Перунів цвіт

Академія

Зранку маленька Лада пошкреблася у двері печери княжичів і ласкаво мовила:

— Прокидайтеся! Новий день розпочався! Час іти до Академії!

Годвін пробурчав: «І чому вони наді мною знущаються?!», відполірував кришталевий знак у себе на грудях, штовхнув заспаного Уласа й рушив на навчання.

Академією називали групу просторих печер, які заглиблювалися по спіралі до незвіданих глибин Землеграда, де вічно панували морок і холод, де гриміли страшні підземні громи. На верхньому ярусі містився величезний зал для учнів та невеличкі покої ректора Академії — підсліпуватого алхіміка та астролога Добромисла. Другим ярусом володів Сайрес — землеградський бібліотекар та наглядач біологічного музею. Він же викладав студентам біологію та мови — грецьку, латину, давньоєгипетську й санскрит. Третій ярус відвели під лабораторії, в яких найбільш здібні учні проводили практичні заняття. На четвертому та п’ятому ярусах були склади, а на шостому, де лише одного разу вдалося побувати Годвіну, — могильна плита Геліодора, засновника Академії.

Годвін зайшов до навчальної зали й наблизився до свого місця за шостою лавою. Навчання в Академії тривало шість років: два роки молоді дракони вивчали мови, ще два — біологію, останні два роки присвячувалися «двом найкращим», як їх називали, наукам — астрономії та алхімії. Усі студенти навчалися в одному залі й розміщалися за лавами відповідно до року навчання.

Годвін приліг перед лавою та ближче підсунув металеві таблички з алхімічними символами.

— Змішування, пурифікація, фільтрація, дистиляція, амальгама, — бурмотів собі під ніс княжич, намагаючись витягти з пам’яті назви алхімічних процесів. — А це — випарювання… чи ні?…

— Готуєшся стати алхіміком? — грубий голос відволік Годвіна від повторення.

— Чого тобі, Мстиславе? — оскалився княжич.

Темно-коричневий дракон із непомірно-великими крилами свердлив Годвіна маленькими червоними очима.

— Та нічого. Сподіваєшся зробити собі камінь влади?

Годвін підхопився й вигнув хвіст.

— Що ти має на увазі?!

— Скоріше вже Уна дістане камінь влади, ніж ти. Або твій братусь. Бачив, які коники він викидає?

Годвін занепокоєно поглянув у куток навчальної зали, де з найменшими драконами, які ще не доросли до вивчення мов, поралися служки. У цей самий момент Улас поклав перед приятелем батьків скіпетр і вихопив із його лап невеличке яйце. Княжич відштовхнув Мстислава й підбіг до юрби молодших драконів, які дружно сміялися з наляканого Уласа.

— Що це ти робиш? — обурився Годвін. — Навіщо віддав скіпетр?

— Я хочу братика, — схлипнув Улас.

— Що? Якого братика? Нічого не розумію!

— Я хочу доброго братика, який не сердиться, — продовжував плакати Улас. — Він буде кращим за тебе. Братик вилупиться з цього яйця!

— Це ж страусове яйце! — вигукнув Мстислав, і студенти знову зареготали. — Видно, навіть страус буде кращим за Годвіна!

Княжич загарчав і розправив крила.

— Годвіне, сядь! — тяжка лапа Добромисла лягла на голову дракона. Ректор нахилився й тихо мовив на вухо княжичу: — На дурнів сердяться лише дурні.

Роздуваючи ніздрі, Годвін повернувся на місце. До молодших учнів прийшов Сайрес із кіпою давньогрецьких філософських текстів. Добромисл заглянув у Годвінові таблички, посміхнувся й розпочав урок.

— Процес Великого Роблення має чотири основних етапи, які відбуваються у філософському яйці. Це поєднання, гниття, омовіння та фіксація. Ці етапи поділяються на сім кольорофаз, — спокійним слабким голосом промовляв старий викладач. — Фаза сірого кольору полягає в підготовці матерії, тобто поєднанні сірки та меркурія шляхом нагрівання. Матерія проходить крізь різні кольори та дещо уповільнюється на зеленому кольорі. Фаза закінчується чорним кольором під впливом Меркурія, який триває п’ятдесят днів. Фаза справжнього чорного…

Годвін не слухав. Уперше не слухав свого улюбленого викладача. Просто не міг слухати. Тільки тепер він всерйоз захвилювався, що не отримає каменя влади. Це буде ганьба. Та що там — катастрофа!

У драконів існує звичай, за яким драконам-хлопцям, які досягають повноліття, замість кришталю, який вони з народження носять на грудях, вручають камінь-охоронець. Одному — яшму як побажання радості, іншому — гранат як підтвердження відданості, комусь — аметист помірності, комусь — нефрит мудрості. Але найкращі, найкоштовніші дари — рубін хоробрості, сапфір величі, смарагд невичерпної юної сили. Ці камені називають каменями влади. Тільки володар такого каменя може стати князем. Якщо боярське віче вручить Годвіну інший камінь, батько його вб’є. Він може пробачити все, окрім втрати корони.

За тяжкими думками непомітно закінчивсь урок. Пригнічений і стривожений, Годвін поповз до виходу. Біля дверей на нього чекав Сайрес.

— Годвіне, ти не міг би навідатися до музею? — запитав дядько й подав дракону ключ. — Там я малим мавку привів, а світла мало, і в неї волосся блякне. Перевір, як там вона.

— Добре, — зітхнув Годвін.

Він спустивсь ярусом нижче, нарікаючи на своє життя. То камені, то дурнуватий брат, то мавки якісь. Позаминулого року він уже бачив мавку. Квола, нецікава, неосвічена, як і всі наземні істоти, яких їм показував у музеї Сайрес. Цього року після посвяти він нарешті сам підніметься нагору й погляне на той чудернацький світ, крихти якого їм так обережно підсовували на уроках біології… Але він погано літає… Коли хлопці розминали крила, Годвін зазвичай займався в лабораторії. Що, як через це невміння його позбавлять князівства?… А алхімія… Чи вдасться йому зробити філософський камінь? Сам Добромисл не зміг… Ех, через ці камені самі неприємності!..

Годвін відкрив двері й увійшов до музею. Хитре розташування лінз і дзеркал допомагало наповнювати цю глибоку печеру сонячним світлом, у якому купалися рослини, метелики, дрібні тваринки. Посеред печери на камені сиділа істота, схожа на людину, — молода струнка дівчина з довгим — аж до п’ят — зеленим волоссям. Темні очі її сумно дивилися на Годвіна.

— Як тебе звуть? — запитав Годвін.

— Що? — здивовано підняла брови мавка.

— Ім’я є у тебе?

Дівчина знизала плечима.

— А де живеш?

— Під калиною.

— То й будеш Калиною.

— Добре…

— Як почуваєшся?

— Спати хочу. У лісі дощ, — ледь чутно відповіла Калина.

— Звідки знаєш?!

— Я відчуваю.

Княжичу здалося, що в розширених зіницях мавки пливуть грозові хмари.

— Ну то я піду.

— Куди? — сонним голосом запитала мавка.

— Додому.

— І я додому хочу.

— Уже скоро. Зачекай трохи. Ну, бувай.

Калина хитнула головою, закрила очі.

Годвін зачинив двері й без усякого бажання повернувся до палат.