Перунів цвіт

Гості з Півночі та Півдня

Гості з Візантії прилетіли зранку — цар із повнолітнім царевичем у супроводі кількадесяти здорованів-вояків. Цар був старим і млявим, царевич — сумирним і сором’язливим, із дрібною пурпуровою лускою. Особливо очікували на них Уна та Улас, проте обидва вони розчарувалися: молодий південний володар був надто спокійним для брата та надто слабким для сестри.

Коли гості віталися з князівською родиною, Уна тихо мовила Годвіну: «Яке сумне видовище — ця його ганебна статура! З нього вийде манюсінький царьок!» — і відійшла до Лади. Така її поведінка зовсім не засмутила царевича, якого, як з’ясувалося, цікавила тільки наука. За якихось десять хвилин Годвін уже демонстрував гостю лабораторії, а ображена Уна відчитувала Ладу за те, що служниця нібито погано відшліфувала великі роги князівни.

Опівдні прибули гості з Литви. Очі Уни засяяли захватом назустріч м’язистому зеленокрилому княжичу й супроводжували його протягом усієї святкової трапези.

— Що, закохалася? — посміхнувся Годвін.

— Ні, але принаймні, є у що! — кокетливо крутнула рогами князівна.

Після обіду литовці запропонували розважитися — влаштувати вільний драконячий бій. Землеградська молодь радо відгукнулася на цю пропозицію.

Від литовців на бій вийшов княжич Вітольд і запросив на поєдинок візантійського царевича. Слабкий, неповороткий візантієць за правилами просто не міг відмовитися, тому він сумно зітхнув, повільно вийшов у центр кола, зробив якийсь непевний рух і з готовністю впав на землю від сильного удару великої лапи литовця.

Після цього один за одним на арену виходили запальні русичі і швидко наражалися на кігті та роги супротивника. У литовця була помітна перевага у вазі, швидкості й витривалості. Окрилений успіхом, засліплений перемогою, Вітольд гарчав і бив крилами, а Годвін таємно радів, що не досягнув того віку, коли дракони можуть привселюдно битися.

Нарешті литовець здолав останнього з бажаючих битися, витягнувся й заревів:

— Що, немає на Русі мужа, який би здолав Вітольда?! Немає на Русі хоробрих воїнів?! Немає на Русі честі?!

Землеградці незадоволено загули, але жоден не виступив уперед. Тільки Уна посміхнулася і зробила крок у коло.

— Князівно, не боїшся поразки?! — здивовано вигукнув литовець.

— Ганьби боюся, — весело мовила князівна.

— То будемо битися? — Вітольд відвів назад шию і випнув груди, сподіваючись налякати дурну дівчинку бойовою стійкою. Литовці та Кір із Мстиславом засміялися: думали, Уна отямиться й заховається за батькову спину.

— Будемо битися, — спокійно відповіла Уна і скопіювала позу супротивника.

— Уна! — гаркнув Гордій. — Що за забаганки?! Я забороняю!

— Не можеш, батьку. Я ж колись буду правити!

— Ну, як хочеш! — самовдоволено кинув Вітольд і зробив перший випад.

Годвін спостерігав за поєдинком із завмиранням серця. Звісно, сестра бувала жорстокою й заздрісною, проте, коли княжич дивився, як тендітна дракониха ухиляється від грізних ударів, відскакує вбік або плазує ареною, у душі Годвіна мимоволі зароджувалося болюче співчуття.

Вітольд сипав удари направо й наліво, Уна крутилася довкола нього і стомлено хекала. Кігті литовця чиркнули по дзеркальній лусці князівни й перервали намисто. Перлини заплигали підлогою. Гордій підхопився й заревів: намисто з дівчини мав право зняти лише її чоловік. Маленька Лада налякано притислася до Годвіна плечем.

— Це поганий знак. Це на нещастя, — прошепотіла служниця.

Позаду хтось насмішкувато хмикнув. Княжич обернувся. Мстислав дивився на нього недобрим вдоволеним поглядом.

— Усе буде добре! — сказав, відвертаючись, Годвін і відіпхнув від себе Ладу.

Останні сили залишали Уну. Вона погано реагувала на нові випади, з її боків супротивник обдер чимало луски. Вітольд стрибнув і підім’яв під себе князівну. У печері загуло, зі стелі посипався пісок. Уна лежала непорушно, із закритими очима, а литовець важко дихав і чимдужче притискав дівчину до землі.

— Досить! Досить! — взмолилася Клотильда.

— Давно вже пора було провчити дівку! — радісно підсумував Кір.

Годвіну хотілось обернутися і плюнути воєводі в пику, але Уна ворухнулась, і княжич не посмів відвести від арени очей.

Вітольд не помітив кволого руху князівни. Він сміявся до батька і щось кричав друзям. Уна обережно підняла хвіст із довгим лезом на кінці і блискавичним рухом увігнала шип у шию супротивника. Литовець завив і впав на бік. Князівна вилізла з-під важенного тіла Вітольда й поставила лапу йому на голову.

— Є на Русі воїни, — ледь чутно промовила вона. — Можемо повторити, якщо не боїшся.

Лада й Улас застрибали від радості, Годвін із батьком полегшено зітхнули, а мати з дядиною підхопили дівчину й повели її додому. Коли литовець оговтався від болю, а землеградці заспокоїлися, Гордій запросив представників боярського віча для проведення посвяти.