Ярмарок нічних жахіть

Як хочеш ти мене послухать, візьми ще по одній.

(Бридкі помиї твоє пійло, та менше з тим.)

Було нас тридцятеро й двоє, як забрели в зелену твань,

та тільки троє бідолах долізли до вершин.

Ми тридцять днів блукали там, усіх пожерла глухомань,

Туман зелений трьох не вбив — то Менніг був, Ревойс і я.

Що книга каже? Та, відома? «І врятувавсь

лиш я один, щоб сповістити тобі це».

Я здохну в ліжку, як останній забутий Богом сучий

син. А Меннінг як? Та біс із ним! То все його прокляті

гроші нас завели у пекло те. Він здохне в ліжечку? Та де!

Я знаю, досі гниє він в похмурій церкві кістяній.

(Що за помиї? Дай-но ще. Ні, хочу дві. Як у тій пісні?

За віскі ще потеревеню, а коли хочеш,

щоб заткався, шампанського мені неси.

Слова не варті ні гроша, а тиша — дуже дорога.

То що я там казав?)

Двадцять і ще дев’ять у поході вмерло, і з ними баба.

Цицьки у неї були файні, та зад кістлявий.

Знайшли її в багатті згаслім обличчям вниз,

і попелясті візерунки вкривали шию й ніс.

Та не згоріла. Жар остиг, коли вона упала, —

вже мертвим полум’я було, як і вона сама.

Не замовкала ні на мить, а як вмирать — і слова не сказала.

Що, кажеш, люди — то вінець всього? Та хер

тобі і матері твоїй. Якби в твоєї мамці був один,

вона би уже батечком була.

«Я — антрополог», — всім казала. Та не було уже, повір,

ні граму вченості у ній, як з попелу її тягли.

Обличчя вкрила чорна сажа, а очі —

кіптява взяла. Чого померла? Та бог знає.

Той педик Дорренс нам казав, що, певно, то інсульт напав,

а він єдиний з нас усіх на лікаря хоч трохи схожий.

Що ти загаявся? Неси мені заради Бога віскі,

життя без нього — скорбний шлях!

І день за днем когось ковтала та ненаситна глухомань.

Колючка Карсона убила — вп’ялася в ногу і боліла,

стопа набрякла і гнила, а як ми здерли черевика —

побачили чорнющі пальці, темні, як бісове

чорнило, розлите в Меннінговім серці.

Рестона й Полгоя павуки згубили. Екерман

помер — його змія вкусила. Лискуча гадина

отруйна, вона на дереві висіла, як елегантний

дамський шарф. Вжалила Екерману носа.

Чи лютий біль, спитати хочеш? Таке послухай!

Горопаха своє обличчя дер нещадно, зривав

шматками власну шкіру, як груші з гілки. Здох,

сердега, шматуючи змертвілі риси. Що ж, смійся,

грьобане життя, коли й сміятися несила. Цей світ,

скажу, потішне місце, якщо ти ненормальний, звісно.

Про що я там казав?

Із мосту гепнувся Жав’є. Коли ми витягли його,

то вже не дихав, бідолаха. Життя йому хотів вдихнути

Дорренс, та висмоктав із горла тлусту п’явку,

набряклу, як тепличний помідор. Як з пляшки корок,

вирвалась вона і луснула між ними обома,

їх заливаючи хмільним бордо — на ньому всі

ми живемо. (Всі ми — пияки, як січеш, про що я.)

Так от, як жабоїд вмирав, тоді нам Меннінг розказав,

що п’явки влізли хлопцю в мозок.

Не відаю про те нічого. Та пам’ятаю:

мертві очі ніяк закритись не могли, вони все

обертались, надимались, вже як Жав’є холодним був.

Щось там всередині було — голодне, о так, було!

І все це під шалений лемент: кричали мавпи на папуг,

папуги вторили їм криком, і разом біснуватим хором

вони гукали до небес, закритих грьобаним зелом.

Це віскі чи гівно у склянці?

Не знаю, чи тобі казав: одна з тих кровопивць залізла

французу прямо у кальсони. Ти знаєш, що вона там гризла?

Сам Дорренс став мерцем наступним. Його провалля

проковтнуло. Летів недовго, і ми чули той тріск, що душу

холодить. Шию зламав — ось і фінал. Йому було двадцять

шість років, і наречена десь чекала — та годі з тим, закрита справа.

А життя — то п’явка в горлі, то провалля, й мимоволі

ми усі впадем туди. А життя — то суп, в якому

овочами є ми всі. Філософія чи ні?

Не зважай, вже надто пізно, годі мертвих рахувати,

у дупель п’яний я. Що ж, врешті ми дійшли туди, хлоп’ята.

А тепер таке скажу вам.

Коли ми видерлись на насип — нарешті понад глушиною —

то вже були в могилі Ростой, техасець (як там його звали?),

Дорренс і Тіммонс, трохи інших. Потім і решта полягли від

лихоманки, котра в мить дотла повипікала тіло й зеленою

зробила шкіру. Тож до кінця дійшли ми троє — то Меннінг

був, Ревойс і я. Нас лихоманка теж палила,

та ми самі її убили, перш ніж вона не вбила нас.

От тільки не одужав я. І не одужаю ніколи. Моїм

прокляттям віскі стало — топлю у ньому своє горе.

Тому неси мені ще пійла, а то горлянку переріжу,

забувши грьобані манери. І кров, що булькатиме в горлі,

я вип’ю замість алкоголю. Тож будь розумником, малий:

Попить неси мені мерщій.

Нарешті ми знайшли дорогу — таку широку, Меннінг знає,

що там могли слони ходити, якби не вирізали їх

всі ласі до кісток слонових, до блиску вичистивши джунглі.

Давно було це, ще тоді, як газ за нікель продавався.

Звивалася дорога вгору, і вперто лізли ми по ній, по камінцях,

що рвались ввись із лона матінки землі. Скакали, наче кляті

жаби, пеклись на сонці, а Ревойс горів у дикій лихоманці,

а я — о, я вже просвітлів! Хоча в очах імла ще смертна світ

застилала пеленою, та мозок був ясним і чистим, немов водиця

зі струмка. Тоді я юним був настільки ж, як страхолюдом нині став, —

рота чого розкрив, юначе? Ти думаєш, що я не бачу,

як ти на мене позирав? Та не тремти, скажу тобі, що свій

прийдешній образ бачиш по цей бік столу в мені ти.

Тож ми полізли понад хмари, понад гучні пташині зграї,

де гострий кам’янистий меч в блакить врізається жорстоко.

Меннінг біг як навіжений, а ми кинулись за ним. Навіть

Ревойс уперед гнав, хоч і тяжко хворим був.

(Але він хворів не довго — зовсім ні!)

Вниз поглянули з вершини і побачили таке,

що миттєво запалило душу Меннінгову й тіло.

Жадібність — вона не гірш за гарячку нас труїла.

Він схопив мене за лахи, що лишились від сорочки,

і спитав, чи це не сон. Я йому сказав, що

бачив те, що й він. Тоді Ревойса запитати він

надумав. Але перш ніж бідолашний слово мовити

устиг, пролунав із глухомані божевільний, дикий

гуркіт. Наче світ перевернувся, наче

вся земля навколо підхопила лихоманку і

до нутрощів згоріла. Я у Меннінга спитав, що

він чув. А той відмовив, ніби він не чув нічого.

Надто зайнятим він був, зазираючи в провалля,

на прадавню глибину, в древню церкву кістяну.

Мільйони літ лежали бивні у древній вічності могилі —

таку подобу пекло б мало, якби зробив хто пил із лави.

Ти, певно, думаєш, що трупи висять на колючках

прадавніх в гробниці тій, що сонця повна.

Дурня: немає там нікого. А гуркіт дужчав, наростав,

котився ближче до вершини. Здавалося, небесна твердь

з землею місцем помінялась. Каміння ходором

ходило від того грому з глушини, котра людей немало

наших навіки у полон забрала. Ростой і Дорренс,

вчена баба й ще двадцять шестеро пропали.

Та тут з’явилися вони — дикі примари страхітливі,

сірим весь світ заполонили, в глибоку прірву несучись

із вічної колиски часу. Слонів таких ти ще не бачив,

а поміж ними височіли — повір, я не брешу, юначе, —

ті мамонти, що існували, коли людей ще не було.

Їх бивні, як ножі, біліли, а очі

кров’ю налились.

І всі вони неслись, неслись — гігантські зморшкуваті

туші. А в одного — я прифігів — між зморшок квітка

затесалась, як бутоньєрка, ну їй-бо!

Ревойс від жаху заволав, руками очі закривав,

а Меннінг вів своє: «Не бачу». (Був схожим він на мужика,

що на дорозі не побачив знак грьобаний, тож дурня

грав тепер він перед копом.) Я відтягнув їх на

узбіччя, в якусь печеру недалечко, й дивились

звідти ми на них — на вічний плин за гранню часу,

який волів би ти не бачить, і все ж очей не відірвеш.

Вони ішли повз нас, над нами, і, не спинившись

ні на мить, вони летіли з кручі вниз. Свій шлях

ревінням звеселивши, стрибали в попіл забуття, до тих кісток,

що там лежали. Годинами вона тривала —

агонія смертей химерних, розбурхана могутнім ревом, —

оркестри, мабуть, грають так, стихаючи.

Ми ледь не задихнулись від пилу

й смороду лайна. Ревойсу тут зірвало дах. І він підвівся,

та не знав, тікать йому чи бігти з ними. Не знаю,

що вже він обрав, але вони його забрали —

він падав головою вниз. Я бачив, як майнули в небі його

підошви, нігті, руки. Одна рука

злетіла ввись. А інша… Якась велика древня лапа її від тіла

відірвала. Тому рука злетіла вгору — ще пальці ворушились

навіть, немов казали нам «па-па!», «скоро зустрінемось, хлоп’ята!»

Гаррр!

Я висунувся із печери, щоб глянути, як там Ревойс, і це

побачив. Не забуду, як він крутився, наче дзиґа, розхлюпуючи

кров навколо. Здавалося, світ став червоним, ну а повітря

повнив сморід плоті паленої. І кості його тепер лежать

у купі з костями мамонтів. Де пійло? Я що, базікаю задарма?

От тільки дивна була мить: на дні глибокої могили

лиш він один лежав новий. Його були там кості —

й тільки! Ніяких інших.

Зрозумів? Ці мамонти повз нас летіли у прірву,

але не лишилось від них і сліду — наче й не було:

і тільки церква кістяна стояла, де вона й була,

з рудою плямою на ній. То був Ревойс. Ти зрозумів?

Страшні минулого примари і не відпустять —

хоч благай їх, хоч ні. А Меннінг, вилізши з печери,

тремтячим голосом сказав: «Ми вже багаті», наче в нього

до того грошей не було. «Чекай, а як же щодо того,

що бачив ти? — я запитав. — Невже ти й інших поведеш

у ці забуті Богом нетрі, у цей прадавній храм поганський,

де Папа Римський — навіть він — зі страху всцявся б!»

Але Меннінг лиш головою похитав, як не в собі. Долоні вгору

підняв — на них ні граму пилу, хоч іще мить тому від нього

ми ледь не вчаділи. І кіпоть нас вкрила з голови до ніг,

неначе сірий смертний саван. А він своє: то нам здалося —

свідомість хвора розігралась від лихоманки й вод

застійних. Знов каже: ми тепер багаті, сміється дико, о,

той сміх йому падіння напророчив.

Я бачив: сучий син здурів, і смерть когось

із нас чекала. Та ти і сам знаєш, хто вижив,

бо я сиджу перед тобою і напиваюся у дупель.

О, я не народився сивим: були часи, коли волосся

пасмом ебеновим спадало мені на лоба.

Він каже: «Ти не бачиш, дурню…» — і більш

нічого. Далі — вереск.

Та хер йому!

І хер тобі, за осміх скривленого рота!

Вже й не скажу, як рятувався. Вся втеча

видалася сном: зеленим — повним масок темних,

блакитним — повним світлих лиць, а

потім в місті я очуняв, де не лишилось

більше снів, — тут всі сліпі до них, нечулі,

як Меннінг був — він в смертну мить ніяк

повірити не міг, що його гроші — ніц не варті,

що всі його швейцарські банки від пекла

врятувать не зможуть. Прокинувсь від тупого

болю, котрий печінку колупав. Усе мені здавалось, що

ті сірі привиди повстали із нетрів небуття і знов

земля гуркоче під ногами, а мамонти летять увись.

Я вже їх бачу: вуха, бивні. І сморід їхнього лайна

мене в холодний піт кидає. Я бачу знов ті древні очі,

знов очі, очі. Бо життя, на мить, здавалося, спинилось,

потрапивши в петлю. Збагнути доволі складно, що є

час, який живе в собі самому за гранню власного буття.

Вона ще досі там, я знаю, та церква кістяна. І я

її хотів би відшукати, щоб кинутися в глиб часів —

скінчить комедію невдалу. Замкнуть петлю.

Тож відверни своє тупе лице від мене.

Реальність — то плюгаве місце, святого

в ній нема нічого, тож дай мені іще раз пійла,

тост піднесімо за слонів, яких і не було ніколи.