Прощення

Мені не холодно, коли ти поруч

— Ніщо не є таким, як здається. Все таке, як є, але водночас щось зовсім інше. Коли я був молодим, у моїх очах це місто було дуже гарним. Парк, кожне літо в «Біля трьох ставків» або коло Драви, посиденьки перед Другою гімназією, дорослішання в старій частині міста, яка тоді ще була живою, повною людей і надій. Зараз дивлюся на нього і бачу всю його занедбаність. Шістнадцять років тому моє місто раптом стало моїм катом, але сьогодні ролі змінено. Всі ті люди, всі ті долі зліплені в одну брудну купу. Шістнадцять років тому я відчував безмірну тривогу, сьогодні я відчуваю лише безмірну байдужість, — каже Білий.

Він відкриває пляшечку, злегка трусить її. Дві сині пігулки падають на долоню і зникають у роті. Роза стоїть поруч. Одягнена у свою чорну шубу з каптуром. Бере Білого за долоню, оглядає шрам.

— Ще пече?

— Трохи, але не переймайся, — відповідає Білий і смикає руку.

— З такою раною на долоні неможливо пророкувати майбутнє, — каже Роза. — Твої лінії життя переривчасті й розмиті.

— Отже, доля не має влади наді мною? Тобто я маю час, щоб змінити своє майбутнє, доки рана не загоїться? — сміється Білий і вдягає сіре зимове пальто.

Перед готелем «Орел» купи снігу. Капання зі стріх, голоси із Замкової площі, взуття, занурене у хляпу, кілька людей, скоцюрблених під іржавим дашком. Кінотеатр «Ударник», плакат «CINEMA FEMINISTE». Школярі стоять перед «МакДональдсом». Хтось кидає сніжку, дівчата хихочуть, перевернутий смітник, набряклий від ударів ще з югославських часів. Над головами пластмасові дроти, кільця, скріплені та підвішені сніжинки, ведмедики, зірочки, яких навіть уночі не засвічують. Новорічних прикрас не зняли, вони все ще висять над вулицями старої частини міста і тримають у полоні всіх, хто ходить його вулицями, наче павутина.

— Фасади будинків були такими ворожими, що я подумував про самогубство.

— Як це так, що ти говориш про фасади, а не про людей? — питає Роза.

— Ти не розумієш, фасади — це люди. Але, на відміну від людей, фасади ніколи не брешуть. І доглянуті фасади можуть бути ворожими, іноді навіть більше, ніж занедбані. Насправді йдеться не про доглянутість, а про те, щó випромінює місто. Ота цегла, бетон і скло. За ними день за днем хтось мешкає, зігріваючи їх своєю присутністю. І от через шістнадцять років я дивлюся на це місто, і знаю, що воно вже не може мене уразити своєю ворожістю. Тоді я був у небезпеці, навіть смертельній небезпеці, хоча того не розумів. Тепер розумію. Все, що нас оточує, — це можливості, енергетичний потенціал, притаєні ресурси історії та людських доль. Від нас залежить, чи будуть ці ресурси активовані та використані, чи ні. Тимчасом як усе навколо тих можливостей постійно змінює свою конфігурацію. Констеляції повсякчас змінюються. Сьогодні ніколи не повториться. Ти можеш це сприймати або як велике полегшення, або як велику відповідальність. У цьому є лише одна логіка: необхідно витримати, дочекатися моменту, коли з’явиться можливість переходу. Переходу з одного стану в інший. Зараз саме такий момент.

— Ти справді ніколи не шкодував, що поїхав звідси? — питає Роза і кидає порожню бляшанку під ноги.

— Ніколи. Ми ніколи не можемо до кінця раціонально збагнути, для яких завдань обрані. Чому саме я, а не хтось інший? Це розуміння недоступне для нас. Подумати тільки, шістнадцять років! Ким ти була шістнадцять років тому? І скільки всього в тобі з того часу змінилося? За шістнадцять років я дізнався про певні структури, про існування яких раніше навіть не здогадувався. Це структури, які з далекого минулого визначають наше сьогодення і майбутнє. Без тих знань я впадав у відчай. Жодна з моїх дій не давала бажаного ефекту, якою б продуманою вона не була, якими б добрими не були мої наміри щодо себе та інших. Ба навіть навпаки. До від’їзду з Марибора моє життя було сміттєзвалищем. Що б я не робив, завжди обирав помилкову мету. Все обернулося проти мене — і штовхнуло ще глибше в клоаку цього міста.

Ковзанка поруч із пам’ятником Революції на площі Свободи. З п’ятнадцятеро дітлахів, позаду велика груда снігу. Біля ковзанки — ятка з медовухою, двоє п’яничок, група робітників у синіх робочих костюмах, вовняних шапках, трохи далі — трійко чоловіків у краватках і пальтах. Ззаду на дерев’яній підставці повільно обертається величезна повітряна куля з чорним пояском і написом «МАРИБОР — КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ЄВРОПИ». Коли періодично ненадовго затихає ревіння радіостанції «City», чутно, як у ту кулю вдувається повітря і крики дітей.

— Поглянь на них, — каже Білий. — Це типове мариборське «мікадо». Ти ж знаєш ту гру з паличками? Той, хто першим ворухнеться, програє. У них є хороші шанси для того, щоб їх життя саме так і минуло.

— Не знаю, — відповідає Роза, — вони мені видаються абсолютно звичайними людьми, яких можна зустріти в будь-якому місті.

— Я ж тобі казав, що в цьому місті ніщо не є таким, яким здається. Я не хочу бути моралістом, я не знаю цих людей. Але якщо вони мариборці та якщо комусь із них випадково вдасться вкрасти яку-небудь шпильку, а інші цього не помітять, він одразу ж її встромить у спину першому-ліпшому сусідові.

Роза дивиться на Білого:

— Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш?

Білий стенає плечима, вимушено всміхаючись. Роза йде купувати сигарети. Білий чекає, спостерігаючи за довколишнім людом. Йому здалося, що ще вчора він сам стояв за тією стійкою. Був пізній ранок, робочий день у театрі ще не почався. Дискусії про вистави, кування мегаломанських планів, стосовно яких заздалегідь було зрозуміло, що вони нездійсненні, вуличний гомін. Хіба отой чоловік біля стійки — не один із технічних працівників театру?

Білий посковзається. На мить зауважує жовту випуклість сонця — гниле яйце на небі, а тоді гепається на втоптаний твердий сніг. Коли знову підводить очі догори, бачить над собою схилену стару жінку, від якої несе цибулею та алкоголем. Білий розгублено роззирається. Ніхто не звернув уваги на те, що він упав. Лише та стара п’яничка тягне до нього руки в брудних вовняних рукавичках і свій великий рот. У його чорній порожнині практично немає зубів, лише кілька жовтих по боках. Білий здригається від жаху. З ротової дуплини старої віє смертю і тліном. Крізь брудні вуста він на мить наче зазирає на інший, темний, бік, де немає життя. Білий знічено приймає запропоновану руку старої. Але вона, замість того щоб допомогти, штовхає його — і він удруге падає навзнак.

— Бідним, подайте бідним, пане.

Білий швидко схоплюється. Зрозумівши, що нічого не отримає, стара жебрачка плює йому під ноги і йде далі. Білий дивиться їй услід, і в цю мить йому спадає на думку перевірити, чи все гаразд із чорним портфелем. Здається, нічого не пошкоджено. Білий полегшено струшує з пальта сніг. Повертається Роза. Запалює сигарету та бере його під руку.

На сусідній площі Леона Штукеля повіяв льодяний вітер і розгойдав вуличні світильники, що висіли неподалік. Скелет концертної сцени. Жінка веде за руку дитину, одягнену в лижний костюм. У хлопчика величезні приклеєні мишачі вуха і ніс. Він знехотя переставляє ноги. Жінка поспішає; на голові в неї чорна шапка, з якої стирчить стріла. Вона похмуро тягне хлопчика за собою в напрямку будівлі міської газети «Вечір». Хлопчик опирається, показує язика, та все ж іде слідом. У Білого з’являється відчуття свербіння в грудях, спершу майже невловиме, але невдовзі настільки сильне, що він розстібає пальто й аж шкребе собі груди між ґудзиками сорочки.

Готель «City». Рецепція, черговий скеровує їх до ліфта, п’ятий поверх, готель пахне свіжою фарбою та пластиком.

— Ти тут вимазався, — каже Роза Портеро, чистячи рукавичкою пляму від болота на пальті Білого.

— Так здається, — відповідає Білий. — Моя душа чиста.

Роза з недовірою дивиться на нього.

— Знаєш, іноді це непросто. Ти кожну звичайну розмову перетворюєш на загадкові меседжі.

— Розо, я знаю, це може звучати по-месіанськи. Але якщо з людиною трапляється те, що трапилося зі мною, якщо побачиш свою долю так чітко, як бачив її я, то більше не захочеться витрачати час на слова. Під чистою душею я мав на увазі, що чітко бачу, хто я, а хто ти, чому ми тут і яке завдання нас чекає. Слухай, якби я не був чистим, тобто якби не очистився від свого минулого, я ніколи не міг би зрозуміти завдань, поставлених переді мною. Сьогодні тут все абсолютно так само, як було в давньому минулому. Одна з найдавніших душ мала іншу програму, ніж усі інші, розумієш? Вона пережила знищення і затьмарення душ наших предків. Один thetan[7] зберіг свою пам’ять і чекав донині. Глянь, цей день на позір такий самий, як і кожен інший. Але водночас нам пропонується історична можливість звільнитися й очиститися. Цей бруд на моєму пальті — ніщо в порівнянні з брудом, який у минулому затьмарив мою душу, Розо. Тепер з усім цим покінчено назавжди!

Офіціант забирає в них верхній одяг. Рукавичок Роза з рук не знімає.

Офіціант показує їм стіл. З ресторану відкривається вид на відкриту терасу, барні столики та газові нагрівачі. Роза виходить на вулицю до одного з нагрівачів, що прямо попереду, запалює нову цигарку, випускає дим у бік засніжених гір.

— Ті гори — це Похор’є. Тут кажуть, що все — добре й погане — приходить із Похор’я. Там похорський гірськолижний курорт, — каже Білий.

Білий вказує на місцину без дерев у формі літери іпсилон на засніженому схилі пагорба.

— Тут, під нами, новий і старий мости, ріка Драва. З протилежного боку — промислова частина міста. Вранці ти її бачила, коли ми були у Свинка. Але на цьому березі річки — стара частина. Навколо — спальні райони, трохи далі починаються перші села. І це — столиця Штирії.

Роза повільно видихає дим і гасить сигарету лівою рукавичкою. Жінка тремтить від холоду і горнеться до Білого, її пишне чорне волосся розсипається по його грудях.

— Тобто тут твій дім, — тихо каже.

— Тут мій дім, — відповідає Білий, стоячи непорушно. — Хоча кожен з нас має безліч місць, де він може почуватись як вдома.

— І водночас жодного, — каже Роза, і за мить додає: — Ідея, що в мене немає дому, ощасливлює мене. Дім — це щось жахливе. Мені подобається те, що я ніде не почуваюсь як вдома. Я люблю бути гостею, туристкою, мандрівницею. Думка, що я колись повернуся туди, звідки приїхала, мене би вбила.

— Я тебе розумію, — каже Білий. — Коли я шістнадцять років тому їхав звідси, присягнувся, що ніколи не повернуся назад. А поглянь на мене зараз: я знову тут. Але є істотна відмінність. Шістнадцять років тому, від’їжджаючи, я постійно думав над словами одного представника югославської естради. Він до Марибора втік із Сараєва, де тоді вирувала війна. Він любив жартувати, що хоче податися до Відня, і всю дорогу просив Бога, аби той привів його до Австрії. Але саме перед Марибором тріснула шина. У цьому місті є щось згубне. Шістнадцять років тому я не знав що. Тепер знаю.

Білий вдивляється в течію Драви під ними. Великі шматки льоду пливуть у сірості дня — пазли, які складаються, — і їх відносить потужною течією. Крики жменьки лебедів на березі, що проходжаються серед голубів. Великий торговий центр на іншому боці ріки вабить написами торгових марок і втомленими новорічними прикрасами. Поруч — великий будівельний майданчик. На огорожі майданчика — велетенський напис:

ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИСТЕЦТВО

— Що це за дурня — «Ти також просто мистецтво», що це має означати? — шепоче Роза і горнеться ближче до Білого.

— Знов хтось удає із себе митців, — відповідає Білий і ловить себе на думці, що віддався теплу Розиного тіла, теплу, яке проникає йому крізь сорочку й залишає на тілі вже вигрітий слід. Білий відстороняється. — Щонайбільше мали б писати: «ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИНУЛЕ». Або щось взагалі інше. Ти ж знаєш, сьогодні так легко будь-що проголосити мистецьким заходом, але насправді до дідька мало людей, які мають свіжі ідеї.

Білий кладе руки на Розині плечі. Глибоко вдивляється в її праве темно-каре око і в ліве зелене, скляне, в її дрібне кубинське личко, роздивляється шоколадну шкіру та білосніжні зуби. Легенько торкається одного кучерика, відгортає його вбік.

— Ми тут, щоб усе змінити, щоб із минулого постало майбутнє. Люди в цьому місті вже давно живуть у минулому. Минуле — нескінченно довга сіть, яку вони тягнуть за собою, заплутуються в ній і рано чи пізно падають, загорнуті в минувшину, як мумії. Мало кому вдається позбутися її — навіть на позір.

Білий забирає руки з Розиних рамен і починає нишпорити у кишенях піджака.

— Що ти шукаєш? Свої пігулки?

— Думаю, я залишив їх у пальті. Брр… — Білий хухнув у долоні. — Йдемо в приміщення?

— Мені не холодно, коли ти поруч, але якщо ти змерз… — промовляє Роза, потуплюючи погляд, зовсім як дівчинка.

Білий нервово чухає груди, поправляє сорочку.

— Розо, відколи я з тобою познайомився, ти для мене стала близькою, дуже близькою. Ми на доброму шляху. Ми маємо список з восьми осіб, п’ятьох ми ще не встановили, але скоро це зробимо, я впевнений. Коли всьому «Великому Орку» буде прощено, все буде по-іншому. Розумієш, я все своє життя думав, що мушу боротися, мушу протистояти, чинити з людьми за принципом «зуб за зуб». Це правда, нічого не відбувається само собою. Водночас, правдою є й те, що все вже дано, вже наявне, питання лише в тому, хто ми самі такі, що бачимо, що розпізнаємо, що можемо зробити з цього всього. Світ — це суцільна безмірність, але ми не помічаємо того, що нам щодня пропонується. А шлях до розпізнання складний. Іноді треба відмовитися від усього, стати таким собі відлюдником, щоб нарешті прозріти.

— Я не вважаю себе аскетичною людиною, а ще менше — релігійною, — відповідає Роза, запалюючи нову сигарету.

— Це не має нічого, абсолютно нічого спільного з релігією. Це пов’язано лише з минулим, з правдою про те, звідки ми походимо і хто ми є. Перш за все, з правдою про те, ким би ми могли бути, але не є, тому що постійно перебуваємо під гіпнозом, оточені обмеженнями та кордонами, які самі ж і встановили, і які в цьому місті ще вужчі, ще непроникніші, ніж будь-де в цій частині світу. У такому сенсі Марибор — особливе місто. Важко знайти інше так ментально загиджене місто. І це не випадковість, як не є випадковістю й те, що ми тут, ти і я, сьогодні, в цей момент. Приїхати сюди — означає потрапити в піраміду бруду. Охоронці тієї піраміди тебе відразу заживо засиплють, і ти навіть не зрозумієш, що вже засипана. Замість піску, як це робили єгиптяни з фараонами, вони засиплють тебе дрібними марними історійками й інтригами. Тебе засиплють примари минулого. І не просто тому, що це такі собі місцеві звичаї, а тому, що в них є причина. До біса поважна причина зупинити нас, Розо!

— «Великий Орк», — промовляє Роза, глибоко затягуючись цигаркою.

— Так, «Великий Орк», він є охоронцем минулого, його таємниць та енергій. Ми з тобою його знешкодимо, щоб у цьому місті запанувало майбутнє. «Великий Орк» — тринадцять осіб. До двох ми вже навідались. Ще одинадцять чекає на прощення. У пудрениці ще багато драже, і ми на правильному шляху. Розо, ти тремтиш усім тілом. Бачиш, тобі холодно, хоч я й поруч. Це важливо. Думаю, буде найкраще, якщо ми підемо досередини, я голодний, і про кухню тут добрі відгуки.