Прощення

Свинко

— Пане президенте, австрійські журналісти вже тут, — доповідає секретарка директорові підприємства з виробництва м’ясних продуктів «СвинКо» Тіне Свинку про домовлену зустріч.

Насправді прізвище Тіне Свинка — Свинковцев. І він не президент країни, а голова правління м’ясопереробного товариства. Однак Тіне Свинко — практичний чоловік і, щоб полегшити спілкування з іноземними бізнес-партнерами, змінив своє прізвище Свинковцев, бо його вимова завдавала труднощів іноземцям, на просте й універсальне Свинко. Аби прізвище ще більше асоціювалося з товариством, яке він очолює і яким володіє, Тіне відразу ж змінив і назву своєї компанії. Так «М’ясопереробний агрокомбінат скотарів і виробників м’яса верхнього Подрав’я» став АТ «СвинКо». І від своїх підлеглих директор вимагав, щоб до нього зверталися як належить. Особливо в головному офісі компанії.

— Сідайте, панове. Каву, чай, сік? — пропонує Свинко, підписуючи нараз кілька документів на столі.

Типовий сучасний кабінетний інтер’єр, кремовий і світло-рожевий кольори стін не зовсім гармоніюють, великий Ficus benjamina в куті, величезний плазмовий екран, письмовий стіл із прапорцем компанії, навпроти письмового столу — два шкіряні фотелі; враження, що такий офіс може бути де завгодно, якби не був саме тут.

— То ви з Марибора? То ж вам не потрібно розповідати історію банкрутства автомобільного концерну «ЗАМ»? Шістнадцять років тому на згарищі того індустріального гіганта виникла наша компанія. Гітлер особисто віддав наказ побудувати тут завод, який аж до кінця 1944-го виробляв деталі для двигунів літаків. Після Другої світової на тому місці, де зараз стоїть наш комбінат, було виробництво важкої автомобільної техніки і танків, найбільше в усій Югославії. Тут виготовляли і легку зброю, передовсім мисливські рушниці. А нині — смачнючі кранські ковбаси, — веде самовпевнено Свинко, наче повторює давно завчений текст.

Роза Портеро кивком голови дякує секретарці за кока-колу, перевіряє, чи працює диктофон.

У сірий зимовий день вона одягнула сонячні окуляри — виглядає втомленою. Адам Білий, слухаючи промову президента, час від часу нахиляється до жінки і тихо резюмує сказане німецькою.

— Ви згадали про кранську ковбасу, — ввічливо вставляє Білий, — це ваш репрезентативний виріб?

— Так, — відповідає Тіне Свинко. — Ми щороку виробляємо приблизно 16 мільйонів уручну перев’язаних батонів кранської ковбаси найвищого ґатунку. Експортуємо в понад 40 країн світу. Недавно американська астронавтка словенського походження Ненсі Сінг взяла нашу кранську ковбасу в космос, і, якщо запуск буде успішним, наша кранська стане першою ковбасою, яка потрапить на Місяць. Ми ведемо активні перемовини з НАСА.

— Про кранську ковбасу в космосі багато було і в австрійських новинах. Скажіть, будь ласка, звідки такий інтерес до кранської ковбаси? Особливо до кранської, яка виготовлена не у місті Крань, на честь якого названа, і навіть не в тому регіоні, а в досить віддаленій Штирії? — питає Білий.

Президент, почувши запитання, задоволено відкинувся у кріслі. Саме тіло говорило, що це — улюблене запитання, улюблена тема. Свинко глибоко втягнув повітря.

— Кранська ковбаса — типова європейська історія, — починає гордо чоловік. — Лише вступивши до Європейського Союзу, ми отримали нагоду, яка трапляється раз в історії. Знаєте яку? Не вільний ринок, бо ми ж і раніше, в Югославії, торгували з усіма. Не маю я на увазі й можливість використовувати західні маркетингові ходи. Ми їх знали ще в часи комунізму. Ні, ЄС нам запропонував те, що буває лише раз в історії, при слові «історії» президент нахиляється вперед, його голос звучить піднесено-пискляво, — повторюю: історичну можливість…

Адам Білий перестає перекладати Розі Портеро на вухо. Обоє напружено вслухаються в тишу, яка запанувала після незакінченого речення президента. Речення здійнялося в повітря, ніби мильна бульбашка, затремтіло, піднялося вище, повільно опустилося, знову піднялося, повільно опустилося і, зрештою, тріснуло.

— Нагода? — каже Білий. — Яку нагоду ви маєте на увазі, пане президенте?

— Реєстрація торгової марки, звісно! — тішачись тим, що в його широченну риторичну пащу потрапили дві маленькі наївні кізоньки, усміхнувся президент правління АТ «СвинКо». — Ми зареєстрували кранську ковбасу, і тепер ніхто в усьому Європейському Союзі не зможе в нас її відібрати. Ви розумієте, що це означає? Існує лише одинадцять зареєстрованих виробників кранської ковбаси в цій галактиці, ми — найбільші, ми найуспішніше вступили в ринок. Ви записуєте?

Дещо збентежений несподіваним запитанням, Адам Білий схиляється над диктофоном і ствердно киває.

— І, звісно ж, неправда, що наші ковбаси не виготовлені у Верхній Крайні, — ніби нічого не сталося, продовжує Свинко. — Неправда, що наші, як ви сказали, штирійські кранські ковбаси, — не з Крайни. Поміркуйте трохи. Запитаймо себе: що таке взагалі кранська ковбаса? Рецепт геніально простий: це найкраще свиняче м’ясо, молоді свинячі нутрощі, трохи солі, перцю і найліпший часник. Ну, і трохи диму з бука, та й усе. Отож кранська ковбаса — це передусім свинина. Так?

З останнім реченням президент нахиляється до Білого, той одразу ж киває головою — погоджується.

— А тепер, будь ласка, скажіть, яка ж місцевість може заявити право власності на певну тварину, в нашому випадку — свиню? Як на мене, не та місцевість, де свиня опоросилася, і не той край, де її вирощували. Нині без проблем — і ви не мусите цього навіть знати — свиню, народжену в Канаді, годують чеським житом у Бангладеші. Ви розумієте, про що я вам говорю? Єдиним вирішальним фактором і ознакою кранської чи якоїсь іншої ковбаси є простий факт: чи свиню було заколено в Крайні, чи деінде. Усю найдобротнішу свинину для виробництва наших найякісніших ковбас ми отримуємо на сертифікованих кранських скотобійнях, і крапка. М’ясо для всіх наших кранських ковбас привозиться з Краня, а тут, у Мариборі, ми переробляємо сертифіковане м’ясо на ковбаси. Тому й сталося так, що найкращі кранські ковбаси виготовляють у Штирії.

— А Марибор і його мешканці усвідомлюють потенціал розвитку, який мають кранські ковбаси?

Перед тим, як вимовити слово «потенціал», Адам робить паузу, ніби збирається проковтнути великий шматок.

— Марибор — моє рідне місто. Я б ніколи не хотів жити в якомусь іншому місті на світі. Та будьмо відвертими: Марибор — це фаст-фуд. Марибор не має зеленого поняття про якісну кухню. Ну, хто з нас час від часу не заходить у «МакДональдс»? І нема в тому нічого такого. Але якщо постійно їсти те паскудство, то в тебе скоро повідпадають вуха, атрофуються судини, з’явиться надмірна вага, тіло, так би мовити, почне розкладатися. Це й трапилося з нашим містом на ментальному рівні. Після війни, коли вигнали німців, Марибор харчувався самим лише інтелектуальним фаст-фудом — дешевий цукор, жирні котлети. 50–70 років — і це стало нормою.

— Це звучить ніби смілива самокритика, — вставляє Білий і нахиляється за своїм чорним портфелем. Роза трохи нервово крутиться в кріслі, випиває ковток кока-коли і рукою в білій рукавичці поправляє сонячні окуляри.

— Нас може врятувати тільки нещадна самокритика. Тільки вона. І мусимо спиратися на ті потенціали, які має місто. Однак у такому разі нам потрібні наставники, ті, хто зможуть нас навчити. Погляньте довкола. Людина — найтерпеливіша істота на всій планеті, ніхто не володіє такою здатністю до адаптації, як людина. Хіба що віруси. Динозаври не змогли пристосуватися. Корали не змогли пристосуватися. Тасманський тигр — теж. А людина здатна змінитися повністю за одне покоління. Подивіться на китайців. Тридцять років тому всі вони мали метр п’ятдесят, а нині грають у першій лізі НБА.

Президент при цих словах задоволено нахиляється ближче до диктофона, відсьорбує холодну каву з пластянки і продовжує.

— Наш найглибший інстинкт виживання тісно пов’язаний з їжею. Коли ми їмо щось таке дуже здорове — скажімо, домашню їжу, наприклад, домашню курку, або суп у макробіотичному ресторані, чого потім інстинктивно забажає наше тіло? Воно захоче чогось масного, солодкого, тяжкого або забороненого. Чому? Бо тіло знає, що мусить регулярно отримувати всяку гидоту, щоб розвинути міцний імунітет і стати більш адаптивним. Подивіться на немовлят. Вони лижуть брудну підлогу, запихають до рота землю та черв’яків, і ми думаємо: та то вони просто ще дурні й нецивілізовані. А правда геть інакша. Якраз немовля найліпше знає, що треба робити, бо ним керує голий інстинкт. Вегетаріанці застерігають від кранської ковбаси: це, мовляв, нездорова їжа, бо так і отак. Насправді ж кранська ковбаса для нас дуже запашна! І ми її, таку запашну, любимо, отож вона корисна для нас. Той, хто постійно їсть кранську ковбасу, буде все життя міцним і здоровим. Головне — їсти домашніх, тобто вдома, у Крайні, забитих і в кранські ковбаси перероблених, свиней. А взагалі…

Адам Білий, киваючи, поволі витягує з кишені чорнильну ручку й починає рівномірно водити нею туди-сюди:

— …ключове енергетичне значення має те,…

Погляд президента рухається вслід за пером, його голос слабшає:

— …що ми їмо м’ясо тварин, яких забили тут, удома. А тварини, яких забивають удома…

Президент хитро посміхається, затискає кулаки між ногами — справжній тобі хлопчик, який тішиться з того, що наробив у штани, — закопилює губи…

— особливі, вони є носіями …

Президент застигає посеред речення з відкритим ротом, не зводить очей з ручки Білого.

— Носіями чого є тварини, яких забили в себе вдома? — питає Білий, кладучи ручку назад до кишені піджака.

— Нашої парадигми смерті, — вимовляє поволі, склад за складом, президент правління м’ясокомбінату «СвинКо».

Адам Білий вкладає йому в пальці ручки е-метра, вмикає пристрій; стрілка повзе до середини шкали, завмирає.

— Повтори, — наказує Білий.

— Нашої парадигми смерті.

— Повтори.

— Нашої парадигми смерті.

— Ще раз, — каже Білий.

— Нашої парадигми смерті.

— Що це значить — парадигма смерті? — питає Білий.

— Момент зміни тіл, — відповідає Свинко. — Спокійна парадигма відчувається у м’ясі. Свині повинні бути якомога спокійніші, коли помирають. Найкраще, коли вони взагалі не знають, що має статися наступної миті, це — найкращий рецепт кранських ковбас. Секрет не в часнику і не в приправах. Таємниця у способі, в який свині помирають.

— Яка наша парадигма смерті?

— Наша парадигма смерті інакша. У словенців від природи душа неспокійна, а в мешканців Краня та Крайни тим паче. Наші тварини помирають у стані стресу, а це погіршує смак ковбас. Тому, щоб зменшити присмак, до м’яса ми зазвичай додаємо п’ятнадцять відсотків дрібно перемелених автомобільних шин. Але смак можна змінити. Єдине, що важливо, — їсти м’ясо тварини, яку ми вбили власноруч. Коли ми їмо таке м’ясо, то їмо самого себе, той енергетичний стан, який передали тварині в момент забою.

— Хто виробляє найкращі кранські ковбаси?

— Боснійці, вони найспокійніші. Але вони не хочуть колоти свиней, вони ріжуть курей.

— А ви теж ріжете курей?

— Ми маємо халяль-сертифікат. Нацисти збудували завод на двох рівнях — над землею і під землею. Під час авіабомбардувань наземна частина повністю опускалася під землю. Розташування чудове, щоб переобладнати підземний цех і почати там різати курей, обернених у бік Мекки, це не потребувало великих змін.

— А вгорі?

— Офіційно — завод з виробництва мисливських рушниць, але там ми насправді робимо кранські ковбаси. Наші мусульманські покупці посадили б нас на кіл, якби взнали, що над головами їхніх курей напихаються свинячі кишки.

Білий стежить за е-метром, стрілка коливається посередині.

— Ти не боїшся? — питає Білий.

— Я боюся, аби не стало відомо, що ми перенесли виробництво мисливських рушниць в інше місце — настільки зросла кількість замовлень. Китайці дуже, дуже люблять стріляти.

— Ви експортуєте рушниці до Китаю?

— Рушниці й курячі стегенця. Великий бізнес.

— Що ти бачиш, коли я кажу «синій»?

— Я бачу море.

— Що ти бачиш, коли я кажу «море»?

— Я бачу свої сни. Їх заливає чорне чорнило. Усе темне. Але це не чорнило, це старе мастило. Гітлер був генієм.

Свинко корчить гримасу і регоче.

— Він знав, як будувати великі об’єкти, — веде далі директор. — Він би й нині зміг навести лад. І мастило все покриє. Старі гідравлічні системи поламані, — знову регоче Свинко. — Нема нікого, хто б міг провести нас через бензинову ніч.

— Гідравлічні системи, які піднімають й опускають платформи на твоєму заводі?

На цьому запитанні Білий подає Розі знак, жінка поволі знімає окуляри і дістає з шуби срібну пудреницю.

— Господи, хіба ви не бачите: платформа їде вниз! — кричить Свинко, з горлянки виривається дивне звіряче гарчання. — Гітлер мертвий, механізм поламаний, рятуйте, хіба ви не бачите, що платформа їде вниз? Кранські ковбаси! Кранскі ковбаси, — знову хрипить Свинко і блідне. — Вони ж розчавлять усе під собою, все внизу, увесь зал халяль-курей. Рятуйте!

Президент випускає ручки е-метра, зривається на ноги і знову хрипить, але тепер здається, ніби він душиться власним язиком. Весь спітнілий, погляд відсутній, очі бігають. Білий кидається до нього з наміром посадити назад у крісло.

У цей момент стукають у двері, заходить секретарка.

— Ви кликали, пане президенте?

Білий стоїть поруч зі Свинком, спиною до секретарки. Білий шепоче Свинку:

— Повторюй за мною: «Все гаразд, ви можете йти».

Президент шепоче: «Все гаразд, ви можете йти».

— Що ви сказали, пане президенте? — перепитує секретарка.

Білий шепоче Свинкові: «Повтори, голосніше».

— Усе гаразд, ви можете йти, повтори, голосніше! — директор вигукує кожне слово окремо, ніби розрізає речення на шматки.

Секретарка ще якусь мить дивиться на свого начальника і поволі зачиняє за собою двері кабінету.

Адам Білий голосно видихає.

— Сідайте, Свинку, сідайте і не хвилюйтесь.

Тіне Свинко сідає. Роза Портеро повільно відкриває срібну пудреницю з жовтуватим драже.

Тіне Свинко схвильовано витріщається поперед себе, у порожнечу, галюцинації тривають.

— В останню мить катастрофі вдалося запобігти. Повернувся Гітлер, наш фюрер повернувся, як добре! — погляд чоловіка нараз ясніє, очі широко розплющуються, знову хрипіння. — Механізм зупинився. І площадка рухається за командою. Мої боснійські м’ясники, мої халяль-кури, моє устаткування в нижній бійні! Тепер вони можуть полегшено зітхнути. Платформа продовжує підійматися! — кричить Свинко. — Уже падає покрівля, з-під неї, через вікна, виповзають на волю тонни кранської ковбаси. Її ніщо не може зупинити! Лише я, Тіне Свинко, здатний вгамувати ріку свинини, яка навалюється на місто і накриває будинки. Люди душаться під незмірною кількістю м’яса і кишок! — кричить Свинко і високо здіймає руки, ніби збирається голіруч спинити повінь свинини десь там, угорі. — Дехто рятується, втікаючи на верхні поверхи, багатоповерхівки та церковні дзвіниці. Звідти люди спостерігають, як море свинини затоплює Марибор і нуртує біля схилів Кальварії. Я — обранець, який змінить долю цього міста, — хрипить Свинко, схоплюється на ноги і з усіх сил впирається в повітря над собою.

Білий кладе руки Свинкові на плечі й садить його.

— Ви, — хрипить Свинко, вдивляючись в якусь неясну точку над собою. — Ви знаєте, що потрібно цьому місту?

Білий знизує плечима.

— Бич божий! Навіть не так — Марибору потрібна моторна пила божа. З таким довгим, довгим лезом, яким мої боснійські м’ясники за секунду розпилюють навпіл найбільшу кранську свиню.

Свинко знову встає. Білий кидається до директора, всаджує і знову вкладає йому в пальці ручки е-метра.

— Сідай, президенте, сідай. Скажи-но мені, ти — член «Великого Орка»?

— Я — великий оркан, який здує всю свинину з вулиць Марибора.

— Тіне Свинко, я питаю востаннє, ти — член «Великого Орка»?

— Треба дати Кальварії спокій, хай мирно спить. Хай мирно сплять мариборці й мариборки. Хай мирно спить уся Словенія. Я вас врятую від ковбас!

— Тіне, ти знаєш, що таке «Великий Орк»?

Президент повертає голову і порожнім поглядом дивиться повз Білого. Нижня щелепа директора сильно труситься, а потім відвисає. Стрілка на е-метрі забігала з лівого до правого краю і назад. Свинко обома ручками е-метра вдаряє себе по чолі — аж тече кров. Роза квапиться до пораненого і не дає йому завдати собі ще більшого каліцтва.

— Гіпноз не діє, — прошипів, борючись із директором, Білий.

— Навпаки, діє, але неконтрольовано. Це проблема. Він не знає, де він, а ми поняття не маємо, як його вернути назад, — пояснює Роза Портеро, тиснучи колінами на грудну клітку президента. Все тіло Свинка скрутили корчі.

— Дай йому драже і давай його відпустимо, — каже Білий, дивлячись на Розу.

— Ти справді хочеш зробити це вже? Ми ж нічого від нього не дізналися, — відповідає Роза, тиснучи на Свинка міцніше, аби той не впав зі шкіряного дивана.

— Думаєш, ми можемо довідатися від нього щось корисне? — перепитує Білий.

Президент зумів прокричати: «В атаку на велику і слизьку армію кранської ковбаси!», перш ніж Білий закрив йому рота долонею. Наступної миті Адам стогне від болю і відсмикує руку, яку вкусив президент.

— Вона своїми щупальцями обплела всеньке місто, присмокталася до Кальварії, хіба ви не бачите? Нам потрібен спаситель! — репетує Свинко.

Роза тягнеться до срібної пудрениці.

Через кілька хвилин чується стукіт. До кабінету обережно заходить секретарка з нагадуванням, що вже понад двадцять хвилин у приймальні на президента чекають бізнес-партнери з Абу-Дабі. Коли двері відчиняються, вона бачить, як Роза Портеро одягає чорну шубу, хутро незвично виблискує — напевно, з шиншили або із соболя чи іншої незвичайної тварини, а Адам Білий пакує якийсь прилад у шкіряний портфель. Секретарка зауважує, що в руках Білий стискає закривавлену хустинку.

— Пане президенте, Вас чекають ваші гості з Абу-Дабі.

— Нехай заходять, — каже президент незвично тихо і ледь чутно хрипить, дивлячись перед себе відсутнім поглядом. На лобі в нього пластир.

Білий і Роза Портеро прощаються з президентом. Свинко їм не відповідає, з приймальні доноситься густий запах мускусу, яким напахчені арабські бізнес-партнери.