Прощення

Дезінфекція

Адам Білий лежить на готельному ліжку зі своїм айпадом і переглядає газетну інтернет-сторінку. Пізній понеділковий ранок, чи не всі опубліковані новини написані в суботу, тому в них нічого нового. У розділі чорної хроніки жодних звісток про нові випадки психічних нападів у знаних мариборців. Зате є величенька стаття про негативний вплив будівництва очисної споруди під Кальварією на фінанси та екологію. Стаття закінчується твердженням, що в місті забагато стічних вод і замало грошей, при цьому автор висновує, що саме мер та його команда мали б покращити ситуацію з коштами. У культурній рубриці поміщено скорочений репортаж про Марибор, опублікований у німецькій газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung». Марибор описаний як «нещасне місто». Мер Вода на цю репліку відповідає, цитуючи обурливий лист читачів, у якому перелічені досягнення Марибора. Ті досягнення сягають ген у минуле, тих часів, коли мариборець за походженням здобуває на Олімпійських іграх у Парижі 1924 року золоті медалі, і аж до факту, що Марибор — столиця смаженої картоплі, бо ніде інде не збереться 40 тисяч людей, які ту картоплю всенький день на вулиці смажитимуть, їстимуть і славитимуть. Заперечення мером Водою тенденційної німецької статті завершується довгим переліком найновіших досягнень міста; особливо мер наголошує на тому, що 2011 року в Мариборі відбулися чемпіонати Європи з фризбі та джіу-джитсу, а рік перед тим — Європейський конгрес мисливців. Мер нагадує також, що 2009 року місто отримало нагороду за найкраще облаштовані туалети в Словенії. Білий зупиняється і на наступній статті, досить довгій, у якій вимагаються пряма демократія, складення міськими чиновниками всіх повноважень та нові вибори. Увагу Адама привернув факт, що, на відміну від інших публікацій, підписаних бодай ініціалами, ця стаття не має автора. Авторство належить неформальній організації «Холодний липень». Білий заходить на її веб-сторінку і профіль у Facebook — там містяться заклики до масових протестів проти мера Води, бо він «захопив їхнє спільне лайно», тобто натякається на будівництво великої очисної споруди. Білого здивувала кількість підписників на їхній сторінці у Facebook — сім тисяч, чимало як для такої маргінальної групи з радикальними поглядами.

Наситившись новинами, Білий відкладає свій планшет. На столі біля підвіконня лежить подарунок Кирилова. Дерев’яна скринька, в ній — шопка, над стаєнкою — комета, справа і зліва стоять дві групи фігурок. Білий весь ранок розглядає незвичайну композицію, яка не зовсім співвідноситься з розповіддю Кирилова про виготовлення фігурок із кісток, зокрема людських. У мініатюрному пейзажі довкола хлівця — деревця, гори, мох, пастуша повітка, дашок, огорожа й інші нечисленні деталі, але там нема жодних фігурок, виготовлених вручну. Навпаки, всі вони — фабричного виробництва, такі самі можна купити в будь-якому магазині з товарами для дітей. Вони прикріплені товстими шарами клею, який, витиснений назовні, застиг у формі дрібних пухирців, — свідчення того, що вміст скриньки складався нашвидкуруч, сказати б, похапцем. Очевидно, йдеться про сценку народження Ісуса, і про прибуття трьох царів, напевно, — але ж яку! Довкола ясел розміщено сім фігурок, двійко тварин і три незвичайні скляні предмети — чарочка, скляна кулька та крихітна скляна лінза. Ясла в центрі шкатулки порожні, ані сліду новонародженого Спасителя. Білий не знає, що й думати. Що тут інсценізовано? Може, це якась витівка Кирилова, насмішка над Білим із могили? Чи божевільний витвір людини, яка втратила надію на шляху до самознищення? Білий не знає відповіді, і йому залишається знову влягтися на розхитане і досить незручне ліжко у взутті та звіддаля розглядати комету, яка виблискує над скринькою.

Він задрімав на хвильку? Чи сон тривав довше? За вікном сірий зимовий день. Світло відбивається від протипожежної стіни сусіднього будинку, тьмяне і кволе. Звуки, які його розбудили, стають чіткішими. Вони долинають із сусіднього номера. Совання меблями, перервана розмова, нерозбірливі голоси. Білий підходить до вікна. На мить бачить, як вузьку шпарину подвір’я переходить постать у білому скафандрі із захисною маскою.

У часи, коли Білий жив тут, у Мариборі карнавального одягу не носили. Не те що нині карнавал став чимось особливим, ні, місто для цього занадто люмпен-пролетарське, старі корені викорчувані, середньовічні та поганські традиції зникли взагалі. Люди не відчувають духу карнавалу, знають його хіба що в голлівудському варіанті. Скоро карнавал закінчується. Вже завтра — Тлустий вівторок, за ним — Попільна середа, протверезіння і кінець гулянь.

У двері стукають. Білий відчиняє. Замість Рози Портеро перед ним височать дві постаті в білих скафандрах, рукавицях, товстих респіраторних масках і захисних окулярах.

— Зараз за списком Ви. Ми повинні взяти проби і провести дезінфекцію, — каже приглушеним голосом одна з них і заходить у номер перш ніж Білий встигає відреагувати.

Друга постать тягне за собою невеликий візок, на якому стоїть величенький апарат з двома трубками й розприскувачем. Перша ватними паличками збирає в номері часточки пилу і складає їх у переносний контейнер, а друга розбризкує по підлозі білясту піну.

Особливо рясно обробляє черевики Білого і підлогу, потім відчиняє вікно. Білий зривається на ноги й останньої миті хапає шкатулку Кирилова, щоб та не впала на підлогу й не розбилася. У готельний номер вривається вугільне морозяне повітря, розганяє солодкуватий запах дезінфекційного засобу. Чоловік у скафандрі обприскує зовнішні відливи.

— Тут ціле лігво тих дияволів, — каже приглушено спеціаліст. Зовні воркотіння, шурхіт крил. Кілька голубів відлітає, чоловік перехиляється через підвіконня, його ноги метляються над батареями. Білого пробиває раптова думка — а що коли чоловік упаде вниз?

Білий двічі повторює запитання, який це список і чому він у ньому опинився, але обидва спеціалісти занурені в роботу, а гул розприскувача такий гучний, що Адам так і не отримує відповіді.

Через кілька хвилин дезінфекторів уже нема. Дзвонить готельний телефон.

— Говорить інспектор Маус. Пане Білий, я унизу, біля стійки рецепції. Чи не знайдеться у Вас хвилинка? Це важливо.

Білий рушає до рецепції. По дорозі стукає у двері Розиного номера. Напевно, в неї теж робили дезінфекцію, бо стертим зеленим ковроліном від дверей її номера тягнеться слід розлитого засобу. Жодної відповіді на стукіт. Рози, очевидно, в номері нема.

Інспектор Маус вітається з Білим. Короткий жест помічникові Ґросу залишатися у фотелі. Маус і Білий сідають удвох у дальньому кутку холу.

— Дякую, що прийшли, Адаме, я хочу поговорити з Вами віч-на-віч. Мої хлопці вже побували у Вас, усе знезаражено? Все гаразд? От і добре! Бачте, я маю новини з лабораторії. Правда, вони ще не підтверджені й мають дуже делікатний характер. Але спершу хочу спитати, чи можу я розраховувати на те, що наша розмова буде суворо конфіденційною? Кажучи строго, я маю на увазі й Вашу колегу, пані Портеро.

Білий ствердно киває головою.

— Я не знаю, чи Ви пригадуєте випадок із мертвим лебедем у ріці Драві сім років тому. Тоді через мертвого птаха здійнявся страшенний переполох, особливо, коли було встановлено, що його смерть спричинив вірус H5, або так званий пташиний грип. Після лебедя були випадки з іншими птахами, після чого на карантин потрапило й декілька людей. На щастя, ми вчасно вжили заходів. Щойно я отримав повідомлення з лабораторії, де вивчають зразки крові Свинкова і Дорфлера. Мої підозри, на жаль, справджуються.

— Що Вам повідомили? Вони обоє з’їхали з глузду через пташиний грип? — питає Білий.

— Адаме, прошу Вас, не легковажте паралеллю між цими двома випадками, — задоволено похитує головою інспектор Маус. — Звісно ж, не йдеться про той самий вірус, що й кілька років тому. Ми не відкидаємо також припущення, що це — якась прогресивна форма захворювання, яке не має вірусної етіології. Ймовірно, його переносять птахи, ще ймовірніше — голуби, і першими жертвами стали Свинко і Дорфлер. За кулісами ховаються й деякі інші речі, про які мені не можна Вам наразі розповідати. Якщо коротко, то результати лабораторних аналізів, зроблених до цього моменту, не можуть зі стовідсотковою впевненістю заперечити здогади, що йдеться про якусь нову, досі невідому форму вірусного чи іншого заразного захворювання. Отож поки що мої підозри виправдані.

Білий уважно вивчає інспектора Мауса.

— То чому Ви це все мені розповідаєте, Маусе?

— Бачте, превентивно ми провели дезінфекцію в усіх, хто вступав у фізичний контакт із Дорфлером та Маусом упродовж останніх 48-ми годин, перед тим як виявилися симптоми. Окрім того, я отримав від санітарної служби всі потрібні дозволи на те, щоби знищити всіх міських голубів на території Марибора, аби запобігти хворобі. Ви уявляєте, що буде, якщо зараз, цієї миті, вибухне скандал у мас-медіа? Це буде удар не тільки по Марибору і його туризму, по «Культурній столиці Європи» — це буде проблема масштабного значення. А купці людей запровадження надзвичайного стану перед місцевими виборами було б ще й як на руку.

— Маєте на увазі Воду? — питає Білий.

— Звісно. Він уже колись вибрався з політично безвихідної ситуації, відволікши увагу від важливих питань на такі, що лише здавалися важливими. Як ви знаєте, Вода — колишній поліцейський. Логіка надзвичайного стану йому вигідна. Якщо завтра в Мариборі вибухне небезпечний вірус, що загрожуватиме життю тисяч людей, запланованих мітингів проти Води не буде. Увага медіа більше не буде прикутою до реалізації багатьох спірних проектів, як наприклад, будівництво очисної споруди під Кальварією. Наступні півроку голови людей будуть зайняті лише думками про таємничий вірус, і ніхто не звертатиме уваги на те, що чиниться насправді. Я переконаний, що його в такому випадку оберуть знову.

— Гаразд, але навіщо Вам я? — питає Білий.

— Якщо я комусь не довіряю, то це нашим ЗМІ. Я знаю, що буде, якщо мої підозри справдяться. Вода має свою мережу людей, володіє кількома газетами і телестанціями, не тільки місцевими, а й державними. Більшість незалежних ЗМІ не має жодного впливу або нічого не варті. Я хочу, щоб, коли вибухне скандал, про це чесно розповіли за межами Словенії. Це змусить словенські медіа ретранслювати новину. Звичайно, це не завадить викривленій інтерпретації фактів, та все ж зменшує можливість маніпуляцій. Тому мені потрібна людина, якій я зможу довірити висвітлення подій, яка не є частиною мережі Води і яка не з Марибора.

— Роза Портеро, — каже Білий.

— Так. Австрійське державне радіо має в нас більший кредит довіри, ніж наш головний банк. Люди люблять казати, що ми — тиха австрійська провінція. Але це не так. Навіть мешканці найглухішого кутка в якійсь іншій країні мають право брати участь в ухваленні спільного рішення. А ми — тупа австрійська колонія без жодних прав. Коротше, ви мені потрібні, пане Адаме, і я щиро сподіваюся, що можу розраховувати на Вашу підтримку.

— Гаразд, Маусе, але за однієї умови.

Маус дивиться на Білого.

— Розкажіть мені, що у Вас із Водою.

Вперше, відколи вони розмовляють, у Мауса стерлася усмішка з губів, але вже за мить інспектор знову усміхається.

— Тут нема жодних таємниць, Адаме. Нашу історію можна дізнатися і з інших джерел, та в кожному разі буде краще, якщо я розповім Вам її особисто. Я і Вода разом навчалися в поліцейській академії. Ба більше, ми мешкали разом, були найкращими приятелями, і нас об’єднувало спільне захоплення, яким ми, вісімнадцятирічні юнаки, горіли ніби два фанатики. Вгадаєте, яке?

Білий стенає плечима.

— Ми обидва розводили голубів. Але не простих. Завівши зв’язки в поліцейській академії, я незабаром став учасником секретного проекту, який фінансувався Міністерством оборони. Нашою метою було виростити першокласних голубів-розвідників. Я не маю на увазі традиційних поштових. Тренування першокласних голубів-зв’язківців, які переносять секретні повідомлення, вимагає багато часу і знань. Але наше завдання було значно складнішим. Ви знаєте, половина успіху голубаря залежить від того, що потрапляє в голуба через дзьоб, тобто від харчування. І отут виявилося, що, крім звичайної зернової суміші, голубам потрібно забезпечити добре збалансоване харчування із сухим часником, порошком подрібненого рожевого кварцу та деякими іншими хімічними препаратами. Всі армії світу вкладають мільярди в комп’ютерні системи сповіщення. А мені вдалося з допомогою вітчизняних хімічних лабораторій виростити голубів-камікадзе. Це були спеціальні птахи, стійкі навіть до можливих ворожих атак і збоїв електромагнітних полів, що для голубів є великою проблемою. У світі немає жодного літака або ракети, яку не можна збити. А що робити зі зграями голубів, з десятками тисяч голубів, які у точно визначений момент атакують ворога з усіх боків? Особливо, якщо голуби заражені інтелектуальною біологічною зброєю, якою, власне, і є сучасні віруси? Хоча тоді я про таке не думав. Можливо, Вода вже міркував над цим, не знаю. Я розводив голубів насамперед заради любові до тварин і спорту. Я просто хотів виростити найрозумніших голубів у світі. І я це зробив. Те, що я їх потім натреновував на виконання конкретних завдань, було для мене другорядним. Вода в ті дні був у моїй тіні. Він хворобливо копіював усі мої дії. Я слухав панк — і він слухав панк, хоча найбільше любив народну розважальну музику, особливо далматинські «клапи»[33]. Я почав розводити голубів — і він також їх розводив. Незабаром Вода збагнув, що ніколи не досягне такого успіху, як я, його сусід по кімнаті та наставник. Тоді я не розумів, як сильно він мав мене ненавидіти. Лише згодом допетрав, що й до чого. Я пам’ятаю той ранній ранок пізнього квітня. Я поїхав у Похор’є, де був голубівник. Усього за кілька днів мав їх продемонструвати перед міністерською комісією під час великого завершального випробування. У випадку успішного показу Міністерство оборони виділило б значні кошти для розвитку проекту. Насправді це, мабуть, означало б, що ми, Адаме, ніколи не зустрілися б, бо я ніколи не залишився б у югославській, а потім словенській поліції, а став би першорядним експертом і новатором біологічної зброї. І нині я би мешкав у США або Ізраїлі. Однак сцена, яку я застав того дня, 27 квітня, стала найбільшим жахіттям, що я коли-небудь бачив у своєму житті. Двісті один з моїх двохсот чотирнадцяти вихованців лежали на землі. Сцена жахливої різанини. Їхні тільця були ще теплими, деякі пташки пересмикували лапками і тріпотіли пір’ячком. Хтось знищив мій світ, моє життя, моє майбутнє. Я знав, що тільки Воді було відомо, де я тримаю голубів. Кілька разів він приїздив їх годувати замість мене. Я повернувся у студентський гуртожиток. Я хотів його вбити. Я хотів покарати його за ту кривду, яку він мені завдав. Його ліжко було порожнє. Його шафа була порожня. Він повернувся в академію лише через рік після того, як я закінчив навчання, тому ми зустрілися аж через десять років, коли він став молодим депутатом парламенту, а я — криміналістом.

— А що було далі з голубами?

— Проект визнали невдалим і закрили. Дослідницьку групу розформували. Та я більше й не хотів займатися розведенням птахів. Після такого удару! Я був занадто молодий, щоби просто так закрити очі на все і жити далі. Крім того, так і лишилося таємницею запитання, куди поділося тринадцять голубів. Вони втекли? Чи він їх убив деінде? Або, і це мені здається найбільш вірогідним, він продовжив розмножувати птахів, і зараз тримає напоготові, щоб використати для власних цілей?

— Ви усвідомлюєте, що ваші припущення дуже серйозні, недоведені й можуть мати наслідки? Варто було б взяти самовідвід і передати слідство в цій справі комусь іншому, адже Ви не можете діяти неупереджено, — каже Білий.

— Авжеж, авжеж! — інспектор Маус так голосно регоче, що холом йде луна, а його асистент Ґрос на протилежному кінці, чуючи сміх начальника, без будь-якої причини починає силувано посміхатися й собі.

— Адаме, Ви справді вірите, що існує таке поняття, як неупередженість? У країні, де два мільйони жертв, які водночас є і катами, та катів, які часто самі є найбільшими жертвами? Я Вас прошу! Наша єдина можливість вижити як суспільство — бути упередженими, без вагань і роздумів. Ось так. Я мушу йти. Ми з хлопцями будемо дезінфікувати «Off». Не забудьте ж про свою обіцянку! Нікому ні слова, ми зрозуміли один одного?

У дверях Маус перетинається з Розою Портеро, знімає капелюха на знак привітання. Роза несе пластиковий пакет. Вона і Білий піднімаються в її номер на другому поверсі. Вікно відчинене, у приміщенні безлад, хтось обшукував шухляди та її валізу. Роза викладає на стіл дволітрову пляшку кока-коли, чоколіно[34] і бритви. Білий нервово бере з таці банан і їсть. Далі поглинає два інші.

— Що сталося? Що хотів Маус?

— Не хвилюйся, він нічого не знає і ні про що не здогадується. Вода — його ворог і, що б не трапилося, Маус поверне так, аби звинуватити мера. І що більше всього станеться, тим краще для Мауса, — пояснює Білий з напханим бананами ротом.

— Хто був у моєму номері? — питає Роза, розглядаючи свої речі. Її погляд зупиняється на мокрому сліді, який веде від вхідних дверей до підвіконня.

— Маусові мисливці за голубами.

— Вони в тебе також були?

— Так, витягували речі та кропили. Я сподіваюся, що Маусова отрута не дуже шкідлива, та все ж не ризикуватиму. Піду на рецепцію і попрошу, щоб мене переселили в інший номер.

Роза схвально киває головою.

— Я виходила до міста. Скринька Кирилова не йде мені з голови. Ніби й чисте ошуканство, але якщо в ній заховано якийсь таємний натяк, щось корисне, це би нас врятувало.

— Я вже дивився, але нічого не виявив, — каже Білий, відчиняючи двері.

— Я піду з тобою і, поки ти будеш на рецепції, ще раз її огляну.

Роза роздивляється скриньку. Як і попереднього вечора, спочатку уважно вивчає кожну із семи фігурок. Ліворуч від порожніх ясел стоїть пластикова фігурка святого Матвія з ручкою та книгою, поруч з ним — святий Павло з мечем. Обидві фігурки очевидно стосуються Тайної вечері, бо вони трохи зігнуті, ніби посаджені за довгий стіл. Біля святого Павла стоїть Балтазар, один із трьох царів — отой, темношкірий. Між ними пасуться вагітна свиноматка і кріт. Обидві фігурки тварин видаються великими порівняно з фігурками людей. За цієї групою приклеєна маленька чарочка. Праворуч від порожніх ясел у товсті шари жовтуватого клею занурені Ісусів батько Йосип і крокодил, що грає на флейті Пана. Поруч із ними — дещо більша леґо-фігурка працівника зоопарку з написом «ЗOO» на сорочці, а також святий Петро з традиційною парою ключів у руці, але з прикріпленими крилами, взятими, мабуть, у якоїсь іншої фігурки. У моху неподалік цієї групи — прозора скляна кулька з червоними листочками всередині та шматок круглого скла, приклеєний так високо до стовбура одного з дерев, що відразу ж вирізняється з-поміж інших фігур та предметів, що прикріплені до моху. Роза нахиляється дуже низько. Тепер круглий шматок здається прозорим оком, воно ніби наглядає за всією композицію, на яку дивиться ще й друге око — комета.