Правила гри. Частина друга

ОБРИВ

…накотило щось зовсім незвичайне, ніби не звідси, не з цих місць, не з цього життя, взагалі… Голос. І щось… Але краєчок пам’яті, як занавіска, відсік все потойбічне, те, що залишилося там, а тут кричали: «Вставайте, Пресвітлий, вставайте!»

І…

Я встав.

Задихаючись, витер неслухняною долонею спітніле обличчя. Подивився на стурбованого Джергіла. І здригнувся.

Це вже занадто. Скажіть, будь ласка, як Мугідові вдається оповідати зі своєї кімнатки аж сюди, до мене, коли я лежу в коридорі?! Ну, стою… Тобто…

Люди натискали, юрмилися, несамовито волали щось нерозбірливе. Десятники та півсотенні енергійно наводили порядок, роздаючи накази та штовхани. Останнє допомагало значно краще. Але й від вказівок теж була певна користь.

— Що відбувається? — шепотів я сам до себе. — Що ж, проковтни мене демон, відбувається?!

— Зараз з’ясуємо, Пресвітлий, — Джергіл зробив спробу мене заспокоїти. — Храрріп уже відправив когось уперед.

Потім він зітхнув і додав:

— Я вже вирішив, що у вас демон вселився. А ви, виявляється, просто втратили свідомість.

Із штовханини виокремилася людина похилого віку та попрямувала до мене. Розгледівши у нього на поясі нараг, я подумав, що це Мугід. Але, звичайно, помилився. Мугіду, якщо ти пам’ятаєш, нізвідки взятися у цьому кошмарі.

— Засідка, — повідомив Тієліг, наблизившись та уважно розглядаючи моє обличчя — чимось воно йому не сподобалося.

— Хуміни встигли обійти нас та опинилися біля входу до коридорів. Вони дозволили вийти приблизно чверті армії та вдарили. Кажуть (сам я не бачив), була жахлива різанина, але тепер все владналося. Частина людей відступила у коридор, двері вдалося зачинити. Можна сказати, нам ще пощастило.

— Якщо не враховувати того, що ми тепер замкнені у вежі, — додав він, витримавши секундну паузу.

Я нервово «егеж»-нув, оскільки остання фраза вимагала якоїсь відповіді. Але, щиро кажучи, важкувато якось реагувати на слова людини, яка померла кількасот років тому. Та й давні проблеми мене зараз турбували менше, ніж теперішні.

Це не оповідь. Якщо минулого разу те, що трапилося, ще можна було так назвати, то тепер — ні. Я ж знаходжуся серед цих людей, можу розмовляти з ними, а раніше такого ніколи не було.

Тоді я дозволив собі подумати про те, чого боявся найбільше.

Але якщо я серед них, якщо я розмовляю з ними, то… не виключено… мене і вбити можна?!..

Однак мої тіло і зовнішність належали, здається, комусь іншому, швидше за все — Талігхілові. Інакше Джергіл «вжив би заходів».

Але ж не вжив!

…От тільки чому верховний жрець Ув-Дайгрейса так дивно поглядає?

— Що накажете, Пресвітлий?

Це він мене запитує. А що наказувати? І так зрозуміло — треба відступати. Не стовбичити ж у цьому клятому коридорі!

…Мертві Боги Ашедгуну, а якщо насправді… Якщо я ніколи не повернуся? Якщо я збожеволів і буду, як розповідав колись Данкен, блукати під «Останньою вежею» таким собі привидом… туманною постаттю…

Ні!!! Я не хочу!

— Які будуть розпорядження, Пресвітлий? Чи людям залишатися у коридорі? — шанобливо поцікавився Тієліг.

— Звичайно ж, ні. Треба негайно повертатися у вежу.

«… Можуть вбити». Але ж я пам’ятаю, чудово пам’ятаю, що Талігхіл пережив цю війну! Навіть виграв. Там, щоправда, трохи плутано описані деякі подробиці, та я і не цікавився деталями.

Але… я знав дещо ще. Знав, що Пресвітлий Талігхіл ніколи не втрачав свідомості й ніколи не скаржився на одержимість демонами. Загалом, не виявляв симптомів того, що в його тілі опинився хтось інший. Так чому ж я мушу бути певен, що…

— Наказ віддано, — повідомив Джергіл. — Ми повертаємося.

Так-сяк я заліз у сідло, з легким подивом відзначаючи, що взагалі здатен на це. Я жодного разу не мав справи з кіньми! Мабуть, частина спогадів та навичок колишнього власника тіла передалася мені — наче у спадок.

До речі, а де зараз «колишній власник»? Що сталося з ним?

Чи він заснув, і йому сниться, що він — пан Нулкер із далекого майбутнього? Ніби по Ісууру: «Що це: метелик спить та думає, що він — мудрець, чи навпаки, мудрець спить та вважає себе метеликом?»

— Пресвітлий, можу я запитати вас про дещо? — Тієліг їхав поряд.

— Кажіть та облиште офіційні формулювання, дуже прошу!

Добре хоч, що упродовж тижня я спостерігав за життям Пресвітлого. Інакше довелося б бекати, мекати та робити вигляд, що при падінні втратив пам'ять. А так — будь ласка, вся вона ось тут. Бери й користуйся.

— Запитання дуже просте: чи не краще спробувати атакувати хумінів? Наскільки мені відомо, на момент нашого виходу з коридору, вони лише з’явилися там і тому наступ міг принести нашим військам перемогу. А тепер, якщо ворог укріпиться, ми опинимося у пастці. Практично, ми вже в ній.

Мудре рішення! Та я був не в тому стані, аби міркувати тактично.

— Скажіть, Тієліже, а звідки вам відомі такі подробиці? — Кращий засіб захисту — напад.

— Про це розповідали навколо нас. Ви могли б теж знати, якби забажали.

Ось так. Втер мені носа, наче немовляті.

— Ви мене у чомусь звинувачуєте? — скрадливо запитав я.

— Як можна?! — він похитав головою, немов дивуючись безглуздості підозр. — 1 гадки не мав.

Деякий час їхали мовчки. Жрець, певно, задовольнив свою цікавість, а мені зайвий раз говорити не хотілося. Та й нема про що…

Коридор тягнувся, довгий та нудний, як і мої розмірковування про свій стан. Попереду, позаду та з боків рухалися люди, багато людей. Вони принишкли, вражені провалом… це був, по суті, провал. Більше того — сподівань на перемогу тепер не лишалося. Щоправда, зараз про це знали лише деякі офіцери — ті, кому Талігхіл до кінця розкрив план. Але ж таких немало. А якщо вони збунтуються? Втім, повстання навряд чи щось дасть; хуміни все одно загнали нас у пастку і зараз уже перекрили всі виходи.

Тільки я знав, що ми виграємо війну… вони виграють. Але по-перше, мені доводилося мовчати, аби не видати себе, а по-друге, мені не було відомо, коли та як це станеться… та й чи станеться взагалі. Бо моєї появи у тілі Талігхіла, згідно з історією — тією історією — не існувало. Можливо, я змінив щось у минулому і тепер ашедгунці точно будуть переможені… через мене. А може це лише марення, видіння божевільної свідомості, котра заблукала сама в собі…

Та щоб не сталося, зараз я не міг впливати на власну долю.

Мертві Боги давнього Ашедгуну, як все це дивно! Не могла ж Мугідова оповідь досягнути аж сюди? — не повинна.

Можна було б припустити, що я потроху божеволію. Неприємна версія, але… Першу оповідь до обриву я ж сприймав саме як оповідь. Без усіляких там повних занурень у минуле. Виходить, щось змінилося, проковтни мене демон! Але як?! І чому я?

Чи справа у тій постаті, котра мене налякала? Звідки вона взялася? І що це таке?

Зачекайте, панове, я, здається, зовсім забув найголовніше. Якого демона пан Мугід, оповідач такий-сякий, проводив сеанс замість того, щоб мене шукати? Він же розумів…

От. У тому-то й справа, що розумів. Ду-уже добре розумів. Вже точно — краще за мене… с-скотина! Тому й провів сеанс… мабуть. Я ж і досі ні в чому не певен.

Попереду хтось застукав у двері: «Відчиняйте, повернулися!»

Здивовані вигуки, брязкіт замків.

Ми в’їхали у величезну залу. Я лише зараз впізнав її: перший поверх «Вежі», тільки дуже видозмінений.

Нас зустрічали розгублені погляди вартових, які знали, що частина війська пішла, «аби провести тактичний маневр».

Провели. Тепер повернулися.

Спустився сходами пан Лумвей: жодних ознак сну, хоча замість звичайного одягу накинуто нічний халат; здивовано глянув армію, котра вповзала до зали — о, яка гра слів! браво, друже! — та повернувся до мене. Тобто, до Пресвітлого Талігхіла.

— Що?.. — потім Хранитель здогадався, що навколо забагато зайвих вух.

— Розповім згодом, — пообіцяв я. — Втім, за подробицями ви можете звернутися до пана Тієліга. Схоже, він знає більше.

Солдати входили та в’їздили до зали, десятники (згідно з розпорядженнями) розсилали їх по казармах. За кілька годин попередній план стане не більше, ніж фантомом. Нездійснене вбивство — не вбивство. Принаймні для тих, хто й не підозрював про нього.

Все це цікаво. От тільки чи буде у Пресвітлого можливість полегшено зітхнути? Чи повернеться він у своє тіло? І куди тоді подітися мені?

Однак подібні міркування відбирають багато сил І не дають ніяких результатів. До того ж, мені страшенно хотілося спати. Я ж отримав у спадщину не лише пам’ять правителя, але і його тіло. А зараз глибока ніч, незабаром світанок.

Звичайно, якби на моєму місці був Талігхіл, він би перш за все обговорив нову ситуацію з радниками. Але ж я — не він. І для того, аби щось обговорювати, треба хоча б плутано, але уявляти, як це робиться. Та й зараз час вже не грає ні на нас, ані проти нас. Отож…

Я піднявся у спальню Пресвітлого, наказав нікого не впускати (тільки у термінових справах) та впав у ліжко. Збирався помізкувати над своїм теперішнім становищем, але не зчувся, як заснув.