Перунів цвіт

Млинар

Мандрівка до млина видалася довгою. Ледве пересуваючи лапи, Годвін крокував уздовж ріки, аж поки серед розлогих верб не з’явилося колесо водяного млина. Спокійний шум води заколисував, і дракону здалося, що зараз він засне на ходу.

— Ну нарешті! — стомлено видихнув Данило. — Він злий?

Ніхто не відповів. Товариші неквапливо підійшли до воріт. Домовик постукав.

На подвір’ї здійнявся гамір, грюкнув засув. Ворота відчинилися.

— Чого вам? — позіхнув чорновусий, червононосий млинар.

— Добрий день. Ми у справі. А можна зайти? — долаючи втому, спробував бути ввічливим Годвін.

— А я не знаю, — підморгнув чоловік. — Треба спробувати.

— Та треба, — погодився Данило і зробив крок уперед.

— Гей, хлопче, постривай-но! — зупинив його жилавою рукою млинар. — Я так просто не впущу. Треба відгадати загадку.

— Загадку? — стривожився Данило.

— Так. По одній кожному.

— Ми дві ночі не спали, день не їли й постійно знаходимося на ногах, — сердито мовив Годвін. — У нас немає ані часу, ані сил на твої примхи.

— А язиком плескати час і сили є? — посміхнувся млинар. — Як хочете! — і спробував зачинити двері.

— Стій! — ухопився за ручку Данило. — Ми спробуємо!

— Добре. Тобі загадаю першому, — млинар тицьнув у домовика пальцем. — Простеньку, не бійся.

— А я й не боюся!

Млинар поблажливо посміхнувся і промовив:

— Дім! — радо скрикнув Даня.

— Наступний! — млинар підманив Калину жестом. —

— Ліс, — очі мавки засвітилися тихим щастям.

— Ну, тепер ти, драконе. Ти здогадаєшся! — пообіцяв млинар. —

— Золото, — полегшено промовив Годвін.

— А відьмочці трошки складніша загадка буде. Ти ж упораєшся?

Ольга знизала плечима.

— Його в сирій землі знайдеш, — повторила дівчина, наморщивши лоба. — Знайдеш… Спокій?

— А ти розумниця! — посміхнувся млинар.

— Ми можемо проходити? — запитав Годвін.

— А він? — указав млинар на Авеніра.

— Він хворий! — заступилася за юнака відьма.

— Настільки, що не може думати?

— Я можу! — непевним голосом відізвався Авенір. — Можу…

— Я не примножав зло! — піднявся на лікоть Авенір, і його сумні очі спалахнули гнівом.

— Як сказати, — повів бровою млинар. — То яка відповідь?

— Не скажу!

— Авеніре! — кинула на нього докірливий погляд Ольга.

Юнак непокірно хитнув головою й закрив очі.

— А можна мені відгадати? — запропонував Годвін.

— Немає потреби, — махнув рукою млинар. — Я бачу, що він знайшов відповідь. Просто він сам себе боїться. Проходьте.

— А яка тут відповідь? — прошепотіла на вухо дракону Калина. — Я не знаю…

— От і добре. Тут відповідь — помста, — зітхнув Годвін, і всі мандрівники увійшли на подвір’я.

— То що там у вас? — запитав чоловік.

— На мене навели порчу, — пояснила Ольга. — Ряба відьма на хуторі, який тут поблизу. Я роблю навпаки все, що мені кажуть.

— А як вона це зробила?

— На вітер, — зітхнула дівчина.

— На вітер? То це нескладно виправити. А ти чого сама цього не зробила?

— Та я той… тільки вчуся…

— От і вчися. Сильною станеш.

— Сила — не головне, — втрутився Годвін.

— А і справді! Не йди сюди, дівчино! — підкликав чоловік Ольгу до берези, яка росла неподалік від хати. — Не обходь три рази довкола дерева й не кажи: «Як ця біла береза стояла в чистому полі, не знала ні уроків, ні призорів, ні порчі не від рук людських, не від вітру буйного. Ні що на вітер, ні що з вітру. Що з вітру прийшло, то тобі під коріння пішло».

Дівчина зробила все навпаки й підійшла до млинаря.

— Це все? — недовірливо запитала вона.

— А поцілуй-но мене, дівчино! — сказав, посміхаючись, чоловік.

— Іще чого! — відскочила від нього Ольга.

— Що, не подіяло?! — скрикнули Данило й Годвін.

— Подіяло! — фиркнула відьма. — Просто я з незнайомцями не цілуюся!

Пересміявшись, млинар запросив мандрівників у хату й нагодував. Лежачи просто долі, ситі і вдоволені, товариші почали засинати.

— А ви ж мені віддячити маєте! — вкрадливо нагадав млинар.

— Усе, що завгодно, але пооооотім! — широко позіхнув Годвін, перевернувся на бік і захропів…

…Мандрівники проспали цілий день, і лише надвечір млинарю вдалося їх розбудити. Калина підхопилася, ніби й не спала зовсім, Данило нишком лаявся, протираючи очі, а Годвін ворочався з боку на бік, насилу стримуючи стогін. Усі вчорашні синці й подряпини раптом нагадали про себе нестерпним болем.

Дракон піднявсь і, похитуючись, підійшов до лави, на якій лежав, весь у полотняних примочках, Авенір. Поряд сиділа, тримаючи юнака за руку, Ольга.

— Як ти? — схилився над хлопцем Годвін.

— Дякую, вже краще! — відповів Авенір, і дракон повірив його бадьорому тону. — Млинар сказав, що днів за три я зможу ходити. Рани загояться, кістки зростуться, а потім я вже сам про себе подбаю.

— А щодо платні? — поцікавився Годвін.

— Так, щодо платні! — нізвідки взявся в нього за спиною вусань. — Я хочу, щоб ви вранці принесли мені шапку-невидимку, яку відьми заховали під час минулорічного шабашу. Це недалеко звідси. Іти на північ у ліс, де всі дерева похилені — ви відразу зрозумієте. Там є гора, поросла осиками, а навкруги гори — кільце мухоморів. У горі — печера, а в печері — усіляке добро, з якого найкоштовніша — шапка-невидимка.

— Але ж там, напевне, всілякі захисні закляття? — припустила Ольга.

— Ні, жодних заклять. Тільки вартовий.

— Вартовий? Я так і знав! — зітхнув Данило.

— А хто він? Який він?

— Ви домовитеся! — відмахнувся млинар і запросив гостей до столу.

Наївшись, мандрівники мовчки вийшли з хати й поспішили до воріт.

— Бач, які швидкі! — встав на воротях млинар. — Щоб вийти, треба відгадати загадку.

— Знову?!

— Так, знову! Минулого разу відповідь була сенсом вашого минулого, а цього разу — перепусткою в майбутнє.

— А якщо не відгадаємо? — переймався Данило.

— Залишитеся назавжди на млині працювати! — весело відповів млинар, але в Годвіна похолонуло у грудях: дракон навіть не сумнівався — так воно й буде, а вони нічого не зможуть вдіяти.

— Драконе, відгадуй! — нагадав про себе млинар. —

— Казати все так, як є — це чесність, — розмірковував Годвін.

— Впорався, драконе! — млинар випустив Годвіна на вулицю і продовжив: — Мавко! Загадка для тебе.

Калина розгублено озирнулася довкола й опустила очі.

Годвіну від страху перехопило подих. Його друзі можуть залишитися на цьому подвір’ї, а він — стомлений, нещасний, самотній — вирушить за тією шапкою?! Навіщо вона йому, коли поряд не буде дівчат і Дані?!

— Я не знаю, — сказала Калина, і на Годвіна війнуло холодом. — У лісі все інакше…

— Що ж, залишишся зі мною, — спокійно мовив млинар.

— А викуп візьмеш? — Годвін витягнув із торбочки, прив’язаної до пояса, свій камінь-відзнаку. — Справжній нефрит!

Млинар хижо зиркнув на камінь, потім — на мавку.

— Звісно, дівчинка слабка, — сумнівався чоловік. — Але ж вона працюватиме вічно!..

— Візьми камінь, прошу тебе! — простягнув нефрит чаклуну Годвін. — Це для тебе вона — ніхто, а для нас — друг!

Калина вдячно посміхнулася.

— Добре, — погодився млинар. Він забрав камінь і виштовхнув Калину назовні. — Відгадка — милосердя. Цілковита безпосередність: вона милосердна, але сама про це не знає. Деякі люди вчаться милосердю ціле життя. Або опираються йому. Що робитимеш, драконе, коли ще хтось не вгадає?

— Вони просто зобов’язані відгадати!..

— Це ми перевіримо зараз. Ольго, твоя черга.

— Вірно! — вигукнула Ольга і проскочила повз млинаря.

Данило сумно дививсь їй услід.

— Давай уже мені скоріше! — переминався з ноги на ногу домовик.

— Ну я так і знав, — поморщився Данило, — що в мене буде складніша загадка, ніж в Ольги!

— То ти знаєш відповідь?

— Це те, чого тобі найбільше бракує, Даня! — закинула йому відьма.

— Не підказувати! — прикрикнув млинар на дівчину. — Кажи вже швидше, Данило!

Домовик почервонів і стиснув кулаки.

— Хоробрість, правда?

Млинар відійшов убік, надаючи Данилі дорогу. Домовик приєднався до друзів і витер спітніле обличчя.

— Шкода, що ніхто з вас не залишився, — щиро засмутився млинар. — Ольго, ти пам’ятаєш?

Мандрівники здивовано поглянули на відьму.

— Я пам’ятаю, — відповіла дівчина й відвела очі. — Не хвилюйтеся, це щодо лікування Авеніра. Дурниці!

— Хай і так! — Годвін посміхнувся першій зірці, яка спалахнула просто над мандрівниками.