Прощення

Повний архів

Люди курять перед входом до театру й на балконі. На першому поверсі фуршет. Тиснява довкола величезного торта, виготовленого з кранських ковбас. На вершечку стоїть маленька гарматка, модель тієї, яку використовувало військо Наполеона. Чавкання їжі, цокання склянок, сміх і розмови. Ґубець у спортивному костюмі й кедах, спалахи, позування відомих осіб Марибора перед камерою журналіста. У протилежному кінці коридору — Роза Портеро.

— Чим закінчилася вистава? — питає Білий. — Війною чи миром?

— Розкажи краще, як минула зустріч із пророчицею, — каже Роза.

— Її душі відпущено, вона вже не віщуватиме, — відповідає Білий, оглядаючись довкола. — А Вода, його вже знайшли?

— Ще ні, — відповідає Роза, — не думаю, що гостина ще тривала б, якби його знайшли. Хай там що, він — мер міста.

Білий знизує плечима.

— Ти цього міста зовсім не знаєш. Для більшості присутніх цей вечір стане незабутнім не через виставу, а через те, що в театрі сталася подія, яку можна буде обговорювати ще багато днів поспіль.

— Ти дізнався, хто два останні члени «Великого Орка»?

Білий хитає головою: «Нана не розповіла мені нічого важливого».

— Отже, скринька отця Кирилова — наш останній шанс. Якщо ми не розгадаємо загадки скляної лінзи і порожніх ясел, справі кінець.

— Якраз навпаки, — каже Білий. — Боюся, що тоді кінець не настане.

— Як скажеш, — невдоволено реагує Роза.

— Білий, пані Портеро, будь ласка, усміхніться, — чується голос Ґубеця.

Спалах. Ґубець перевіряє якість фотографії на дисплеї.

— Ти якийсь напружений, Адаме, розслабся. Хіба вистава тобі не сподобалася?

— Вистава непогана, особливо перша дія, — каже Білий. — А наприкінці вийшов Андреас чи ні?

—  Та де. Було ясно, що він цього не зробить. Мабуть, навіть ця страва — його послання мариборській публіці. Торт із ковбас, оце так!

— Люди, мабуть, люблять кранські ковбаси, поглянь, який тлум, — каже Білий.

— Ну бо задурно. Де ж це бачено, щоб давали безплатно і не було тлуму? Але ми, Адаме, знаємо, що на дурняк не буває нічого, правда ж? — каже Ґубець і знову клацає фотоапаратом.

— Звідки він знає моє ім’я? — шепоче Роза Білому, коли Ґубець відходить.

— Ми ж представилися, — згадує Білий.

— Так, але мого прізвища ти йому не сказав, — каже Роза, — я звернула увагу, бо зазвичай ти його називаєш. І ще дещо. Здається, я здогадуюся, що означає лінза, яку отець Кирилов залишив нам у своїй шопці як натяк на дванадцятого члена «Великого Орка». Це не маленька лупа, як ми думали, Адаме, це об’єктив фотокамери.

Білий дивиться на Розу. Тієї ж миті знизу чуються крики. Адам і Роза збігають сходами униз. Натовп людей оточує мера Воду. Міран Вода стоїть навкарачки і лиже підлогу. Незабаром з’являються медики. Вода втікає від них. Люди відступають убік, мер видирається вгору на один із декоративних металевих рельєфів у фойє, повзе над натовпом, що стоїть і спостерігає. Чоловік зупиняється під стелею, починає підстрибувати вгору і вниз, видаючи звіриний рик. Медики збентежені. Вони ніяк не можуть спіймати хворого. Потім хтось оговтується і приносить кілька ковбасок. Ними Воду заманюють додолу. Щойно він починає закидати собі в рота кранські ковбаски, медики кидаються на нього, після короткої боротьби приборкують і відвозять геть.

— Іди за ними, — каже Білий Розі. — Подивися, чи Маус і Ґрос будуть на вулиці, коли Воду садитимуть у швидку.

Роза киває і йде за медиками.

Люди дуже схвильовані. Хтось збуджено розповідає, як із зачиненої кабінки в чоловічій убиральні долинали незвичні звуки. На стукіт ніхто не відгукувався, тож вони пішли до адміністратора. Коли кабінку відчинили, то побачили, як Вода облизує нутрощі унітаза. Його голова була мокра від води, а обличчя обліплене клаптями розмоченого туалетного паперу. Якийсь чоловік розповідає слухачам, що Вода стрибнув на них наче скажена мавпа, й усі розбіглися. Коли ж наважилися підійти ближче, він облизував пісуари. А тоді, нарешті, прибула швидка.

Трагічна доля мера — шок для міста, особливо для його еліти. Люди питають, чи є зв’язок між божевіллям очільника міста і божевіллям директорки міського кладовища. Більшість переконана, що обоє були під дією наркотиків. Але яких? І чи вони самі прийняли дурман, не розрахувавши дозу, чи стали жертвами підступу? Для багатьох із присутніх це означає зміну розстановки політичних сил у місті. Що буде, якщо Вода не повернеться в норму? Чимало людей тісно пов’язані з мером саме бізнесом. Білий бачить стурбовані обличчя, відчуває, як за масками похмурих та занепокоєних лиць стрімко прораховуються ситуації та програються різні сценарії.

— Здається, Марибор чекають дострокові вибори, — голос Ґубеця за спиною Білого.

Адам повертається, його засліплює спалах.

— Будь ласка, усміхнись, — каже Ґубець. — Ось так.

Ґубець вивчає екран фотокамери.

— Ні, ці фотографії не вдалися, Адаме, ти надто похмурий. Перші фото значно кращі, хоча мені здається, що ти на них в іншому одязі. Я не знаю нікого, хто під час вистави переодягався би. Це цікаво, Адаме. Тільки ти і, звісно, актори на сцені. Хоча весь світ, як нам добре відомо, — театр.

— У тебе фотографічна пам’ять, Ґубець, — каже Білий.

— Ні. У мене дещо значно краще, ніж пам’ять. Кадри. Знаєш, такий архів — справді коштовна річ, але тільки для того, хто зможе відчитати фотознімки. Що таке фотографія без своєї історії? Уяви, як усе виглядатиме через декілька сотень років, коли всі ці світлини стануть доступними нашим нащадкам. Колись минуле можна було знищити, але тепер — ні, тепер, Адаме, нічого знищити не можливо.

— І навіть фотографії мера, який облизує пісуари?

— Вони вже в інтернеті, Адаме. Побачиш, як за годину кількість відвідувачів мого сайту сягне тисячі тисяч. Нині влада в того, хто володіє інформацією, а не грішми, це вже зрозуміло.

— Хто має фотографії, той володіє світом?

— Хто має фотографії та знає, як їх прочитати, той володіє світом, — поправляє Ґубець, підносить об’єктив і знімає, як міністерка культури виходить із театру.

— Сьогодні міністерка і Вода домовлялися про відкриття державного пам’ятника жертвам післявоєнних убивств на площі перед театром. У них, мабуть, серйозні плани. Хтозна, що з того всього буде тепер, коли Вода збожеволів. І навіть якщо він повернеться до нормального стану, після всіх цих видовищ він уже політичний труп, Білий. Дострокові вибори мера, кажу тобі. Максимум три місяці — і ми голосуватимемо.

— Ти маєш фотографії всіх членів «Великого Орка», Ґубець? — питає Білий.

Ґубець знову піднімає камеру і фотографує заступницю мера, яка знервовано, сказати б, безнадійно, заломлює руки, роблячи заяву для місцевої газети.

— Ти ставиш дуже незвичайні питання, Адаме. Хто цей «Орк»? Якась нова музична група?

— Я думав, ти знаєш, хто такий «Великий Орк».

— Звідки мені знати, Адаме? Я не всевидющий, — каже Ґубець.

— У тебе є фотографії майже всіх, хто в цьому місті має хоча б якусь вагу, хіба ні? — каже Білий. — Хтозна, що саме ти бачив і документував.

— Ти знаєш, що таке заповітна мрія кожного фотокореспондента, Білий? Не тільки зазнімкувати мера, який поїхав дахом і облизує пісуар, а сфотографувати те все, що бачить не тільки він сам, а й хтось інший. Повний архів, уявляєш? Наші очі схожі на камери, які від зачаття до смерті спостерігають за усім. Ну і щоб усе задокументоване стало публічним та доступним.

— Маєш на увазі якийсь універсальний архів? — уточнює Білий. — І наших мрій?

— І наших мрій, — каже Ґубець, розправляючи спортивні штани.

— І наших страхів та кошмарів?

— Так, — підтверджує Ґубець.

— Непогано, — каже Білий. — Однак я чув про дещо набагато цікавіше.

— І..?

— Архів усіх мертвих душ. Архів усього, що сталося з ними і що з ними відбувається у різних сузір’ях після смерті.

Ґубець посміхається.

— Фотографії смерть невідома. Світлина залежна від матеріального носія, але смерть як така їй невідома. Якщо нищиться плівка, якщо знімок вицвітає, то це проблема не фотографії, а часу. Якщо формат знімка застарілий, це проблема програмного забезпечення. Ти розумієш, Білий, що ми — безсмертні? Усе, що нас оточує, є і буде вічним. Фотографія — живий доказ цього. Не залишиться спогадів. Залишаться фотографії.

— Може й так, але тільки за однієї умови, — говорить Білий.

— Якої? — питає Ґубець.

— Що смерть оновлюється. Щоразу, коли настає смерть, послідовність пам’яті стирається. Ґубець, скажи мені, хто тринадцятий член «Великого Орка»?

Ґубець голосно кахикає і витирається рукавом.

— Цей кондиціонер мене вбиває, Адаме. Я дійсно не знаю, про що ти говориш, я не знаю тих рокерів. Але ти так цікаво говориш про смерть. Ти їй ніби співаєш своєрідну оду.

— Ні. Я думаю, що хтось нею живиться: той, хто стоїть над системою і керує нею. Він має своїх наглядачів. Більшість із них навіть не знає, яку роботу виконує, інші ж, обрані, інформовані краще. Я припускаю, що ви, репортери, знаєте найбільше. У вас є знімки всіх.

— На жаль, не всіх, Адаме, але більшість справді зафіксована камерою. І нові кандидати на посаду мера. Зізнаюся тобі: якщо ти вмієш читати фотографії, можеш з великою певністю передбачати майбутнє. А якщо ти можеш передбачити майбутнє, то можеш впливати на нього. Більше того, якщо ти вмієш відчитати фотографії, то здатен навіть змінити долю людей на знімках. Я можу досить точно визначити, хто переможе на дострокових виборах міського голови.

— Мабуть, можеш назвати і нових членів «Великого Орка», — сухо каже Білий.

У цей момент з’являється Роза. Білий дивиться на неї, Роза заперечно хитає головою.

— Пані Портеро, приємно бачити вас знову, — каже Ґубець. — Знаєте, Ви надзвичайно фотогенічні. Я б із задоволенням ще Вас пофотографував. Судячи з обличчя, ваші предки походять з Латинської Америки?

— Куба, — відповідає Роза.

— Кажуть, у вас там багато santeríe[45]? Я не знаю, ніколи не бував на Кубі, але мрію про це. Кажуть, Гавана чарівна.

Роза мовчить і дивиться на Білого.

— Хоча в нас теж побутують і магія, і ворожбитство. Минулого тижня я працював із журналістом, який пише для англійських газет. Він готував репортаж про таємні культи та секти в Центральній Європі. Ми були біля Балатону. Хто б міг подумати, що угорці — майстри з організації сект. У них їх там, мабуть, чимало. Та для знімкування було замало об’єктів. Фотографуєш озеро, очерети, порожні церемоніальні кімнати. Справді, досить нудно. Значно цікавішими виявилися фотографії туристів, людей, які прогулюються, дітей, що бавляться в пісочниці. У мене є чудові фото близнючок — однояйцевих блондинок, красунь, які гралися машинками в пісочниці. Так би й забрав із собою, такі вони були милі. Чому ви раптом зблідли, пані Портеро?

— Досить, Ґубець, отець Кирилов усе нам розповів. Перестань прикидатися, — шипить Білий і хапає Ґубеця за комір.

— Пусти мою куртку, Білий, люди подумають, що тепер здурів ти, — спокійно каже Ґубець і знімає руку Адама. — У цій країні існує явище, яке називається свобода преси. Журналісти — порода під захистом, хіба ти не знаєш? Хіба в Австрії інакше? Пані Портеро, як на Вашу думку, в Австрії журналісти працюють у кращих умовах, аніж ми тут? Ви журналістка, чи не так? Хоча я не знайшов Вашого прізвища в жодному переліку журналістів австрійського національного радіотелебачення. Я присягаюсь, Ви й не схожі на журналістку. Вас занадто цікавить одна конкретна тема. Наприклад…

— Наприклад, що? — тихо питає Білий.

— Наприклад, підводна риболовля. Зокрема вилов головоногих. Яке страшне слово, Білий, не вважаєш? Головоногі, ноги в голові, жах якийсь. Але водночас назва вказує на характер головоногих. Вони головою думають і рухаються.

— Вони роблять іще дещо, — каже Білий. — Вони вбивають.

— Це роблять такі, як ти, Білий. Ти прийшов сюди, щоб убити й мене? Це буде важко. Занадто багато жертв за дуже короткий час у такому маленькому містечку як Марибор. Усі сліди ведуть до вас, і я не вірю, що вам це зійде з рук. Особливо після того, що сталося з мером. Якщо відверто, Адаме, то я не вірю, що ти зможеш переступити через поріг цього театру. Дивіться, який збіг! Там стоїть пан Ґрос. Дуже амбітний молодий криміналіст, тобі не здається? Таким, як він, потрібні свої жертви, свої перемоги, своє самоствердження. Він іде, прямує просто до нас. Зачекайте, зачекайте, я повинен зафіксувати цей історичний момент.

Ґубець починає фотографувати Ґроса. Висока постать великими кроками наближається з іншого боку фойє. Білий кидається і штовхає Ґубеця на Ґроса. Фотоапарат падає, уламки скла і пластику розлітаються по мармуровій підлозі. Роза Портеро і Білий біжать.

— Сюди! — кричить Білий і тягне за собою Розу до глядацької зали.

— Стояти, поліція! — звучить високий писклявий голос Ґроса. Роза і Білий лавірують між порожніми місцями, кидаються на сцену, пробігають повз сценічних робітників, що демонтують декорації.

— Куди, куди ми біжимо? — питає Роза, коли вони, задихані, опиняються в темряві за якимись дверми.

— Тут є кілька виходів. Ми якось виберемося, я знаю театр як свою кишеню ще з давніх часів, — пояснює Білий.

— Ми втратили Ґубеця. Ми ніколи більше його не знайдемо, — шепоче Роза.

— Я би не був таким упевненим, — каже Білий.

— Буде занадто пізно, Адаме. «Великий Орк» знайде нових членів. Навіть якщо нам вдасться втекти, знайти Ґубеця й відпустити його душі — усе буде намарне. Хоча ми ще не знаємо, хто є тринадцятим членом, — шепоче Роза.

За дверима чутно писклявий голос.

— Вони десь тут. Заблокуйте всі виходи. Очистіть театр. Де підкріплення? Гаразд, гаразд.

Білий намацує вимикач і вмикає світло. Вони в гримерці: перуки, косметика, старі дзеркала, древні меблі.

— Сюди, — шепоче Білий і тягне Розу за собою.

Темний прохід, двоє дверей. Перші замкнені.

— Чорт, — тихо лається Білий.

Другі двері відчиняються. Знову коридор, сходи. Адам і Роза спускаються під сцену. Над ними лунає голос Ґроса. Він комусь телефонує. Наростає звук поліцейських сирен. Роза роззирається.

Тьмяне світло, кругом куліси, ангел із пап’є-маше, у кутку величезна пташина клітка, трохи далі плюшевий верблюд, вішалки зі старими костюмами.

— Білий, Портеро, ми знаємо, що ви тут. Здавайтеся. Ховатися нема сенсу. Ви не зможете втекти: театр оточено.

Хоч голос Ґроса смішний і високий, однак звучить він упевнено й переконливо.

— Сюди, — шепоче Білий.

У сусідній кімнаті Роза бачить ще більше куліс. На мить їй здається, що її око вихопило щупальце великого восьминога, яке нечутно шмигнуло кімнатою.

Обидва виходи заблоковані.

— Що робимо? — запитує Роза.

— Треба вертатися назад, — каже Білий. — Покинути склад. Кілька виходів є там.

— А пожежний де?

— Пожежний тут.

Білий і Роза Портеро повертаються. Ліворуч висять єгипетські маски, стоять римські стовпи, валяється розбита неонова вивіска «БАР», великі арки з кольоровими лампочками, поворотні коліщата.

— Сюди, — скеровує Білий.

Адам озирається у напівтемряві, але Рози не бачить. Він повертається назад, у тінь куліс.

— Розо, Розо, де ти?

Хлипання. Жінка сидить на підлозі. З правого черевика стримить шматок деревини.

— Чорт, — стогне Роза.

Білий оглядає її ногу.

— Ти наступила на цвях, він заліз у ногу збоку. Я витягну його. Готова?

Роза дивиться на Білого заплаканими очима й киває. Міцно стискає зуби. Приглушений зойк.

Білий витягує з її ноги скалку з цвяхом.

— У тебе кров, треба перев’язати рану, — каже чоловік.

— Ні, Адаме, залиш мене тут.

— Не може бути й мови. Розо, раз ми вже врятувалися, врятуємось і тепер, побачиш. Треба сподіватися на щастя.

Роза болісно посміхається. Пробує підвестися, але їй це не вдається. Білий підтримує жінку. Вона намагається стрибати поруч із ним на одній нозі. Білий бере її на руки й несе. Нагорі чути кроки багатьох людей, близько.

— Ми мусимо негайно заховатися.

Білий кладе Розу за макетом сфінкса.

— Зачекай тут, Розо. Я обіцяю, що повернуся і ми разом вийдемо звідси.

Роза киває, стискає Адамові руку, цілує її. Чоловік дивиться їй у вічі, жінка глибоким поглядом — у вічі йому. Мільйони років, короткий момент — яка різниця, коли і де ми знову зустрінемося? Білий мовчки киває і зникає. Тієї ж миті в приміщенні засвічуються всі лампи. Роза бачить на стелі відбиток величезного спрута. Їй увижається? Хіба це не відображення перуки, що висить біля настінного бра?

Двері відчиняються. Білий в останню секунду встигає пірнути за велике дзеркало. У приміщення заходять три поліцейські та Ґрос. Вони розділяються і прочісують кімнату. Білий міцно стискає дзеркало, готовий ударити ним того, що наближається до нього. Тієї ж миті з іншого боку приміщення долинає глибокий різкий голос:

Blanca tortuga, luna dormida,

¡Qué lentamente caminas![46]

Це голос Рози. Поліцейські біжать. Адам, скориставшись цим, кидається до виходу і збігає сходами. Один з поліцейських помічає його, вигуки: «Стій!», метушня. Білий озирається, та не бачить ані Рози, ані переслідувачів — лише сходи, що ведуть назовні з величезної гробниці.

Йому це привиджується? Це дуже давній спогад? Які події сходяться в одній точці в момент між життям і смертю — десь далеко, по той бік часу?

— Пані Портеро, — каже Ґрос, піднімаючи Розу з підлоги, — побачимо, як ви співатимете там, куди ми Вас зараз відведемо.

Роза поправляє розтріпане волосся. Поліцейські одягають на неї кайданки. Вона пробує стати на поранену ногу, але не може. Тому з неї їх знімають і допомагають дійти до виходу.

— А Ваш друг Білий? Нічого не знаєте? Не хочете знати? — питає Ґрос. — Не хвилюйтеся, ми його знайдемо, він не зможе втекти, театр оточено.

Роза мовчки стрибає на лівій нозі. Над нею хитаються линви, довгі сталеві троси, які піднімають сценічну завісу. Порожня велика зала. Повністю освітлена. Кілька поліцейських, що оглядають ряди сидінь, нагадують зуби гігантської потвори, яка розтулила свої щелепи.

— Зачекайте тут, — каже писклявим голосом Ґрос.

Він відходить убік і розмовляє з поліцейським. Тоді ж у велику залу залітає голуб. Поліцейські на мить підводять голови й продовжують шукати втікача. Роза уважно оглядається довкола: чи нема якого знака від Білого. Нога заніміла від болю. Роза відриває підошву від підлоги. На дошках сцени — світло-червоний слід крові. Жінка кілька секунд його розглядає. Вона бачить якийсь малюнок у лініях, що перетинаються.

Скринька отця Кирилова? Хто тринадцятий член «Великого Орка»? Кого нема в яслах? Хто не позначений предметом, який би вказував на походження, прикмети, характер? Хто відсутній і присутній водночас?

— Пані Портеро, знову Вас бачу! Усміхніться, будь ласка, — перериває її роздуми голос Ґубеця. Маленький кишеньковий фотоапарат клацає двічі, тричі.

Ґубець вивчає фотографії, сумно хитає головою.

— Звісно, «Кеноном» я зробив би кращі знімки, але й цього буде достатньо. Ви розбили мою улюблену камеру, місіс Портеро, так само, як хотіли б знищити «Великого Орка». Нічого у вас не вийшло. Ще на Балатоні їм слід було принести Вас у жертву. Та нічого. Завтра «Великий Орк» буде сильнішим, аніж будь-коли раніше. А камеру не беріть до серця, у мене ще кілька таких знайдеться, — насміхається Ґубець. — О, пане майбутній інспекторе Ґросе, будь ласка, підходьте: я зроблю фото, яке облетить усі газети цієї країни. Нехай світ побачить, хто зумів упіймати втікачку — убивцю й отруйницю.

Ґрос відмахується рукою.

— Що ти тут робиш, Ґубець? Триває слідство, тебе взагалі тут не повинно бути.

— Ох, ну ти ж знаєш, яке наше місто: люди між собою знаються, вони розуміють, що ти — герой. Ви завершуєте розслідування справи і незабаром спіймаєте другого вбивцю. Підійди, будь ласка, хіба люди не заслуговують побачити не тільки убивцю, а й героя дня?

— Добре, але я стану отут, позаду, — тихо каже Ґрос писклявим голосом.

— Мудро, дуже мудро, — сміється Ґубець, — дуже мудро.

— Пані Портеро, будь ласка, не посміхайтеся, — регоче Ґубець, нахиляючись, щоб сфотографувати Розу зблизька і Ґроса на задньому плані.

Спалах. Вогонь розтинає тіло Рози. Роза бачить, як розлітаються уламки металу з автомобіля, застиглі погляди своїх близнючок, скалки скла летять у повітря, її розвертає і перекидає. Момент, який забере в неї життя. Смерть і нове призначення. Людина думає, що вона — господар своєї долі, але… Стара жінка обходить стіл, на якому сидить маленька дівчинка, незрозуміле бурмотіння, бабуся двома пучками по черзі гасить полум’я свічок. Темрява. Погнуті металеві листи, предмети летять у просторі, зблискує час. Тоді і тепер. У світлі спалаху пурхає голуб. Мирно, склавши крила, він спускається, сідає між Ґубецем й Розою. Ґубець нахиляється, він чекає, поки Ґрос підійде до інших поліцейських.

Мов поранений звір кидається Роза Портеро на Ґубеця. Металеві пальці правої руки хапають його за шию. На мить зовсім близько вона бачить його здивований, переляканий погляд. Хто чий кат? Які ролі, які долі, які механізми спрацьовують за частку секунди? Залізні пальці Рози стискаються на горлі, ніби кліщі. Очі Ґубеця закочуються, погляд меркне.

Поліцейські відтягують Розу від Ґубеця занадто пізно. Ґубець лежить нерухомо, язик наполовину вивалився, очі розчахнуті, голова хитається, ніби маятник у годиннику, який зупинився.

— Вона зламала йому шию, зламала йому шию! — занепокоєно вигукує поліцейський.

Ґрос пищить: «Вдягніть на неї кайданки, заберіть її! Ти за це дорого заплатиш, паскудо, дорого заплатиш!»

Поліцейські вдягають на Розу Портеро кайданки, волочать її вбік. За нею тягнеться смуга — кривавий підпис.

— Геть, геть, заберіть її звідси! — кричить Ґрос.

Роза бачить, як він люто вдаряє ногою голуба, що сидить на тілі Ґубеця. Голуб злітає і знову сідає там само.

— Ні фіга собі, яка рука, бачив? — каже один із двох поліцейських, які виводять Розу.

— Дівчинко, якщо будеш так поводитися з людьми, погано закінчиш, — кидає інший.

— Як і її друг. Цікаво, як вона бере член?

— Та з нього б нічого не лишилося, — регоче перший поліцейський. — Ти зробила велику дурницю, коли перед усіма вбила головного репортера міста. Тобі цього ніхто не простить.

— Хіба сама собі, — каже другий.

Навпроти театру стоїть поліцейська машина, в яку вони заштовхують Розу; жінка вдаряється головою об кузов автомобіля.

Вона відчуває, як кров повільно заливає обличчя, а не тільки ногу у взутті. Якась тварина в ній усередині робить її сильнішою і рішучішою. Роза торкається рубця за вухом. Звідти сочиться слиз, схожий на молоко.

— Не переживай, до весілля заживе, — кидає поліцейський.

Обоє регочуть. Двигун автомобіля починає гудіти.

— А в тебе, мала, буде купа часу, щоб загоїти всі рани, — докидає інший.

Знову сміх.

Поліцейська машина об’їжджає театр, зупиняється на світлофорі. Закаляна ніч. Болото зі снігом, усюди бруд. Поліцейські автомобілі з поворотними фарами. За сигнальною стрічкою стоїть жменька цікавих. Роза розглядає червону пляму на своєму взутті. Воно мокре і геть втратило форму. Потім жінка роздивляється слизьку білувату пляму на лівій рукавичці, якою вона торкалася рани за вухом. І врешті — темну пляму на правій рукавичці. Це кров Ґроса. Раптом її мозок обпікає здогад.

— Bilyi, du bist der Dreizehnte,[47] — шепоче Роза до себе.

— Що ти кажеш? — запитує один з поліцейських.

— Але ж як ти зможеш відпустити самому собі? — бурмоче Роза і заплющує очі.

Раптом земля починає трястися.

— Землетрус! Землетрус! — кричить поліцейський.

Зриваються дахи, сиплеться штукатурка. Од вібрацій асфальт перед автомобілем йде тріщинами, ліхтарі хитаються, скло у вікнах навколишніх будинків тріскає. За поліцейською машиною чутно гуркіт. Поліцейські і Роза Портеро озираються й бачать, як з будівлі театру падають цеглини, загораються флуоресцентні сині вогні. Дим, шматки штукатурки летять на всі боки. Через кілька секунд будівля мариборського театру перетворюється на космічний корабель, схожий на голову гігантського восьминога, і з гуркотом здіймається у повітря. За кораблем тягнуться величезні, миготливі щупальця. Наступної миті гуркіт затихає, а корабель зникає в чорному небі.

Смертельна тиша. На місці, де донедавна стояв найбільший словенський театр, зяє величезна прірва. Із сусідніх будинків висипають люди. Десь далеко чути сирени пожежних машин та поліції. Ніхто не може пояснити, що сталося. Землетрус зруйнував би довкола все. Терористи не пощадили б навколишніх будинків. Але на центральній площі Марибора стерто з лиця землі лише одну, правда, монументальну, будівлю. Ті, хто бачив, як театр перетворився на космічний корабель і злетів у небо, мовчать. Напевно, це приклад колективної галюцинації або гіпнозу. Чути, як на дзвіниці престольної церкви, що поруч, б’ють дзвони. Північ. Незабаром на головній площі культурної столиці Європи, біля краю прірви, зберуться сотні людей. Морок у величезній безодні перед ними нагадує жадібний рот беззубої баби. З прірви шириться запах сірки.

У цей час на іншому боці площі йде відомий у Мариборі чоловік та його домашня улюблениця. Ніхто їх не помічає, хоча вигляд їхній надто прикметний. Це адвокат Майстер. На короткому повідці він веде на опівнічну прогулянку чорну свиню. Незвичайна пара здалека спостерігає за натовпом біля вирви. Через кілька кроків вона ще раз зупиниться — біля кулі з емблемою цьогорічної культурної столиці Європи перед входом до колишньої архієпархії, нинішнього стриптиз-клубу «Blue night». Куля зморщилася, з неї вийшло все повітря, вона нагадує великий презерватив, натягнений на довгу кістку. Адвокат Майстер запалює цигарку. Його чорна свинка кілька разів цвірінькає, але її заглушує воркотіння великої зграї голубів, які стривожено літають над гігантською ямою на місці театру. Майстер і його чорна свиня повертають із площі Сломшека у бік вулиці Госпоської. Над ними обдертою павутиною колишуться незасвічені новорічні гірлянди. Кінець карнавалу. Почалася Попільна середа.