Ярмарок нічних жахіть

Томмі помер у 69-му.

Лейкозний хіпі.

Невдаха був.

Після похорону нам забабахали прийом у Ньюмен-Центрі.

Прикинь, його предки так і говорили: прийом.

Друзяка Філ казав: «Бляха, а хіба таке не після весіль влаштовують?»

Зрештою, на той прийом зібралися всі фрики.

Дерріл начепив супергеройського плаща з капюшоном.

Там годували сандвічами, поїли виноградною

газованкою. Друзяка Філ на те: «Що то за виноградне

лайно?» — «То «За-Рекс», — кажу. — Я пив таке в ЮБМі, як

забути». — «А то ще що за лайно?» — уточнив друзяка Філ.

«Юнацьке Братство Методистів, — кажу. — Я туди

ходив з десяток років. А раз навіть аплікацію

Ноя зробив і його ковчега». —

«На хуй твій Ковчег, — визначив друзяка Філ.

— І тварин на хуй, які плавали на ньому».

Філ: молодик з твердими переконаннями.

Після прийому батьки Томмі пішли

додому. Мабуть, плакали там, плакали.

А фрики рушили на Норс-Мейн-стрит, 110.

Увімкнули стерео, знайшли пару записів «Вдячних мерців»[256].

О, як же я їх ненавидів — «Мерців». Полюбляв казати про Джеррі

Ґарсіа: «Буду вдячним, коли він таки стане мерцем».

(Коли це врешті трапилося, вдячним я не був.)

Але що поробиш, як Томмі вони вставляли.

(а ще, прости Господи, Кенні Роджерс[257]).

Ми курили траву у папері «Зиг-Заг»,

Смалили цигарки «Вінстон» і «Пол Молс»,

обпивалися пивом і заїдали все окатою яєчнею.

Побалакали про Томмі.

Добра вийшла балачка.

А коли припхався Клуб Вайльда-Стайн[258] — усі восьмеро членів, —

ми їх впустили,

бо Томмі був геєм і часом вбирався в плащ Дерріла.

Всі згодились, що родаки його прибрали так, як треба.

Він написав на папірці, чого бажав, — і вони дали йому майже

все. Одягли в найкращі манатки на потойбічне новосілля.

Хлоп лежав у синіх розкльошених джинсах і фарбованій майці.

(Ту майку фарбувала Меліса на прізвисько Дівча-Фрик.

Не знаю, що сталося з нею, — був образ її, та і зник.

ще вчора тут, поруч, стояла, а нині вже рушила вдаль,

по тому шосе у нікуди. До снігу талого вона мені подібна,

який асфальт вкрива в Ороно, на Мейн-стрит. Виблискує

сльозами, аж випікає очі.

О, то була зима, як «Лемон Пайперс»[259] грали «Зелений тамбурин».)

Томмі помили волосся, й воно спадало прямо

на плечі. Чувак, воно було чистим!

Закладаюся, то гробар його причепурив.

Чоло вінчала стрічка зі знаком миру,

виведеному на білому шовку.

«У нього ідіотський вигляд», — казав Філ. Він напивався.

(Філ завжди напивався.)

Джеррі Ґарсіа мугикав своє «Перевезення». Тупа пісенька.

«Грьобаний Томмі! — вигукнув Філ. — Випиймо за гівнюка!»

Ми випили за гівнюка.

«На ньому не було значка, — втрутився Індіан Сконтрас.

Індіан — душа Клубу Вальда-Стайн.

Тоді він класно шарив у танцях.

А сьогодні продає страховку в Брюері.

«Він просив матір, аби його поховали зі значком.

Яке лицемірство!»

Кажу: «Мама просто причепила його під куртку, я бачив».

У Томмі була шкірянка зі срібними ґудзиками.

Він роздобув її на одному ярмарку.

Того дня я був з ним. Стояла веселка, і

з гучномовця «Кенд Хіт»[260] горланили «Працюймо разом».

«Я НЕ ЧУЖИЙ, ПРОСТО ГОЛУБИЙ» —

писалося на значку, який матір

причепила під куртку.

«Вона мала виставити його напоказ, — ніяк не вгамується

Індіан. — Томмі був гордим, дуже гордим підором».

Індіан Сконтрас розридався.

Сьогодні продає пожиттєві поліси, має трьох доньок.

Виявилося, що не такий уже він і гей, хоча

продавати страховки — дуже навіть підорська справа.

«Вона ж його мама, — кажу. — Вона цілувала його дупцю, ще

коли він малесеньким був».

«А як це стосується значка?» — уточнив Індіан Сконтрас.

«Грьобаний Томмі! — вигукнув Філ, піднімаючи келиха

з пивом. — Тож випиймо за гівнюка!»

Ми випили за гівнюка.

Минуло сорок років. Запитую себе,

скільки померло їх, хіпі, за ті недовгі сонячні дні.

Мабуть, багато. Статистика, чувак.

Не кажу зараз про

!ВІЙНУ!

Були ж іще автомобільні аварії

Передози

наркотиків і спирту

барні бійки

випадкові самогубства

а ще не забуваймо про лейкемію.

Звичайні причини — банально дешеві, а все ж

скільки їх там, лежить у могилах у дивних яскравих

прикидах? В нічному шепоті вчувається мені,

що там багато їх, хоч і були

минущими ті радісні роки.

Тепер їхні ярмарки під землею,

вони досі вбираються в кльоші та стрічки,

і пліснява взяла широкі рукави барвистих сорочок.

У тих вузьких кімнатах їхнє волосся ламке, але все ще

довге — сорок років не торкала його рука цирульника.

І старість не сріблила.

А як же щодо тих, які пішли у спомин

Стискаючи в руках значки: «ПЕКЛО? НАМ НЕ ТУДИ!»?

А той хлопчина, що його ховали з наліпкою

Маккарті на труні?

А дівчинка із зіркою на лобі, яка уже обсипалась,

напевно, з її тонкої, як пергамент, шкіри?

То були солдати любові, які ніколи не продавали страховку.

Модні придурки, які ніколи не вийдуть з моди.

І часом вночі я думаю про хіпі, які сплять під землею.

Як Томмі.

Тож випиймо за гівнюка.