Прощення

Отець Кирилов

Наступного ранку Роза Портеро виходить із готелю; місто наче вимерло. Неділя. Сіра мжичка і вологий студень пробирають до кісток. Жінка спускається до Драви. Нечисленні перехожі. Одинокий кораблик тужливо похитується біля причалу, де розташувався бар. Роза перевіряє двері — замкнено, ніде нікого. Трохи далі — надувна куля з цьогорічною емблемою «Культурної столиці Європи». Куля здається Розі величезним м’ячем, на якому зображено незвичайний знак — ніби гвинт чи турбіна. Емблема щось дуже нагадує Розі, однак вона не може пригадати, що саме. Куля повільно крутиться. Роза закутується у свою шубу, перетинає безлюдну площу і прямує вгору. Два автомобілі, миготливе світло, десь далеко сигнал сирени швидкої допомоги. Два голуби щось дзьобають посередині перехрестя; вони здіймаються в повітря, коли автомобіль проїжджає повз них, потім сідають на землю і дзьобають собі далі. Сліди блювотини й сечі на снігу. Ліворуч — футбольний стадіон, іржаві ланцюги на погнутій огорожі. Що вище піднімається Роза, то більше хат і будинків з часів соціалізму. З одного лунає техно. Якась жінка штовхає перед собою возика, звідти чується крик. Роза намагається розгледіти в ньому дитину, та здається, що у візочку немає нічого, крім ковдри. У деренчливому візочку, який жінка байдуже штовхає по сніговій каші, їде голий крик. Трохи далі починається парк. Кілька собак гарчить, один утікає, зграя починає вити, витягнувши шиї у бік Піраміди. Від поривів вітру в повітрі кружляють сніжинки; краплини, що падають з обважнілих смерекових гілок, залишають на снігу коричневі сліди, і здається, ніби там хтось пролежав усю ніч. Роза повертається до готелю. Стукає у двері Білого. Мовчання. Вона лягає на ліжко у своїй кімнаті й дивиться в стелю.

Коли Білий її розбудив, був уже обід.

— Відколи це ти спиш в одязі та чоботях?

Роза випростовується в ліжку, поправляє волосся.

— Ти не прийшла на сніданок, отож я приніс кілька тостів, добре намащених нутеллою, і подвійну холодну розчинну каву.

Білий ставить перед Розою тацю. Роза нахиляється, принюхується, кривиться, та все ж п’є.

— Скільки років ти прожив у цьому місті? Тридцять? Я би померла вже через три місяці. Цього міста не існує, Адаме. Зранку я ходила на прогулянку. Тут нема жодної живої душі.

— Бо неділя. Для мариборців цей день порожній. Недільний обід, телевізор. Влітку люди їдуть за місто. А взимку скручуються в лялечки і чекають весни. Дехто перериває мертвеччину відвідинами місця, куди ми зараз підемо.

Роза запитально глипає на Білого і відкушує шматок тосту з нутеллою.

— До церкви, на службу, — усміхається Білий.

Великі двері кафедрального собору замкнені. Бічні також. І на площі Сломшека перед церквою безлюдно. За церквою блимає вивіска ресторану «Новий світ». Вулиця Поштова. Фасад Головної пошти, адміністрація університету, Мариборський театр.

— Це символічний центр і серце міста, — каже Білий. — Звідси можна побачити весь Марибор.

— Це серце потребує термінової пересадки і реанімації. Навіщо тобі серце без крові? — питає Роза.

Білий і Роза заходять через головний вхід. На зовнішній стіні золота табличка з написом «Мариборська архієпархія», поруч кілька просвердлених дірок.

Неонова вивіска «Blue night» не світиться, вона ледь тримається, кабелі звисають над підлогою, метляючись на протязі. Навстіж відчинені двері, що ведуть у двір праворуч. Перед собою вони бачать фургон із деревом, інструментами, різним дріб’язком. У приміщенні два чоловіки встановлюють диско-кулю. Ще один чоловік вішає велике дзеркало за барною стійкою. Всюди картон, обривки целофану, сміття.

— Хіба не тут ординаріат архієпархії? — питає Білий.

Чоловіки переглядаються. Один із них підходить до Білого, говорить зовсім тихо, ніби розповідає якусь таємницю.

— Раніше був, до того, як все сталося, тепер мусять віддати приміщення. Не тягнуть по грошах.

Білий озирається.

— А приміщення в центрі, де була адміністрація, теж здали в оренду?

— То зробили не церковники, а банки. Здали тому, хто запропонував найвигідніші умови. Ви знаєте, що нині робиться з кредитами? Якщо кредит не погасити, банки відберуть майно. Їм ще пощастило, що можуть утримувати собор. Ясно, що виникають запитання: кому вигідно орендувати церкву? Нібито був якийсь італійський кінопродюсер, якому церква підходила за висотою, і він хотів зробити тут кіностудію. Правда, я не знаю, я простий електрик. Собі вони залишили офіси «Карітаса» в кінці двору та кухню для бідних. Може, ще там попитайте.

Двоє безхатченків сидять на лавках посеред брудного витоптаного снігу. З пластянок парує суп. Скибки білого хліба на пластиковій таці поруч. Погляди жменьки осіб, які обідають стоячи. Щойно третя година, а вже починає темніти. Один безхатько натягнув поверх куртки білу футболку з червоним надписом «Т100». Інший обмотався шарфом футбольного клубу «Марибор».

Білий вітається. У відповідь невиразне бурмотіння. Якась стара кричить: «Може, ти теж голодна?» Від крику з найближчого даху злітають у повітря голуби. Роза Портеро зберігає спокій.

За дверима «Карітаса» довго ніхто не з’являється. Потім чутно, як скрегоче замок. У віконечку дверей вигулькує голова черниці. Жінка дуже низенька й дрібненька — ледь вища за дверну ручку.

— Добрий день, сестро, ми шукаємо Мефодія Кирилова, — каже ввічливо Білий.

— Кирилова нема. Хто ви такі?

— Мене звати Адам Білий. Ми з колегою з австрійського радіо дуже б хотіли зустрітися з отцем Кириловим.

— Отець Кирилов уже з рік не дає пресі жодних коментарів. Його тут нема, і я прошу йому не набридати.

— Ми не збираємося йому набридати, ми лише хочемо сказати кілька доброзичливих слів.

— Пане Білий, я ж сказала вам, що Кирилова тут нема. Прошу вас із повагою поставитися до його права на душевний спокій та приватність. Усе, що він мав сказати, давно вже вашим колегам сказав. Ви, журналісти, вже його допереслідувалися. Тепер він живе ізольовано, я не знаю де. Ви не отримаєте жодного коментаря. Гадаю, це все, чи не так? До побачення.

Засувка на дверному віконечку зачиняється, замок скрипнув раніше, ніж Білий встиг зібратися з наступним реченням.

Білий і Роза дивляться одне на одного.

— Das ist kein gutes Zeichen,[27] — каже тихо Роза.

— Ні, так не годиться, — бурмоче Білий. Він витягує з пальта скляночку з пігулками і ковтає одну.

— Сестра Магда — справжня змія, — кидає чоловік, що сидить на лавці біля дверей і жує шматок білого хліба. — Я назвав її Цербером, та це не допомогло. Вона не перестала кусатися. І на античній міфології не дуже знається.

— Так, я пам’ятаю їх більш відкритими, — каже Білий.

— Вони не погані. Просто як всі ксьондзи. Я не буду їх критикувати, доки вони щодня роздаватимуть теплу їжу. Аж перед тим, як сталася фінансова криза, вони не були такими добрими. Ця історія з втратою мільярда трьохсот мільйонів повністю їх змінила.

— Вони справді стільки винні?

— Ми всі подивовані. Від Церкви чекають більш консервативної інвестиційної політики. А їх тоді затягло в біржову вирву. Хотіли примножити свої багатства. Інвестували в різні галузі, особливо в телекомунікацію. Після краху на біржі вони втратили все, навіть основний капітал. За даними «Financial Times», на одного вірянина нашої єпархії припадає найбільший у світі борг. Ми таки стали Європою, а в цій історії — навіть мегаполісом, хіба ні?

Білий розглядає безхатька, його гнилі зуби, як вони за розтягненими в усмішку губами жують білий хліб. Слина в кутиках рота, брудні нігті. Білого дивує розбіжність між виглядом чоловіка та тими словами, які видає його рот.

— Найбільше люди ображаються тоді, коли ми не відповідаємо їхнім стереотипним уявленням. Якби Церква діяла догматично і вела консервативну фінансову політику, як від неї й очікують, вона б була просто інституцією зла, одне слово, такою, якою її вважають віддавна. З такою Церквою люди б спали спокійно. Але ж Церква керувалася прагматичними міркуваннями, невідступно дбала про зростання прибутку в дусі неоліберальної доктрини, підпорядкувавши мораль логіці швидкого накопичення капіталу, тож її покарано значно суворіше, ніж було б, якби Церква витратила отой мільярд триста мільйонів якось інакше та менш прагматично. Церкву засуджують за те, що вона є власником оператора кабельного зв’язку, який пропонує пакети з тими ж порноканалами, що й усі інші приватні та державні оператори на нашому ринку. Обвинувачення ці ґрунтуються на ідеї, за яку Церкву зазвичай критикують, — догматичній. Хоча весь цей процес можна оцінити у світлі лібералізації досить жорстких догм та наближення їх до світської логіки і, відтак, до кінцевих споживачів, тобто до віруючих. Але ж така позиція небезпечна для тих, хто живе з удаваної опозиції до церковної ідеології! А наше суспільство сформоване на біполярній ідеології. На цьому етапі атеїстична, квазіліва ідея, по суті, незрівнянно більш моральна, ніж церковна, оскільки приховує свій моралізм за вуаллю нібито просвітницької позиції. Насправді ж у нас у Словенії Просвітництва ніколи не було. На мою думку, аж тепер Церква, проявивши таку неоліберальну ринкову безсоромність, зробила рішучий крок назустріч своїй місії — говорити про Царство Боже на землі. Тільки після нахабних фінансових махінацій Церква змінила свій статус недоторканної на статус вразливої, яка може помилятися, а відтак — більш відкритої та наближеної до людей. Тільки обвал фондової біржі та її фінансових установ зміг перешкодити повній трансформації Церкви і зумовити перегляд словенського суспільного договору.

Роза Портеро нахиляється до Білого і тихо його питає: «Що він каже?»

Білий знизує плечима.

— Здається, Ви розумієтеся на фінансовій галузі, пане…

— Були часи, коли «Сітібанк» пропонував мені стати їхнім брокером. Тричі на тиждень я їздив на біржу до Трієста. Всі читали фінансову аналітику, «Neue Zürcher Zeitung», «Financial Times», і я теж, звісно, але не лише це. Я був, мабуть, єдиним, хто цілком і повністю довіряв інстинкту. Зрозуміти біржу інструментами психології неможливо. Вона не підлягає раціоналізації, оскільки на ній відбувається занадто багато паралельних процесів, щоб міг запанувати логос. На підсвідомому ж рівні процеси можуть бути інтерналізовані. І тоді треба перетворитися на поета. Діяти інстинктивно. Біржа стає твоїм тілом, твоїми нейронами, твоїми клітинами. Й отут з’являється небезпека потрапити в пастку. Неврологічне і вербальне тіла між собою пов’язані жменькою синапсів, сигнал може надходити зі значним запізненням. Мова — бідна, консервативна, парціальна, образи ж цілісні, і тому ми часто не встигаємо свої дії пояснити. Але ж зрозуміло, що інвестори до такого інтуїтивного підходу ставляться не надто схвально. Інвестор не завжди готовий вкласти пару мільйончиків у цінні папери, якщо він не отримує обґрунтування підстав, — навіть якщо інстинкт підказує, що це єдине правильне і раціональне рішення.

Чоловік сьорбає суп, знімає з бороди макарони, з трьох шматків білого хліба виколупує серединки, зминає їх у долоні та кидає до рота.

— Ходімо.

Адам Білий і Роза Портеро переглядаються.

— Подивіться на ситуацію, яка у вас склалася, крізь оптику теорії ймовірності. Зі мною у вас є більше можливостей дізнатися щось про Кирилова, ніж блукаючи самим у неділю ввечері безлюдним Марибором. Це так, ніби ви зібралися на кабукі до Хіросіми через годину після того, як американці скинули на місто атомну бомбу.

Адам Білий і Роза Портеро знову перезираються і мовчки простують за безхатченком. Перетинають площу. Роза Портеро помічає, що в чоловіка на ногах замість шкарпеток — целофанові мішечки, їхні краї визирають із халяв і шелестять, коли ноги ступають по талому снігу.

— Ось цей бар, як не дивно, відчинений. Чи не купити нам якусь літру і не піти до мене? — питає бездомний.

Білий заходить до бару, чоловік за ним. Виходять разом з пляшкою текіли.

— Не бійтеся, — каже чоловік, — audentes fortuna iuvat.[28]

Він дивиться на Розу.

— Den Mutigen hilft das Glück,[29] — продовжує чоловік. — Ви ж читали Вергілія?

Вузька вуличка спускається до Драви, слизька стежка, шматки штукатурки, сліди собачої сечі на снігу. Чоловік відсуває лист бляхи, що затуляє отвір у стіні. Там цілковита темрява. Заходять. Раптом їх засліплює світло. У приміщенні крижаний холод, голі стіни, посередині купи сміття, порожні пляшки, дерев’яні ящики, вологий папір. Вони пробираються далі вузьким коридорчиком, піднімаються скрипучими сходами. Двері. Кімнатка маленька, ліжко, два столи, електричний обігрівач, столик, на ньому — попільничка. Вікно заліплене газетним папером. Крізь літери сіється денне світло.

— Bienvenue.[30] Це мій барліг. Я тут спокійно живу і пишу. Ніхто мені не набридає. Я нікому не набридаю. Це рай на землі.

Чоловік простягає три пластянки, наливає.

— Що з тобою сталося? Як людина, яка була гравцем на біржі, опинилася тут? — питає Білий і надпиває.

— Передбачувані запитання, пане Білий, ніколи не є хорошими запитаннями. Отож я дам таку саму передбачувану відповідь: поезія.

— Поезія?

— Так, поезія. Я був прекрасним брокером. За позичені гроші зробив собі статок. Звісно, він не весь належав мені. Більшість заробленого була власністю тих, хто мені позичив кошти, і все ж моя частка не була незначною. Все тривало доти, доки я всією душею належав біржі, був її рабом. А тоді повернулася поезія. Я писав вірші ще замолоду. Дещо опублікував, а потім натхнення вичерпалося і я думав, що вже ніколи не писатиму. Я лише читав: харчувався дикими зухвалими заломами, комплексністю, які є в кожному хорошому вірші, образами та засобами. Аж раптом одного дня дещо сталося. Повінь. Не повінь, а цунамі мови. У будень я, як зазвичай роблю, коли настають тепліші місяці, поїхав своїм вольво до «Мірамару» і там на пляжі роздягнувся. Був понеділок раннього вересня, пам’ятаю, ніби це було сьогодні. Того дня я заробив кілька десятків тисяч. Стояла погідна днина. Я відчував себе абсолютним господарем своєї долі. Я торкався магми, капітал говорив через мене. Я був його медіумом. А тоді враз щось сталося — і через мене заговорило інше. Це було божевілля. Я як був, у плавках, побіг до найближчого газетного кіоску, купив «Corriere della Sera», кулькову ручку і за три години вкрив віршами всі сторінки часопису. Я сам себе не впізнавав. Я був ніби в трансі й нічого не міг вдіяти з тим, що мова спазматично, абсолютно колонізувала мене. Мене просто залило словами, і відтоді й дотепер вона пульсує в мені й більш-менш регулярно викидається назовні. Погляньте.

Чоловік відчиняє стару шафу. Там акуратненько поскладані тонкі шкільні зошити. Там їх, мабуть, з кілька тисяч. Він витягує один з них, розгортає. Мікроскопічно дрібний почерк, усі сторінки, від першої до останньої, густо списані.

— Ця шафа — це я. Це єдине, що мене цікавить. Поезія, тобто пришвидшення перекладу комплексності буття на мову. Зрозумійте мене правильно, я зовсім не геній. Я не що інше, як перистальтика. Чи може людина жити з лише кількома сантиметрами товстої кишки? Може. Чи може людина жити з кількадесятирічною відстанню між буттям, esse…

Чоловік кладе палець до рота, слинить його і значуще підносить угору. Дивиться на нього, ніби палець — маленька антена, яка вловлює напрямок вітру, і продовжує.

— … і мовою, яку може розуміти й артикулювати? Я гадаю, ні. Тому я працюю над скороченням дистанції. Все інше — логічні наслідки моєї цілковитої відданості, я їх смиренно приймаю і зовсім не скаржуся. Звісно, у порівнянні з іншими мешканцями нашого міста, мій інтелект на значно вищому рівні. Звісно, у місті практично нема нормальної людини, з якою я би міг трохи побалакати про ці речі. Проте я вважаю, що зі мною не сталося нічого особливого. Це доля людей з таким духом, як у мене, і вона повторюється в історії. Я розділяю долю добровільного вигнанця зі ще кількома божевільними. Не заради співчуття, а радше для орієнтації в порожньому просторі, якщо ви мене розумієте.

Білий робить ковток із пластянки, кривиться і голосно відкашлюється.

— Хороша, хоча не з найкращих. Ринком алкогольних напоїв володіють голландці й американці. Фірма, яка виробляє цю текілу, донині перебуває в руках однієї родини, її акцій купити на біржі неможливо, зовсім маленькою часткою володіють два інвестиційні фонди, — розповідає чоловік і знову собі наливає.

— Чи не прочитаєте нам якого вірша, пане?.. — питає Білий.

— Я їх не підписую. Звісно, у мене було ім’я. Для держави і соціальної допомоги я маю його й дотепер. І хоча моє ім’я — порожня шкаралуща, соціальний знак без значення, для мене воно тягар. Бо для мене і для того, що я пишу, абсолютно не важливо, хто я, ким був і як завершу. Те, що заховане у цій шафі, стається не через патетичне бажання бути розумнішим за свій час чи потребу залишити по собі якийсь слід. Конструювання штучної ідентичності мене аніскілечки не цікавить. Мене цікавить доренесансне становище анонімного творця. Може, єдиною правильною є позиція ченців — бути без імені, свідомо зректися всіх прав, які в нашому суспільстві пов’язані з означником. Моя поезія, як і я, не має імені, у ній нема того, хто б спробував за допомогою письма вирішити особисті проблеми або обдурити смерть хоча б символічно. З погляду поезії у тих зшитках мого життя нема. Звісно, коли я читатиму вам якийсь із віршів, ви зрозумієте, що я не автор, який читає свої тексти, а актор, який декламує чужий твір. П’ятнадцять років тому я перестав грати в будь-які ігри і виконувати будь-які ролі, пане Білий. Насамперед я обірвав гру зі своїм іменем.

— Гаразд, розумію, — відповідає Білий, — але якщо ви завтра сюди не повернетеся? Скажімо, з вами щось станеться. І, коли прибиратимуть цю кімнату, знайдуть зошити, однак не зрозуміють їхнього значення і викинуть їх на смітник, не прочитавши ані рядочка?

— Я вже казав: передбачувані запитання не найкращі, пане Білий. Таке запитання міг би поставити студентик, що вивчає історію літератури, — каже чоловік. — Матерія на другому рівні пізнання в такий спосіб не функціонує. Нема жодної очевидної причини, завдяки якій наша цивілізація, усе життя на Землі, вже мільйони років зберігає рівновагу. Цьому суперечить будь-яка логіка. І, попри все, триває незбагненний інформаційний обіг, який дозволяє системі безперестанно модифікувати та зберігати всю життєво необхідну інформацію, без якої система довго не профункціонує. Побачити це ми не в змозі. Відрізок дійсності, який ми раціонально перципуємо і який можемо висловити за допомогою мови, надто вузький, пане Білий. Наші шори розташовані так близько, що ширина доступної нам реальності дорівнює товщині одного дев’яностограмового аркуша. Хоча оточує нас ціла Олександрійська бібліотека.

Чоловік підводиться і підходить до вікна, заклеєного газетним папером. Крізь газету пробивається тьмяне світло. Пальці легко торкають пожовклі літери, ведуть по них, ніби по чомусь дуже-дуже крихкому.

— Хіба ви можете бути певні, що завтра дихатимете, пане Білий? — питає чоловік. — Коли ви лягаєте спати, звідки ви знаєте, що наступного ранку прокинетеся? Що ваше серце ганятиме гектолітри крові, що ваші нирки працюватимуть бездоганно? Як ми можемо знати, що завтра не захворіємо на невиліковну хворобу, наприклад рак, пане Білий? Ніяк. І все одно, коли ми лягаємо спати, то думаємо про несплачені рахунки, про відпустку і про те, що треба полити квіти, про маленькі неважливі обов’язки та проблемки. А фундаментальні речі відбуваються за своєю логікою, і ще й в інтересах нас, сплячих тварин. Після того, як я за роки з’ясував, наскільки мої шори вузькі, я не просто переконався — я глибоко увірував у те, що завжди залишається тільки важливе. І наші побажання не враховуються. Ми абсолютно не важливі. Те, що залишиться, залишиться тільки тому, що так визначено законами самої системи, залишиться те, що цю систему живить. Я знаю, що існують незнищенні речі: навіть якщо ви їх кинете в розпечене жерло вулкана чи спробуєте позбутися в якийсь інший спосіб, вони не зникнуть. Проте, пане Білий, я переконаний, що ви про це знаєте чимало. А тепер час вирушати, нас уже нетерпляче чекають.

Білий підводиться весь блідий. Роза, яка зі сказаного не все зрозуміла і не отримала перекладу, дивиться на нього стривожено.

— Що відбувається? — питає Роза.

— Haben Sie keine Angst, Frau Portero, Pater Kirilov wartet auf uns. Ich führe Sie jetzt zu ihm,[31] — каже чоловік і з грюкотом зачиняє велику шафу.

Вони втрьох спускаються вузенькими східцями назад, у темне приміщення перед виходом. Чоловік відсуває кілька картонок і купу іржавого дроту. Вузький прохід. Вони йдуть вниз по недовгому насипу, а тоді тісним тунелем.

— Більшість мариборців зовсім не знає системи підземних тунелів під містом. Цим тунелем можна за кілька хвилин дістатися крипти в соборі. А нам у цей бік.

Білий іде трохи зігнувшись. Його оточують тіні — їх відкидає маленький ліхтарик у руці чоловіка, що ступає попереду. Тунель обкладений цеглою. Де-не-де капає зі стелі, кроки відлунюють. Десь далеко чутно попискування, напевно, миші.

— Ми прибули, — повідомляє чоловік і відсуває важку завісу, яка наприкінці тунелю слугує дверми.

Величеньке темнувате приміщення. Посередині стоїть стіл, на ньому шматки дерева і купа всякої всячини. Настільна лампа, її бліде світло падає на схилену худу постать. Елегантний темний костюм і сорочка з круглим комірцем, зверху накинута тепла ковдра. У кутку гуде обігрівач, повітря тепле.

— Ласкаво просимо. Дякувати Богу, ви прийшли. Я вже хвилювався, що мій товариш не зуміє все зробити. Будь ласка, сідайте. Сідайте ось сюди, біля столу не можна, там забагато усіляких речей, — каже Кирилов. — Мені дуже прикро, що я не можу влаштувати нашу зустріч у саду. Він більше придатний для зав’язування знайомств, ніж це приміщення, але що вдієш.

Кирилов нарешті вмикає світло на стелі. Тепер можна розібрати обкладені цеглою боки кімнати. Жодних вікон. На стінах старі килими, посередині стіл, у кутку диван і два фотелі, в які й сідають гості.

— П’ятсот років тому тут була ювелірна майстерня одного єврея. А сьогодні я тут збавляю дні свого вигнання й одночасно майструю собі, таке маю хобі. Ви вже знаєте, мене у Словенії нема. Офіційно я у Польщі. Мене туди вислали за наказом з Риму. Ватикан сподівається, що таким чином тиск мас-медіа на архієпархію трохи послабиться. Відколи Іванові Павлу II вдалося повалити комунізм, у Римі переконані, що вирішення будь-якої проблеми можна знайти у Польщі. Як наївно! Я з повагою прийняв пропозицію Церкви побути в самоті, але місце для аскези вибрав сам. Якщо я не можу ходити своїм Марибором серед своїх людей, то ходитиму під ними разом із мариборськими щурами. Святий Франциск навернувся у віру, зустрівши прокаженого. Я ж перебуваю в обох ролях — у ролі людини, яка, на думку Церкви, повинна навернутися, і в ролі прокаженого, якого треба гнати від людей.

Мефодій Кирилов запалює цигарку, пропонує іншим, Роза і чоловік беруть, закурюють.

— Знаєте, я ж не заперечую, що наробив помилок. І грішив, хай Бог простить і помилує. Я зізнаюся у всіх своїх гріхах і каюся, на відміну від багатьох у церковній верхівці, які в тому, що трапилося, винні не менше за мене, але мовчать і не каються. Вони бояться, що їх наспіє відлучення, яким покарано мене. Страх — страшна річ. І разом з тим — плід Божого провидіння. Що би було з людиною, якби не страх! І на що людина може перетворитися, коли боїться!

Кирилов видуває в повітря кільце диму і поправляє ковдру. На мить здається, що на дивані сидить єпископ у мантії.

— Я також боявся. Боявся через гроші, через величезну відповідальність перед вірянами і моєю Церквою. Ви не уявляєте, який хрест несе людина, призначена головним скарбничим. Водночас зрозуміло, що кожен скарбничий у своїх рішеннях підпорядковується Божій волі та братам єпископам і є від них залежним. Знаєте, перед страхом мене завжди рятувало переконання, що все, що створено, — створено Богом. Нічого — ані грішного ангела, ані наших спокус та гріхів — не було б без Божої милості та провидіння. Не було б ні грошей, ні монетної системи, ні біржі. І не було би жадоби грошей, шахрайства та варварських законів вільного ринку. Це все частина великого плану. Його великого плану. І лише Він знає всі таємниці свого плану. Я не був би християнином, якби в це не вірив, погоджуєтесь?

Кирилов з великою насолодою випускає нове кільце диму в затемнене приміщення, пригладжує біле волосся, й так гладко, правильно зачесане.

— А якщо це все — Його творіння, то демонізація капіталізму, яку розпочали в газетах, є ще одним, сучасним, полюванням на відьом. Після всього, що сталося, що сталося зі мною, я продовжую вірити: все на світі — святе, і все має своє місце та причину. І те, що трапилося з майном архієпархії, — Його знак. Я прийняв його. Я покаявся, змінився, простив усім, хто в найтяжчі часи вказав перстом на мене як на єдиного винуватця, жбурнув мене у цей колодязь, де я страждаю так, як страждав колись Йосип. Боже, помилуй і сохрани. Хто з вас без гріха, хай перший каменем кине. У серці я примирився зі своєю Церквою. Та моя Церква не примирилася зі мною. Їм хочеться, щоб я згинув навіки. Хай мене простить Усемогутній, але Церква, яка не здатна прощати, Церквою не є.

На цих словах у Кирилова ледь тремтить підборіддя, але вже наступної миті він бере себе в руки. Підводиться.

— Нині я тут щодня і щоночі виготовляю мініатюри. Колись у мене був свій сад, і я захоплювався мистецтвом бонсай. Знаєте, я мав чудесний сад мініатюрних дерев, чи не найкращий у цій частині Європи. Кожну вільну хвилинку, яка випадала поміж виконанням обов’язків, пов’язаних із архієпархією і моєю місією священнослужителя, я перебував серед своїх деревець. Поміж месами і багатогодинними засіданнями наглядових комітетів мій сад був божественним бальзамом для моєї душі. Знаєте, людина може порозумітися з усіма рослинами, дякувати Богу, не треба знати японської мови, щоб говорити з деревами бонсай.

Кирилов усміхається.

— Думаю, людська душа схожа на ці мініатюрні дерева. Нам також відрізали багато частин від стовбура душі. Ми втратили більшість гілок, але все одно існуємо як людський вид. Попри все. Бог невтомно ліпить нас за своєю подобою. Але тут занадто темно, щоб вирощувати бонсай. Тому я різьблю. Ісус також був теслею. Я роблю філігранні мініатюри. Найчастіше — мініатюрні ліжечка, іноді вирізаю Тайну вечерю. Так швидше спливає час у моєму підземному вигнанні. Буває, вночі я прокрадаюся на поверхню, ніби щур, і вишукую довкола шматки підходящої деревини, мох та інші матеріали, з яких потім створюю зменшену подобу того, що назавжди визначило мою душу. Люди навіть не замислюються про те, що вони викидають. З цих відходів я виготовляю свої маленькі шедеври. Дивіться, ця шопка буде з червоного дерева, що я його знайшов на якійсь старій мансарді, воно з частини ліжка, поїденого жуками. Усі ці одежинки Марії, Йосипа, трьох царів, пастухів, усі ці маленькі ґудзички — все зроблено з відходів. Дах стайні — з бляшанки кока-коли, взуття — із залишків рукавиці й так далі. Все виглядає як нове, але насправді зроблене з речей, знайдених у смітті: старого одягу, дерева, бляхи, тільки тільця фігурок я завжди роблю з кісток.

— Aus Knochen?[32] — Роза нахиляється до Адама — уточнити, чи добре зрозуміла.

— Ви правильно зрозуміли, пані, — каже отець Кирилов. — Знаєте, мені дуже близькі твори мистецтва, які мої брати-капуцини виготовляли з посмертних останків своїх братів. Ви коли-небудь бували в гробниці церковці Санта-Марія-делла-Кончеціоне в Римі? Там весь інтер’єр, цілі зали, від люстри до дверної клямки, — все виготовлене з кісток померлих братів-капуцинів. Звісно, тепер це трактують як щось хворобливе, хоча й релевантне для історії культури. Моя Церква зростала на реліквіях тисячі років. Чому б мені, бодай дуже скромно, не долучитися до процесу? Я аніскілечки не боюся смерті тіла. Тільки смерті духу. І якраз смерть духу загрожує нам тут, у цьому місті, шановна пані Портеро. Це ж Ваше прізвище, хіба ні? Етимологічно воно походить від іспанського дієслова «захищати»? Від латинського portarius? Гм, цікаве запитання.

Отець Кирилов показує на стіл, за яким перед тим сидів.

— Для роботи я використовую кістки тварин. Найчастіше свинячі ноги й інші більші кості; я вибираю їх з огляду на вік тварини, форму та колір кістки. Я виготовив, наприклад, досить гарного Йосипа з ікла вепра, а двох царів — з кінського ребра. Чого б я не віддав за крихітний шматок бивня! Дістати таке тут нелегко. Хоча правил же не існує, можна багато що. Але для фігурки Ісусика я обов’язково беру людську кістку. Будь-що інше буде, на мою думку, оскверненням. Огляньте, наприклад, цю скриньку з мініатюрою Тайної вечері. Ще трохи, і вона буде закінчена. На неї пішло щонайменше кілька сотень годин праці.

— Пане Кирилов, — озивається Білий.

— Отче Кирилов, будь ласка.

— Гаразд, отче Кирилов, чому Ви наказали привести нас сюди? І перш за все, як Ви взагалі дізналися про нас і про те, що ми Вас розшукуємо? Ми ж навіть ні в кого про Вас ще не розпитували, а пан…

— … поет, — м’яко допомагає Кирилов.

— А пан, який пише вірші, вже сидів на лавці, коли ми вперше увійшли у двір архієпархії, — завершує речення Білий.

— Будьмо точними, — усміхається Кирилов. — Пан, який пише вірші, сидів і чекав вас на лавці ще від учорашнього раннього ранку. І, дякувати Богові, ви нарешті прийшли і визволили його з рабства. Чекати на такому морозі — це вам не жарт, він міг заробити запалення легень чи щось гірше.

Білий і Роза Портеро обмінюються поглядами.

— Пане Адаме, я нічого від Вас не приховую. У мене немає нічого, що я міг би втратити. Єдиний мій гріх — те, що я ще ходжу серед живих. Я сподіваюсь, що ця прикра ситуація невдовзі зміниться — завдяки вам. Я ні на кого не тримаю зла, не тримаю образи. Жодної поганої думки не заберу із собою в могилу, пане Білий. Я пробачив усім усе, що треба було пробачити. Моя проблема в тому, що ніхто з моїх братів не в змозі відпустити гріхи мені.

— Ви на щось натякаєте, Кирилов?

— Ох, пане Адаме, ну куди це годиться? Ми ж зібралися не для того, щоб по закутках грати у піжмурки, — для таких ігор у місті живе достатньо щурів. І не тільки в отих рівчаках довкола нас. Більшість із них ходить над нашими головами в гарному вбранні або їздить у дорогих автомобілях.

Кирилов знову підводиться, відкладає убік ковдру і підходить до завіси на протилежній стіні.

— За цими дверима — менша підземна катакомба. Майже ніхто в місті не знає про неї, і це не дивно, адже в Мариборі практично ніхто нічого не знає про минуле свого міста. І всі по-своєму намагаються зробити так, аби про неприємні події минулого знати якомога менше. Та хай там що, наша з Вами позиція, пане Адаме, інша. Минуле нас, так би мовити, переслідує. У наших венах тече не кров, а образи з часів, які іншим ніколи й не снилися. Почувши про те, що трапилося з Дорфлером та Свинком, я зрозумів, що відбувається. Я трохи порозпитував. Нібито від вечора п’ятниці десь щезнув Ласло Фаркаш. Він мав прийти на благодійний бал, але чоловік просто зник. Для державного прокурора незвичайне зникнення може обернутися досить делікатною справою. І «Новий світ» зачинений. Мені все ясно, Адаме. Але зрозумійте і мене правильно. Ви не мій опонент, Ви — мій союзник. Ви з’явилися у найвідповідніший момент. Усе, що сталося в моєму житті, сталося для того, щоб ми зустрілися в цій норі. Все мене вело сюди, у цю точку, але я довго цього не розумів.

Білий мовчить. Отець Мефодій Кирилов, горезвісний скарбник Мариборської архієпархії, дивиться на нього з шанобливістю і ґречністю, та водночас і з рішучістю, яка здається непохитною.

— Що б я не вчинив, я вчинив це, перебуваючи у найглибшій вірі. Ніколи не брав для себе, першими завжди були інтереси нашої спільноти, Церкви, моїх братів і сестер. Моїм єдиним гріхом була моя цікавість. Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотів перепробувати у житті все.

Кирилов сміється на весь голос. Вертається назад, сідає і загортається в ковдру.

— У Ловренці на Похор’ї, де минало моє дитинство, не дуже то й було що випробовувати. Отож я брався за те, що було доступне. Однаково цікаво було стати ватажком піонерів Тіто в середній школі й очільником міністрантів у церкві. Те, що деінде в часи комунізму було абсолютно непоєднуваним, мені здавалося природним і навіть логічним. Потім, коли я студіював теологію, то експериментував з усім, що тільки можна уявити. Від магії до йоги і різноманітних дихальних практик, зокрема гіпервентиляції. І чи здогадуєтесь Ви, шановна пані Портеро, що виявилося мені найбільш близьким?

Роза нерухомо дивиться на Кирилова, хоче затягнутися, але цигарка догоряє і гасне.

— Регресія, — з жаром в очах каже отець Кирилов.

— Ми, студенти, постійно цим займалися, і я мав неабиякий поступ. Хтозна, може, ми вже десь зустрічалися з Вами, пані Портеро, може, на якійсь римській галері, повній в’язнів? Я, звісно, жартую, не зрозумійте мене неправильно. Інші досвіди з регресією не настільки втішні. Скажімо, мандрівка в недалеке минуле. Усе відбувається тут, у Мариборі, у часи наших теперішніх дідів. Під час практикування регресії я знову й знову повертався у той час, у ті конкретні обставини. Тисячі разів я переживав одну ситуацію — так, наче вона для мого нинішнього життя є особливо травматичною. Чи не хочете про це почути, пане Адаме?

— Якщо ви хочете розповісти, — холодно відказує Адам.

— Йдеться про партію швидких шахів з Ніколою Теслою. Хіба я можу пробачити собі те, що в тому задрипанці, який усі ночі просиджував у загидженому ресторані мариборського залізничного вокзалу, не побачив генія? Він був бідняком з Ліки, занедбаний і нещасний. Різкий запах, який відштовхував. Але водночас — пара отих блискучих очей з бісиками. Ми грали. Він був, безперечно, кращим гравцем. Робив несподівані ходи, сказати б навіть, собі на шкоду, та потім виявлялося, що він грає далекоглядно, і вже через п’ятнадцять-двадцять ходів я був на межі поразки. А тоді фортуна поверталася обличчям до мене. Господи, як я його оббирав; я в нього вигравав по п’ять-вісім разів за ніч і забирав гроші, аж мені робилося його жаль. Я знав, що в нього нема грошей. А він постійно усміхався і сьорбав із фляги той дешевий спирт, який продавали для дезінфекції ран. Знадобилося багато ночей, аби допетрати, що я маю справу з геніальним самовбивцею. Уявіть: хлопець з Ліки неймовірно насолоджувався, вигадуючи геніальні способи перемогти супротивника. Але цього йому було замало. Він водночас шукав паралельну систему задоволення — хотів у будь-який спосіб разом із супротивником перемогти і себе самого. Він не грав на тій чи іншій стороні дошки. Уявіть, пане Білий, хлопець з Ліки грав за обох одночасно. Тому він завжди програвав, коли наближався до перемоги. І ніколи не програвав очевидно — через те що, приміром, проґавив фігуру чи неправильно прорахував комбінацію. Це було б занадто просто. Тесла програвав, роблячи багатоходівки, ніби дотримуючись всеохопного плану. Він був великим, найбільшим митцем програшу. Був не лише творцем свого шляху в грі, а й водночас володарем власного падіння, виходу з гри, кажучи інакше. Ще той гравець! Або таке: уявіть, він так захоплювався грою, що справляв малу нужду прямо під стіл. Це була ще одна причина, чому з ним грали тільки ті, в кого ніс був загартованим. Коли я якогось вечора нарешті втямив, що йому йдеться не тільки про те, аби виграти в мене, а й використати мене як засіб для перемоги над самим собою, я вирішив перехитрувати Теслу. Тож коли успіх став схилятися на мій бік, я почав спеціально програвати. Хлопець, звісно, відразу ж мене розкусив і став грати ще хитріше. І знову зумів програти в такий заплутаний і неочевидний спосіб, що я до останньої миті не сумнівався в тому, що він насправді перемагає. Коли ж у мене випадково закралася підозра, хлопець помочився під столом на мої військові чоботи. Мене це так розлютило, що я вмент забув про ту підозру. Спересердя і бажаючи помститися, я знову почав вигравати партію. А коли через два-три ходи мій гнів улігся, було запізно. Я переміг. Я знову переміг. Це було безнадійно. Це був не лише кінець гри як такої. Він виграв не тільки тому, що змусив мене перемогти. Тесла водночас пограбував мене, бо вкрав мою любов до шахів. Відтоді я більше ніколи не грав, розумієте? Шахи мені остогиділи на всі майбутні життя. Буддисти знають про нірвану, вихід із циклу вічного повернення. Може, це те, чого я бажаю? На прикладі минулого, всіх своїх помилок навчитися нарешті чогось корисного. Я довго не розумів, чому в практикуванні регресії я знову спотикаюся об цю, здавалось би, неважливу сцену з мого минулого життя. Аж поки не стався обвал біржі, фінансовий крах архієпархії, банкрутство, продаж підприємства «T100» і все інше. І от тепер я врешті-решт збагнув усе.

— Що ви збагнули? — питає Білий.

— Мораль байки не в тому, як виправитися в ситуації, яка знову повториться. Суть у тому, як перервати сам цикл повторюваності. Убити «Великого Орка», частиною якого я є, пане Адам. І це Ваша місія, чи я, може, помиляюся?

— Ні, не помиляєтеся, — відказує Білий. — Але Вас і мене замало, щоб виконати завдання.

— Коли мені сказали, що я член «Великого Орка», я сміявся. Я тоді був молодим висвяченим ієреєм тут, у Мариборі. Я завжди висміював ті чи інші таємні угруповання, яких, як ми всі добре знаємо, не бракує серед моїх братів. У це товариство я ніколи не вступав, навіть ніколи про нього не чув. Якось до мене завітав Фаркаш і повідомив, що я — одне з тринадцяти тіл, у якому опинилися сотні, тисячі, мільйони чи скільки їх там, душ, що охороняють світ, пильнують, аби він залишався таким, яким є. Спочатку я підсміювався, а тоді одного вечора відчув, як моє тіло стискають щупальця. Усюди — на животі, грудях — з’явилися сліди. Ніби мене обіймав величезний спрут. У своєму житті я зустрічав людей зі стигматами. Але ці виразки не були схожі на стигму. Я молився, постив і сповідався. Нічого не допомагало. Це була Божа воля, і я мусив прийняти її, хоча й не просив, — так само, як прокажені мусять змиритися зі своєю хворобою. Я знаю, пане Адаме, Ви мусите відпустити в інший світ усіх тринадцять членів. Жоден із нас не повинен залишитися, жодна з наших душ не має залишитися непрощеною, — якщо ви хочете, щоб Вам усе вдалося. У Вас небагато часу, бо, думається мені, інші члени теж насторожі та стежать, як і я. Дуже швидко вони знайдуть нові тіла, куди заселять міріади засліплених душ. Нові тіла стануть новими провідниками, новими членами тринадцятки. Чи ви знаєте, що відповів Фаркаш, коли я кілька років тому запитав його, хто голова «Великого Орка»?

Білий стенає плечима.

— Він поцікавився, чи я користуюся інтернетом. Що мені буде легше уявити, як функціонує «Великий Орк», якщо я користуюся інтернетом. Нема головного комп’ютера. Є лише мережа, до якої під’єднано тринадцять комп’ютерів. Тільки деякі знають про існування інших. І тільки одному відомо про всіх інших. Але він не обов’язково мусить бути головним, бо мережа може повністю оновитися від будь-кого з тринадцяти. Можна витягнути кабель з дванадцяти комп’ютерів, однак уся інформація, яка є в мережі, залишиться незміненою, і робочий комп’ютер, що зостався, негайно розпочне пошук нових комп’ютерів, з якими зможе створити нову мережу. Треба витягнути кабель з усіх тринадцяти комп’ютерів, перш ніж одному з них вдасться замінити ті з них, що вже не функціонують.

Вираз обличчя отця Кирилова змінюється, воно стає серйозним і строгим.

— Я б із радістю вам допоміг, Адаме. Від щирого серця хочу допомогти. Але я не знаю інших членів «Великого Орка», окрім тих, кого Ви вже відвідали. Хіба що мера Воду. Але про нього, гадаю, знаєте й Ви. Про інших навіть не здогадуюся. Й гадки не маю, як дізнатися їхні імена.

Кирилов запалює нову цигарку, відкладає ковдру, встає, поправляє на собі елегантний костюм і комірець.

— Дозвольте, одну хвилинку. Я тільки доставлю дві фігурки, хоча виріб усе одно не буде повністю готовим. Та я хочу, щоб ви з моєї майстерні дещо з собою взяли.

Кирилов сідає за стіл, направляє зручно настільну лампу, нахиляється над великою лупою і в одну зі скриньок, що стоять на столі, вкладає пінцетом крихітні деталі.

Поет, який весь час сидів на краєчку дивана біля Кирилова і мовчки курив, відкашлюється.

— Я вважаю, що отець Кирилов святий. Звичайно, ніхто у місті з цим не погодиться. Більшість називає його злочин-цем, та насправді це людина, яка зуміла сягнути фундаменту Католицької церкви і похитнути його непідкупною добротою та праведністю. Мариборська архієпархія відтепер муситиме жити як бідна Церква. Муситиме вернутися до витоків, до Петра. Пережити очищення. Траншеї, які телеоператор «Т100» проклав до людських осель, стали особливим способом зв’язку. Люди збочені, тому найчастіше згадують історії з порнографічними каналами. Будьмо відвертими: отець Кирилов ніколи не мав впливу на програми оператора. І його заслугою є те, що численні проекти працюють і рятують Церкву від повного банкрутства. Особливо успішним є продаж по телебаченню. Справжнім хітом стали ножі з сенсорами — вони видають звуки, що відповідають типові м’яса, яке ви ріжете. Якщо ви, наприклад, розрізаєте телятину, шумить осіннє листя, якщо рибу — чується шум хвиль і так далі. «Т100» зроблене з доброго тіста і, маємо надію, буде добре рости. Але ці прибутки пожинатиме не Церква — їх переведуть у капітал банки.

Поет перестає шептати. Кирилов замислено склеює і складає фрагменти своєї мініатюри. Очі широко розплющені. З кутика рота стримить кінчик язика. Гранична концентрація.

— Він згадував перед вами про катакомбу, — знову зашепотів поет. — Він знає, що трапилося зі Свинком і Дорфлером. Такими стаємо ми, люди, коли нас покидають душі. Але ж таке існування тим, хто має душі, видається недостойним. Тому ми домовилися, що після того, як його душа буде прощена, я покладу тіло серед його братів та сестер. Він хоче спочивати в гідності та спокої. Я кажу про це, щоб ви знали.

— Ось, — каже Кирилов і підводиться. — Остаточно закінчити мініатюру я не зміг, потрібен ще день, але його в нас нема. Пане Адаме, я віддаю незавершену роботу, цілком у дусі ідеї розуміння фрагмента як відкритої мистецької форми, яку зможе завершити Ваша уява. І прошу негайно завершити ваше завдання. На цьому місці я з вами прощаюся і ще раз вам дякую за те, що прийшли. Пані Портеро, було дуже приємно, навіть якщо ми не відповіли на питання щодо етимології Вашого прізвища.

Кирилов вручає Білому дерев’яну скриньку і легенько вклоняється Розі Портеро. Пригладжує гладко зачесане біле волосся.

Роза і Адам обмінюються поглядами. Білий ствердно киває головою. Роза витягує з сумочки срібну пудреницю, відкриває і дає Кирилову кульку драже.

— Я пропоную Вам узяти з цього боку, — каже Білий, підіймаючи ту кришечку, під якою лежать темні дражини.

Кирилов киває, бере кульку, відходить в інший бік кімнати, вклякає в кутку і починає молитися.