ніяк не можна було помогти?

— У старих системах подачі води так буває. Десь тріскає клапан — і все, хана. Перш ніж змогли перекрити головний кран, минуло декілька годин, потім ще якийсь час із системи виходила гаряча пара.

— Бідний хлопчина! — каже офіціант. — Мені його дуже шкода.

— Величезні збитки, уся підлога, всі меблі, двері, весь будинок міської ради — отуди к бісу. Будівля була таки стара. Побачиш, коли мої хлопці закінчать, наша рада буде — як в Америці.

— Бідний хлопчик, — повторює офіціант і наливає Махеру в склянку віскі на два пальці.

Білий замовляє собі мінеральну воду і вино для Рози.

— Що сталося з хлопцем? — запитує Білий.

— Та що, — відповідає офіціант, зачиняючи дверцята посудомийної машини під баром, умикає апарат. — Нібито на батареї висіла лише вичинена шкіра. Ось яка доля ангажованої інтелігенції в цьому місті.

— Проблема не в інтелігенції, — докидає Махер, — інтелігенції тут і так нема. Проблема не в людях з освітою, з ними здебільшого можна домовитися. Проблема навіть не в отих кількох робітниках на фабриках, які ще лишилися, бо в них все одно немає часу ні на що, крім роботи. Проблема в тому, що нема порядку. У нас кожен вважає, що все знає і знає краще за інших, які так само знають усе.

— До того ж ми всі — родина, — каже офіціант.

— Так, у цьому місті забагато родичів. Замало мешканців і забагато родичів, — каже Махер, відпиваючи трохи віскі. — Люди все ще вірять, що родич витягне їх із будь-якого лайна. Що їм не допоможе суд, не допоможе робота, не допоможуть знання. Їм допоможе родич.

Офіціант регоче:

— Але ми дуже добре знаємо, що не допоможе.

Махер киває головою і показує на порожню склянку.

— Не допоможе, до того ж, ми знаємо, що якраз родич першим приставить дуло до лоба, продасть тебе дияволу вдвічі дешевше, ніж усі інші. Нам бракує елементарного порядку. Ми — найвідсталіша провінція, забита нижньоавстрійська Зімбабве.

— Отож, Майстер помилився, — каже Білий сам до себе.

— Який Майстер? Ви маєте на увазі адвоката?

Білий заперечно хитає головою.

— Генерал Майстер.

— А, Ви маєте на увазі генерала Майстера, визволителя, який відібрав у австрійців Марибор? — питає Махер. — Звісно, він — страшний злочинець. Якби не він, ми б тут зараз говорили по-німецьки, сплачували менші податки і мали вищі зарплати. І всюди був би порядок. А так порядку нема. Навіть чесно працювати тут ризиковано для життя. Кажу з власного досвіду. Справді, у такі часи керувати фірмою нелегко.

Махер платить і встає.

Роза і Білий залишаються ще на кілька хвилин. Тоді розраховуються і виходять за Махером. Він стоїть перед входом до театру і курить.

Повз театр проходять дві дівчини, одна одягнена в костюм рака, інша через рот великої картонної риби демонструє обличчя, помальоване синім кольором.

— Риба і рак, бракує тільки спрута, — каже Махер. Чоловік затягується цигаркою, дивиться на Адама. — Тому ви стежите за мною, так?

Махер пропонує цигарки. Білий заперечно хитає головою. Роза бере одну, Махер припалює. Дивиться в небо.

— Жодної зірки над нами. Це наше мариборське небо. Завтра Попільна середа. Я не віруючий, та все ж. Є час їсти і час постити. Людина не може все життя просто жерти. Так само, як не може все життя утікати. У своєму житті я не раз утікав. Можливо, ми не можемо вибирати свою долю, те, де і як ми народимося, коли і як помремо. Але поки ми живі, можемо ухвалювати рішення. Ми можемо втікати, а можемо перестати втікати. І в цьому єдина наша свобода.

— Звідки Ви знаєте, що нас цікавить восьминіг? — запитує Білий.

— Це написано в тебе на лобі, — відповідає Махер і викидає цигарку в снігову кашу.

На Адамовому лобі Роза бачить слід щупальця восьминога, він поволі закручується, а потім ховається під волосся.

— Що вам потрібно? — питає Махер.

— Нам цікаво, що Ви думаєте про відпущення гріхів, звільнення душ, — каже Білий.

— Звільнення? Це легко. Я навіть беруся стверджувати, що немає ліпшого експерта з питань звільнення, ніж я. Я б міг захистити дисертацію на тему звільнення. Я не знаю, чи вам відомо, що я побив усі словенські рекорди зі звільнення. За один день я звільнив 7892 робітників. З підприємства, яке не було на межі банкрутства. Упродовж місяця я звільнив понад 12 тисяч працівників, але ТАМ[44] продовжував існувати. Це було після проголошення незалежності Словенії та початку війни в Боснії. За ніч ми втратили ринок збуту автобусів. А цех, що виробляв зброю, працював бездоганно. Отож декількох робітників, які працювали на автобусному заводі, я перевів на виробництво автоматів, але інших мусив звільнити. Це було нелегко. Профспілка на мене тиснула. Я звільнив кілька перших сотень робітників — і на дворі заводу вже почався бунт. Коли я повернувся ввечері додому, біля дверей лежав щур, пронизаний шампуром для шашликів. На тілі тваринки була записка «ТОБІ КІНЕЦЬ». На щастя, у мене не було ні дружини, ні дитини, інакше до мене дотягнулися б через них. Далі я звільнив наступних 1500 працівників, і знав, що додому мені зась. Я ночував у готелях, та мене і там вистежили. Зрештою, я перебув ніч в одному з недокомплектованих автобусів, що стояли на зупинених стрічках на виробництві. Це було найбезпечніше місце. Завод охороняли. І мене охороняли. На вулиці в мене міг вистрелити хтось зі звільнених робітників. Усі мали зброю — ми ж її виготовляли! Мене міг застрелити один із несуджених нових власників — з тих, хто намагався привласнити завод. Або хтось із закордонних спецслужб. А після того, як я за один день звільнив 7 892 працівників, то знав, що мушу зникнути. Бізнес тоді вели «в портфелях». Валютою був не долар, і не німецька марка, не мільйон чи сто тисяч — платіжною одиницею був портфель. Такий чорний, з яким подорожують комівояжери, ну, ви знаєте. Портфель я отримав уже в день призначення на посаду директора TAMу. Портфель і новий паспорт. І коли за місяць я звільнив 12 тисяч осіб, мені дали ще один такий портфель і ще один паспорт. Два портфелі й два паспорти плюс мій справжній, тобто я мав три паспорти.

Роза й Адам переглядаються. Адам помічає шрам за лівим вухом Рози, наступної миті рубець зникає. Роза знову зауважує відбитки невидимих щупалець на підборідді Білого, які теж одразу зникають.

— Ви мене слухаєте? — питає Махер. — Коротко кажучи, я мав гроші, я виконав брудну роботу, був переляканий до смерті, виснажений, у мене почалося безсоння. Уже з першого дня я боявся, що коли спатиму, прийде якийсь робітник і переріже мені горло. І вони приходили. Щойно я заплющував очі, уві сні з’являвся голова профспілки, з яким я постійно вів переговори, і перерізав мені горло. Через два тижні я так боявся заснути, що мусив випивати з півлітра віскі, аби подрімати кілька хвилин. Нарешті я не витримав. Стрибнув у свій службовий «Мерседес» із двома портфелями та трьома паспортами, поїхав у Ґрац в аеропорт, сів на перший літак, на який зміг купити квитки, і полетів до Стокгольма. Пам’ятаю тільки, що в літак я сідав у холодному поту і переляканий, і що наступної миті мене розбудив пілот. Літак був порожнісінький. Я весь політ так міцно спав, що стюардеси не могли мене розбудити. Спершу я думав, що заснув через виснаження, але виявилося, що це синдром переслідування чи бог його знає що. У Стокгольмі я спочатку подався до готелю, та коли спробував заснути, з’явився голова профспілки. Він перерізáв мені горло і настромлював мене на величезний шампур. Спати я міг, отже, тільки в літаках і в аеропортах. У всіх інших місцях, щойно я заплющував очі, з’являвся профспілковий діяч і перерізáв мені горло. І якщо я не прокидався від жаху відразу, то вдихав запах власної плоті, яка повільно переверталась і смажилась на вогні. Тож наступні три місяці я провів у аеропортах і літаках. Я безмежно вдячний архітекторам аеропорту в Досі за те, що вони поставили лежаки з видом на злітно-посадкову смугу. Як там чудесно спалося! У моїх німців немає стилю, прості незручні сидіння, відділені високою металевою ручкою. Скільки ночей я, абсолютно розбитий, на них проспав, але щó таке втома — порівняно з тим, що ніхто не може до вас дістатися і ніщо не загрожує вашому життю? Аеропортів я більше не покидав. З часом став справжнім спеціалістом із подорожей без багажу. В мене були два чорні портфелі. Потім лише один. Я вигадав спеціальну техніку вивертання трусів і шкарпеток, що дозволяло літати без прання два тижні. У чутливі місця я постійно підкладав туалетний папір. Крім того, скрізь є магазинчики з парфумами, куди можна зайти і досхочу набризкатися. Зрештою, можна щось випрати в туалеті або купити нове. Ви мене ще слухаєте?

— Слухаємо, — відповідає Білий, — але що це має спільного з…

— Душею? — питає Махер.

— З душею, так, — відповідає Білий.

— Знаєте, я людина без душі. У мені живуть якісь корумповані душечки, але це ніяк не пов’язано з тим, що душу я продав, поміняв, віддав під заставу, викинув, переїхав, розстріляв. Крихти, які залишилися від моєї душі, я покинув у залах очікування в аеропортах і транзитних залах по всьому світу. Душа, мій колего, — це застаріле поняття з глибокої давнини, яке запозичило християнство. Тепер ми вимірюємо час портфелями, підробленими паспортами і не відпускаємо гріхи, а звільняємо від них.

— То чому ти повернувся? — питає Білий.

— Такий повний чорний портфель одного дня спорожнів. Тож довелося повернутися. А тут жили ті, хто володів тим, що ви називаєте моєю душею. Вони викликали мене, пред’явили вексель і змусили погодитися на посаду. Так я опинився тут. Ви ж, напевно, не думаєте, що яка-небудь з цих компаній справді моя? Що мені належить щось більше, ніж те, у що я одягнений? Якби це була правда, я не був би таким виснаженим і втомленим. Я не бачу виходу. Я можу продовжувати грати в їхній ляльковий спектакль або ж перерізати нитки, за які мене смикають. Або…

— Або? — питає Білий.

— Або дам їх перерізати тобі, — тихо додає Махер. — Mммм, цей запах вугілля і людського поту, так гарно, він нагадує мені дитинство. А завтра до того ж Попільна середа. Господи, іноді мені здається, що мені вже кілька мільйонів років.

— Хто члени «Великого Орка»?

Махер дивиться на Білого спідлоба і запалює цигарку.

— Ммммм, які ж смачні ці цигарки. Ви знаєте, кожну цигарку треба курити з насолодою, ніби вона остання, тільки тоді куріння винагороджується.

Махер випускає кілька кілець диму в холодну ніч. Мовчить. Згодом продовжує.

— Я припускаю, що ви вже зустрілися з нашою колегою Магдою, і з пані Ґрін також, оскільки сьогодні її безуспішно шукають по всьому місту. Потім Свинко і нещасний Ґрам, там, на протилежному боці цієї площі, — Фаркаш і Ковач, яких я теж сьогодні не бачив, Кирилов, якого ви, мабуть, не знайдете, ну і, звісно ж, мій мучитель, мер Вода. Членів є більше, але я інших не знаю. Про ворожку вам, напевно, відомо. Хоча незабаром її тут більше не буде — подасться до зірок. Дивіться.

Махер показує на кулю з емблемою «Культурної столиці Європи». Два працівники якраз підвели до неї підсвітку. Біля кулі на стіні архієпархії блимає неоновий надпис: blue night dancing

Махер спостерігає за реакцією Білого.

— Багатьом те, що сталося з архієпархією, здається катастрофою. А як на мене, відкриття стриптиз-бару в їхніх славних приміщеннях відображає глибоку істину про Марибор. Можливо, нам потрібно ще більше стриптиз-клубів. Я маю на увазі не дівчат. Нашому суспільству потрібен публічний стриптиз, щоб побачити, в кого кров гарячіша. Ви знаєте, як кажуть в Похор’ї: байдуже, яка вона, головне, аби моя.

— Що ти хочеш сказати, Махер? — трохи роздратовано питає Білий.

Махер знизує плечима і відгортає поли піджака. Під ним висить револьвер з глушником.

— Думаю, час, шановний колега.

Білий і Роза дивляться одне на одного. Махер посміхається і викидає цигарку. Червоний недопалок летить у чорну снігову кашу і там гасне. Тієї ж миті з вхідних дверей вихлюпується потік людей і розводить Розу й Адама з Махером. Довга пауза. Махер ще раз усміхається, киває головою і біжить за ріг театру. Білий кидається в натовп, мчить за Махером. Роза дивиться їм услід. Люди балакають про те‑се. Дехто розчиняється в ночі, інші стоять зі склянками в руках. В усіх серйозні обличчя. Кілька разів Роза нервово піднімається і спускається сходами. Люди починають заходити всередину. Сходи безлюдніють. Коли Роза знову бачить Білого, дзвінок оголошує про закінчення другого антракту.

— Що трапилося? — питає Роза.

— Я знайшов його в сусідньому дворі. Він застрілився, перш ніж я встиг підбігти.

— Що робитимемо? — запитує Роза.

— Ти йдеш на виставу, а я — до ворожки.

Жінка погоджується кивком голови. Адам пірнає в темряву вулиці. Роза заходить у фойє за останніми глядачами. Буфет, де вона нещодавно сиділа разом з Махером та Білим, уже зачинений і темний. Білетерка відчиняє перед Розою двері в затемнену залу. Багато місць на балконі порожні. Роза сідає у сам кінець. На сцені сучасний мінімалістський інтер’єр. Жінки одягнені як медсестри Червоного Хреста, чоловіки в смокінгах. Біле неонове світло.

ГРАФИНЯ РОСТОВА:

Війни і криваві повстання, занепад культур і крах держав відбуваються не лише через нашу злу волю. Революція повинна дійти до свого кінця, пережити всі жахіття і гнів. Перемагають крайнощі. Ті, хто революцію розпочав, завжди є жертвами. Така природа переворотів.

Наташа, бліда, нерухома. Микола прокидається. Підходить Соня.

МИКОЛА:

Мама? Соня? Москва! Соня!

СОНЯ:

Нічого не кажи. Ти не зобов’язаний давати мені

жодних пояснень.

НАТАША:

Що сталося? Мамо, чому ти плачеш?

ГРАФИНЯ РОСТОВА:

Ні, нічого, нічого…

Роза розглядає великі окуляри на обличчі П’єра Безухова. Час від часу в тонкому склі переломлюється світло відбивачів, мигтить, дзеркальний відблиск блукає по глядачах на балконі. Розу затоплює ріка спогадів. На темній далекій поверхні лунають голоси з нутрощів театру, на кам’яному дні — два лише на перший погляд однакові дитячі личка, дві дівчинки. Вони регочуть і зникають, кожна на своєму боці.

АНДРІЙ:

Маріє… Дякую, що ти приїхала. Це так люб’язно… Люб’язно… Машо, ти…

МАРІЯ:

Відпусти мене.

АНДРІЙ:

Не треба плакати. Ми не можемо зрозуміти…

МАРІЯ:

Що?

АНДРІЙ:

Що таке любов? Любов заважає смерті. Смерть — це пробудження. Я помер. Я прокинувся. Мені сниться, що колись у людей виростуть крила, і вони зможуть полетіти за своїми мріями. У моїх снах церкви вистрибують зі своєї кам’яної одежі. З кожної краплини кольору і світла з’являються нові образи. Ніби снігова заметіль, летить небом феєрверк золотих ікон. Я — частина любові, то ж для мене померти означає повернутися до спільного вічного джерела.

Андрій помирає.

Марія і графиня Ростова.

ГРАФИНЯ РОСТОВА:

Тепер я знаю… Нарешті я розумію… Людина живе для себе, але водночас служить несвідомим інструментом для досягнення історичних цілей. Кожна людина живе подвійним життям: особистим, настільки вільним, наскільки абстрактними є її інтереси, і стихійним, в якому вона так чи інакше виконує закони, визначені для неї заздалегідь…