Перунів цвіт

Вовкулака

Довго ще товариші блукали лісом, перш ніж побачили у просвіті між деревами невелику хату.

— Це, певно, якийсь хутір, — здогадалась Ольга. — Здається, я в дитинстві була тут.

— Хутір? А там є їжа?

— Слухай, Годвіне, тебе ж не прогодувати! — обурився Данило. — Ану — тримати в господарстві такого змія — підеш скоро з торбою!

— Мене — тримати в господарстві?! Як свиню?! Та я князівський син!

— Чули вже цю пісню! Чи князь ти, чи ні — хто зна, а що ненажера — це вже точно!

— А їсти і справді хочеться, — притисла руки до запалого живота Ольга.

— О, ще одна! — буркнув домовик.

— Тобі добре казати, — відрізала відьма. — Ти що їси?

— Хліб і молоко, але дуже рідко.

— А Калина он узагалі не їсть — походила по землі, повітрям подихала, водою вмилась — і живе, — сказав Годвін. — То може й нам самим повітрям харчуватися?!

— Я схожу на хутір, хліба хоча б куплю, — запропонувала Ольга.

— А наворожити? — посміхнувся Данило. — Не можеш? Чув я, що відьма може кілочок у стіну вбити й надоїти молока.

— А не чув, буває, що відьма може зробити пустобреха німим? — зіщулилася дівчина.

— Не чув! — глухо відповів домовик і відступив під захист гілок.

— Я не їм хліба. Він у шлунку ніби на глину перетворюється. Краще м’яса візьми, — попросив дракон.

— Що буде, — мовила Ольга, йдучи доріжкою на хутір.

Холодний світанок розкинув над лісом сріблясті крила. Друзі причаїлися в кущах. Звідси було видно довгий високий паркан, хату під очеретяним дахом і похилене гілля яблунь. Біла Ольжина сорочка майнула біля огорожі і сховалася за рогом.

— Будемо чекати! — важко опустився на траву Годвін.

Ольга постукала в декілька дверей, але господарів не було вдома. Здалеку лунали схвильовані вигуки і крик жіночий. Дивуючись, що могло вигнати людей із домівки до світанку, дівчина обійшла зарості шипшини й опинилася на невеличкому майданчику. Поміж молоденькими тополями протікала річка, на березі якої скупчилося чоловік двадцять селян. Ще одна людина — із зв’язаними руками й ногами — лежала біля самої води.

Відьма підійшла ближче. Двоє м’язистих чоловіків перевернули зв’язаного догори обличчям. Це був худий білявий юнак із впалими щоками. Він насилу відкрив темно-сірі очі й поглянув довкола журним, напівбожевільним поглядом.

— Ти курей передушив?! — грізно вигукнув старий із куцою рудою борідкою.

Юнак закрив очі.

— Давайте ще раз!

Двоє чоловіків кинули юнака вниз обличчям у воду. Худе тіло декілька разів здригнулось і завмерло на мілині.

— Витягайте!

Нещасного, який уже не дихав, слухняно витягли. Рудий дід ударив його по спині. Юнак закашлявся.

— Перевертайте!

Цього разу парубок вже не мав сили поглянути на своїх катів.

— Це ти кіз перерізав?!

Юнак мовчав. У Ольги підступили до горла сльози жалю і страху.

— Що робитимемо? Смолою намажемо? — рудий розгублено повернувся до громади. Його червоні запалені очі зупинилися на Ользі. — Це ще хто?

— Доброго дня, люди, бувайте здорові! — мовила дівчина, виступаючи трохи вперед. — Я із сусіднього села, від розбійників втікала, в одній сорочці залишилася. Чи не продасть, буває, хтось хлібину?

— Не до цього, дочко! — хрипко мовив рудий. — Бачиш, яка біда в нас? Вовкулаку спіймали, смолити будемо!

— Та чи можна таке робити?! — жахнулась Ольга. — Відпустіть його, він же ледве дихає, бідолаха!

Вона підбігла до юнака під здивований шепіт жінок і зазирнула йому в обличчя.

— Не чіпай, бо ще вкусить! — гукнув до неї рудий.

Парубок відкрив очі.

— Він не вовкулака! — впевнено мовила Ольга.

— Ти звідки взяла? — товста ряба баба свердлила дівчину крижаним поглядом. — Знаєшся на поганській силі?

Ольга глянула на неї з-під лоба. Викопана відьма!

— А ти?

— Та що ти собі надумала? Чого язиком дурним плещеш?! — закричала ряба. — Я жінка чесна, то всякий скаже! А він — вовкулака! Сама бачила, як шкіру знімав за хлівом!

— Бреше! — простогнав юнак. Із благанням поглянув на Ольгу та мовив самими губами. — Врятуй!

Ольга хотіла залізти до торби, але руки ніби заціпило. Підняла очі й побачила, що ряба щось нашіптує і крутить у руках дві травинки.

— Кинь! Кинь негайно! — скрикнула Ольга.

Ряба вдавала, що її не стосується. Хуторяни вирячилися на дівчину. Товста відьма перегнула травинки, і Ольга відчула, що їй ніби викручують суглоби.

— Кинь! — від болю в дівчини темніло в очах.

— Та вона навіжена! — ледь посміхнулася ряба. — Може, вона з ним заодно?!

— Я не заодно! — закричала дівчина, розуміючи всю небезпеку свого становища. — Я вже йду. Я йду!

— Іди, та швидше! — наказала ряба, і Ольга, спотикаючись, мимохіть побігла до лісу.

Дівчина влетіла в хащі, ніби хтось підштовхував її у спину. Впала, вилізла з кущів, витягаючи з рук колючки.

— Оце так!

— Що сталося?! — оточили її товариші.

— Там… там… хлопця… страчують!.. А відьма!..

— Відпочинь! Тоді скажеш! — порадила Калина, беручи її за руку.

Ольга трішки віддихалась і заторохтіла:

— Розумієте, там хуторяни хочуть убити безневинного хлопця! Думають, що він вовкулака, а відьма місцева їх заохочує!

— А він точно не вовкулака? — здригнувся Данило.

— Точно! Присягаюся — звичайна людина. І зробити я їм нічого не можу, бо та відьма досвідчена, сильніша за мене. Вона мене враз скрутила!

— Ех ти! — розчаровано зітхнув домовик.

— Даню! — із докором поглянула на нього Калина.

— Ну що? Мови мене позбавиш?! — скривився, ніби від оскомини, Данило.

— Ні. Штурхана дам! — посміхнулася мавка.

— І ти туди ж!..

— Поки ви базікаєте, його там убивають! — у розпачі закричала відьма.

— Я знаю, що робити. Ідіть уздовж лісу на південь, а я вас наздожену, — сказав Годвін.

— А що ти надумав? — поцікавилася Калина.

— Просто йдіть! — наказав дракон, і сам тихенько рушив у бік хутора.

Годвін розправив крила і злетів. Дракон бачив згори, як двоє чоловіків тягли берегом до вогнища непритомного юнака, а інші хуторяни поспішали за ними. Дракон щосили загарчав. Люди позадирали голови, заволали й кинулися врозтіч. Тільки відьма залишилася поруч із хлопцем. Годвін дихнув вогнем просто на неї, але ряба баба перекинулася на ящірку й заховалася під камінь. Годвін схопив юнака й піднявся високо в небо. Унизу люди поволі оговтувалися, проклинали кровожерливого змія, погрожували ломаками. Але Годвін уже був далеко…