Правила гри. Частина друга

Після сніданку ми всі залишилися у Великій залі. Служники прибрали зі столу, і тепер настав час, коли мали пролунати пояснення.

Мугід навіть у такий, здавалося б, незвичайний день, не переодягнувся: він, як і раніше, залишався у сірій хламиді, з незмінним нарагом на поясі.

— Те, про що ви сприймали вчора, панове, досі було відоме лише невеликій кількості людей, — зазначив він, починаючи розповідь. — Історія Кріни, як правило, подається у сучасних наукових працях не повністю, не вказуючи на роль, яку зіграли в ній давні Боги Ашедгуну. Ми, оповідачі, є тими небагатьма, хто зберігає правду про подібні події та несе її крізь століття. Тому ми маємо деякі властивості, не підвладні звичайним людям. Це ще і можливість відчути, де знаходиться той чи інший сприймач. Хоча не увесь час. Просто за необхідності та певної розумової напруги з мого боку, можу це з’ясувати. Що і відбулося позавчора вранці.

Аби ви не турбувалися, я збрехав вам, а сам поклопотався, щоб повернути пана Нулкера, — ввічливий кивок у мій бік, — назад.

Служники (як ви розумієте, сам я не міг відлучитися) відшукали нашого втікача у стані, близькому до божевілля. Мабуть, далося взнаки нервове напруження останніх днів, проведених ним у коридорі. Сяк-так перенесли у вежу і покликали мене. А пан Нулкер тим часом… гм… дещо поквапився з висновками та закричав.

Мугід витримав паузу, аби всі ми як слід пройнялися його словами.

— Стосовно ж пояснень пана Нулкера, то, гадаю, він волітиме дати їх мені особисто, аби даремно не відбирати ваш час. Чи не так?

Я проаналізував усі «за» та «проти». Було ясно, що розповідь старого шита білими нитками. Одначе він воліє говорити зі мною наодинці. Боїться, що я ставитиму складні запитання? Хоче домовитися?

Лише зараз я зметикував, що можу й поторгуватися. Сумка в обмін на книжку. Книжка, звичайно, не моя, але і пан Чраген не є її законним власником. До того ж, залишиться переклад, котрий я зможу віддати «академікові» як компенсацію.

Я погодився.

Однак заперечив той, від кого очікували менш за все. Пан Шальган, «генерал у відставці».

— Хвилиночку, — мовив він, і шепіт навколо знову вщух. — Хвилиночку.

Нагадаю вам, шановний пане Мугіде, один епізод із вашої оповіді. Те місце, де Пресвітлий Талігхіл пригадує, що з ним сталося. Це ж він перебував у тілі пана Нулкера, чи не так?

— Не знаю, — знизав плечима оповідач. — Як відомо, Пресвітлому Талігхілу снилися незвичайні сни. Можливо, те, про що йдеться — лише один із них… До речі, панове, я зовсім забув! Учора, коли служник покликав мене, я отримав вельми втішне повідомлення. Ось, можете самі переконатися.

У голосі Мугіда зазвучало ледь помітне полегшення.

Ми чули це — далеке гарчання двигуна.

— Невже рятівники?! — вигукнула пані Валхір.

— Гадаю, якщо ви підніметеся на дзвіницю, то самі зможете у цьому впевнитися, — зауважив Мугід.

Груба гра! — захоплено подумав я. — Але ж спрацювало!

Сприймані поквапилися до сходів, усі як один. Залишилися я та старий.

— Отже, — мовив оповідач і уважно подивився на мене.

Я кахикнув і опустив очі. Розмовляти з Мугід ом мені не хотілося, а поготів — розповідати, як усе було насправді.

— Можете нічого не пояснювати, — несподівано сказав він. — Я і так знаю. Якщо виникне бажання — поговоримо після останнього сеансу. А зараз скажіть лише одне: де фоліант?

Я прорахував усі можливості та…

— Мовчіть! — пролунав за моєю спиною голос. — Мовчіть, хлопче! А ви, шановний, намагайтеся зробити так, аби я бачив ваші руки.

— Ось від кого не чекав подібного, так це від вас, пане Чрагене, — незворушно заявив старий. — І що ви збираєтеся робити з цим пістолетом, га?

— Стріляти, якщо виникне потреба, — я намагався не ворушитися: він не уточнив, у кого.

— Що вам потрібно? — поцікавився Мугід.

— Те, що й вам. Фоліант. Ви ж його переклали, Нулкере, чи не так?

Я кивнув.

— Де він?

— У мене в кімнаті.

— Отже, підіймаємося до вашої кімнати, — погодився пан «академік». — І ви, Мугіде. Нам треба багато про що поговорити, але за зачиненими дверима.

Оповідач знизав плечима:

— Як вам завгодно. Але прошу, опустіть пістолет. По-перше, це не робить вам честі, а по-друге, за бажанням я давно б уже вас знешкодив.

Він ледь ворухнувся, і блискуча пластинка метального ножа затремтіла поряд із моїм плечем. Удруге за останні кілька днів! Чи не забагато?

Добре хоч, у Чрагена виявилися міцні нерви, і він не вистрелив. Просто заховав пістолет.

— Ідемо.

І ми, мирно та спокійно, як цивілізовані люди, рушили до мене.

Тут пан Чраген щільно прикрив двері і запросив усіх сідати.

Я виклав на стіл перед ними пліснявий фоліант, блокнот із перекладом та «Феномен Пресвітлих».

— Що ж, — несподівано усміхнувся Мугід. — Ви прочитали цю книгу, пане Нулкере?

Я знизав плечима:

— Якщо ви маєте на увазі «Феномен» — не повністю; не вистачило часу. Так, вибірково.

— Про що ж, якщо не секрет?

— Про суурів, про оповідачів, про феноменоносіїв. Ну і так, ще якісь дрібниці.

— Тоді вам буде легше зрозуміти, — задоволено заявив старий. — А вам, пане Чрагене, знайомі ці поняття?

Той сухо кивнув:

— Більше ніж.

— Ось і добре. Розпочнемо, панове. Читайте, Нулкере.

— Першу сторінку я переклав раніше і вже читав вам, пане Чрагене. Але, з вашого дозволу, повторю.

ПЕРЕКЛАД ПЛІСНЯВОГО ФОЛІАНТУ

…колись чи ні. Я не знаю, який із можливих варіантів майбутнього втілиться у життя, — і ніхто не знає. І в своєму незнанні, охоплений бажанням донести до тих, хто прийде (якщо прийде) після нас, свої знання, я пишу ці рядки.

Усвідомлюю, що найімовірніше мій щоденник прочитає хтось, для кого він не призначений. Що ж поробиш! Звичайно, я не залишу щоденник без нагляду, але трапитися може всяке.

/наступний фрагмент тексту написано, очевидно, набагато пізніше від попереднього/

Навіщо все це роблю? Я добре усвідомлюю: вже не буде Третього покоління. Власне, його і не може бути. Ми так само тісно пов’язані з ними, як ненароджене дитя — з матір’ю, ми залежимо від їхнього сприйняття довкілля, і подібно до того, як на зміну Перших прийшли ми (а перших — Одвічні), замість нас приходить… що?

(Підозрюю: насправді вони не такі вже вільні від чогось сильнішого, ніж ми, і взагалі… Не знаю. Треба буде при нагоді запитати у Оаль-Зіїра).

Як би там не було, я роблю ці нотатки. В них — наша історія, історія нашого повалення з небес і того, що відбувається з нами зараз.

…Мабуть, перелом настав після битви у Кріні. А може, ще тоді, коли Фаал-Загур знищив наші храми, і ми більше не могли без перешкод втілюватися та перевтілюватися. По суті, нам необхідно було зробити вибір: або назавжди піти, залишивши собі ту мінімальну кількість свободи та влади, котру можна було зберегти у тій ситуації, або ж залишатися та боротися.

Перші свого часу пішли. Не всі — частина залишилася в Ашедгуні, потім перебралася до Хуміндару. Але там вони довго не протрималися. Рафаал-Мон використав південців для своїх цілей, і Перші в результаті загинули, хоча чутки про те, що деякі живі, доходять до мене і дотепер. Повірити в таке важко, я вже боюся сподіватися.

…Вибір, котрий постав перед нами після битви у протоці Вааз-Нулг, ми вирішили інакше, ніж Перші. Ми залишилися. Дехто стверджував, що у нас значно більше шансів відновити колишню міць. І це було так, з одного боку. З іншого ж, не можна протистояти тому, для чого настав час.

Якими недоладними та безглуздими, певно, здаються тобі зараз, невідомий читачу, ці рядки! Бог, Бог Війни, пише, що знайшлися сили, могутніші від нього та його покоління. Але помилялися не ми — помилялися ті, хто вірить у абсолютне всесилля. Бо немає у світі нічого абсолютного.

…Ми вирішили залишитися. Тобі, читачу цих рядків, можливо, незрозуміло, який важкий вибір треба було зробити. Я поясню.

Рафаал-Мон, котрий став для хумінів Оберігаючим, не був першим, хто віднайшов таку можливість. Першим був його батько, Фаал-Загур. Щоправда, йому доводилося рахуватися зі своєю дружиною, Ахр-Н’єнною, більш відомою як Богиня Відчаю. Ми намагалися, аби це ім’я стерлося з людської пам’яті, і, схоже, добилися успіху.

…Але ж як близько були вони від втілення свого задуму! Стати Триєдиним Богом, затьмаривши та знищивши решту. Оволодіти силою, котрою досі — згідно з переказами — володіли лише наймогутніші з Одвічних. Одначе ми змогли втрутитися та розвтілити — без можливості повернення — Ахр-Н’єнну. Ми, по суті, вбили її. І гадали, що тим самим назавжди відвернули Фаал-Загура та його сина від зради всього покоління. Крім того, Ахр-Н’єнна мала грати вирішальну роль у Триєдиному, і без її участі задум ставав безглуздим.

Фаал-Загур дочекався слушної миті та раптово вдарив по нас. Спочатку все виглядало так, начебто ним керує лише жага помсти, і тому ми надто пізно звернули увагу на зруйновані храми та вбитих служителів. Занадто пізно. Сила пішла, і ми не могли втрутитися.

…Як смішно побудований світ! Здається, саме в нашому поколінні це проявилося найяскравіше. А як ще охарактеризувати те, що нам, Богам, допомогли люди?

Вони були народжені як і все інше — збудженою уявою Одвічних (потім люди воліли називати їх демонами, що, зрештою, не змінювало суті). Хаотичні за своєю природою, не знайомі зі значенням самого поняття «постійність», Одвічні володіли могутністю та владою, про котрі ми можемо лише мріяти. Ніхто не знає, звідки вони прийшли, та й чи прийшли взагалі. Швидше, самопородилися, упорядкувавшись із Нереалізованої Порожнечі. Їхня свідомість мала подобу чи то сну, чи то марення; і кожен (майже кожен) образ, що народжувався у ній, так чи інакше отримував втілення. Одним із таких образів був наш світ. Іншим — постійність світу.

…Народжені свідомістю Одвічних, люди залежали від неї. До певного часу. Потім демонам набридли старі іграшки (чи чим там люди були для них?), і Одвічні перестали звертати на них увагу.

Ніхто не знає, як зародилася у людині свідомість. Вважається, це стало можливим лише завдяки тому, що, залишаючись витвором Одвічних, люди володіли їхніми властивостями. У тому числі — малими зернятками марень, котрі з часом розвинулися у свідомість, відмінну від свідомості демонів — свідомість, що прагне до порядку. Як би там не було, люди набули можливості впливати на світ, утримуючи його у межах реальності.

…Виникнення упорядкованої реальності виявилося настільки неприродним для Одвічних, що ті змушені були звернути на неї увагу. Але зробили це занадто пізно, відновити колишній стан демони не могли, а частина з них до того ж зав’язла у реальності, не здатна залишити її меж.

Люди стикалися з Одвічними (вірніше, з тими їхніми проявами, котрі могли сприйняти системою зовнішніх рецепторів). Згідно з людським єством, вони почали і демонів вплітати у тканину реальності, поступово підкоряючи їх своїй свідомості. Деякі спромоглися зберегти відносну свободу, решта боролася — та безрезультатно. Так виникли Перші.

…Перші були чимось середнім між Одвічними та Другими, тобто, нашим поколінням. Від Одвічних вони успадкували непостійність форми, від нас — визначеність, виявлену в особистій, індивідуальній якості. Звичайно, демони теж мали певні зародки індивідуальності, але у зв’язку з їхньою хаотичною природою це не проявлялося так сильно, як у Перших. А для людей індивідуальність є однією з неодмінних характеристик. Тому зміни, поступово внесені їхньою свідомістю у реальність, створили Перших.

Як суб’єкти, утворені людською фантазією, Перші потребували постійного підгодовування від людей. Першим необхідно було, аби в них вірили. Тому вони сприяли виникненню релігії (вірніше, розповсюдженню та розвитку, бо зародки існували ще раніше і, власне, стали передумовою виникнення Перших).

…З часом з’ясувалося, що релігія непідвладна волі Перших. Вона (релігія) розвивалася відповідно до змін, котрі відбувалися у свідомості людей. Так виникла необхідність у Другому поколінні. Так народилися ми, людяніші, наділені багатьма конкретними формами.

Як і Перші, ми цілком залежали від віри людей. Одначе нам вдалося майстерніше впоратися з проблемою. Замість капищ у людей з’явилися храми, замість шаманів — жерці, котрі мали більше втаємниченості та більше влади. Ми вміли отримувати користь із чужих помилок.

…Коли Фаал-Загур зруйнував храми та вбив жерців, коли ми перебували у відчаї, на допомогу прийшли люди. І зовсім не з релігійних міркувань — просто війна Других зачепила людські інтереси, і люди захищали їх.

Більшість прибічників Фаал-Загура була знищена, а сам він оголошений поза законом, як Бог, не гідний поклоніння. Син його, Рафаал-Мон, своєчасно зрозумів, що до чого, і втік, зазнавши поразки, але не переможений.

…Перед нами постав вибір. Ми не могли сподіватися на храми та жерців — війна Других продемонструвала, що це вкрай ненадійно. Потім Оаль-Зіїр запропонував інший план. Ми вміли віднайти користь не лише в чужих помилках, але й у чужому щасті.

Вирішили безпосередньо використовувати людей, хоча й послуговувались, як однією з ланок, храмами та жерцями. Але нагадування — і, Як наслідок, віра в нас — мали йти від можновладців, від правителів. Так було засновано династію Пресвітлих.

…Кожен із нащадків Хрегана, котрому належало правити, мав одну з Божественних властивостей. Обіцяно, що доти, доки володарюватимуть Другі, не урветься і династія Пресвітлих. Вважалося, що це спонукає правителів шанувати Богів та заохочувати до цього людей.

Ми ж, відмовившись від розвтілення та очікуючи кращих часів, воліли спостерігати за відновленням своєї могутності з самого центру подій. Ми стали верховними жерцями, власними верховними жерцями.

…Все пішло шкереберть. Розвиток людської свідомості не можна повернути назад, як не можна повернути час. Люди були готові до того, що приніс їм Рафаал-Мон. Тому ми програли, хоча ще й не усвідомлювали цього тоді.

А я ж міг здогадатися. Коли помер Геер-Діл, я мусив зрозуміти, що… /закреслено/. Та яка, зрештою, різниця? Відступати не було куди.

…Ми спокійнісінько жили в якості власних жерців, а Рафаал-Мон тим часом створював свою релігію, могутню та всевладну. Він використав ідею свого померлого батька і зміг втілити те, чого не зробив Фаал-Загур. Рафаал-Мон об’єднав північні племена під загальним началом, взявши за основу релігію Оберігаючого Бога. Свою власну релігію.

Він дав хумінам правителів, посунув їхній технічний прогрес на декілька кроків уперед і спрямував цю дику силу на Ашедгун, маючи на меті остаточно знищити нас та стати Третім.

А Пресвітлому Талігхілу Рафаал-Мон дав махтас.

…Ігри Богів — не для людей. Бо людині ніколи не стати Богом, принаймні, Другим. Дати людству махтас — це все одно, що подарувати дворічній дитині кинджал. Правила гри виховують у гравця Божественне ставлення до людей. Я зміг нейтралізувати… /закреслено/

/вирвано сторінку/

…перемогли, одначе це була наша остання перемога. По суті, ця перемога була і нашою поразкою. Державний інститут у хумінів залишився та розвивався. А Пресвітлі перестали вірити в нас.

Щоправда, і культ Оберігаючого довго не протримався. По-перше, він був мертвий зі зрозумілих причин, а по-друге, коли підписали ан-тег і Хуміндар об’єднався з Ашедгуном, саме культурна спадщина останнього стала домінуючою. А там уже давно справжня релігія померла, змінившись дрібними забобонами, не здатними дати життя жодному могутньому Божеству.

…Ми зібралися, аби вирішити, як бути далі. Тепер розвтілитися ми не могли. До того ж, у кожного були свої мотиви, за якими він мусив залишитися. По суті, ми виявилися прив’язаними до реального світу.

Постановили, що необхідно, якщо вже ми тут, підтримувати хоча б пам’ять про нас. Справжню пам’ять. І нести справжню правду. Так виникли оповідачі.

/наступний текст написано очевидно набагато пізніше від попереднього/

…Оаль-Зіїр, коли ми востаннє зустрічалися, запевняв, що я даремно сподіваюся. Що, мовляв, це схоже на намагання оживити труп за допомогою прив’язаних до рук-ніг мотузок. Від цього труп не стане живішим.

Не знаю. Навіщо тоді нам узагалі жити? лише задля… /закреслено/. Хочу сподіватися. Так, свідомість людей неможливо повернути назад, але може бути новий щабель, котрий призведе до чогось колишнього, але вже в новій якості! Зрештою, головним чинником була й залишається віра, а у нас є шанс поступово змусити /слово «змусити» перекреслено, але надписане згори замальовано — прочитати неможливо/ вірити в нас знову. В нас нових. Ми ж змінилися за останні століття! Чи…

— У цьому місці рукопис обривається, — я знизав плечима і відклав блокнот із перекладом. — Як бачите, він не закінчений.

— Н-да, — замислено протягнув пан Чраген. — Я так і знав. Вони не втрималися! Ви хоча б розумієте, шановний, що стали черговим різновидом — вже даруйте на грубому слові — Божественних виродків?!

— Що ви маєте на увазі? — спокійно спитав Мугід.

— Я маю на увазі, що це Друге покоління, як вони себе називали, вже двічі як слід нашкодило людям. Уперше — коли заснували династію Пресвітлих, а потім пустили все на самоплив. Удруге — коли створили вас, оповідачів.

— Чи не можна конкретніше?

— Можна, — буркнув «академік». — Якщо ви знайомі з «Феноменом», гадаю, вам відомо, що після ан-тегу, коли династія Пресвітлих відійшла у небуття, почали з’являтися так звані феноменоносії. Люди, як правило, зі знівеченими долями. І долі ці, між іншим, знівечили Боги давнього Ашедгуну! Ледь розібралися з цією хворобою, як виникли ви.

— «Розібралися»? — здивувався оповідач. — «Із хворобою»?

— Так, саме так! Із хворобою суспільства, — пан Чраген витяг з кишені хустинку та витер лисину. — Ви ж не будете заперечувати, що феноменоносії аж зовсім не почувалися зручно серед нормальних людей? А вони, ці нещасні, могли мати дітей, а діти — у свою чергу — теж страждали. Не знаю, назвіть це незбалансованою долею — як завгодно! — але феноменоносії були приречені на горе.

— Як правило, — виправив його старий.

— Як правило. Та погодьтеся, такі правила слід викорінювати.

— Ось ви й викорінювали.

— Так, ми й викорінювали… — «академік» осікся.

— Ну ж бо, сууре Чрагене, продовжуйте, якщо вже розпочали, — кивнув Мугід. — Зрештою, мені давно хотілося дізнатися про вашу організацію трохи більше, ніж написано у старовинних трактатах. Там все так непевно!

«Академік» гірко посміхнувся:

— Звичайно, непевно. А чого ви очікували? Про оповідачів, між іншим, відомо ще менше, ніж про суурів. А що ми? Скажіть, Мугіде, от ви — щасливий?

Старий замислився.

— Не знаю, що й відповісти. Щастя надто швидкоплинне. У принципі — ні. Хоча…

— А решта оповідачів?

— Гадаю, вам краще запитати у них.

— Запитаємо, — пообіцяв суур. — Обов’язково.

— І коли виявиться, що — ні, ви вилікуєте від нас людство, — закінчив Мугід.

— Так, — без вагань вимовив Чраген. — Справа навіть не у вас, шановний.

— А в чому ж? У кому?

— У тому, що відбувається навколо вас. Перший тиждень люди почуваються так, наче отримали дар Пресвітлого. Внаслідок цього виникають психічні розлади. До того ж, усі ці зникнення, ці таємниці…

— Виходить, ви вважаєте за можливе вирішувати? А хто ви, власне, такі, аби робити подібні висновки? Ви що, виражаєте волю всього людства?

Суур знизав плечима:

— Навіщо всього людства? Лише постраждалих. Ви ж знаєте історію заснування нашої, як ви казали, організації? Ні?

А все було дуже просто. Як у казках: жив-був Пресвітлий, і було у нього два сини. Старшого звали Ісуур, а молодшого — Вейліб. Звичайно, згідно з небесними законами, Ісуур мав дар, а Вейліб — ні.

І от сталося нещастя: злі люди вкрали Ісуура. Шукали-шукали його — не знайшли. Тоді дар Богів успадкував Вейліб.

А сталося так, що викрадачі Ісуура взяли та й померли. Хлопчик виріс. І у нього проявився дар, зайвий, навіть — шкідливий.

— Далі можете не розповідати, — знизав плечима Мугід. — Усе зрозуміло. Казка гарна, хоча й непорозумінь — «взяли та померли»! — достатньо. Виходить, біля витоків лежала звичайнісінька образа та бажання помститися Богам. Шкода, шкода… Добре хоч, люди не знають. Такий мудрець, а такі неблагородні цілі.

— Чи не вам судити про цілі?

— А чи вам — піклуватися про щастя інших? — мовив у відсіч оповідач. — До того ж, наші сеанси не скінчилися, пам’ятаєте? Завтра останній. От і давайте його дочекаємося, а там уже вирішите, що до чого.

Суур Чраген знехотя кивнув.

— А книжку я заберу, — спокійно та просто повідомив Мугід. — У вас все одно залишається переклад.

Оповідач пішов.

— Як на мене, він так нічого і не пояснив, — ображено вимовив я. — Вам не здається?

«Академік» знову витер лисину.

— Мені вже досить. Дякую за переклад, парубче, — він відібрав у мене блокнот і виходячи додав: — Сподіваюся, те, що відбулося тут, залишиться між нами. Даремно ви не прислухалися до тієї моєї поради бути обережнішим.

Я вискочив із кімнати майже відразу слідом за сууром і помчав униз, сподіваючись наздогнати Мугіда. Той стояв на першому поверсі та перемовлявся з кимось через двері. Як з’ясувалося, з рятівниками.

Я дочекався кінця розмови і підійшов до старого:

— Даруйте, але у мене до вас запитання.

— Га? — він поглянув кудись повз моє ліве плече. — Слухаю.

— Зі мною у коридорі була сумка. Що з нею?

Оповідач розвів руками:

— Чесне слово, не знаю. Одначе, гадаю, дирекція готелю сплатить вам компенсацію.

Не потрібно мені компенсації! У дирекції і грошей таких немає.

Проклинаючи все на світі, я рушив на дзвіницю, дивитися, як працюють рятівники. А що ще залишалося робити?

Тут зібралася решта сприймачів, навіть устиг піднятися Чраген. Внизу біля дверей юрмилися люди в спецкомбінезонах, кахикали двигунами вантажівки, з яких працівники поступово витягали обладнання: троси, блоки та інший мотлох.

— Вважаєте, я помиляюся? — тихо запитав «академік», котрий стояв праворуч від мене. Я подивився на нього: уявіть лише, він — суур!

— Не знаю, — лишалося тільки знизати плечима. — Не мені вирішувати.

Він наче поперхнувся цими словами. Уважно подивився на мене, але нічого не відповів.

— Не бажаєте поділитися враженнями? — бадьоро поцікавився Данкен.

Я похитав головою:

— Ні, але ж ви на це і не сподівалися.

Журналіст посміхнувся:

— Сподівався. Хоча й чекав, що скажете щось подібне. Але у мене до вас ділова пропозиція. Наскільки я розумію, вашу сумку так і не повернули? А можна спробувати.

— Ще раз іти у цей коридор, — я здригнувся. — Ні, звільніть від такої честі. До того ж, у нас просто немає часу. Завтра останній день.

— Правильно, — погодився журналіст. — Однак ви дещо не врахували. По-перше, коридор цей мусить мати вихід десь поблизу Ханху. І ніхто не каже, що потрапити до тунелю можна лише з вежі, га?

— Минуло занадто багато років. Хід напевне занедбано.

— А це вже другий момент, котрий ви не врахували, — задоволено заявив журналіст. — Я обстежив двері, які ведуть у коридор. Там дуже гарно змащені завіси як для занедбаного ходу, вам не здається?

Мені нічого було заперечити.

— Отже, згода? — наполягав писака.

— Припустимо. Але ж ви пропонуєте свою допомогу аж ніяк не з альтруїстичних міркувань?

Він розвів руками:

— Каюся, так. Мені потрібна розповідь про те, що сталося. Докладна. Звичайно, анонімність буде забезпечена.

— А якщо я відмовлюся?

Данкен хмикнув:

— Будь ласка.

І цей проноза відшукає мою сумку разом із матеріалами. Хоча, з іншого боку, цим можу зайнятися і я, тільки без допомоги Данкена. Гадаю, Хінег зрозуміє, що до чого, і відрядить на допомогу своїх людей.

— Відмовляюся, — мовив я. — Що далі?

Журналіст знизав плечима:

— Нічого. Вважайте, я програв.

Він, блазнюючи, вклонився мені та пішов зі дзвіниці. Лише зараз я помітив, що і пан Чраген усамітнився.

Підсунувшись до Карни, я обійняв її:

— Схоже, незабаром ми виберемося звідси.

Вона мерзлякувато повела плечима:

— Не знаю. У мене таке передчуття, що до кінця ще далеко.

— Але ж завтра вже точно скінчиться.

— Так, але як?

На це відповісти мені було нічого.