Перунів цвіт

Неприємні наслідки

Годвін із великим зусиллям відірвав голову від землі й роззирнувся довкола. Нічний ліс причаївся, нічний ліс був сповнений приглушеного невдоволення. Поряд на поламаному гіллі лежала Ольга.

— Ольго! — покликав дракон.

Дівчина відкрила очі й потягнулася.

— Ти як? Жива? Ціла?

— Наче, — глухо відповіла відьма.

— А я крила порвав. Тепер літати як слід нескоро зможу…

— Шкода…

— Ольго! — знову гукнув Годвін. — Треба повертатися. Вставай!

— Не встану, — нерухомо лежала на землі дівчина.

— Не можеш? Щось болить? — дракон підповз до товаришки.

— Не можу, — різко відповіла Ольга.

— Чому? Ти розбилася? Ну не мовчи, відповідай мені!

— Не кричи. Я нічого тобі не скажу.

— Та що таке? — розгубився дракон. — Що сталося?

— Не знаю.

— Ти як хочеш, а мені про Калину й Даню треба попіклуватися! — Годвін піднявсь, обдивився себе й непевною ходою рушив у бік хутора. — Лежи собі!

Відьма встала й пішла за драконом.

— От і порозумілися, — буркнув Годвін. — Не відставай!

Дівчина зупинилася.

— Що знову?! Ти йдеш чи ні?

— Іду.

— То ходімо.

— Не можу! — скрикнула Ольга.

— Ну що ти вигадуєш?! — розсердився Годвін.

— Ноги мене не слухаються.

— Це від утоми й переляку. Це нічого. Розходишся.

— Ні. Це щось інше…

— Добре, інше! Стій тут хоч і до завтра!

Годвін, не звертаючи уваги на дівчину, пішов у тому напрямку, де мала б знаходитися відьмина хата. Увесь час пам’ятав: мавка й домовик не встигли втекти, а на галявині біля струмка під наглядом Нічки лежить напівживий Авенір. Згодом помітив: за ним поспішає Ольга — і трохи заспокоївся. Вирішив, що сьогодні її краще не зачіпати.

На півдорозі до хутора дракона сполохали кроки й вигуки. Годвін причаївсь у кущах. Чув, що до нього наближаються двоє.

— Здається, втекли! — сповістив Данилин голос.

— Я ж казала, що нам вдасться! — зупинилася, захекавшись, Калина. — Де ж тепер наших шукати?

— Не треба нас шукати! — виліз зі схованки Годвін. — Тут ми!

Калина обняла дракона за шию.

— Я так за тебе злякалася!

— А я за тебе!

Данило кинув на Годвіна невдоволений погляд.

— Що за телячі ніжності?! Та годі вже! — відірвав він руки мавки від холодної луски дракона.

Калина засміялася.

— Що, заздриш? — наздогнала друзів Ольга.

— Не твоє діло! — струснув волоссям Даня. — Краще послухайте, як ми від відьми втекли!..

Розповідь Данила дракон і відьма повсякчас переривали вигуками захоплення і здивування.

— …І от коли відьма відчинила двері, на неї вихлюпнулася з хати вода. Потік збив її з ніг, і поки ряба борюкалась у калюжі, ми чкурнули до лісу!

— От молодці! — посміхався вдоволено Годвін. — А ти бач, Калино, яка потайна — не казала, чому тебе русалка навчила! Ми й не знали, що коли мавка волосся мокре чесатиме, то й суху місцину затопить!

— Головне — не сказати, а зробити, — опустила очі Калина.

— І то правда. А ми з Ольгою також повоювали. Вона всі відьмині закляття відбила!

— Не всі, — сумно заперечила відьма.

— Ти про що?

— Вона щось мені поробила. От попроси мене будь-що зробити.

— Ну… Дай мені он ту гілку, що біля пня.

Ольга ногою відкинула гілку якнайдалі.

— Чого ти?! Давай її мені!

— А от не дам! — скрикнула зі сльозами на очах Ольга.

— Що за дурні жарти?!

— Це не жарти зовсім! Я роблю все навпаки, чи ти не помітив?!

— А навіщо? — здивувалася Калина.

— Ніби щось мене змушує проти моєї волі. Я нічого не можу вдіяти. Та відьма мене зачарувала!

— То відведи чари! — порадив Данило.

— Я не вмію знімати закляття!

— Та що ти взагалі вмієш?!

Ольга заревла й кинулася на нього з кулаками.

— Ольго, припини! — смикнула її за сорочку Калина.

Відьма лупцювала домовика зі ще більшим завзяттям.

— Бий його! — крикнув нарешті Годвін, і Ольга залишила Данила у спокої.

Даня віддихався, спробував пригладити волосся.

— Ну це вже ні на що не схоже! — зітхнув він. — Тепер ми точно пропали. Ця навіжена все робить на зло, а змій тільки і знає, що командує!

— То й що?! Я так звик. Я князівський син! — випнув груди Годвін.

— Та й ми не собаки! — передражнив його величну позу Данило.

— Страхопуд!

— Змій дурноголовий!

Годвін прийняв бойову стійку, занісши над Данилом хвіст.

— Ти пошкодуєш, що навчився говорити, холопе! — проревів дракон і встромив довге лезо хвоста біля ніг домовика. Данило, скрикнувши, відскочив.

— Ольго! Годвін мене покалічить! Зроби що-небудь! — репетував Даня.

— Навіть якщо й могла б, то не зробила б! — дівчина сердито склала руки на грудях.

— Ольго! Як тобі не соромно! — втрутилася Калина.

Ольга вдарила в долоні і сказала:

— Замовкніть!

Годвін, Данило й Калина беззвучно роззявляли роти. Після невдалих спроб повернути втрачений голос вони принишкли й надули губи.

— А тепер слухайте мене! — промовила дівчина. — У нас обмаль часу й безліч неприємностей. Ніхто нам не допоможе, окрім нас самих. Тільки згода дає добрі плоди. Давайте заспокоїмося й підемо до Авеніра.

Годвін кивнув.

— Данило? — поглянула на домовика Ольга.

Даня плюнув і відвернувся. Відьма знову вдарила в долоні.

— От все й з’ясували, — спробував голос дракон, недовірливо поглядаючи на Ольгу.

— Ходімо! — Ольга першою пірнула в шелестку темряву, всі інші мовчки пішли за нею…

…Авенір підповз до струмка, напився й помочив обличчя. Почувши кроки й голоси, він сторожко підняв голову, провів нових знайомих поглядом і, знесилений, припав до землі.

— Прийшли нарешті, — прошепотів він. — А я вже думав, що відьма вас занапастила. Помирати зібрався…

— Тобі ще рано помирати! — Ольга присіла поряд із юнаком навколішки й торкнулася його гарячого чола.

— Ти красива, — юнак журно вдивлявся в темні відьмині очі. — Ольга…

Дівчина зашарілася й відсмикнула руку.

— Що ж, підсумуємо наші сьогоднішні здобутки! — запропонував Годвін. — Поранений — один, порча — одна, сварок — безліч, новин про квітку — жодних. Я не знаю, що нам робити!

Данило поглянув на Авеніра.

— Треба здихатися пораненого і звести з Ольги порчу. Якщо ми цього не зробимо, то нічого в нас не вийде.

— Це правда, — погодилася відьма. — Якби тут поряд був якийсь знахар або цілитель! Авеніре, ти тутешній? Можливо, щось порадиш?

— Я тутешній, але нічого такого не знаю, — тихо відповів парубок. — Тут і поселень-то немає поблизу, не те що ворожбитів. Тільки млин, та й годі…

— Млин, кажеш? — оживився Данило. — Це те, що треба! Усі млинарі знаються з нечистою силою, бо млин завжди закладають на живу душу!

— Він правду каже? — звернувся до Ольги Годвін.

— Хто зна? — розвела руками відьма. — Кажуть різне…

— А далеко млин?

— Та ні. Від хутора вгору та вгору вздовж річки, — пояснив Авенір.

— Треба спробувати. Ми нічого не втрачаємо. До світанку встигнемо? — запитав у юнака Годвін.

— Якщо вийдемо просто зараз. Але я не можу…

— Нічого! Даню, поклади Авеніра мені на спину, — сказав дракон.

Домовик невдоволено хмикнув.

— Будь ласка! — підштовхнув його плечем Годвін.

Данило з посмішкою виконав прохання. Годвін застогнав, опустив роздерте крило, але під стривоженим поглядом Калини опам’ятався і змусив себе бадьоро рушити з місця.

— Важка ніч ще не закінчилася, — мовила Ольга. Вона посадила кішку на плече, взяла Калину за руку. — Що ж, щасти нам!