Прощення

Смерть приходить з Похор’я

Білий за сніданком переглядає веб-сторінку місцевої газети. У місті нічого, ну нічогісінько не змінилося. Шістнадцять років Адам не був у Мариборі, а не може позбутися відчуття, що знає всі новини. Так, ніби читає репертуар якогось районного театру: легкі варіації знайомих невибагливих драматичних колізій у виконанні невідомої театральної трупи. Увагу Білого привертають три статті, доступ до яких дозволено. У першій розповідається про подружжя пенсіонерів, що їх виправдав суд третьої інстанції. Тобто спочатку Верховний суд засудив пару через приховування податків, які старенькі не сплатили, торгуючи воском для свічок: вони зішкрябували його залишки з могил і перепродували свічковим мануфактурам. Тепер пенсіонери вимагають, щоб держава відшкодувала їм моральні збитки в розмірі 2666 середніх словенських зарплат. Друга стаття — ода садівництву, тому, яким гарним і впорядкованим був Марибор у період нацизму. Автор уславлює історичний момент — вступ Гітлера в місто у квітні 1941-го. Марибор став найпівденнішою точкою рейху, фюрер тут виступив із публічною промовою. На думку автора, усі мешканці Марибора пишаються цим фактом (більш чи менш відкрито) і донині — принаймні у зв’язку із садівництвом. З нагоди приїзду фюрера у Мариборі висадили тисячі ніжних троянд, пеларгоній, гортензій, заклали навіть цілі платанові алеї. Такого буяння флори місто не знало ні в пізніші індустріальні часи, ані за приїздів маршала Тіто. Ще гірша, аніж в Югославії, ситуація зі садівництвом склалася в часи незалежності Словенії, коли місто повністю деградувало з погляду паркової культури. Автор статті з ностальгією згадує старі добрі часи і завершує допис несподівано зухвалою тезою з філософії історії. На думку журналіста, випадок з Гітлером доводить, що насправді людська історія — безперервне повернення до гіршого, спіральний регрес, а не навпаки, як нас намагається переконати лінійна логіка технічного прогресу. У третій статті, в розділі «Чорна хроніка», згадуються два випадки психозу з виявами агресії надзвичайної сили, коли мусили втрутитися відповідні служби та примусово помістити впливового директора Тіне С. і відомого професора, декана Мариборського університету др. Івана Д. до відповідної установи. Досі не з’ясовано, чи випадки між собою пов’язані. Обидві жертви були психічно стабільними, жаскі напади психічної природи сталися майже одночасно, відтак залишається відкритим питання, чи не стали вони реакцією на якийсь невідомий наркотик. Слідство триває, — закінчує статтю автор.

Через півгодини Білий виходить із готелю «Орел». Роза видихає цигарковий дим, викидає півцигарки в сніг. Жодного слова. За кілька вулиць — підземний гараж, там темно і смердить бензином.

Кермуючи до виїзду, Роза сухо запитує: «На цвинтар?».

Білий ствердно киває.

У своїх думках Адам повсякчас повертається до вчорашніх снів. Як їх пояснити? Може, браком кисню та виснаженістю? А може, сон — це своєрідний сачок для метеликів? І туди час від часу потрапляють образи, яких око не бачить, які пурхають собі в просторі? І вони аж ніяк не пов’язані з індивідуальним досвідом, а є частиною колективної свідомості? Хтозна, можливо, Розина травма перенеслася на нього? Чому підвал готелю перетворився на бар, де Роза кілька місяців тому познайомилася з угорцем? Вона розповідала, що того ж вечора мала з тим угорцем інтимний зв’язок. Наступного дня жінка прокинулася в підвалі, зв’язаною. Там Розу й утримували кілька тижнів. Учорашній сон Білий сприймає як форму комунікації, як щось чуже, щось на кшталт повідомлення, а не як щось, що йому просто наснилося.

За вікнами автомобіля — велетенські вивіски торгових центрів, дорога з вибоїнами, промислові передмістя. На кермі — металевий протез Рози, затягнений у рукавичку. Білий виразно, ніби це було вчора, бачить: вона лежить на березі Балатону, прив’язана до чотирьох колів, що забиті в болото. На своїх долонях Адам ніби розпізнає форму руків’я ножа — якраз там, де рана від укусу Свинка. Вони їдуть мовчки. Автівка зупиняється. Водій знімає йому пов’язку з очей і лишає перед незнайомою віллою на березі озера. Двері відчиняються, затемнена вітальня, потріскування вогню в каміні. Він розрізняє з двадцяток осіб у масках і чорних сутанах. Спів на латині. Після обряду і промови головного священнослужителя секти йому подають різьблену дерев’яну скриньку, на якій зображено людське тіло з двома головами, всередині лежить довгий гострий кинджал. Адам бере в руки ніж, йому оголошують, яке завдання він має виконати, щоби вступити до культу Близнюків. Глибокий хрипкий голос головного священнослужителя, бездоганна, оксфордська, англійська. Люди в масках обступають Адама і супроводжують на терасу. Неподалік на березі тріскотить вогонь — там місце для жертвоприношення. Білий пригадує, як його, одягненого в товсту сутану, обпекло жаром; важкі кроки, зв’язане жіноче тіло, жертва намагається будь-що вивільнитися з мотузок, її великі перелякані очі. На терасі члени секти починають ритмічно стукати палицями об велику колоду. Він розрізає мотузки; незвичне відчуття, коли бере жінку за руку, під пальцями — металеві суглоби. Нічна втеча. Очерет, пуголовки і жаби, мул, болотисте дно озера невблаганно затягує. З усіх боків гавкіт, тупіт. Снопи світла й оклики гончих угорською та німецькою. Він пам’ятає тупий удар у потилицю, повільне падіння і теплу мокру темінь.

Чому їх залишили живими? Що змусило секту так сильно засумніватися? По дорозі до вілли йому зав’язали очі, але ж Балатон не настільки великий, щоб згодом не знайти місця подій. Він пригадує момент, коли отямився. Найперше відчув на собі щось тепле й в’язке. Щось капало йому на обличчя. Білий розплющив очі й побачив морду, з якої висунувся великий м’ясистий язик і облизав його. Це була одна з корів, що паслися на лузі, куди члени секти викинули непритомні тіла. Його, який зрадив їхні сподівання, і її, нічого не варту грішну істоту, що спромоглася тільки на половину душі. Недосконалі — так члени секти називали близнюків, які, вийшовши з матки, отримали одну людську душу на двох і яким, через це, було суджено стати рабами досконалих людей з двома душами.

Побрезьке кладовище лежить на самій околиці Марибора. Як на розміри міста, цвинтар видається непропорційно великим. Довга брукована алея веде від вхідних воріт до центральної будівлі. Там, поряд із квітковим магазином, кіоском і трунами, міститься адміністрація.

— Твори Вагнера схожі на цвинтар. Ще тільки у Вагнера можна знайти справжній цілісний витвір, де нерозривно переплетено всі види мистецтва — музику, слово, скульптуру, театр. Тільки у Вагнера — і на цвинтарях. Найкращим доказом цьому є люди. Вони й приходять сюди так часто, щоб, споглядаючи цілісний мистецький шедевр, досягнути катарсису, очиститись.

Роза Портеро перевіряє справність диктофона. Магда Орнік, директорка «Ритуальних послуг у Мариборі», поправляє коротку спідничину й усміхається Білому. На задньому плані звучить класична музика.

— «Лоенгрін»! Я сама підбираю музику для відвідувачів цвинтаря, при цьому зважаю на погоду, колір крон дерев і свято. Я можу попросити вимкнути, якщо вам заважає.

Білий заперечно хитає головою.

— Якщо будуть потрібні фотографії, я можу їх надіслати або дати посилання на сайт, — мовила Магда Орнік.

— Дякую, не треба, це інтерв’ю для радіо, — відповідає Білий.

— Знаю, але й на радіо часом просять фотографії, аби потім викласти в інтернеті. Ви ж знаєте, у цьому цифровому світі візуальні форми стають щораз важливішими. Хоча так не має бути. Визнаючи, що духовність не матеріальна, ми все ж безсилі перед технічним прогресом. Знаєте, наш цвинтар визнано одним із найкраще упорядкованих у всьому Європейському Союзі. Крім прекрасної пейзажної архітектури, садових композицій та професійного сервісу ми маємо широкий новітній асортимент послуг. У нас можна замовити послугу вмонтування в надгробок мікроскопічної непомітної відеокамери, а тоді в інтернеті дивитися на могилу, де з миром покояться найрідніші. Називається вона — «Не відходячи від спочилих». Безперечно, така послуга — неабиякий виклик для наших садівників, бо ж мусять утримувати місце поховання в бездоганному стані. Зрозуміло також, ця послуга не безкоштовна, ми ж одначе переконані, що вона додатково сприятиме спокою в душі наших замовників. Ще одна інноваційна пропозиція — вмикання запису з голосом небіжчика. Правда, ми її дещо обмежили через численні скарги на шум, що здіймався насамперед у свята. А надто через галас на цвинтарі для тварин. Цю послугу особливо полюбляли замовляти власники померлих собак, проте собачий гавкіт дуже вже засмучував котолюбів, улюбленці яких лежать якраз поруч. Сказати б, технічні забавки, а все ж техніка сьогодні просто дає можливість означити місце, хто і де похований. Допоки існує місце, де ми, живі, можемо переконатися, що про наших небіжчиків гарно дбають, ми миримося з утратою. Це своєрідний парадокс кожної втрати, як гадаєте? Поки існує могила, смерть дорогої особи сприймається як втрата. Коли ж могили немає, нема ані померлого, ані факту його смерті.

Магда Орнік відсьорбує ромашкового чаю й замислюється над щойно сказаним.

— До того як влаштуватися на цю роботу, я не міркувала так багато про зв’язок із покійниками. Нині ж я краще розумію людей, зацікавлених нашою послугою конденсованої кремації, яка дає змогу ще тісніше поєднатися із небіжчиком.

— Конденсована кремація? — питає Білий.

— Ви не знаєте? — відповідає Магда Орнік, кидаючи на Білого звабливий погляд з-під вій. — Це особлива процедура, коли після кремації весь попіл або його частина спресовується у графічний камінець. Родичі найчастіше замовляють його у формі підвіски. Деякі клієнти вставляють камінець у каблучку або носять як брошку. Одне слово, надзвичайно естетична прикраса з каменю найбільш безпосередньо, матеріально пов’язує вас із небіжчиком.

— Тобто — люди носять своїх предків як оздобу?

— Саме так. Багато мешканок Марибора носять своїх батьків чи діда з бабою на шиї. Ще частіше замовники вибирають поєднання батьків та домашніх улюбленців. Останнім часом надзвичайно популярним трендом став так званий повний родинний спогад: невістки просять вставити в середину каблучки блаженної пам’яті свекруху, а тоді довкола неї розмістити інших членів родини. Маємо ювеліра, який спеціалізується на таких прикрасах. Кристали Сваровскі нині носять дівчатка, дорослі ж — предків.

Магда Орнік міняє позицію. Довгі ноги директорки, запашна композиція з магнолій і засушених польових трав у офісі, настінні фотографії: пані Орнік із президентом країни, головою Європейської Комісії, прем’єр-міністром, мером міста й естрадною зіркою мариборського походження.

— То що, ті предки, яких їхні родичі носять на собі, взагалі не мають могил? Вони якось означені?

— Так, так, але там поховані не їхні тіла, а пам’ять про них.

Білий нахиляється до Рози, щоб перекласти відповідь пані Орнік. При цьому за Розиним лівим вухом він помічає подовгасту рану, що ховається за комір светра. Білий ціпеніє. Пані Орнік помітила, як чоловік змінився на лиці.

— З Вами все гаразд?

— Так, так, не турбуйтесь, — бурмоче Білий. — На чому ми зупинилися? Так, пам’ять про предків. Ваше кладовище відоме, зокрема й тим, що воно частково займає територію так званого танкового яру з Другої світової війни. Проведене зондування показало, що в цьому яру захоронено тіла щонайменше 15, а за іншими оцінками навіть до 50 тисяч осіб. Швидше за все, це останки солдатів з інших республік колишньої Югославії. Осіб, яких комуністи таємно ліквідували наприкінці війни. Тож цей цвинтар стоїть на іншому цвинтарі — цвинтарі безіменних, не ідентифікованих жертв.

— Пане Білий, запитаймо себе, що таке пам’ять, що таке спогад. Спогад — це тільки щось конкретне. Спогадом є предмети. Спогадом є будинки. Спогадом є надгробки. Все те, що в нас у душі, — це наші бажання і страхи, а не спогад. Ми стираємо якийсь надпис — і спогаду більше нема. А якщо такого надпису ніколи не було, то й нічого стирати. Чому б мертвих не лишити в спокої? Навіщо отруювати молоде покоління питаннями про події п’ятдесятирічної давнини?

— А як же кості покійників, до них же можна торкнутися?

— Пане Білий, прах є прах. Навіщо відкопувати те, що засипане? Ми ж усі знаємо, що проблема повоєнних злочинів ділить наше суспільство надвоє. Усі політики, і ліві, і праві, користають з того, що конфлікт не вирішується, що щоразу виявляють нові й нові захоронення, що знову поширюються міфи й спалахує ненависть. Якби ви мене запитали…

Магда Орнік схиляється й вимикає диктофон.

— Будь ласка, off the record[23]. Я думаю, що було б добре переорювати всі цвинтарі кожні 15–20 років. І був би спокій. Люди пам’ятають, бо постійно ходять на кладовища. Відвідини могил треба обмежити або ж повністю заборонити. Припустімо дві точки зору. Перша — що вся наша держава є великим некрополем. Усі знають: де б не копнув лопатою, натрапиш на могилу чи ціле захоронення. Римляни, Середньовіччя, напади турків, Перша світова війна, Друга світова, повоєнні злочини. Словенія стоїть на роздоріжжі. Тут усе пов’язано, кожна епоха залишає по собі своїх мертвих. З цієї точки зору тільки людська пам’ять і наявність пам’ятника відрізняють найзвичайнісінький газон від нашого кладовища. У нас на цвинтарі ви постійно пам’ятаєте, що ви — на цвинтарі, бо ходите поміж могилами, хоча ми не замислюємося над тим, що сіємо пшеницю — на могилах, садимо квіти і салат — на могилах, що на могилах зводимо наші будинки. Ми неохоче визнаємо, що покійні — це насправді гній для майбутніх поколінь. Це перший, можливо, дещо хворобливий, погляд. Друга точка зору — більш оптимістична. Вона ґрунтується на житті, на тому, що живе тут і тепер. Не знаю, як щодо Вас, пане Адаме, але я щаслива, що я — жива, що можу щодня вставати, ходити на свою прекрасну роботу, допомагати людям миритися з утратою. Я щаслива, що можу вільно рухатися, садити, працювати на землі, що можу дихати, стрибати, мов пташка, радіти життю, адже воно є найбільшим подарунком.

— Пташка?

— Ну, може, порівняння не зовсім вдале, але ж ви розумієте, що я маю на увазі. Ми не кращі за тварин, радше, навпаки.

Роза Портеро непримітно корчить гримасу, нахиляється і знову вмикає диктофон. Пані Орнік кидає на неї гострий погляд.

— Отже, ви розумієте словенську? — питає Розу пані Орнік.

Роза знизує плечима.

У цей час Білий дістає свою ручку. Починає нею похитувати в такт мелодії «Лоенгріна», яка долинає з приймальної.

— Ні, вона не розуміє, лише декілька слів. Скажіть, будь ласка, тут на одній із фотографій є Андреас?

— Ох, Андреас! Чому Ви про нього згадали? Він — геній! Його вистави якраз дуже близькі до цілісного мистецтва — окрім творів Вагнера і нашого кладовища, звісно. Ще дуже давно я дивилася його виставу «Вавилонія», і тоді в мене з’явилася ідея поставити спеціальні інсталяції, які нині…

Пані Орнік зупиняється посеред речення, продовжує рваними фразами: «…супроводжують наших відвідувачів, коли ті ходять по нашому цвинтарі».

Керамічна ручка відбиває ритм — тік-так, тік-так. «Лоенгрін» Вагнера. Тік-так, тік-так. Роза Портеро махає рукою перед обличчям Магди Орнік. Жодної реакції. Білий і Роза обмінюються кивками. Білий ховає авторучку, витягує з портфеля е-метр, вкладає Магді в долоні металеві ручки. Вмикає. Стрілка повзе і завмирає посередині шкали.

— Магдо, розкажи нам про те, ким ти була перед тим, як народилася Магдою Орнік.

— Я нічого не бачу. Все ніби за завісою, — тихо каже директорка.

Білий стежить за стрілкою е-метра, яка двічі ворухнулася вправо і знову зупинилася посередині.

— Хто затуляє твоє минуле?

— Я.

— Хто ти, Магдо?

— Я — безліч інших.

— Так, Магдо, ти — безліч інших. Розкажи мені про них.

Магда вдивляється кудись крізь Білого. Вона в глибокому гіпнозі. Долоні, затиснені між колінами, судомно стискають ручки е-метра. Напружені м’язи обличчя, нерухомі вибалушені очі.

— Темно. Я ще не народилася, але вже жива. Я часто ховаюся під сухим хмизом. Я боюся.

— Чого ти боїшся?

— Я боюся Діда Мороза з Похор’я. Дід Мороз ніколи не буває один. Вони завжди приходять удвох — Дід Мороз і Смерть, і вони удвох завжди приходять з Похор’я. Я чую його хрипкий голос, від нього тхне шнапсом. От-от мене піймають його величезні долоні, витягнуть зі сховку і шпурнуть разом з іншими в безодню.

— Хто ці інші?

— Я не знаю, хто вони, я тільки знаю, що вони — мертві. Як моя мама. Вона теж серед них. І по неї також приходили Дід Мороз і Смерть. Смерть завжди приходить із Похор’я.

— Вийди з цього життя, вертайся ще далі, назад. Що ти бачиш?

— Я бачу, що я — м’ясник. Я ходжу до селян на їхні далекі господи. Я тяжко працюю. Часто мушу цілий день добиратися до тварини, яку маю забити. Платять мало. Я мушу красти, щоби прогодувати сім’ю.

— А якщо ще далі, ще назад?

— Все ніби в тумані, я бачу воїнів, римських. На небі заграва, може, десь пожежа. У мене багато дітей. Одна дитина якраз померла через рану на спині. Мої діти часто помирають. Мій чоловік каже, що я в собі ношу смерть, що я годую дітей смертю, і тому вони помирають. Щодня я загортаюся в смерть своїх дітей. Смерть мене зігріває, це мій одяг, мій тілесний запах. Я оплакую дітей і знову народжую, оплакую і народжую. Там лежить хмиз. Хтось розкладає вогнище. Я продаю хліб і благаю богів ніколи більше не приходити на землю. А тоді знову вертаюся, і рани, які я зцілюю, відкриваються в інших місцях. Все довкола в ранах.

Роза Портеро нахиляється над головою Магди, заплющує очі, обнюхує її, як собака.

— Ich mаchte mehr über den Weihnachtsmann erfahren.[24]

Білий ствердно киває головою.

— Добре, розкажи нам більше про Діда Мороза з Похор’я.

— Подейкують, що він — комуніст, але насправді це нещасний чоловік, його родину вбили домобрани[25]. Він — один із найзавзятіших кулеметників. Його призначили ліквідатором полонених домобранів, німецьких солдатів, політичних опортуністів та інших небажаних. Війна ось-ось закінчиться. Він працює майже без перепочину, цілих три тижні. Стільки людей треба ліквідувати, потрібна чітка організація роботи. Групи приводять на край рову. Він відповідальний за розстріл, хтось — за транспорт, ще хтось сидить в екскаваторі. Рів, куди попадали щойно убиті, засипають. Це називається «убивство з людським обличчям». Той, у кого стріляли, мертвий. Якщо ні, то через секунду під товстим шаром ґрунту він все одно помре. Тут не буває такого, як‑от у яру Барбара. Там усіх тих бідолашних діток та жінок роздягли догола, зв’язали їм руки дротом і закопали живцем, аби вони повільно задихнулися. Або Рог, де багато хто не загинув від падіння в глибоку прірву, але мусив здатися — після кількох тижнів перебування між трупами, що розкладалися. Люди вижили, бо стали стерв’ятниками і канібалами. Тут такого не було. Убивство з людським обличчям. Кулеметник убивав дуже професійно. Лише раз помилився. Лише раз — тоді він випив забагато шнапсу і скосив чергою кількох своїх помічників.

Магда замовкає, а тоді продовжує інакшим, тихішим голосом.

— Я боюся звуку кулемета. Я затискаю вуха, але це не допомагає — звук проникає в мене. Я намагаюся думати про ті фортепіанні сюїти, які знаю. Хай мене порятує Шуберт. Але нема такої музики, яку б не заглушив звук кулемета. Дід Мороз має багато кулеметів. Зброя від пострілів дуже нагрівається, тому її треба постійно міняти. Три тижні розстрілів. Після тих трьох тижнів безперестанної бійні кулеметник стане Дідом Морозом.

— Чому?

— Йому тремтять руки. Він п’є набагато більше, аніж пив до війни з лісниками в Похор’ї. Він марить. У місті похмуро. Ті, хто вижив, хочуть забути про все, що сталося. Він надто багато говорить, його переповнює лють. У вищого керівництва є два варіанти: або його ліквідувати, або дати якусь роботу. Чоловік отримує призначення: відповідати за захід «Дід Мороз 45». Він наказує принести на площу Леніна в центрі Марибора багато ялинок та моху і створює прекрасний екстер’єр. Багатьом, але тільки не йому, сцена нагадує лісок, який оточував протитанковий яр. Зрештою, це його призначили відповідальним за подію «Дід Мороз 45», тож йому й вирішувати, що і як. Привезені дерева прикрашають: гірлянди, червоні ліхтарики, сніг. Під стовбурами стоять фігурки численних казкових персонажів — гномів, тітки Пехти[26] й інших. Це місце, куди двадцять четвертого грудня приведуть усіх дітей із міста й околиці. Велике хвилювання й піднесення. А тоді зареве мотор і задзвенять дзвіночки. Кулеметник прибуває до дітей. Замість оленів Діда Мороза тягне російський трактор. П’яний як чіп чоловік сидить одягнений у червоний костюм, довга біла борода з вати. Діти на нього дивляться широко розплющеними очима. Коли якась дитина сміється, він негайно дає ляпас. Якщо дитина задалеко, він направляє свою золоту палицю в неї й гукає: ра‑та-та-та! Я люблю Діда Мороза. Всі діти люблять Діда Мороза. Він нам роздає цукерки і розповідає про братерство між народами Югославії.

Губи Магди тремтять, очі аж вилазять з орбіт, металеві ручки е-метра впираються їй у живіт, жінка вигнулася луком, напружилася.

— Ох, ні, Діду Морозе, будь ласка, не їдь у гори. Я не знаю, мене нема в тому місці, але я його чітко бачу, він там. Дід Мороз обсипає нас цукерками, а тоді на своєму розхитаному возі їде за трактором у гори. Він завжди приїжджає з Похор’я. Де незаймані праліси. Де чиста вода. Де брили мармуру, де наше минуле. Він приїжджає з Похор’я в місто й обдаровує нас. А потім завжди повертається — туди, звідки прибув.

— Яка це гора?

— Піраміда. Він зажди зникає в Піраміді. Якось ми з татком побігли за ним. Раптом коло підніжжя гори з’явився отвір, і коли Дід Мороз зник усередині, гора за ним зачинилася. Ой, як я боюся за нашого Дідуся Мороза! Усередині, в горі, з ним може статися яке завгодно лихо. Піраміда — це його дім, — заспокоює мене татко, але ж я бачу, що й він боїться. Татко обманює. Насправді Дід Мороз мусить щоразу повертатися в Піраміду і там про нас, дітей, забуває. Я не хочу, щоб він нас забув. Я хочу, щоби він був з нами весь час! Та Дід Мороз приходить лише раз у рік, дає нам цукерки і ляпаси, а тоді зникає. Але як він живе там, серед черв’яків, глибоко під землею? Йому там не холодно? Йому там дають їсти?

Магда починає тремтіти.

— Усе гаразд, Магдо. Чи можеш розповісти щось про «Великого Орка»? — питає Білий.

Магда втупила погляд перед себе і дрижить.

— Магдо? — звертається Білий.

Магдою трусить сильніше.

— Великий Орк живе в печері під Пірамідою. Дід Мороз — його дитина. Отак, як ми усі — діти Діда Мороза, так і Дід Мороз — дитина Великого Орка. Великий Орк може прийти коли завгодно і куди завгодно, а Дід Мороз — тільки у свій протитанковий яр у лісочку. І до нас, дітей, на Новий рік. Приходить Дід Мороз, приходить Смерть, і штовхають нас у прірву.

— Де ця прірва?

— Усюди.

— Де «Великий Орк»?

— У Піраміді.

— У Піраміді, яка здіймається над містом?

— Усюди.

— Хто такий «Великий Орк»? — кричить Білий.

Усі. Ми всі — Великий Орк!