Правила гри. Частина друга

ВІД’ЇЗД

Яскраво-жовтий гуркотливий автобус, випускаючи сизі клуби диму, зупинився перед готелем. Заглушивши двигун, він різко просигналив.

Стиха перемовляючись, ми почали спускатися сходами на перший поверх, де на нас чекав пан Мугід, оповідач «Останньої вежі» (за сумісництвом — її власник, хоча про це, певно, мало хто підозрював).

— Отже, панове, — урочисто мовив він, коли всі зібралися, — від імені дирекції я прощаюся з вами. Зізнатися, мені було приємно оповідати для вас.

Напевне, ми ніколи більше не побачимося — у вас свої шляхи, інші краї очікують на вашу появу. Але сподіваюся, мої оповіді принесуть вам користь. А навіть якщо і ні, коли ви лише отримали задоволення — що з того? Це теж важливо, панове.

Прощавайте, сприймачі, — він усміхнувся та виправив себе, — ті, хто сприйняли. Ідіть. Із миром.

Притримуючи спортивну сумку, котра частково змінила вміст (замість диктофона та замальовок там лежав старовинний фоліант «Феномен Пресвітлих»), я слідом за рештою подався униз, до автобуса.

Наздогнавши пана Чрагена, всміхнувся йому:

— Послухайте, ваша пропозиція щодо роботи ще має силу?

— Так, — сказав він, запитально дивлячись на мене.

— Чудово. Найближчим часом звернуся до вас.

Я гречно вклонився та наздогнав Карну.

— Звідки це? — здивувалася вона.

— Сумка? Повернув один спільний знайомий. До речі, передавав тобі вітання — щоправда, давньоашедгунською.

Решту шляху ми здолали мовчки. Я був певен, що Ув-Дайгрейс стоїть зараз на майданчику і проводжає нас поглядом, але обертатися не став: він міг образитися.

«Благаю: Не забудь мене…»

26.01,- 21.07.98 р… Київ