Перунів цвіт

Сутичка

…Мандрівники зупинилися біля дзвінкого джерела. Ольга кружляла галявиною, Калина й Данило лежали під кущем чорниці, роздивляючись купчасті хмари. За декілька хвилин над галявиною з’явився Годвін. Він обережно поклав юнака на землю й сів поряд.

— Ох, ще й досі боязко літати, — промовив, намагаючись здолати дрижання в лапах, дракон. — Ну, робіть вже що-небудь з ним! Помирає, здається…

Ольга кинулася до парубка.

— Справді, помирає, — глухо мовила вона.

Підійшла й зазирнула їй через плече Калина.

— Така, отже, смерть? Некрасива…

— Смерть буває різна, — тихо зауважив Годвін.

— Це ще як подивитися, — заперечив Данило.

— Головне — аби не безславна, — сказав дракон. — У ім’я чогось…

— Гадаєш?…

Калина набрала із джерела пригорщу води й виплеснула юнаку на обличчя. Він захлинувся повітрям, відкрив очі. Ольга витягла з торби крихітний горщик.

— Тут мазь тітчина цілюща, — пояснила вона. — Ромашка, нагідки, лепеха та ще дещо. Вона швидко загоює рани й забиття.

Ольга витерла подолом сорочки бруд із юнакового обличчя, намастила рани на руках і грудях маззю. Юнак лежав нерухомо, зрідка кліпаючи очима. Дихав важко, ніби щось застрягло в горлі.

— Як вони тебе! — із співчуттям мовив Данило. — За що?

Юнак перевів на нього побляклий погляд.

— Авеніром мене звуть… Венею… Ми… у тої відьми… працювали, — пошепки сказав хлопець. — А коли… треба було… платити… вона просто… просто… перетворила… батька і брата… на вовків… Я втік… Їх застрелили невдовзі… Повернувся… помститися хотів… А вона… вона… хитра…

— Ясно все, — заспокоїла його Ольга. — Мовчи! Ми тобі допоможемо!

— Дякую…

— Годвіне, а у нас неприємності, — подумавши, сказала дівчина. — Нам тепер відьма нічого не скаже.

— Скаже!

— Це ж як?

— Змусимо!

— Я так і знав, що на цьому не закінчиться! — устряв домовик.

— У мене є цікаві думки з цього приводу, — правив своєї Годвін.

— Це ризиковано. Ти не захоплюйся, — порадила Ольга.

— Ти ж казала, що не здаєшся.

— Так і є. Просто вона сильна.

— Візьмемо не силою, а розумом.

— Дійсно, це справа честі! — спалахнули карі очі відьми.

Калина скрушно похитала головою, схилилася над струмком і намочила волосся.

— Зробимо так, як я вигадав, — вирішив дракон.

— А не боїшся? — примружився Данило.

— Хіба що за тебе.

— А я при чому?!

— Не завжди ж тобі перечікувати по закутках?!

— Ну я так і знав! — впалим голосом підсумував Данило.

…Ряба відьма біля печі годувала сиром гадюк, коли в щілину під дверима пролізла руда мишка із цвяхом у роті. Змії скручувалися, розлазилися, відпихали одна одну, тому товстуха не помітила, як мишка принишкла в темному кутку й перетворилася на юнака з неслухняним рудуватим волоссям. Обережно підкравшись до відьми ззаду, хлопець опустився на коліна, взяв у руки шматок крейди, який лежав поряд, і вбив цвях у тінь рябої. Відьма зойкнула й озирнулася.

— Зараз! — закричав Данило й перетворився на мишу.

Було чутно, як хтось важкий і незграбний оступився на даху, втягнув повітря в легені й щосили дмухнув у димар. Із печі вирвалася хмара попелу і сховала відьму. Годвін умить спустився на землю й виламав двері. Увійшла Ольга і проказала:

— Рана — не до тіла, небезпека — не до діла, кров — не до плоті, сльози — не до моїх очей, пахви — до ворожих мечей!

За нею переступила поріг і прослизнула повз стінку до Данила мавка. Невдовзі осів попіл. Ряба відьма здавалася кам’яною. Вона труснула головою, чхнула й засмикалася на місці.

— Вибачай, що без запрошення, — сказала, наближаючись до неї, Ольга. — Порада потрібна. Скажи, будь ласка, де квітку папороті знайти?

— Не облізеш?! — лютувала відьма.

— Як ти — так і я! — відказала дівчина.

— Швидка, отже?! — розсміялася беззубим ротом жінка.

— Яка є! — усміхнулася над силу Ольга.

— Нічого не скажу тобі! Із чим прийшла — із тим і підеш!

— Хотілося по-доброму, — зітхнула Ольга.

— Не вийде! — відьма дмухнула на лучину — світло згасло, тільки жаринки ледве блимали в печі.

— Ну й дурепа ж я! Тіні не стало! — скрикнула Ольга. — Тікаймо!

Годвін і Ольга вискочили надвір, ряба чаклунка — за ними. Зупинилася на порозі й гукнула:

— Діточки мої, ворогів стережіть!

Калина й Данило, які кинулися до дверей слідом за друзями, змушені були заскочити на лаву: гадюки і смердючі щури вартували вихід.

— Так і знав, що маю молодим пропасти! — заволав домовик. — Не врятуємося вже!

— Врятуємося! — Калина вмостилася на лаві, дістала з-за пояса гребінь-мушлю й почала розчісувати волосся.

— Чи здуріла ти, дівко?! — скрикнув Данило. — Не час для цього!

— Саме для цього час! — посміхнулася мавка, і домовик побачив, що з волосся Калини цівочкою тече вода.

— Оце так! Ольга навчила? — здивувався Данило.

— Ні, русалка на озері. Тепер, Даня, головне, щоб відьма не повернулася раніше, ніж змій і щурів із хати вода винесе…

…Захеканий Годвін кружляв над нічним лісом, щомиті озираючись назад: Ольга позеленіла від його вихилясів та охрипла від викрикування заклять, але відьма заповзято переслідувала їх на кованій ступі. Ще хвилька — і зачепить драконячий хвіст помелом або влучить у дівчину прокляттям.

— Не можу більше! — слабкий зойк Ольги пронісся повз вухо й умчав у безвість.

— Я теж! — прогарчав крізь зуби дракон. — Нумо в хащі! — Годвін притис крила до тулуба і стрілою впав униз, у темряву, де змовницьки перешіптувалися крони дерев.

Ряба відьма не встигала більше за драконом. Вона зависла над лісом, стежачи за Ольгою, і намовляла щось у кулак.

— Відстала! — полегшено зітхнув Годвін.

— Дивно. А що вона там?…

— Не озирайся! — порадив Годвін, але Ольга випередила його, повернувши голову назад. Товста відьма розкрила кулак, і дівчина відчула, що їй запорошило очі.

— Як не послухалася зараз, так не слухайся довіку! — весело завищала серед виття вітру ряба.

— Ай, печеее! — Ольга випустила драконову шию і притисла долоні до очей.

Годвін відчув, що відьма сповзає з його спини, сіпнувся вбік у надії її підхопити, але з темряви виросла підступна гілка і впилася йому просто в щоку. Склавши роздерті крила й виставивши вперед лапи, Годвін падав хтозна-куди під пронизливий Ольжин крик…