Правила гри. Частина друга

ДЕНЬ ТРИНАДЦЯТИЙ

Мугід заявив, що на сьогодні все. За вечерею пани-сприймачі настільки захопилися своїми версіями подальшого розвитку подій, що, напевно, не помітили б і жабу у власній тарілці. А вже поготів — Нулкера, який тягав зі столу фрукти та ховав у кишені. Цим я й скористався.

Навіть не дочекавшись, доки всі розійдуться, я підвівся і, кинувши щось про втому та сонливість, пішов. Треба хоча трохи поспати, хоча б кілька годинок.

Виспатися не вдалося. Через деякий час у двері обережно постукали.

— Нулкере, з вами все гаразд? — це «академік».

Я підвівся, сонним голосом повідомив, що все гаразд, і взагалі, чого це пана Чрагена охопила така цікавість. Що? Переклад? Який переклад? A-а, переклад… Так, ще не закінчив. На добраніч. Усього найкращого. …Уф, дістав!

Потім прийшла Карна. Я вимушено всміхнувся, сказав, що почуваюся добре, от тільки… Вона кивнула та побажала гарних снів. Я дивився, як жінка йде коридором, і відчував себе найдурнішою та найнещаснішою людиною у світі. Але зачинив двері та всівся на ліжку. Настав час йти.

Речі не збирав спеціально, аби у служника, що зайшов прибрати в кімнаті, не виникли зайві підозри. «Пане Мугіде, пан Нулкер, здається, нездужає. Психічно. От і речі всі спаковано, наче паранойя у нашого клієнта. Манія переслідування».

Посміхнувся: Іронія долі! Не так давно збирався вдавати божевільного, а тепер — приховую це!

Окрім речей, котрі я не збирався брати з собою, залишалися «Феномен» та фоліант «академіка». «Феномен» я поклав до тумбочки — прибиратимуть у кімнаті, знайдуть. А от що робити із фоліантом?

Повагавшись, я залишив на столі книжку Чрагена та мій переклад до неї. Треба було, звичайно, віддати «академіку» особисто, але ризикував накликати його підозру. Нічого, переклад він отримає…

Ні, все-таки так робити не можна.

Я сховав книгу та аркуші з текстом до тумбочки, написав записку… і тут зрозумів, що не знаю, в якій кімнаті живе пан Чраген. Що ж, так навіть краще.

До записки додалася ще одна.

Коли я закінчив із епістолярною спадщиною, за вікном знову розгулявся вітер; дощило. Чудово! У таку ніч краще спиться.

Потім прослизнув у коридор та кинув листа до «поштової скриньки». Повернувшись до себе, востаннє оглянув житло і вийшов, вимкнувши світло та щільно зачинивши двері.

Настав час скидати маски та грати відкрито. От тільки у мене було кілька запасних козирів у рукаві, про що, як я сподівався, не знали ні мої колеги-сприймачі, ні служники готелю, ні пан Мугід. До речі, саме він і здав мені, навіть не здогадуючись, одну з козирних карт. Ось цю…

Перший поверх «Вежі». Знайомий гобелен. Камінні двері. Шпилька Карни у моїй кишені.

Наскільки я пам’ятаю, пан Мугід впорався з замком без зайвих затримок. Значить, і у мене має вийти.

Ну-мо, ну мо…

Згідно з законами жанру, шпилька спочатку і чути не бажала про те, аби ворушитися. Потім, звичайно ж, піддалася, клацнув старовинний (чи не дуже?) замок, і півкозиря я розіграв.

Цього разу двері я зачинив як слід. Навіть шпилькою провернув у отворі. Назад повертатися не збираюся.

Увімкнений ліхтарик сполохав вже знайому мені мишу. Вона чкурнула до других дверей, а я побрів слідом, приглядаючись та прицінюючись до чергового суперника.

Двостулкові, старовинної роботи. Тут, напевно, такі механізми, з якими шпилькою не впоратися.

І все-таки щось переконувало мене у можливості виграшу.

Минулого разу я штовхав двері плечима. Тепер розсміявся: от вона, неуважність.

Взявся за масивну холодну ручку, яка тьмяно виблискувала у світлі ліхтарика, — потягнув.

Давні Боги Ашедгуну!

Я чекав чого завгодно: від повної безрезультативності моїх спроб до страшенного скреготу, — чого завгодно, тільки не цілковитої тиші, з якою відчинилися двері.

Бо така тиша була страшніша за скрегіт і навіть невдачу: якщо двері відкрилися безшумно — значить, тут хтось ходить і ходить часто. Хто? Навіщо? І чи не зустріну я його там, у темряві?..

Такі коридори — без сумніву, коридори потаємні — роблять не для того, аби їх розсекречували.

Н-да, підкинув мені пан оповідач козир!.. А тим часом правила-то змінилися!

Однак, хто не ризикує, той не перемагає — аксіома, панове. І мені вона була відома надто добре, аби відступатися.

Я попрямував за мишею.

Хід біг попереду, іноді завертаючи, наче відданий собака, якому час від часу треба дивитися в очі господарю: чи йде? чи не відстав? Ліхтарик у моїй руці був малопотужний, і хоч я підзарядив акумулятор, все одно на довго його б не вистачило. Тому намагався економити. Дійсно, не тигри ж тут ховаються!

Тигрів не було. Інколи шаруділи миші, кидалися навтьоки від променя світла, роздратовано ворушилися павуки та стоноги, відповзаючи подалі від теплого сухого кола, котре тяглося підлогою та чіплялося за стіни.

Гарно будували. Добротно. Уміли колись.

Поступово спадало напруження, і важчою ставала сумка. За кілька годин я зупинився та трохи перепочив. На деякий час нести її стало легше.

А от іти — складніше. І доти підлога була не подарунок: горбилася, наче з-під неї силкувалися прорости гігантські баобаби — відразу велетенські, а не тоненькі паростки; деінде доводилося перелазити через завали. І як тільки тут ходять… ті, хто тут ходить?

Подібне запитання могло залишитися без відповіді, але, чесне слово, я б не образився. Однак…

Однак, хотілося спати. І з кожним кроком усе сильніше.

Урешті решт, я пройшов достатньо велику відстань. Кинутися — кинуться, але не знайдуть. Та й двері зачинено…

Але одна справа — вирішити поспати, а інша — наважитися на таке посеред покинутого (хоча б з вигляду) коридору, який обжила незліченна кількість різноманітних створінь. Ще, напевно, з півгодини я рухався далі, поки не визнав, що «сухішого куточка» тут немає. Тоді просто опустився на підлогу, прихилився до величезної кам'яної брили, котра невідомо звідки тут взялася, підтягнув до живота дорогоцінну сумку з матеріалами та заснув — нормальним здоровим сном. Без кошмарів.