Я прокинувся сам. Ніхто не ходив під дверима і не повідомляв сумним голосом: «Час вставати, пане!» Словом, у кожної події є свої позитивні моменти.
Стеля наді мною видавалася напрочуд знайомою. Цілком могло статися, що мене (тобто, Пресвітлого) оселили в тій кімнаті, що й мене. Тьху! Можливо, що в різні проміжки часу, котрі знаходилися один від одного на відстані кількох сотень років, ми перебували в одному й тому ж самому місці. Хоча, звичайно, впевнено стверджувати це я не міг.
Вставати не хотілося. Це обіцяло масу проблем, котрі я, найвірогідніше, не зможу вирішити. Але й вилежуватися у ліжку надто довго не личило — нетерплячі та жадібні до нарад пани могли вирішити, що я відкинув уві сні копитця, та й заходилися з’ясовувати цю пікантну деталь.
Завжди був сором’язливим.
Ось так і вийшло, що в результаті я все ж таки піднявся та почав одягатися.
…Тепер, мабуть, варто поснідати й скликати цю кляту нараду. Але… Але — правитель я чи не правитель?! Поспішати нікуди. А мені потрібно поміркувати, оскільки вчора я замість цього безвідповідально заснув.
Тому пішов нагору, на дзвіницю. Чи то минулого разу мені здалося, чи тіло Талігхіла було тренованішим, але зараз я піднявся туди набагато швидше та без особливих труднощів.
Знайомий дзвонар зі шрамом на губі вже був там. Він шанобливо вклонився та відійшов подалі.
Ось вона, ущелина Кріна семисотрічної давності. Зовсім не схожа на теперішню. По-перше, три зайвих вежі. Дві з них, щоправда, виглядають жалюгідно: у Південно-Східної проламано бік, і звідти досі сльозиться сіра цівочка диму; Південно-Західна дуже обгоріла і, схоже, трохи похилилася, хоча — з чого б це? Мабуть, здається.
Та й із Північно-Східною також не все гаразд: десь пообвалювалися, наче гнилі зуби, бойові балкони; вона вся в олії та в сажі — сумне видовище. Гадаю, наша вежа виглядає не краще.
Хуміни продовжують обстріл із баліст та катапульти, причому сьогодні вона націлена саме на нас. І, звичайно ж, луки та арбалети, — без них не обійтися. Добре хоч, що стріли не долітають до дзвіниці.
Я прихилився до парапету та розмірковував, як же повестися на цій клятій нараді. Не скликати її не можна, скликати — теж.
Єдиний вихід, який здавався мені прийнятним — дати можливість висловитися іншим. Нехай Тесса, Кен, Лумвей, Тієліг та решта пропонують щось, скаржаться на гірку долю і взагалі — роблять, що заманеться. А я оберу найрозумнішу пропозицію і прийму її.
Дипломатія!
Вважатимемо, що хід історії не змінився. І Талігхіл не загине найближчим часом.
Випадкова стріла дісталася до бійниці, але лише люто ткнулася у камінь. Я подивився на свою руку, яку щойно вона оминула, і повільно витер спітніле чоло.
Скликати можновладців не довелося. Спускаючись сходами, зустрів Хранителя Лумвея, який сказав, що дуже перепрошує, але останні події, на його думку, вимагають перегляду деяких планів. І чи не буду я такий ласкавий…
Сказав, що буду. Більше того, негайно. I взагалі, прошу вибачення, що змусив чекати.
У результаті, вийшло все так, як і слід було очікувати. Те, що сталося, вирішили видати за невдалий маневр. Люди все одно підозрюватимуть, що насправді було інакше, але сперечатися — не ризикнуть, дошукуватися істини — також. Не те зараз становище, аби займатися пошуками правди.
Важливіше було вирішити, що робити далі. Але тут, як я і передбачав, ніхто не зміг запропонувати нічого конкретного. У тому числі, і Пресвітлий Талігхіл. Якби я зметикував тоді у коридорі та послав людей в атаку, то, можливо, зараз ми б уже святкували перемогу. Ніхто з присутніх уваги на цьому не закцентував, але думали так багато. А тепер ми замкнені у вежі, і замкнені надійно. Всі виходи перекриті, тільки залишається сподіватися на Богів. У яких, між іншим, ні я, ні мій попередник не вірили.
Коротше кажучи, нічого конкретного не вирішили. Ще зменшити порції, звичайно, можна, але що з того?
Олії в полум’я підлили дзвонарі. У них була розмова з Північно-Східною, і, як з’ясувалося, там становище ще гірше.
Розходилися мовчки. Я намагався відкараскатися від нав'язливих співрозмовників та закрився у кімнаті. Робити було нічого. Може, написати заповіт та вкласти у якесь сховище — гляди, хтось знайде років сімсот по тому та передасть пану Нулкеру, рятуючи його від наглої смерті в давньому Ашедгуні.
Від таких думок розболілася голова. Я розмірковував, чи є тут засоби проти головного болю (крім занадто кардинальних, типу шибениці). В цей час у двері постукали. Я зробив спробу проігнорувати, але по той бік знали, де мене шукати. Довелося відчиняти.
— Пресвітлий, гадаю, нам слід серйозно переговорити, — заявив пан Тієліг.
Він зайшов та щільно зачинив двері.
— З вами щось трапилося в коридорі, чи не так?
Я розвів руками:
— Правильно. Та ви й самі чудово знаєте. Впав із коня, втратив свідомість.
— Ви ніколи раніше не втрачали свідомості, — це звучало як звинувачення.
— Усе колись буває вперше, — відповів я. — А що?
— Послухайте…
Цієї миті навколо запанувала темрява. Мигонуло. Здригнулося. Та повернулося до колишнього стану.
Майже повернулося. Всередині, у моїй свідомості, щось важко та сонно заворушилося. Я ковтнув. У роті пересохло, в горло вп’ялася тисяча дрібних гострих пазурів.
Тієліг уважно слідкував за моїм обличчям.
— Що?.. — почав він, але здивовано завмер.
Мертві Боги давнього Ашедгуну! В мені прокидався Пресвітлий!
І я розпочав двобій зі свідомістю Талігхіла, розпочав майже інстинктивно — так той, хто тоне, хапається за все, до чого може дотягнутися. Навіть якщо це «все» — морда крокодила.
В цей час нізвідки пролунав голос. Він проникав просто в мозок.
— ТАЛІГХІЛЕ! Я ЗВЕРТАЮСЯ ДО ТЕБЕ, ПРЕСВІТЛИЙ ПРАВИТЕЛЮ, СПАДКОЄМЦЮ ДИНАСТІЇ ХРЕГАНА! Я ЗВЕРТАЮСЯ ДО ТЕБЕ! СЛУХАЙ!
ЗНАЙ, О ПРАВИТЕЛЮ, ЩО В ТВОЇХ РУКАХ ЗАРАЗ ДОЛЯ ДИНАСТІЇ, ВСЬОГО АШЕДГУНУ! ТИ ВІДВЕРНУВСЯ ВІД БОГІВ, ЯКІ ЗАСНУВАЛИ ПРЕСВІТЛУ, ТОМУ НЕМИНУЧА ПОРАЗКА ЗАГРОЖУЄ ТОБІ, ЯКЩО ТИ ЗРЕЧЕШСЯ ЇХ ОСТАТОЧНО. Я ВІДКРИЮ ТОБІ ВЕЛИКУ ТАЄМНИЦЮ…
Але тут втрутився Тієліг. Я все ще нічого не бачив, але чув його дуже добре. Жрець Ув-Дайгрейса говорив голосно та владно.
— Не треба більше таємниць! — вигукнув він, і голос замовк. — Ти сам в глибині душі знаєш це. Ти не в змозі змінити історію. Змирися, як зробив це я.
— НЕ МОЖУ! — заперечив голос. — НЕМАЄ БІЛЬШЕ СИЛ, НЕМОЖЛИВО ДАЛІ ТЕРПІТИ…
— Змирися, — втомлено повторив Тієліг. — Я ж змирився.
— АЛЕ ТИ НЕ ЗНАЄШ…
— Тепер — знаю. І все одно приймаю долю такою, якою вона є. Відступися, як відступаюся я.
Голос знову промовчав, але я чомусь знав, що він погодився зі словами Тієліга. Потім вузька долоня м’яко лягла мені на очі.
Я провалився.
Прийшов до тями у ліжку, м’якому та зручному. В тій самій кімнаті, де був востаннє, коли пам’ятав себе. Тільки сімсот років по тому. Це нескладно зрозуміти, коли у тебе над головою електричний світильник, чи не так?
Ну що ж, все, що трапляється, — на краще. Боюся тільки, пану Мугідові доведеться відмінити кілька сеансів, аби повністю задовольнити мою цікавість. А я наполягатиму.
Ніхто поки що не з’являвся поцікавитися станом мого дорогоцінного здоров’я. Однак хтось попіклувався про мене: вкрили ковдрою і… гм… позбавили одягу. Крім того, на потилиці з’явився компрес, під яким нудно нила гуля. Все одно я з насолодою потягнувся, почуваючи себе, нарешті, у власному тілі! «Іноді варто пережити втрату, аби відчути себе щасливим, коли повернеш втрачене», — вирік Ісуур. Саме так!
Та я не збирався провести в ліжку решту свого життя. Встав і відшукав одяг, більш-менш причепурився та поставив кілька запитань. Запитання перше, мабуть, найбанальніше: де всі? Замість того, аби юрмитися біля дверей до кімнати хворого, пани-сприймачі, схоже, займаються всілякими дурницями. Добре, що не беруть участь у черговому сеансі!
Питання друге — дріб’язкове, якщо не знати деяких подробиць. А звучить воно так: де моя сумка?!
Я заглянув у тумбочку, але там лежала тільки книга Чрагена та її переклад. Ага, ще «Феномен». Дивно, що «академік» не забрав ні того, ні іншого, та це зараз не головне. Де сумка?!
Стукіт у двері перервав мої роздуми. Я тихесенько закрив дверцята тумбочки і голосно запросив увійти.
Двері рипнули, в утвореній щілині з’явилася голова служника:
— З вами все гаразд, пане?
Я розгублено кліпнув очима:
— 3-здається… Е-е, люб’язний, чи не підкажете…
Двері зачинилися.
От! Куди це він? У мене що, голос змінився за ці…
Ну добре, якщо гора не йде до Ісуура, Ісуур піде до гори.
Я відшукав взуття і вийшов у коридор, збираючись раз і назавжди розібратися з усіма цими недомовками. Це нечувано, щоб служники бігали від клієнтів!
Однак, як з’ясувалося, служник бігав не від клієнта — а за хазяїном. І от у супроводі пана Мугіда ця молода людина поверталася.
— Пресвітлий, чому ви порушили слово правителя та залишили кімнату? — запитав старий давньоашедгунською. Тут я зрозумів, що й служник зі мною розмовляв тією ж мовою.
— Послухайте, пане Мугіде, — я не підтримав гру в поліглотів, — давайте облишимо це й поговоримо. Вірніше, ви будете пояснювати, а я — слухатиму.
Старий гнівно глянув на служника, потім із цікавістю — на мене.
— Хто ви? — досить дурне запитання. Ні, ще дурнішим все-таки було наступне:
— Ви знаєте сучасну мову?
— Так! — я підійшов упритул до оповідача. — Проковтни вас демон! Я спілкуюся сучасною мовою все своє життя! І зовсім не обов’язково називати мене Пресвітлим! Я не піддамся, зрозуміло? Ви не зробите з мене божевільного, шановний пане Мугіде! А тепер будьте ласкаві пояснити, що за цирк ви влаштували.
Старий лише скрушно похитав головою.
— Заспокойтеся, пане Нулкере, — попрохав він. — Я все поясню. Але гадаю, спершу вам доведеться дещо розповісти.
Невже він знайшов сумку? Але ж нікому не забороняється…
— Як і навіщо ви потрапили у коридор? — запитав він. — І чому, навіть якщо пішли на це, не повідомили жодну людину в готелі? Пані Карна дуже нервувала, поки ми вас не знайшли, та й решті теж небайдуже. Скажіть, Нулкере, у вас є почуття відповідальності перед людьми, з якими вії спілкуєтеся? Ви ж могли загинути там, у коридорі — випадковий обвал, дірка у підлозі — що завгодно. І тоді мені довелося б сплатити величезний штраф та й до того ж, можливо, закрити готель. Це вас не турбувало?
Я кахикнув.
— Пане Нулкере, ви поводилися не найкраще. Добре хоч, що ми розшукали ваше тіло. А якщо б не вдалося?
— Заспокойтеся, Мугіде, — вимовив пан Чраген, приєднуючись до компанії. — Гадаю, слід зібратися та спокійно переговорити — кожному, і вам, і панові Нулкеру. Аби раз і назавжди розібратися з ситуацією.
За спиною в «академіка» стовбичила решта сприймачів, які підтримали пропозицію Чрагена.
— Що ж… — замислено вимовив Мугід. — Добре, панове. Але спочатку, дозвольте провести ще один сеанс.
Він підняв руку, випереджаючи можливі заперечення.
— Це допоможе вам краще зрозуміти і водночас звільнить мене від необхідності довго та занудно пояснювати деякі істини. То як?
Погодились всі, крім мене:
— Неможливо. Минулого разу я опинився надто близько до тієї війни. Не хотілося б повторити цей сумний досвід. Скажу відверто: бути Талігхідом мені не сподобалося.
— Обіцяю вам, що нічого подібного більше не станеться, — переконливо вимовив Мугід.
Не чекаючи моєї формальної згоди (в душі я вже змирився із необхідністю ще однієї оповіді; до того ж, останні слова старого надали мені впевненості), Мугід кивнув:
— От і добре. Тож, за годину розпочнемо. Будь ласка, не спізнюйтеся.
Він пішов, а я не знав, що й робити: плакати, сміятися, лаятися чи добре поїсти? Я обрав останнє, до того ж хотілося виловити одного зі сприймачів та «розкрутити» його на розповідь про те, що сталося. Вірніше, про те, що він бачив та знав.
— Данкене, ви не бажаєте пообідати?
Журналіст здивовано подивився на мене:
— Зізнатися, не дуже. Приблизно півгодини тому я поснідав і…
— От і добре. Тоді я їстиму, а ви розповідатимете. Ходімо.
— Де Карна? — запитав я, поки ми спускалися на другий поверх.
Данкен знизав плечима:
— Мабуть, у себе. Знаєте, вона дуже засмутилася, коли ви зникли, і… і потім, від того, що ви робили, коли знайшлися.
Ми прийшли до Великої зали, журналіст продовжував розповідати:
— Ну… в перший день, коли ви не прийшли на сніданок, усі вирішили, що це чергова химера… гм, тобто, я маю на увазі, що при вашій, досить емоційній поведінці, неявка на сніданок сприймається всіма нормально. Проспала людина. Або немає апетиту. Зрештою, особиста справа кожного. Та й прецеденти були. Очкарик, наприклад. Або ж Карна. І я, якщо пам’ятаєте… Що? Звичайно, продовжую.
Ну от, зранку ніхто не турбувався. А потім, у кімнатці для оповідей, пан Мугід повідомив, що сьогодні ви не братимете участі у сеансі.
— Як?!
— А так. Не будете і все. Відмовилися. Сеанс пройшов як звичайно, ми повечеряли (звичайно ж, позбавлені вашого товариства) та вирушили спати. Зранку всіх розбудив надривний крик. Ваш, між іншим. Ви верещали, доки не з’явився Мугід і не спровадив вас до себе… тобто, до вас.
— Що ж я таке верещав?
— Не знаю, — знизав плечима Данкен. — Щось давньоашедгунською. Я не розібрав.
Тепер зрозуміло, чому служник та Мугід говорили зі мною мертвою мовою. Але звідки оповідач знав про коридор? І чому поводився так спокійно. І… Коротше кажучи, нічого не зрозуміло!
— Добре, — втомлено мовив я. — Після оповіді розберемося. До речі, Данкене, це не ви підкладали мені записку, в якій радили бути обережнішим?
Він уважно подивився:
— Н-ні, я не підкладав. Даремно ви, виходить, не прислухалися до попередження.
— Виходить, — погодився я. — Але тут вже нічого не вдієш… А коли я прийшов, у мене не було сумки?
— Ні, — впевнено вимовив Данкен. — Принаймні, я ніякої сумки не бачив. Хоча вискочив на крик, мабуть, найперший. Що, втратили якусь коштовну річ?
— Можна так сказати. У сумці були всі мої речі. Окрім тих, звісно, котрі на мені.
Журналіст підніс брову:
— Ого! Треба пошукати, як гадаєте?
Я невизначено змахнув рукою:
— Розберемося. Підемо-но краще до кімнатки, а то розпочнуть без нас.
Решта вже зібралася. Коли я вгледів Карну, серце моє здригнулося та забилося сильніше. Вона, схоже, погано спала останнім часом, схудла та виглядала не найкраще.
Я, як міг, тепло всміхнувся їй та опустився в крісло. Треба серйозно поговорити, але не зараз. Пізніше…
— Пізніше, — киває та потирає руки сивобородий старий. — Давай про головне.
— Я був у місті, — повідомив співрозмовник. — Вони встигають. Необхідно втрутитися.
— Це кажеш мені ти?! — у холодному та пихатому голосі старого, наче удар молота об метал, лунає гнів.
— Я був там, — повторює чоловік. — Я бачив. Знаю, що відбувається у місті. Він збирається діяти, хоча згідно з їхньою…
— Досить! — роздратовано скреготить дідусь. — Я чув достатньо.
/зміщення — вогник свічки гасне, затиснутий кістлявими пальцями/
— Що зі мною? Де я?
Талігхіл поворушив рукою, підніс долоню до очей і з зусиллям почав у неї вдивлятися: здається, він повернувся у власне тіло. Цей шрам — такого там не було.
— З вами все гаразд, Пресвітлий, — повідомив голос Тієліга.
— Так? — недовірливо перепитав Талігхіл. — Що трапилося?
— Прошу вас, Пресвітлий, вислухайте мене. Я розповім вам.
Тієліг таки розповів. Але правитель не бажав вірити його словам, він різко встав із ліжка та підійшов до дверей.
— Храрріпе, який сьогодні день?
Охоронець відповів.
Повільно, наче намагаючись відтягнути неминуче, Талігхіл зачинив двері та повернувся до жерця Бога Війни.
— Але що все це означає, демон мене проковтни? — з неприхованим жахом мовив він.
— Це означає, що зараз потрібна вся ваша майстерність. Необхідно знайти вихід із пастки, в якій ми мимоволі опинилися — ми всі.
— Добре, я подумаю, — пообіцяв Талігхіл. — Залиште мене.
— Як завгодно Пресвітлому, — жрець вклонився та пішов, залишаючи правителя наодинці з нерозгаданими таємницями.
Він погано пам’ятав те, що сталося після падіння у підземному коридорі.
Коли свідомість повернулася, Талігхіл побачив, що коридор порожній, так, наче в ньому нікого не було дуже давно. Він лежав на брудній підлозі, у темряві, котру розтинав лише тоненький промінчик світла. Підвівшись, Пресвітлий оглянув себе: чужий одяг, чуже тіло. Погляд його випадково ковзнув на долоню — там не було шрама, до якого Талігхіл звик ще з дитинства — невдале падіння з дерева, — а от тепер цього знаку наче й не існувало.
«Куди ж я потрапив?»
Правитель переглянув можливі варіанти (їх було не так уже й багато) і зробив висновок: напевно помер і опинився в одному з загробних світів. Навряд чи це край Ув-Дайгрейса, швидше вже — підземні володіння Фаал-Загура. Хоча й кажуть, що Бог Болю мертвий, але від цього його царство не зникало.
Пресвітлий знизав плечима. Він ніколи не вірив у Богів, хоча й допускав можливість їхнього існування. Що ж, тепер остаточно з’ясує, хто має рацію: він чи жерці.
Нахилившись, Талігхіл роздивився предмет, з якого пробивався тонкий слабкий промінь світла. Обережно, щоб не обпектися, правитель підняв цей смолоскип і пішов коридором… куди? — вперед. Зрештою, вдруге не помирають.
Йшов доволі довго. Незабаром смолоскип згас, і Пресвітлий викинув непотрібну штукенцію; далі рухався навпомацки.
Він уже втратив надію, коли вийшов нарешті до дверей. За ними була зала, дуже схожа на нинішню у Північно-Західній, однак трошки інакша. Не дуже приглядаючись, правитель рушив далі.
Це було те, чого він так боявся. Знайома йому до болю, вежа виглядала чужою. Мабуть, саме такою вона й повинна бути у світі Фаал-Загура.
Змучений довгою дорогою та невідомістю, Пресвітлий закричав. Він кричав довго, вклавши у крик весь відчай і біль — так виє вовк темного осіннього вечора, втративши вовчицю, так плаче лелека, знайшовши спалене гніздо, так тужить буйвол над трупом свого дитяти.
З’явилися якісь люди, котрі розмовляли дивною сумішшю ашедгунської та кількох хуміндарських говірок. Потім вони перейшли на нормальну і почали запевняти Талігхіла, що все гаразд. Пресвітлого провели у кімнату (його кімнату, тільки вона теж зазнала змін!). Він лежав там деякий час; потім прийшов сухорлявий старий.
Тут у пам’яті правителя виникла дірка, котра не бажала нічим заповнюватися. Наступний шматок спогадів пов’язаний із дивним голосом… але якщо це йому не примарилося.
Навіть якщо Боги розмовляли зі мною, — немає причин вірити в них. Тому слід зайнятися нагальнішими справами.
Прийнявши це рішення, правитель почав ходити й розмірковувати над ситуацією, що склалася. Зараз усі переваги на боці супротивника. І все-таки… Варто з кимось порадитися.
Зі слів Тієліга він знав, що кілька годин тому вже обговорював нинішній стан зі своїми воєначальниками. Але нічого не пам’ятав. Жрець, щоправда, коротко пояснив що до чого. Але…
Нам не можна тут залишатися. Не можна!
Бойовий дух війська підірвано. Бо за офіційною версією, Талігхіл із загонами робив нічну вилазку, аби атакувати хумінів. І в результаті відступив. Виходить, наступна спроба теж приречена на невдачу.
Він гірко посміхнувся.
Ну от, ти ж цього хотів. Тепер твоє чесне ім’я не буде заплямоване — радий? Ніхто і не підозрює. Та від власної совісті нікуди не втечеш!
От ти і зробив свій хід, приятелю. Невдачка! Що тепер? Розпочати партію наново не вийде, життя — не махтас.
/чи то світанок, чи то літній вечір, коли небо повне лише відблисками сонячного світла — зміщення/
— Добре, — згодився Шеддаль. — Добре. Це ваше право. Але чому зараз?
Укрін знизав плечима і скривився — у битві біля Ханху, коли їм ледве вдалося відкинути хумінів та закрити прохід, Клинок отримав кілька серйозних поранень.
— А коли? Досі наших людей гинуло не так вже й багато, аби робити Прощання такого масштабу. До того ж, право проводити цей ритуал з присутніх у Кріні маю лише я. Ми, звичайно, повторимо Прощання, коли все скінчиться щасливо, але я зовсім не певен у такій розв'язці. Отже…
— Гаразд, — розвів руками старегх. — Це ваше право.
— Дякую.
Ватажок Вільних Клинків залишив кабінет Шеддаля та пішов на дзвіницю.
Там все вже було готове: невелике вогнище, просякнуте залишками мастила та необхідними пахощами, дощечки з іменами загиблих, люди, завмерлі в мовчанці.
— Почнемо Прощання, Брати! — неголосно мовив Укрін.
Йому передали запалений смолоскип, і він прихилив полум’яний язик до вогнища. Той сторожко ковзнув у сплетіння уламків, спалахнув та затанцював в екстазі. Укрін брав зі столика дощечки та кидав у вогнище, вони спалахували, випускаючи до небес хмарки духмяного диму.
Тоді він почав говорити речитативом, звертаючись до небес, куди зараз тягнулися язики полум’я.
Ми посадимо квітку вогню, поллємо ми цю квітку сльозами.
До зірок крайнебесних мертвих вогонь забере.
Крилами коні змахнуть, сірий попіл залишиться з нами —
у скорботі великій друзів вітаємо смерть.
Полум’я цих перемог, переваг неминучої долі
знову на комусь своє залишає тавро.
Коні копитами б’ють, крилами коні,
щоб вирушати в останнюю путь до зірок.
Хтось поспішає в політ, а хтось наостанок погляне
на полум’яную квітку. Мить — і злетить, наче птах.
Вирушать вершники. Квітка до ранку зів’яне.
Мертві й живі ще зустрінуться — в інших світах.
Спалахнув та згас останній язичок полум’я. В ущелину поступово заповзала темрява, і в цей час чийсь голос здивовано мовив:
— Дивіться! Внизу щось рухається! Схоже на карету!
/веселка дивної краси встає над річкою — зміщення/
— У чому справа? — невдоволено запитав Талігхіл, виринаючи з безодні того чудового сну.
— Вам потрібно поглянути на це, пане, — сказав Джергіл. — На дзвіниці…
Рвучко підвівшись з ліжка, правитель поквапився нагору.
— Що?.. — запитав він у пана Лумвея. Той стояв, перехилившись і напружено вдивляючись у щось внизу. Хранитель лише вказав на дно ущелини та жестом запропонував подивитися.
Якийсь темний предмет просувався до табору хумінів.
— Чому досі не обстріляли? — запитав Талігхіл.
Пан Лумвей гірко посміхнувся:
— Обстрілювали. Безрезультатно.
— Що означає «безрезультатно»? — здивувався Пресвітлий.
— Стріли відскакують від коней, — пояснив Хранитель, — як від каменя.
Затамувавши подих, вони спостерігали за просуванням екіпажу. Він опинився біля табору, і вартові притримали коней за вудила. Відкрилися дверцята, і з карети вибрався чоловічок.
У цей час на дзвіницю піднявся Тієліг. Жрець Ув-Дайгрейса був блідішим, ніж звичайно, але в очах його палав вогонь, котрого до того Пресвітлий не помічав. Тієліг підбіг до пустої бійниці і визирнув назовні.
— ТИ?!
Постать внизу повільно, наче не вірячи в те, що відбувається, повернулася та підняла голову.
— ТИ?! — повторив Тієліг гучніше, і голос його, незрозуміло з яких причин, звучав не тільки тут, на вежі, але й в усій ущелині. Слова лунко тремтіли, наче вимовлені одним зі дзвонів за спиною жерця.
— ТИ, РАФААЛ-МОНЕ?! ТИ НАСМІЛИВСЯ ПРИЙТИ СЮДИ, НІКЧЕМНИЙ СИНУ ПРОКЛЯТИХ БАТЬКІВ?
Постать внизу розсміялася.
— Я Ж РАДИВ ТОБІ НЕ ПЛУТАТИСЯ У МЕНЕ ПІД НОГАМИ, УВ-ДАЙГРЕЙСЕ! ЦЕ ТЕБЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ, ДЯДЕЧКУ! ВТІМ, ЯКЩО ЗАВГОДНО — ЩО Ж, З КОГОСЬ ВСЕ ОДНО ПОТРІБНО ПОЧИНАТИ, ЧИ НЕ ТАК?
— ТИ НІЧОГО НЕ МОЖЕШ, РАФААЛ-МОНЕ! — прогримів жрець… прогримів Ув-Дайгрейс. — ТИ БЕЗСИЛИЙ!
— ЧИ ЦЕ ТАК, ДЯДЕЧКУ?! ДАВАЙ ПЕРЕВІРИМО! ТА ПЕРШ, НІЖ ПОЧАТИ, Я ХОТІВ БИ ВИКЛИКАТИ МОГО ДАВНЬОГО ПРИЯТЕЛЯ. ТИ НЕ ПРОТИ? УТІМ, ВСЕ ОДНО.
І Рафаал-Мон, син Бога Болю та Богині Відчаю, повернувшись на схід, підніс до небес руки.