Перунів цвіт

Несподіванки

Годвін покликав друзів і разом із ними зайшов до печери.

— Який ти худий, дядьку, — із жалем промовив він, торкнувшись лапи вартового. — Тебе хоча б годували?

— Так, — зітхнув Август. — Чомусь самими цапами. І дуже рідко. Треба було, щоб я голодував і злився, щоб я нападав на крадіїв.

— Ти їх їв?! — жахнулась Ольга.

— І таке бувало.

— Шкода.

— Шкода?! Жах який! — сполотнів Данило. — Годвіне, ти ж не поїси нас!? Побий мене Перун, чому ж я раніше про це не думав?!

— Та що ти! — образився Годвін. — Із голоду помиратиму, а вас не з’їм!

— Отримав дурнувату відповідь на дурнувате запитання! — усміхнулась Ольга, роздивляючись предмети, які лежали в безладі посеред печери. — Ось це непогана річ, — вона показала на меч із рукояттю у вигляді голови вовка, загорнутий у червоний шовк. — І цей жезл із деревини горіху коштовний. І та чаша кришталева, і ваги золоті…

— Давайте заберемо це все! — пожадливо спалахнули очі Данила. — Не пропадати ж добру!

— Від чужого добра можуть бути великі неприємності! — попередила відьма.

— Млинар сказав, що ці речі не закляті.

— Усі разом — можливо, — задумалась Ольга. — Але кожний предмет окремо, напевне, захищений чарами або ж має дивні чи страшні властивості.

— Які страшні властивості можуть мати оці чорнила? — насупився домовик і непомітно від друзів заховав кришталеву пляшечку за пазуху.

— Не знаю, не знаю! — Ольга обережно пересувалася між купами золота. — Ось і вона! — дівчина підняла над головою боброву шапку. — Можемо йти.

— Ану, одягни! — попросила Калина.

— Ні, нехай одягає той, кому вона потрібна! — заперечила дівчина й кинула шапку в торбу.

— А якщо це не та шапка або та, але зіпсована?

— Краще я повернуся сюди ще раз, аніж облисію чи втрачу розум! — була невблаганною Ольга.

— А це що таке? — Годвін схилився над дзеркалом, у якому відбивалося захмарене небо.

— Я не знаю, — байдуже поглянула на драконову знахідку Ольга. — Звичайне дзеркало.

Відьма відійшла, а Годвін придивлявся до обрисів, які ховалися за хмаринами. Раптом хмари розійшлись, і, ніби глибоко під водою, дракон побачив Ольгу. Вона витерла сльози й відвернулася. На хвильку поверхня дзеркала сколихнулася, з туману випливли дві фігурки. Наляканий Данило тулився до стіни, а Калина спала, поклавши сиву голову йому на коліна. Наступної миті дзеркало показало вирізьблене на камені коло.

— Чого ти вирячився?! — штовхнув Годвіна Данило.

— Та тут, — дракон відволікся, і зображення пропало. Перед ним лежало звичайнісіньке дзеркало. — Тут… щось непевне…

— Ходімо! — домовик одягнув на шию золотий ланцюжок із п’ятикутною зіркою і вдоволено посміхнувся. — Тепер уже все.

— Повертаємося назовні?! — скрикнув Август. — Нарешті! Нарешті це все скінчилося!

— Нічого ще не скінчилося! — заперечила Ольга. — Треба віднести шапку, запитати про квітку папороті та якомога швидше її шукати. Завтра вночі вона розквітне й зав’яне.

— Завтра?! — підскочив, ніби обпечений, Годвін. — Як мчить час! Великий Сварог, я й забув зовсім! А коли не знайду її — кінець і батькам, і Землеграду!

— Про що ти? — занепокоївсь Август.

— Довго пояснювати! Просто скажу, що Землеград захопив лютий ворог, і самим нам не варто навіть намагатися йому протистояти. Врятувати нас може тільки квітка папороті. Ми йдемо її шукати, але не можемо взяти тебе із собою, бо ти привертатимеш забагато уваги. Повертайся до входу до Землеграда й чекай там на мене. Спробуй з’ясувати, чи змінилося щось удома, і як можна потрапити до міста. Тільки обережно, будь ласка! Я не витримаю, якщо втрачу тебе вдруге!

— Я згоден. Вирушу просто зараз. Я все зроблю якнайкраще.

— А ми, напевне, перепочинемо, — позіхнув Годвін. — Не знаю, як ви, а я зовсім без сил. До того ж, удень ризиковано пересуватися. Може й ти відпочивьби з нами, Августе?

— Ні, я не хочу відпочивати! Я потребую руху, потребую рішучих дій! Я так багато згаяв часу! Я полечу негайно.

— Тоді до зустрічі, — зітхнув Годвін. — Успіху. Я обов’язково повернуся. Так чи інакше, переможцем або переможеним — я повернуся.

— Я чекатиму, — Август незграбно проліз між деревами, вийшов на галявину і злетів.

Годвін захоплено спостерігав, як великі бурштинові крила дядька крають ранкове небо.

— Хоча б щось хороше в моєму нещасливому житті, — пробурмотів він. — Але все буде марно, якщо я не знайду квітку. А я відчуваю, що не знайду її. І нам нікуди буде повертатися…

Годвін поклав голову на лапи й тихо застогнав. Друзі не знали, як його втішити. Надія на успіх танула з кожною годиною. Вже ніхто з них не вірив, що знайде квітку, але вони обіцяли бути з Годвіном до кінця і в цьому були незламні. Мовчки полягали на землю й заснули…

…По обіді друзів розбудило дивне гарчання. Данило сидів навколішки, вирячивши очі, і хрипко дихав відкритим ротом.

— Що з тобою? — торкнулася його плеча Ольга.

— Дихати… не можу… горло… здавило… всередині… пече…

— Може, застудився? Усе-таки спимо на голій землі.

Домовик закашлявся й нахилився набік.

— Гей, Даню! — струснула його за плечі відьма. — Даню! — Ольга притисла вухо до грудей домовика і зблідла. — Серце майже не б’ється, і дихання слабке.

— Може його змія вкусила? — сплеснула руками Калина. — Або він з’їв отруйні ягоди?…

— Отруйні, кажеш?! — Ольга зазирнула Данилі за комір і зойкнула: золотий ланцюжок впився домовику в горло, намагаючись його задушити. Відьма спробувала відтягти ланцюжок, але він ніби прикипів до тіла.

— Дай я! — Годвін підчепив ланцюжок кігтем і розірвав його. — Ну й міцний же!

Ланцюжок, ніби тонесенька змійка, ізслизнув на землю і сховався у траві. Данило глибоко вдихнув і схопився за шию.

— Цей ланцюжок із печери? — суворо поглянула на нього Ольга.

Данило мовчав, відвівши очі.

— Ти при своєму розумі?! Він же міг тебе вбити!

— Мені шкода, — зітхнув Данило.

— Іншим разом ми тобі не станемо допомагати!

— Іншого разу не буде! — набурмосився Данило.

Годвін знову ліг і подивився на небо. Перлові хмари поволі сунули в безвість. Дракону здавалося, що небо опинилося під ним, що він летить високо-високо над безкраїм морем, у якому ніжаться величезні білі риби.

— Їсти хочеться, — сказав Годвін, згадавши про риб.

— Угу! — потягнулася Ольга.

— Гайда на риболовлю!

Годвін підхопився і прудко збіг до річки. Дракон бив по воді хвостом — карасі й коропи спливали догори животами. Ольга збирала їх і виносила на берег, а Данило чистив і клав на вугілля.

— Бідненька рибка, — закрила очі руками Калина.

— Краще скажи — бідненький Годвін, — хмикнув, вилізши на берег, дракон.

Коли пізній сніданок закінчився, сонце вже схилялося на захід. Мандрівники рушили до млина. Струшуючи із сорочки риб’ячу луску, Данило помітив на грубому полотні чорну плямку. Пошкрябав її нігтем, потер, але плямка тільки збільшилася.

— Що за дивина? Звідки бруд? — пробурчав Данило. — А, це ж чорнило пролилося!

Домовик озирнувся, аби впевнитися, що друзі не спостерігають за ним, і дістав із-за пазухи кришталеву пляшечку.

— Ціла! — здивувався Данило. — А кришечка ще й воском залита. Як же це?!

Руки домовика вже були по лікоть у чорнилі. Данило прожогом кинувся до річки, занурив руки у воду і старанно їх потер. Чорнило не змивалося.

— Ольго! — нарешті не витримав він.

Друзі обернулися на крик.

— Це чарівне чорнило! — домовик налякано роздивлявся чорні долоні, а потім протягнув пляшечку Ользі. — На, візьми подивися!

— І не подумаю! — фиркнула відьма. — Я тобі ясно сказала — допомагати більше не буду!

— А як мені вчинити?!

— Як хочеш. Я не даю поради тим, хто ними нехтує.

— Ну й добре! — почервонів Данило. — Здалося воно мені все! — і кинув пляшечку на каміння.

Кришталь жалібно дзенькнув, чорнило пролилося на землю. Плями на руках і сорочці миттєво зникли.

— О, пощастило! — зрадів Данило.

— Дурням завжди щастить! — понуро мовила Ольга, і Данило, зчепивши зуби, змовчав.

Надвечір мандрівники підійшли до млина. Годвін постукав у ворота. Господар не виходив.

— Де він подівся?! — пробуркотів Данило. Домовик зазирнув у щілину між кілками, але відразу ж відскочив, закриваючи око. — Ой!

— Що там?! — злякався Годвін.

— Нічого!

— Ячмінь, — посміхнулася Ольга. — Так завжди буває з тими, хто підглядає у щілини.

— Схоже, що млинаря немає, або він не хоче нас бачити, — занепокоївся Годвін. — Що робити?

Ольга дістала з торби шапку й перекинула її через огорожу.

— Нікуди вона не дінеться! — спробувала заспокоїти дракона дівчина.

— А як же ми знайдемо квітку папороті?

Ольга знизала плечима.

— Можемо залишитися тут і чекати. Коли-небудь він повернеться.

— Коли-небудь може бути пізно!

Калина тим часом прогулювалась уздовж паркану. Неподалік від воріт стояло декілька кліток. Майже всі вони — окрім однієї — були порожніми. У найменшій клітці ворушилася сіренька грудочка.

— Це млинар тебе, совко, сюди посадив?! — обурилася Калина.

З клітки їй підморгнуло бурштинове око.

— Це в нас із друзями безвихідь, — поскаржилася сові Калина. — А тобі я допоможу, — дівчина відкрила клітку, і сова, мружачись, вилізла назовні. Калина взяла птаха на руки, зазирнула йому в очі і здивовано посміхнулася. — Справді? Ти можеш?

Калина підбігла до Годвіна й показала йому сову.

— Вона допоможе тобі! Покаже, де захована квітка!

— Сова?!

— Сова! Я звільнила її з клітки, і на знак вдячності пташка хоче вказати нам шлях. Усі в лісі спали, коли Лісовик ховав квітку, а вона полювала. Дідусь наказав їй відвернутися, але сова озирнулася випадково й побачила таємне місце! Тепер твоє місто врятоване!