Поганий хлопчик

У житті повно Великих Питань, чи не так? Фатум чи доля? Рай чи пекло? Кохання чи зваба? Поміркованість чи імпульсивність?

«Бітлз» чи «Стоунз»?

Для мене на першому місці завжди були «Стоунз», бо «Бітлз» якось розм’якли, щойно стали Юпітером Сонячної системи поп-музики (моя дружина колись називала сера Пола Маккартні «очима старого пса», і ця фраза досить точно передає мої відчуття). Але ранні «Бітлз»… о, вони грали справжній рок, і я досі залюбки слухаю деякі старі записи, здебільшого кавери [75] . Інколи навіть хочеться трохи потанцювати.

Найбільше я любив їхню версію класики Ларрі Вільямса «Поганий хлопець» [76] , яку Джон Леннон співав хрипким, збудженим голосом. Особливо мені подобалася настановна кульмінація: «Поводься пристойно, хлопче!» І згодом я вирішив, що треба написати оповідання про маленького поганого хлопчика, який став чиїмось новоспеченим сусідою. Він зовсім не мав бути пекельним виплодком чи одержимим якимось стародавнім демоном а-ля «Екзорцист» [77] . Він був поганим, та й годі, поганим до самих кісток, апофеоз усіх поганих хлопчиків, які колись жили на цій землі. Він уявлявся мені вдягненим у шортики, а на голові була шапочка з пропелером. Я знав, що він завжди всім капостить і ніколи не поводиться пристойно.

Це оповідання утворилося саме навколо поганого хлопчика — злого двійника Слаґґо, друга Ненсі з коміксів [78] . Електронна версія з’явилася у Франції та Німеччині, де пісня «Поганий хлопець» напевне була невід’ємною частиною репертуару «Бітлз» у «Стар Клаб» [79] . Це перша публікація твору англійською мовою.

1

Тюрма розташовувалася за двадцять миль від найближчого населеного пункту й стояла посеред безлюдних просторів прерій, де майже весь час віяв вітер. Головний корпус височів таким собі кам’яним жахіттям, псуючи місцеві краєвиди ще з початку двадцятого століття. З кожної стіни виростали бетонні крила з тюремними камерами, що їх набудували за останні сорок п’ять років — в основному за державний кошт, який почав надходити ще за часів Ніксона, і відтоді потік не зупинявся.

Неподалік від головного корпусу стояв іще один, менший. В’язні називали цей будиночок Голковою садибою. Збоку стирчав зовнішній коридор завдовжки сорок футів та завширшки двадцять, огороджений парканом із міцної сітки-рабиці, — Курячий загін. Кожному мешканцю Голкової садиби (а наразі їх було сім) дозволялося проводити в Курячому загоні по дві години щодня. Хтось ходив. Хтось бігав підтюпцем. Більшість просто сиділи, притулившись спиною до сітки та споглядаючи небо чи низький трав’янистий гребінь, який врізався в краєвид за чверть милі на схід. Інколи було на що дивитися. Більшість часу — не було. Майже завжди віяв вітер. Три місяці на рік у Курячому загоні було спекотно, а решта — холодно. Узимку там було морозно, як у холодильнику. І навіть тоді переважна частина в’язнів виходили на прогулянку. Зрештою, хоч на небо подивитися. Або на пташок. Інколи на схилі того гребеня паслися олені — вільні тварини, які могли побігти, куди їм заманеться.

У центрі Голкової садиби була кахляна кімната, у якій розміщувався стіл у формі літери «Y» та всіляке допоміжне медичне обладнання. В одну стіну було вбудоване вікно з опущеними завісами. Коли їх піднімали, за ними з’являлася кімнатка для спостерігачів, не більша від вітальні в одному з тих однотипних приміських будинків. У кімнаті стояла дюжина твердих пластикових стільців, із яких відвідувачі спостерігали за Y-подібним столом. На стіні висіла табличка з надписом: «ДОТРИМУЙТЕСЬ ТИШІ ТА НЕ РОБІТЬ ЖОДНИХ ЖЕСТІВ ПІД ЧАС ПРОЦЕДУРИ».

У Голковій садибі було дванадцять однакових камер, за ними — варта, а за вартою — цілодобовий пункт моніторингу. За пунктом моніторингу йшла приймальна зі столом, розділеним навпіл товстим органічним склом, щоб відмежувати ув’язнених від їхніх відвідувачів. Телефонів не було. В’язні спілкувалися з родичами та юридичними представниками через маленькі дірочки, що розташовувалися в склі кружечком, наче в слухавках старовинних телефонів.

Леонард Бредлі сів по свій бік комунікаційного порталу та відкрив валізу. Він поклав на стіл великий блокнот із жовтими розлінійованими сторінками та кулькову ручку «Юнібол». Потім він став чекати. Хвилинна стрілка на його годиннику зробила три оберти та вже вийшла на четвертий, коли гучно клацнули засуви та прочинилися двері, що вели вглиб Голкової садиби. Бредлі вже встиг вивчити всіх тюремників. Цього разу прийшов Макґреґор. Непоганий хлопець. Він тримав Джорджа Галласа під лікоть. Руки Галласа були вільні, але по підлозі гримів металевий ланцюг, який змією звивався між ногами. На його талії, поверх оранжевої роби, був пов’язаний широкий шкіряний пояс, із якого також звисав ланцюг. Коли Галлас сів по свій бік скла, Макґреґор пристебнув вільний кінець ланцюга до спинки стільця. Він замкнув ланки, смикнув, а потім підняв до чола два пальці, салютуючи Бредлі.

— Доброго дня, адвокате.

— Доброго дня, містере Макґреґор.

Галлас нічого не сказав.

— Правила ви знаєте, — нагадав Макґреґор. — Сьогодні можете говорити досхочу. Або, принаймні, поки вам терпець не урветься.

— Я знаю.

За звичайних обставин консультації адвокатів із клієнтами відбувалися впродовж однієї години. Але за місяць до призначеної подорожі в кімнату з Y-подібним столом, час для консультації збільшувався до дев’яноста хвилин, протягом яких юрист і його замалим не збожеволілий партнер кружляли в узаконеному вальсі смерті, обговорюючи лайняні шанси на помилування, яких дедалі меншало. Протягом останнього тижня ліміт часу знімався. Це правило стосувалося близьких родичів і юридичних представників. Дружина Галласа розлучилася з ним усього за тиждень після оголошення вироку, а дітей вони не мали. У нього не було нікого в цілому світі, окрім адвоката, хоча Джорджу зовсім не хотілося подавати апеляції та відтягувати виконання вироку, як це пропонував Бредлі.

Тобто так було до сьогодні.

«Він заговорить», — сказав йому Макґреґор після десятихвилинної консультації, яка відбулася місяць тому. Тоді всі репліки Галласа складалися в основному з «ні», «ні» та «ні».

«Коли кінець буде близько, він охоче з вами говоритиме. Вони лякаються, розумієте? Забувають про те, як хотіли зайти в кімнату для ін’єкцій із розправленими плечима та гордо піднятою головою. Вони починають розуміти, що це не кіно, що вони насправді помруть, тож починають шукати усіх можливих приводів подати апеляцію».

Проте Галлас не виглядав наляканим. Він виглядав так само, як завжди: маленький чоловічок із поганою поставою, хворобливим обличчям, лисіючою головою та очима, які здавалися намальованими. Він скидався на бухгалтера (ким він і працював у минулому житті), який втратив будь-який інтерес до цифр, що колись відігравали для нього таку важливу роль.

— Насолоджуйтеся спілкуванням, хлопці, — сказав Макґреґор та пішов до стільця в кутку. Він сів, увімкнув свій айпод, заткнув вуха навушниками та врубив музику. Але тюремник не спускав із них очей. Отвори для переговорів були надто вузькими, щоби протиснути олівець, але передавання голки не слід було виключати.

— Чим я можу тобі допомогти, Джордже?

Галлас відповів не одразу. Він роздивлявся свої руки, такі маленькі та слабкі на вигляд — геть не схожі на руки вбивці, сказали би ви. Джордж підвів погляд.

— Ви хороша людина, містере Бредлі.

Бредлі розгубився й не знав, що відповісти.

Галлас кивнув, ніби адвокат намагався йому заперечити.

— Так. Хороша. Ви не кинули справу, навіть коли я дав чітко зрозуміти, що хочу, аби ви зупинилися та пустили все на самоплив. Небагато адвокатів за призначенням вчинили б так само, як ви. Вони б сказали «ага, та байдуже» й пішли би до наступного невдахи, якого визначить суддя. Ви вчинили не так. Ви розказали мені, яких заходів збираєтеся вжити, і коли я попросив вас облишити це, то все одно зробили по-своєму. Якби не ви, я б уже рік лежав у могилі.

— Ми не завжди отримуємо те, чого хочемо, Джордже.

Галлас злегка посміхнувся.

— Кому вже знати, як не мені. Хоча тепер я розумію, що не все так погано. В основному через Курячий загін. Мені подобається там гуляти. Подобається відчувати на обличчі подих вітру, бодай і холодного. Я люблю запах трави у преріях, люблю дивитися на повний місяць, який буває видно вдень. Чи на оленів. Вони інколи стрибають там, на гірському гребені, ганяються одне за одним. Буває, я сміюся вголос.

— Життя може бути хорошим. За нього варто боротися.

— За чиєсь життя — так, звісно. Не за моє. Але я все одно дякую, що ви за нього боролися. Я ціную вашу відданість. Тому розповім вам дещо, чого не став говорити в суді. Розповім, чому не став подавати жодних апеляцій… хоча не зміг заборонити вам зробити це за мене.

— Апеляції, що подаються без участі скаржника, не сильно впливають на рішення суду в цьому штаті. Та й у Верховному Суді також.

— А ще ви були дуже ласкаві, що навідували мене, тож дякую вам і за це. Небагато людей виявлять стільки доброти до засудженого, який убив дитину, але ви вчинили саме так.

І знову Бредлі забракло слів. За останні десять хвилин Галлас наговорив більше, ніж за всі їхні зустрічі протягом довгих тридцяти чотирьох місяців.

— Я не можу вам заплатити, але можу розповісти, чому я вбив того хлопчика. Ви мені не повірите, але я все одно розкажу. Якщо ви не проти послухати.

Галлас зиркнув крізь отвори в подряпаному склі та всміхнувся.

— А ви не проти, так? Бо вас непокоять певні речі. Обвинуваченню й діла не було, але ви дещо помітили.

— Ну… так, виникли деякі питання.

— Але я його вбив. У мене був револьвер сорок п’ятого калібру, і я випустив у того хлопчика всі набої. Свідків також вистачає, і ви самі розумієте, що подання апеляцій просто відстрочило би неминучу смерть на три, чотири, може, шість років, навіть якби я брав активну участь у процесі. Ваші питання бліднуть на тлі невблаганного факту — зумисного вбивства. Чи не так?

— Можна оскаржити рішення суду через обмежені розумові можливості, — сказав Бредлі, нахиляючись до скла. — Іще є шанс. Іще не пізно, навіть зараз. Не зовсім пізно.

— Апеляції на підставі божевілля рідко допомагають після оголошення вироку, містере Бредлі.

«Ніяк не хоче переходити на «ти», — подумав Бредлі. — А стільки часу минуло. Він до самої смерті називатиме мене містером Бредлі».

— «Рідко» не означає «ніколи», Джордже.

— Ні, але я не божевільний і ніколи ним не був. Мій розум здоровий як ніколи. Ви точно хочете почути зізнання, яке я не виголосив на засіданні? Якщо ні — нічого страшного, але це все, що я можу вам дати.

— Звісно, я хочу послухати, — мовив Бредлі. Він узяв ручку, але так і не записав жодного слова. Він просто слухав, немов зачарований, поки Джордж Галлас розповідав свою історію, говорячи з м’яким акцентом вихідця із Середнього Заходу.

2

Моя мати, яка все своє коротке життя мала чудове здоров’я, померла від тромбоемболії легеневої артерії за шість годин після мого народження. Це сталося 1969 року. Мабуть, якась вроджена вада, бо їй було лише двадцять два. Тато був на вісім років старший. Хороший чоловік і хороший батько. Він працював гірничим інженером, і, поки мені не виповнилося вісім років, ми мешкали в основному на Південному Заході.

З нами подорожувала домогосподарка на ім’я Нона Маккарті. Я звав її Мамою Ноні. Вона була чорношкірою. Гадаю, він із нею спав, але, коли я вранці прослизав до неї в ліжко (а таке частенько траплялося), вона завжди була сама. Так чи інакше, мені було байдуже. Я тоді не знав, що чорні чимось відрізняються від білих. Вона добре до мене ставилася, готувала ланчі та читала казки на ніч, коли тато затримувався на роботі, а більшого й не треба було. Мабуть, я усвідомлював, що в нас трохи незвичний сімейний розклад, але почувався щасливим.

1977 року ми переїхали на схід до Талбота, штат Алабама, що неподалік Бірмінгема[80]. Це військове містечко з фортецею Джона Г’юї[81] та вугільними копальнями на додачу. Мого батька підрядили відновити видобування на шахтах «Щасливої долі» (№№ 1, 2, 3) та привести виробництво у відповідність із екологічними показниками, що означало пробурити кілька штолень і розробити нову систему утилізації відходів, щоби не забруднювати навколишні річки.

Ми мешкали в затишному передмісті, в будинку, що його надала компанія «Щаслива доля». Мамі Ноні там подобалося, бо тато переробив для неї гараж на двокімнатну квартиру. Мабуть, щоби люди зайвих пліток не пускали. Я допомагав йому з ремонтом по вихідних, подавав дошки й таке інше. Ми тоді гарно проводили час. Я цілих два роки ходив у ту саму школу — достатньо довго, аби завести друзів і трохи обжитися.

Я потоваришував із сусідською дівчинкою. Якби це було телешоу чи історія в журналі, то ми би неодмінно поцілувалися десь на городі у куточку, закохалися одне в одного, пішли би разом на випускний, а потім — у старші класи. Але не така доля судилася мені та Марлі Джейкобс.

Тато ніколи не обіцяв, що ми залишимося в Талботі. Він казав, що немає нічого гіршого, ніж подавати дитині марні надії. Я, напевне, закінчу п’ятий клас у середній школі Мері Дей, либонь, навіть шостий, але зрештою термін контракту зі «Щасливою долею» спливе, і ми поїдемо далі. Може, назад до Техасу чи Нью-Мексико або на північ — до Західної Вірджинії чи Кентуккі. Я сприймав це як належне, і Мама Ноні також. Головою в нашій родині був тато, і він був добрим головою, він нас любив. Як на мене, кращого й годі бажати.

Ще одна проблема полягала в самій Марлі. Вона… ну, зараз би сказали, що вона «розумово відстала», але тоді наші сусіди просто говорили, що вона «головою вдарилася». Розумію, містере Бредлі, звучить грубо, але, з огляду на ті події, вираз дуже влучний. Навіть алегоричний. Тому весь світ для неї був тьмяним, наче не в фокусі. Інколи… а скоріше в більшості випадків, так легше жити. Знову ж таки, це моє особисте переконання.

Коли я познайомився з Марлі, ми вчилися в третьому класі, але їй було вже одинадцять. Наступного року нас обох перевели до четвертого, хоча у випадку з Джейкобс її просто посунули далі по освітній драбині. Ось як тоді було заведено в Талботі. Марлі в жодному разі не вважалася міською юродивою. Вона трохи вміла читати, розв’язувати прості задачки на додавання, але віднімання було поза межами її можливостей. Я намагався пояснити всіма доступними способами, але вона так і не второпала.

Ми ніколи не цілувалися на городі в куточку, ми взагалі ніколи не цілувалися, але завжди трималися за руки, коли йшли до школи та поверталися додому після уроків. Мабуть, ми мали до біса кумедний вигляд, бо я був пуцьвірінком, а вона — на чотири дюйми вища за мене, здорова дівка, у якої вже почали намічатися груди. Саме вона хотіла триматися за руки, а не я. Але я був не проти. Мені також було байдуже, що вона головою вдарилася. Певно, з часом байдужість зникла би, але мені було лише дев’ять, коли Марлі померла, а в цьому віці діти дивляться на світ неупереджено. Блаженний стан, я так вважаю. Якби ми всі головами вдарилися, то були би не в змозі воювати, чи не так? Чорта лисого змогли б.

Якби ми жили на півмилі далі від міста, то нам би довелося їздити на автобусі. Але наші будинки були недалеко від Мері Дей, усього за шість чи вісім кварталів, тому ми з Марлі ходили пішки. Мама Ноні вручала мені торбинку з ланчем, пригладжувала мого чуба та наказувала: «Ходи, Джорджі, та поводься добре» й проводжала мене за двері. Марлі завжди чекала на своєму ґанку, вдягнена в якесь платтячко чи сарафан, а на голові були два хвостики, перев’язані стрічками. У руках вона тримала скриньку для ланчу. Я і досі бачу цю скриню, немов наяву. На ній був зображений Стів Остін, Чоловік за шість мільйонів доларів[82]. Біля Марлі стояла її мама, і вона казала: «Здоров був, Джорджі», а я відповідав: «Здоровенькі були, місіс Джейкобс», і тоді вона наказувала: «Ходіть, дітки, та поводьте себе добре», і Марлі відповідала: «Гаразд, мамо», а потім брала мене за руку, і ми виходили на тротуар. Перші пару кварталів ми проходили вдвох, а потім попадали в потік дітлахів із Рудольфових акрів. Там жило багато родин військовослужбовців, бо квартири були дешеві, а фортеця Ґ’юї розташовувалась лише за п’ять миль на північ трасою № 78.

Ми напевне мали кумедний вигляд — кузька з торбинкою йде за ручку з жердиною, яка підбиває подряпаним коліном скриньку зі Стівом Остіном. Але я не пригадую, щоби з нас хтось кепкував. Мабуть, таке час від часу траплялося, бо діти є діти, але їх дражнилки були не злими, тому я не звертав уваги. У більшості випадків, коли на тротуар висипали хлопці, то вони кричали щось на кшталт: «Здоров був, Джорджі, ми збираємося на бейсбол після школи», а дівчата казали: «Здоровенька була, Марлі, які в тебе гарні стрічки в косах». Не пригадую, щоби до нас погано ставилися. Принаймні, до того випадку з поганим хлопчиком.

Одного дня уроки закінчилися, а Марлі все не виходила й не виходила зі школи. Певно, це було невдовзі після мого дев’ятого дня народження, бо я мав із собою «Боло-баунсер»[83]. Мені його подарувала Мама Ноні, але забавка довго не протрималася. Я бив надто завзято, і резинка лопнула, але того дня іграшка була при мені, і я накрутив немало подач обома боками ракетки, поки чекав Марлі. Ніхто не казав мені, що я мушу чекати, просто я так вирішив.

Зрештою, вона вийшла, заливаючись сльозами. Її обличчя геть почервоніло, а з носа звисали шмарклі. Я спитав, що сталося, а вона відповіла, що не може знайти свою скриньку. Вона сказала, що, як завжди, з’їла ланч і залишила її в роздягальні на поличці, біля рожевої «Барбі»-скриньки Кеті Морс — як завжди, але коли пролунав останній дзвінок, то вона зникла. Хтось її покрав, сказала Марлі.

Я відповів, що ні, що скриньку просто переставили на інше місце і завтра вона знайдеться, тож годі нити та стій спокійно. У тебе соплі течуть.

Мама Ноні завжди дбала про те, щоб я не виходив із дому без носовичка, хоч я утирав носа рукавом, як усі інші хлопці, бо в носовички сякалися лише слиньки. Тож хустинка була чистою та охайно складеною, коли я дістав її з задньої кишені та почав витирати обличчя Марлі. Вона припинила плакати, усміхнулася й сказала, що їй лоскотно. Потім вона взяла мене за руку, і ми пішли додому. І, як завжди, рот у неї не закривався. Але я був не проти, бо вона хоча б забула про скриньку для ланчів.

Дуже скоро всі діти порозходилися, і ми лише чули, як вони сміються та перегукуються дорогою до Рудольфових акрів. Марлі, як завжди, щебетала про всілякі нісенітниці, про все, що спадало їй на думку. Я пропускав її слова повз вуха, тільки підтакував: «ага», «еге» та «атож», а сам думав про те, як повернуся додому та відразу перевдягнуся в старі вельветові штани, а якщо Мама Ноні не наготувала мені ніяких хатніх клопотів, то візьму рукавичку, побіжу до майданчика на Оак-стрит і приєднаюся до нашої бейсбольної збірної, яка вправлялася в грі кожен день, поки матері не починали зазивати хлопців на вечерю.

Аж раптом ми почули, що з протилежного боку Скул-стрит до нас хтось волає. Тільки то був радше не крик людини, а ревіння віслюка.

— ДЖОРДЖ І МАРЛІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!

НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЬ ЦІ-ЛУ-ВА-ТИ-СЯ!

Ми зупинилися. По той бік вулиці, за кущами каркасу[84] стояв хлопчик. Я його раніше ніколи не бачив, хоч у Мері Дей, хоч де. Він був усього чотири з половиною фути на зріст і неабияк вгодований. Одягнений у довгі, по коліно, сірі шорти та зелений светр із оранжевими смугами. Зверху светрик напинали хлопчачі цицьки, а знизу вимальовувалось чимале черево. На голові була шапочка, ота дурнувата, з пластиковим пропелером.

Його обличчя було пухким і водночас немов скам’янілим. Волосся мало той самий колір, що й смуги на светрі, — відтінок, який нікому не подобається. Пасма стирчали навколо його відстовбурчених вух. Ніс здавався маленькою плямою під найяскравішими, найзеленішими очима, які я будь-коли бачив. Він вередливо скривив рота, наче Купідон, і його губи були такими червоними, наче він їх вимазав маминою помадою. Відтоді я перестрів багато різних морквяних маківок із червоними губами, але не такими калиновими, як у того поганого хлопчика.

Ми стояли й дивилися на нього. Марлі припинила теревенити. Вона тоді носила окуляри з оправою «кошаче око», і крізь ті лінзи її власні очі здавалися лупатими, наче під збільшувальним склом.

Хлопчик, а на вигляд йому було не більше шести-семи років, випнув свої червоні губи та зацмокотів ними в повітрі. Потім він поклав обидві руки собі на дупу й почав ляскати долонями по стегнах, волаючи:

— ДЖОРДЖ І МАРЛІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!

НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЯ Ї-БА-ТИ-СЯ!

Ревів, неначе віслюк. А ми з Марлі стояли, немов зачаровані.

— Краще вдягни гумку, коли будеш із нею їбатися, — гукнув він, самовдоволено кривлячи калинові губи. — Якщо не хочеш навести кодло таких самих недоумків, як вона.

— Заткни пащеку, — сказав я.

— Або що?

— Або я сам її заткну.

Я й справді збирався його заткнути. Батько б розлютився, якби дізнався, що я погрожую відлупцювати молодшого, меншого хлопчика, але той не мав права говорити такі речі. Він виглядав як маленький хлопчик, але казав геть не дитячі речі.

— Що, посмоктав пуцьки, лайнопикий? — загорлав він, а потім сховався за каркасовий кущ.

Я хотів піти до нього, але Марлі міцно, аж до болю, стискала мою руку.

— Мені цей хлопчик не подобається, — мовила вона.

Я відповів, що мені теж, але не треба звертати уваги. Краще ходімо додому, запропонував я.

Але перш ніж ми рушили з місця, з-за кущів знову виринув той хлопчик, тримаючи в руках скриньку для ланчів зі Стівом Остіном. Він підняв її.

— Щось загубила, кретинко? — вигукнув він і зареготав. Від сміху його обличчя зморщилося та стало схоже на свиняче рило. Він понюхав скриньку й продовжив: — Гадаю, це твоє, бо пахне пиздою. Тупою пиздою.

— Віддай, це моє! — заверещала Марлі. Вона відпустила мою руку. Я намагався її втримати, але спітніла долоня просто висковзнула.

— Підійди та візьми, — і хлопчик простягнув їй скриньку.

Перш ніж я розповім, що сталося далі, треба розказати вам про місіс Пекгем. Вона була вчителькою перших класів у Мері Дей. У мене вона нічого не викладала, бо перший клас я закінчив у Нью-Мексико. Але її знали майже всі дітлахи в Талботі, разом із Марлі, і всі її дуже любили. Я сам її любив, хоча спілкувався з нею, лише коли вона наглядала за нами на дитячому майданчику. Якщо ми гралися в кікбол[85], хлопці проти дівчат, вона завжди виступала пітчером за дівчачу збірну. Інколи вона крутила подачі з-за спини, і всі сміялися. Таких вчителів пам’ятають навіть через сорок років, бо вона була доброю та веселою, але все одно вміла заспокоювати малих непосидьків.

У неї був великий старий «Б’юїк Роудмастер»[86] небесно-блакитного кольору, і ми називали її Неквапна Пекгем, бо вона ніколи не перевищувала швидкості тридцять миль на годину, завжди сиділа за кермом прямо, немов багнета проковтнула, та щулила підсліпуваті очі. Звісно, ми бачили її лише в нашому районі, біля школи, але можу закластися, що трасою № 78 вона їздила так само. Навіть міжштатними автомагістралями. Вона була уважною та обережною. Вона би ніколи не скривдила дитини. Принаймні, навмисне.

Марлі побігла через дорогу, щоби забрати свою пропажу. Поганий хлопчик засміявся та кинув їй скриньку. Вона впала на дорогу й розбилася. Випав і покотився термос. Я помітив, що наближається небесно-блакитний «Роудмастер», і гукнув Марлі, аби вона пильнувала, але я не хвилювався, оскільки за кермом була Неквапна Пекгем і перебувала вона за цілий квартал від нас, а машина рухалася так само повільно, як завжди.

— Ти її не втримав, тож провина на тобі, — гукнув хлопчик. Він дивився на мене, шкірився, і між його губами виднілися дрібні зубки. — Ти нічого не можеш втримати, пуцькосмок. — Він висолопив язика та випустив повітря крізь губи зі звуком, що нагадував пердіння. Потім знову сховався за кущ.

Місіс Пекгем пояснила, що в неї заїло педаль газу. Не знаю, чи повірили їй поліцейські. Знаю тільки, що вона більше ніколи не навчала перших класів у Мері Дей.

Марлі нахилилася, підібрала свій термос і потрусила його. Я чув, як усередині щось дзеленчало.

— Він увесь розбився, — заплакала Марлі.

Потім вона знову нахилилася, щоби підняти скриньку, і, мабуть, саме тоді в місіс Пекгем заїло педаль, бо заревів двигун і «б’юїк» просто вистрибнув на дорогу. Наче вовк на зайця. Марлі стояла, стискаючи в одній руці скриньку для ланчів, а в другій — розбитий термос, і вона бачила, що їде машина, але не поворухнулася.

Мабуть, я би міг штовхнути Марлі та врятувати їй життя. Або, якби я опинився посеред дороги, мене б самого збив автомобіль. Не знаю, бо ми обоє заклякли. Я просто стояв на місці. Навіть не поворухнувся, коли її вдарила машина. Навіть не сіпнувся. Просто не зводив очей з Марлі, поки вона летіла, а потім насправді вдарилася своєю бідолашною головою. Невдовзі я почув крик. Це була місіс Пекгем. Вона вибралася з машини, впала, потім підвелася з побитих колін і побігла туди, де лежала дівчинка. Марлі приземлилася посеред вулиці, і з голови в неї бігла кров. І я теж побіг. А коли отямився, то поглянув назад. Я опинився досить далеко, щоби зазирнути за каркасові кущі. Там нікого не було.

3

Галлас замовк і заховав обличчя в долоні. Зрештою, він опустив руки.

— З тобою все гаразд, Джордже? — спитав Бредлі.

— Пити хочеться. Я не звик так багато говорити. У камері смертників нечасто виникає бажання поспілкуватися.

Джордж махнув Макґреґору. Той вийняв навушники та підвівся зі стільця.

— Ви закінчили, Джордже?

Галлас похитав головою:

— Ні, ще довго.

— Мій клієнт хоче пити, містере Макґреґор. Можна принести йому води? — попросив Бредлі.

Макґреґор пішов до переговорного пристрою біля дверей, що вели в пункт моніторингу, та кинув пару фраз. Бредлі скористався паузою та поцікавився в Галласа, скільки було учнів у середній школі Мері Дей. Джордж стенув плечима:

— Маленьке місто, маленька школа. Мабуть, не більше ста п’ятдесяти дітей, з першого по шостий класи.

Двері до пункту моніторингу відчинилися. У прорізі з’явилася рука з паперовою склянкою. Макґреґор прийняв її та приніс Галласу. Той жадібно випив і подякував.

— На здоров’я, — відповів Макґреґор. Він повернувся до свого стільця, вставив навушники та знову забувся музикою, що б він там не слухав.

— То, кажеш, цей хлопчик — поганий хлопчик — був рудий, немов морквина? Справжня морквяна маківка?

— Яскрава, наче неоновий вогник.

— Тобто, якби він ходив до твоєї школи, ти б його помітив.

— Так.

— Але ти не помітив, і його там не було.

— Ні. У школі я його ніколи не бачив — ні до, ні після того випадку.

— То як у нього опинилася скринька для ланчів Марлі Джейкобс?

— Я не знаю. Але є складніше питання.

— Яке, Джордже?

— Куди він подівся, якщо стояв просто за каркасовим кущем? По обидва боки був лише моріжок. А він зник, та й по всьому.

— Джордже?

— Так?

— А ти певен, що там насправді був якийсь хлопчик?

— Не забувайте про скриньку для ланчів, містере Бредлі. Вона лежала посеред дороги.

«І не сумніваюся», — подумав Бредлі, постукуючи «Юніболом» по жовтому блокноту. Де ж іще вона мала лежати, якщо Марлі, наприклад, несла скриньку з собою від самої школи?

Або (яка огидна думка, але огидні думки — типова реакція, коли тобі доводиться вислуховувати побрехеньки убивці маленького хлопчика) її скринька для ланчів була в тебе, Джордже. Може, ти її сам відібрав у Марлі та кинув на дорогу, аби подражнити дівчинку.

Бредлі відірвав очі від блокнота й із виразу обличчя свого клієнта зрозумів, що Джордж прочитав його думки, наче вони передавалися телетайпом у нього на лобі.

— То ви хочете почути решту? Чи вже все для себе з’ясували?

— Ну що ти, — відповів Бредлі, — продовжуй, прошу.

Галлас допив воду й повернувся до своєї історії.

4

Той поганий хлопчик із морквяною маківкою та шапочкою з пропелером снився мені впродовж п’яти років, але, зрештою, сни припинилися. Зрештою, я спромігся повірити в те, у що зараз вірите ви, містере Бредлі: що це був нещасний випадок, що в місіс Пекгем дійсно заїло педаль газу, а таке трапляється, і якщо якийсь хлопчик насправді дражнив Марлі… ну, діти ж інколи дражняться, чи не так?

Мій тато завершив проект із компанією «Щаслива доля», і ми переїхали на схід Кентуккі, де він займався приблизно тим самим, що й в Алабамі, тільки в більших масштабах. У тій місцевості чимало шахт, самі знаєте. Ми досить довго жили в містечку Айронвіль, я навіть устиг закінчити школу. У випускному класі я заради жарту вступив у драмгурток. Люди, мабуть, зареготалися б, якби дізналися. Такий собі маленький миршавий чоловічок, який усе життя заповнював податкові декларації для невеликих фірм чи вдів, аж раптом грає в п’єсах на кшталт «Виходу немає»[87]? Він радше нагадує Волтера Мітті[88]! Але я грав, і в мене непогано виходило. Усі так казали. Я навіть замислювався про сценічну кар’єру. Я розумів, що навряд чи отримуватиму головні ролі, але хтось же має бути президентським радником з економічних питань, або найближчим помічником злодія, або механіком, якого вбивають протягом перших десяти хвилин фільму. Я знав, що справлюся з цими ролями і що мене будуть на них наймати. Я сказав татові, що в коледжі хочу вступити на театральний факультет. Він відповів, гаразд, чудово, вперед, тільки подумай про запасний варіант, якщо нічого не вийде. Тож я подався в Пітт[89], де прослухав основний курс з акторського мистецтва та додатковий — з бізнес-адміністрування.

Перша п’єса, у якій я взяв участь, називалася «Ніч помилок, або Приниження паче гордості»[90], і саме тоді я зустрів Вікі Абінгтон. Я грав Тоні Лумпкіна, а вона — Констанцію Невіль. Вона була гарною дівчиною з копицею світлого кучерявого волосся, такого тонкого, що обрамляло її голову, мов хмаринка. Я вважав, що вона надто гарна для мене, але врешті наважився запросити її на каву. Так усе й почалося. Ми годинами сиділи в корпусі «Пітт Юніон», де в невеличкому ресторані «Нордіз» подавали гамбургери. Вікі викладала мені всі свої негаразди, які здебільшого стосувалися її тиранічної матері, та ділилася мріями про акторську кар’єру, особливо в серйозних театрах Нью-Йорка. Двадцять п’ять років тому вони ще існували.

Я знав, що в Норденберзькому медичному центрі їй прописали якісь пігулки — чи то заспокійливі, чи то проти депресії, а може, і те й друге. Але, як я вважав, це все через те, що вона дуже амбітна та творча, і, мабуть, усі великі актори та актриси приймають ті пігулки. Мабуть, Меріл Стріп їх також вживає чи вживала до того, як прославилася завдяки «Мисливцю на оленів»[91]. І знаєте що? У Вікі було надзвичайне почуття гумору, якого часто бракує гарним жінкам, особливо тим, які страждають на психічні розлади. Вона вміла сміятися з себе й часто так робила. Казала, що це єдина риса, завдяки якій вона іще не збожеволіла.

Нам випали ролі Ніка та Гані в «Хто боїться Вірджинію Вульф?»[92], і ми отримали кращі відгуки, ніж студенти, які грали Джорджа й Марту. Після цього ми вже не просто ходили на каву, ми стали парою. Інколи ми зажималися по темних куточках «Юніона», хоча ці сеанси часто закінчувалися сльозами Вікі та бідканнями про те, що вона погана акторка та що їй ніколи не вдасться досягти сценічного олімпу, як казала її мати. Однієї ночі, після вечірки на честь останнього показу «Смертельної пастки»[93], на першому курсі, у нас був секс. Лише раз. Вона сказала, що їй сподобалося, що все було чудово, але гадаю, що ні. Принаймні, не для неї, бо це трапилося вперше й востаннє.

Улітку 2000 року ми залишилися в кампусі, бо в парку Фрик ставили «Продавця музики»[94]. Визначна подія, оскільки режисером мав бути Менді Патінкін[95]. Ми з Вікі пішли на проби вдвох. Я анітрохи не хвилювався, бо навіть не сподівався отримати роль, але для Вікі це стало найважливішою річчю в світі. Вона говорила (чи то жартома, чи то серйозно), що це буде її перший крок до слави. Ми заходили на прослуховування групами по шестеро людей, і кожен тримав картку з обраною роллю. Поки ми чекали своєї черги перед репетиційним залом, Вікі тремтіла як осичина. Я обійняв її, і вона заспокоїлася, але тільки трошки. Її обличчя настільки зблідло, що макіяж скидався на маску.

Я зайшов до залу та віддав свою картку з надписом «мер Шинн», бо це була манюсінька роль, і хай мене грім поб’є, якщо зрештою мені не дістався персонаж Гарольда Гілла, того чарівливого шахрая. Вікі обрала образ Маріан Пару, бібліотекарки, яка підробляла уроками гри на фортепіано. Головна жіноча роль. Мені здалося, що читала вона непогано — не ідеально, вона могла й краще, але згодиться. А потім діло стало за співом.

То був сольний номер Маріан. Якщо не знаєте, це дуже ніжна, проста пісня під назвою «Добраніч, містере Хтось». Вона співала її для мене «а капела» разів шість, і то було пречудовно. Лагідно, журливо, обнадійливо. Але того дня в репетиційному залі Вікі дала маху. Вона співала так жахливо, що в слухачів мимоволі стискалися кулаки та заплющувалися очі. Вона не могла потрапити в ноти, і їй довелося починати знову, та не один раз, а двічі. Я бачив, що містеру Патінкіну вривався терпець, оскільки йому треба було прослухати ще з півдюжини дівчат. Акомпаніаторка закочувала очі. Мені хотілося розквасити її тупу конячу морду.

Коли Вікі закінчила, то вже тремтіла всім тілом. Містер Патінкін подякував їй, вона — йому, усе так чемно, а потім Вікі вибігла. Я наздогнав її на виході з корпусу й сказав, що вона була чудова. Вона посміхнулася, подякувала й відповіла, що це не так і ми обоє про це знаємо. Я зауважив, що коли містер Патінкін насправді такий неймовірний, як кажуть люди, то він зможе розгледіти в ній талановиту актрису попри її нервозність. Вікі обійняла мене й сказала, що я її найкращій друг. Окрім того, вона додала, що будуть інші вистави. Наступного разу перед пробами Вікі прийме валіум. Просто вона боялася, що від ліків може змінитися голос, бо чула, що деякі пігулки мають такий побічний ефект. Потім вона засміялася й запитала: «Але чи може бути гірше, ніж сьогодні?» Я сказав, що куплю їй морозива в «Нордіз», а вона відповіла, що це гарна ідея, і ми пішли.

Ми крокували по тротуару й трималися за руки, і я пригадав усі ті випадки, коли дорогою до середньої школи Мері Дей тримав за руку Марлі Джейкобс. Не скажу, що ті думки накликали його появу, але й заперечувати не стану. Не знаю. Знаю тільки, що інколи я цілу ніч лежу на ліжку в своїй камері та думаю про це.

Мабуть, Вікі трохи покращало, бо вона завела розмову про те, який добрий із мене вийде професор Гілл. Аж раптом з протилежного боку вулиці до нас хтось заволав. Тільки то був не крик людини, а ревіння віслюка.

— ДЖОРДЖ І ВІКІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!

НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЯ Ї-БА-ТИ-СЯ!

Це був він. Той поганий хлопчик. Ті самі шорти, той самий светр, те саме оранжеве волосся, яке стирчало з-під шапочки з пластиковим пропелером. Минуло більше десяти років, а він ані на день не постарів. Мене наче закинули назад у часі, тільки зараз замість Марлі Джейкобс була Вікі Абінгтон і ми йшли по Рейнолдс-стрит у Піттсбурзі, а не по Скул-стрит у Талботі, штат Алабама.

— Якого дідька? — промовила Вікі. — Джордже, ти знаєш цього хлопчика?

Ну, і що я мав на це відповісти? Я нічого не сказав. Я був такий приголомшений, що навіть рота не міг розтулити.

Він закричав:

— Лайняна з тебе акторка, а співачка — ще гірша! ВОРОНИ краще співають! Ти БРИДКА-А-А! БРИДКА-А ВІКІ-І-І, ось ти хто!

Вона затулила рота руками, і я пам’ятаю, якими великими стали її очі, як вони знову почали наповнюватися сльозами.

— Відсмокчи йому пуцьку, а чом би й ні? Тільки таким чином бридка нездарна пизда може отримати роль!

Я рушив до нього. Відчуття реальності зникло, я немов перебував уві сні. Вечоріло, і рух автомобілів на Рейнолдс-стрит пожвавився, але я про це не подумав. А Вікі подумала. Вона схопила мене за руку й відтягнула назад на тротуар. Гадаю, вона врятувала мені життя, бо за пару секунд на тому самому місці опинився великий автобус, і водій голосно сигналив нам своїм гудком.

— Не треба. Ким би він не був, він того не вартий, — мовила Вікі.

Одразу за автобусом мчала вантажівка, і, щойно вони промайнули повз нас, ми побачили, як той хлопчик біжить протилежним боком вулиці й трусить своїм здоровенним задом. Він дістався кінця кварталу та завернув за ріг, але перед цим спустив шорти, нахилився й показав нам голу дупу.

Вікі опустилась на лавочку, а я сів поруч. Вона знову спитала, хто він такий, і я сказав, що гадки не маю.

— То звідки він дізнався, як нас звати? — не вгавала вона.

— Не знаю, — повторив я.

— Ну, щодо однієї речі він точно був правий. Якщо я хочу грати в «Продавці музики», треба повернутися й відсмоктати у Менді Патінкіна. — І Вікі засміялася, цього разу по-справжньому, наче цей сміх піднімався з самого нутра. Вона просто закинула голову назад і зареготалася. — Ти бачив ту бридку маленьку дупу? Наче два недопечені кекси!

Після цієї фрази я не втримався. Ми обхопили одне одного руками, притулилися щоками та завили від сміху. Я тоді подумав, що все гаразд, але ж певні речі ніколи не помічаєш вчасно, бо в нас сталася істерика. У мене — бо це був той самий хлопчик з минулого, а у Вікі — бо вона повірила його словам: що вона нездара, а навіть якщо й має якийсь талант, то ніколи не зможе перебороти свій страх, аби це довести.

Я провів її до Фаджевих акрів — великого старого багатоквартирного будинку, помешкання в якому здавали виключно студенткам, яких ми тоді називали «колежанками». Вікі обійняла мене та знову сказала, що з мене вийде чудовий Гарольд Гілл. Її тон мене трохи занепокоїв, тож я поцікавився, чи все гаразд. Вона відповіла:

— Звісно, все гаразд, дурненький, — і побігла додому. Це був останній раз, коли я бачив її живою.

Після похорону я запросив на каву Карлу Вінстон, бо вона була найближчою подругою Вікі у Фаджевих акрах. Мені довелося перелити її каву з чашки в склянку, бо в неї так сильно тремтіли руки, що вона боялася обпектися. Карла була не просто пригнічена, вона винуватила себе в смерті Вікі. Я певен, що так само винуватила себе місіс Пекгем після того, що трапилося з Марлі.

Того вечора вона перестріла Вікі, яка сиділа в холі на першому поверсі та витріщалася в телевізор. Тільки телевізор був вимкнений. Карла сказала, що Вікі здалася їй апатичною та байдужою. Вона вже бачила свою подругу в такому стані, коли та збивалася з ліку й приймала забагато пігулок або ковтала їх у неправильній послідовності. Карла спитала, чи не хоче Вікі піти до Медичного центру, аби її оглянули. Але Вікі відмовилася, запевнивши, що з нею все добре, просто був важкий день, але скоро вона прийде в норму.

Вікі розповіла Карлі:

— Нам зустрівся маленький огидний хлопчик. Я осоромилася на прослуховуванні, а він почав із мене знущатися.

— Як прикро, — відповіла Карла.

— Джордж його знав. Він сказав мені, що ніколи його не бачив, але я відчула, що він бреше. Хочеш знати, що я про це думаю?

Карла відповіла, що так, звісно. На той момент вона вже була переконана, що Вікі переплутала свої ліки чи викурила косяк або і те й інше.

— Я думаю, що його підмовив на це Джордж. Хотів мене подражнити. Але коли побачив, як я засмутилася, то пошкодував про свій вчинок і спробував зупинити хлопчика. Тільки той не зупинявся.

— Не говори дурниць, Вік. Джордж ніколи б не став тебе дражнити через провальні проби. Ти йому подобаєшся.

— Ну, принаймні в одному хлопчик був правий — нічого в мене не вийде, — підсумувала Вікі.

Тоді я вирішив запевнити Карлу, що жодним чином не причетний до того хлопчика. Карла відповіла, що я міг би їй про це не казати, бо вона знала, що я хороша людина і що я ніколи б не скривдив Вікі. А потім знову заплакала:

— Це моя провина, а не твоя. Я бачила, що їй зле, але нічого не вдіяла. І ти знаєш, що сталося потім. Це також на мені, бо вона не хотіла. Я знаю, що вона не хотіла цього робити.

Карла облишила Вікі та піднялася до себе працювати над домашнім завданням. За кілька годин вона спустилася до помешкання подруги.

— Я гадала, може, вона захоче прогулятися та чогось перекусити. Або, якщо закінчилася дія ліків, випити склянку вина. Але Вікі не було в кімнаті. Тому я зазирнула до холу, але й там її не знайшла. Парочка дівчаток дивилися телевізор, і одна сказала, що бачила, як Вікі нещодавно спускалася в підвал — мабуть, збиралася зайнятися пранням.

Бо в неї були простирадла, як сказала та дівчинка.

Тоді Карла занепокоїлася, хоча сама ще не розуміла чому. Вона спустилася в підвал, але в пральні нікого не було і жодна машина не працювала. У наступній кімнаті був склад, де дівчата зберігали свої речі. Звідти лунали якісь звуки, тож Карла прочинила двері й побачила Вікі. Вона стояла спиною до неї на невисокому стосі валіз. Вікі зв’язала два простирадла, аби зробити зашморг. Петля теліпалась на шиї. Інший кінець був почеплений до труби під стелею.

Але, як розповіла мені Карла, справа полягала в тому, що валіз було всього три, а мотузка зовсім не натягнута. Якби вона справді хотіла позбавити себе життя, то взяла б лише одне простирадло та зістрибнула з чиєїсь шафки. Тобто це була генеральна репетиція, як кажуть у театрі.

— Звідки тобі знати? — заперечив я. — Ти ж не бачила, скільки пігулок вона проковтнула чи наскільки вона була не при тямі.

— Я знаю, що я бачила. Вона могла би зійти з тих валіз та ступити на підлогу, і зашморг би все одно не затягнувся. Але тоді я про це не подумала. Я була надто приголомшена, тож просто вигукнула її ім’я.

Той гучний оклик її налякав, і, замість того щоби ступити долі з валіз, Вікі смикнулася та повалилася вперед, а валізи висковзнули в неї з-під ніг. Вона би могла впасти животом на бетоновану підлогу, як сказала Карла, але довжини мотузки забракло. Вікі могла би вижити, якби розпустився вузол, яким вона з’єднала два простирадла, але цього теж не сталося. Під вагою її тіла зашморг затягнувся, і голова різко сіпнулася назад.

— Я почула хрускіт — то зламалася її шия. Такий гучний звук. І все через мене, — вимовила Карла й заридала.

Вона все плакала, і плакала, і плакала.

Ми вийшли з кав’ярні, і я повів її до автобусної зупинки на розі. Я знову й знову повторював їй, що вона ні в чому не винна, і зрештою Карла припинила плакати. Вона навіть злегка всміхнулася.

— Ти дуже переконливий, Джордже.

Я промовчав, і вона б усе одно не повірила, що моя переконливість походить від абсолютної впевненості.

5

— Той поганий хлопчик забирав усіх, кого я любив, — сказав Галлас.

Бредлі кивнув. Було очевидно, що Галлас сам вірив у свою історію, і якби вона прозвучала в суді, то, замість перепустки до Голкової садиби він би міг отримати довічне ув’язнення. Звісно, йому би не вдалося переконати всіх присяжних, але більшість знайшли би привід зняти питання про смертну кару. Мабуть, зараз уже було запізно. Письмове прохання про відстрочення виконання вироку на підставі історії Галласа про поганого хлопчика мало б вигляд відчайдушної спроби вхопитися за соломинку. Треба було заслухати цю розповідь особисто, побачити вираз на його обличчі. Почути його голос.

Тим часом засуджений позирав на Бредлі крізь каламутне оргскло та злегка всміхався.

— Він був не просто поганий, а ще й жадібний. Він завжди намагався урвати два товари за ціною одного. Тобто одна людина помирала, а друга потім усе життя бовталася в грузькому болоті докорів сумління.

— Ти, певно, переконав Карлу, — мовив Бредлі, — врешті-решт вона вийшла за тебе заміж.

— Повністю переконати її не вдалося, до того ж вона так і не повірила в маленького хлопчика. Якби повірила, то прийшла б на судове засідання, а ми би й досі були одружені, — відповів Джордж, невідривно спостерігаючи за адвокатом крізь перегородку. — Якби вона повірила, то була би рада, що я його вбив.

Тюремник, який сидів у кутку, Макґреґор, поглянув на наручний годинник, вийняв навушники й підвівся.

— Не хочу заважати вашому спілкуванню, адвокате, але вже о пів на дванадцяту, і невдовзі вашому клієнту треба буде повернутися до камери на полуденну перекличку.

— Не розумію, чому його не можна порахувати прямо тут. Зрештою, ви ж його бачите, — м’яко зауважив Бредлі. Він не любив злити тюремників, і, хоча Макґреґор був одним із кращих, Бредлі підозрював, що розізлити його зовсім не важко. Саме таких людей наймають наглядати за неприторенними злочинцями.

— Правила є правила, — відказав Макґреґор і підняв руку, ніби хотів запобігти невисловленому протесту Бредлі. — Я знаю, що незадовго до призначеного дня всі обмеження в часі знімаються, тому можете почекати, поки я приведу його з переклички. Хоча він пропустить ланч, і ви, напевне, теж.

Вони дивилися, як Макґреґор повернувся до свого стільця та знову заткнув вуха навушниками. Коли Галлас обернувся до перетинки з органічного скла, то його обличчям пробігла усмішка.

— Чорт забирай, ви й самі можете здогадатися, що було далі.

І хоча Бредлі дійсно міг, він усе одно склав руки поверх чистих сторінок блокнота:

— Краще ти сам усе розкажеш, чи не так?

6

Я відмовився від ролі Гарольда Гілла й покинув драмгурток. Грати мені більше не хотілося. Останній рік навчання в Пітті я присвятив бізнес-адмініструванню, особливо бухгалтерії, і Карлі Вінстон. Я здобув диплом, і того ж року ми побралися. Мій батько був дружком. За три роки він помер.

Одна з шахт, якими він опікувався, розташовувалася в містечку Луїза. Це неподалік Айронвіля, на південь від того місця, де й досі жив мій тато разом із Ноною Маккарті чи Мамою Ноні замість «домогосподарки». Шахта називалася «Добра глибина». У другому стволі стався обвал, а це приблизно двісті футів від земної поверхні. Обвал був невеликий, усі вибралися неушкодженими, але мій батько та ще кілька представників правління компанії мали спуститися, щоби оглянути пошкодження та визначити, коли можна буде все полагодити й відновити виробництво. Він так і не вийшов із тої шахти. Ніхто не вийшов.

— Мені постійно дзвонить один хлопчик, — розповіла Ноні згодом.

Вона завжди була привабливою жінкою, але всього за рік після того, як помер мій тато, змарніла: її шкіра вкрилася зморшками й складками, хода перетворилася на дріботіння, і Ноні вбирала голову в плечі щоразу, як хтось заходив до кімнати, ніби очікувала удару. І все це не через загибель мого батька, а через того поганого хлопчика.

— Усе дзвонить і дзвонить. Лає мене ніґґерською сукою, але я не зважаю. Бувало й гірше. Такі образи сходять із мене, мов з гуски вода. Але він повторює одну річ, яка мене насправді непокоїть, — що нещасний випадок стався через мій подарунок. Через ті чоботи. Але ж це неправда, адже так, Джорджі? Має ж бути якась інша причина. Він мав почепити свої повстяні підошви. Він би ніколи не забув їх надягнути, особливо після обвалу, навіть такого незначного.

Я погодився, але бачив, що її все одно продовжують гризти сумніви.

То були Чоботи Слідопита. Мама Ноні подарувала їх батьку на день народження всього за два місяці до вибуху на «Добрій глибині». Мабуть, вона виклала за них не менше трьохсот доларів, але це взуття було варте кожного пенні. Халяви по коліно, шкіра м’яка, як шовк, але міцна. Такі чоботи чоловік міг проносити все життя та передати в спадок синові. Підошви були поцятковані шипами, а ви самі розумієте, що такі набійки кресають іскри на підхожих поверхнях, наче криця об кремінь.

Мій тато ніколи б не вдягнув шиповані чоботи до шахти, де міг статися викид метану чи рудникового газу, і не кажіть мені, що він просто забув. Як тут можна забути, коли в нього та двох інших бідолах на поясах теліпалися респіратори, а на спинах висіли балони з киснем. Мама Ноні була права: навіть якби він вдягнув Слідопити, то обов’язково пов’язав би на них повстяні підошви. Нагадувати їй про це не було потреби, вона й сама знала, що батько був дуже обережним. Але навіть найбільш божевільна ідея може вроїтися в голову людині, якщо вона самотня й убита горем, а їй не дають про це забути. Такі думки звиваються, немов паразити, відкладають яйця, і незабаром мозок уже кишить хробаками.

Я порадив Ноні змінити номер телефону, і вона дослухалася, але той хлопчик роздобув її новий номер і дзвонив. Він торочив, що мій батько забув, яке на ньому взуття, а тоді один із тих шипів викресав іскру, і все полетіло під три чорти.

— Цього б ніколи не сталося, якби ти не подарувала йому ті чоботи, тупа чорнопика сучко. — Отакі речі він їй казав, а може й гірші, тільки вона мені не розповідала.

Зрештою, вона взагалі вимкнула телефон. Я запевняв її, що телефон потрібен, адже вона жила на самоті, але Ноні й слухати не захотіла.

— Інколи він дзвонить просто серед ночі, Джорджі. Ти не розумієш, як воно — лежати без сну, слухати безперервне дзеленчання й знати, що це той хлопчик. Що ж то за батьки, які дозволяють дитині робити такі речі, навіть не уявляю.

— То вимикай його на ніч, — зауважив я, на що вона відповіла:

— Я пробувала. Але інколи він все одно дзвонить.

Я припустив, що це їй ввижається. Я й сам намагався в це повірити, містере Бредлі, але не вийшло. Якщо той поганий хлопчик зміг поцупити скриньку для ланчів зі Стівом Остіном, яка належала Марлі, якщо він знав про провальні проби Вікі та Чоботи Слідопита, якщо він рік у рік не старів, то, певна річ, він міг додзвонитися навіть на вимкнутий телефон. У Біблії сказано, що Диявол вільно ходить землею і Бог йому не указ. Не знаю, чи той поганий хлопчик був самим Дияволом, але бісом — то напевно.

Також я не знаю, чи врятував би Маму Ноні дзвінок у «швидку». Знаю тільки, що коли в неї стався серцевий напад, то вона не змогла викликати лікарів, бо телефону не було. Вона так і померла самотою в себе на кухні. Наступного дня її знайшла сусідка.

Ми з Карлою пішли на похорон і, провівши Ноні в останню путь, залишились ночувати в будинку, де вона мешкала з моїм батьком. На світанку я прокинувся, бо мені наснилося жахіття, а потім не зміг заснути. Коли я почув, як на ґанок упала газета, то пішов її підібрати й побачив, що на поштовій скриньці піднято прапорець. Тож я почовгав надвір у самих капцях і халаті й зазирнув у неї. Там лежала шапочка з пластиковим пропелером. Я її витягнув, і на дотик вона була тепла, наче той, хто її щойно скинув, палав у гарячці. Мені було огидно тримати її в руках, немов я міг підхопити якусь заразу, але я все одно перевернув її та зазирнув усередину. Тканина була вимазана олією для волосся, застарілим косметичним засобом, що давно вийшов з ужитку. На неї налипло кілька оранжевих волосин. А ще там знайшлася записка, вочевидь нашкрябана дитиною, бо літери були кривими й похиленими. «ЗАЛИШ СОБІ, У МЕНЕ Є ЩЕ ОДНА», — ішлося в записці.

Я приніс цю кляту штуку на кухню (затиснувши її між великим і вказівним пальцями, бо торкатися шапочки мені геть не хотілося) і закинув у дров’яну піч. Потім я підпалив її від сірника, і вона одразу зайнялася зі звуком ка-флумп. Полум’я було зеленуватого кольору. За півгодини зайшла Клара і вдихнула повітря:

— Що це за сморід? Пахне, наче на морському березі після відпливу!

Я відповів, що, скоріш за все, десь на задньому подвір’ї протікає відстійник, який переповнився, і його треба почистити. Але я знав, що це неправда. Смерділо метаном — можливо, саме цей запах відчув мій батько за мить до того, як спалахнула іскра, відправивши його та двох інших чоловіків на небеса.

На той час я працював у бухгалтерській фірмі (одній із найбільших незалежних компаній Середнього Заходу) і досить швидко просувався кар’єрними сходами. Я збагнув, що як приходити рано, іти пізно й не ловити ґав на роботі, то керівництво обов’язково тебе помітить — так і сталося. Грошей було вдосталь, і ми з Кларою хотіли завести дітей, але нічого не виходило. Щомісяця, наче за годинником, до неї прилітав червоний кардинал[96]. Ми звернулися до акушера-гінеколога з Топеки, зробили всі належні аналізи. Лікар сказав, що з нами все гаразд і ще зарано говорити про безпліддя. Він наказав їхати додому, розслабитися та насолоджуватися статевим життям.

Ми скористалися його порадою, і за одинадцять місяців візити червоного кардинала припинилися. Моя дружина виросла в католицькій родині, але на службі не була ще з коледжу. Коли Клара дізналася про вагітність, то почала знову ходити до церкви й потягла мене з собою. Ми обрали храм Святого Андрія. Я не заперечував. Якщо вона вирішила, що сам Бог поклав хлібину до її печі, то нехай.

Вона була на шостому місяці, коли стався викидень. Через нещасний випадок, який зовсім не був випадковим. Дитина прожила кілька годин і, зрештою, померла. Дівчинка. Оскільки їй треба було дати ім’я, ми назвали її Гелен, на честь Клариної бабусі.

Нещасний випадок стався після служби. Меса закінчилася, і ми збиралися перекусити в місті, а потім поїхати додому. Я би дивився американський футбол, а Клара б лежала з задертими ногами, відпочивала й насолоджувалася своєю вагітністю. Вона була по-справжньому щасливою, містере Бредлі, кожного дня, навіть на ранній стадії, коли її нудило зранку.

Я помітив поганого хлопчика одразу, як ми вийшли з церкви. Ті самі мішкуваті шорти, той самий светр, ті самі маленькі кругленькі хлопчачі цицьки та випнуте черево. Шапочка, яку я знайшов у поштовій скриньці, була синього кольору, а цього разу він надягнув зелену, але з таким самим пластиковим пропелером. Я встиг перетворитися з дитини на дорослого чоловіка з кількома сивими пасмами в чуприні, але тому поганому хлопчику й досі було шість років. Щонайбільше сім.

Він стояв трохи подалі від церкви, а перед ним — інший хлопчик. Звичайний хлопчик, який подорослішає. Малий був сторопілий і наляканий. Він щось тримав у руці. Воно скидалося на м’ячик від «Боло», який колись давно мені подарувала Мама Ноні.

— То кидай, — сказав поганий хлопчик. — Або віддавай мої п’ять баксів.

— Я не хочу, — відповів звичайний хлопчик. — Я передумав.

Клара цього не бачила. Вона стояла вгорі на церковних східцях і розмовляла з отцем Патриком про те, яка добра була проповідь і як багато з’явилося тем для роздумів. Сходинки були гранітними й крутими.

Здається, я спробував узяти її під руку, а може, й ні. Може, я просто закляк на місці, як того разу, коли той хлопчик перестрів мене з Вікі після невдалих проб до «Продавця музики». І перш ніж я встиг поворухнутися чи щось сказати, поганий хлопчик зробив крок уперед. Він занурив руку в кишеню шортів і вихопив звідти запальничку. Щойно він креснув нею, з’явилася іскра, і я збагнув, що сталося того дня в «Добрій глибині». Вибух жодним чином не був пов’язаний зі сталевими шипами на чоботах мого тата. Червона куля в руках звичайного хлопчика почала горіти й шипіти. З переляку він кинув цю штуку, і поганий хлопчик засміявся. Тільки то був не сміх, а радше низьке огидне гигикання: «Бхирр-бхирр-бхирр» чи щось таке.

М’ячик влучив у граніт під металевим поруччям збоку від східців, а потім відскочив і одразу ж розірвався. Пролунав оглушливий вибух, спалахнуло жовте світло. То була не звичайна петарда, навіть не вишнева бомба, а М-80[97]. Клара стріпнулася так само, як колись стріпнулася Вікі в підвалі Фаджевих акрів. Я спробував її піймати, але вона обома руками стискала зап’ясток отця Патрика, і мої пальці просто ковзнули її ліктем. Вони вдвох покотилися східцями вниз. Він зламав праву руку й ліву ногу. Клара зламала кісточку й отримала струс мозку. І вона втратила дитину. Вона втратила Гелен.

Хлопчик, який власноруч жбурнув М-80, наступного дня прийшов із мамою до поліцейського відділку та в усьому зізнався. Звісно, він був пригнічений і казав ті самі речі, що завжди говорять (а інколи й мають на увазі) діти, які накоїли біду: що це був нещасний випадок, що він не хотів нікого кривдити. Він сказав, що взагалі не збирався кидати вибухівку, але той інший хлопчик підпалив ґніт, і він боявся, що йому повідриває пальці. Ні, він ніколи раніше не бачив того хлопчика. Ні, він не знав, як його звуть. А потім він простягнув поліцейському п’ять доларів, які дав йому поганий хлопчик.

Після цього у Клари зникло будь-яке бажання ділити зі мною ліжко, і вона кинула ходити до церкви. А я не кинув і зосередився на «Конквесті»[98]. Ви знаєте, що це, містере Бредлі, і не тому, що ви католик, а тому, що маєте те саме покликання. Релігія мене не цікавила, за це відповідав отець Патрик, а я з радістю тренував команди з бейсболу й тач-футболу[99]. Я ходив на усі пікніки, в усі походи, і навіть отримав дозвіл на пасажирські перевезення, щоби возити хлопців на церковному автобусі до луна-парків, підліткових таборів та на змагання з плавання. І я завжди мав при собі пістолет сорок п’ятого калібру, який придбав у ломбарді «Мудра застава», — ну, речовий доказ № 1. Я проносив цей пістолет п’ять років: або в моїй машині — в шухляді для рукавичок, що на панелі приладів, або в скрині з інструментами, яка стояла в автобусі «Конквест». Коли я проводив тренування, то клав його в спортивну сумку.

Кларі було не до вподоби моє захоплення «Конквестом», який забирав увесь мій вільний час. Коли отець Патрик набирав волонтерів, я перший піднімав руку. Гадаю, вона ревнувала.

— Тебе ніколи не буває вдома, навіть по вихідних, — казала вона. — Я вже починаю думати, що ти закохався в тих хлопчиків.

Мабуть, моя пристрасть дійсно здавалася трохи дивною, бо я взяв собі за звичку обирати певних хлопчиків і приділяти їм особливу увагу. Товаришувати з ними, допомагати. Було не складно. Більшість із них походили з бідних родин. Зазвичай про хлопців дбали самотні матусі, які працювали на низькооплачуваній роботі, а то й на двох чи трьох, аби заробити хоч на якісь харчі. Якщо в родині була машина, то нею користувалися батьки, і я радо підвозив своїх особливих хлопців на збори «Конквесту» по четвергах, а потім доправляв їх додому. Якщо в мене не виходило, я вручав їм квитки на автобус. Грошей ніколи не давав, бо швидко збагнув, що давати цим хлопцям гроші — погана ідея.

Інколи мені вдавалося допомогти. Один малий — коли я з ним познайомився, він мав не більше двох пар штанів і трьох сорочок — був математичним генієм. Я примістив його до приватної школи, і зараз він — успішний першокурсник якогось університету в Канзасі. Двійко інших хлопців угрузли в наркоті, і я зміг витягнути тільки одного. Здається.

Ніколи не скажеш напевне. Був іще хлопець, він утік із дому після сварки з мамою і за місяць подзвонив мені з Омахи. Його мати тоді вже була вирішила, що він або помер, або пішов назавжди. Я привіз його додому.

Спілкування з хлопцями давало набагато більше користі, ніж заповнювання податкових декларацій чи ті випадки, коли я допомагав корпораціям Делавера ухилятися від сплати податків. Але я працював у «Конквесті» не заради цього, гарні вчинки — то вже побічна дія. Інколи, містере Бредлі, я брав своїх особливих хлопчиків на риболовлю в затоку Діксона, чи на берег якоїсь великої річки, чи до одного з тих мостів, подалі від міста. Я також рибалив, але не на коропа чи форель. І спливло немало часу, поки поплавець смикнувся. Саме тоді з’явився Рональд Ґібсон.

Ронні мав п’ятнадцять років, але здавався молодшим. Він був сліпий на одне око, тож не міг грати в бейсбол або американський футбол, але йому не було рівних у шахах чи інших настільних іграх, якими хлопці бавилися, коли дощило. Його ніхто не дражнив, він вважався талісманом групи в «Конквесті». Його батько кинув сім’ю, коли Ронні було дев’ять, чи що, і відтоді він прагнув чоловічої уваги. Невдовзі він став ділитися зі мною всіма негараздами. Звісно, першою проблемою було його погане око. Ронні мав уроджений дефект під назвою keratoconus, або «деформована рогівка» з латини. Лікар сказав його мамі, що сліпоти можна позбутися, якщо провести операцію з пересадки рогівки, але вона дуже дорога і його мамка ніколи не назбирає на неї грошей.

Я звернувся до отця Патрика, і ми влаштували з півдюжини благодійних заходів «Новий зір для Ронні». Навіть потрапили в новини на Каналі 4. Там промайнув кадр, де ми з Ронні гуляємо парком Барнума[100] і я обіймаю його за худе плече. Клара пхекнула, коли те побачила. Сказала, що я себе дивно поводжу з тими хлопцями і це неодмінно впаде в око тим, хто подивиться сюжет.

Мені було байдуже, що й кому впаде в око, оскільки незабаром після репортажу на вуді смикнулася волосінь. Просто на моїх очах. Поганий хлопчик попався на гачок. Мені нарешті вдалося привернути його увагу. Я зачув його.

Ронні провели операцію. Повністю відновити зір не вдалося, але око почало бачити. Протягом року після пересадки йому належало носити спеціальні окуляри, скельця яких темніли на сонці, але він тим не переймався. Навіть казав, що в них він круто виглядає.

Невдовзі після операції до мене зайшов Ронні зі своєю мамою. То було одного вечора після школи, і ми сиділи в маленькому офісі «Конквесту», який розташовувався в підвалі храму Святого Андрія.

— Якщо ми можемо якось віддячити вам, містере Галлас, тільки скажіть, — мовила мати.

Я відказав, що не варто і що я радо їм допоміг. А потім удав, що мені сяйнула одна думка.

— Хоча ви можете дещо зробити, — додав я. — Це дрібниці.

— Що саме, містере Галлас? — поцікавився Ронні.

— Минулого місяця я припаркував свою машину за церквою і вже спускався сходами в підвал, коли згадав, що не замкнув дверцята. Я повернувся й побачив, що в салоні вже нишпорить якийсь хлопець. Я гукнув його, і він миттю кинувся навтьоки з маленькою скринькою для монет, яку я тримав у шухляді для рукавичок. Я побіг за ним, але він виявився надто спритним. Я просто хочу знайти його й поговорити. Сказати йому те, що кажу всім вам, хлопці, — що крадіжки до добра не доведуть.

Ронні спитав, як виглядав той хлопчик.

— Такий собі товстенький коротун, — описав я. — З яскравим оранжевим волоссям, справжня морквяна маківка. Наскільки я зміг роздивитися, на ньому були сірі шорти й зелений светр зі смугами того ж кольору, що й волосся.

Місіс Ґібсон зойкнула:

— Боже мій! А чи не мав він на голові маленької шапочки з пропелером?

— Так, дійсно, — відповів я рівним голосом, приховуючи хвилювання. — Я пригадав, коли ви це зауважили.

— Я помітила його на іншому боці вулиці, напроти нашого дому, — продовжувала вона. — Гадала, що він переїхав до одного з тих нових будинків.

— А ти, Ронні? — спитав я.

— Ні, ніколи його не бачив.

— Ну, якщо побачиш, то нічого йому не кажи. Просто одразу йди по мене. Домовилися?

Він погодився, і я йому повірив. Я знав, що поганий хлопчик повернувся, і розумів, що наступний нещасний випадок станеться в моїй присутності. Він хотів, аби я все бачив, ось у чому річ. Він хотів скривдити мене і нікого іншого. Решта — Марлі, Вікі, батько, Мама Ноні — усі вони стали гарматним м’ясом.

Минув тиждень, два. Я почав думати, що хлопчик розгадав мій план. Аж раптом одного дня — того самого дня, містере Бредлі, на ігровий майданчик за церквою прибіг один із моїх вихованців. Я саме допомагав іншим почепити волейбольну сітку.

— Якийсь малий штовхнув Ронні й поцупив його окуляри! — закричав хлопець. — Він побіг до парку! Ронні женеться за ним!

Я не барився, чимшвидше схопив спортивну сумку, яку завжди носив із собою, коли проводив час зі своїми особливими хлопцями, і побіг до воріт парку Барнума. Я розумів, що зовсім не той поганий хлопчик украв у Ронні окуляри — це було не в його стилі. Злодюжка виявиться звичайною дитиною, як і малий, який кинув М-80. І йому буде так само шкода, коли здійсниться задум поганого хлопчика. Якщо я дозволю цьому статися.

Ронні мав не дуже атлетичну статуру і не вмів швидко бігати. Мабуть, крадій окулярів теж це збагнув, тому що зупинився й чекав на нього на іншому кінці парку. Він розмахував окулярами й кричав:

— Підійди та візьми, Рей Чарльз! Підійди та візьми, Стіві Вандер![101]

З проспекту Барнума долинав шум автомобілів, і я одразу зрозумів, що задумав поганий хлопчик. Він гадав, що як трюк спрацював один раз, то спрацює й вдруге. Тільки замість скриньки для ланчів зі Стівом Остіном постали спеціальні антиблікові окуляри, але ідея була та сама. Потім малий, який забрав у Ронні скельця, буде плакати й казати, що він не думав, що так станеться, що він просто хотів пожартувати, чи подражнитися, чи помститися за те, що Ронні був штовхнув на тротуар маленького рудого товстуна.

Я міг легко наздогнати Ронні, але не став цього робити. Розумієте, він був моєю наживкою і менш за все мені хотілося привертати до себе увагу. Коли Ронні наблизився, малий, який виконував за поганого хлопчика всю брудну роботу, чкурнув у кам’яну арку між парком і проспектом Барнума, розмахуючи над головою окулярами. Ронні кинувся за ним, і я побіг навздогін. Дорогою я відкрив спортивну сумку, і, щойно в моїй руці опинився пістолет, я її кинув і припустив за дітьми.

— Стій на місці! — гукнув я Ронні, пробігаючи повз нього. — Ані кроку далі!

Він послухався мене, і слава Богу. Якби з ним щось сталося, то я би не став чекати уколу, містере Бредлі, я б себе вбив.

Коли я дістався арки, то побачив поганого хлопчика, який чатував на тротуарі. Він зовсім не змінився. Малий віддав йому окуляри Ронні, а поганий хлопчик простягнув купюру. Коли він мене помітив, то вперше за весь час припинив гиденько шкіритися своїми дивними калиновими губами. Бо він не так усе задумав. Він задумав спочатку розправитися з Ронні, а потім — зі мною. Ронні мав вибігти за поганим хлопчиком на дорогу й потрапити під колеса вантажівки чи автобуса. А потім мав прийти я. Щоби це все побачити.

Морквяна маківка вибіг на проспект Барнума. Ви знаєте, яка вулиця за парком, принаймні маєте знати, бо обвинувачення тричі показувало відео на судовому засіданні. По три смуги в кожному напрямку: дві для руху вперед, одна для повороту, а посередині — бетонний роздільник. Поганий хлопчик добіг до роздільника, озирнувся, і я побачив на його обличчі не просто подив. То був справжній переляк. Уперше відтоді, як Карла полетіла сторчака із церковних східців, я відчув себе щасливим.

Він подивився на мене лише раз, а потім стрибнув на інший бік дороги, навіть не глянувши на машини. Тоді я теж вибіг на проїжджу смугу. Я розумів, що можу потрапити під колеса, але мені було байдуже. Принаймні, це був би справжній нещасний випадок, жодних педалей, які заїло невідомо яким чином. Можете вважати мою поведінку суїцидальною, але все було не так. Я просто не міг дозволити йому втекти. Може, наступного разу він би з’явився років за двадцять, а тоді я вже став би стариганом.

Не знаю, як близько від мене проїжджали машини, але я встиг почути не один гудок і виск гальм. Якийсь автомобіль увернувся, щоб не збити поганого хлопчика, і заїхав у бік вантажівки з фургоном. Хтось вилаяв мене божевільним покидьком. Інший вигукнув:

— Що це, в біса, він робить?

Але то був лиш фоновий шум. Уся моя увага була зосереджена на поганому хлопчику — не зводь очей зі своєї цілі, чи не так?

Він біг щодуху, але який би демон не ховався всередині нього, його зовнішня оболонка мала дві коротенькі ніжки й жирну дупу, тож шансів у нього не було. Він тільки міг сподіватися, що мене зіб’є машина, але не так сталося, як гадалося.

Він дістався тротуару й перечепився через брівку. Якась жінка, кремезна пані з вибіленим волоссям, закричала:

— У цього чоловіка пістолет! — То була місіс Джейн Гурлі. Вона свідчила в суді.

Хлопчик спробував підвестися.

— Це тобі за Марлі, маленький сучий сину, — вимовив я і поцілив йому в спину. Це був перший постріл.

Він порачкував від мене. На тротуар крапала кров.

— Це тобі за Вікі, — сказав я і ще раз поцілив йому в спину. Це був другий постріл. Потім я додав: — Це тобі за тата й Маму Ноні, — і всадив по кулі під кожне коліно, саме там, де закінчувалися його мішкуваті сірі шорти. Це був третій і четвертий.

Тоді вже всі почали кричати. Якийсь чоловік волав:

— Заберіть у нього зброю, хапайте його! — Але ніхто не насмілився.

Поганий хлопчик перевернувся на спину й подивився на мене. Вираз на його обличчі мало не змусив мене зупинитися. Тепер йому було не сім чи вісім років. Спантеличена, ошелешена від болю дитина, якій на вигляд було не більше п’яти. Шапочка впала з голови й відкотилася вбік. Одна з двох пластикових лапотей на пропелері погнулася. «Господи Боже, — подумав я, — я застрелив невинне дитя, і ось воно, смертельно поранене, лежить просто біля моїх ніг».

Так, він майже обдурив мене. Він був нівроку добрим актором, містере Бредлі, за таку гру можна й «Оскара» отримати. Але я зміг зазирнути крізь ту маску. На його обличчі читалися страх і біль, але не в очах. Його погляд був тим самим, що й завжди. «Ти мене не зупиниш, — говорили ці очі. — Ти мене не зупиниш, поки я з тобою не розберуся, я ще з тобою не закінчив».

— Хто-небудь, заберіть у нього пістолет! — заголосила якась жінка. — Поки він не вбив цю дитину!

До мене підскочив здоровенний чолов’яга, мабуть, він теж свідчив у суді, але я спрямував на нього зброю, і він хутко відсахнувся, піднявши руки.

Я знову обернувся до поганого хлопчика й поцілив йому в груди:

— Це тобі за крихітку Гелен. — То був п’ятий постріл. У хлопчика з рота полилася кров і заструменіла по підборіддю. Мій старомодний пістолет сорок п’ятого калібру був розрахований усього на шість патронів, тож лишалася тільки одна куля. Я опустився на коліно, прямо в калюжу його крові. Вона була червоною, хоча мала би бути чорною. Наче юшка, що витікає з отруйної комахи, якщо на неї наступити. Я приставив дуло йому поміж очі.

— Це тобі за мене, — сказав я. — А тепер повертайся в пекло, звідки ти прийшов. — Я натиснув на гачок, і пролунав шостий постріл. Але перед цим його зелені очі зустрілися з моїми.

«Я ще з тобою не розібрався, — говорили вони. — І не розберуся, поки ти не випустиш свій останній подих. А може, і тоді нічого не закінчиться. Може, я чекатиму тебе на тому світі».

Його голова закинулася назад. Одна нога сіпнулася, а потім завмерла. Я поклав пістолет поруч із тілом, підняв руки й почав спинатися на ноги. Не встиг я підвестися, як мене схопили двоє чоловіків. Один із них зарядив мені коліном у пах. Інший ударив кулаком в обличчя. До них приєдналася решта, а серед них — і місіс Гурлі. Вона копнула мене принаймні двічі. Вона не згадувала про це в суді, чи не так?

Я її ні в чому не звинувачую, адвокате. Нікого не звинувачую. Того дня на тротуарі вони побачили тіло маленького хлопчика, таке понівечене кулями, що його би не впізнала власна матір.

Якби вона в нього була.

7

Макґреґор повів клієнта Бредлі в нетрі Голкової садиби, пообіцявши повернути Джорджа після переклички.

— Якщо хочете, я можу принести вам супу чи сендвіч, — запропонував Макґреґор Бредлі. — Ви, певно, зголодніли.

Але Бредлі не хотів їсти. Тільки не після того, що йому щойно довелося почути. Він сидів по свій бік перетинки й чекав, склавши руки на чистому блокноті. Він розмірковував над зруйнованими життями. Зараз йому спадало на думку лише двоє людей, і смерть Галласа було легше прийняти, оскільки чоловік був явно божевільним. Якби він розповів свою історію в суді й виголосив її тим самим урівноваженим, «як-ви-можете-мені-не-вірити» тоном, то опинився б у психіатричній лікарні з максимальним рівнем захисту, а не сидів би в камері, очікуючи смертельної ін’єкції, до складу якої входили тіопентал натрію, панкуроній бромід і хлорид калію: фатальний коктейль, який мешканці Голкової садиби називали «Добраніч, мамцю».

Але Галлас, який, найвірогідніше, з’їхав з глузду після смерті своєї дочки, прожив хоча би половину життя. Йому випала нещаслива доля, він страждав на параноїдальні фантазії і манії переслідування, проте, як кажуть, краще півжиття, ніж нічого. А от із маленьким хлопчиком справи були набагато гірші. Згідно зі звітом патологоанатома, малий просто опинився на проспекті Барнума не в тому місці й не в ту годину. Йому було не більше дев’яти років, а радше сім. Його життя навіть не встигло розпочатися.

Макґреґор привів Галласа, почепив ланцюг до стільця й поцікавився, скільки часу їм іще знадобиться:

— Він відмовився від ланчу, а я би залюбки перекусив.

— Уже скоро, — відповів Бредлі. Насправді, в нього лишалося тільки одне запитання, і, щойно Галлас умостився по свій бік оргскла, адвокат випалив: — Чому саме ти?

Галлас здивовано здійняв брови:

— Перепрошую?

— Цей біс, бо ти його маєш саме за біса, чому він обрав саме тебе?

Галлас посміхнувся, і його губи розтягнулися в тонку лінію.

— Наївне питання, адвокате. Так само можна спитати, чому одна дитина народжується з деформованою рогівкою, як от Ронні Ґібсон, а наступні п’ятдесят немовлят — абсолютно здорові. Або чому хороша, чесна людина отримує в тридцять років пухлину мозку, а чудовисько, яке служило наглядачем газових камер у Дахау, живе до сотні років. Якщо ви питаєте, чому з хорошими людьми трапляються погані речі, то це не до мене.

«Ти поцілив у безпорадну дитину шість разів, — подумав Бредлі, — останні три чи чотири постріли зроблено впритул. Як, заради всього святого, ти можеш вважати себе хорошою людиною?»

— Наостанок, — промовив Галлас, — дозвольте у вас дещо запитати.

Бредлі мовчки кивнув.

— Труп уже ідентифікували?

Галлас говорив буденним тоном в’язня, який затягує розмову, щоби довше не вертатися до камери, але вперше за всю зустріч у його очах спалахнула справжня жвава цікавість.

— Не думаю, — обережно відказав Бредлі.

Власне кажучи, він знав напевне, що не ідентифікували. Він мав знайомого в прокуратурі й дізнався б ім’я та походження жертви задовго до того, як про це пронюхали би журналісти, оскільки історія Невідомого хлопчика привернула увагу всієї нації. Протягом останніх чотирьох місяців про справу трохи призабули, але після страти Галласа інтерес спалахне з новою силою.

— Я би порадив вам поміркувати над моїми словами, — продовжив Галлас, — але не варто, чи не так? Ви вже про це думаєте. Можливо, ночами ще не крутитесь у ліжку, але так, ви вже точно міркуєте над цим.

Бредлі нічого не відповів. Тоді Галлас усміхнувся — цього разу широко та щиро:

— Я знаю, ви не повірили жодному моєму слову, інакше й бути не могло. Але хоч на хвилину увімкніть свою фантазію й поміркуйте. Білий хлопчик — якщо такі зникають, то їх шукають особливо наполегливо, бо ми живемо в суспільстві, де життя білого хлопчика досі цінується вище, ніж життя дитини іншої раси. Ще в молодших класах у малечі знімають відбитки пальців, щоби мати змогу ідентифікувати їх на випадок викрадення чи вбивства. Якщо я не помиляюся, то в нашому штаті вже ухвалили цей закон?

— Не помиляєшся, — неохоче буркнув Бредлі. — Але не варто на це покладатися, Джордже. Може, його дані просто загубилися, та й по всьому. Таке буває. У системі трапляються збої.

Усмішка Галласа перетворилася на широченний вишкір:

— Головне — вірити в це, містере Бредлі. Головне — вірити.

Він повернувся й помахав Макґреґору, який заховав навушники й підвівся зі стільця.

— Закінчили?

— Так, — підтвердив Галлас. Поки Макґреґор відмикав замок на ланцюзі, він знову поглянув на адвоката. Його вишкір, який Бредлі бачив на його обличчі вперше й востаннє, зник, наче його ніколи не було.

— Ви прийдете? Коли настане час?

— Я прийду, — пообіцяв Бредлі.

8

І він прийшов за шість днів, коли об 11:52 в кімнаті для спостерігачів піднялися штори, а за ними з’явилася камера для страт з білими кахлями й Y-подібним столом. Два інші допущені відвідувачі також були присутні. Перший — отець Патрик із храму Святого Андрія. Бредлі сидів біля нього на останньому ряду. Окружний прокурор примостився перед самим вікном, склавши руки на грудях і не зводячи очей із камери по інший бік скла.

Команда катів (Бредлі сам вигадав цей гротескний вираз) уже була на місці. Вона складалася з шести осіб: директор тюрми Тумі, Макґреґор і двоє інших наглядачів, а також парочка медичних працівників у білих халатах. Головний учасник вистави лежав на столі, його випростані руки були перев’язані еластичними ременями, але щойно піднялися штори, увагу Бредлі одразу привернув директор, який мав недоречно вишуканий вигляд у синій сорочці з відкритим коміром, яка краще би пасувала до партії в гольф.

Талію Джорджа Галласа оперезував пасок, а через плече були перекинуті ще три ремені. Складалося враження, що його збиралися запустити в космос, а не вколоти летальну ін’єкцію. На його прохання священика не запросили, але коли Джордж побачив Бредлі й отця Патрика, то підняв руку на знак привітання, наскільки це дозволили паски на його зап’ястку.

Патрик помахав у відповідь, а потім обернувся до Бредлі. Його обличчя було біле як крейда.

— Ви колись відвідували такі заходи?

Бредлі похитав головою. У роті пересохло, і він боявся, що голос може зірватися.

— Я теж. Гадаю, я переживу. А він… — отець Патрик прочистив горло. — Він гарно ставився до хлопців. Вони його любили. Повірити не можу, що… навіть зараз не можу повірити…

Бредлі також не міг. Але вірив. Бо мусив.

Окружний прокурор озирнувся й спохмура подивився на них, наче Мойсей на грішників.

— Стуліть свої роти, панове.

Галлас оглянув кімнату, в якій він мав провести свої останні хвилини. Він виглядав спантеличеним, наче не розумів, хто він і що з ним відбувається. Макґреґор поклав долоню йому на груди, немов намагався заспокоїти Джорджа. Було 11:58.

Один із білих халатів (парентеральний спеціаліст, як припустив Бредлі) перев’язав руку Галласа довгою гумовою стрічкою, а потім увів голку й закріпив її пластиром. Голка приєднувалася до трубки для ін’єкцій. Трубка тягнулася до панелі на стіні, де над трьома важелями горіли три червоні лампочки. Другий білий халат підійшов до панелі й склав руки на животі. Тепер єдиним рухомим тілом у кімнаті смерті був Джордж Галлас, який швидко кліпав очима.

— Вони вже почали? — прошепотів отець Патрик. — Нічого не розумію.

— Я теж, — зашепотів у відповідь Бредлі. — Може, але…

Пролунало гучне клацання, і вони підстрибнули від несподіванки (представник прокуратури сидів непорушно, немов скеля). Заговорив директор:

— Ви там мене нормально чуєте?

Прокурор підняв великі пальці й знову склав руки на грудях.

Директор звернувся до Галласа:

— Джордже Пітере Галлас, суд присяжних, який складається з ваших співвітчизників, засудив вас до смертної кари, і це рішення було затверджено вищим судом штату та Верховним Судом Сполучених Штатів Америки.

«Ніби комусь до цього є діло», — подумав Бредлі.

— Ви маєте право на останнє слово. Чи хочете щось сказати?

Галлас спочатку похитав головою, але потім передумав. Він зазирнув крізь скло в кімнату спостерігачів.

— Вітаю вас, містере Бредлі. Дякую, що прийшли. Слухайте, я би на вашому місці почав пильнувати. Пам’ятайте, воно приходить у подобі дитини.

— Ви закінчили? — замалим не радісно поцікавився директор.

Галлас кинув на нього погляд:

— Мабуть, треба зауважити ще дещо. Де ви, в біса, дістали цю сорочку?

Директор Тумі кліпнув, наче хтось вилив йому в обличчя склянку холодної води, а потім поглянув на лікаря:

— Усе готово?

Білий халат біля панелі кивнув. Директор видав чергову порцію законодавчої нісенітниці, звірився з годинником і насупився. 12:01 — вони вже запізнювалися на одну хвилину. Він подав знак білому халату, наче режисер, що підказував слова актору. Лікар перекинув важелі, і три червоні лампочки засвітилися зеленим.

Інтерком досі працював, і Бредлі почув, як Галлас перефразував питання отця Патрика:

— Уже почалося?

Ніхто йому не відповів. Це вже не мало ніякого значення. Із рота Джорджа вихопилося хрипке сопіння. Промайнула хвилина. Ще один звук, схожий на хропіння. Ще дві хвилини. Потім чотири. Бредлі озирнувся. Отець Патрик пішов.

9

Коли Бредлі вийшов із Голкової садиби, віяв холодний вітер із прерій. Він застебнув піджак і почав глибоко дихати, намагаючись увібрати якомога більше повітря в легені, якомога швидше. Справа була не тільки в страті. Окрім дивної синьої сорочки директора Тумі, процедура здалася прозаїчною, наче щеплення від лишаю чи правця. Ось що було справжнім жахіттям.

Краєчком ока він помітив якийсь рух у Курячому загоні, де зазвичай гуляли засуджені до смертної кари в’язні. Тільки сьогодні там нікого не мало бути. Того дня, коли відбувалася страта, прогулянки скасовувалися. Так йому сказав Макґреґор. І певна річ, коли Бредлі повернув голову, Курячий загін виявився порожнім.

«Воно приходить у подобі дитини», — згадав Бредлі, а потім засміявся. Змусив себе засміятися. Його уява викидає коники, не більше. Він спробував себе в цьому переконати й здригнувся.

Отець Патрик уже поїхав на своєму старому «Вольво». На невеличкому паркувальному майданчику біля Голкової садиби не було жодної машини, окрім автомобіля Бредлі. Адвокат зробив до неї кілька кроків і раптом хутко озирнувся на Курячий загін. Його довгий плащ тріпотів навколо колін. Нікого. Звісно, що ні, Господи Ісусе. Джордж Галлас був божевільним, і навіть якщо той поганий хлопчик існував насправді, то він був уже мертвий. Шість пострілів із пістолета сорок п’ятого калібру кого завгодно відправлять на той світ.

Бредлі знову вирушив у напрямку своєї машини і, коли дістався капота, знову зупинився. Він переднього бампера до задньої фари «Форда» простягалася довга нерівна подряпина. Хтось пошкрябав ключем його машину. У тюрмі максимального рівня захисту, де треба пройти три пропускні пункти й стільки ж перевірок, аби потрапити всередину, хтось подряпав його машину.

Спочатку Бредлі вирішив, що це зробив окружний прокурор, який сидів, склавши руки на грудях із виглядом канонічного праведника. Але це було не логічно. Прокурор отримав те, по що прийшов, — зрештою, він став свідком смерті Джорджа Галласа.

Бредлі відчинив двері, які навіть не потурбувався замкнути (бо він же був у тюрмі ), і закляк іще на кілька хвилин. Потім, наче підкоряючись якійсь зовнішній силі, він повільно підняв руку і затулив нею рота. На водійському сидінні лежала шапочка з пропелером. Одна пластикова лопать була зламана.

Нарешті він спромігся нахилитися й підібрати її, затиснувши тканину двома пальцями, як це колись зробив Галлас. Бредлі зазирнув під шапочку. Усередині виявилася записка, нашкрябана кривими, нерівними, похиленими літерами. Її вочевидь писала дитина.

«ЗАЛИШ СОБІ, У МЕНЕ Є ЩЕ ОДНА»

І тут Бредлі почув високий та дзвінкий дитячий сміх. Він кинув погляд у Курячий загін, але там так само нікого не було.

Потім він перевернув записку й прочитав іще одну коротеньку фразу:

«ДО СКОРОЇ ЗУСТРІЧІ»


Присвячується Рассові Дорру [102]

Загрузка...