ДЕНЬ ДВАНАДЦЯТИЙ (дещо пізніше)

— Карно! Ви тут?

Звичайно, це писака. Здається, від нього ніде не сховаєшся.

— Так, — мовила вона. — Ви щось хотіли?

— Мугід казав, що починається оповідь. І — уявіть — пропав Нулкер.

Я розважливо промовчав.

— Скажіть, нехай зачекають. Я зараз.

Ми з’явилися у кімнатку для оповідей із певною різницею у часі, але Данкен все одно витріщився на мене, наче стара дівуля — на кота, якого підозрює у розпусті. Я відвісив журналістові блазнівський уклін (не втримався) і опустився в крісло.

Мугід був на місці, і його погляд дратував сильніше, ніж Данкенів. Мене оцінювали — от такі відчуття…

Клятий дідуган! Коли ж нарешті все це скінчиться?..

ОПОВІДЬ ЧОТИРНАДЦЯТА

— Коли ж, нарешті, все це скінчиться?

Запитання, спрямоване до небес, небеса, як і належить, проігнорували. Вони куталися в сиве клоччя диму та запопадливо ховали сонце подалі від людців, які затіяли смертовбивство. Загалом, Обхад небеса розумів. Тисячника теж не тягло розглядати події в долині. Тим паче, що ашедгунці, схоже, потроху здавали позиції.

Навіть після тієї ночі, коли завдяки сміливій вилазці бійців із Північно-Західної було завдано шкоди одній із хумінських катапульт, перевага все одно залишалася на боці південців. Вони розважливо та цілеспрямовано обстрілювали південні вежі, поки не позбавили їх бойових балконів. А через вузькі бійниці та дверні отвори, що вели на неіснуючі балкони, як слід відбивати натиск супротивника стало неможливо — на жаль. До того ж, хуміни застосовували тактику «викурювання», накидавши за допомогою вцілілої катапульти та баліст купи хмизу до самісінької основи вежі, а потім запалили деревину.

Наступної ночі хуміни зробили першу спробу взяти вежі штурмом. Вона майже вдалася, але в останню мить, коли вороги лізли по приставних драбинах, а дехто навіть ускочив усередину через балконні отвори, — в останню мить у ашедгунців наче відкрилося друге дихання — і вони відбили атаку. Драбини таки скинули, тих хумінів, які залишилися у вежах, перерізали, а решту — засипали дощем стріл та як слід полили розпеченою олією, котру тримали саме для такого випадку і до слушного часу берегли.

І весь цей час безперервно, наче якась стихійна музика демонічного походження, в ущелині калатали дзвони. Зрідка замовкали — тоді чулося тявкання шакалів та крики стерв’ятників. Боягузливі шакали не зразу приєдналися до грифів та інших пернатих. Але вже через деякий час, не здатні перебороти спокуси, чотириногі хижаки уже не лякалися ні калатання дзвонів, ні гуркіт боїв. Багатьох, дуже багатьох вбивали випадкові стріли або ж каміння, але решта не бажала забиратися геть. Певно, це було і на краще, бо трупів, які лежали на дні ущелини, з дня на день ставало дедалі більше. Спочатку сморід викликав у Обхада нудоту, але потім тисячник звик, перетнув рубіж, за яким на подібне організм просто не реагує.

Робити було, по суті, нічого. Він вивчив назубок усі можливі сигнали небезпеки, які слід передавати, коли хуміни знайдуть стежину. Він облазив уздовж та впоперек Коронованого; запасами палива та їжі, заготовленими наперед, певно, користуватимуться ще й ятру (хто виживе).

Джулах таки знайшов вихід зі становища. Жрець відшукав десь шматок деревини та вирізував із нього фігурки: коней, грифів, людей. Вирізав навіть одну маленьку вежу, схожу на Північно-Західну.

В Обхада за душею вміння, здатного боротися з нудьгою, не було. Тому він годинами сидів біля ватри, пригадуючи минуле, іноді блукав схилом Коронованого та багато спав. Зараз від нього нічого не залежало, лишалося тільки чекати. Він чекав.

Але:

— Коли нарешті все це скінчиться?

Тисячник ще раз подивився на небо, затягнуте димовою завісою, і вирішив, що непогано б прогулятися. Він і так майже весь час на одному місці, незабаром у трав’яній чуприні бескида лисину просидить. Ні, точно — час пройтися.

Стежка, якою він спускався, була неширокою та місцями звивалася, наче оскаженіла змія. Обхад пройшов приблизно півшляху і вирішив вже повертатися, але в цю мить його увагу привернула самотня постать на гірській дорозі, що оббігала підніжжя Коронованого, — на тій дорозі, якою ятру привели їх із Джулахом до бескида. Постать рухалася до Коронованого, і навіть із такої відстані тисячник міг побачити, що це не горець, — принаймні, не схожий на жодного з відомих йому горців. Ті були високими та худорлявими, а ця людина — кремезна та дебела.

Обхад на хвилину завмер, вирішуючи, що ж йому робити. Бігти за жерцем — не вистачить часу. Треба ловити цього «мандрівника» самому.

Він побіг униз, пригинаючись, намагаючись, аби подорожній не помітив. А коли вже біля самої дороги визирнув за валуна, — зрозумів: не помітив.

Людина була явно не з цих країв. Хоча шкіра і була засмаглою, що характерне для всіх ятру, але помітно світлішою за засмагу горців. Та й риси обличчя…

Так. Посох, торбинка за плечем — нічого більше. Але вміючи, можна вбити і посохом. Тому…

Обхад плигнув, тільки-но подорожній дійшов до його схованки, і схопив незнайомця за шию перевіреним прийомом, коли будь-який різкий рух полоненого може спричинити перелом хребта. Людина здригнулася, смикнулася і відразу відчула, що краще не опиратися. Незнайомець завмер, але — на подив тисячника — мовчав, наче від хвилювання позабув усі слова. Навіть не скрикнув.

Тепер зв’язати руки і…

— Відпусти його, людино Пресвітлого.

Це хтось за спиною, ймовірніше за все — ятру. Але якого демона вони втручаються?

— Я відпущу, — сказав Обхад. — Головне — аби ви його потім не проґавили.

Він послабив захват та стусаном під сідницю штовхнув полоненого вперед.

— Не знаю, як ви його пропустили, але честі це вам не робить. Ха-Кинг обіцяв, що жоден вивідувач не пробереться через ваші застави. І що я бачу?

— Це не вивідувач, — горці обступили Обхада та його «здобич» з усіх боків. — Він ходить тут кілька тижнів. Він — Позбавлений.

— Що значить Позбавлений?

— Боги позбавили його розуму та відібрали можливість розмовляти, — пояснив ятру, мабуть, головний в загоні. — Позбавлених не чіпають, на них — відзнака Богів.

Обхад розсміявся тріскучим сміхом:

— Правда? А ви не думали, що Позбавленого дуже легко вдавати?

— Але він з’явився тут до початку війни, — заперечив ятру.

Тисячник похитав головою.

— От що, ведіть його нагору, в наш табір, та попросіть прийти Ха-Кинга. Разом і вирішимо, що це за птах, — Обхад вказав на Позбавленого, який підводився з землі. Обтрусившись, той, наче нічого й не сталося, почав прилагоджувати на плече торбинку.

— Давайте його до табору, — тисячник бачив, що горці вагаються, і тому наполягав. — Справа не дріб’язкова. Якщо я помиляюсь, то особисто вибачусь перед цією людиною.

Позбавлений не пручався, коли горці підштовхнули його до стежини, яка вела на верхівку бескида.

У таборі було порожньо. Валялася незакінчена фігурка крокодила, поряд лежав залишений Джулахом ніж. Сам жрець, як з’ясувалося, заліз у курінь та міцно спав. Обхад не став його будити, оскільки все одно до приходу Ха-Кинга не збирався вживати ніяких заходів. Може, звичайно, я й помиляюся…

До його плеча торкнувся один з ятру та відізвав убік. Мовчки вказав униз.

Досить було одного погляду, аби зрозуміти: Південно-Східна не протримається більше ніж одну — дві години. А може, й менше.

/зміщення — остання агонія вмираючих вуглин/

Уся справа в несподіваності. Ніхто й подумати не міг, що хуміни прорвуться саме сьогодні. Тому і до евакуації були неготові.

Чергова атака південців не обіцяла нічого нового, потомлені лучники разом із інженерами дрібних вежевих баліст ставали по місцях, як кілька днів поспіль: так іде на важку працю селянин, котрому треба заробити на життя.

Катапульта знову підкинула догори свою ложку, і захисники Південно-Східної звично пригнулися, спостерігаючи за траєкторією падіння снаряда. Той упав нижче, ніж було потрібно, і дехто вже почав підводитися, відшукуючи поглядом ціль для своєї стріли.

Снаряд вибухнув.

Вежа здригнулася, намагаючись встояти, і таки встояла, — але… У стіні утворився отвір зі рваними краями, до якого вже приставляли драбини, а скинути їх не було кому — всіх, хто опинився у момент вибуху поряд, можна знайти лише в краю Ув-Дайгрейса.

Лучники з верхніх поверхів вкрили ворогів дощем стріл, до пролому вирушило кілька десятків, але ті точно не встигали. Хумінські стрільці також не ловили ґав.

Штурм розпочався.

Південці вдарили різко та жорстоко, не жаліючи себе, а тим паче — супротивників. Вони дерлися по драбинах так, наче від цього залежала доля всього світу. Тих ашедгунців, хто встиг дістатися до пролому, зустрічали не люди — звірі, ладні перегризти горло будь-кому, — тільки б решта залізла без перешкод. Зі стрілами, які стирчали з тіл, наче уламки гладеньких кісток, заляпані у крові ворогів та соратників, хуміни піднімалися у вежу, аби вмерти, та — вбити.

Ашедгунці відступили. Не могли не відступити — втомлені від постійного нервового напруження, смороду, смерті, приголомшені лютим натиском супротивника. Бій перемістився у коридор, вже бігли сходами арбалетники, щоб одним-двома залпами відкинути хумінів назад, загасити атаку, зупинити… Натовп південців зім’яв небагатьох списоносців, що стали на їхньому шляху, зім’яв, втративши при цьому чотири п’ятих свого складу; але позаду насувались наступні хуміни, що видерлися сюди драбинами, і арбалетчики лише один раз встигли розрядити зброю, а потім їх захопило, зім’яло, потягло, роздираючи на шмаття, втоптуючи в підлогу.

Повторно — й успішніше — ашедгунці спробували зупинити ворога на сходах. Це вдалося, хоча й ціною багатьох втрат; південці відкотилися, закріплюючись на захопленому поверсі.

Хранитель Хіффлос наказав готуватися до відступу. Це не було боягузством, лише об’єктивним виходом з ситуації. Лучники на стінах не можуть завадити хумінам підніматися у пролом, і незабаром, коли кількість південців у вежі стане критичною, ті просто виллються на сходи та почнуть повільно, але невблаганно вирізати всіх захисників. Отож, далі залишатися у Південно-Східній — самогубство.

Та будь-який відступ має сенс лише доти, поки не перетвориться на втечу. Хранитель спромігся створити щось схоже на дисципліну в охопленому відчаєм війську свого гарнізону та почав потроху, позагінно, випускати їх через підземний коридор до Північно-Східної. Але якщо подібний маневр легко здійснити з тими, хто знаходився нижче захопленого хумінами поверху, то верхні, практично, виявилися відрізаними від шляхів до відступу. Перечекавши приблизно півгодини й перепочивши, південці кинулися в атаку, захопили сходи і розсипалися по верхніх та нижніх поверхах вежі.

/зміщення — далеке світло маяка у штормову ніч/

Бред Охтанг дивився, як його воїни зникають у розломі, і розумів, що половина з них не доживе до ночі. Але цей прорив був потрібний, а він не зміг заперечити Співрозмовникові. Можливо, це на краще. Можливо, так і треба. Можливо…

Вчора Нол Угерол явився в шатро данна та виголосив: мовляв, далі так тривати не може. Облога затягнулася. Результатів немає. Час іде, і він працює на півничан. Треба форсувати…

Охтанг розвів руками: як?! З однією балістою?!

На що жрець зауважив: втрата балісти — твоя провина, данне. Але і тієї, що залишилася, має вистачити.

Виявилося, що за порадою Угерола алхіміки виготовили спеціальний снаряд, який вибухне та проб’є кам’яну стіну однієї з веж. Потім — черга воїнів виявити майстерність.

Охтанг заперечив: не зможемо. Задавлять кількістю, у них перевага.

«Дай жовтих пелюсток ша-тсу», — незворушно сказав Співрозмовник.

«Ну, я не знаю…»

Здригнулася та затанцювала тонка кіска: «Це не порада, данне. Це — наказ. Виконуй».

Бред виконав. Хоча й залишав на самий крайній випадок, хоча і знав у душі, що намагатиметься ніколи цього не застосовувати. Жовті пелюстки ша-тсу — страшна річ. Дай їх пожувати людині, і вона вже не людина — демонічне створіння, яке прокинулося і ладне підім’яти все під себе. От тільки цій демонічній сутності (котра, до речі, на думку алхіміків, частково властива кожній людині) не вистачає ресурсів людського тіла, і тому за кілька годин той, хто жував кляті пелюстки, вмирає від розриву серця. Якщо доживе до того часу.

Жахлива це річ — пелюстки ша-тсу. Добре одне: солдат, хоч і перетворюється у тварину, але мову розуміє і накази офіцерів виконує, нехай і з запізненням. А в цілому — все одно той, хто жував пелюстки, стає надто непередбачуваним, аби зловживати такими речами. Не кажучи вже про його невідворотню смерть.

Тепер Бред спостерігав, як його воїни штурмують Південно-Східну. Не було сумніву, що ще до смеркання в ній не залишиться жодного півничанина. Втім, данна це мало надихало. Бо було ще три вежі, і якщо використовувати кожен раз ша-тсу… Так ніяких солдат не вистачить. Треба щось інше.

/зміщення — вогні нічного міста з висоти пташиного польоту/

Тогін зметикував, що до чого, коли було вже надто пізно. Він устав сьогодні біля бійниць разом зі своєю десяткою та вражав супротивника, доки не скінчилися стріли. Лише тоді дозволив собі відпочинок. Відклав лук, поглянув униз — там коїлося щось неймовірне: крики, хаотичний рух маси тіл, у обладунках та озброєних клинками…

Поруч зітхнув один із гарнізонних:

— Ет досада! Як же підрахувати вбитих?!

Шрамник, не розуміючи, подивився на нього:

— Що?

— Та я тут, на арбалеті, — стрілець вказав на ложе, — насічки роблю. Скільки, виходить, убив. А тут, у такому натовпі — хіба ж розбереш?..

Тогін підшукував підходящі слова, але в цей час щось ткнулося в плече, і він із подивом побачив там стрілу. Здається, вона не зачепила ніяких життєво важливих судин, навіть в тіло не вп’ялася як слід, застрягши у цупкій шкіряній куртці — але все одно… неприємно. «Везунчик» відійшов убік і почав витягувати «подарунок» хумінів.

«Відступати», — пронеслося коридором. — «Відступати!»

Зараз, певно, теж якийсь хумінський стрілець робить засічку на луці, навіть не підозрюючи, що я — живий.

Несвоєчасна думка.

Тогін жбурнув геть стрілу, мигцем оглянув рану (тоненька цівочка крові, швидко загоїться) та подивився на спустілий коридор.

— Гей, хлопче, поспішай, — ляснув його по плечу (дякувати Богам, по здоровому) стрілець, який жалівся на неможливість точного підрахунку вбитих. — Незабаром тут будуть хуміни. Саме час забратися звідти, чи не так?

І зник, не піклуючись про те, чи сприйме Тогін його пораду. Люди бігли до сходів, а він чомусь не рухався з місця. Що означає — «хуміни незабаром будуть тут»? Невже наші не змогли відкинути їх назад?! Це ж неймовірно!

Заціпеніння потроху відпускало. Мабуть, спрацьовували якісь природжені, несвідомі інстинкти, на кшталт потягу до життя. А можливо, через тремтячий переляканий голос, який пролунав позаду:

— Де всі?

Шрамник обернувся: там стояв джура Хранителя Хіффлоса і з жахом дивився на труп у чорній калюжі крові, що скоцюрбився біля стінки.

— Забудь, хлопче, — змахнув рукою Тогін. — його вже не врятуєш. Давай-но краще вибиратися звідси.

— Сьогодні вранці він обіцяв мені показати «штопора», знаєте, коли один меч підвертає інший… — хлопчик не доказав та схлипнув. — Сьогодні вранці…

Шрамник не знав, як втішити джуру. Йому ніколи не вдавалося спілкування з дітьми. До того ж, він не був певен, чи треба зараз втішати хлопчину, чи добрий ляпас допоможе більше.

От що дивно: бачить це не вперше, а звикнути ніяк не може.

— Добре, — сказав Тогін. — Добре, ходімо. Сьогодні занадто багато невідкладних справ. Якщо захочеш, я покажу тобі «штопора», коли випаде вільна хвилинка.

Дивно, але від цих слів хлопчина заплакав ще сильніше, отож мимоволі довелося застосувати другий варіант. Ляпас зупинив ридання.

— Треба забиратися звідси. Хуміни вдерлися у вежу, ясно?

Він кивнув, у великих очах завмер подив.

— А де всі?

— Уже пішли, — Тогін навіть не підозрював, що має стільки терпіння. — Нам теж давно вже час.

Вони швидко рушили коридором до сходів, руйнуючи мертву тишу. Десь внизу несподівано закричали відразу кілька пельок, потім забряжчали клинки.

Схоже, ми таки спізнилися.

Шрамник перехилився через поруччя і подивився вниз. Там колихалося море людських тіл, і багато з тих, хто був одягнений у форму вежевого гарнізону, вже впали. Ще трохи, і…

— Назад! — люто прошепотів Тогін. — Швидше назад!

Прорватися вже не вийде. Але якщо зачаїтися… Зрештою, хуміни навряд чи будуть влаштовувати у Південно-Східній свій табір, у них, наскільки я розумію, інші завдання.

Він потяг хлопчину за собою, вчепившись у його руку, а в іншій стискав ніж. Потім здогадався і заховав клинок у піхви — бігти стало зручніше, можна було притримуватися другою рукою за стінку.

— А-А-А-А!!! — долинуло знизу.

Схоже, справи у захисників вежі складалися не найкраще. Ймовірно, саме зараз хуміни пішли на прорив, і їм не треба буде багато часу, аби зім’яти наші лави.

— А-А-А-А!!! — залунало звідусіль. І знову: — А-А-А-А!!!

Потім Тогін намагався не прислухатися.

Він подумки шукав той куточок, де міг би сховатися разом із хлопчиком і де б їх не знайшли. Ну, скажімо, де шанси нас відшукати були б якнайменшими.

«Везунчик» усвідомлював, що їм доведеться ще й харчуватися; він, можливо, якось пересидів би, а от невдаха-джура — навряд чи довго протримається без харчів. Отже, найкраще для їхньої мети підходить якийсь склад. Швендяти по окупованій вежі в пошуках харчів Тогін не збирався.

Вони піднялися на кілька поверхів вище — туди, де, як пам’ятав Шрамник, знаходився невеличкий склад із малими хлібцями, що мали корисну властивість — довгий час не черствіти та не псуватися. Це був НЗ вежевих кухарів, і, взагалі, солдати про нього не мали знати, але дехто з гарнізонних не просто знав, а іноді й користувався. Одного разу за цим заняттям його застукав Тогін, в результаті «везунчик» і познайомився з таємницею хлібців, а гарнізонний спритник почав поводитися обережніше. Закладати його Шрамник, звичайно, не став.

На поверсі хтось був. Двоє розмовляли, причому, на підвищених тонах. Тогін завмер, даючи знак хлопчикові не шуміти, і почав прислухатися. Голоси, які долинали з-за рогу, були знайомі.

Сог та Укрін.

— Я кажу тобі всоте: його тут немає! — виголошував Кістлявий. — Він або вже втік з усіма в Північно-Східну, або десь подох. Люди сьогодні мруть десятками, тож…

— Виключено! — сказав Укрін. — Він не міг піти в Північно-Східну, бо його бачили вище місця прориву.

— Можливо, йому вдалося…

— Виключено! — повторив Укрін, потроху дратуючись. — Він десь тут, живий або мертвий. Краще, якби живий… Ти, здається, забув, про що ми домовлялися, га?

— Я не забув, — пробурмотів Сог. — Я пам’ятаю.

— Тоді, будь ласкавий, заткни пельку та розпочни пошуки. Поки нас самих не відрізало тут остаточно. Як тобі така перспективка, га?

— А що ми скажемо?..

— Скажемо, що прийшли його шукати. Нехай думає, що хоче. Ходімо!

Клинки пішли кудись у протилежний бік.

Дивно, що вони не чули, як ми піднімаємося. Але це — не головне. Головне — вибратися звідси.

Тогін не був впевнений, що хоче, аби його знайшли Клинки. Хоча якби вони збиралися його вбити, то не витрачали б час на пошуки. Виходить, Шрамник потрібний їм живий, он і Укрін казав те ж. Але — навіщо?

— Ходімо, — прошепотів він завмерлому джурі. Тільки не шуми.

Двері схованки з хлібцями виявились відчинені. Можливо, Брати з’явилися саме звідти. Невже вони ховалися та чекали, поки вежу захопить ворог?!..

Він зайшов усередину та протиснувся між полицями, від яких долинав слабкий, але принадний аромат. Там, за рогом, знайшлися невеличкі дверцята, а за ними — спіральні сходи, що стрімко спускалися вниз.

Тогін озирнувся. Малий джура встиг відломити півхлібця і тепер зосередженно жував.

— Негайно вниз! — наказав Шрамник.

Не вистачало, аби нас тут застукали Брати.

Вони почали спускатися.

Сперте повітря глибоких підземель свідчило, що сходами давно не користувалися. Куди ж це ми в результаті потрапимо?

Потрапили вони в якийсь коридорчик із низькою стелею. З-за дверей долинали звуки бою.

Оце вляпалися!

Відступати було пізно, позаду — Тогін чув — уже спускалися, так і не знайшовши його, Клинки.

Шрамник визирнув: там вирував бій, ладний у будь-який момент вилитися за межі цієї кам’яної каструлі. В залі, куди виводив підземний коридор, що пов’язував між собою Південно-Східну та Північно-Східну, загін ашедгунців намагався стримати натиск завойовників. Поки що їм це вдавалося, але навіть із першого погляду було зрозуміло: довго так не триватиме.

Що ж, проковтни мене демон, вони так люто захищають?

Тогін не бачив у залі нічого особливого, крім… крім виходу до підземного коридору.

Звичайно, шлях для відступу! Вони чекають, поки повернуться Сог із Укріном.

Шрамник поглянув на хлопчину та прошепотів:

— Швидше, он до того проходу — бачиш?

Той кивнув.

— Тоді — прожогом!

Джура побіг, Тогін — слідом.

Хтось із солдатів на мить повернувся до «везунчика»:

— А де начальники?

— Зараз спустяться! — гукнув йому Шрамник. Тим самим він зізнавався, що бачив Coгa та Укріна, але зараз важливіше дати знати солдатам, що незабаром можна буде відступити, ніж піклуватися про власні таємниці. Дозволить Ув-Дайгрейс — і люди виживуть, і таємниці залишаться таємницями.

Солдат вдячно кивнув та гаркнув своїм:

— Готуватися до відступу! Тримати стрій!

Подальшого розвитку подій Тогін не бачив.

Крізь шпарину у брамі він влетів слідом за джурою до підземного коридору та помчав, відбиваючи від стін шматочки вогкої луни. На всяк випадок зняв зі стіни один із смолоскипів, і, як з’ясувалося потім, недаремно. Незабаром вони опинилися у тій частині коридору, де воїни, що відступали, спеціально загасили полум’я світильників — от смолоскип і знадобився.

Перша проміжна брама випливла з темряви двома гігантськими щитами, майже зімкненими один з одним. У щілині з’явилися людські постаті, які старанно цілилися з арбалетів у Тогана та джуру; позаду стояли лучники. Виявилося, тут спеціально залишили два десятки, котрим належало замкнути браму при наближенні хумінів. Або ж, коли повернуться Сог із Укріном з тими, хто виживе у бійці.

Щрамника з хлопчиною прийняли за ворогів (навіть якби і не прийняли, все одно пересторога не завадить).

— Що там коїться? — запитав у «везунчика» похмурий десятник, коли із взаємними поясненнями було покінчено. — Чи довго чекати?..

— Недовго, — пообіцяв Тогін.

Потім кинув погляд на захеканого хлопчика й додав:

— От разом і зачекаємо.

Десятник якось вимушено кахикнув, також зиркнув на джуру, а потім кивнув:

— Чекайте. Тільки під ногами не плутайтеся.

В цей час один із солдатів, які спостерігали за коридором, попередив:

— Біжать.

— Хто?

— Не знаю. Людей із двадцать — двадцять п’ять.

— Арбалети — готуйсь!

І звертаючись до невідомих:

— Стояти! Ближче не підходити! Пароль!

— Хай допоможе нам Ув-Дайгрейс! — ревонув хтось із присмерку перед брамою.

— Воістину, — полегшено зітхнув десятник. — Сог та Укрін із вами?

— З ними, з ними, — пробурчав Кістлявий — його голос Тогін відразу впізнав. — Впускайте, чи як? Незабаром, між іншим, сюди набіжать ці дикуни, тож…

— Заходьте, — наказав десятник.

А Шрамник подумав, що дуже б непогано в цих дикунів навчитися робити штукенції, на зразок тієї, яка сьогодні розвалила стіну Південно-Східної, — та розважливо промовчав.

Укрін помітив його відразу. Кивнув, майже радісно:

— Виходить, ти живий.

Потім перевів погляд на джуру, що уминав залишки хлібця.

— Ну що, зачиняйте брами, чи як…

Десятник почав віддавати накази, і ворота повільно, але без очікуваного скреготу зачинялися.

/зміщення — різкий удар по очах розпареним рушником/

Рана несподівано відкрилася, і Тогін з прикрістю почав її перев’язувати. Куртка була безнадійно вимазана в крові. А вона ж майже новенька! Звичайно, зіпсована куртка — не дуже висока ціна за власне життя, але Шрамник був сильно роздратований. Міг же здогадатися та зняти.

У глибині душі він розумів, що не міг. Втім, там, у тій горезвісній «глибині душі» він розумів і дещо інше: причиною роздратування була зовсім не куртка. Зовсім ні. Просто за останні кілька годин він наговорив та зробив багато такого, про що думати не міг, не відчуваючи прикрості до себе.

Ще коли вони тільки опинилися в Північно-Східній і сам Шеддаль особисто підійшов до прибулих із запитанням «ну як, чи все в порядку», Тогіна наче демон смикнув за язика. «Ні, старегху! Та й чи може бути все гаразд, коли батько хлопчини спочатку робить його своїм джурою, а потім — залишає в обложеній вежі, у той час як…» Тоді Шеддаль лише наказав Тогіну помовчати та зайти до нього за годину. Мовляв, там і отримає всі пояснення.

Отримав, ото, отримав!..

Наступну годину Тогін чесно проспав, забившись у глухий кут, де нікому не заважав і ніхто не заважав йому. Солдатський організм, що звик із точністю піскового годинника відраховувати хвилини, змусив Шрамника прокинутися вчасно, і «везунчик» (коли замислитися, тепер — двічі «везунчик») попрямував за поясненнями до Шеддаля. У того, як виявилося, весь цей час тривала нарада. Нарешті вона скінчилася, офіцери почали розходитися, і Тогін зайшов до кабінету Шеддаля.

Старегх сидів за масивним кам'яним столом, утупившись у точку трохи нижче рівня очей — так, наче там, у невидимому для решти людей центрі, заховано відповідь на всі питання, які його мучать. Тогін здогадувався, що Шеддалю дуже важко — важче, напевне, ніж багатьом із них, бо на плечах у колишнього сотника, а нині — старегха, надто багато всього: чужі смерті, чужий біль, чужа поразка. Вірніше, навіть не так: свої смерті, свій біль, своя поразка. Тогіну навіть стало ніяково від того, що він відволікає цю людину від важливіших справ.

Але Шеддаль уже підвів очі на прибулого та вказав на стілець біля стіни:

— Сідай, десятнику.

Тогін присів на м’яке сидіння, не наважуючись відкинутись на обтягнену дорогим матеріалом спинку, аби не забруднити її. Він незграбно ворухнувся, випрямляючись, і цей жест одразу помітив старегх.

— Обернися, — звелів він. — Ну ж бо, обернися.

Тогін слухняно подивився через плече.

— Бачиш, матерія вже заплямована. Тож сідай зручно, і не турбуйся, десятнику. В крайньому випадку, змінять оббивку. Після війни, певна річ. Сідай зручно.

Він помовчав і додав стишено, більше для себе, ніж для Шрамника.

— Брехня, що немає незамінних людей! Кожен — незамінний. А от меблів у цьому світі завжди буде досить, поки житимуть люди.

Старегх зчепив пальці в замок і важкий, глибокий погляд втупився у «везунчика».

— Я вдячний тобі, десятнику, за те, що врятував хлопчика. Якби Хранитель Хіффлос знав це, гадаю, йому було б легше вмирати. Втім, я чомусь певен, що Ув-Дайгрейс перекаже цю радісну звістку панові Хранителю.

Тогін підвівся:

— Пробачте, старегху, я не знав…

— Звичайно, десятнику, не знав. Тепер — знаєш. Де зараз хлопчик?

— Спить, напевне. Коли ми прийшли, Укрін відіслав його на кухню та звелів, аби нагодували.

— Зрозуміло. Наскільки мені відомо, весь твій десяток залишився в Південно-Східній?

Тогін схилив голову:

— Так, старегху. І те, що я тут…

— …Зовсім ні про що не говорить! — перервав його Шеддаль. — Будь мудрішим, десятнику. Це війна. Те, що ти вижив, не позбавляє тебе честі, зовсім ні. А в тому, що ти врятував спадкоємця Хранителя, я бачу знамення небес. Я доручаю тобі доглядати за хлопчиком. Відшукай його і зроби, аби він вижив у коловороті подій, котрі дуже швидко ринуть на нас… Рід Хранителів не повинен перерватися. Дехто стверджує, що це просто забобони, але я думаю інакше. І потім, навіщо ризикувати?

— Так, старегху.

— Тоді будь ласкавий виконувати свої обов’язки, десятнику.

— Слухаю.

— Йди.

От так-так. А ти вже звинувачував Хранителя Хіффлоса… Боги, але що мені тепер робити з хлопчиськом?!

Тогін, як і раніше, вважав, що мало підходить на роль наставника. Але сперечатися зі старегхом не збирався. От і втрапив між двох вогнів… між трьох — залишаються ще Сог та Укрін.

Боги, що ж це коїться з нами?! Клинки грають у дивні ігри — використовують один одного, стають прибічниками або противниками державної влади! А досі ми ніколи не втручалися у державні справи. Поготів, якщо доводилось вибирати між Братством та офіційною владою. Що ж із нами коїться?!

Скінчивши перев’язувати рану, Шрамник вирушив на пошуки свого нинішнього підопічного.

Син Хранителя Південно-Східної мирно спав на вузькій лежанці, в кухонній роздягальні. Хтось дбайливо вкрив його теплою ковдрою, складеною вдвоє, але уві сні хлопчику стало спекотно, і він скинув її.

Тогін похмуро подивився на худе обличчя, на драний одяг.

Вони з Тессою ще спочатку вирішили, що обійдуться без дітей. «Можливо, колись пізніше, але не зараз». У Тогіна завжди виникали змішані почуття при спілкуванні з дітлахами, наче вони — якась третя категорія людей, — не чоловіки і не жінки. Надто щирі, надто злостиві, надто безпосередні. Звичайно, у заможних все інакше: няньки та вихователі роблять дітей правильними, і батькам не доводиться страждати від щонічних вересків немовляти або ж піклуватися, де пропадає хлопець, коли надворі вже глибока ніч. Це — у багатіїв, а Тогін частіше стикався з іншим — із босоногими замурзаними демонятами, що шмигали по ринку; із худорлявими дівчиськами, які торгували собою у вузьких провулках та були ладні за необхідності видряпати «гнилому клієнтові» очі. Він не бажав збільшувати кількість тих чи інших.

І от — його призначили наставником. У богів іноді химерні жарти.

Хлопчик наче відчув на собі важкий погляд Шрамника. Він здригнувся і розплющив очі.

— А, це ти… — сонно промовив «підопічний». — А мені наснився такий дурнуватий сон…

Погляд хлопчини забігав: той нарешті зрозумів, де знаходиться.

— Як?.. Чому?..

Він замовк, кусаючи кулак та кривлячись, аби не заплакати. Дивовижно; його однолітки напевне б розревілися. Мабуть, дається взнаки батькове виховання.

— Ми можемо піти звідси? — придушеним голосом запитав хлопчик. — Куди-небудь, аби не тут…

Тогін так нічого і не зрозумів, але кивнув:

— Ходімо.

Вони залишили кухню і зупинилися в коридорі. Лише зараз Шрамник усвідомив, що йому нема куди йти, його ще не приписали до жодної з казарм. Ну а хлопчині — поготів нема куди податися.

Тогін подивився на маленького супутника. Той тільки тепер дав волю сльозам — певно, не міг більше стримуватися.

— Поплач, — сказав Клинок. — Іноді допомагає. Краще не стримуватися.

«Підопічний», ридаючи, відмахнувся:

— Не розумієш! Там — куховари. Не міг же я при них…

Шрамник промовчав.

— О! — вигукнули позаду. — Ну-мо, подивимося, що тут у нас.

— Пане Дулгіне! Ви знаєте? Про тата?…

Лисий примружений чоловік кивнув:

— Чув, Гайхіле. Мені щиро жаль, що він загинув. Але можливо, тебе трохи втішить те, що він хоробро бився. Твій батько дав можливість врятуватися багатьом людям.

Ех, пане Дулгіне, всі завжди торочать одне й те ж: він хоробро бився. Але я зі свого досвіду знаю — це аж ніяк не втішає тих, кому кажуть подібні слова.

— Дякую, — сказав Гайхіл. — А що мені робити тепер?

Чоловік розгублено мигнув:

— Ходімо, влаштуємо тебе в лазареті. Там, щоправда, тіснувато… Але багато поранених, і мимоволі доводиться терпіти.

— Вибачте, пане Дулгіне, але старегх наказав мені піклуватися про цього хлопця, — втрутився Шрамник.

— Правда? Ну що ж, тоді моє запрошення стосується і вас, пане…

— Тогін.

— Дуже приємно.

Вони спустилися на кілька поверхів нижче і опинилися в низці кімнат, пропахлих хворобами. На лежанках і навіть на підлозі лежали поранені. А це ж в основному ті, що потребували лікарської допомоги, ще до штурму Південно-Східної, і ті, хто добрався сюди сьогодні, вже пораненим. Та особливо важких випадків немає. І що буде за кілька днів, коли хуміни візьмуться за Північно-Східну?

В цей час до лазарету зайшов низенький переляканий чоловічок. Не звертаючись ні до кого конкретно, він вигукнув:

— Уявіть, панове, вони почали ворушитися у Південно-Західній. Схоже, ці дикуни настільки повірили у свої сили, що вирішили сьогодні узяти другу вежу.

Гадаю, спроба може виявитися вдалою, — подумав Тогін.

— Пане Дулгіне, ви, здається, збиралися показати нам вільні місця?..

/зміщення — здійнявся до небес золотий прапор/

— Хто-небудь може пояснити мені, що там відбувається? — роздратовано пробурмотів Талігхіл, спостерігаючи, як метушаться поряд із Південно-Західною дрібні цятки людей.

Ті, хто стояв навколо, розважливо промовчали.

…До сьогоднішнього дня все було схоже на махтас і тому здавалося принцеві знайомим.

Сьогоднішній день розламав огорожу звичності. Хуміни просто не могли кинути в стіну — те, що вибухнуло, пробивши кладку, — вони не могли так люто та самовіддано атакувати, вони не могли…

Та вони зробили це. Тепер, схоже, збиралися взятися за Південно-Західну.

— Не певен, але мені здається, що у нас дуже швидко скінчаться всі терміни, — зауважив Тієліг. — Ця кампанія для наших ворогів виявилася вельми успішною.

— Одна вежа — ще не показник, — невпевнено мовив хтось із офіцерів.

Жрець глянув туди:

— Ви вважаєте? А досі жодну з них ніколи не захоплював ворог.

— Це, безперечно, дуже цікаво, — пан Лумвей потер перенісся і примружився. — Але скажіть, звідки у них такі катапульти і снаряди? Наші численні шпигуни, наскільки мені відомо, ніколи про це не доповідали.

— Правильно, — якось дуже легко погодився Тієліг. — Однак врахуйте, що при першій же можливості всі наші «численні шпигуни» були вирізані — врятувалося лише кілька чоловік.

Тесса похитала головою:

— Подібні винаходи неможливо приховувати настільки довго. Рано чи пізно, вони обов’язково стануть відомими всім…

— Ви вважаєте, вони додумалися до цього вчора чи позавчора? — Талігхіл кивнув у бік метушні. — Геніальне прозріння, так?

— Швидше, Божественне одкровення, Пресвітлий, — цілком серйозно зауважив жрець Ув-Дайгрейса. — Не більше і не менше.

— Важко повірити.

— Тим не менш… Наш Хранитель — спостережлива людина, і він правильно відзначив, що у хумінів з’явився новий Бог.

— Усе в світі жерці намагаються пояснити з божественних позицій. Вельми зручно.

— Дивіться! — вигукнула Тесса. — Вони щось тягнуть з боку старого табору. Якісь рами.

Тієліг весь напружився та завмер, наче леопард у засідці, що помітив павіанів. Деякий час він стояв, мовчки дивлячись на хумінів та їхні приготування, потім повернувся до Хранителя.

— Негайно зачинити браму підземного коридору! І жодної людини з Південно-Західної сюди не пускати!

Пан Лумвей здивовано витріщився на жерця:

— Що ви сказали?

— Ви чули, що я сказав, — жорстоко промовив Тієліг. — Зробіть це якомога швидше, бо інакше вже сьогодні проллється кров. Покваптеся!

Хранитель недовірливо подивився на Талігхіла:

— Що накажете, Пресвітлий?

Правитель замислився на кілька секунд, потім кивнув:

— Виконуйте. У крайньому разі, вони зможуть замкнути проміжні брами — і так врятуються. Якщо, звичайно, Південно-Західна здасться.

— Сьогодні ж, — похмуро запевнив його Тієліг. — Сьогодні ж. Можливо, навіть до заходу сонця.

/зміщення — кривавий погляд лютого сонця/

— До темряви ніяк не встигнемо, — повідомив Єнг Цулан. — Що накажеш: чекати до завтра чи розпочинати?

— Починати, — звелів данн. — Негайно.

Слідом за офіцерами він залишив шатро, аби особисто прослідкувати за тим, що відбувалося.

Слід було визнати: рами виготовили на диво швидко. Тепер, на розтягнуті сіткою мотузки, вкриті зверху полотнинами, накладали суміш із сухих пелюсток ша-тсу та деяких інших рослин. Ша-тсу було мало, практично, сюди пішов увесь залишок. І все одно мусило спрацювати.

Охтанг запитально подивився на небо: або чекав від Оберігаючого підтвердження того, що ідея Співрозмовника успішна, або ж просто перевіряв, чи не збирається на дощ. Дощ залишався єдиною можливою перешкодою, яку не відвернути.

Хмарин не було. Щоправда, небо вже почало сіріти зверху — наче папірець, в центр якого впала випадкова іскра; воно темнішало, плямою розпливаючись до країв, до верхівок стін ущелини та до Коронованого, — але залишалось безхмарним. Данн волів сприймати це як добрий знак.

Поряд, трохи збоку від рам, стояли вдягнені в легкі шкіряні обладунки воїни. У кожного було по спеціальному — великому, але полегшеному — щиту, якими їм належало закриватися від стріл противника. До речі, Охтанг не сумнівався, що після того, що сталося в Південно-Східній, у Південно-Західній почнуть використовувати не лише звичайні стріли та болти, — ймовірніше за все, поллється олія.

Розкладати листя скінчили вже з настанням сутінок. Для цього довелося освітлювати територію смолоскипами. За наказом Бреда, їх встановили у підставках-триногах на достатньо великій відстані від рам. Менше за все він хотів, щоб якась іскра завчасно потрапила на ша-тсу.

Нарешті данну доповіли, що все готово і можна починати. Він підтвердив: можна, — і люди заворушилися, розділяючись на групки та підходячи до рам.

У цей час на його плече опустилася чиясь рука — неймовірно важка, наче вирізана з каменя:

— Данне, з’явилася твоя людина.

— Що? — він повернувся і, не приховуючи роздратування, поглянув на Співрозмовника. — Яка моя людина?

— Гадаю, буде краще, коли ти побачиш сам. Він стверджує, що знає дещо дуже важливе.

Загрузка...