Правила гри. Частина друга

— Пане Нулкере, ви ще спите? — голос, який розбудив мене, був зовсім не схожий на голос служника.

— Ні, вже не сплю, — зі злістю повідомив я. — Зачекайте, пане Чрагене, зараз одягнуся і відчиню.

Сьогодні «академік» притискав до грудей замість темно-синьої папки масивний пакунок.

— Що це? — здивувався я.

— Книга, — пояснив пан Чраген.

— А чому ви її так ретельно запакували?

Він зніяковіло кахикнув. Конспіратор!

Я вже збирався розгорнути його, але раптом за дверима промовили:

— Вставайте, пане!

— Уже встав! — повідомив я. — Іду до Великої зали.

— Котра година? — це запитання я адресував «академікові».

— Десята. Незабаром оповідь.

— Тоді я займуся книжкою пізніше, гаразд?

Він погодився, хоча я бачив, що тільки ввічливість змусила його зробити це. Схоже, «академіку» страшенно кортіло ознайомитися зі змістом старовинної праці.

Не розгортаючи, я відклав пакунок на стіл і разом із паном Чрагеном вирушив до Великої зали. Їжа перш за все!

Під час сніданку Данкен іще раз порушив питання, чи довго нам сидіти замкненими, але Мугід знову нічого конкретного не сказав. Решта, схоже, не дуже хвилювалися з приводу нашого ув’язнення: чи то звикли до тієї думки, що оповіді доведеться сприймати в ізольованому від зовнішнього світу готелі, чи то це взагалі перестало їх хвилювати. Я ж перебував у ейфорії, котру викликало підтвердження мого психічного здоров’я, і тому не дуже прагнув брати участь у дискусії. Тим більше, що ми нічого не могли змінити.

— Пане Нулкере, з вами все гаразд? — запитав мене Мугід, коли ми спускалися сходами. — Мені здалося, ви вчора нездужали.

Я розсміявся:

— Вам здалося. Все гаразд.

— Що ж, чудово.

До чого усе це? Чого він домагається?

ОПОВІДЬ ТРИНАДЦЯТА

Чого він домагається? Адже очевидно, що ця ущелина обійдеться нам занадто дорого. Тоді — навіщо?..

Данн дивився у спину Співрозмовникові і повторював за ним слова ранкової молитви, але думки його — вперше, мабуть, за багато ранкових молитов Оберігаючому — звертались зовсім не до небес. Швидше, Охтанг розмірковував над їхнім вмістом, якщо можна так називати Бога. За подібну єресь, бути тобі, данне, рабом, але невиголошені слова дуже важко вловити. Хоча іноді здається, що Співрозмовник здатен і на це.

Молитва скінчилася.

У таборі все вже було готове до першої атаки. За ніч солдати відпочили, а інженери зібрали обидві катапульти і навіть виготовили одну балісту. Не підвели й алхіміки. Можна починати.

Він попрямував до свого шатра, де мали зібратися старші офіцери. Після того, як останні слова будуть проголошені, а запевнення — вислухані, — розпочнеться штурм.

Бред не став розводити теревені, і не тому, що не вмів цього робити. У потрібний момент він здатен був запалити словами в солдатах бойових дух, але сьогодні такої необхідності не було.

Данн вислухав кілька гарних новин: вози з харчами та фуражем уже на підході; за ніч снайперам вдалося підстрелити багатенько стерв’ятників, а решта, тільки розвиднілося, збентежені, перебралися північніше, отож трупи під південними вежами потроху почали розкладатися. Це, звичайно, може зашкодити, але менше — хумінам, ніж — півничанам.

— Чудово, — мовив Охтанг, цієї миті він насправді вважав, що справи ідуть чудово. В усякому разі, набагато краще, ніж могли б. — Час починати.

Основним ядром сьогоднішньої атаки мали стати катапульти; саме тому данн так хотів, аби їх зібрали якомога швидше. З їхньою допомогою він сподівався суттєво зменшити склад вежевих гарнізонів і обвалити верхні бойові балкони, на яких стояли балісти півничан — їхні найдалекобійніші машини. Якщо це вдасться, все інше лише справа техніки. Існувала тільки одна проблема, яка могла зашкодити: атакуючих Південно-Східну мала змогу «діставати» ззаду Південно-Західна, і навпаки. Зараз стрільці намагатимуться нейтралізувати загрозу, проводячи обстріл в обох напрямках, хоча це і займе більше часу. Незабаром будуть зроблені додаткові балісти, і тоді півничанам просто не відбитися від двох одночасних атак.

От тільки… як довго це триватиме? І чи не буде запізно. Все ж Оберігаючий не може наполягати на абсолютно безглуздих речах.

/зміщення — сонячний зайчик на стінці шатра/

— Як і слід було очікувати, — пробурмотів пан Хіффлос, Хранитель Південно-Східної Катапульти.

Він обернувся до хлопця, який виконував одночасно обов’язки зв’язкового та джури.

— Де всі?

— Моляться, — скупо відповів хлопець. Його сьогодні вранці побили за недбало загострений меч. Дуже важко жити на світі, коли твій батько працює Хранителем прикордонної вежі і змушений хоч-не-хоч ставитися до тебе більш вимогливо, ніж до решти підлеглих, разом узятих.

— Ну добре, — сказав Хіффлос, — нехай закінчать. Біжи, дочекайся кінця молитви і скажи, аби негайно всі офіцери — до мене.

— Ми вже скінчили, пане, — сказали від дверей, які вели на балкон, де, власне, і стояли Хранитель з джурою.

Укрін почухав свій тонкий довгий ніс і додав:

— Ув-Дайгрейс достатньо турботливий і багатопробачаючий Бог. Коли стає питання про життя та смерть його прибічників, він готовий зачекати з молитвами.

Вільний Клинок наблизився до загорожі й поглянув униз:

— Ну-мо, що тут у нас.

Хлопчині стало смішно: точнісінько так само говорив лікар, коли, ще малий, джура захворів і пан Дулгін приходив зціляти.

— Катапульти, — підсумував Укрін. — Дві катапульти, які точно здатні завдати нам прочуханки. Гадаєте, зможемо їх дістати?

В цей час на балконі з’явився Шеддаль.

— А хіба у нас є ще якийсь вихід? — поцікавилася людина, яка трохи лякала юного джуру і… взагалі, він все-таки другий старегх після Армахога.

— У нас одне завдання — протриматися якнайдовше, — зауважив Укрін.

— Коли надійде підкріплення? — запитав Шеддаля Хіффлос.

Той розвів руками:

— Нічого конкретного, на жаль, сказати не можу. Але, певен, вони не затримаються.

— Хотілося б вірити, — стиха пробурмотів Вільний Клинок, але хлопчик — почув. Він вирішив, що варто було б розказати комусь про це; йому взагалі не подобалася ця людина, але він не знав, з ким можна поділитися своїми спостереженнями і несформованими ще думками. Однолітків у вежі майже не було, тільки діти кашоварів-кухарів, а з ними хіба поговориш про справи державного значення!

Джура тихенько зітхнув і продовжував терпляче стояти, хоча йому дуже хотілося підійти до краєчка балкону і визирнути вниз. Він ще жодного разу не бачив справжніх хумінських катапульт. Коли вони знову приїдуть до Гардгена, буде чим похвалитися сусідським хлопчиськам.

Нарешті дорослі пішли, і Хіффлос — теж, на деякий час забувши про хлопчика. Звичайно, це (джура знав із досвіду) ненадовго, але цілком вистачить, аби поглянути на метальні машини ворогів. Тільки одним оком. Поглянути — і одразу до Хранителя.

Він підскочив до камінної загорожі й, ставши навшпиньки, подивився вниз.

Спочатку серед розкиданих то тут, то там ганчір’яних тюків, хлопчик нічого не помітив. Потім побачив вдалині, за виходом з ущелини, табір хумінів і двох дивовижних жуків, які повзли до веж. Навколо жуків метушилися люди, лунав скрегіт. Так це і є катапульти?!

Придивившись, малий джура вирішив, що вони більш схожі на скорпіонів, у яких замість хвоста до тулуба прикріплена величезна ложка. Щоправда, скорпіони не такі незграбні.

У цей час катапульти зупинилися, і їхні хвости злетіли до небес — стрімко й могутньо. Два величезних м’ячі зі свистом здійнялися у повітря і впали: вежа здригнулася, й біля неї запалало два вогнища. Язики полум’я разом зі шматками м’ячів, які розлетілися від удару, почали осипатися вниз, просто на тюки з ганчір’ям, і хлопчик тільки зараз зрозумів, що це — вбиті хуміни і їхні коні. Трупи горіли, в повітрі засмерділо нестерпно і огидно. Хлопчика вирвало.

— Гей, пане джуро, ви, здається, знайшли не найкращий час та місце, аби спостерігати за тим, що відбувається внизу, — глузливо мовив хтось позаду.

Хлопчик почервонів. Тепер казатимуть, що він блював від вигляду мертвих, і хлопчиська-кухарі будуть дражнитися. А доказ — ось він, на камінній загорожі; йому навіть не вистачило зросту, щоб як слід перегнутися. Прокляття! Сьогодні точно не найкращий день!

— Не хвилюйтеся, я нікому не скажу.

Він ще й знущається?!

Джура обернувся.

— Не вірите, — здається, ця людина (по-моєму, з Вільних Клинків) насправді образилася. — Але слово Брата — міцніше за камінь.

Чоловік подумав і виправився.

— Принаймні, моє слово.

Хлопчик ще дужче зашарівся:

— Розумієте, я, взагалі…

Він, зізнатися, знаходився у складному становищі, і в голову, як на зло, не приходило жодного правдоподібного пояснення того, що сталося. Таке з ним іноді траплялося, хоча й рідко.

— Вас, здається, шукав батько, пане джуро, — сказав Вільний Клинок. — Покваптесь, він дуже непокоївся. Не варто його хвилювати.

Хлопчик вдячно кивнув, так і не знайшовши потрібних слів, та побіг.

Боги, — подумав Тогін, дивлячись йому услід. Невже не можна знайти для малого якогось вихователя?

Утім, він знав, що дружина Хіффлоса померла при пологах, і той змушений був виховувати сина один. Важкий тягар для чоловіків.

Вільний Клинок знайшов якесь шмаття і протер поруччя, потім відправив ганчірку на дно ущелини. Він зробив це вчасно — у коридорі почувся тупіт: бігли стрільці, підняті бойовою тривогою. Молитва трохи затримала їх.

Знову злетіли у повітря вогняні м’ячі, і знову вибухнули біля підніжжя вежі. Механіки пристрілювалися. А от коли пристріляються…

Тогін, аби не заважати, відійшов убік і чекав, коли на балкон вийдуть усі стрільці. Потім побажав хлопцям успішної стрілянини («Так-друже-дякуємо-йди-не-заважай») і побрів до своїх. Схоже, незабаром настане їхня черга. Коли розпочнеться штурм, на нижніх балконах виникне потреба у солдатах, які не мають ані сім’ї, ні дітей. Хоча б дітей.

/зміщення — останній промінь вечірнього сонця/

Талігхіл стояв на дзвіниці до самого вечора. Відірвався тільки, аби пообідати, та і то — лише після тривалих умовлянь Джергіла. Охоронець зобов’язаний оберігати Пресвітлого не лише від оточуючих, але й від самого Пресвітлого.

Хумінам вдалося як слід пристрілятись, і їхні катапульти збили декілька балконів на обох південних вежах. Заходи, вжиті ашедгунцями у відповідь, дали мало: дістати катапульти їм не вдалося ні за допомогою невеличких (і тому — малопотужних) баліст, ні за допомогою луків та стріл. Добре хоч, обстріл веж займав у хумінів надто багато часу, бо далекобійних метальних машин було лише дві. Талігхіл міг сподіватися, що взяття Південних триватиме довго. А в тому, що Південних буде переможено, у Пресвітлого вже не було сумніву.

Один із дзвонарів, худющий, як зголоднілий собака, з обвислою губою точно навпіл розділеною старим шрамом, тихенько підійшов до Джергіла.

— Я порадив би панам спуститися донизу, — повідомив він тихо. — Ми зараз говоритимемо з вежами, буде дуже шумно.

Охоронець подивився на Пресвітлого, що чув цю розмову.

— Так, — мовив той. — Ходімо.

Дзвонар уклонився і витяг з кишені дві затички, які став розважливо, не поспішаючи запихати у вуха.

Спускався Талігхіл машинально, все ще розмірковуючи про кляті катапульти. Що з ними робити і звідки вони взялися? Тим більше — у південців, по суті, дикунів, у яких навіть держави довгий час не було, які досі не вирішили, якою мовою їм спілкуватися, яких… яких ми недооцінили. І тепер розплачуємось.

До цього дня у Пресвітлого залишалася надія: може, все минеться. Може, вони протримаються досить довго, аби встиг підійти Армахог з військом. Тепер надії розбили оті дві незграбні механізми, котрі трощили зараз балкони південних веж.

Над головою загули дзвони, похмуро і урочисто, ніби віщуючи близьку поразку та смерть. Цим гудінням повнилася вся Північно-Західна. Незабаром їй відповіли інші вежі. Люди, раптово захоплені величними і тривожними звуками, зупинялися та намагалися розібратися, про що розмовляють дзвонарі.

Мабуть, тільки один Мабор серед усіх не дослухався до дзвонів. Він несамовито сік і колов дерев’яний манекен таким самим мечем, і друзками вже була встелена вся підлога. Інші «везунчики», потренувавшись установлений час, надавали перевагу сну чи балачкам. Скажений відчував, що від цих нудотних неголених пик його верне, аби тепер гаяти час у їхньому товаристві. Але іншої компанії знайти собі не міг: колишні приятелі та знайомі по Братству відверталися і відразу згадували десяток назакінчених справ, варто їм було лише угледіти косоплечу постать Скаженого; солдати ж гарнізону ставилися до «везунчиків» зверхньо та зневажливо. А набиватися у друзі-приятелі, навіть — у горілчані брати, Мабор не вмів і не бажав вчитися. Ліпше вже лупити мечем по манекену.

Те, що Скажений не звертав уваги на дзвони, зовсім не означало, що він взагалі не слідкував за навкіллям. Тому коли хтось увійшов до кімнати і став позаду, Мабор зупинив меч на півдорозі до манекенових грудей і озирнувся.

Перед ним стояв той самий хлопець (здається, Кейос?), про якого нещодавно так турбувався Кен.

— Доброго дня, — сказав хлопець. — Шеленгмах попросив, аби я знайшов тебе і передав: десятник чекає у казармах. Щось термінове.

— Гаразд, — кивнув Мабор. І пішов поставити меч на місце.

За мить хлопчини вже не було. Меткий, демон. Тільки робити йому тут зовсім нічого, у цих вежах. Але мені що до того, я ж не його нянька.

Шеленгмах сьогодні мав якийсь занадто похмурий вигляд. Воно й зрозуміло, коли згадати про катапульти, які повільно, але впевнено, камінь за каменем, трощили обидві південні вежі. Нема чого радіти.

— Чи всі зібралися? — запитав у Мабора Трипалий.

Той гаркнув: «Шикуйсь!» — і зробив перекличку.

— Всі.

— Чудово, — Шеленгмах почав ходити вздовж шеренги «везунчиків», і ні його обличчя, ні постать не обіцяли нічого доброго.

— Вам усім, певно, відомо, що у хумінів є дві катапульти, здатні значно нам нашкодити.

— Вже шкодять, — хмикнув Базіка.

— Р-розмови! — ревонув оскаженілий Мабор. Він відчував, що слова Трипалого — тільки початок, невелика прелюдія до найгіршої за сьогоднішній день новини.

— Дисциплінка, як і раніше, кульгає, відповідальний, — похмуро зауважив Шеленгмах. — Варто приділити цьому більше уваги. Продовжимо. Катапульти дуже сильно заважають нам, їх просто необхідно знешкодити.

Як? — подумав Скажений. — Ти хочеш сказати, десятнику…

— Ні наші балісти, ні наші снайпери не здатні дострелити до катапульт. Але командування розробило план, який дає нам шанс. Сьогодні уночі необхідно спуститися в ущелину і пошкодити ворожі машини. В темряві з них стріляти не будуть, і відтягувати у табір — теж, аби не збити приціли. Просто виставлять охорону. Командування вважає, що наша десятка впорається.

Мабор зробив крок уперед, посилаючи всю розважливість до демонів та хумінів.

— Вибачте, десятнику, у мене є кілька запитань.

Шеленгмах суворо подивився на нього:

— Запитуйте.

— Перше: як, на вашу думку, ми встигнемо вийти тим же шляхом, яким і ввійшли в Північно-Західну? Як на мене, — це неможливо. Друге: хуміни — не повні телепні, і напевно охорони там буде достатньо. Яким чином ви збираєтеся, навіть за допомогою нашої десятки, перебити їх усіх? Мені здається, це нездійсненно.

Трипалий кивнув:

— Зрозуміло. Що ж, відповіді є. По-перше: ми не підемо підземними коридорами, вони насправді занадто довгі. Ми спустимося з нижнього балкона просто в ущелину по мотузяній драбині. Як сказав мені пан Лумвей, такі випадки вже були. По-друге: охорони дійсно повинно бути «достатньо». Але нам зовсім не обов’язково вбивати всіх охоронців катапульт, досить пошкодити самі машини. З нами підуть найкращі снайпери. Ми повинні відволікти увагу охорони, а вони вже займуться катапультами.

— Це наказ? — спитав Скажений.

— Наказ, — обличчя Трипалого скам’яніло. — Десять хвилин на збори. Йдуть усі. Зараз займемося інструктажем.

На одну нескінченну мить виникла пауза. Це була саме та пауза, в якій — потенційно — приховано занадто багато. Від безумовної покори до бунту.

Шеленгмах бачив, що усе залежить зараз від Мабора. Він недаремно вибрав саме цього «везунчика» у помічники — той і так грав головну роль у цій групі. Тепер колишні каторжники дивилися на Скаженого, а Скажений дивився в обличчя десятника і зважував. Шеленгмахові здалося, що це тривало вічність.

Потім Мабор кивнув, і напруга спала.

— Ми підемо. За десять хвилин будемо готові, десятнику. Інструктуйте.

Якщо Боги грають з тобою на великі ставки, не чіпляйся до дрібниць. Ні, це сказав не мудрий Ісуур, це, Трипалий, вигадав я сам. Щойно. Подобається?

/зміщення — смолоскип, що впав у безодню/

В ущелині було холодно. Смерділо смертю. Мабор відійшов убік від мотузяної драбини, щоб не заважати іншим. Примружуючи очі, він розглядав кинджали променів, що рвали темряву Кріни на великі шматки.

— Про що ви думаєте? — почулося за спиною.

Трипалий.

— На якого демона ці промені? Щоб цікавіше було?

Шеленгмах заперечливо похитав головою.

— Щоб хуміни не хвилювалися. Якщо ми вчора світили, мусимо й сьогодні. Але я хотів поговорити не про це.

Скажений іронічно всміхнувся:

— Справді?

— Я здогадуюсь, які думки виникають у вас зараз, — сказав Трипалий.

— Не розумію, про що ви, десятнику.

— Може, і не розумієте, але будьте ласкаві дослухати до кінця, — у голосі Шеленгмаха зазвучала криця. — Наша десятка — не найнадійніша в очах командування, а попереду занадто багато небезпечних справ, і невпевненість у солдатах може обернутися фатальною помилкою не тільки для тих, хто знаходиться у вежах, але й для всієї країни. Найкращий спосіб перевірити вас — свідомо відрядити на складне і ризиковане завдання, коли вимагатиметься вся ваша вірність правителю та Ашедгуну. Розумієте?

— Послухайте, десятнику, а вам навіщо ця морока? — посміхаючись, запитав Мабор. — Вам що, доплачують? Ви ж ризикуєте своїм життям, якщо ваші слова — правда. Коли ми вирішимо дезиртирувати, свідків залишати не захочемо. Ви ж не приєднаєтеся до нас, якщо я запропоную, га?

Він продовжував посміхатися, ніби говорив щось веселе, а сам намагався збагнути, на чиєму боці трипалий десятник?

— Ви коли-небудь чули слово «патріот», Маборе? Я розумію, що для Вільного Клинка воно значить небагато, але все-таки маю надію: про його значення ви хоча б здогадуєтеся. Так ось, Маборе, я — патріот своєї вітчизни. Крім того, офіцерська честь…

Скажений перебив його:

— Чув-чув, і про честь, і про патріотів — не варто, десятнику. Цим мене не зачепиш, уже давно. Знаєте, є така приказка, мовляв, горбатого могила виправить. Так ось, я вже побував у Могилах. Але я ще пам’ятаю значення цих слів. І оцінив сказане вами. Якось поквитаємося, я борги віддаю.

— Мені не треба…

— Мені — треба. Я ж сказав, що пам’ятаю значення слова «честь».

Честь, зрештою, буває навіть у клопів, Трипалий. Якось поквитаємося.

Група вже спустилася, чекали тільки на Мабора з Шеленгмахом.

— Ходімо, чи як? — пробурмотів Скажений.

/зміщення — танок світляків у повний місяць/

Сьогодні вночі його люди вперше чергують на балконах, і Тогін вважав за потрібне особисто обійти усіх і перевірити, чи все гаразд. Це не входило до його прямих обов’язків, але Шрамникові не спалося, а вертітися у ліжку без сну він не хотів.

Тогін майже закінчив обхід, коли прийшов на цей балкон. Він спочатку навіть не зрозумів, у чім річ.

Тому зробив крок уперед і запитав у єдиного стрільця, який стояв тут:

— Де решта?

Дурне запитання, виголошене абсолютно дурнуватим тоном, не до часу і не до місця.

Людина, яка напружено завмерла біля балконної огорожі рвучко обернулася.

— Що сталося, Тогіне?

Переборовши секундний подив, Шрамник похитав головою:

— Це я запитую, що сталося, Соже? Якого демона ти тут робиш? І де, скажи, будь ласкавий, охоронці?

Сог мигцем поглянув униз, в ущелину, потім повернувся напівоберту і заявив:

— Я відпустив їх на годинку-другу. Знаєш, не спиться. Ось і вирішив згадати старі часи, постояти охоронцем. Вони скоро прийдуть, не хвилюйся. І не варто займатися дисциплінарними стягненнями — хіба, якщо дуже закортить, вичитаєш мені, домовилися?

Від сказаного Вільним Клинком на двадцять кроків несло відвертою брехнею. Але брехня буває різною. Ця — смерділа, як трупи унизу.

А Сог, очевидно, вирішивши, що інцидент вичерпано, знову повернувся до Тогіна спиною і втеліщився в темряву. Що ж він там такого цікавого знайшов?

«Везунчик» підійшов ближче і теж поглянув униз.

Спочатку, через ковзаючі промені світла та шмаття темряви між ними, він нічого не розгледів, але потім виокремив із ряду валунів групку, яка пересувалася. А рухатися вона точно не повинна була. Кому, скажіть, стукне в голову повзти по Кріні вночі, та ще й у бік табору хумінів?! Лише хумінам.

— Тривога, — тихо, щоб не сполохати (хоча навряд чи внизу його зараз би почули), сказав Тогін. — Бачиш?

Сог якось химерно подивився на нього:

— Бачу. Я до них і придивляюся — не можу зрозуміти, чи то здається, чи то насправді вони рухаються. Гаразд, біжи, клич людей.

— А ти?

— Я поки що спробую декого з них дістати.

Скільки демонів здатні вміститися на кінчику голки? Скільки подій — в одну-дві миті? Те, що сталося далі, на думку Тогіна, було на межі можливого.

Прокричав нічний птах: двічі, потім — з невеликою, півсекундною перервою — ще двічі.

Промені на вежах раптом, наче за наказом того самого птаха, повернулися в один і той же бік, освітлюючи хумінські катапульти, які ті так і не відкотили з позицій. Охоронці, що були закріплені за машинами, розгублено заворушилися, дехто навіть упав, але не просто так, а вражений стрілами. Звідкись із-під Південно-Східної стріляли займистими, майже з-під самого її підніжжя. Дуже добре у відблисках вогню і променях Тогіну вдалося розгледіти групу, яка привернула увагу його та Сога.

Одна зі стріл влучила в катапульту, і та вибухнула вогненним стовпом. Сог прицілився, поклавши палець на спусковий гачок арбалету.

— Стій!

Стрибок, удар: Сог стріляє — стріляє машинально, падаючи — але приціл уже збито і болт, напевне, не влучить у ціль.

— Віслючий сину! — Клинок розлючено відкинув убік арбалет. — Віслючий сину!

— Що відбувається? — голосно і владно запитав Укрін, який з’явився у дверях. — Що тут відбувається, хай демон вас зжере?!

— Цей віслючий син штовхнув мене, коли я збирався підстрелити ворожих вивідувачів! — гнівно вигукнув Сог. — Він штовхнув мене!

— Це були не ворожі вивідувачі! — пояснив Тогін. — Це були свої, із західних веж, я певен. Мені здалося, що я навіть розгледів знайомі обличчя.

Укрін перервав його:

— Йди.

— Цей віслючий син!.. Я вб’ю його!..

— Замовкни, Соже! — цього разу вже Укрін розгнівався, що траплялося дуже рідко. — Помовч!

Він дочекався, поки Шрамник піде, і різко повернувся до Клинка, який підводився з підлоги.

— Ти що, забув? Це — наша гарантія, що ми виберемося звідси живими.

Сог осатаніло блиснув з-під насуплених брів, але промовчав.

Унизу під ними хтось кричав і щось чадно горіло.

/зміщення — стріла, що вибухнула полум’ям/

Усе пішло шкереберть, коли промені з веж одночасно були спрямовані на катапульти. Снайпери, які знаходилися під Південно-Східною, почали стріляти (Мабор мимохідь здивувався, чому стрільці з вежі не влучали по машинах), і перші стріли вже вибухали у тілах хумінськіх охоронців. Інша група встигла підпалити одну катапульту.

Раптом Базіка відскочив убік і впав. Скажений здивовано подивився на нього:

— Якого демона ти?..

В плечі Базіки виросла ще одна кістка, і Мабор нарешті зрозумів, що це стріла. Точніше, арбалетний болт.

Отакої?!

Він подивився туди, звідки стріляли, але зміг розрізнити лише людські постаті на балконах Південно-Східної.

Прийняли за чужих? Але ж дзвонарі мали попередити!

А потім здогадався, що «попередити» могли по-різному.

Сог.

— Гей, десятнику, у нас нові проблеми!

Можна було не стерегтися й кричати, бо ґвалт і так піднявся неабиякий. Хуміни біля катапульт збагнули, що до чого, і кликали допомогу: звідти вже виїжджав кінний загін, і треба було кивати п’ятами. З пораненим Базікою далеко утечеш!

Шеленгмахові вистачило одного погляду, щоб зрозуміти ситуацію.

— Маборе, хапайте пораненого і до драбини! Решті розсипатися, пропустити снайперів і повільно відходити.

— Десятнику, там кіннота! — звичайно, Розумник не міг промовчати.

— Бачу, — спокійно мовив Трипалий. — Нехай вони спочатку дістануться до нас.

— А що там діставатися… — Розумник вдавився власними словами, бо у цю мить промені з веж одночасно погасли — як відрізало. В ущелину ринула повновода, мов Ханх, темрява. Її розрізали лише окремі вогники — там, де догоряла катапульта.

Так, — подумав Мабор. — Нехай спочатку наблизяться. Тут не дуже побігаєш, надто багато мертвих навалено.

Він навіть забув свої заперечення: мовляв, чому це я мушу тягти на своєму горбу Базіку? Краще мечем помахаю. Підхопив пораненого та поніс. Позаду хтось уже кричав, падаючи з коня. Пробігали снайпери, було чути, як видираються по мотузяних драбинах.

— Скажу, щоб скинули кілька мотузок, — прошепотів над вухом Шеленгмах. — Прив’яжемо, витягнемо.

Він побіг до Південно-Західної, потім, коли Скажений майже дістався до вежі, повернувся, повідомив, що все готово, і попрямував у бік південного виходу. Там решта солдатів ще стріляли по кінноті; хтось із «везунчиків» сік хумінів.

Мабор майже на дотик відшукав мотузки і прив’язав Базіку. Потім гукнув нагору, щоб негайно підіймали, а сам почав дертися по драбині, притримуючи пораненого.

Потроху вибралися. Ті, хто залишався внизу, вже встигли дістатися до вежі і теж піднімалися. Хуміни зрозуміли, що подальше переслідування небезпечне, і заходилися біля катапульт: рятували залишки згорілої та тягли у табір вцілілу.

Скажений постояв на балконі, спостерігаючи за метушнею південничан, а потім повільно пішов до казарм.

— Шкода, — говорив хтось. — Шкода, що ми не встигли підпалити другу. Часу не лишилося.

— Нічого, — різкий голос Тесси зараз був схожий на лезо ножа. — Нічого, вони і без одної витратять набагато більше часу…

Сьогодні вночі войовниця, схоже, неабияк перехвилювалася. Мабор зупинився і подивився на неї. Та відвела погляд і подивилася в ущелину.

Навіть коли Скажений пішов, вона ще дуже довго не наважувалася повернутися. Тессу трясло, наче в лихоманці, вона вп’ялася пальцями у бортик балкона, намагаючись заспокоїтися, але тремтіння не проходило.

— На мій погляд, рейд закінчився вдало, хоча і не зовсім. А як ви вважаєте, пані?

Боги, лише Пресвітлого мені тут не вистачає для повного щастя!

— Так, мій правителю, звичайно. Тепер ми затримаємо їх надовго.

— Я теж так думаю, — Талігхіл став поруч, скоса поглядаючи на войовницю. — Ви тремтите. Вам холодно?

— Ні. Просто втомилася.

Дурнувата відмовка! Але чого він до мене чіпляється!

Остання думка здалася настільки безглуздою, що Тесса не стрималася і хрипло засміялася.

— Схоже, ви сьогодні дійсно перехвилювалися, пані. Може, варто поспати?

Вона знизала плечима.

— Важка ніч, було від чого перехвилюватися. Поспати? Вам також не спиться.

Тепер настала черга Талігхіла здригатися та поводити плечима.

— Так, правильно. Важкенька ніч. І все ж — прислухайтесь до моєї поради.

— Ви такий турботливий.

— Це мій обов’язок, пані. І крім того…

Вона різко повернулася:

— А крім — не треба.

Вклонилася:

— З вашого дозволу, я насправді прислухаюся до поради і піду спати. На добраніч.

— На добраніч.

Талігхіл подивився вслід жінці і пожалкував, що кухарські домішки на нього не впливають. У іншій ситуації… Але ситуація — саме така, а щось змінити — на жаль, не в моїй владі.

Найнестерпнішим було те, що віднедавна навіть можливість забутися вві сні у нього зникла, бо почали маритися сни, одні й ті ж: звідусіль кричали, і хтось штовхав його коня, і з’являвся потойбічний голос. Талігхіл не знав, як витлумачити те, що сниться, але мав підозру, що воно обов’язково збудеться, і результати за масштабами будуть жахливіші за наслідки того сну з чорними пелюстками.

Він ще деякий час спостерігав за табором хумінів і вцілілою катапультою, що відповзала у темряву, а потім таки подався до спальні.