Правила гри. Частина друга

Коли по тобі повзають, часом можна і не прокинутися. Все залежить від утоми. А от коли тебе кусають…

Я прокинувся… Якщо чесно, то підскочив, заволав, наче мавпа, та замахав руками, бо на мою ногу впала чиясь здоровенна туша. Я знову заволав та відплигнув.

До речі, навколо було абсолютно темно.

Н-да, «неповторні спогади, які ви отримаєте у нашому готелі, залишаться з вами на все життя»! Вірю.

Я постояв у темряві, важко дихаючи та поступово приходячи до тями. Потім поліз у кишеню та витяг ліхтарик. Ввімкнув.

Прибита миша смикала лапками — наче уві сні. Поряд лежала «туша» — моя сумка. «У переляку більма замість очей, зате — чудова уява», — покійний Ісуур знав про це ще сім століть тому, чи навіть раніше. Я підібрав сумку (здається, не погризли) та сів, аби поласувати залишками фруктів, котрі нахабно потягнув учора зі столу.

Наші, певно, снідають, — промайнула дурна думка.

Ні, ну просто як в анекдоті: «а у в’язниці зараз локшину дають, із сухарями…»

Я вже збирався далі вирушати…

Кому не знайоме це відчуття, той не зрозуміє. Мені було знайоме. От уже, вважай, два тижні, щоденно.

Як же так?! Вони ж повинні мене шукати! А вони сприймають, наче нічого не сталося!..

Добре хоч, що я сидів…

ОПОВІДЬ ШІСТНАДЦЯТА

Чи сидів у кріслі, чи ходив по кімнаті, наче звір у клітці, важкі думки крутилися в голові. І хоча Талігхіл один раз уже зробив цей вибір, тепер він муситиме… незабаром… Коли?

Пресвітлий не обманював себе: причиною його теперішніх катувань та сумнівів стала одна-єдина ніч із Тессою; вірніше, дивна поведінка войовниці після. Наче вона перелякалася того, що сталося, наче Талігхіл зробив щось, чого вона від нього аж ніяк не сподівалася.

Але ж…

Він карався. Він знову і знову пригадував ту ніч — і не знаходив нічого… образливого. І робив висновок, що причина холодності Тесси — його рішення, його план.

Але ж…

Він твердо вирішив, що мусить із цим розібратися. Може, ще вдасться переграти все по-іншому. Наприклад…

Він не знайшов іншого виходу багато днів тому, в Гардгені, не знаходив і зараз. Талігхіл щиро казав тоді, на дзвіниці, що йому нелегко зробити цей вибір між честю та обов’язком. Здається, вона зрозуміла його… Та що там, це вона ж закликала правителя вчинити саме так, як він збирався! То чому ж?..

«Чудовий план, правителе». «Єдиний можливий у цій ситуації».

У її словах не було іронії.

Тоді — чому?..

Якось, крокуючи за звичкою з кутка в куток, Талігхіл зупинився перед дзеркалом.

Воно висіло тут і раніше, але Пресвітлий лише зараз звернув на нього увагу. Вірніше, на своє відображення.

Високий двадцятисемирічний чоловік. Ті ж самі широко посаджені блакитні очі, які, щоправда, змінили свій вираз: нудьги більше немає; коли дивишся у них — виникає тільки відчуття непритаманної раніше глибини. Порідшав та збився пишний колись хвіст; волосся вимагає уваги та догляду, а на це зараз не вистачає часу, та й можливості не ті. А минуло не так багато діб.

Певно, життя людське варто міряти не роками та хвилинами, а подіями, котрими воно наповнене. Тоді виходить, що до недавнього часу і не жив ти зовсім, а так… народжувався в муках, і от лише зараз — по-справжньому…

У двері загрюкали.

— Заходьте! — правитель рвучко обернувся.

Це дзвонар — той самий, зі шрамом на губі.

— Пресвітлий… — здається, вперше цій людини зрадила незворушність. — Пресвітлий, на Коронованому — дим!

Дзвонар запнувся, відчувши, що каже не те і не так.

— Знак, — знайшовся він нарешті. — Там подають знак.

Талігхіл гепардом вилетів із кімнати та помчав сходами нагору. Храрріп ледве встигав за ним.

Вибрався на дзвіницю, підбіг до бійниці та почав, мружачись, вдивлятися в далечінь.

З лисини Коронованого підіймалася цівочка диму, звідси майже невидима.

— Давно? — запитав, обернувшись до дзвонаря, Талігхіл. Помітити сигнали могли й не відразу.

— Тільки-но, — впевнено повідомив дзвонар. — Якраз дивився у той бік, коли пішов дим. Вирішив: горить щось. Потім зметикував.

— Так, — Пресвітлий смикнув себе за вус та примружився. — Так. Передай у Північно-Східну «сигнал».

— І все? — уточнив дзвонар, витягаючи з кишені затички.

— Угу, — підтвердив правитель. — Поки що.

Він повернувся до кімнати і змусив себе сісти в крісло й зосередитися.

Так завжди і виходить. Гадаєш: часу попереду ще повнісінько, а виявляється, приймати рішення треба негайно.

Пресвітлий наказав, аби покликали пана Лумвея та вищих офіцерів, негайно.

Сьогодні вночі. Зволікати не можна.

Отримане Повідомлення було нерозбірливим. Щось про неможливість затримки, але що саме — не второпати. Надто велика відстань та надто тоненька цівочка диму. Не виключено, що згодом зможуть набрати більше дров. На такий випадок на дзвіниці залишаться спостерігачі. Запишуть черговість та тривалість сигналів. Утім, навряд чи це зможе сильно вплинути на рішення правителя.

Ти ж уже все вирішив, чи не так? І начхати на пані Тессу з її незрозумілою поведінкою… і на все інше — начхати. Рішення визріло, і вночі плід буде зірвано.

Він зморщився, наче від зубного болю, і підвівся, аби ще раз подивитися на себе в дзеркало. Йому було цікаво, невже нічого не змінилося за останні кілька хвилин у зовнішності тієї високої людини з блакитними очима? А мусило б…

Але в двері постукали, і Пресвітлий запросив візитерів увійти.

Зібралися доволі швидко, наче передчували цей виклик, наче готувалися заздалегідь: вчили ролі, приміряли маски. Дехто, наприклад Тієліг, знав все наперед, і тепер, — нудьгуючи, блукав поглядом по гобелену. «Полювання на оленя». Гарна робота, без сумніву.

Тесса з’явилася найпізніше і відразу заховалася за спинами решти. Що, взагалі безглуздо, бо їй, як ватажку Вільних Клинків, обов’язково доведеться висловлювати свою думку з приводу почутого. Але правитель проігнорував це дивацтво Сестри та говорив далі, коротко, спеціально для неї, повторивши сказане раніше, так, наче вона нічого не знає.

Нарешті Пресвітлий скінчив. Витримав необхідну паузу, даючи можливість обміркувати почуте; потім запропонував кожному викласти свою точку зору.

Мабуть, йому було б простіше, якби хтось заперечив. Підвівся, вперто схилив голову та заявив, що, мовляв, це занадто жорстоко… і взагалі, так справи не робляться і держави не рятують. Вчинок, не гідний правителя. Ганьба. Зрада. Боягузство. Втеча. Боги не допустять, Ув-Дайгрейс назавжди закриє ходи у свій край…

Однак, промовчали.

Всі, як один.

— Панове, не соромтеся, — махнув рукою Талігхіл. — Кажіть, кажіть.

— Що казати, Пресвітлий? — тихо вимовив Тієліг. — Зрозуміло, що нічого іншого зараз ані вигадати, ані втілити у життя ми не встигнемо. Тож слід готуватися до здійснення вашого плану. Наскільки я розумію, саме сьогодні вночі нам належить залишити вежу?

— Так, — погодився правитель.

— Виходить, необхідно вирішити: хто піде, а хто залишиться.

— Як на мене, — втрутився Хранитель Північно-Західної, — тут особливо нема чого вирішувати.

На нього здивовано поглянули. Пан Лумвей пояснив:

— Однією з обов’язкових умов запропонованого нам плану є невідомість, таємниця. Ті, кому доведеться залишитися, не повинні знати… звичайно, до певного часу. Ця умова вказує на те, що залишитися у вежі мають солдати, розміщені на верхніх ярусах. У цьому випадку пересування решти людей буде непоміченим.

— Я вважаю, панове, що це правильний підхід, — підтримав Талігхіл. — Сказане паном Лумвеєм буде тим аргументом, який стане вирішальним, коли постане запитання: кого залишати, а кого — ні. Та — не єдиним.

Він замислився, потім кивнув, згоджуючись зі своїми думками:

— Що ж, давайте розмовляти конкретніше. Дуже мало часу…

/зміщення — я намагаюся вирватися з цієї павутини, напружую свідомість. У цю мить мені здається, що я чогось добився, що майже на волі, та ні…/

Дзвони не гули вже давно, і тому сьогоднішня розмова стала причиною пересудів у всій Північно-Східній.

— Що там таке? — запитав Гайхіл.

Тогін розгублено подивився на хлопчика, не знаючи, що відповісти. Син Хіффлоса лежав у кімнатці пана Дулгіна, на вузькому тапчанчику, дбайливо вкритий ковдрами. Ось уже кілька днів хлопчик нездужав.

Даремно я погодивсь оселитися тут. Мабуть, від хворих малий підхопив якусь заразу. Та ще й ці порції — сміх один, а не порції.

Шрамник похитав головою:

— Не знаю. Дзвонять.

— Піди, дізнайся, — попросив Гайхіл.

— Добре, тільки ти лежи, не вставай. Домовилися?

Хлопчик на хвилинку заплющив очі, аби підтвердити: так, зрозумів. Йому було важко рухатися, він дуже ослаб останніми днями; до того ж, час від часу в Гайхіла підвищувалася температура, він марив та стогнав, борсався, скидав ковдри та кликав батька.

Вільний Клинок кинув на Гайхіла прощальний погляд та вийшов. Він опинився в лазареті, переповненому хворими. Зморщився від важкого задушливого запаху спітнілих тіл, ліків та екскрементів, пішов далі. Якомога швидше перетнув простору залу, а вже біля дверей його зустрів пан Дулгін.

— Це ви, — протяг він розгублено. — Ну, як хлопчик? Без змін?

— Все як було, — Тогін хотів залишити лазарет, але лікар затуляв вихід. — Та й ви сам, мабуть, знаєте краще від мене. До речі, що за гамір здійнявся? — дзвонять, наче збожеволіли.

Лікар здригнувся.

— Н-не знаю, — невпевнено відповів. — Не знаю.

Дивно. Така людина, як ви, пане Дулгіне, мала б за час служби у вежі навчитися розпізнавати подібні сигнали.

— Дозвольте, — він обережно відсунув лікаря вбік. — Мені треба пройти.

— Так-так, звичайно, — той відійшов та провів Тогіна дивним поглядом.

Шрамник так нічого й не дізнався. Він не став підніматися на дзвіницю, резонно вирішивши, що коли вже регата або не знає, або не бажає говорити про це, то дзвонарі й поготів мовчатимуть. Який сенс стирати підошви?

До того ж, у нього була важливіша справа. Він давно збирався зайти до Шеддаля та поговорити про хлопця. Тому не можна так харчуватися. Врешті-решт, саме старегх зобов’язав Тогіна доглядати за сином Хранителя. Так нехай допомагає. А то Шрамникові залишається спостерігати, як малий повільно вмирає.

Але коли «везунчик» опинився в кабінеті Шеддаля, з’ясувалося, що він обрав не найкращий час для візиту. В старегха якраз розпочалася нарада, про що Тогіну повідомив схвильований молодий солдатик, поставлений, певно, спеціально, аби «сторонніх не пускати». Він співчутливо поглянув на Шрамника — Боги, невже у мене такий поганий вигляд? Ну, не доїдав, ділився порціями з хлопчам, та все ж таки… — поглянув та порадив підійти пізніше. «А чекати немає сенсу, це надовго, здається».

Надовго так надовго. Певно, повідомлення й насправді таке серйозне. Цікаво тільки, добре чи погане?

Тогін вибрався у зовнішній вузький коридор, котрий з’єднував бійниці та балкони (колишні, а нині переважно зруйновані). Обережно визирнув назовні.

Все як завжди. Ліниво пострілюють лучники й арбалетники, час від часу пружньо злітає у повітря ложка катапульти. Ревуть балісти. Хтось падає у нас, хтось — у них. «Затяжна» війна. Он один ослизнувся в олійній калюжі, незграбно змахнув руками та впав. Лаючись, піднявся, обтрусився. Пішов далі.

Олія в вежі закінчилася якось занадто швидко. Смола — теж. Та й розігрівати їх до кипіння, як з’ясувалося, нема на чому. Смолу завезли, а дрова не встигли.

Тогін постояв, подивився трохи на цю війну.

Так, з хлопчиною вийшло нерозумно. Треба щось вигадати. Наприклад, відіслати його з пораненими назовні. Це нам, солдатам, не можна виходити з веж, але пораненим навіщо тут страждати? і дітям?

Потім думки якось перекинулися на Тессу: як вона там? Чи жива?

Та нема чим турбуватися, — переконував себе Шрамник. Вона ж ватажок. Що з нею станеться?

Хоча знав, що саме ватажків намагаються «знешкодити» перш за все.

Але про це краще не думати. Інакше збудеться.

Він залишив свій пост спостереження і пішов до Шеддаля. Можливо, нарада вже скінчилася.

Шрамник дійсно підгадав. Офіцери якраз виходили від старегха, але цього разу не перешіптувалися. Вони поспішали кудись, і судячи з усього — дуже поспішали. І при цьому намагалися робити вигляд, що не поспішають.

Знайшов час, — похмуро подумав Тогін. Але відступатися не хотілося, та й не мав він — якщо замислитися — такого права: щодня хлопцеві дедалі гіршало. Вирішив — так іди до кінця.

І «везунчик» зайшов.

Шеддаль виглядав, ніби викурений з дупла ведмідь: зовні невеликий, але коли розлютиться — страшний.

— Так, десятнику, так, — сказав він, вислухавши всі аргументи Тогіна. — Ти маєш рацію, авжеж. От сьогодні і вирушиш разом із хлопчиком.

— Куди? — не зрозумів Брат.

— Куди хотів. Назовні. Тільки вже, будь ласкавий, про це нікому не казати, гаразд?

— Коли? — тільки і запитав Шрамник.

— Ввечері. Навіть вночі. Після дванадцятої. Але щоб на цей час хлопчина був на ногах. Панькатися з ним ніхто не буде.

Це так не схоже на колишнього Шеддаля. Тому Тогін скупо кивнув та пообіцяв, що справиться. Коли виникне необхідність — понесе хлопця на руках.

Звичайно ж, чутки все одно з'явилися. Але говорили про таємний план, згідно з яким частина гарнізону однієї ночі муситиме залишити вежу, вийти і вдарити по хумінах. Тогін на такі розповіді скептично знизував плечима та йшов геть. Він вважав, що насправді все відбуватиметься трохи інакше. І не помилився.

/зміщення — я знову намагаюся прорватися на поверхню реальності, але коловорот оповіді затягає все глибше, глибше…/

Сьогодні ніч підступно підкралася, коли на неї ще ніхто не чекав, коли ніхто ще не був готовий. Втім, до подібного важко бути готовим.

Талігхіл стояв нагорі, поруч із бійницею, з якою за останні дні вже майже споріднився. Позаду сопів, пораючись біля дзвонів (чи то витирав, чи то начищав) знайомий дзвонар; десь біля дверей завмер Храрріп.

Унизу все вже заворушилося. Поступово, загін за загоном, людей виводили з вежі.

/Окрім, звичайно, тих, кого прирекли на смерть/.

Дехто непокоївся, мовляв, даремно правитель піднявся аж на саму верхівку — ще, бережіть Боги, трапиться щось…

Він лише відмахнувся та наказав усім займатися своїми справами. Для турбот про життя Пресвітлого існують охоронці.

Талігхіл сьогодні навмисне був підкреслено грубим та злим. Наче хотів підтвердити уявлення, що могло виникнути

/що значить «могло»?! — виникне/ після сьогоднішньої ночі у простих людей. Правитель-зрадник. Злий, обачний, холодний. Байдужий.

Виповз на небо та сонно поглянув на світ круглий блідощокий місяць. Хуміни біля підніжжя вежі палили вогнища та мирно перемовлялися, десь лунав хрипкий сміх.

Уже час, — подумав Талігхіл. — Час. Зрештою, я сам приготував цю настойку, отож і п’янітиму насамоті…

В лункій залі, котра поєднувала нутро вежі з двома підземними коридорами, тихо (наскільки це можливо) та діловито сновигали люди. Він відшукав поглядом Хранителя Лумвея та підійшов до нього.

— Може, підете з нами? Хоча б заради дружини.

Той похитав головою:

— Ви ж розумієте, Пресвітлий, що це неможливо. Тоді навіщо розмови?

І точно — навіщо? Втішати власну совість: мовляв, пропонував, а цей дивак відмовився.

— Вибачте, — пробурмотів Талігхіл. — Якщо буде можливо, повернемося.

— Звичайно, — кивнув Хранитель. — А я намагатимуся притримати для вас Північно-Західну.

— Вже час, — незворушно повідомив за спиною Джергіл. — Час вирушати, Пресвітлий.

Талігхіл скочив на коня, оглянув наостанок залу та тих, хто залишався, й рушив. Позаду ще втягувалися у коридор останні десятки.

Ти ж знав, що зворотнього шляху немає. Знав ще кілька днів тому, просто досі не зізнавався собі в цьому. Тепер довелося зізнатися!

Хотілося відшукати у цій штовханині Тессу, але войовниця, напевне, вже далеко попереду. Та й не стала б вона розмовляти. Тобто… розмовляла б, але «так, мій правителю», «ні, мій правителю», «звичайно, мій правителю» — нічого більше.

І це зараз, коли її підтримка була б як ніколи доречною! Втім, будь-яка підтримка була б зараз слушною. Талігхіл би навіть, певно, розповів їй про те, що ж не дає йому спокою. Не думка, що він… зрадив… Вихід із вежі не найстрашніше, бо він уже зробив це подумки задовго до… Інше…

Той сон, котрий неможливо забути.

Певно, саме тому Пресвітлий не здивувався ні крику, який несподівано виник десь попереду, ні натовпу, котрий поточився та хвилею вдарив назад, назад, наза…

З усіх боків кричали. За цим гуком, багатоголосим, диким, він зрозумів, що сталося непередбачене. Люди налякані.

Треба вжити якихось рятівних…

Не додумав. Хтось випадково штовхнув коня, і вірний Джергіл уже навис над кривдником, лаючись та змахуючи руками. Потім накотило щось зовсім незвичайне, ніби не звідси, не з цих місць, не з цього життя, взагалі… Голос. І щось… Але краєчок пам’яті, як занавіска, відсік все потойбічне, те, що залишилося там, а тут уже кричали: «Вставайте, Пресвітлий, вставайте!»

І…