Перунів цвіт

Найстарший у родині

Годвін зупинився перед гранітною плитою із зображенням уробуса і приклав квітку до холодної поверхні. Невидимий механізм заскреготав, плита висунулась уперед і відійшла праворуч. Дракон заскочив у просторий неосвітлений прохід. Тунель чим далі розширювався й непомітно перетворився на півсферу. Посеред печери лежав старий дракон, який кольором і розмірами нагадував величезний уламок скелі. Колись блискучі брунатні роги його зараз були схожі на розтріскану червону глину, шкіра довкола рота обвисла й ніби вкрилася пилом, але найбільше вражали очі — великі, непрозоро-сірі з червоними прожилками. Годвін не міг зрозуміти, спить цей велетень чи ні.

— Доброго дня! — голосно мовив Годвін. — Ти — Геліодор?

Старий дракон навіть не ворухнувся.

— Усе може бути, — сонним голосом відповів він.

— Я — Годвін, син Гордія, твій праправнук.

— Це було б непогано, — байдуже сказав Геліодор.

— Знаєш, я захоплююсь обсягом і глибиною твоїх праць! — щиро радів зустрічі з видатним пращуром Годвін. — Я вірив, що ти живий, і навіть розшукував тебе, коли був малим!

— Але не знайшов, — сумно відізвався старий алхімік. — Чому припинив пошуки? Зневірився?

— Та я… — Годвіну було соромно зізнатися, що батько так легко відмовив його від дитячої мрії. — Розумієш…

— Я розумію… Усі рано чи пізно зневірюються… і це добре… Чим раніше прийде прозріння, тим менше помилок буде скоєно в запалі невігластва… Мрії зобов’язують і обтяжують… Мрії знебарвлюють реальність… А свобода — це відсутність ілюзій… Тепер я це добре бачу…

— Ти в чомусь зневірився?

— У всьому. У щасті, у житті й навіть у смерті.

— І в собі?

— Ні. За шістсот років життя я випробував себе, переконався, що нічим не кращий за інших, і на цьому заспокоївся.

— Ти не любиш себе? — із співчуттям запитав Годвін.

— Люблю. Себе завжди люблять найбільше. Просто мені із собою нудно.

— Тоді чому ти усамітнився?!

— Якщо навіть мені не цікаво із собою, чому ж я повинен цікавити когось стороннього? Я занадто старий, аби вірити в те, що я щось для когось значу.

— Та ти що?! — здивувався Годвін. — За твоєю енциклопедією навчаються у твоїй же Академії! Ледве встигне маля вилупитися з яйця, а вже знає, що Геліодор був видатним ученим і князем!

— Ех, Годвіне, з мене було б досить, якби нащадки просто знали, що я був…

— Ні, я відмовляюся розуміти! — скрикнув Годвін. — Ти що, набиваєш собі ціну? Як ти можеш нехтувати своїми здобутками?!

— Знаєш, малий, я кажу лише те, у чому впевнений. У мене замало залишилося часу, аби витрачати його на вигадування брехні. Я не ціную свої здобутки — будь-хто інший міг би зробити це замість мене.

— Так чому ж не зробив?!

— На все потрібен час.

— І ти міг би дозволити своєму народу згаяти стільки дорогоцінного часу?!

— Ніколи нічого не треба вирішувати за інших.

— Треба, якщо інші не можуть цього зробити!

— Нехай просто живуть. Я завжди чогось прагнув, завжди чогось домагався, завжди щось робив, і мене за це цінять. Розумієш: цінять Академію, енциклопедію, але не мене самого. Драконам байдуже, хто вирішить проблеми — аби тільки вирішили. А найцінніше — це особистість. Особистість у нас не цінять. Наше суспільство ще занадто дике, аби дозволяти кожному бути собою. Любити в істоті не те, чим вона є, а те, чим вона могла б чи хоче бути, — найперша ознака обмеженості.

— Але ж кожен повинен прагнути досконалості.

— Кожен має прагнути зручності для себе — тільки й усього, — Геліодор зітхнув, схилив голову набік і поглянув на праправнука затуманеним оком. — Навіщо ти прийшов? Тільки кажи правду: я ненавиджу брехунів і дурнів!

— Я шукаю філософський камінь, — чесно відповів Годвін.

— Не ти один, — ледь помітно посміхнувся старий. — Але в мене його немає і ніколи не було.

— Як так?! Я був упевнений, що ти його винайшов!

— Я? Яке безглуздя! Навіщо він мені? Щоб зіпсувати вічність на зразок тих небагатьох днів, які подарувала мені природа? — оживився старий дракон.

— Але ж ти живеш так довго!..

— Занадто довго — хотів ти сказати.

— У чому таємниця? Як ти підтримуєш сили?

— Це все вода, — Геліодор вказав на джерельце біля стіни, яке весело дзюркотіло й сипало бризками.

— Жива вода?! — загорілись очі в Годвіна, коли він кинувся до джерельця.

— Певним чином.

— У мене є друг, — пояснив Годвін. — Це мавка, її звати Калина. Для того, щоб урятувати ще одного нашого друга, вона відрізала волосся й перев’язала йому рану. Тепер він здоровий, а вона помирає.

— Від чого? — здивувався Геліодор.

— Від втрати сили. Вона засне назавжди. Я шукаю засіб, щоб її врятувати.

— Я змушений тебе засмутити, Годвіне, — похнюпився старий учений. — Це джерельце — не зовсім те, що ти шукаєш. Це звичайна питна вода — чиста, насичена частками срібла — але звичайна.

— Ти ж казав, що вона жива!

— Я не казав так. А вода, сам знаєш, завжди жива: життя завжди починається з неї.

Годвін важко дихав, заплющивши очі.

— Я ж обіцяв, що повернуся з порятунком…

— Ти обіцяв — ти повернешся! — рішуче мовив Геліодор.

Він повільно встав, потягнувсь і серед безлічі речей, звалених у купу на підлозі, знайшов кришталеву пляшечку. У неї старий дракон набрав води із джерела й подав Годвіну.

— Навіщо це? — Годвін відштовхнув лапу старого.

— Твої друзі вірять тобі?

Годвін, стримуючи ридання, кивнув.

— Ти даси мавці випити цю воду, — увіпхнув пляшечку праправнуку в лапи Геліодор. — Ти скажеш, що це жива вода.

— Я не буду брехати! — захитав головою Годвін.

— Будеш, якщо хочеш врятувати! Слова й віра мають велику силу. Ми помираємо не від хвороб, голоду чи ран, а лише тому, що дозволяємо собі померти. Якщо Калина повірить у можливість порятунку — вона буде жити.

Годвін, не усвідомлюючи як слід, що він робить, поклав пляшечку до своєї торбинки.

— А ти? — запитав він.

— Що — я? — стрепенувся Геліодор.

— Ти житимеш чи поховаєш у цій печері свої останні дні?

Старий дракон відвів погляд.

— Повертаймося разом! — запропонував Годвін.

— Я не з тих, на кого завжди чекають. Тим паче зараз, коли я слабкий, забудькуватий і хворий…

— Я добре знаю, як це — відчувати себе небажаним, зайвим, — сказав Годвін. — Але я боровся, борюся й завжди боротимуся за право бути потрібним.

— Ти молодий, — зітхнув алхімік.

— Не ховайся за роками! — відрізав Годвін. — Вони — підтвердження твоєї стійкості в житті, а не камінь на шиї. Ти заслужив на гідну старість!

— Я не хочу нікого обтяжувати, — відмахнувся Геліодор.

— То не обтяжуй! Будь бадьорим, вдячним за піклування й увагу — тоді ти не набриднеш рідним.

— Ат, ти нічого не тямиш! — зітхнув старий.

— Можливо, й не тямлю, але я не хочу залишати тебе самого в оцій от занедбаній печері!

— Це ж чому? Скажеш, що любиш мене?

— Люблю! Незважаючи на те, що бачу вперше, що ти лінивий упертий буркотун, що ти не винайшов філософського каменя — я люблю тебе! За те, що я завжди думав про тебе, за те, що мав на кого рівнятися, за те, що ти просто був, — і я так хотів, щоб ти з’явився в нашому житті знову!

Геліодор, нахнюпившись, відвернувся.

— Як хочеш. Залишайся тут. У мене забагато справ: рятувати друга, домагатися князівства, налагоджувати стосунки із сусідами, вчитися. Просто я буду знати, що Геліодор боїться життя й не заслуговує на вічність! Якби ти дійсно був визначним драконом, ти віддав би все на світі, аби тільки поглянути на свою зміцнілу державу і своїх змужнілих нащадків! А ти?!.. Ти зневірився навіть у тому, що хтось іще в щось може вірити! Прощавай!

Годвін вийшов, не відчуваючи лап, із печери й поволі рушив назад. Втома та жаль схиляли його до землі, тягарем лягали на плечі. Краще б він не заходив сюди, краще б він не бачив, як конають найкращі, найяскравіші мрії! Умирають тихо, безславно… І Калина вмирає… Серце дракона болісно стрепенулося. Він не має права здаватися зараз, коли кінець уже так близько!.. Годвін пришвидшив крок, а потім побіг. У житті найголовніше — встигнути…