Ярмарок нічних жахіть

П’яні феєрверки

Розповім вам анекдот із життя — такий кумедний, що я постійно згадую його під час публічних виступів. Зазвичай закупівлею продуктів займається моя дружина (каже, що інакше в домі б не було жодного овочу), але трапляється, що вона посилає мене до крамниці з терміновими дорученнями. Тож одного вечора я опинився в місцевому супермаркеті з місією роздобути батарейки та сковороду з антипригарним покриттям. Знайшовши ще кілька життєво необхідних речей, як-от цинамонові пундики й картопляні чипси, я набрів на відділ побутових товарів. Раптом у протилежному кінці проходу з’явився електричний візок, яким керувала жінка — типова пенсіонерка вісімдесяти років, яка, наче перелітна пташка, на зиму перебирається до теплої Флориди. Ідеально укладена хімічна завивка, засмага настільки темна, що шкіра була майже бордовою. Жінка підвела на мене очі, опустила, а потім знову поглянула на мене.

— Я вас знаю, — сказала вона. — Ви Стівен Кінг. Пишете оті страшні оповідання. То нічого, декому навіть подобається, але не мені. Я люблю оптимістичні історії, на кшталт «Втечі з Шоушенку».

— Це теж моя книга, — зауважив я.

— Ні, не ваша, — відповіла вона й поїхала собі далі.

Річ у тім, що письменник жахів схожий на дівчину, яка мешкає в трейлері на краю міста: обоє мають певну репутацію. І нехай, поки в мене є змога сплачувати податки й отримувати задоволення від роботи. Як кажуть, називайте мене, як хочете, але не забувайте кликати на обід. Поняття жанру мало мене цікавить. Так, я люблю жахи. А ще мені до вподоби містика, трилери, морські оповідання, класичні романи, поезія… це лише для прикладу. Також я залюбки читаю й записую кумедні випадки, і це навряд чи має вас здивувати, адже гумор і жах — сіамські близнюки.

Заява містера Алдена Маккозланда

Поліцейський департамент округу Касл

Заяву прийняв начальник департаменту Ендрю Клаттербак

у присутності офіцера Ардель Бенуа, яка проводила затримання

з 11:52 до 13:20

5 липня 2015 року

Так, можна сказать, що після того, як помер Батя, ми з Ма добряче попивали, та й узагалі били байдики в нашій лісовій хатинці. Закон цього не боронить, еге ж? Якщо не сідати за кермо, а ми те ніколи не робили. Окрім того, чим іще можуть зайнятися двійко багатеньких ледацюг? Ніколи не думав, що мені судилося так пожити, бо Батя був звичайним теслею. Він називав себе «умілим майстром», а Ма обов’язково додавала, що «не таким умілим, як сп’янілим». Один із її улюблених жартів.

Ма халтурила у «Квітах від Ройса», тому магазинчику на Касл-стрит, а в листопаді та грудні виходила на повну ставку, бо плела нівроку гарні різдвяні вінки, а ще непогано оформляла траурні заходи. Вона сама зробила вінок для Баті. З такою милою жовтою стрічкою, на якій було написано: «О, МИ ТАК ТЕБЕ ЛЮБИЛИ». Наче цитата з Біблії, еге ж? Люди плакали, коли те читали, навіть ті, кому Батя був винен гроші.

Я закінчив школу й пішов працювати в «Гараж Сонні», де балансував колеса, міняв масло й шини. Були часи, коли я навіть заправляв бензин, але тепер усюди самообслуговування. Ще я підторговував травкою, ніде гріха діти. Давно вже кинув ту справу, тож у вас навряд чи вийде мене за це засудити. Але у вісімдесятих то було непогане джерело швидких грошей, особливо в наших краях. Я завжди мав трохи дріб’язку, аби погулять у п’ятницю чи суботу. Мені до вподоби жіноча компанія, але до вівтаря жодна не змогла затягнути, принаймні поки що. У мене є дві заповітні мрії: побачити Великий Каньйон і до самої смерті лишатися холостяком. Менше проблем. Окрім того, треба наглядати за Ма. Самі знаєте, що кращі друзі всіх хлопчиків — це їх…

Я перейду до справи, Ардель, але дай мені розповісти по-своєму, інакше я взагалі нічо’ не скажу. Хто, як не ти, любить переказувати історії цілком і повністю? Коли ми були вчились у школі, то рот у тебе не затикався. Як говорила місіс Фітч, язиком строчила, немов кулемет. Пам’ятаєш її? Четвертий клас. Ото була дивачка! Пам’ятаєш, як ти наліпила жувальну гумку на носок її чобітка? Ха!

То про що це я? Ага, про хатинку. На озері Абенакі.

Маленька халупа на три кімнатки з клаптиком пляжу та старим причалом. Батя купив цю ділянку дев’яносто першого, мабуть, так, коли отримав невеликі дивіденди за одне замовлення. Грошенят на перший внесок забракло, але я доклав трохи заощаджень від зілля, і ми підписали папери. Хоча, мушу визнати, ділянка паскудненька. Ма назвала її Москітовим лігвом, і ми так і не виклали жодного центу на ремонт, хоча Батя справно платив внески. Коли в нього не виходило, то підключалися ми з Ма. Вона бурчала, що їй доводиться жертвувати свої квіткові гроші, але не злилася, бо сама любила туди їздити попри дірявий дах, блощиць і таке інше. Бувало, ми влаштовували пікнік прямо на причалі: сиділи собі, їли, насолоджувалися краєвидами. Уже тоді вона не відмовлялася від пляшечки кавового бренді чи ящика пива, хоча й випивала тільки по вихідних.

Ми повністю розплатилися за хатинку вже десь на зламі століть, а воно й не дивно. Наша ділянка знаходиться на західному березі озера, що ближче до міста, і ви самі знаєте, як воно там — низина, поросла чагарником і очеретом. Східний берег кращий, там іще стоять оті великі будинки, куди влітку наїжджають багатії. Уявляю, як вони позирають на нетрі по інший бік озера — самі халупи, хижки й трейлери — і дивуються, що місцеві бідолахи можуть прожити без тенісного корту. Нехай думають собі, що хочуть. А нам і так добре. Батя частенько рибалив на причалі, Ма готувала його улов у дров’яній печі, а після першої чи то пак другої дня давали воду, і нам не треба було вискакувать у нужник надвір уночі. Жили не гірше, ніж інші.

Ми гадали, що щойно виплатимо останній внесок за ділянку, то з’явиться якась копійка на ремонт, але куди там! Де ті гроші дівалися, сам не можу докумекати, бо тоді банки вільно давали позики на будівництво, а Батя мав постійний заробіток. Коли 2002 року він помер від серцевого нападу прямо на робочому місці в Гарлоу, то Ма вирішила, що ми сіли на мілину. Вона сказала: «Якось проживемо. А якщо він марнував свої заощадження на повій, то я не хочу про це знати». А ще вона додала, що доведеться продати хатинку на озері, якщо, звісно, нам трапиться такий дурень, який захоче її купити.

«Виставимо її на ринок наступної весни, — вирішила вона, — поки мошкара не налетіла. Згода, Алдене?»

Я відповів, що згода, і навіть почав наводити лад на ділянці. Я встиг поміняти завіси на дверях і кілька геть зогнилих дошок на причалі, аж тоді нам привалило перше щастя.

Якось Ма отримала дзвінок від страхової компанії в Портленді й дізналася, чому нам завжди бракувало грошей, навіть після того як ми сплатили останній внесок за хатинку й ті два акри землі, на яких вона стоїть. Повії тут ні до чого — Батя застрахував своє життя й усі зайві гроші клав на накопичувальний рахунок. Може, в нього було, що зветься, передчуття власної смерті. Зара’ у світі стільки дивини коїться, взяти хоч зливу з жаб чи двоголового кота, що я його бачив на окружному ярмарку (мені після того не одну ніч жахіття снилися) або те лохнеське чудовисько. Так от, на нашому рахунку в «Банку Кі» опинилися сімдесят п’ять тисяч доларів — звалилися на нас знічев’я, наче сніг улітку.

То привалило Щастя № 1. За два роки після цього, майже день у день, привалило Щастя № 2. Раз на тиждень, коли Ма ходила по продукти до «Супершопу Нормі», то купляла там лотерейну скретч-карту за п’ять баксів. Але одного чудового дня 2004 року на скретч-карті «Великих мільйонів Мейну» номер 27 унизу збігся з номером 27 угорі, і хай мене грім поб’є, якщо цей збіг не приніс виграш у двісті п’ятдесят тисяч доларів. «Я мало в штани не напудила», — сказала тоді Ма. Той білет навіть виставили у вітрину «Супершопу». Ви, мабуть, самі пам’ятаєте, він там місяці два пробув.

Ціла чверть мільйона! Щоправда, після сплати податків лишилося не більше ста двадцяти тисяч, але й так нічо’! Ми вклали гроші в акції «Сонячної нафти», бо Ма запевнила, що то буде добре заощадження, принаймні поки нафта не закінчиться, а наші життя вже напевне закінчаться раніше. Довелося погодитись, і не дарма. У ті часи на ринку цінних паперів усе було тіп-топ, атож, і саме тоді розпочалося наше гультяйство.

І тоді ж ми стали регулярно попивати. Інколи — вдома, у місті, але не часто. Самі знаєте, сусіди люблять пліток напускати. Тож тільки коли ми майже повністю переїхали в Москітове лігво, то взялися до справи серйозно. Ма кинула плести свої вінки у «Квітах від Ройса», а я за рік розпрощався з проколотими шинами й зламаними глушниками. Після того жити в місті не було резону, принаймні до самих заморозків, бо на озері нема печі, атож. Дванадцятого року, коли почалися негаразди з тими даґо[341] навпроти, ми виїхали за два чи три тижні до Дня пам’яті й сиділи там аж до Дня подяки[342].

Ма трохи розповніла, фунтів до ста п’ятдесяти, а то й більше, і, мабуть, виною тому було кавове бренді, бо недарма його звуть «бухло на жирне гузно». А вона на це відказала, що ніколи не вважала себе міс Америкою чи навіть міс Мейн. «Я завжди була апетитною жіночкою», — примовляла Ма. А лікар Стоун говорив, принаймні поки Ма до нього ходила, що вона помре молодою жіночкою, якщо не зав’яже з «Алленсом»[343].

— Ти за крок від серцевого нападу, Голлі, — казав лікар, — або цирозу. Ти вже й так маєш діабет другого типу, невже цього мало? Можу пояснити двома літерами — тобі треба як слід протверезіти, а потім приєднатися до АА[344].

— Фух! — видихнула Ма, коли приїхала додому. — Після такого прочухана треба випити. Не приєднаєшся до мене, Алдене?

Я відповів, що можна, тож ми, як завжди, винесли свої складані стільці на причал і, поки милувалися заходом сонця, встигли бадьоро налигатися. Не тільки ми так живем, бува й гірше. Слухайте сюди: все одно ми всі від чогось помремо, еге ж? Лікарі постійно про це забувають, але Ма пам’ятала.

— Мабуть, той клятий поборник довголіття мав рацію, — зауважила вона, коли ми пленталися до хатинки, а то вже було після десятої, і комарі кусалися, як скажені, хоча ми з ніг до голови пообливалися репелентами. — Але я хоча б знатиму, що перед смертю встигла пожити. До того ж я не курю, а всім відомо, що це найгірше. Я не курю, тож проживу трохи довше, а ти, Алдене? Що ти робитимеш, коли я помру, а гроші закінчаться?

— Не знаю, але я неодмінно хочу побачити Великий Каньйон.

Вона засміялася, тикнула мене під ребра ліктем:

— Молодець. З таким ставленням до життя в тебе ніколи не буде виразки. А тепер ходімо спати.

Тож ми пішли, і наступного дня прокинулися близько десятої, а опівдні почали лікувати своє похмілля «Зламаним стерном». Я не так сильно хвилювався за Ма, як лікар, бо гадав, що вона надто щаслива, аби рано помирати. Тим паче що вона пережила лікаря Стоуна, який однієї ночі розбився на смерть через п’яного водія на Голубиному мосту. Можете вважати це іронією, трагедією чи просто плином життя — як заманеться. Я не філософ. Я просто радий, що з лікарем не було його родини. І сподіваюсь, що вони отримали непогану страховку.

Гаразд, то була передмова. Переходимо до справи.

До Массімо. І тої сраної труби, вибачайте на слові.

Я назвав це Перегони озброєнь Четвертого липня, і хоча ми як слід розігрілися лише 2013 року, насправді все почалося на рік раніше. Массімо жили просто напроти нас, у великому білому будинку з колонами й моріжком, який спускався аж до пляжу, вкритого чистим піском, а не гравієм, як то в нас. Певно, в тому будинку було не менше дюжини кімнат. А якщо рахувати з котеджем для гостей, то й усі двадцять. Вони назвали те місце Табором Дванадцяти Сосен — через хвойні дерева, які оточували головну садибу.

Табір! А щоб їм повилазило, то був справжній маєток. З тенісним кортом, певна річ. А також із майданчиком для бадмінтону та галявиною позаду будинку, на якій вони кидали підкови. Вони прибували наприкінці червня і їхали десь на День праці[345], замкнувши на зиму свій палац. Такий здоровенний будинок, а стоїть порожній дев’ять чи всі дванадцять місяців на рік. Я просто не міг повірити. А Ма могла. Вона казала, що ми «випадкові багатії», а Массімо — справжні.

— Тільки гроші вони заробили не чесним шляхом, Алдене, — говорила вона, — і мова йде не про плантацію конопель на ділянці з чверть акра. Всім відомо, що Массімо мають ЗВ’ЯЗКИ. — Вона завжди так промовляла те слово, наче по літерах.

Здогадно, гроші в них водилися від «Будівельної компанії Массімо». Я почитав про неї в інтернеті, і все виглядало так пристойно та законно, але ж вони італійці, а головний офіс тої фірми розташований у Провіденсі, Род-Айленд, а ви ж копи, самі маєте тямити, що до чого. Як каже Ма, якщо множить два на два, то п’ять ніколи не буде.

Тільки зауважу, що коли вони наїжджали в той великий білий будинок, то займали геть усі кімнати. Навіть котедж для гостей. Бувало, Ма позирала на протилежний берег, віталася з ним, піднімаючи вгору келих «Сомбреро» або ж «Зламаного стерна», й зауважувала про Массімо, що «гуртом завжди дешевше».

Треба визнати, вони вміли розважатися. Влаштовували пікніки, бої на водних пістолетах, підлітки літали на гідроциклах (дітлахів було шестеро, чи що), пофарбованих у такі яскраві кольори, що було боляче дивитися. Увечері вони грали в тач-футбол[346], а інколи збиралося стільки Массімо, що вони утворювали дві команди по одинадцять людей, а коли сутеніло і м’яча не було видно, то заводили пісень. Інколи так починали горлати, зазвичай італійською, що ставало ясно — вони самі хильнули по кілька чарок.

В одного з них була труба, і він акомпанував на ній кожну пісню, сурмив оте «уа-уа-уа», аж поки сльози на очі не навертались.

— Діззі Ґіллеспі[347] недобитий, — говорила Ма. — Тре’ змастити ту трубу оливковою олією та засунути йому в дупу. Хай пропердить на ній «Боже, збережи Америку».

Десь об одинадцятій він провіщав «Тепс»[348], і на тому вечір закінчувався. Не думаю, що сусіди почали б скаржитись, якби Массімо співали й грали на дуді до третьої ранку, бо більшість мешканців західного берега вважали старшого даґо натуральним Тоні Сопрано[349].

На Четверте липня того року (мова йде про дванадцятий) я прикупив кілька бенгальських свічок, дві-три упаковки петард «Чорна кішка» і парочку вишневих бомб[350]. Я придбав їх у Діда Андерсена, який торгує в лавці «Вишнева блоха» на виїзді до Оксфорда. Я ж не зводжу наклеп. Ви ж не сліпі, а якщо сліпі, то я вам не лікар. Чорт забирай, усі знають, що у «Вишневій блосі» можна купити петарди. Дід продавав самий дріб’язок, бо тоді феєрверки були заборонені.

Менше з тим, усі ті Массімо носилися по озеру, грали у футбол і теніс, тягали одне одного за рятівні жилети, малеча копалася в піску на березі, дорослі стрибали з плавучого пірса. Ми з Ма порозкладали на причалі стільці, вмостилися собі безжурно, а поруч поклали патріотичні забавки. Як посутеніло, я дав Ма бенгальську свічку, запалив, а потім підпалив від неї свою. Ми помахували ними в темряві, і скоро малеча на тому березі почала вимагати й собі такі. Двоє старших Массімо видали дітям свічки, і вони помахали нам у відповідь. Іскри на їхніх свічках були більші й триваліші, ніж у нас, бо запальні голівки були змазані якимсь хімікатом, від якого полум’я мінилося різними кольорами, а наші світилися звичайним жовто-білим вогнем.

Даґо протрубив у свою дудку: «Уа-уа», ніби казав нам: «Ось як виглядають справжні бенгальські свічки».

— То нічо’, — мовила Ма. — Іскри в них більші, а давай-но запустимо парочку петард і подивимось, що вони на це скажуть.

Ми підпалювали їх одна за одною й підкидали вгору, аби вони вибухнули, поки не впали в озеро. Малеча в Дванадцяти соснах те побачила й почала знову канючить. Тож кілька дорослих Массімо рушили до будинку й повернулися з картонною коробкою. У ній було повно петард. Невдовзі старші дітлахи почали запалювати їх цілими пачками. Мабуть, у них там було не менше пари сотень упаковок, бо вони вистрілювали, наче з кулемета, і на цьому фоні наші вогники видавалися досить блідими.

«Уа-уа», — виграла труба, ніби казала: «Спробуйте ще».

— Що ж, медочку, — вирішила Ма, — дай-но мені одну з тих вишневих хлопавок.

— Гаразд, але будь обережна. Ти вже хильнула зайвого, і було б непогано, аби вранці ти прокинулася з усіма пальцями на руках.

— Дай мені цю штуку й не мудруй зі мною. Я не вчора народилася, і мені не подобається дудіння тої труби. Можу закластися, що таких бомб у них немає, бо Дід не продає їх приїжджим. Він бачить номери на їхніх машинах і одразу каже, що товар скінчився.

Я подав їй бомбу й підпалив ґніт своїм «біком»[351]. Зайнялося полум’я, і Ма хутко підкинула вибухівку вгору. Та розірвалася з таким яскравим спалахом, що ми мало не осліпли, а луна прокотилася аж до іншого берега. Я запалив іще одну бомбу й жбурнув її, як справжній Роджер Клеменс[352]. Бах!

— Що, з’їли?! — вигукнула Ма. — Хай знають, хто тут хазяїн.

Але потім Пол Массімо і двоє старших синів вийшли на край свого пірсу. Один із них (високий вродливий парубок у сорочці для регбі) мав при собі ту срану трубу, яка висіла в чохлі на його поясі. Вони помахали нам, і старий щось видав кожному хлопцю. Вони простягнули руки, аби він зміг запалити ґноти. Хлопці метнули заряди, вони полетіли над озером і… Боже милий! Не «бах!», а «ба-бах!» Два вибухи, гучні, немов від динаміту, і великі білі спалахи.

— Це не вишневі бомби, — розмірковував я. — Це М-80[353].

— Де вони їх узяли? — спитала Ма. — Дід такими не торгує.

Ми поглянули одне на одного, і нам навіть не треба було вимовляти цього вголос: Род-Айленд. Мабуть, у Род-Айленді можна все дістати. Принаймні, якщо тебе звуть Массімо.

Старий роздав хлопцям іще по заряду й знову їх запалив. А потім узяв і собі один. Три «ба-бахи», такі лункі, що, певно, розлякали рибу аж до північного берега Абенакі. Пол махнув нам рукою, юнак із трубою дістав інструмент із кобури, наче револьвер, і просурмив три довгі ноти: «Уааа… Уааа… Уааа». Наче хотів сказати: «Шкода, що так вийшло, голопузі янкі, щасти вам наступного року».

З цим ми вже нічого не могли поробити. У нас іще лишалася упаковка «Чорних кішок», але після тих М-80 вони б виглядали тьмяно. На протилежному березі компанія даґо плескала в долоні, а навколо них стрибали дівчата в бікіні. Невдовзі вони затягнули «Боже, збережи Америку».

Ма подивилася на мене, а я — на Ма. Вона похитала головою, і я теж. А потім вона сказала:

— Наступного року.

— Так, — повторив я. — Наступного року.

Вона підняла свій келих (наскільки я пригадую, того вечора ми частувалися «Відрами щастя»), а я — свій. Ми випили за перемогу тринадцятого року. Так почалися Перегони озброєнь Четвертого липня. А все через ту срану трубу.

Вибачайте на слові.

Наступного червня я пішов до Діда й описав свою ситуацію: сказав, що треба відстояти честь усіх мешканців західного берега Абенакі.

— Ну, Алдене, — відповів він, — не знаю, яким боком купка пороху стосується честі, але бізнес є бізнес, тому, якщо ти повернешся десь за тиждень, я спробую щось для тебе підшукати.

Так я й зробив. Він повів мене до свого кабінету й виставив на стіл коробку. На ній виднілися якісь китайські кривульки.

— Зазвичай я таким не торгую, — пояснив Дід, — але ми з твоєю Ма ходили разом до середньої школи, і на перервах, сидячи біля дров’яної печі, вона вчила мене таблиці множення. Тож я приніс тобі гарні вибухівочки під назвою М-120 — найгучніші у своєму роді, якщо тобі не заманеться кидатись динамітом. А є ще дюжина отаких.

Він дістав циліндр, почеплений на червону паличку.

— Скидається на висотну ракету, — зауважив я, — тільки побільше.

— Еге ж, така собі модель класу люкс. Називається «китайською півонією». Піднімаються вдвічі вище й пускають чудовий вогнеграй — червоний, пурпуровий, жовтий. Вставляєш паличку в пляшку з-під коли чи пива, як звичайну ракету, але треба відійти якомога далі, бо на зльоті іскри летять навсібіч. Краще мати напохваті рушник, якщо загориться трава.

— Ото добре. Вони точно кинуть дути у свою трубу, коли це побачать.

— Я віддам тобі всю коробку за тридцять баксів. Розумію, що це дорогувато, але я докинув іще пару «Чорних кішок» і кілька бенгальських свічок. Можна встромити їх у шматок дерева й пустити по воді. Страх, яка краса.

— Ні слова більше, — вирішив я. — Я б не прогадав, навіть якби заплатив за коробку вдвічі дорожче.

— Алдене, ніколи не кажи таке людям моєї професії.

Я привіз покупки на озеро, і Ма так зраділа, що одразу ж схотіла запустити М-120 і «півонію». Я зазвичай не сперечаюся з Ма, вона може й відшмагати, але того разу я їй не дозволив:

— Дай тим Массімо хоч один шанс, і вони дістануть щось краще.

Вона поміркувала над цим, поцілувала мене в щоку:

— А ти нівроку кмітливий, як на хлопця, який ледве закінчив старші класи.

Наближалося Велике Четверте липня. Як завжди, весь клан Массімо (дюжини дві людей, а то й більше) зібрався в Дванадцяти соснах. Ми з Ма сиділи у своїх складаних кріслах на причалі, біля самої води. Між нами стояла коробка із забавками, а ще великий жбан помаранчевої викрутки.

Незабаром Пол Массімо вийшов на пірс зі своєю коробкою забавок, яка на вигляд була трохи більша за нашу, але я не хвилювався. Малий пес гучно гавкав. Поруч із Массімо стали двоє дорослих хлопців. Вони помахали нам, а ми махнули їм. Сонце вже сідало, і ми з Ма почали запускати «Чорних кішок», але не по одній, а цілими пачками. Малі на іншому боці озера взялися робити те саме, і коли набридло, то запалили великі бенгальські свічки й стали ними вихати. Парубок дунув у трубу пару разів, ніби налаштовував інструмент.

Кілька дітлахів зачули той сигнал і вийшли на пірс Дванадцяти сосен, а після перемовин Пол і двоє дорослих синів вручили кожному хлопчику по великій сірій кулі — я здогадався, що то були М-80. Звуки добре розносяться над водою, особливо коли нема вітру, і я розчув, що Пол наказує малечі бути обережними й показує, як треба кидати вибухівку в озеро. Потім Массімо підпалив ґноти.

Троє хлопчиків пожбурили М-80 високо, гарно, як і треба, але найменший (йому, певно, було не більше семи), такий собі Нолан Раян[354], утнув кручену подачу, і заряд упав на пірс прямо йому під ноги. М-80 відскочив і неодмінно б відірвав малому носа, якби Пол не відтягнув його. Жінки заголосили, але Массімо з синами тільки залягли від сміху. На той час вони вже пропустили не одну чарку, я так гадаю. Хоча, напевне, то було вино, бо даґо полюбляють пити вино.

— Гаразд, — мовила Ма, — годі пустощів. Давай покажемо їм, поки той здоровань знову не заграв на трубі.

Тож я дістав кілька М-120 — чорні й схожі на бомбочки, які малювали в старих мультиках про злодіїв, які підкладали їх під залізничні рейки.

— Обережно, Ма, — застеріг я. — Будеш довго тримати цю штуку в руках, і тобі відірве не лише пальці.

— За мене не переймайся, давай покажемо тим пастожерам.

Тож я підпалював заряди, і ми підкидали їх один за одним угору — «ка-бум!». Мабуть, шибки дрижали аж до самого Вотерфорда. Містер Трубадур закляк, не встигнув навіть піднести свою сурму до рота. Малеча зарюмсала. Усі жінки повибігали на берег подивитися, що ж там відбувається, чи не сталося якогось терористичного акту, чи що.

— Хай знають! — сказала Ма й відсалютувала келихом молодому Трубадуру, який стояв такий розгублений та ошелешений, немов у штани наклав. Образно кажучи.

Пол Массімо разом із двома старшими синами підійшли до краю пірсу, згуртувалися й заповзялися щось обговорювати, наче бейсболісти, коли всі бази на полі зайнято. Потім вони рушили до будинку. Я вирішив, що змагання закінчилися, а Ма взагалі була в цьому переконана. Тож ми запалили бенгальські вогні, аби відсвяткувати перемогу. Я нарізав квадратиків із пінопласту, який знайшов у помийному відрі за хатиною, і ми повтикали в нього свічки й пустили по воді. На той час сонце майже закотилося за обрій і небо стало темного пурпурового кольору — страх, яка краса. Засяяла вечірня Зоря, інші зірки теж почали проглядатися. Ті хвилини між днем і ніччю завжди найгарніші, я так вважаю. А з бенгальськими вогнями — ще краще. Вони так чудово пливли собі — пускали червоні й зелені іскри, що, наче полум’я воскових свічок, тріпотіли від вітру й відбивалися у воді, як у дзеркалі.

Знову стало тихо — так тихо, що було чути, як десь у Бриджтоні запускають святковий салют, а попід берегом закумкали жаби. Вони гадали, що на сьогодні гармидер скінчився. Але не так сталося, як гадалося, бо за мить на пірс вийшов Пол зі своїми двома синами й поглянув у наш бік. Старий тримав у руці якусь кулю, схожу на м’яч для софтболу, а хлопець без труби (через те я вважав його найрозумнішим із братів) підпалив ґніт. Массімо не гаяв часу й швиденько підкинув бомбу вгору. На встиг я сказати Ма, аби вона заткнула вуха, як заряд розірвався. Боже милий, від спалаху заграло все небо, а вибух вийшов таким гучним, як від артилерійського набою. Цього разу на берег вийшли не тільки жінки й дівчата клану Массімо — мало не всі кляті сусіди повисипали надвір. І хоча більшість із них, напевне, обкалялись від переляку, коли бахнуло те стерво, вони почали плескати в долоні! Уявіть собі!

Ми з Ма перезирнулися, бо вже знали, що буде далі. Так і сталося. Капітан Трубадур притулив до рота свою срану сурму й видав одну довгу ноту: «Уааааа!»

Массімо, як і всі наші сусіди по обидва боки озера, сміялися й плескали в долоні. Яке приниження! Ти ж розумієш мене, Енді? Ардель? Нас порвала купка заїжджих макаронників з Род-Айленду. Я й сам не відмовлюся від тарілки спагеті, але ж не кожен день це їсти, цур їм пек!

— Гаразд, добре, — мовила Ма, розправляючи плечі. — Феєрверки в них гучніші, але в нас іще лишилися китайські півонії. Подивимось, що вони на це скажуть.

Хоча, судячи з її голосу, вона розуміла, що й тут вони можуть нас обіграти.

Я виставив на причалі дюжину пивних бляшанок і повставляв у кожну по «півонії». Чоловіки Массімо спостерігали за нашими приготуваннями з протилежного боку озера. Аж раптом юнак, який не вважав, що вміє грати на трубі, побіг до будинку по чергову порцію амуніції.

А я тим часом кресав собі запальничкою попід півоніями, і вони гладесенько-рівнесенько здіймалися вгору одна за одною. Страх, які гарні, хоча горіли не довго. Переливалися всіма кольорами веселки, як і обіцяв Дід. Люди заохали й заахали (а серед них і кілька Массімо, треба їм віддати належне), але потім наспів юнак, який притягнув іще одну коробку.

Як виявилося, у ній було повно феєрверків на кшталт наших «китайських півоній», тільки більших. І кожен — з картонною підставкою для запуску. Ми те все бачили, бо на краю пірсу Массімо увімкнулися ліхтарі, схожі на смолоскипи, тільки електричні. Пол підпалив ґноти ракет, і вони злетіли, розсипаючи золотисті іскри, які були вдвічі більші та яскравіші за наші. Опускаючись в озеро, вони мерехтіли й тріщали, наче кулемети. Люди знову зааплодували, цього разу з більшим завзяттям, і ми з Ма також — аби про нас не подумали, що ми не вміємо визнавати поразку. Труба прогугнявила своє: «Уаааа-уааа-уааа».

Трохи згодом, коли ми вже вистріляли всі наші нікчемні петарди, Ма перевдягнулася в нічну сорочку й картаті капці й розлючено затупотіла на кухні. Аж дим із вух валив.

— Де вони дістати цю амуніцію? — бідкалася вона, але то було, так би мовити, риторичне питання, тож я не встиг нічого відповісти. — У своїх друзів з Род-Айленду, осьо звідки. Бо вони мають ЗВ’ЯЗКИ. А їхній старий не любить програвати! Це ж очевидно!

Я подумав: «Як і ти, Ма», але не сказав уголос. Інколи краще промовчати, особливо коли Ма вже набралася кавового бренді від Алленса й посатаніла від гніву.

— Ненавиджу ту трубу. Ненавиджу її всім серцем.

З цим я погодився, тому наважився підтакнути.

Вона схопила мене за руку й пролила останній за вечір келих прямо мені на сорочку.

— Наступного року! — вигукнула вона. — Наступного року ми їм покажемо, хто тут хазяїн! Обіцяй мені, що дві тисячі чотирнадцятого ця труба заткнеться назавжди, Алдене.

Я пообіцяв спробувати, а що було робити? Пол Массімо міг дістати в своєму Род-Айленді все, що завгодно, а хто ж допоможе мені? Дід Андерсен, який тримає невеличку крамницю «Вишнева блоха» поруч із магазином дешевих кросівок?

Я все одно пішов до нього наступного дня й пояснив, що сталося. Він вислухав і навіть не взяв мене на сміх, хоча я бачив, що його губи пару разів смикнулися. Еге ж, кумедні справи (принаймні, я так вважав до минулої ночі), але які тут жарти, коли Голлі Маккозланд дихає тобі в потилицю.

— Так, я розумію, чого твоїй мамці дах зірвало, — сказав Дід. — Вона завжди лютилася, наче фурія, коли хтось брав над нею гору. Однак, Алдене, заради всього святого, це ж просто феєрверки. Вона все збагне, коли протверезіє.

— Не думаю, — відказав я, але не став пояснювать, що Ма тепер рідко вихмеляється, просто переходить з одного стану в інший: спочатку «під мухою», потім «до поросячого виску», а далі — сон і похмілля, і так день у день. Хоча чим я кращій?

— Розумієте, справа не у феєрверках, а в трубі. Якби наступного Четвертого липня Ма вдалося заткнути ту срану трубу, то вона би заспокоїлась, — пояснив я.

— Ну, в цьому я тобі не допоможу, — відповів Дід. — Звісно, можна роздобути більші й кращі феєрверки, але я не стану їх везти аж сюди. По-перше, у мене можуть забрати дозвіл на торгівлю. А по-друге, я не хочу, аби хтось покалічився. Запуск салютів на п’яну голову — запорука нещасного випадку. Але якщо ти такий упертий, то тобі варто проїхатися до Індіанського острова й знайти одного чоловіка. Здоровенний представник племені пенобскот на ім’я Говард Ґамаш. Найбільший індіанець штату Мейн, чорт забирай, якщо не найбільший у світі. Їздить на мотоциклі «Харлі-Девідсон», а на щоках набите тату у вигляді пір’їн. У нього, як кажуть, є зв’язки.

Нарешті, зв’язки! Саме те, що треба! Я подякував Діду, записав ім’я Говарда Ґамаша у своєму блокноті й наступного квітня подався до округу Пенобскот із п’ятьма сотнями баксів у бардачку своєї вантажівки.

Я натрапив на містера Ґамаша в барі готелю «Врожай», що в центрі міста, і цей індіанець був дійсно таким велетенським, як його описував Дід, — десь шість футів вісім дюймів заввишки, а вагою фунтів у триста п’ятдесят. Він вислухав моє гірке зізнання, а коли я пригостив його жбаном пива (який він уграв хвилин за десять), то мовив:

— Ну, містере Маккозланд, давайте-но ми з вами прогуляємося до мого вігваму, де обговоримо це питання більш детально.

Він усівся на «Харлі Софттейл» — величезний байк, але під ним ця тачка виглядала, наче маленький велосипедик, на яких клоуни ганяють у цирку. Гепа звисала з сидіння аж по самі кофри. Його вігвам виявився гарненьким маленьким ранчо на два поверхи, а на задньому подвір’ї був басейн для цілої зграї дітлахів.

Ні, Ардель, байк і басейн не відіграють ніякої ролі в цій історії, але дай мені розповісти по-своєму, бо я взагалі кину розказувать. Це цікаві подробиці. Там у підвалі навіть був кінотеатр. До біса гарний будинок.

Феєрверки стояли в гаражі, у дерев’яних ящиках під брезентом. Він показав мені кілька розкішних штукенцій. «Якщо вас піймають на гарячому, — зауважив він, — то ви ніколи не чули про Говарда Ґамаша, по руках?»

Я сказав, що по руках, бо він справляв враження чесного хлопця, який мене не надурить (принаймні не на багато), тож я спитав, чого можна накупити на п’ятсот баксів. Здебільшого мені тоді дісталися «торти» — ракетні установки з оберемком римських свічок. Підпалюєш ґніт, і вони злітають цілими дюжинами. Три «торти» називалися «Піро-мавпи», ще два — «Декларація незалежності», один «Психо-діл», який вибухав величезними яскравими квітами, і ще дещо. Я до цього потім дійду.

— Гадаєш, із цими феєрверками ми переплюнемо тих даґо? — спитав я.

— Ще б пак! Тільки з огляду на мою національність, я, наприклад, надаю перевагу терміну «американський індіанець», а не «червоношкірий» чи «Том Томагавк». Тому мені не до вподоби лайливі вирази, такі як: даґо, жабоїд, жид або ніґер. Ми всі американці, рівні у своїх правах і обов’язках, тож не треба нікого принижувати.

— Я тямлю, що ви кажете, і прислухаюсь до вашої поради, але ті Массімо вже дістали, і якщо ви на це ображаєтесь, то я вам не лікар.

— Зрозуміло, я візьму до уваги ваш емоційний стан, блідолиций друже. Але дозвольте дати вам одне напуття — не женіть дорогою додому. Якщо вас впіймають із цими штуками в багажнику, нам обом буде непереливки.

Коли Ма побачила, що я роздобув, вона скинула над головою кулаки, а потім налила нам по ковтку «Брудної покришки», аби це відсвяткувати.

— У них сраки по шву розійдуться, коли ми пустимо наш салют! — вигукнула вона. — Розполовиняться! От побачиш!

Тільки не так сталося, як гадалося. Та ви й самі знаєте, еге ж?

Четвертого липня минулого року на озеро Абенакі понаїхало народу по саму ватерлінію. Пройшла чутка, що Янкі Маккозланд і Даґо Массімо змагатимуться за звання кращого піротехніка. На нашому березі зібралося близько шести сотень глядачів. На протилежному був не такий великий натовп, але більший, ніж завжди. Мабуть, кожен Массімо на схід від Міссісіпі з’явився на урочистості чотирнадцятого року. Цього разу ми навіть не купляли дріб’язку на кшталт петард і вишневих бомб, а натомість стали чекати темряви, щоб запустити великі феєрверки. Ми з Ма позносили на причал коробки з китайськими кривульками, і Массімо також. Дітлахи висипали на східний берег і взялися махати бенгальськими вогнями — виглядало так, наче зорі з неба впали. Інколи мені здається, що можна спокійно обійтися самими свічками, сьогодні зранку я навіть прокинувся з цією думкою.

Пол Массімо махнув нам рукою, а ми махнули йому. Той ідіот з трубою подав протяжний сигнал: «Уааааа!». Пол указав на мене, ніби говорячи: «Ви перший, мосьє», і я запустив «Піро-мавпу». Небо спалахнуло, люди ахнули. Потім один із синів Массімо запустив щось подібне, тільки яскравіше й триваліше. Натовп охнув, і знов заграла та срана дудка.

— Облиш тих «Недо-мавп», чи як їх там, — сказала Ма. — Дай-но їм «Декларацію незалежності». Покажи їм.

Я так і зробив, салют вийшов нівроку гарним, але Массімо перевершили і його. На кожен наш постріл вони відповідали кращим, яскравішим і гучнішим, а той довбань усе дув у трубу. Ми з Ма мало не сходили піною, чорт забирай, тут би й папа римський розлютився. Глядачі отримали розкішний салют, мабуть, не гірший, ніж у Портленді, і поїхали додому щасливими, але в Москітовому лігві ніхто не радів, це я вам точно можу сказать. Зазвичай коли Ма напивається, то перебуває в доброму гуморі, але не тої ночі. Тоді вже зовсім стемніло, на небі сяяли зорі, а над водою стелився дим від пороху. У нас лишився один-єдиний феєрверк.

— Запускай, — звеліла Ма, — подивимось, чи зможуть вони його переплюнути. Певно, що зможуть. Але якщо він затрубить іще раз, то вибухне не ракета, а моя голова.

Останній «торт», той самий особливий, називався «Демон шалу», і Говард Ґамаш його сильно нахвалював. «Дуже гарний, — говорив він мені, — і достоту нелегальний. Коли підпалите ґніт, добродію Маккозланд, відійдіть подалі, бо іскор буде цілий фонтан».

Той ґніт був до біса великий, завтовшки з зап’ясток. Тож я підпалив його та відійшов. Так воно горіло кілька секунд, нічого не відбувалося, і я вже вирішив, що ракета бракована.

— Ну все, ховайся, — мовила Ма. — Зара’ він знов почне трубити, щоб його чорти вхопили.

Але він не встиг, бо «Демон шалу» прокинувся. Спочатку посипався фонтан білих іскор, потім заряд став підійматися й загорівся рожевим. З нього почали вистрілювати ракети, які вибухали вогнеграями. Мерехтливий фонтан на нашому причалі почервонів, видовжився, і феєрверк злетів футів на дванадцять. Від нього відділялося все більше й більше ракет, які шугали прямо в небо та розривалися так гучно й лунко, ніби ескадрилья реактивних літаків намагалась подолати звуковий бар’єр. Ма заткнула вуха, але качалася від сміху. Фонтан почав знижуватися, наостанок бризнувши (наче старий у борделі, як сказала Ма) в небо пишною жовто-червоною квіткою.

Навкруги запанувала тиша (навіть не мертва, а благоговійна), а потім люди почали несамовито плескати в долоні. Ті, які жили в трейлерах, навіть сигналили своїми клаксонами, але після останніх вибухів той звук здавався слабким і невиразним. І Массімо аплодували, ніби свідчили, що вони також поважають чесну гру, хоча я цього не очікував — зазвичай хлопці, які люблять перемагати, погано сприймають поразку. Той парубок із трубою жодного разу не дістав із кобури свій клятий інструмент.

— Вийшло! — заволала Ма. — Алдене, поцілуй свою матусю!

Я її чмокнув, а потім поглянув на протилежний берег і побачив, що Пол Массімо й досі стояв на краєчку свого пірсу, де горіли ті два електричні смолоскипи. Він підняв палець, ніби говорив: «Зачекайте хвилинку». Від цього жесту мені стало млосно.

Синок без труби (той, у кого малося хоч трохи здорового глузду) поставив на пірс пускову установку — повільно й обережно, наче служка викладав на вівтар Святі Дари. А в ній стояла найбільша ракета, яку я бачив за все своє довбане життя, хіба що тільки в передачі про мис Канаверал[355]. Пол опустився на коліно й підніс запальничку до ґноту. Щойно полетіли іскри, він схопив обох хлопців і чкурнув з пірсу.

Не було ніякої паузи, як із нашим «Демоном шалу». Ця клята штука злетіла, наче «Аполлон 19», тягнучи за собою хвіст синього вогню, який змінився на пурпуровий, а потім почервонів. За мить зорі затулила гігантська палаюча птаха, яка розправила крила від одного берега озера до іншого. Вона сяяла й мерехтіла, а згодом вибухнула. І хай мене грім поб’є, якщо від того вибуху не порозліталася навсібіч зграя маленьких пташок.

Натовп оскаженів. Дорослі хлопці обіймали тата, плескали його по спині й реготали.

— Ходімо, Алдене, — сказала Ма таким сумним голосом, якого я не чув від смерті Баті. — Ми програли.

— Наступного року поквитаємось, — відповів я і поляскав її по плечу.

— Ні, ті Массімо зажди будуть на крок попереду. Так уже повелося, бо в них є ЗВ’ЯЗКИ. А ми з тобою — просто двійко сіромах, на яких знічев’я звалилося багатство, та й годі.

Поки ми піднімалися сходами до нашої клятої хатинки, з білого гарного будинку на тому березі озера пролунав завершальний виск труби: «Уаааа-аааа!» Аж голова розболілася, чесне слово.

Говард Ґамаш розповів мені, що той останній феєрверк називався «Півнем долі». Сказав, що бачив відео на «Ютубі», але коментарі завжди були китайською мовою.

— Як ті добродії Массімо завезли цю штуку в США — гадки не маю, — мовив Говард. То відбулося десь за місяць, у серпні минулого літа, коли я, врешті-решт, набрався духу, щоби здійснити поїздку до двоповерхового вігваму на Індіанському острові й розказати Говарду, що сталося на озері: як ми задали жару, але насамкінець усе одно трохи забракло пального.

— Воно й не дивно, — зауважив я. — Мабуть, його китайські друзі закинули пару таких штукенцій у чергову партію опіуму. Такий собі маленький презент на знак подяки за успішну оборудку. Може, у вас знайдеться щось крутіше? У Ма душа не на місці, містере Ґамаш. Вона навіть не хоче змагатися наступного року, але я подумав, що як трапиться щось… ну, самі знаєте, щоб усім феєрверкам феєрверк… я викладу за нього штуку баксів. Мені не шкода, просто хочу побачити, як моя Ма усміхається наступного Четвертого липня.

Говард сидів на сходинках позаду свого ранчо, а по обидва боки його вух, наче два бескиди, стирчали коліна — Боже, ото здоровий був чолов’яга. Він подумав, помізкував, усе зважив і, зрештою, мовив:

— Чутка така є, що…

— Яка така чутка?

— Що існує фантастична штука під назвою «Близькі контакти четвертого ступеня», — відповів він. — Чув від одного чоловіка, з яким я листуюся на предмет піротехніки. Справжнє ім’я — Сяючий Шлях, але на миру його звуть Джонні Паркер. Індіанець із племені кайюга, живе неподалік Олбані, штат Нью-Йорк. Я можу дати вам його електронну адресу, але він не відповідатиме, поки я не попереджу, що ви від мене.

— А можна?… — попросив я.

— Звісно, але спочатку платіть — кілька гарних намист із мушель буде вдосталь, блідолиций. З вас п’ятдесят баксів.

Гроші перейшли з моєї маленької долоні до його великої, він відправив мейл Джонні Сяючому Шляху Паркеру, і коли я повернувся на озеро й надіслав йому своє повідомлення, то він одразу відповів. Він відмовився обговорювати БК4 інакше, окрім як при зустрічі, бо сказав, що органи перечитують усі листи американських індіанців. Я не став сперечатися, можу закластися, що ті засранці читають усі наші листи. Тож ми домовились зустрітися, і я поїхав до нього десь на початку жовтня.

Понятно, шо Ма забажала дізнатися, які справи завели мене в сільську глушину штату Нью-Йорк, і я не став нічо’ вигадувати, бо вона завжди бачила, коли я брешу, ще змалечку. Вона тільки похитала головою:

— Їдь, якщо тобі від цього буде легше. Але ж ти знаєш, що в них завжди знайдеться щось краще, а ми слухатимемо, як той півник-макаронник дудить у свою трубу.

— Ну, може й так, але містер Сяючий Шлях запевнив, що то буде всім феєрверкам феєрверк.

Як самі бачите, чистісіньку правду сказав.

Я гарненько собі доїхав, а Джонні Сяючий Шлях Паркер, той виявився чудовим хлопцем. Його вігвам розташовувався на Зеленому острові, де майже всі будинки були завбільшки з садибу Массімо в Дванадцяти соснах, а його дружина зробила до біса смачні енчілади. Я з’їв три штуки з гострим зеленим соусом, і дорогою додому на мене напала швидка, але оскільки це не стосується нашої історії, а Ардель зараз знов терпець урветься, то я промовчу. Скажу тільки, що хвала Господу за вологі серветки.

— БК4 — це особливе замовлення, — сказав Джонні. — Китайці щороку виробляють їх усього три або чотири штуки, у Зовнішній Монголії чи що, там, де сніг лежить дев’ять місяців на рік, а дітей вирощують укупі з вовченятами. Зазвичай ці вибухові пристрої приходять у Торонто. Гадаю, що в мене вийде замовити один екземпляр і привезти його з Канади, але вам доведеться оплатити пальне та мій час. Бо якщо мене впіймають, то я напевне загримлю до в’язниці Лівенворт за тероризм.

— Господи, я не хочу, аби з вами таке сталося.

— Ну, може, я трохи перебільшую, — мовив він, — але БК4 — то до біса гарний феєрверк. Такого ще не було. Я не поверну гроші, якщо той приятель на іншому березі озера знайде щось краще, але віддам вам свій відсоток за оборудку. Ось яка моя гарантія.

— Окрім того, — додала Сінді Сяючий Шлях Паркер, — Джонні полюбляє пригоди. Не хочете ще одну енчіладу, містере Маккозланд?

Я відмовився — тільки завдяки цьому не вибухнув десь під Вермонтом, і на деякий час я взагалі забув за ту розмову. Потім, одразу після Нового року… ми вже підходимо до суті, Ардель, усміхнися! Так от, мені подзвонив Джонні.

— Якщо вам потрібна та штука, яку ми обговорювали минулої осені, — сказав він, — то вона в мене, і коштує це щастя дві тисячі.

Я затамував подих:

— Нічого собі!

— Я з вами згоден, але погляньте на це з іншого боку — ви, блідолиці, дістали собі Мангеттен за двадцять чотири бакси, тож ми досі чекаємо відплати, — він засміявся. — Але якщо говорити серйозно, то можете по неї не приїжджати, як не хочете. Може, ваш приятель з протилежного берега зацікавиться.

— Навіть не смійте, — відказав я.

Він засміявся ще дужче:

— Скажу вам чесно, це дуже крута штука. Я вже багато років продаю феєрверки, але не бачив нічого подібного.

— То яке воно? — спитав я. — Що це?

— Самі побачите. Я не збираюся відправляти компромат через інтернет. Окрім того, воно виглядає непримітно, поки… ну… лежить без діла. Якщо ви приїдете до мене, я покажу вам відео.

— Я приїду, — пообіцяв я і за два-три дні дістався місця: тверезий, поголений і причесаний.

А тепер слухайте сюди, ви двоє. Я не збираюся виправдовуватися за те, що наробив, і мою Ма не вплутуйте, бо я сам купив ту кляту штуку і сам нею пальнув. Але я вам кажу, що БК4 на відео, яке показав мені Джонні, виглядало інакше, ніж те, що я запустив минулої ночі. Феєрверк на відео був набагато менший. Я навіть звернув увагу на розмір ящика, у якому прийшла моя штука, коли ми з Джонні тягли його до вантажівки.

— Ото вони, мабуть, нівроку паперу туди напхали, — зауважив я.

— Гадаю, вони просто хотіли, щоби нічого не вибухнуло під час перевезення, — відповів Джонні.

Бачите, він також не знав. Сінді Сяючий Шлях Паркер спитала, чи не хочу я принаймні розпакувати ящик і перевірити, чи все на місці, але кришка була наглухо прибита цвяхами, а я хотів повернутися додому до присмерку, бо старі очі погано бачать. Але оскільки я сьогодні сам прийшов до вас, щоби зняти гріх з душі, то розповім усе по правді. Увечері я починаю пить, тож не хотів гаяти часу. Ось у чому річ. Знаю, так жити не можна і я маю щось із цим робити. Мабуть, випаде нагода, коли мене посадять у тюрму, еге ж?

Наступного дня ми з Ма повидирали цвяхи й стали роздивлятися, що ж я таке купив. То було в нашому міському будинку, бо ми говоримо про січень, і морози стояли, наче в дупі ескімоса. Папір там був, атож, якісь китайські газети, але не так багато, як я думав. Моя установка БК4 мала периметр футів у сім і була загорнена в коричневий папір, але якийсь провощений, чи що, і цупкий, наче полотно. Знизу стирчав ґніт.

— Гадаєш, воно злетить? — спитала Ма.

— Ну, — відповів я, — якщо не злетить, гірше все одно вже не буде.

— Ми втратимо дві штуки баксів, — заперечила Ма, — але це не головне. Гірше буде, якщо воно здійметься на два-три фути й пірне в озеро. А потім той молодий пастоїд, схожий на Бена Афлікта, заграє на своїй трубі.

Ми віднесли установку в гараж, і там вона стояла аж до Дня пам’яті, коли ми забрали її з собою на озеро. Того року я більше не купляв ніяких феєрверків, ні в Діда Андерсена, ні в Говарда Ґамаша. Ми все поставили на БК4. Або пан, або пропав.

Гаразд, підійшли ми до подій минулої ночі. Четвертого липня п’ятнадцятого року — ніколи не було такого вечора на озері Абенакі, і сподіваюсь, ніколи не буде. Ми знали, що літо було до біса посушливе, понятно, шо знали, але не звернули на те уваги. І чого б? Ми ж запускали їх над водою, еге ж? Що могло статися?

Усі Массімо були на березі й розважалися: співали, бавилися у свої ігри, смажили сосиски в п’яти різних жаровнях, купалися в озері й стрибали з пірсу. Всі сусіди також повиходили, по обидва береги. Навіть на північному й південному кінцях, де починаються болота. Вони всі хотіли побачити цьогорічну виставу з Великих перегонів озброєнь Четвертого липня, Янкі проти Макаронників.

Сутеніло, показалася вечірня Зоря, вона завжди о тій порі виходить, і на пірсі Массімо загорілися два електричні смолоскипи, наче пара прожекторів. Поміж них вийшов Пол Массімо, по боках — його старші сини, і хай мене грім поб’є, якщо вони не повдягалися, як на звану вечерю! Батько був у смокінгу, а хлопці — в білих парадних піджаках з червоними квітами в петличках. Двійник Бена Афлікта почепив трубу до стегна, наче пістолет.

Я озирнувся довкола й побачив, що народу по берегах зібралося набагато більше, ніж завжди. Ціла тисяча, не менше. Вони приїхали побачить шоу, і ті Массімо вирядилися відповідно. Ма була у звичайному домашньому халаті, а я вдягнув пару старих джинсів і футболку з надписом: «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ В ДУПУ, ДО ЗУСТРІЧІ В МІЛЛІНОКЕТІ».

— У них нема коробок, Алдене, — сказала Ма. — Чого б це?

Я похитав головою, бо не знав. Наш самотній феєрверк уже примостився на краю причалу, накритий старою ковдрою. Увесь день там стояв.

Массімо махнув нам рукою, такий увесь ввічливий, як завжди, і припросив нас починати. Я похитав головою й указав на нього, ніби говорив: «Цього разу ваша черга, мосьє». Він знизав плечима й крутнув у повітрі пальцями, наче суддя, який зараховує хоум-ран. Секунди за чотири ніч наповнилася довгими іскристими хвостами ракет, і над озером стали вибухати феєрверки: зорепади, вогнемети й незліченні розривні снаряди, які вистрілювали квітами й фонтанами і ще бозна-чим.

— Ну, старий лис! — охнула Ма. — Він найняв цілу команду піротехніків! Професіоналів!

Так, саме це він і зробив. Він, мабуть, витратив на те шоу в небі тисяч десять чи п’ятнадцять доларів, особливо з тим «Подвійним мечем короля Артура» та «Вовчою зграєю», які зайнялися наприкінці. Натовп на березі горлав, свистів, намагався перекричати оркестр, гудів у клаксони, радів і веселився. Двійник Бена Афлікта дув у свою трубу так сильно, що не знаю, яким дивом у нього не стався крововилив у мозок, але навіть його було не чути за канонадою, яка гриміла в небі, що світилося, наче вдень, і переливалося всіма кольорами веселки. Над пляжем, там, де піротехніки встановили свої прибамбаси, здіймалися стовпи диму, але над озером його не було видно. Натомість, вітер гнав його на будинок. На Дванадцять сосен. Скажете, що я мав би те побачити, але нічого я не бачив. І Ма теж. Ніхто не помітив. Ми були надто приголомшені. Розумієте, Массімо дав нам знати: перегони скінчилися. Можете не мріяти про наступний рік, голопузі янкі.

Потім виникла пауза, і я вже вирішив, що він відстрілявся, коли вгору злетіли нові спалахи, і небо заполонив гігантський палаючий корабель, з вітрилами та іншим гамузом! Говард Ґамаш розповідав мені, що це — «Чудова джонка». Такий китайський човен. Коли він, зрештою, догорів і натовп по обидва береги озера припинив вирувати, Массімо подав останній сигнал своїй команді піротехніків, і на березі замерехтів американський прапор. Він іскрився червоним, білим, синім і метав вогняні кулі, поки з колонок лунав гімн «Америко, краса моя».

Нарешті, коли прапор згас, від нього не лишилося нічого, окрім купки багряних жарин. Массімо так само стояв на краю свого пірсу, простягав до нас руку й усміхався. Ніби говорив: «Давайте, вистрілюйте оте лайно, що ви позбирали, Маккозланди, і покінчимо з цим. І не просто на цей рік, а назавжди».

Я глипнув на Ма. Вона — на мене. Потім вона вилила те, що лишилося на дні її склянки (а минулої ночі ми пили «Самотрус») в озеро й мовила:

— Заряджай. Може, воно вийде поганеньке й куце, але ми купили цю кляту штуку, тож давай її запустимо.

Пригадую, що було дуже тихо. Жаби ще не розпочали кумкати, а бідні старигани, певно, вже повкладалися на ніч, а то й до кінця літа. На березі досі було повно народу, який залишився подивитися, що ж ми там наготували, хоча більшість уже подалася до міста, наче фанати зі стадіону, коли їх улюблена команда продула й не має шансів потрапити у вищу лігу. Я бачив, що вервечка габаритних вогнів тягнеться від озера й до Лейк-роуд, а потім вивертає на трасу № 119 і до Прітті Біч, де люди виїжджали на трасу № 90, що веде до «Млина Честера».

Я вирішив, що як візьмуся вже до діла, то зроблю з нього цілу виставу, а як не вийде, то ті глядачі, що лишилися, можуть сміятися, поки не луснуть. Я навіть міг змиритися з тою клятою трубою, бо знав, що мені не доведеться слухати її гудіння наступного року. А ще я втомився і з обличчя Ма бачив, що вона також. Навіть її цицьки якось зажурилися, повісили голови, може, через те, що вона минулої ночі зняла ліфчик. Постійно каже, що він їй страшно муляє.

Я, наче чарівник у цирку, зірвав ковдру, а під нею стояла квадратна штукенція, за яку я виклав дві тисячі доларів (мабуть, тільки за «Чудову джонку» Массімо заплатив удвічі більше). Вона була загорнута в цупкий провощений папір, а знизу стирчав коротенький товстенький ґніт.

Я показав на феєрверк, а потім — на небо. Троє ряджених Массімо стояли на краю свого пірсу й реготали, а потім заволала труба: «Уааа-ааааа!»

Я підпалив ґніт, і він почав іскритися. Я схопив Ма й відтягнув її подалі, на випадок якщо та довбана штукенція вирішить розірватися прямо в пусковій установці. Ґніт догорів до пакунка й зник. Та срана коробка просто стояла собі на причалі. Молодший Массімо підніс свою трубу до рота, але не встиг він у неї дунути, коли з-під пакунка повалило полум’я, і він почав злітати, спочатку повільно, а потім швидше, коли ввімкнулися реактивні (гадаю, то дійсно були реактивні) двигуни.

Усе вище й вище. Десять футів, двадцять, сорок. Потім я тільки розрізняв маленький квадрат на тлі зірок. Та штука сягнула п’ятдесяти футів, люди мало шиї собі не вивернули, а потім вибухнула — так само, як на тому відео, що мені показував Джонні Сяючий Шлях Паркер. Ми з Ма закричали від радості й стали плескати в долоні. Усі плескали. Массімо спантеличено стояли на своєму пірсі, а може (бо з другого берега погано видно), навіть зневажливо позирали на наш феєрверк. Таке враження, наче вони думали: «Розривна коробка? Що це в біса таке?»

Але БК4 лише розігрівався. Коли очі звикли до темряви, натовп зойкнув від здивування, бо папір почав розкладатися й розгортатися, а водночас горіти всіма можливими й неможливими кольорами. Та клята штука перетворювалася на літаючу тарілку. Вона розгорталася й розгорталася, наче Бог відкривав якусь небесну парасольку, а коли розгорнулася, то почала метати навсібіч вогняні кулі. Кожна куля вибухала меншими, утворюючи над тарілкою щось на кшталт веселки. Я знаю, ви обоє дивилися відео з мобільних, певно, всі глядачі з телефонами знімали собі ролики, які потім неодмінно з’являться на суді як речові докази. Але кажу вам, треба було бачити ту чудасію на власні очі, аби осягнути її красу.

Ма вчепилася в мою руку.

— Як гарно, але я думала, що воно буде не більше восьми футів завдовжки. Чи не так казав твій індіанський друг?

Так і казав, але штука, яку я випустив на волю, мала двадцять футів у довжину й продовжувала рости, поки не викинула дюжину маленьких парашутів й не попливла на них по небу, жбурляючи іскри, фонтани й світлові бомби. Мабуть, вона не переплюнула салют Массімо в цілому, але точно була більша за «Чудову джонку». І понятно, шо це був заключний феєрверк. Люди завжди краще пам’ятають те, що вони побачили останнім, еге ж?

Ма помітила, що Массімо витріщаються на небо, що в них щелепи повідвисали, наче двері на зламаних завісах, і що вони взагалі виглядають найбільшими ідіотами в цьому клятому світі, тож пустилася танцювати. Труба погойдувалася в опущеній руці Бена Афлікта, наче він забув про її існування.

— Ми перемогли! — закричала мені Ма, потрясаючи кулаками. — Ми нарешті перемогли! Диви на них! Ми їм показали, і це було варто кожного клятого пенні.

Вона хотіла, аби я потанцював із нею, але тоді я побачив те, на що раніше не звертав уваги. Вітер відносив літаючу тарілку понад озером на схід, прямо на Дванадцять сосен.

Пол Массімо теж це помітив і махнув мені, ніби говорив: «Ти запустив цю штуку, ти її й спускай, поки вона ще летить над водою».

Тільки понятно, шо я цього не міг зробити, а та довбана штуковина йшла собі повним ходом, випльовуючи дорогою ракети, канонади й кручені фонтанчики, наче й не збиралася зупинятися. А потім (я гадки не мав, що це станеться, бо відео Джонні Сяючого Шляху не мало звуку) воно почало грати музику. Всього п’ять нот, знову й знов: «Ду-ді-ду-дам-ді». Це була мелодія, яку видає зореліт у фільмі «Близькі контакти третього ступеня»[356]. Тож воно дудідумкало й дудідамкало, поки та клята тарілка не зайнялася. Не знаю, чи то трапилося випадково, чи то був такий прощальний спецефект. Парашути, які утримували її в повітрі, теж загорілися, і все це феєричне падло почало опускатися. Спочатку я думав, що воно встигне впасти, поки, так би мовити, озеро не закінчилося, може втрапить на плавучий пірс, що в них тоді був, але не далі. Аж раптом подув сильний вітер, наче матінка-природа сама втомилася від тих Массімо. А може, старій пані набридла та клята труба.

Ну, ви знаєте, звідки пішла назва їхнього маєтку, від дюжини високих, до біса сухих сосен. По обидва боки від величного ґанку стояли два дерева, і саме в них врізався БК4. Ті сосни миттю спалахнули, наче два смолоскипи на краю пірса Массімо, тільки більші. Спочатку голки, потім гілки, а потім і самі стовбури. Массімо заметушилися, забігали, немов мурашки, коли хтось копне ногою їх оселю. Палаюча гілка впала на дах понад ґанком, і невдовзі його охопило радісне, жваве багаття. І весь цей час грала та мелодія: ду-ді-ду-дам-ді.

Зореліт розвалився на дві половини. Одна впала на моріжок, що було не так погано, але друга опустилася на дах садиби. Від неї досі відлітали ракети, які пробили шибки на верхньому поверсі й підпалили штори на вінках.

Ма повернулася до мене й мовила:

— Погані справи.

— Так, — відповів я, — справи кепські, еге ж?

— Краще піди подзвони пожежникам, Алдене. Власне кажучи, дзвони у два чи три відділки заразом, бо ліс вигорить аж до кордону штату.

Я вже хотів бігти до хатинки по свій телефон, коли вона впіймала мене за руку. На її обличчі грала дивна посмішка.

— Поки не пішов, — порадила вона, — поглянь на це.

Вона махнула рукою на протилежний берег озера. Тоді вже палав увесь будинок, тож не важко було збагнути, на що вона показує. На пірсі не було жодної живої душі, але одну річ Массімо забули: свою кляту трубу.

— Скажеш їм, що це була моя ідея, — сказала Ма. — Я сяду в тюрму, але мені байдуже. Принаймні ми заткнули ту довбану дудку.

Чуєш, Ардель, можна мені ковток води? У роті сухо, наче в пустелі.

Офіцер Бенуа принесла Алдену склянку води. Вона та Енді Клаттербак дивилися, як він жадібно ковтав воду — цибатий чоловік у бавовняних штанах і майці, з тонким сивіючим волоссям і обличчям, набряклим від недосипання та вчорашнього вливання «Самотрусу» в шістдесят оборотів.

— Принаймні, ніхто не постраждав, — сказав Алден. — І це добре. А ще ми не спалили ліс. І це теж добре.

— Вам пощастило, що вітер ущух, — зауважив Енді.

— А ще вам пощастило, що поруч знаходилися пожежні бригади з усіх трьох містечок, — додала Ардель. — Звісно, так і має бути в ніч Четвертого липня, бо завжди знайдуться якісь бовдури, готові попускати п’яні феєрверки.

— Це все моя вина, — озвався Алден. — Я хочу, аби ви це зрозуміли. Я сам купив ту кляту штуку і сам її запустив. Ма тут ні до чого, — додав він трохи помовчав. — Тільки сподіваюся, що Массімо це теж зрозуміє й полишить мою Ма в спокої. Бо в нього є ЗВ’ЯЗКИ, самі знаєте.

Енді відповів:

— Ця родина вже двадцять років проводить літо на озері Абенакі, до того ж, згідно з моїми даними, Пол Массімо — чесний бізнесмен.

— Ага, — буркнув Алден, — як Аль Капоне.

У віконце кімнати для допитів постукав офіцер Елліс, указав на Енді, виставив великий палець і мізинець у формі слухавки й поманив колегу. Енді зітхнув і вийшов з кімнати.

Ардель Бенуа не спускала з Алдена очей.

— З тих пір, як я працюю в поліції, то встигла вдосталь надивитися на всіляких тупаків, які люблять лиха собі прикупити, — сказала вона, — але такого не пригадую.

— Знаю, я не збираюсь виправдовуватися, — відповів Алден і похнюпив голову, аж раптом просяяв: — Але ж до біса гарна вистава була, тобто поки тривала. Люди цього ніколи не забудуть.

Ардель глузливо хмикнула. Десь удалині завила сирена.

Нарешті Енді повернувся й сів на своє місце. Спочатку він нічого не казав, тільки задумливо позирав кудись убік.

— Це щодо Ма? — спитав Алден.

— Це, власне, і була твоя ма, — відповів Енді. — Хотіла з тобою поговорити, але коли я пояснив, що ти трохи зайнятий, вона попросила передати повідомлення. Дзвонила з «Обіду Лакі», де щойно смачно попоїла разом із твоїм сусідою з протилежного берега озера. Вона сказала, що він досі був у смокінгу і що він заплатив за ланч.

— Він їй погрожував? — скрикнув Алден. — Цей сучий син…

— Сядь, Алдене. Розслабся.

Алден устиг підвестися, але тепер опустився на стілець. Він і досі стискав долоні в кулаки. У нього були великі руки, якими можна наробити багато біди, якщо їх власника на те спровокувати.

— Голлі також просила передати, що містер Массімо не має до вас жодних претензій. Він сказав, що обидві родини розпочали те дурне змагання, тож обидві родини винні в тому, що сталося. Твоя мама переповіла, що містер Массімо хоче про все забути.

Алденів борлак смикався вгору й униз, нагадавши Ардель дитячу забавку зі стрибучою мавпою на паличці.

Енді нахилився вперед. Він якось болісно усміхався, наче не хотів цього робити, але нічого не міг удіяти.

— Вона передавала, що містеру Массімо дуже шкода, що таке трапилося з рештою ваших феєрверків.

— Рештою ? Я ж казав, що цього року не купляв нічого, крім…

— Помовч і дай мені договорити. Інакше я забуду повідомлення.

Алден кивнув. Надворі залунала друга сирена, потім третя.

— Ті феєрверки, які стояли на кухні. Твоя ма сказала, що ти, мабуть, поставив коробки надто близько до дров’яної печі. Не пригадуєш?

— Е-е…

— Раджу пригадати, Алдене, і чимшвидше, бо мені дуже кортить опустити завісу в кінці цієї сраної вистави.

— Мабуть… типу… так, — вичавив Алден.

— Я навіть не питатиму, чому ви запалили піч тої спекотної липневої ночі, бо я вже тридцять років служу в поліції і знаю, що в голову п’яницям западають просто неймовірні ідеї. Ти з цим погоджуєшся?

— Ну… ага, — визнав Алден. — П’яниці — люди непередбачувані. А той «Самотрус» — узагалі смертельне пійло.

— Саме тому твоя хатина на березі озера Абенакі зараз палає аж до неба.

— Господи Ісусе!

— Не думаю, що до цього якось причетний Син Божий, Алдене. Ви були застраховані?

— Боже мій, ще б пак, — відповів Алден. — Страховка — то гарна річ. Я цього навчився після смерті Баті.

— Массімо також були застраховані. Твоя мама попросила це також тобі передати. Вона повідомила, що за яєчнею з беконом вони вирішили, що так буде чесно. Ти згоден?

— Ну… його будинок був до біса великий, більший за нашу халупу.

— Припустимо, що в його страховому полісі ця різниця зазначена, — мовив Енді й підвівся. — Гадаю, якесь слухання все одно відбудеться, але зараз ти можеш іти.

Алден подякував. І пішов, поки вони не передумали.

Енді та Ардель сиділи в кімнаті для допитів і дивилися одне на одного. Зрештою, Ардель заговорила:

— А де була місіс Маккозланд, коли почалася пожежа?

— Поки Массімо не запросив її на яйця-пашот із омаром і смаженою картоплею до «Лакі», вона була прямо тут, у відділку, — відповів Енді. — Чекала, чи відправлять її хлопчика в тюрму, чи заарештують до судового засідання. Сподівалася викупити його у випадку з арештом. Елліс сказав, що, коли вони з Массімо пішли, він обіймав її за талію. Мабуть, довгі має руки, бо талія в неї неосяжна.

— А хто ж, по-твоєму, підпалив хатину Маккозландів?

— Ми цього ніколи не дізнаємося, але якщо ти хочеш почути мою думку, то це зробили сини Массімо, ще до світанку. Поклали свої невикористані феєрверки біля печі або ж просто на неї, а потім підкинули в ту грубу жару, і вона добряче розгорілася. Дуже схоже на бомбу вповільненої дії, якщо подумати.

— Чорт забирай.

— Ось які можна зробити з цього висновки: коли п’яниці феєрверки запускають — це погано, а коли рука руку миє — це добре.

Ардель подумала над цим, а потім витягнула губи трубочкою і просвистіла мелодію на п’ять нот із «Близьких контактів третього ступеня». Вона спробувала повторити, але засміялася, і нічого не вийшло.

— Непогано, — мовив Енді. — А на трубі заграєш?

З думкою про Маршалла Доджа [357]