Перунів цвіт

Новий князь

Данило з Калиною чекали на Годвіна біля Академії — там, де він їх залишив. Мавка лежала, як і раніше, на камінні, відсторонено дивлячись у стелю. Данило схлипував і дико озирався на драконів, які зібралися довкола чужинців і голосно перемовлялися.

— Дивіться, яка на ній сукня! — дивувалася Уна. — Просто сором! А він?! Відразу видно — смерд!

— Годвін, правду кажучи, дивна дитина, — зітхала мати. — Але ж така добра…

— Вони житимуть тут?! Мені можна з ними гратися?! — стрибав довкола батька Улас.

Похмурий Гордій мовчав.

— Такого ще в нас не було! — невдоволено гули бояри. — Це вже занадто! Привели до Землеграда вигнанця — це ще можна стерпіти, — кидали вони налякані погляди на Августа, який лежав поряд із князем, — але ці істоти!.. У самому серці Землеграда!.. Як їм можна довірити таємниці видобутку й перетворення металів?! Жах! Зрада!

— Та заспокойтеся ви! — не витримав приниження Данило. — Ми відразу ж заберемося звідси, щойно повернеться Годвін! І здалися нам ваші дурні таємниці!..

— Який неввічливий! — відвернулася від чужинців Уна. — Чому тільки Годвін їх сюди притягнув?!

— Я запросив їх як поважних гостей! — насилу пробився до друзів крізь натовп Годвін. — І, до речі, ці, як ви кажете, дивні неввічливі істоти врятували нашу державу! Без них я б ніколи не знищив Велеса!

Дракон витягнув із торбинки пляшечку, відкрив її й подав Калині.

— Що це? — запитав Данило.

— Жива вода! — впевнено збрехав Годвін.

— Живої води не існує! — заперечив Сайрес. — Це вигадки нерозвинених племен!

Калина з надією поглянула на Годвіна.

— Це ж вона, правда?

У дракона стислося серце.

— Ти мені віриш?

— Вірю! — посміхнулася мавка.

— Тоді пий! Ти неодмінно видужаєш! Ти нам із Данилом потрібна!

Калина зробила невеличкий ковток, потім іще один.

— Я більше не можу, — тихо сказала вона, впустивши голову на груди.

Данило витер сльози. Дракон підбадьорююче посміхнувся домовику.

— Усе буде добре! — впевнено сказав Годвін. — Ми…

— Може досить уже панькатися з ними? — перервала брата Уна. — Треба вирішити нарешті, хто князюватиме!

— У тебе виникли сумніви?! — скипів Годвін.

— Звісно! У тебе немає каменя влади! Тобі дали нефрит! — сказала Уна.

— Ти не князюватимеш! Це протизаконно! — галасували бояри.

— Вчинки — найкращий показник! — вступився за Годвіна Добромисл. — Годвін так багато зробив для нас із вами! Він заслуговує на подяку!

— А князівство — чи не завелика подяка?! — кричала Уна, розмахуючи хвостом. — Величної пози для цього не досить!

— А чи не задовгий у тебе язик, жінко?! — відштовхнув дочку в материні обійми Гордій. — Те, що зробив Годвін, — не поза, а подвиг! Я хочу, щоб князем став саме він!

— Давайте голосувати! Давайте голосувати! — вигукували бояри.

— Давайте! — погодився Гордій. — Тільки дорослі члени князівської родини й ректор Академії теж проголосують!

Бояри збилися до купи, сперечалися, показували один одному зуби, ревли й сипали іскрами. Нарешті поволі заспокоїлись і виструнчилися перед старійшиною.

— Хто за те, щоб Годвін став князем?

Тільки троє із дванадцяти бояр підняли хвости на знак згоди.

— Ну що ж, — розгнівано дихаючи димом, мовив Гордій. — Тепер наша черга.

Він повернувся до родичів, які стояли в нього за спиною, і запитав:

— Хто з вас хоче бачити мого сина володарем Землеграда?

Годвін, князь із княгинею, Сайрес, Урсула, Август і Добромисл, не сумніваючись, підняли хвости.

— А ти, доню? — жалібно запитала в Уни мати. — Це ж наша спільна справа! Ми — родина!

— Держава важливіша за родину, — уперто хитнула головою князівна. — Я проти!

Землеградці захвилювались у п’янкому передчутті боротьби: голоси «за» і «проти» зрівнялися.

— Усе! — кровожерливо запалали очі Гордія. Він став у бойову стійку, і бояри відхитнулися від нього. — Проголосували!

— Я не проголосував! — почувся з натовпу старечий рев.

Дракони перезиралися, дивувалися, штовхалися. Із бурхливого моря голів, спин і хвостів випірнув великий дракон, ніби притрушений пилом.

— Я не проголосував, — повторив він, поклавши лапу на спину Годвіну. — І я голосую «за»!

Дракони вражено пороззявляли роти.

— Це хто такий?! — скрикнула Уна.

— Геліодор! — тремтячим голосом повідомив Добромисл і низько вклонився старому алхіміку. — Слава нашому Великому князю й Учителю!

— Він же вмер! — підстрибнула, лютуючи, Уна. — Він давно вже мав би померти!

Землеградці затамували подих.

— Живий! Живий! — раптом десь ніби прорвало загату галасу. — Геліодор живий!

— Так, я живий! — підтвердив усміхнений старий, вдоволений своєю вражаючою появою.

Гордій і бояри вклонилися Геліодору, Клотильда й Урсула зойкнули і спробували знепритомніти, Годвін вдячно посміхнувся, а Улас, витріщившись на нового родича, запитав:

— Він житиме тут? Мені можна з ним гратися?

— Звісно, можна! — засміявся Геліодор. — Але трішки пізніше, добре? А зараз, — він обвів присутніх поглядом, — ми затвердимо Годвіна на князювання! Один малий і дуже нахабний дракон, — посміхнувся він праправнуку, — змусив мене вилізти зі своєї нори й послухати те, що всі ви тут казали. Тепер вислухайте мене. Не доля обирає нас, а ми — долю. Цьому юнакові призначено було правити — і не тому, що хтось дав йому якийсь там камінь, а тому, що він пристрасно цього бажав і довів цілим своїм життям, що здолає будь-які труднощі! Зважте ще на одну річ — Годвіну дали нефрит мудрості. Мудрості, розумієте?! Невже ви і справді думаєте, що владу можна довірити тільки хоробрим, величним чи сильним юнакам?! Серед нас багато сильних драконів, і не менше хоробрих, але хоробрість і гординя дуже часто маскують недостачу розуму. Годвін хоробрий — він наважився знайти мене і просити ліки для друга. Годвін гордий — він не відступає, борючись за визнання своїх чеснот. Годвін сильний — він твердо знає, що впорається з величезною відповідальністю. І якщо на заваді щастю цього чудового юнака стоїть тільки отакий малесенький камінь, — Геліодор виколупав із луски свій діамант, показав присутнім, — так нехай йому грець! — і кинув свій талісман додолу.

Землеградці захоплено й полегшено зітхнули.

— Ви хочете, щоб Годвін був вашим князем? — запитав Геліодор.

Дракони разом закричали:

— ТАК!!!

Гордій, пишаючись, зняв із голови корону й увінчав нею сина.

— Слава! Слава князю Годвіну! — кричали довкола, і серед безлічі радісних голосів Годвін упізнав дзвінкий Ладин голос. — Слава!

Годвін уклонився на всі боки, витираючи без сорому сльози. Мати, дядьки й дядина Урсула накинулися на молодого князя з поцілунками.

— Дякую, дякую вам усім! — вирвався з обіймів родичів і знову вклонився Годвін. — Присягаю вам, землеградці, моїм батькам і моїм друзям, що ніколи не зраджу вас, що охоронятиму ваш спокій і добробут до останньої краплі крові, до останньої миті свого життя або до того радісного часу, коли мудре боярське віче передасть корону кращому володарю! Бути завжди моєму великому народу і славній Русі!

— Вип’ємо ж за князя, за Землеград, за незламну Русь! — закричав Гордій. — Ртуті всім! Ртуті побільше!

— Слава! Слава! — гукали, шаленіючи, землеградці.

Годвін обійняв Уну, яка стояла окремо від родини поряд із литовським княжичем.

— Сестро! Ходімо святкувати з нами! — лагідно промовив він.

— Тобі легко бути великодушним! — сердито відмахнулась Уна. — Ти переміг!

— Ти також! Усі ми перемогли!

— Я не залишусь у Землеграді, — сумно мовила князівна. — Люблю його всім серцем, але покину!

— Бо більше за Землеград любиш владу? — запитав, посміхаючись, литовець Вітольд.

— Не тільки, — опустила очі князівна.

Литовець розсміявся й обійняв Уну. Годвін залишив їх удвох, підійшов до друзів. Мавка знайшла в собі сили сісти.

— Мені краще! — випереджаючи запитання Годвіна, весело сказала вона. — Дякую тобі за все-за все! Ти навчив мене найголовнішому: цінувати життя й усе те, що воно дає!

— Дякую й вам! — розчулено відгукнувся Годвін. — Коли я спокушав вас справжньою дружбою, я й сам не знав, яке це щастя!

— То що тепер? — поцікавився Данило. — Князюватимеш?

— Так. А ви погостюйте в мене трішки, добре?

— Якби й не хотіли, то змушені були б залишитися! — відказав домовик. — Бач, як усі ваші впиваються?! Пройти між ними й залишитися неушкодженим було б дуже дивно.

— Усе у вас добре, хоча і складно, — позіхнула, схиляючи голову домовику на плече, Калина. — Тільки лісу бракує…

— Так краще? — поклала на коліна гості зелену гілочку Лада.

— Звідки це? — здивувався Годвін.

— Із біологічного музею. Ой, князю, я стільки всього дізналася! — горіли радістю очі маленької служниці. — Мене замкнули на добу з Добромислом, тож я багато чому навчилася й дуже хочу навчатися далі! До речі, князю, вітаю!

— Дякую! — ласкаво посміхнувся дракон, відчуваючи біля серця солодку порожнечу. — Тільки до чого ці умовності?! «Князю, князю!..» Я просто Годвін — такий, як і завжди!

— За це ми тебе й любимо! — урочисто сказав Данило.