Перунів цвіт

Зустріч

…Щось лоскотало морду. Годвін чхнув і відкрив очі. Калина, уся в попелі, відсахнулася від дракона.

— Я просто тебе погладила, — ображено сказала вона, витираючи замурзане обличчя.

— Вибач, — підвівся Годвін. — Я ненавмисно.

— Ти як? — занепокоєно запитав Данило.

Годвін поглянув довкола. Невеличка площа перед Академією була всипана камінням. Дракони, зойкаючи й зітхаючи, вилазили з-під завалів.

— Жахливо! — прошепотів Годвін.

— Що болить? Голова? — обійняла Годвінову морду Калина.

— Та я не про те, — звільнився з її обіймів Годвін. — Поглянь, що діється!..

— Так, це було!.. — не зміг висловити захвату Данило й замахав руками. — Ніколи в житті нічого такого не бачив! Він тебе проковтнув, і тут — бабах!!! Усе руйнується, всі тікають, я кричу! Аж вуха заклало! — поскаржився домовик.

— То Велес загинув?

— Здається, — сказав Добромисл. Він обдивився Годвіна, скрушно захитав головою. — Ти весь в опіках! Тобі треба лікуватися!

— У жодному разі! — запротестував Годвін. — Вибух міг пошкодити інші печери! Можливо, і північні відгалуження. Я повинен знайти батьків!

— Стій, там небезпечно! — ухопив його за лапу Добромисл.

Годвін вирвався й пішов геть.

— Не йди, Годвіне! — крикнула йому навздогін Калина. — Мені недобре!

Годвін озирнувся. Мавка сперлася на Данила й важко дихала. Вона була надзвичайно блідою, а коротке брудне волосся стало світло-жовтим.

— Вибач! — відвернувся і продовжив шлях Годвін.

— Зачекай, я з тобою! — Добромисл уперто видирався на купи каміння й кумедно стрибав з уламка на уламок, наздоганяючи учня…

…Підіймаючись усе вгору і вгору, Годвін нарешті досягнув Північних печер — похмурого місця з наспіх виритими ходами, де не було жодного факела. Від давніх-давен Північні печери слугували в’язницею, але більшість часу, завдяки природженій добропорядності землеградців, ув’язнених тут не було.

За допомогою квітки Годвін відчинив двері в’язниці й увійшов до великої печери. Із неї брали початок три однакові коридори.

— О, я навіть не знаю, де вони можуть бути! — розгубився Добромисл.

— Зараз побачимо, — Годвін напружив зір, і все довкола нього дивним чином змінилося, набуваючи неприродної прозорості. Він дивився крізь стіни, ніби вони були вилиті зі скла, і виразно бачив найменші предмети на величезній відстані. Наприкінці правого коридору була невелика камера, у якій тіснилися Гордій і Клотильда, а поряд із ними, у крихітній печері, лежали, відвернувшись один від одного, Уна й Улас.

— Нам туди! — вказав шлях ректору дракон і, не зважаючи на старого супутника, поспішив до рідних.

Годвін причаївся за рогом, прислухаючись до роздратованого материного голосу.

— Це так жахливо — скніти в цілковитій ізоляції! — стогнала Клотильда. — Жахливо! Ніколи не думала, що я так закінчу своє життя! Мені ж лише сто шістдесят років! Скільки всього можна було встигнути зробити!

— Угу, начепити на себе ще кількасот прикрас! — буркнув Гордій.

— Ти завжди так! — розридалася княгиня. — Ніколи… не відчувала розуміння… з твого боку!.. Скільки тебе знаю, ти… ти тільки нарікаєш… на мою поверховість! І навіть зараз, коли ми невдовзі… — вона схлипнула декілька разів і голосно шморгнула носом. — Тиран! Пеньок бездушний! А я просила тебе полетіти до Візантії! Тепер уже ми не полетимо нікуди!

— Мамо, не плач! — запхикав у сусідній печері Улас. — Мамо, мені страшно!

— Та припиніть нарешті цю мокру справу! — прикрикнула Уна. — Дайте померти спокійно!

— Померти?! — заплакав і заскрібся об ґрати малий. — Мамо, випусти мене! Я не хочу помирати як Годвін!

— Ти сказилась, Уна?! — гримнув Гордій, тупнувши лапою. — Що ти таке при Уласі кажеш?!

— Правду кажу! — заволала в темряві князівна. — Чому ви завжди затикаєте мені рота?!

— Ти чого на батька кричиш?! — скаженів Гордій. — Я хочу своїм дітям усього найкращого!

— І Годвіну?! Годвіну ти також хотів кращого?! — не припиняла галасувати Уна. — Де він тепер?! Немає! Велес спалив його! Ти вигнав брата! Годвін загинув через тебе!

— Як ти можеш?! — заревів Гордій. Годвін бачив, що князь упав на підлогу і шкрябав кігтями каміння. — Це брехня! Брехня!

— Звісно! — уїдливо мовила Уна. — Годвін сам у всьому винен! Він узагалі у нас у всьому був винен!

— Ооооооо! — застогнала мати.

Годвін вийшов із-за рогу. Дракони затислись углиб камер, підсліпувато кліпаючи на ясне полум’я.

— Хто це? — грізно запитав Гордій.

— Це я. Я прийшов за вами.

— Годвіне! Синку! — скрикнули в один голос батьки, припавши до ґрат. — Ти живий?!

— Я живий і здоровий! — дракон відсунув засув, випустив Гордія і Клотильду назовні. — Усе добре! — гладив він матір, яка ридала, поклавши йому голову на плече. — Тату! — Годвіну перейняло дихання від батькових обіймів.

— Вибач, синку! — жалібно мовив князь. Його голос здавався старечим. — Як ти? Кір сказав нам, що тебе вбив Велес.

— Я втік від переслідувачів. На щастя, Добромисл підказав мені, як знищити Велеса. Цей демон загинув від чистого вогню ось цієї квітки папороті.

— То ти… ти його знищив?!

— Не сам. Дядько Август допоміг мені.

— Август тут?!

— Так. Я знайшов його нагорі. Але це довга історія!

Годвін випустив із камери брата й сестру.

— Уласику! — Годвін обійняв маленького дракона, який обережно притулився до старшого брата.

— Годвіне, ти найкращий братик! — схвильовано пролопотів Улас. — Такий сильний, сміливий! Я не хочу більше іншого!

Уна пропливла повз Годвіна, ледве доторкнувшись шиєю до його шиї, і з погордою кинула:

— Дякую.

— Бачу, мертвим я тобі подобався більше! — посміхнувся Годвін.

— Вигадуєш! — не дуже переконливо заперечила князівна.

Підоспів Добромисл.

— Ви цілі? — важко дихаючи, запитав ректор.

— Цілі! — відізвалася Клотильда, притискаючи худенького старця до грудей. — Ой, серденько ти моє, як я скучила!

Добромисл, який ніколи не товаришував із княгинею, оторопіло мовчав.

— Давайте повернемося на майдан, — попросив Годвін. — Я залишив там своїх друзів.

— А вони князівського роду? — оживилась Уна.

— Ні. Вони…

— Ідіть, ідіть уже! — не дослухавши, підштовхнула братів князівна. — Мені все тут набридло!

Переговорюючись і сміючись, дракони рушили до Академії. Данило сидів біля входу, повернувшись у той бік, куди пішов Годвін. Його червоне обличчя було стурбованим. Калина лежала поряд, поклавши голову домовику на коліна. Волосся мавки стало сніжно-білим.

— Годвіне! — закричав Данило, не дочекавшись, поки дракон підійде до нього впритул. — Калина щось теє… зовсім хвора!

Годвін підбіг до друзів, зазирнув у крейдяне обличчя мавки.

— Калино, тобі недобре?

— Засинаю, — тихо сказала Калина, заплющуючи темно-сірі згаслі очі.

— Чому вона хвора? Я не розумію! — розвів руками Данило. — Що їй таке? Може, зурочили?

— А ти як? — запитав Годвін.

— Я — чудово. Рана вже загоюється, — домовик показав рожеві рубці на плечі. Годвін помітив, що пов’язка з Калининого волосся також стала білою.

— Годвіне, я хочу дещо тобі сказати, — мовила Калина. — Одному тобі…

— Я нікуди не піду! — образився домовик. — Що за таємниці? Я думав, ми друзі!

— Данило, залиш нас! — скрикнула мавка, різко сівши.

— Залиш, залиш! — передражнив її Данило. Він неспішно піднявся й відійшов убік.

— Годвіне, я, здається, помираю, — прошепотіла Калина, переконавшись, що Данило віддалився на достатню відстань.

— Та що ти кажеш таке?! — злякався Годвін.

— Я відчуваю… Я — ніби засохла берізка під вітром нічним… Немає життя в мені. Усю свою силу я віддала Данилі.

— То це через волосся? Воно ж виросте!

— Не певна. Русалка казала, що наше волосся має чудодійну силу. Але якщо відрізати його — мавка помирає.

— Це правда?! Правда?! — жахнувся Годвін.

— Не кричи, — зітхнула Калина. — Не треба, щоб Даня знав…

— Навіщо ти це зробила?! — ледве не плакав дракон.

— А ти не зробив би так? — здивувалася Калина.

Годвін не відповів.

— Я не боюся помирати. Я не вмру — я стану Лісом, — сказала спокійно мавка. — Це як зима… Зимовий сон… Я чую, як дзвенить у гілках лапатий сніг!

— Калино, а є якийсь засіб, щоб тебе врятувати? Є щось, що повертає життя? — Годвін замислився, перебираючи варіанти. — От я телепень! Ну звісно ж — філософський камінь!!!

— Що? — підбіг Данило. — Чого ти кричиш?

— Проте його в Землеграді немає! — не звертав уваги на домовика Годвін. — Тільки Геліодору вдався цей експеримент! Але ж Геліодор…

Годвін з усіх ніг кинувся до Академії.

— Що це з ним? — не второпав домовик.

Мавка відвела погляд.

Годвін увірвався в печеру Добромисла й закричав:

— Де може бути Геліодорів філософський камінь?! Тут є який-небудь сховок?!

— Я не знаю, — знітився ректор.

— А чому Геліодору встановили могильну плиту на шостому ярусі, якщо громада не впевнена, що він помер?

— Ну, це ж закономірно, — спантеличено промимрив Добромисл. — Стільки років минуло! А головне — Геліодор сам встановив цей надгробок. Через три дні після зникнення Вчителя я власноруч вирізьбив на ньому знак уробуса. Шановний Геліодор заздалегідь попросив мене про цю невеличку послугу.

— А що це за знак?

— Змія, яка кусає себе за хвіст, означає колообіг усього сущого. Вічність, одним словом.

— І вічне життя?!

— Так.

— А що за надгробком?

— Якийсь хід. Я не був там. Там був тільки Геліодор.

— А що, як він і досі там?!

— Хто? Геліодор?! — здивувався Добромисл. — Цього не може…

Годвін не слухав. Стіни, двері, сходинки миготіли в нього перед очима. Дракон біг, падав, вставав і знову біг, тримаючи в роті стебло чарівної квітки. Ніхто не міг стверджувати, що алхімік на шостому ярусі. Але ніхто й не міг цього заперечити. Дивно, але Геліодора шукали скрізь, окрім як під його власним надгробком.