Ярмарок нічних жахіть

Літній грім

Чим краще завершити збірку оповідань, як не історією про кінець світу? Я написав принаймні одну масштабну книгу на цю тему — «Протистояння». Але цього разу мій письменницький фокус звузився до розмірів булавочного уколу. Я не багато можу сказати про цю історію, хіба що коли я писав її, то думав про свій шикарний «Гарлей» 1986 року. Я вже позбувся його, і то, певно, на краще — мої рефлекси сильно уповільнилися, і я можу становити небезпеку для себе та оточуючих, коли жену трасою під шістдесят п’ять миль на годину. Як же я любив той байк! Пригадую, як після написання «Безсоння» мчав на ньому з Мейну до Каліфорнії та одного вечора десь у Канзасі побачив, як на заході сідало сонце, а на сході піднімався місяць. Я з’їхав із дороги та просто милувався, вважаючи, що то найкраща вечірня зоря в моєму житті. Можливо, так воно і було.

О, мало не забув, «Літній грім» написано в місцині, яка дуже схожа на ту, де ми зустрічаємо Робінсона, його сусіда та бездомного пса на ім’я Ґандальф.

Робінсон почувався чудово, поки Ґандальф почувався так само. Чудово не в тому сенсі, що все було гаразд, а в тому, що вони прожили іще один день. Він усе ще прокидався ночами, часто зі сльозами на обличчі, від яскравого сну, в якому Діана та Еллен були живі, але, коли він брав Ґандальфа з ковдри в кутку, на якій той спав, до себе на ліжко, йому частіше за все вдавалося заснути знову. Щодо Ґандальфа, то псу було байдуже, де спати, і навіть якщо Робінсон тягнув його поближче до себе, проблеми в цьому не було. Тут тепло, сухо та безпечно. Його врятували. Це все, що цікавило Ґандальфа.

Коли з’явилася ще одна істота, про яку потрібно піклуватися, ситуація покращилося. Робінсон проїхав п’ять миль по шосе 19 до сільського магазину (Ґандальф сидів на пасажирському сидінні пікапа — вуха настовбурчені, очі світяться) та взяв собачої їжі. Магазин покинули та, звісно ж, спустошили, але ніхто не чіпав «Юканубу». Після шостого червня про домашніх улюбленців люди думали в останню чергу. Такий висновок зробив Робінсон.

Весь інший час вони сиділи вдвох біля озера. У коморі було безліч всілякої їжі, а під сходами стояли коробки з різними речами. Він часто жартував з того, як Діана чекала на апокаліпсис, але всі ті жарти обернулися проти нього. Проти них обох, насправді, бо Діана точно й подумати не могла, що, коли апокаліпсис врешті настане, вона буде з дочкою в Бостоні, досліджуватиме перспективи навчання в коледжі Емерсон. Якби він їв один, то їжі б вистачило на довше, ніж його самого. Робінсон у цьому не сумнівався. Тімлін сказав, що всі вони приречені.

Йому ніколи не спадало на думку, що бути приреченим — так приємно. Тепла та безхмарна погода. Колись озеро Покомтук гуділо від моторних човнів та гідроциклів («Вони вбивають рибу», — бурчали старі), але цього літа панувала тиша, хіба що десь кричали гагари… однак здавалося, що кожної ночі їх ставало все менше. Спершу Робінсон гадав, що це лише гра його уяви, яку горе спотворило так само, як і думки, але Тімлін запевнив його, що це не так.

— Хіба ти не помітив, що більшість лісових птахів зникли? Ані тобі гаїчиних[358] концертів уранці, ані совиної музики вночі. До вересня всі ці гагари помруть так само, як і ті, яких уже не стало. Риба проживе трохи довше, але врешті-решт теж сконає. Як і олені, кролики та бурундуки.

Щодо дикої природи не було жодного сумніву. Робінсон бачив із дюжину мертвих оленів на узбіччі дороги біля озера. Ще більше їх було на узбіччі шосе 19. Він бачив їх, коли вони з Ґандальфом приїхали до супермаркету «Карсон Конерс» із рекламним щитом: «КУПУЙ СВІЙ ВЕРМОНТСЬКИЙ СИР ТА СИРОП ТУТ!», який тепер лежав написом вниз біля порожньої бензоколонки. Але найбільшими трупарнями для тварин стали ліси. Коли вітер віяв зі сходу — частіше в напрямку озера, ніж навпаки, — сморід був нестерпним. Теплими днями легше не ставало, і Робінсон хотів знати, якою ж тоді буде ядерна зима.

— О, вона прийде, — сказав Тімлін, сидячи в кріслі-гойдалці та дивлячись крізь дерева на клапті світла призахідного сонця. — Земля досі поглинає вибух. До того ж пам’ятаєш, коли ще були хоч якісь новини, повідомляли, мовляв південну півкулю і більшу частину Азії засмоктало в щось на кшталт довічного покривала з хмар. Насолоджуйся сонячним сяйвом, поки воно є, Пітере.

Так, наче він узагалі міг насолоджуватися хоч чимось. Вони з Діаною розмовляли про подорож до Англії — їхню першу з часів медового місяця довготривалу відпустку, — щойно Еллен піде до коледжу.

Еллен, подумав він. Вона щойно відійшла від розриву з її першим справжнім хлопцем і знову почала всміхатися.

Упродовж усіх цих гарних постапокаліптичних літніх днів Робінсон щоранку чіпляв повідок до ошийника Ґандальфа (він гадки не мав, як звали пса до шостого червня; собацюра прибіг із ошийником, на якому висів тільки жетон про вакцинацію штату Массачусетс), і вони йшли дві милі до розкішного котеджного містечка, єдиним мешканцем якого був Говард Тімлін.

Діана колись назвала цю прогулянку раєм миттєвих знімків. Краєвид складався з урвища над озером та сорока миль, які тягнулися туди, до Нью-Йорка. Там, де дорога різко повертала вбік, стояв знак, на якому було написано: «ОБЕРЕЖНО НА ДОРОЗІ!» Ну а діти, що приїжджали сюди на літо, звісно ж, називали цей поворот «Кривою Мерця».

«Вудлендські Акри» — абсолютно приватні та дуже дорогі перед кінцем світу — простяглися за милю звідси. У центрі стояла кам’яна садиба, що припрошувала до ресторану з чарівним краєвидом, п’ятизірковим кухарем та пивним льохом із тисячею сортів та марок. («Більшість із них навіть у рота не візьмеш, — казав Тімлін. — Можеш мені повірити».) Навколо головної будівлі в зарослих чагарником видолинках ховалися з дві дюжини мальовничих «котеджів», частина з яких належала великим корпораціям, аж доки шосте червня не ліквідувало ті корпорації. І до шостого червня більшість котеджів були порожніми, а протягом наступних п’яти божевільних днів, навіть ті декілька людей, які все ще мешкали там, втекли до Канади. Там, згідно з чутками, була вільна від радіації зона. Тоді ще було досить бензину, аби здійснити переліт.

Власники «Вудлендських Акрів», Джордж та Еллен Бенсон, зосталися. Так само вчинив і Тімлін. Розлучений, без дітей, які могли б за ним сумувати, він точно знав, що історія про Канаду була байкою. Тоді, на початку липня, Бенсони прийняли пігулки та лягли в ліжко, слухаючи Бетховена на фонографі з батарейками. Зараз тут лишився тільки сам-один Тімлін.

— Усе, що ти бачиш, — моє, — сказав він Робінсону, поважно махаючи рукою. — І одного дня, сину мій, воно стане твоїм.

Під час цих щоденних прогулянок до «Акрів» смуток Робінсона та почуття дезорієнтації відступали; сонячне світло вабило теплом. Ґандальф обнюхував кущі та на кожен із них намагався надзюрити. Коли пес щось чув у лісі, то хоробро гавкав, але завжди підступав ближче до Робінсона. Повідок був потрібен тільки через мертвих вивірок та бурундуків. Ґандальф не хотів на них дзюрити, він хотів покачатися в їхніх рештках.

Дорога на «Вудлендські Акри» пролягала впритул до стежки, де зараз Робінсон жив своїм самотнім життям. Колись цей шлях перекривали ворота, аби не дати роззявам та потокам таких, як він, рабів зарплати пролізти всередину, але тепер ворота були постійно відчиненими. Дорога з півмилі зміїлася лісом, де навскісне запилюжене світло видавалося таким же старим, як і величезні ялини та сосни, крізь яке воно просочується. Вона проходила через чотири тенісних корти, огинала галявину для гольфу і петляла за стайнями, де лежали мертвими у своїх стійлах колись витривалі коні. На дальньому краї дороги стояв котедж Тімліна — скромне помешкання з чотирма спальнями, чотирма туалетами, джакузі та власною сауною.

— Навіщо тобі чотири спальні, якщо ти там сам-один? — спитав його якось Робінсон.

— Не знаю і ніколи не знав, — сказав Тімлін. — Але у них у всіх по чотири спальні, за винятком хіба що «Наперстянки», «Деревія» та «Лаванди». Там по п’ять. У «Лаванді» є ще й боулінгова доріжка. Усі можливі зручності. Але коли я приїжджав сюди в дитинстві зі своєю родиною, ми всі сцяли в клозеті надворі. Можеш мені повірити.

Коли приходили Робінсон та Ґандальф, Тімлін зазвичай сидів у кріслі-гойдалці на широкому ґанку свого котеджу («Вероніка») та читав книжку або слухав CD-плеєр на батарейках. Робінсон відчеплював повідок Ґандальфа, і пес — звичайна дворняжка, нічого породистого, окрім вух спанієля, у нього не було — піднімався сходами, щоб його похвалили. Погладивши його трохи, Тімлін м’яко тягнув пса за сіро-білу шерсть у різних місцях і, якщо вона залишалася там, де й була, казав те саме:

— Чудово.

Цього чарівного дня в середині серпня Ґандальф ненадовго підбіг до крісла-гойдалки Тімліна, обнюхав голі гомілки чоловіка та труськом подався вниз сходами до лісу. Тімлін підняв руку, вітаючи Робінсона, як індіанець зі старих фільмів.

Робінсон відповів йому тим самим.

— Хочеш пива? — спитав Тімлін. — Воно холодне. Я щойно витяг його з озера.

— Ми сьогодні хильнемо «Старого лайна» чи «Зеленої роси гір»?

— Не вгадав. У коморі стояла упаковка «Бадвайзера». А як ти пам’ятаєш, це — король пива. Я його звільнив із ув’язнення.

— У такому разі радо приєднаюся.

Тімлін із бурчанням підвівся та побрів у дім, повільно хитаючись із боку в бік. Він казав Робінсону, що артрит атакував його стегна два роки тому і, не вдовольнившись цим, вирішив заявити про свої права на литки. Робінсон ніколи не запитував, але припускав, що Тімліну перевалило за сімдесят. Його струнке тіло свідчило про здоровий спосіб життя, от тільки саме здоров’я вже починало здавати. Сам Робінсон ніколи в житті не почувався краще — вельми іронічно, зважаючи на те, скільки йому залишилося жити. Тімліну він точно не був потрібен, хоч старий і був близьким йому по духу. Поки завершувалося це неприродно чарівне літо, він був потрібен лише Ґандальфу. І це було чудово, оскільки зараз йому вистачало Ґандальфа.

«Просто-таки хлопчик та його пес»[359], — подумав він.

Згаданий пес вибіг із лісу в середині червня: сухоребрий, весь у багні, у шерсті заплуталися реп’яхи, із глибоким порізом уздовж всієї морди. Робінсон лежав у спальні для гостей (він не міг більше спати в ліжку, яке колись ділив із Діаною), не спав від горя та депресії, остерігаючись, що він усе ближче й ближче до того, щоб просто здатися та піти з життя. Ще тиждень тому він назвав би таке рішення боягузливим, але відтоді чоловік зрозумів кілька очевидних фактів. Біль не мине. Не зникне горе. І, звісно ж, його життя не триватиме довго в будь-якому разі. Треба було тільки принюхатися до запаху здохлих тварин у лісі, щоб збагнути, що буде далі.

Спершу він почув хрипіння та подумав, що це може бути людина. Чи вцілілий ведмідь, який унюхав їжу. Але тоді ще робив генератор, і спрацювали ліхтарі з сенсорами руху, що освітлювали під’їзну доріжку, тож він побачив дрібного сірого пса, який то шкрябав двері, то ховався на ґанку. Коли Робінсон відчинив двері, пес, притиснувши вуха та підібгавши хвоста, позадкував від нього.

— Гадаю, тобі краще зайти, — мовив Робінсон, і пес, не довго вагаючись, пройшов уперед.

Робінсон налив у миску води, і собака зі скаженою швидкістю її вижлуктив, потім дав йому банку пруденсівського хеша з солонини, яку пес зжер за п’ять чи шість злодійських укусів. Коли він доїв, Робінсон його погладив, сподіваючись, що пес не вкусить його. І пес не вкусив — лише облизнув його руку.

— Ти — Ґандальф, Ґандальф Сірий, — сказав Робінсон, а потім розплакався. Він спробував сказати собі, що виглядає смішно, але це було не так. Він більше не сам у домі.

— Які новини про твій мотоцикл? — спитав Тімлін.

Кожен із них перейшов до другої пляшки. Коли Робінсон доп’є своє пиво, вони з Ґандальфом підуть у зворотну двомильну прогулянку додому; він не хотів сидіти надто довго — з настанням сутінків більшало комарів.

«Коли Тімлін має рацію, — думав він, — то землю успадкують кровопивці, а не люди тихі[360]. Звісно, якщо знайдуть кров».

— Батарея здохла, — відповів Робінсон, а тоді: — дружина змусила мені пообіцяти, що я його продам, коли мені стукне п’ятдесят. Вона говорила, що в п’ятдесят людські рефлекси стають надто повільними, щоб підтримувати безпеку на дорозі.

— А коли тобі стукне п’ятдесят?

— Наступного року, — сказав Робінсон і засміявся через абсурдність своїх слів.

— У мене вранці випав зуб, — повідомив Тімлін. — У моєму віці це може нічого не означати, але…

— Кров в унітазі бачив?

Тімлін розповідав йому, що це перший симптом сильного опромінення. Він про це знав набагато більше, ніж Робінсон. Робінсон знав тільки те, що його дружина та дочка були в Бостоні, коли відчайдушні мирні перемовини в Женеві зірвалися в ядерному засліпленні п’ятого червня, і що вони все ще були в Бостоні наступного дня, коли світ убив сам себе. Східне узбережжя Америки, від Гартфорда до Маямі, майже повністю обернулося на попіл.

— Посилаюся на п’яту поправку[361], — відповів Тімлін. — Он іде твій пес. Уважно оглянь його лапи — він трохи кульгає. Здається, на ліву задню.

Вони не знайшли ніяких колючок у лапах Ґандальфа, і цього разу, коли Тімлін обережно смикнув пса за шерсть, її жмуток із задньої лапи опинився в його руці. Здається, Ґандальф цього не відчув. Двоє чоловіків глянули одне на одного.

— Це може бути сверблячка, — врешті озвався Робінсон. — Чи стрес. Ти ж знаєш, собаки линяють, коли відчувають стрес.

— Можливо, — Тімлін дивився на зорю через озеро. — Буде чарівна вечірня зоря. Звісно, тепер вони всі чарівні. Як після виверження Кракатау 1883 року[362]. Тільки зараз це було в десять разів сильніше за Кракатау. — Він нахилився і погладив Ґандальфа по голові.

— Індія та Пакистан, — мовив Робінсон.

Тімлін знову випростався.

— Так. Але ж потім до них приєдналася і решта, хіба ні? Навіть у чеченців було кілька зарядів, вони доправили їх у Москву на вантажівках. Ніби навмисно весь світ забув, у скількох країн та угруповань, грьобаних угруповань, є ці штуки.

— І на що ці штуки здатні, — додав Робінсон.

Тімлін кивнув.

— І це теж. Ми були надто стурбовані стелею держборгу, а наші друзі за океаном боролися за припинення дитячих конкурсів краси та підримання курсу євро.

— Ти впевнений, що Канада настільки ж заражена, як Штати?

— Мабуть, це залежить від місця розташування. Вермонт заражений менше, ніж Нью-Йорк, а Канада, імовірно, заражена менше, ніж Вермонт. Але стане такою. До того ж більшість людей, які виїхали, уже хворі. Перефразовуючи К’єркегора, до смерті хворі[363]. Хочеш іще пива?

— Я краще вже йтиму додому, — підвівся Робінсон, — за мною, Ґандальфе. Час спалити трохи калорій.

— Побачимося завтра?

— Може, десь ввечері. Уранці мені треба декуди зганяти.

— Можна я спитаю куди?

— До Бенінгтона. Бензину в моїй вантажівці якраз вистачить на дорогу туди й назад.

Тімлін здивовано підняв брови.

— Хочу перевірити, може, десь там знайдеться мотоциклетний акумулятор.

Ґандальф своїми силами дістався до «Кривої Мерця», хоч і кульгав усе сильніше й сильніше. Прийшовши туди, він просто сів на землю, наче хотів подивитися, як пекуча заграва відбивається на озерній гладіні. Помаранчевий дим від пострілу, що прошив наскрізь артерії темно-червоного. Пес скавчав і лизав свою ліву задню лапу. Робінсон ненадовго присів біля нього, але коли перша комарина розвідка викликала підкріплення, він узяв Ґандальфа на руки та пішов далі. Коли вони дісталися домівки, руки Робінсона тремтіли, а плечі палали від болю. Якби Ґандальф важив хоча б на десять чи навіть на п’ять фунтів більше, він би покинув його та пішов по вантажівку. Ще в нього боліла голова — можливо, від спеки, можливо, від пива, а може, і від того, і від іншого.

Дорога з трьома смугами, що спускалася до будинку, тонула в тінях, а сам він був занурений у пітьму. Генератор здох багато тижнів тому. Вечірня зоря згасла до багряного синця. Чоловік важко зійшов на ґанок, поклав Ґандальфа на підлогу та прочинив двері.

— Уперед, хлопчику, — сказав він.

Ґандальф спробував підвестися та знову впав.

Коли Робінсон нахилився, щоб підняти його, пес зробив ще одну спробу. Цього разу він кинувся до порогу, але задихаючись упав на бік у проході. На стіні над псом було з дві дюжини фотографій людей, яких Робінсон любив, — і всі вони вже померли. Тепер він навіть більше не міг набирати номери Діани та Еллен, щоб послухати запис їхніх голосів. Його власний телефон вимкнувся одразу, як не стало генератора, але ще до цього повністю зник стільниковий зв’язок.

Чоловік дістав із комори пляшечку води «Поланд Спрінґ», наповнив нею мисочку Ґандальфа, а також насипав ложку їжі. Ґандальф попив трішки водички, та їсти не захотів. Коли Робінсон присів напочіпки, щоб почухати псові живота, — шерсть полізла жмутками.

«Як же швидко це відбувається, — подумав Робінсон. — Зранку ж іще все було гаразд».

Робінсон вийшов на причілок за будинком із ліхтариком. На озері закричала гагара — лише одна. Мотоцикл стояв під брезентом. Чоловік зняв його та обвів променем блискучий корпус байка. Це був «Товстун Боб» 2014 року випуску; йому вже кілька років, та пробіг лишався маленьким. Дні, коли він із травня до жовтня проїжджав чотири-п’ять тисяч миль, зосталися далеко позаду. І все ж «Товстун Боб» лишався байком його мрії, хоча й мріялося йому тепер більше про місця, які він на ньому об’їздив за останні декілька років. З повітряним охолодженням. Два кулачкових вали. Шість швидкостей. Майже 1700 кубічних сантиметрів[364]. А який звук! Такий буває лише в «Гарлеїв», подібний до літнього грому. Коли гальмуєш на світлофорі біля якого-небудь «Чеві», то водила, що заплив салом, ладен замкнутися у своєму авто.

Робінсон поклав долоні на кермо, перекинув ногу та вмостився на сидінні, поставивши ноги на підніжки. Діана все частіше наполягала, аби він продав його, а коли він таки сідав за кермо, то знову й знову казала, що закон про обов’язкове носіння шоломів запровадили у Вермонті недаремно… На відміну від бовдурів у Нью-Гемпширі та Мейні. Тепер він міг кататися й без шолому, якби захотів. Не було Діани, яка б гризла його, і не було дорожнього патруля, який би його зупинив. Тепер він навіть міг би проїхатися голяка, якби захотів.

— А все одно треба буде не забувати про випускну трубу, коли захочу газонути, — промовив він і засміявся. Зайшов до будинку, так і не накривши «Гарлей» брезентом. Ґандальф, поклавши носа на одну з передніх лап, лежав на ліжку з ковдр, яке Робінсон зробив для нього. Їжі він не торкався.

— Краще поїж, — сказав Робінсон, погладивши Ґандальфа по голові. — Тобі поліпшає.

Наступного ранку на ковдрах лишилися червоні сліди там, де лежав круп пса. І хоча Ґандальф намагався підвестися на ноги, йому не вдалося. Коли після другої спроби пес здався, Робісон виніс його на вулицю. Там собака спершу полежав на траві, а потім зміг-таки трохи зіп’ястися на лапи — якраз щоб присісти. З нього вийшов потік кривавого лайна. Ґандальф відповз від екскрементів, наче засоромився, і знову ліг, журливо поглядаючи на Робінсона.

Цього разу, коли Робінсон підняв Ґандальфа, той завив від болю. Він ощирився, але не вкусив. Робінсон заніс його назад до будинку й поклав на ковдри. Коли чоловік випростався і поглянув на свої руки, то побачив, що вони вкриті шерстю. Потер долоні одна об одну — і шерсть розлетілася, наче молочаєвий пух.

— Ти одужаєш, — мовив він Ґандальфу. — Просто маленька нестравність. Певно, з’їв одного з тих грьобаних бурундуків, доки я не бачив. Полеж тут і відпочинь. Упевнений, що до мого повернення ти знову станеш схожим на себе.

У «Сільверадо» було ще з півбаку бензину, а цього більш ніж достатньо для шістдесятимильної подорожі до Беннінґтона й назад. Робінсон вирішив спершу заїхати у «Вудлендські Акри» та глянути, може щось треба було Тімліну.

Його останній сусід сидів на ґанку «Вероніки» в кріслі-гойдалці. Надзвичайно блідий, з багряними мішками під очима. Коли Робінсон розповів йому про Ґандальфа, Тімлін кивнув.

— Більшу частину ночі я не спав: бігав до туалету. Мабуть, ми підхопили однаковий вірус. — Він посміхнувся, показуючи, що це був жарт — от тільки не дуже смішний.

Ні, з Бенніґтона йому нічого не треба, але було б добре, якби Робінсон заскочив до нього на зворотному шляху.

— У мене є дещо, що може знадобитися тобі, — сказав він.

Поїздка до Беннінґтона забрала більше часу, ніж сподівався Робінсон, бо вся дорога була захаращена покинутими машинами. До центрального входу «Королівства Гарлей-Девідсон» він приїхав майже опівдні. Вітрини були розбиті, і всі демонстраційні моделі зникли, та в задній частині лишилася купа байків. Ці були оснащені системою захисту від злодіїв, що складалася з укритих пластмасою сталевих кабелів та потужних замків.

Робінсону вони не стали на заваді: він хотів лише вкрасти акумулятор. Обраний ним «Товстун Боб» був на рік-два новішим за його власний, та акумулятор виглядав так само. Він сходив по коробку з інструментами, що лежала в кузові пікапа, і перевірив знахідку «Імпактом» (контрольний прилад, який дочка подарувала йому на день народження два роки тому) — й індикатор засвітився зеленим. Робінсон витягнув акумулятор, а потім пішов до виставкової зали, де знайшов хороший набір карт. Скориставшись найдетальнішою з них, він роздивився об’їзні дороги та повернувся до озера близько третьої по обіді.

Він побачив багато мертвих тварин, включно з велетенським лосем, що лежав біля цементних сходів до чийогось трейлера. На порослому бур’янами моріжку хтось установив знак, із написаними від руки двома словами: НЕБЕСА БЛИЗЬКО.

На ґанку «Вероніки» не було нікого, але коли Робінсон постукав у двері, Тімлін гукнув, аби він заходив. Старий сидів у вітальні, оформленій у підкреслено сільському стилі; блідий як ніколи. В одній руці він тримав велику лляну серветку. Її вкривали плями крові. На журнальному столику перед ним лежали три предмети: альбом «Краса Вермонту», гіподермальний шприц із жовтою рідиною та револьвер.

— Радий, що ти прийшов, — промовив Тімлін. — Я не хотів піти, не попрощавшись з тобою.

Робінсон усвідомлював усю абсурдність відповіді, яка спадала йому на думку: «Не варто поспішати», тому промовчав.

— Я втратив із півдюжини зубів, — вів далі Тімлін. — та це не найбільша проблема. Здається, за останні дванадцять годин із мене повипадали всі кишки. А наймоторошніше те, який маленький насправді біль. Геморой, який на мене напав у п’ятдесят, і то більше клопоту завдавав. Біль мине — я достатньо начитався про це, щоб бути певним, — та я не маю наміру затримуватися надовго, аби відчути його повною мірою. Тобі вдалося роздобути акумулятор?

— Так, — відповів Робінсон і важко сів. — Господи, Говарде, мені, курва, так шкода!

— Вельми вдячний. А ти? Як ти почуваєшся?

— Фізично? Добре. — От тільки це вже не зовсім правда. На передпліччі в нього розквітали червоні плями, не дуже схожі на сонячні опіки; ще одна була на грудях, якраз над правим соском. Вони свербіли. А ще… сніданок усе ще тримався в ньому, от тільки сам шлунок не надто тішився від цього.

Тімлін нахилився вперед і постукав по шприцу.

— Димедрол. Я хотів ввести собі ін’єкцію та роздивлятися краєвиди Вермонту, доки… доки. Але передумав. Гадаю, револьвер згодиться. А ти забирай шприц.

— Я ще не зовсім готовий.

— Не для тебе, а для пса. Він не заслуговує на страждання. Зрештою, то ж не собаки зробили ті бомби.

— Гадаю, він, мабуть, просто з’їв бурундука, — безсило сказав Робінсон.

— Ми обидва знаємо, що це не так. Навіть якщо й з’їв, то мертві тварини зараз настільки нашпиговані радіацією, що не гірші за кобальтові капсули. Це справжнє диво, що він узагалі стільки прожив. Будь вдячним за час, який ти провів із ним. Краплинка милосердя. Він же хороший пес, ти знаєш. Краплиночка милосердя.

Тімлін ретельно роздивлявся його.

— Не вздумай заплакати. Якщо ти заплачеш, я теж, отож — вище носа. У холодильнику лежать шість банок «Бада». Не знаю, навіщо завдавав собі клопоту класти їх у холодильник, та старих звичок нелегко позбутися. Чому б тобі не принести нам по одній? Краще тепле пиво, ніж жодного; гадаю, так казав Вудро Вільсон. Вип’ємо за Ґандальфа. І за твою нову батарею. А мені тим часом треба справити малу потребу. Хоча, хто знає, може, цього разу вона вартуватиме мені зовсім не мало.

Робінсон приніс пиво. Коли він повернувся, Тімліна ще не було, і наступні п’ять хвилин його також не було. Повернувся він повільно, тримаючись за різні предмети. Він зняв штани й обгорнув тулуб махровим простирадлом. Сів, трохи скрикнувши від болю, і взяв банку пива, яку йому простягнув Робінсон. Вони виголосили тост за Ґандальфа і випили. Так, «Бад» і справді виявився теплим, але не бридким. Зрештою, він же був «Королем Пива».

Тімлін підняв револьвер.

— Учиню класичне вікторіанське самогубство, — промовив він так, наче його тішили ці перспективи. — Револьвер до скроні. Вільною долонею закрити очі. Прощавай жорстокий світ!

— Піду записуватися в цирк, — сказав Робінсон, не думаючи.

Тімлін щиро ошкірився рештками своїх зубів.

— Було б добре, та я сумніваюся, що вийде. Чи не розповідав я тобі, як мене збила вантажівка, ще коли я був хлопчиськом? Та, яку наші британські друзі називають молоковозом?

Робінсон похитав головою.

— То було тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого. П’ятнадцятирічний я йшов собі сільською мічиганською дорогою в напрямку шосе № 22, звідки, як я сподівався, мене хтось підвезе до Треверс-Сіті, і я зможу піти на спарений сеанс у кіно. Тоді я просто марив про дівчину з мого класу — про її довгі красиві ноги й високі груди, — тому й зійшов із безпечного узбіччя. Молоковоз мчав із вершини пагорба — а шоферюга гнав надто швидко, — і тут-таки збив мене. Якби він був повним, то мене б напевно вбило, але він був порожнім — а тому значно легшим, що й дозволило мені дожити до сімдесяти п’яти років і відчути, як воно — висрати власні кишки в унітаз, який більше не змивається.

Певно, на це не було адекватної відповіді.

— Пам’ятаю, як сонце спалахнуло на лобовому склі молоковоза, коли він спускався з пагорба, а потім… нічого. Гадаю, що переживу практично те саме, коли куля ввійде в мозок і знищить усе, про що я думав і що переживав, — Тімлін по-вчительськи підняв палець. — От тільки цього разу ніщо ні до чого не приведе. Просто спалах, наче сонце на лобовому склі молоковоза, а потім — нічого. Ця ідея видається мені водночас і прекрасною, і смертельно тоскною.

— Можливо, тобі варто було б зачекати трохи, — мовив Робінсон. — Можливо, ти…

Тімлін ввічливо чекав, піднявши брови.

— Блядь, я не знаю, — і, несподівано для себе самого, Робінсон закричав: — Що вони наробили? Що ці виблядки наробили?

— Ти чудово знаєш, що вони наробили, — відповів Тімлін. — А тепер ми живемо з наслідками цього. Знаю, що ти любиш того пса, Пітере. Класичне заміщення — або як це називають психіатри, істерична конверсія, — але ми беремо те, що можемо, і навіть якби у нас була лише половина мозку, то ми й за те були б вдячні. Тому не вагайся. Встроми йому голку в шию, глибоко встроми. Схопи його за ошийник, якщо пручатиметься.

Робінсон відставив пиво. Йому більше не хотілося пити.

— Коли я пішов, він був у дуже поганому стані. Певно, він уже помер.

Та Ґандальф не помер.

Він глянув на Робінсона, коли той зайшов у спальню, і двічі глухо постукав хвостом по кривавому ложу з ковдр. Робінсон сів біля нього. Погладив Ґандальфа по голові; думав про приреченість будь-якої любові і що все це так просто, коли ретельніше придивитися. Ґандальф поклав голову Робінсонові на коліно та глянув на нього знизу вгору. Робінсон витягнув шприц із кишені сорочки та зняв з голки захисний ковпачок.

— Ти хороший хлопець, — промовив він, взявши пса за ошийник, як і рекомендував Тімлін.

Доки він набирався мужності зробити це, пролунав постріл. Відстань приглушила звук, але озеро було таким спокійним, що його ні з чим не можливо було сплутати. Постріл прокотився спекотним літнім повітрям, стихаючи в марній надії на відлуння. Ґандальф нашорошив вуха, і тут Робінсону спала на думку одна ідея — настільки затишна, як і абсурдна. Мабуть, Тімлін помилився щодо нічого. Можливо все. У світі, де ти дивишся на небо та бачиш безмір зірок над собою, вважав він, можливо все. Певно…

Певно.

Гандальф усе ще дивився на нього, коли Робінсон увів голку на всю довжину. На якусь мить очі пса лишалися ясними та свідомими, і в ту безкінечну мить, доки вони не потьмяніли, Робінсон, якби міг, витягнув би її назад.

Він іще довго сидів там, на підлозі, сподіваючись, що крик останньої гагари пролунає ще раз — але він не пролунав. Через певний час він вийшов до сараю, знайшов там лопату та викопав яму в квітнику дружини. Не було потреби копати глибоко — жодна тварина не прийде й не викопає тіло Ґандальфа.

Прокинувшись наступного ранку, Робінсон відчув у роті мідний присмак. А коли підняв голову, то побачив, що шкіра зі щоки облущується об подушку. Ніс і ясна кровили цієї ночі.

Це був ще один чудовий день; і хоча все ще буяло літо, перша барва вже почала прокрадатися в дерева. Робінсон викотив «Товстуна Боба» з-під причілка та замінив стару батарею, працюючи повільно й обережно в абсолютній тиші.

Закінчивши, натиснув на стартер. Індикатор світився зеленим, але трохи блимав. Тоді Робінсон вимкнув байк, підтягнув з’єднання і спробував знову. Він повернув ключ запалювання, і той звук — літній грім — ущент розбив тишу. Це звучало наче святотатство, але дивна річ — у хорошому сенсі.

Робінсон не здивувався, що в його думках була зараз та перша і єдина поїздка на мотоциклетне ралі в Стурджисі, Південна Дакота. Це було 1998-го, за рік до того, як він зустрів Діану. Він повільно котився по Джанкшн-авеню на своїй «Хонді GB 500» — один з двох тисяч учасників параду; і сплетене воєдино ревіння всіх цих байків було настільки гучним, що здавалося матеріальним. Пізніше тієї ночі розпалили багаття, нескінченний потік «Стоунс», «AC/DC» та «Металліки» рвався з акустичних підсилювачів «Маршал», розставлених усюди, наче менгіри Стоунгенджу. Дівчата з тату танцювали топлес у світлі багаття, бородаті чоловіки пили пиво з чудернацьких шоломів, діти з власними перебивними тату бігали всюди, здіймаючи іскри. Це було страхітливо, захопливо і прекрасно, неначе все, що було правильного й хибного у світі, поєдналося там, в одному місці, в ідеальний меланж. А над головою — безмір зірок.

Робінсон натиснув на газ, а потім відпустив. Натиснув і відпустив. Натиснув і відпустив. Під’їзна доріжка виповнилася густим запахом свіжоспаленого бензину. Цей світ — стара посудина на грані смерті, але тишу порушено, принаймні на мить, і це добре. Це чудово. «На хуй тебе, тише, — подумав він. — На хуй тебе й твого коня, на якому ти приїхала. Ось мій кінь, мій залізний кінь, як він тобі?»

Він витиснув зчеплення і поставив першу передачу. Виїхав із під’їзної доріжки, повернув праворуч і переключився на другу, а потім на третю швидкості. Дорога була брудною, місцями — покоцаною, але байк легко перескакував через усі вибоїни, підкидаючи Робінсона вгору та вниз на сидінні. З носа знову полилася кров; вона стікала по щоках і падала на дорогу за ним великими краплинами. Він повернув один раз, потім вдруге, усе більше перехиляючись набік, і витиснув четверту швидкість, коли виїхав на короткий рівний відрізок дороги. «Товстун Боб» рвався в дорогу. Він надто довго стояв у тому бісовому сараї та накопичував пил. Краєм ока Робінсон побачив справа озеро Покомтук — спокійне, наче дзеркало, сонце лишало на золоті сліди на блакитній гладіні. Робінсон щось загорлав, і помахав кулаком небу — Всесвіту, — і повернув руку на важіль. Попереду був знак з написом «ОБЕРЕЖНО НА ДОРОЗІ!», що позначав «Криву Мерця».

Робінсон рушив до знака, усю дорогу не відпускаючи ручку газу. У нього саме вистачило часу, аби витиснути п’яту передачу.

Для Курта Саттера та Річарда Чизмара