Правила гри. Частина друга

— Вставайте, пане!

У-у, зануди!

— Уже встаю!

Але якщо ви сподіваєтеся, що я зараз помчу в оту кімнатку на першому поверсі — дзуськи! Хоча…

Учорашня робота з розшифровки папірця, принесеного «академіком», налаштувала мене на добродушний настрій. Дурнуваті побоювання — геть! Я цілком здорова людина і доведу це, відправившись до клятої кімнатки й сприймаючи Мугідові оповіді. Я цілком здорова людина!

Вже у Великій залі, я збирався повідомити Чрагенові, що робота завершена, але він чомусь відвернувся і почав пожвавлено спілкуватися з пані Валхір. Напевне, хоче, аби таємниця залишилася «між нами». Нехай!.. Я сьогодні добрий.

Коли вся наша групка спустилася вниз, я на мить відчув невпевненість та страх перед тим, на що збираюся знову погодитися. Я вже хотів піти геть, вигадавши якусь причіпку, але в цей час Мугід пильно подивився на мене, як зазвичай дивляться… ну не знаю, як дивляться хлопчиська: «Слабо?»

Не слабо!

І я приєднався до сприймачів. Який же я все-таки…

ОПОВІДЬ ДВАНАДЦЯТА

Який же я все-таки бовдур!

Бред Охтанг заплющив очі й деякий час розглядав помаранчеві та жовті кільця, що жили своїм незбагненним життям, паруючись та розпадаючись на дрібніші. Кільця сміялись, а смужки зневажливо кривлялися: «Який же ти все-таки бовдур!»

— Розбивайте табір, — звелів він і розплющив очі, аби подивитись у темряву. Темрява рухалася, втомлено перемовлялася та брязкала збруєю. Бред Охтанг глянув вище, туди, де темрява переходила у нічне небо. Вгорі височіли велетенські спухлі пальці — вартові вежі Ашедхуну. Там стояла тиша — ні вогника, ні руху.

Чекають. Вони все давним-давно знають і тільки чекають, коли ми зайдемо. Прокляття!

Данн (півничани сказали б «старегх») зовсім недоречно позіхнув та спішився. Божевільний, на межі сил та можливостей марш через усю країну, організований лише для того, аби тепер половина — і це в кращому випадку — війська хумінів загинула в триклятій ущелині. «Так наказав Оберігаючий». І братам начхати, що неможливо проскочити таку невеличку, по суті, ущелину Кріна. «Так наказав Оберігаючий».

Раби вже напинали шатро, розпалювали вогонь у триногах, давали вівса коням. Дозорні від’їжджали до периметра майбутнього табору, решта спішувалася, аби піймати ті нетривалі години відпочинку, які були їм подаровані.

До Бреда підійшов Нол Угерол, уклонився.

— Довго стоятимемо, данне?

Та пішов ти!..

— Ще не знаю, Співрозмовнику. Гадаю, не довше, ніж необхідно.

Жрець нового Бога, цей підступний шакал, кивнув, від чого тонка заплетена кіска — все, що лишилося від пишної колись чуприни — здригнулася. Потім, уже без жодного слова, жрець пішов геть.

Бред Охтанг із погано прихованою зневагою подивився вслід Співрозмовникові й укотре подумав: Ця людина зараз могутніша за тебе. Точніше, могутній не він сам, а ті, хто стоїть за ним, що, зрештою, майже нічого не змінює.

Данн знову позіхнув та подався до шатра, кинувши повід рабові-конюху. Нол Угерол — проблема майбутня; ущелина, яка «гостинно» пролягла перед армією — теперішня.

У шатрі він скинув із себе важкий плащ (той впав додолу, здійнявши хмарку пилу, що деякий час висіла у повітрі), всівся на лавочку поряд із триногою, блаженно простягнувши ноги. На кілька хвилин можна розслабитися і ні про що не думати. Потім… Потім одна надія — на те, що Гук Нівіл виконав своє завдання.

/зміщення — йде над видноколом грозова хмара/

Як з’ясувалося, Джергіл поквапився. Хуміни, хоча й підійшли до Кріни, але заходити в ущелину явно не збиралися. Найпильніші з вежевого гарнізону, поспостерігавши за ворогом, повідомили, що той, швидше за все, налаштовується розбивати табір. Правильно, взагалі-то, робить.

Якби хуміни втнули дурницю та зайшли в Кріну зараз, можливо, план Талігхіла став би просто зайвим. Але хуміни не зайшли, план залишався в силі, а правителя все-таки розбудили, причому — дарма. Тепер у роздумах про завтрашній день він не міг заснути й, наче загнаний звір, міряв кроками кімнатку, викликаючи нервове дрижання свічок.

Крізь вузьку дірку в стіні, яку вікном назвати важко, всередину проникало завивання вітру. Талігхіл підсвідомо напружував слух, аби вловити хоча б натяк на шум з хумінського табору, але… — нічого, тільки вітер, лише клятий вітер! Він навіть зупинився, щоб кроки не заважали слухати.

Ф-фу маячня! Звичайно, в Північно-Західній не чути нічого, що відбувається південніше, ти це чудово розумієш. Припини нервувати. Піди прогуляйся, чи що…

Ідея пройтися по вежі видалася Талігхілові не такою вже й поганою. Зазвичай нагулюють апетит, але, можливо, йому пощастить, і він нагуляє сон — не сон, а саме сон, нормальний, здоровий, можна із наложницями та усілякими насолодами для плоті. Кажуть, тут підмішують щось у суп, аби солдатів не відволікали сторонні думки. Не знаю, не знаю…

Правитель вийшов з покоїв та наштовхнувся на охоронця. Джергіл винувато кашлянув, мовляв, розумію, що поквапився, але… Пресвітлий махнув рукою:

— Облиш. Ти все зробив правильно… Не ходи за мною, будь тут.

Навколо снували люди, його не помічали або не впізнавали, зачіпали ліктями, просили відійти.

— Не спиться? — почулося позаду.

Талігхіл повернувся й побачив Хранителя Лумвея.

— Не спиться.

— Розумію, розумію, — сказав «глава сімейства». — Нічого, з часом, певен, це минеться. До речі, — додав він, — я виконав ваш наказ — дзвонарі пильно спостерігатимуть за Коронованим.

Правитель розгублено кивнув, що мало виглядати як вдячність.

— З вашого дозволу, зникаю, — всміхнувся пан Лумвей. — Справи, справи…

Він рушив сходами у супроводі помічників, які уважно вислуховували розпорядження Хранителя й навіть щось занотовували на невеличких сувоях.

Талігхіл побачив знайомий силует.

— І ви тут, пані? — він ввічливо вклонився ватажку Клинків, але Тесса лише скупо хитнула головою у відповідь й навіть не спробувала всміхнутися.

— Щось не так?

— Га?.. Все гаразд, дякую, — вона невизначено махнула рукою. — Дрібниці.

— Коли я можу чимось допомогти, тільки скажіть…

— Дякую.

Ув-Дайгрейсе, звідки в ньому стільки гречності? Він що, переїв солодкого на ніч?

Але войовниця подумки хмикнула й похвалила себе. Ну досить тобі, наче не розумієш? Цей поважний пан кинув на тебе оком. Ти ж сама цього хотіла, чи не так? От, маєш. Обставини змусили правителя залишити дома свій гарем, отож доводиться спокушати таких, як ти… Між іншим, велика честь, бути збезчещеною…

Тьху, яка гидота! Про що ти тільки думаєш?!

/А він нічого/

До речі…

Тесса ще не знала, що «до речі», але була точно впевнена: ще трохи, і вона почне неймовірно лаятись. Тому швиденько попрощалася й поквапилася до себе, проклинаючи все на світі.

Насправді, войовниця розгубилася. Досі вона займалася виключно нагальними проблемами Клинків і тільки тепер випало трошки часу, аби

/виплакатися/

побути насамоті. А їй конче необхідно побути насамоті.

Вона грюкнула дверима з такою силою, що, здавалося, камінна кладка розвалиться до всіх триклятих демонів, щоб… щоб…

Як він міг?! Як він міг залишитися там, коли вона сидить зараз тут?! Чому він поїхав у східні вежі? Чому?

Ні, я сама винна. Це ж я керую Клинками. Звичайно, віддавав вказівки з розподілу каторжників Сог, але… До чого тут Сог?

/Зачекай, а навіщо він взагалі встряв у цю історію? /

Ну, я не знаю. Та й не в тому ж справа! Чому я завчасно не звернула на це уваги? Чому?! Боги, я так довго чекала, а тепер…

/А може, це й на краще. Ви ж стали чужі. Не зовсім, звичайно, але все ж. А так… усе владнається… якось./

Звичайно, він змінився. І я змінилася. Але не настільки! Тоді… — навіщо взагалі?..

«Змінилася». Це слово несподівано стало найголовнішим. Вона обережно доторкнулася пальцями очей і зрозуміла, що ті абсолютно сухі.

«Ватажок Вільних Клинків не має права на сльози».

Чи такою вона була колись? Ні.

І що тепер? Від усього відмовитися, відмовитися від коханого, від самої себе? Я ж така, як є. І він — такий. Але ми кохали… — ми кохаємо один одного досі. Виходить, ще не все втрачено, виходить…

Тесса підвелася з ліжка та пройшлася по кімнаті, несвідомо шарпаючи пряжку на ременях піхов. Із цим треба щось робити. Не можна все залишати, як є, інакше буде ще гірше. Але що можна зробити, перебуваючи по цей бік ущелини?

Стукіт у двері пробився в її думки холодним градом.

— Хто там?

— Кен. Можна?

— Так, заходь.

Брат сьогодні весь день був похмурий, але тільки зараз Тесса це усвідомила. Немає нічого дивного. Мабор казав таке, від чого мимоволі спохмурнієш.

— Я знаю, тобі зле, але не переймайся. Це він спересердя, сам розумієш.

Кен невесело посміхнувся:

— Ну звичайно! Боги, Тессо, це я прийшов тебе втішати!

Войовниця махнула рукою й хотіла відвернутися, але не відвернулася.

/«Ватажок Вільних Клинків не має права на сльози»/

— Не варто, Кене. Війна рано чи пізно скінчиться, правильно?

— Так, але для когось вона може скінчитися раніше.

Він присів на найближчий стілець і запитав:

— Що вирішили із… каторжниками?

Войовниця розповіла.

Брат ствердно кивнув, наче сподівався почути щось подібне.

— Послухай, Тессо, ти замислювалася над тим, що відбувається?

Вона запитально подивилася:

— Що ти маєш на увазі? Війна.

— Правильно, правильно. Я про інше. Про те, на чиєму ми боці, ми, Вільні Клинки. Ми… вже дуже давно не наймалися на службу до Пресвітлих, настільки давно, що я ладен був зараз сказати «ніколи». Укрін знає це краще за мене, але і я трохи розбираюся. Ми завжди були вільними найманцями — не кривися, я знаю, що тобі не подобається це слово, але це правда — досі ми були вільними найманцями. І вже, безперечно, ми ніколи не об’єднувалися під чиїмось керівництвом.

— Це камінь у мій город? — тихо запитала Тесса.

Кен похитав головою:

— Ні, звичайно, ні. Я просто кажу: з Братством щось відбувається.

Войовниця знизала плечима:

— Нічого дивного. Часи міняються, змінюються й люди. Ти боїшся цього? Для мене це несподіванка, я ніколи не вважала тебе запеклим прибічником дотримування всіх традицій, які Братство встигло нажити за минулі роки.

— Є традиції і є Традиції. Якщо почати порушувати останні… — Кен замовк.

— Життя не стоїть на місці, Кене. Ти знаєш.

Він замислився, спершись підборіддям на кулаки.

Наступну Кенову фразу Тесса зрозуміла не відразу, бо той зненацька заговорив про інше.

— Він має рацію. Він не помиляється у головному. Я тут не задля нього, ні. Розумієш, Сестричко, коли мати вмирала, вона просила мене подбати про наймолодшого. Середнього вже тоді не було… — ти знаєш, Сестричко. Тож просила подбати…

— Ти і дбаєш, — закінчила Тесса.

— Дбаю. А він знає… ну, коли й не знає, то здогадується. Він завжди був кмітливий.

Кмітлива гадина, — подумалося їй. — Я, мабуть, молитимуся Ув-Дайгрейсові, аби забрав Скаженого до себе. Це найкращий вихід для всіх нас; певно, саме тому ми можемо на нього не розраховувати.

— Нічого, Кене. Там побачимо.

— Правильно, Тессо. Завтра стане легше, розпочнеться бій, тоді — не до думок.

Войовниця кивнула. Бій — це добре. До нас, щоправда, навряд чи докотиться, принаймні — завтра-післязавтра.

— До речі, не забувай, будь ласка, про те, на яких умовах ми тут, — сказала вона якомога недбаліше. (Ще в столиці домовилися про розсекречений план Талігхіла згадувати тільки натяками. Навколо могли бути — напевне й були — уважні вуха та пильні очі).

— Я подбаю, — пообіцяв Кен.

— І, — пригадала Тесса, — приглянь також за тим хлопченям, Кейосом.

— Моя помилка, що він тут.

— Помилки ділитимемо, коли виберемося звідси, — різко та жорстоко підсумувала вона.

— Правильно, — погодився Брат. — На добраніч, ватажку.

Тесса дивилася на зачинені за Кеном двері, і в роті було сухо та гірко, наче від не випитого до дна трунку.

/зміщення — відблиск на вигині келиха/

Бред Охтанг чекав до світанку. Потім ще трохи, хоча вже розумів: Гуку Нівілу з якихось причин не вдалося виконати завдання. Тепер… що хочеш, те й роби.

Але біда в тому, що він змушений був робити те, чого не хотів. Він не хотів посилати своїх людей у пастку, якою, без сумніву, була Кріна. У тебе немає вибору, данне.

Нол Угерол заявився

/по звіт/

із питаннями, тільки-но Бред поснідав.

— Нехай буде з тобою Оберігаючий.

— Нехай буде, — втомлено погодився Охтанг. — Ти розмовляв із ним, Співрозмовнику?

Жрець похитав головою:

— В цьому немає необхідності, данне. Його вказівки чіткі та недвозначні. Ми мусимо поквапитися. Ми повинні сьогодні ж увійти в ущелину і рушити далі.

— Скажи, Співрозмовнику, ти не думаєш, що в Кріні на нас, напевно, очікує засідка? що півничани не дурні й знають про наші плани, про наш похід? що вони готові до зустрічі з нами тут, у цьому найзручнішому для них місці своєї країни?

Нол Угерол опустив повіки й поблажливо стулив губи.

— Звичайно, так і є. Але з нами — Оберігаючий.

Вони також мають Богів, бовдуре!

— Так, це важливо.

Жрець скрушно похитав головою:

— У твоїх словах відчувається зла іронія, данне. Не хочеться сумніватися в твоїй вірі.

— В моїх словах немає іронії, Співрозмовнику. В них тільки турбота про наших воїнів.

— Це справа Оберігаючого. Ти ж не хочеш сказати, що зробиш це краще за Бога?

— Звичайно, ні.

— От і добре, — задоволено кивнув Нол Угерол. — Так коли, кажеш, військо вирушить?

— За годину, — відповів, немов сплюнув, Бред. Жрець проігнорував його тон та вийшов із шатра.

Шакал!

Охтанг замислено перебирав пальцями сухе жорстке волосся. Він знав, що слід зробити. Наприклад, було б дуже непогано залишитися тут ще на кілька днів та дочекатися Гука Нівіла, а тим часом відрядити вивідачів, аби знайшли інший прохід, не такий широкий, що потребуватиме більше годин на подолання, — але й не такий небезпечний. Або, припустимо, посилати через ущелину невеличкі загони — може, минеться. Але новий Бог вимагав, наказував… оберігав. Данн подумки звернувся із проханням до Духа Повітря, Гіела, покровителя

/колишнього покровителя/

його родини. Цього не можна було робити на людях, оскільки на всіх старовірів чекало одне — рабство («Ти не владний над минулим, значить, ти — раб»), але ось так, наодинці із Гіелом, Бред молився йому. Він відчував: Зв’язок ще не перервався, але ослаб. Дух залишав його, втрачав сили і

/вмирав/

віддалявся. Колись настане день, коли Гіел не відгукнеться. Охтанг не знав /не хотів знати/, що робитиме тоді.

Ну — зізнайся — насправді це не так страшно. Віритимеш в Оберігаючого. Зрештою, яка різниця, в кого — аби допомагав, коли це потрібно, та не вимагав надмірних жертв. Ти вже наполовину віриш у нового Бога, інакше тебе просто ніхто ніколи не поставив би на чолі війська. Співрозмовника ж називають так недарма: він насправді може спілкуватися з Оберігаючим. А чи було таке раніше, аби жрець — із будь-яким духом? Ні. Визнай: за Оберігаючим — сила, і він має право. Ти протистоїш йому більше за звичкою, не бажаючи «зраджувати» Гіела, але Гіел віддаляється. Коли Зв’язок перерветься…

— Пане, молитва.

Худорлявий раб покірно чекав наказів Бреда.

— Іду. І ти — йди.

Данн піднявся зі своєї улюбленої лавочки, з якою не розлучався в жодному поході, й попрямував до виходу з шатра. Щоденна молитва Оберігаючому стала вже традиційною. Її проводили Нол Угерол та помічники Співрозмовника — жерці нижчого рангу. Суть молитви полягала у дослівному повторенні вимовленого Угеролом: ті, хто стояв поруч, проговорювали це, почувши від жерця, а ті, від кого Співрозмовник був далеко, — вже зі слів сусідів.

От і зараз…

Люди — раби та пани — стояли там, де їх піймала молитва: біля шатрів, біля коней, поряд із триногами; хтось поспіхом вилазив з найближчих кущів, підтягуючи штани. Попереду, з невидимого даннові центру, колами розходився шепіт — немов від каменя, що впав у воду, немов від слова, що впало у натовп:

— Вірую в тебе, Оберігаючий нас, сущий на землі та небесах. Вірую в тебе та благаю тебе: не забудь нас, рабів твоїх…

«Вірую… Вірую… Вірую…»

Натовп повторював це слово вже несвідомо, але Охтанг відчував: усвідомлення не має значення. Значення має інше: вони дійсно вірять. Навіть якщо і не хочуть. Він і сам витягався струною між землею та небом, тремтів разом з усіма — це було солодше за любовний екстаз, сильніше за могутність століть, протистояти цьому було неможливо, як неможливо одинаку протистояти натовпові. Він повторював: «вірую», — і вірував, забуваючи про честь, про Духа Повітря, забуваючи навіть про свою ворожість до Нола Угерола, відкриваючи для себе мудрого Співрозмовника та його Оберігаючого Бога — нашого Оберігаючого Бога.

Потім, коли молитва скінчиться, данн ще стоятиме деякий час, дивлячись у небеса (сьогодні вони майже прозорі, здається, придивись як слід, — побачиш там Божественний образ), він вдивлятиметься, але не побачить, а потім… Потім його охопить ще сильніша ненависть до Угерола — саме у ці хвилини молитви та після молитви. І збере офіцерів, аби віддати наказ наступати.

«Табір згортати?» — запитає один із них, бувалий, який не боїться ставити питання даннові, коли той гнівається.

«Ні», — відповість Бред Охтанг. — «Не зараз».

І знатиме, що не помиляється.

Час доведе його правоту.

Бо ці кляті півничани, як з’ясується, дуже добре підготувалися до зустрічі південних сусідів.

…Він наказав готуватися відразу кільком загонам, але підготовка ця полягала, в основному, в перевдяганні, оскільки роль воїнів мали виконувати раби. Данн знав, що перший удар ворога — це завжди багато смертей, і жертвувати своїми людьми не збирався.

Добре, усе зрозуміло. А хто їх туди поведе?

Він оглянув офіцерів, високих та низьких, старих, старших від нього, та зовсім ще юних, із новачків. Хто? Послати юнака — це неминуча смерть. Ветерана — ризик, що втратиш одного з найкращих. До демонів!

— Орзе Вітіге, Енге Цулане. Поведете людей до ущелини. Залиштеся для отримання вказівок, решта — вільні.

Данн дочекався, поки наказ виконають, пройшовся шатром, намагаючись не зустрічатися поглядом із Вітігом — старшим з обраних (та й, до речі, старшим, ніж Бред; просто… так уже склалося, що Орз був менш лояльний до нового Бога, ніж Охтанг).

— Це перевірка, — сказав нарешті, зупинившись, данн. — Це перевірка, і тому від вас ніхто не чекає геройства. Ти і сам розумієш, Орзе. Я хочу побачити на що здатні півничани. Зробіть.

— Зробимо, — спокійно пообіцяв Вітіг. — Не турбуйся, Бреде. Якби більше часу…

Охтанг роздратовано перервав:

— Так, але часу немає. Співрозмовник передав мені чіткі та недвозначні накази Оберігаючого.

— Добре, зробимо, — повторив Орз. — Можна йти?

— Йдіть.

Офіцери вийшли з шатра і, впівголоса перемовляючись, попрямували до північного краю табору. Там на них уже чекали загони, що більше, ніж наполовину, складалися з перевдягнених рабів.

Сідаючи в сідло, Вітіг потайки поглянув на свого супутника. Шкода, якщо Енгові не вдасться вийти сьогодні з ущелини. У нього в Хуміндарі дружина і двоє хлопчаків. Гаразд, буде видно.

— Шикуйсь! Почати просування! Зброю не оголювати, але бути напоготові. Триматися ближче до середини.

Демона з два вийде у них триматися ближче до середини. Кріна — не рисове поле, а… раби вони і є раби. Та й воїни за таких умов також не дуже…

Вітіг глянув на небо. Прозоро-блакитної скатертини вже значно менше, її зіжмакали щелепи ущелини, щелепи з чотирма… ні, з п’ятьма іклами: чотири вежі та самотній бескид на ймення Коронований. Кажуть… багато чого кажуть. Забудьмо.

Кінь хропнув і скосив око на Орза. Той поплескав тварину по шиї та спрямував потроху вперед. Поспішати не варто. У вежах, напевне, помітили чужинців і, напевне, напружено спостерігають за двома загонами, які вторглися на територію Ашедгуну. Де межа, за якою зворотного шляху уже не буде? Який крок Орзового коня стане сигналом для стрільців, що завмерли на балконах та біля бійниць? Цей? Чи наступний?

В Кріні ховалася тиша — втекла від людей у вузьку щілину посеред гірського хребта, вмостилася, закрила голову великими пухнастими лапами й принишкла. А люди прийшли сюди, наздогнали її. І тиша тремтіла, як тремтить загнане у куток мишеня, тиша хотіла тільки спокою. Тиша…

Яка тут бридка тиша! Вона боїться і ладна втекти в першу-ліпшу мить, і кожна мить може стати «першою-ліпшою». Вже половину шляху пройдено, вже навис над нами Коронований, уже наближаються Північні вежі… коли ж?..

Тиша не витримала і закричала.

Вітіг не знав, що саме в цей момент останній воїн другого загону опинився в районі «дії» Південно-Західної. Дізнається потім… якщо дізнається.

Небеса розійшлися, але Оберігаючий не з'явився, а натомість звідти посипалися стріли та каміння. Ущелина за спиною Орза відгукнулася глухими криками та переляканим іржанням. Він смикнув повід й озирнувся, машинально здійняв руку, вихопив з-за спини щит і підняв його над головою. Щось гепнуло по вигнутій, обтягнутій бичачою шкірою поверхні, відскочило.

Ряди змішалися, людей охопила паніка. Цього й слід було чекати. У раба є тільки життя, і той до нестями боїться його втратити.

— Назад! Я кажу — назад! Усі назад!

Вони знали це і без нього. Повертаючись, лаючись, люди мчали назад, до виходу з ущелини, підминаючи під себе інших. Хтось уже падав вниз, так і не усвідомивши, що сталося; хтось хрипів, затоптаний чобітьми, хтось перелякано дивився на стрілу, яка виросла із передпліччя. Багатьох скинули з коней, і вони тяглися слідом, заплутавшись у поводах.

Прокляття!

Вітіг визирнув з-за щита та подивився на Південно-Західну. На балконах вежі стояли люди, яких донедавна там ще не було; вони без зайвої метушні посилали стріли та каміння вниз, накриваючи практично всю територію. Вибратися звідси? — спробувати можна. Але більше шансів залишитися вільною людиною, привселюдно визнавши, що не віриш у Оберігаючого.

— Увага! — ревонув він, розуміючи, що найімовірніше більшість із його людей та людей Енга Цулана зараз не чують нічого, крім власного крику відчаю. — Увага!

Почули: несподівано багато людей повернулося і навіть зупинилося на мить.

— За мною, сюди! — він махнув у бік північного виходу з ущелини. — Вперед!

І штрикнув шпорою коня так, що той став дибки та відчайдушно заржав. Біжи, рідненький, біжи!

У північних вежах не повинні чекати на подібний маневр. Вірніше, повинні, звичайно, але зараз навряд чи чекають. Давайте!..

У Північних насправді не були готові. Хтось там, нагорі, невдоволено скрикнув, коли здогадався, що відбувається. Але — пізно. Ті, хто встиг, хто зметикував раніше за інших, вже були біля виходу з ущелини. Щоправда, тих, хто біг у хвості, дістало кілька стріл, але навіть ці, поранені, спромоглися вибігти із зони обстрілу. Тільки один залишився нерухомо лежати.

Так, Вітігу, а що далі?

Орз відвів свій маленький загін (сімнадцять людей, із них — п’ятеро поранених) далі від веж і дозволив зупинитися. Двоє, в яких у цій сутичці дивом вціліли коні, спішилися, решта просто попадала на землю. Так, семеро із сімнадцяти — раби (троє — поранених), решта — солдати. А чого ти чекав, Вітігу, га?

— Що тепер? — перелякано запитав один із воїнів, довговолосий світлий хлопчина, років двадцяти — двадцяти трьох. Він зиркнув на ущелину й здригнувся: там іржав поранений кінь, який ніяк не міг померти.

Ну і питаннячко в тебе, парубче. В яблучко.

— Чекати ночі, — звелів Орз. — Вночі пробиратимемося до своїх.

Він здогадувався, що швидше за все ця спроба заздалегідь приречена на невдачу. Півничани у вежах не ловитимуть ґав, будьте певні. Але про це потурбуємося згодом.

Нарешті поранений кінь замовк.

Тиша знову заспокоєно вмостилася та задрімала.

/зміщення — сонячний блик у краплині крові на клинку/

Обхад пильно спостерігав за побоїщем. Він дивився згори на метушливих людей в ущелині, на спокійних стрільців на балконах Південно-Східної. Потім відійшов до попелища вчорашньої ватри й умостився на колоді, де було розстелено дорожній плащ.

— Хумінів майже знищено, — повідомив Джулах.

Обхад здивувався:

— Ти очікував іншого? Кінець цієї різанини можна було передбачити задовго до початку.

— Здається, вам подобається війна, — зауважив жрець Ув-Дайгрейса, відходячи від краю Коронованого. — Дивно.

— Нічого дивного. Я люблю ризик, а війні він властивий так само, як і багатьом іншим проявам життя… та смерті. Але у війни є багато інших… аспектів, які я ненавиджу. Втім… облишмо це, гаразд?

Джулах не відповів. Він знову дивився на те, що відбувалося внизу. Судячи зі звуків, там уже все скінчилося, і тільки самотній крик піднімався ниткою жертовного вогнища до хмарин — і вище, до неба, сьогодні дуже яскравого, майже прозорого.

— Деяким пощастило врятуватися, — промовив жрець. — Частина хумінів повернулася у табір, частина — перейшла ущелину. Звідси, щоправда, їх майже не видно.

Можливо, все це підлаштовано спеціально? І ті, хто перейшов на цей бік, спробують знайти інший прохід? Навряд чи… Але варто переговорити з ятру.

— Скільки їх?

Певно, жрець думав про те ж.

— Близько двадцяти. Є поранені. У північних вежах не чекали такої спритності, але врешті-решт зрозуміли, що до чого, і зробили спробу виправитися.

Що ж, цілком може бути…

— Гадаю, нам слід прогулятися вниз, — зауважив Обхад. — Треба поговорити із горцями.

Джулах мовчки знизав плечима і продовжував споглядати картину побоїща.

— Що там? — запитав тисячник, уражений цією мовчанкою.

— Хуміни заворушилися в таборі. Схоже, вони готуються до облоги. Валитимуть дерева — і т. ін. У них із собою кілька невеличких балістоподібних машин.

— А ви очікували пам’ятник Ув-Дайгрейсові у повний зріст? — мугикнув Обхад.

Джулах смикнувся.

От я тебе і зачепив, парубче. Краще б тобі не забувати про те, хто тут хто.

— Я гадаю, час вирушати вниз. Не хочу повертатися у сутінках — на цій стежині можна спокійно переламати собі кістки.

— Мені здається, це не обов’язково, — вимовив Джулах.

Він опинився несподівано близько до тисячника, і це останньому дуже не сподобалося. Обхад звик чути, коли хтось до нього наближається.

— Що ти маєш на увазі?

За звичкою, що страшенно дратувала тисячника, жрець промовчав і почав повільно спускатися вниз стежиною. Пройшов трішки, зупинився та хаотично замахав руками, наче несподівано з’їхав з глузду й почав вважати себе вітряком.

За кілька хвилин Джулах піднявся назад.

— Невже думаєте, що нас залишили тут без нагляду? — в його голосі не було й тіні насмішки, але — проковтни демон! — саме нею й тхнуло від цих слів — так з-під дверей різниці тхне кров’ю та смертю, навіть якщо ти не бачиш розпанаханих сокирою туш.

Цього разу прийшла черга Обхада змовчати.

Аби не виглядати… демон! цей хлопець починає мене дратувати! — аби не виглядати повним бовдуром, він відійшов до краю Коронованого та мимоволі зазирнув на дно ущелини. Якщо ніхто не займатиметься вбитими, з часом там почне нестерпно смердіти. Втім, дивись-но, стерв’ятники, здається, вже тут.

Із небес, повільно й велично, немов вельможі, запрошені на урочисту зустріч до Пресвітлого, спускалися грифи. Один, найнахабніший, забив крильми та впав просто на зубець Коронованого, неподалік від тисячника. Наче розуміючи, що люди потребують їхньої допомоги, птах не боявся Обхада, котрий стояв неподалік. Гриф схиляв голову то в один, то в інший бік, придивляючись до трупів внизу. Обравши з його точки зору найкращий, птах ринув туди, де вже трапезували його товариші.

В Південно Східній хтось із молодих хотів підстрелити кількох птахів, але його спинили. Аби хоч ці стерв’ятники впоралися із мертвими. Інакше за кілька днів (а за такої спекоти — й раніше) неприємний запах стане неодмінною складовою буття гарнізонів усіх чотирьох веж.

— У нас гості, — тихо повідомив Джулах.

Тисячник обернувся.

Поряд із жерцем стояли троє ятру. Скільки дивлюся, стільки дивуюся. Ну чому вони всі — наче на одне обличчя.

— Нехай камінь під вашими ногами завжди буде надійним, — вимовив один із горців. — Чи все гаразд?

Обхад виклав свої підозри.

Ятру кивнув:

— Передам Ха-Кингові. Якщо виникнуть ще якісь ускладнення, повідом.

Вони рушили, попрощавшись.

— Ти мав рацію, — сказав тисячник, — вони дійсно слідкують за нами.

Обхад чекав від жерця чогось на зразок «це зразу було зрозуміло» або «я й сам не був певен у цьому до кінця», але той лише знизав плечима та, підхопивши сокирку, заходився збирати хмиз на ніч.

До вечора було ще далеченько. Але остаточно стало зрозуміло, що сьогодні битв більше не планується (якщо ту різанину можна назвати битвою). А от вночі слід бути напоготові — напевне частина хумінів, які прорвалися на північ, спробує повернутися.

Тисячнику мимоволі пригадалося, як він минулого разу потрапив у ці краї. Та історія майже забулася за теперішніми подіями, бачить Ув-Дайгрейс, їх вистачило б на кілька доль якогось звичайнісінького солдатика, ще й лишилося трохи, — …забулася, але тепер мимоволі виринала на поверхню свідомості, як виринає з дна Ханху крокодил, що відчував запах ослабленої антилопи.

У ті роки гарнізон Північно-Західної не мав особливих «напружень» у плані муштри й подібної рутини. Тобто, муштра, звичайно, була (все-таки Хранитель Лумвей — це Хранитель Лумвей), але не вирізнялася особливою суворістю, і якщо ти мав трохи спритності та вдачі, її вдавалося уникнути або, в усякому разі, не виконувати в повному обсязі. Тренування зі зброєю — стаття особлива, тут навряд чи солдат прагнутиме звільнитися, це — святе; але нескінченні шикування та марширування… Це, так би мовити, на великого любителя.

Такому відносно вільному дотриманню статуту сприяло й політичне становище. Хуміндар на ті часи був все ще порівняно молодою державою, яка щойно стала на ноги і складалася із різнорідних — як етнічно, так і мовно — племен; і ніким не розглядалася як конкурент-противник Ашедгунові. «Хто? Хуміндар? Не жартуйте!» Перший (і наступні) правителі цієї держави принижено запрошували Пресвітлих відвідати хумінську столицю і тим демонстрували своє підпорядкування Ашедгунові. Пресвітлі їздили, приймали дари, благоволили. Загалом, на зміну нападам диких племен (проти яких, власне, і було побудовано вежі) прийшла цивілізована (майже) держава, з котрою, як виявилося, вигідно підтримувати мирні стосунки. Декому, звичайно, це не подобалося, але в основному ашедгунці сприймали таку метаморфозу схвально. Нарешті на континент-острів прийшов довгоочікуваний спокій.

Коротше, Обхад, який опинився в Північно-Західній, дуже швидко занудьгував. Тоді, в часи своєї химерної юності, він гордо носив репутацію сміливця. А такі речі, як репутація, потребують постійного підтвердження, інакше подібний статус дуже швидко переходить до іншого спритника. Можливості? Як правило, такі ж зелені ровесники, для яких всі ці штуки із репутаціями мають значення, не залишають вас без уваги, і піддрочок ви отримуєте більше, ніж задосить.

Не багато хоробрості потрібно, щоб грубіянити офіцерам або під час переклички замість «Я тут» зобразити «благородну відрижку». Це трюки, за які себе перестаєш поважати. Майбутньому тисячникові треба було дещо значніше.

Про що розмовляють солдати в казармах? Правильно, про протилежну стать. Ні, не сумнівайтеся, кухарі сумлінно підсипають у суп спеціальний порошок, котрий знешкоджує певну кількість думок подібного спрямування. Але — по-перше, суп можна і не їсти, тільки вивудити шматки м’яса та різної там зелені, а по-друге, жодні порошки, були б вони навіть тричі «спеціальними», не перетворять нормального здорового мужика у повноцінного імпотента, чиє коло інтересів не поширюється далі, ніж «пожерти» та «помахати мечем». Отож, яких би зусиль не докладали кухарі з медиками, розмови у казармах ведуться перш за все навколо жінок: спогади, поради, філософські розмірковування з приводу та без приводу, байки типу «а я от чув».

— А я от чув, — зітхнув Нірих, — горці щомісяця, коли на небі — молодик, — влаштовують оргії. Збираються всім селищем, і кожен обирає ту, яку хоче. Ну і…

— Ти бачив? — презирливо запитав Обхад. Він не любив цього вискочку, як не любить будь-який лідер свого найсильнішого конкурента. Щоправда, Нірих був великим базікою, і тому його поважали менше, ніж Обхада.

Тепер вискочка хмикнув та постукав зігнутим пальцем по лобі:

— А ти поміркуй! Горці ж туди нікого не пускають. Але люди бувалі, сміливі, змогли пробратися та розповідали. Звичайно, на такий ризик не кожен…

— Коли не помиляюся, завтра молодик, — недобре посміхаючись, зауважив Обхад. — Саме час розім’ятися.

Звичайно, не могло бути й мови про те, аби залишити вежу звичайним шляхом, через підземний хід. Але друзі допомогли: звісно, у Південно-Західній мали в запасі певну кількість мотузяних драбин — одну з них і «позичили» на ніч. Прихопивши найнеобхідніше, Обхад спустився в ущелину і поквапився до північного виходу, аби стежинами дістатися на перевал Анг-Силіб та послідкувати за щомісячними оргіями горців.

Смішно подумати! Його спіймали за годину і привели у селище — яке мирно собі спало й не підозрювало, що мусить займатися у ці нічні години всілякими сексуальними витребеньками. А молодий ятру, почувши про те, по що прийшов до них ашедгунець, довго та образливо сміявся. Батько веселуна, щоправда, зупинив синочка. Урешті-решт, що знають півничани про горців?..

Обхада відпустили. Навіть подарували списа, щоб міг сказати: був, бачив; навіть сувенір приніс.

Але він тоді промовчав — бридко було пліткувати про нормальних людей. Тицьнув списа у руки ошалілого Ніриха та пішов до карцеру (Хранитель якось дізнався про авантюру). Після цього випадку авторитет Обхада надзвичайно зріс, та незабаром майбутній тисячник залишив Північно-Західну, і події давньої ночі поступово відійшли у минуле.

А от ім’я молодого ятру-веселуна мимоволі запам’яталося: Ха-Кинг.

/зміщення — жовтий блиск в очах чорного пугача/

Орз Вітіг ще раз оглянув своїх підопічних. Сутеніє. Треба щось вирішувати.

Узагалі-то, і вирішувати нема чого. Залишатися тут, на території ворога, без провіанту, без фуражу для коней, і чекати, доки свої пройдуть ущелину?.. Безумство. До того ж, за таке по голівці не погладять — зараз кожна людина на рахунку. Данн, напевне, і так божеволіє, намагаючись розв’язати задачку півничан.

Непоганий він чолов’яга, Охтанг; трохи, щоправда, ризиковий, але це навіть на краще.

Грифи так і сновигали по небу, наче чайки біля берега, коли на нього від туги викидається очманілий кит.

Двоє чудом уцілілих коней трохи заспокоїлися, але ніздрі їхні все одно несамовито роздувалися, відчуваючи запах смерті. Вітіг наказав рабам обмотати копита тварин ганчір’ям. Він ще не був певен, чи ризикне взяти звірів із собою — вони необережним звуком могли розсекретити задум — але чимось треба було відволікти людей. До того ж, впевненість, що Вітіг вірить: усі, навіть тварини, повернуться назад, — могло б трохи підняти поганий настрій маленького загону.

Але повернуться точно не всі.

У невеличкій печерці, яку вони використовували як тимчасове укриття, палало вогнище; поряд лежали поранені. Двом, схоже, незабаром належало назавжди вирушити під турботливу правицю Оберігаючого. Світловолосому рабу стріли пошкодили легеню, воїну з приморських країв у голову влучив камінь. Тепер у солдата різко погіршилося самопочуття, з носа текла кров, він не відповідав на звертання. Орз не був лікарем, але бачив: їм не вижити. Брати їх із собою у прорив — дурість, якої він робити не збирався.

— Смеркає, — сказав хтось. — Боже, там, напевно, повно грифів!

Вітіг різко повернувся.

— Я б порадив тобі боятися півничан, а не птахів. Кури з великими крилами навряд чи нам загрожуватимуть. Вони зараз не агресивні, ситі, а от у нас ще буде можливість перетворитися на їхню поживу, коли боятимемося якихось там грифів.

Несподівано забемкали дзвони. Важке гудіння наповнило ущелину й вилилося за її межі. Почулися окремі занепокоєні ляскання крильми — падальщиків сполохали.

Вежі перемовляються між собою. Можливо, просто обмінюються ввічливим «у нас все гаразд, а у вас?». Але ймовірніше, мова йде про «південців, що проскочили до північного проходу», і мова ця дуже проста та нехитра: «будьте напоготові, намагатимуться пролізти назад; зупинити, знищити».

Дзвони ще трохи подзеленькали та змовкли, залишивши гнітюче враження. Всі Орзові намагання підняти у загоні настрій, схоже, зійшли нанівець.

— Добре, готуйтеся, — кинув він підопічним і попрямував до ватри, аби подивитися, /чи не вирушили приречені до Оберігаючого/

як там почуваються поранені.

Приморець своє вже віджив. Він нерухомо лежав, і хоча тіло його ще зберігало тепло, але тепло це було позиченим у вогнища. Довговолосий світлий хлопчина, що сидів поруч із пораненими, повільно підвів очі на Вітіга та повідомив:

— Помер. Можете не перевіряти.

Ох, не подобається мені твій настрій, парубче. Нічого, там побачимо.

— А другий?

Можна було і не питати. Раб, як не дивно, ще дихав, нехай і слабо. Але йому лишалося не більше кількох годин.

Орз схилився над ним і поклав руку на плече, аби привернути до себе увагу. Червоні повіки ворухнулися, раб подивився на офіцера цілком свідомо, але говорити нічого не став. Чекав, поки щось скаже Вітіг:

— Послухай, ти мусиш дещо зробити. Розумієш? Кивни, коли так.

Світловолосий кивнув.

— У нас є коні. Відпускати їх я не хочу — мало що може трапитися, — раптом не проб’ємося і комусь доведеться повертатися, — але і прив’язувати — також не хочу. Коні ж ні в чому не винні. Коротше, я зроблю довгий повід і дам тобі, гаразд? Якщо ми до світанку не повернемося, відпустиш їх.

Раб повагався, але погодився:

— Тварини дійсно не винні, офіцере.

— Дякую, — Вітіг поплескав його по плечу та підвівся.

— Ну що, всі готові?

Безглузде запитання.

За допомогою Вітіга зробили повід потрібної довжини та передали рабові. Потім Орз глянув на небо і наказав «Уперед!».

Місяць поки не зійшов; може, встигнемо.

Безумовно, у півничан мають бути якісь засоби для освітлення Кріни, але це з’ясується тільки, коли прориватимемося. Допоможи Оберігаючий, щоб не надто пізно.

П’ятнадцятеро підійшли до входу в ущелину й завмерли. Зір поступово звикав до темряви, і незабаром вони вже розрізняли стіни Кріни, її дно та вайлуваті валуни, розкидані тут і там. На деяких, втягнувши у плечі лисі голови, сиділи грифи.

— Йти один за одним, — тихо наказав Вітіг. — Не галасувати. Розмовляти тільки у крайньому разі. Ходімо.

Для зручності він розбив увесь шлях на декілька невеличких ланок-переходів. Перша — від входу в ущелину до найближчого валуна з грифом. Природно, поряд із птахом він проходити не збирався, але все одно ця частина була вирішальною. Сполохається стерв’ятник і почне галасувати так, аби це могло привернути увагу вартових на вежах?

Гриф дрімав. Ситий і тому — лінивий, але достатньо чутливий, він підніс голову та повертів нею. Птах чув якісь звуки, але, через довколишню темряву, не бачив їхнього джерела. Все-таки гриф — денний падальщик, і його зір вночі майже ніякий. Зазвичай грифи ночують у якихось безпечних місцях, у гніздах або на неприступних скелях. Вони б і сьогодні вирушили туди, але важко злетіти, коли твоє черево по зав’язку набите м’ясом.

Люди завмерли — навіть раніше, ніж Вітіг встиг віддати наказ. Неодмінно треба було дочекатися, доки птах заспокоїться.

Гриф ще трохи покрутив лисою головою, потім, певно, вирішив, що небезпеки немає, і знову задрімав.

Загін рушив далі.

Чим далі вони заглиблювалися, тим нервовішими ставали птахи; до того ж, у кожному наступному переході люди ризикували переполохати все більше стерв’ятників.

Потім на Північно-Західній несподівано спалахнуло світло — відразу на кількох балконах, — і промені, які взагалі незрозуміло звідки взялися, вп’ялися у масивне тіло темряви. Перелякано скрикнули грифи.

Вітіг не знав, чи радіти цьому, чи клясти все на світі. Орз люто поглянув на своїх людей і мовчки, одними очима, наказав не ворушитися.

Що робити? Оберігаючий, що робити?!

Незрозуміло, чому так довго півничани збиралися… хоча, ні — все ясно, як божий день. Дали нам шанс виповзти зі схованки, а тепер осліплять та знищать раніше, ніж встигнемо щось вдіяти.

Перший промінь, найдальший, заворушився.

На Північно-Східній рухалися, шуміли — схоже, там теж збиралися запалити вогні.

Але перш, ніж півничани встигли це зробити, один із солдатів не витримав. Із гучним істеричним криком він помчав уперед, розмахуючи руками та сполохуючи сонних падальщиків. Ущелину наповнили різкі звуки і світло.

Решта маленького загону зметикувала, що ховатися далі не має сенсу, — і побігла. Вітіг вилаявся, впав. Він не міг кричати, бо його почули б у вежах, і тому Орз зробив єдине прийнятне у цій ситуації: піймав когось за ногу та різко смикнув на себе.

Людина впала, застогнала.

— Лежати! — несамовито прошепотів Вітіг. — Роби вигляд, що ти — здохляк.

Потім він спробував ухопити ще когось, але останній із втікачів інстинктивно вивернувся та помчав далі.

Ідіоти! Які дурні!

Вітіг був несправедливий у своїй оцінці і добре розумів це. Складно думати та тверезо міркувати, коли навколо гинуть твої соратники, а згори в будь-яку мить може налетіти смерть, що перетворить тебе на смердючий шматок м’яса.

В південних вежах також запалили вогні. Полетіли перші стріли.

Лучники не поспішали, довго прицілювались і відпускали тятиву лише тоді, коли були певні, що стріла відшукає жертву.

Відшукували.

Жоден із втікачів не пробився до своїх.

— Боже! — перелякано прошепотіли поруч. — Що тепер?

Орз поглянув на світловолосого хлопчину, який завмер праворуч та попереду.

Ну і питаннячка у тебе, парубче.

/зміщення — промені над вежами/

Несподіване гудіння дзвонів не дозволило Пресвітлому заснути, і Талігхіл встав з ліжка роздратований: Що за демон?!

Храрріп, котрий чергував біля дверей кімнати, пояснив. Звинувачувати у гаморі треба Хранителя Північно-Західної — пан Лумвей вирішив, що прийшов час обмінятися з іншими вежами якимись повідомленнями. От і обмінювалися.

Схоже, безсоння стає для тебе хронічною хворобою, — іронічно подумав правитель, потираючи спітнілі скроні. В кімнаті було душно та трохи смерділо, от тільки не второпати, від чого. Трупи ще не повинні так тхнути смердотою, та й стерв’ятники сьогодні як слід попрацювали. Що ж тоді?

Він пройшовся кімнатою, відшукуючи (вірніше, винюхуючи) джерело дискомфорту. Потім здогадався. Так і є! Вузький лаз між двох каменів та купка мишиного посліду. Вже й сюди залізли! Тьху, яка гидота!

Талігхіл наказав охоронцеві попіклуватися, аби нору заліпили, а сам вийшов з кімнати страшенно лютий. Він хотів зазирнути до казарм Вільних Клинків, але потім передумав та попрямував нагору, до дзвіниці.

— A-а, це ви, правителе, — всміхнувся йому пан Лумвей, простягаючи руку, аби допомогти Талігхілові піднятися на майданчик. — Знову не спиться?

— Дзвони.

— Ну, зрозуміло. Нічого, незабаром звикнете до всіх цих дрібниць, будете спати як мертвий.

Пресвітлий змовчав. Його увагу привернули дивні споруди, які встановлювалися тут, біля бійниць, а також кількома балконами нижче.

— Що це?

— Це? Механізми на зразок маяків, за допомогою них ми збираємося засліпити хумінів, що пробралися до північного виходу. Як вважаєте, вони намагатимуться повернутися до своїх?

— Звичайно. А що їм залишається робити? Хоча, можуть і пошукати гірські стежки, — але навряд. Це потребує багато часу, а шансів на успіх майже немає.

— І ми так гадаємо. Сьогодні, як смеркне, ввімкнемо ці штукенції. До того часу на балконах вже стоятимуть наші снайпери, тож їм не пробратися.

Хтось із дзвонарів прошепотів:

— Стільки мороки через два десятка людей.

Талігхіл повернувся до нього:

— Одне з головних правил життя — ніколи не залишай ворога у себе за спиною.

Дивно, чому це він раптом так розбалакався, але з іншого боку — чому б не повчити розуму цих людей.

Послухай, приятеле, ти лукавиш із самим собою, бо жалієш їх і тому ведеш із ними мудрі розмови, махаєш рукою. Але — від правди нікуди не дітися — більшість із них приречені тобою на смерть. Збираєшся відкупитися від совісті такими дешевими подачками?

— Що там коїться у таборі противника? — запитав Тієліг.

Він щойно піднявся сюди і тепер стояв, кутався у свій незмінний балахон та дивився У ніч.

— Що роблять хуміни? — повторив він.

— Ворушаться, — відповів Хранитель. — Втямили, що до чого, і готуються до серйозної облоги за всіма правилами. Будують машини, хоча, схоже, частину вони притягли з собою. Завбачливі.

Задоволений відповіддю, жрець подякував. Пресвітлому здалося, що Тієліг трохи збентежений, але не став надокучати Верховному своїми запитаннями.

Замість цього знову звернувся до пана Лумвея.

— Скажіть, коли, за вашими припущеннями, хуміни розпочнуть облогу?

— Коли? Напевне, вже завтра. Їхній данн повинен розуміти, що час працює проти нього. Але до нас, мені здається, справа дійде ще не скоро. Хоча розслаблятися я б не радив.

Вони помовчали, а потім Хранитель несподівано швидко перехилився через парапет, чи то щось вишукуючи, чи то вслухаючись.

— Або мені здалося, або хуміни вже намагаються пробитися до своїх. Птахи внизу нервують. Гадаю, час починати.

Посильний вирушив на нижні балкони, аби передати команду.

Пробігаючи сходами, він зіткнувся із похмурим найманцем, одним із тих «везунчиків»-каторжан, які тепер, згідно наказу Пресвітлого, могли швендяти по всій вежі. Ну, не «швендяти», звичайно, і не скрізь, але так чи інакше, а простим людям було від цього не по собі. Все-таки, небезпечні типи, колишні смертники.

Мабор в останній момент спромігся вхопити посильного за рукав та запитав:

— Що там відбувається?

Хлопчина наспіх переказав та помчав: чи то доручення було таким невідкладним, чи то острахом перед здоровилом таким сильним.

Казна-що, — вирішив Скажений. — 3 жиру казяться. Найголовніше ще попереду.

Він похитав головою, наче не довіряв дійсності, в якій його, Мабора, зробили помічником десятника Шеленгмаха. Неймовірно, він до такого не звик. І звикати, між іншим, не збирався. Просто у Мабора вистачало здорового глузду, аби зрозуміти та підкоритися подіям. Є молодики, які віддають перевагу іншому: перти навпростець, як мчить на противника, нахиливши лобату голову, буйвол під час гонів, — Скажений не з таких. Він — тигр, і, наче тигр, за необхідності відступить у високу траву, зачаїться та чекатиме — чекатиме своєї миті, тієї, коли ворог підставить спину під удар пазурів та ікол; і вже тоді Мабор не зволікатиме. Він сповна відплатить і Гостроязикій, і старшенькому братикові, і Согові — всім, кому заборговував. Він заплатить, він…

Хтось, пробігаючи, штовхнув Скаженого, і «везунчик» розвернувся всім тулубом, аби як слід провчити зухвальця. Він — вільна людина, і час уже іншим навчитися ставитися до нього відповідно.

— Вибач, — худорлявий підліток, який штовхнув Мабора, зніяковіло всміхнувся та знизав плечима. — Я не хотів.

— Правда? — скептично запитав Скажений. — А чому «вибач»? Чи тебе не вчили ввічливості, парубче? Здається, у такому випадку кажуть «вибачте».

Підліток знизав плечима:

— Але ж ти Вільний Клинок, чи не так? А в нас заведено казати один одному «ти».

Мабор посміхнувся:

— У кого це «в нас»?

— У Вільних Клинків, — пояснив співрозмовник, ніби це само собою зрозуміло.

— А ти, виходить, Вільний Клинок?

Підліток набундючився від погорди.

— Так, я Вільний Клинок. І був занесений у перелік нарівні з усіма.

— І битися будеш «нарівні»?

— Буду, — кивнув той. — Обов’язково.

— І людей вбивати, лити їм на голови розпечену олію, кидати каміння, так? Дробити кістки, ударами стріл фарширувати череп очними яблуками, га? Обов’язково?

Підліток розгублено здригнувся.

— Так, парубче, схоже, такого у твоїх забавах не було?.. У це ви не грали.

— Залиш хлопця у спокої! — прогримів до демонів знайомий голос із верхнього сходинкового майданчика. — Чуєш, Маборе?

Скажений вигнув шию та подивився нагору, хоча і так знав, кого там побачить.

— Чую, братику, чую, старшенький — як не чути? Тільки ж я не чіпаю хлопця. Це він мене штовхає, вбогого. Зухвала нині молодь, не здається?

— Це правда, Кене. Я його зачепив мимоволі, сам винен, — подав голос парубок.

— Добре, Кейосе, йди, куди йшов. Нам треба переговорити. Йди.

Хлопчина кивнув та, збентежений, побіг сходами вниз. Скажений ковзнув по ньому поглядом і знову втупився у Кена:

— Переговорити? Про що, скажи на милість?

Клинок уже спускався до нього, повільно, не поспішаючи, і Мабор мимохіть порівняв його з диким ведмедем. — Бурим, великим та лютим, який, запримітивши чужинця, стає на задні лапи та загрозливо суне, аби продемонструвати, хто у лісі господар. І ще чомусь пригадалося, що за все їхнє життя старший брат тільки одного разу застосовував до молодшого «силові засоби виховання», — коли той нагрубіянив матері. Сідниця боліла кілька днів; до того ж, довелося вибачатись, а це зачепило гордість Мабора (нехай навіть у душі він розумів, що помилявся).

— Та, про різне побалакати, — сказав Кен. — Про зухвалу молодь у тому числі.

— Пішов ти!!!…

— Розумію, розумію. Розумію щодо молоді, — Скажений посміхнувся самою нахабною посмішкою зі своїх коронних. — Захищаєш, піклуєшся. А що, порошок, який так щиро додають у жратву кухарі, діє тільки на тих, у кого є потяг до протилежної статі? Або ж ти потайки виливаєш суп, га? А можливо, великим начальникам — ти ж у нас великий начальник, чи не так? — порошок додавати не годиться, а молоденьких хлопчиків — скільки завгодно?

Несподівано Кен опинився поруч; він ухопив Скаженого за вилоги нової сорочки та притяг до себе. При цьому обличчя Клинка залишалося незворушним, наче у висіченої з дерева статуї на мосту через Ханх.

Він струснув Мабора, як трясе господиня стару ковдру, аби вибити пилюгу, — потім розвернув та жбурнув униз.

«Везунчик» впав на кам'яні сходинки й відчув у роті знайомий ще з Могил солоний привкус.

— Я б прибив тебе, але не для цього витягав із рудників, — сказав Кен звідкись згори. — Тому живи, але знай: твоє життя давно вже нічим не відрізняється від життя клопа. І в цьому винен ти, брате. Я дав тобі ще один шанс, а ти його знову похерив. Як знаєш, це — твоє життя.

Скажений змусив себе підвестися і подивитися у спину Кену.

— Які ж ми благородні та милосердні, братику! Що ж, там, в Ув-Дайгреса, тобі, можливо, зарахується, що ти колись зберіг життя одному клопові. Хоча, навряд. Маю певні сум…

Він закашлявся. Все-таки щось там у мені зіпсувалося від оцих сходинкових перельотів.

Кен, звісно, не відповів.

Мабор витер долонею кров із розбитих вуст й сплюнув криваву слину. Краще б вже добив, благодійник. Усе одно здихати в цих вежах.

Швендяти по Північно-Західній розхотілося, і Скажений попрямував до казарм «везунчиків».

Як з’ясувалося, там на нього вже чекав Шеленгмах.

Трипалий розповів, що хуміни «активізувались і, ймовірно, готуються до серйозної облоги». Взагалі ж, усе зводилося до того, що віднині, аби хоча б частково відновити втрачену на рудниках форму, «везунчиків» зобов’язували тренуватися по кілька годин на день. Звісно, якщо вони не будуть зайняті нагальнішими справами.

Відповідальним за це Шеленгмах призначив Мабора. Скажений уїдливо (але так, аби звучало не надто явно) подякував Трипалому за довіру і тут-таки наказав усім вимітатися з казарм та йти на тренування.

Стати з кимось обличчям до обличчя та помахати мечами, нехай навіть — дерев’яними, було якраз те, чого Маборові зараз більше за все не вистачало.

/зміщення — клинок розтинає в повітрі сонячний промінь/

Орз із хлопчиною пролежали не рухаючись близько години. Точніше сказати він не міг.

Хоча, якщо послуговуватися суб’єктивними відчуттями, Вітігу здавалося, він валяється тут, на залитих кров’ю каменях, приблизно вічності дві — три.

Тільки-но вони впали, Орз наказав хлопцеві замовкнути й забути, що вміє ворушитися. «Навіть коли на тобі всядеться вся зграя тутешніх стерв’ятників, мусиш лежати нерухомо». (Тут, звичайно, десятник трохи перегнув палку, бо якби птахи вважали їх трупами, то зразу ж почали видзьобувати очі та розпанахувати черева, — а тут уже не до маскування. Але Вітіг сподівався, що у темряві стерв’ятники будуть таки дрімати, незважаючи на промені, які ще повзали в ущелині).

Але лежати тут до світанку не годилося. Треба було вибиратися.

Прочекавши неймовірно довгу годину та впевнившись, що у вежах заспокоїлися, Орз розповів хлопцеві свій план. Загалом, не план навіть, а так, єдиний можливий вихід із ситуації, в якій вони опинилися (якщо, звичайно, не брати до уваги смерть як інший ймовірний вихід).

За сигналом Вітіга вони поповзли назад дуже повільно — повільніше, ніж сунеться небом розпечене сонце. Аби жоден дозорний не помітив, коли раптом, усупереч сподіванням, якийсь випадковий промінь зачепить їх.

Орз із самого початку вирішив повертатися до північного виходу. Туди було значно ближче, ніж до своїх, а зараз цей аргумент грав вирішальну роль у розмірковуваннях Вітіга. Потім якось виберемося. Наші обов’язково прорвуться, і все буде гаразд. Якось виберемося.

Стерв’ятники від денної трапези та нещодавнього хвилювання, на людей уваги вже не звертали. Ті були «живою падаллю», якій ще треба трохи проіснувати, аби нарешті «стати придатними для вживання».

Хлопчина поводився біль-менш пристойно, не нудив і не намагався підвестися та побігти — спрацював досвід попередників. А ще кажуть, що дурний приклад — заразний! Він, щоправда, коли повз, намагався задирати догори зад та пересуватися рачки, але лютий Вітіг пошепки досить популярно пояснив, що трупам, навіть найсвіжішим, уже не світить стояти на кінцівках… — пацан затих та акуратно звивався на череві.

Сяк-так дісталися до виходу з ущелини. Темна пляма неба потроху почала сіріти, розбавлена світлом, але це вже не мало значення, бо вони вибралися із зони враження. Вітіг підвівся та дав руку хлопцеві:

— Вставай. Далі можна йти.

Пацан спочатку не зрозумів і витріщився на нього, потім вчепився у долоню десятника і почав повільно підніматися. Тільки зараз Орз усвідомив, що його супутник майже на межі знесилення — фізичного та психічного. Втім, і сам десятник зовсім не почувався здатним навіть на те, аби проповзти ту ж дистанцію ще раз. Але він — старший і не має права на слабкість.

— Ходімо.

В печерці залишилися деякі їхні речі, трохи хмизу — можна буде хоча б розпалити вогнище та відпочити.

Пожерти б ще чогось, але це відповідно до ситуації. Тобто, не раніше, ніж за годинку-другу після глибокого сну. Добре б ще, якби коні залишилися…

Але ця сподіванка була марною. Раб, мабуть, відпустив звірів; якщо не тоді, коли почув крики та удари каменів, то вже зараз — точно. Вже зоріло.