Ярмарок нічних жахіть

Маленький зелений бог агонії

Коли 1999 року я гуляв біля свого будинку, мене збив фургончик. Він їхав зі швидкістю сорок миль на годину, і це зіткнення мало вбити мене. Певно, в останню мить я інстинктивно відскочив убік, хоча і не пригадую цього. Зате чудово пам’ятаю, що було опісля. Подія, що тривала всього дві чи три секунди на сільській мейнській дорозі, обернулася двома чи трьома роками фізіотерапії та повільної реабілітації. Усі ці довжелезні місяці я наново вчився виконувати елементарні рухи правою ногою, а потім — ходити. У мене було досить часу, аби подумати про те, що філософи іноді називають проблемою болю.

Нова історія якраз про це, і я написав її через багато років після того, як найгірший із моїх болів обернувся на тихий відголос самого себе. Як і деякі інші оповідання в цій книзі, «Маленький зелений бог агонії» — це спроба остаточно закрити питання. Але, як і абсолютно всі мої оповідання, ця історія має на меті в першу чергу розважати. Хоча в основі всього мого письма і лежить життєвий досвід, я не мастак у сповідальній прозі.

— Я потрапив у аварію, — сказав Ньюсом.

Кетрін Макдональд сиділа біля ліжка та прикріплювала один із чотирьох електроміостимуляторних апаратів до його худорлявого стегна, якраз під баскетбольними шортами, які він тепер носив постійно. Жінка не піднімала голови. Її обличчя мало завбачливо відсторонений вираз. Вона була живим елементом інтер’єру в цій великій спальні, де проводила більшу частину свого робочого дня — і їй це подобалося.

Привертати увагу містера Ньюсома було зазвичай поганою ідеєю, і всі його підлеглі знали про це. Але в голові в неї крутилося те саме. Зараз ти їм скажеш, що це насправді ти винен у тій аварії. Коли ти береш на себе відповідальність, то гадаєш, що виглядаєш героєм.

— Насправді, — промовив Ньюсом, — це я винен у тій аварії. Будь ласка, Кет. Не так туго.

Вона могла б відзначити, як робила на початку, що міостимуляторний апарат втрачає свою ефективність, якщо давачі нещільно притискаються до розбурханих нервів, які має заспокоювати, але вона швидко вчилася. Жінка трохи послабила липучку, поки в її голові проносилося: «Пілот казав тобі, що в районі Омахи грози».

— Пілот казав мені, що в тому районі грози, — продовжив Ньюсом. Двоє чоловіків уважно слухали. Дженсен, звісно, чув усе це й раніше, але ти завжди слухаєш дуже уважно, коли говорить шоста найбагатша людина не тільки Америки, а й усього світу. Троє з п’яти інших мегабагатих хлопців були смаглявими чуваками, що носили халати та їздили на броньованих мерседесах.

«Але я сказав йому, що мені життєво необхідно потрапити на цю зустріч».

— Але я сказав йому, що мені життєво необхідно потрапити на цю зустріч.

Чоловік, який сидів біля особистого помічника Ньюсома, зацікавив її з антропологічної точки зору. Його звали Райдаут. Він був високим і дуже худим, десь шістдесяти років, одягнений у прості сірі брюки та білу сорочку, яка була застібнута аж під тонку шию — червону від надмірного гоління. Кет припустила, що гість хотів чисто виголитися перед зустріччю з шостою найбагатшою людиною світу. Під стільцем чоловіка лежала єдина річ, яку він узяв на зустріч, — довга чорна коробочка для обіду з вигнутим верхом, де мав бути термос. Коробка робітника, хоч він і назвав себе священиком. Більше Райдаут не сказав ні слова, але їй не потрібні були вуха, щоб зрозуміти, що то за один. Від нього за милю тхнуло шахрайством, навіть сильніше, ніж від його лосьйону. Кет п’ятнадцять років була медсестрою, яка спеціалізувалась на пацієнтах з постійними болями, тож достатньо надивилася на таких екземплярів. Принаймні цей не натягнув на себе ніяких кристалів.

«Тепер розкажи їм про своє одкровення», — подумала вона, переставляючи свій стільчик на інший бік ліжка. Той був на колесах, але Ньюсом не любив, коли вона на ньому їздила. Іншим пацієнтам жінка, певно б, сказала, що носіння стільця не прописано в її контракті, але, коли тобі платять п’ять тисяч доларів на тиждень за звичайний догляд, ти тримаєш усі свої дрібні ремарки при собі. Вона мовчала також про те, що не повинна була спорожняти та мити судна. Хоча з часом її тиха покірність трохи зносилась. Вона відчувала це. Як тканина сорочки, яку носили та прали надто часто.

Ньюсом переважно говорив до стариганя у вбранні селюк-вибрався-в-місто.

— Коли я лежав під дощем на злітній смузі, серед палаючих уламків літака вартістю чотирнадцять мільйонів доларів, а більшу частину одягу зірвало з мого тіла — таке трапляється, коли ти падаєш на бруківку та котишся п’ятдесят чи шістдесят футів по ній, — у мене було одкровення.

«Фактично їх було два», — подумала Кет, прикріпляючи наступний стимулятор до іншої негодящої, миршавої, пошрамованої ноги.

— Фактично їх було два, — сказав Ньюсом. — Першим було те, що це чудово — жити, хоча я і усвідомлював — ще до того, як біль, який став моїм постійним компаньйоном останні два роки, почав прориватись крізь шок, — що я сильно постраждав. Другим одкровенням стало те, що словосполучення «життєво необхідно» вживається вельми необачно більшістю людей (включно з колишнім мною). Існує тільки дві життєво необхідні речі. Саме життя і свобода від болю. Ви згодні зі мною, преподобний Райдауте?

І перш ніж Райдаут устиг погодитися (бо нічого іншого він і не зробив би), Ньюсом гаркнув своїм грубим, жовчним, старечим голосом:

— Не так, трясця твоїй мамі в ребра, туго, Кет! Скільки разів я маю повторювати?

— Даруйте, — пробурмотіла вона та послабила застібку.

Меліса, хатня робітниця, що мала дуже охайний вигляд у білій блузці та білих слаксах з високою талією, зайшла в кімнату з кавою. Дженсен узяв кухлик з двома пакетиками цукрозамінника. Новенький, третьосортний буцімто священик тільки заперечно похитав головою. Може, у нього якась свята кава в термосі? Кет кави не запропонували. Якщо вона і кавувала, то лише на кухні, разом із рештою обслуги. Чи на літній веранді. От тільки зараз було не літо. За вікном панував листопад, і гнаний вітром дощ батожив шибки.

— Містере Ньюсом, вас підключити чи ви волієте, щоб я пішла?

Іти Кет не хотіла. Вона чула цю історію багато разів — про життєво необхідну зустріч, аварію, про те, як Ендрю Ньюсома викинуло з палаючого літака, про зламані ноги, роздроблений хребет і вивихнуте стегно, про двадцять чотири місяці безкінечного страждання, до яких він скоро добереться, — і їй було нудно. Її цікавив Райдаут. Безсумнівно, будуть і інші шахраї після нього — тепер, коли всі загальновизнані засоби полегшення болю вичерпані. Але Райдаут був першим із них, і Кет хотіла подивитися, як схожий на селюка кадр розлучатиме Енді Ньюсома з великим шматком готівки. Чи хоча б як він спробує це зробити. Ньюсом загріб таку купу грошви зовсім не через власну тупість, однак, звісно, був уже не тим, що раніше, — байдуже, наскільки реальним міг бути його біль. Щодо цього Кет мала власну думку, але це була найкраща з усіх її робіт. Хоча б у фінансовому плані. І якщо Ньюсом вирішив і далі страждати, хіба це не його вибір?

— Уперед, мила, підключай. — Він повів бровами в її бік. Мабуть, колись хіть і була справжньою (Кет припускала, що Меліса може щось знати про це), але тепер — це тільки пара густих брів, які рухалися завдяки м’язовій пам’яті.

Кет встромила дріт у контрольний прилад і повернула вимикач. Правильно під’єднаний стимулятор мав посилати слабкі електричні розряди в м’язи Ньюсома — терапія, яка, здається, мала якийсь позитивний ефект, хоча ніхто точно не міг пояснити чому. Можливо, це був просто різновид плацебо. Чим би воно не було, але Ньюсом сьогодні не матиме від нього жодної користі. Закріплені настільки вільно, як зараз, стимулятори були розжалувані до дитячих ручних шокерів. Дуже дорогих шокерів.

— Може, я?…

— Залишся! — сказав він. — Терапія!

«Поранений у битві володар наказує. І я корюся».

Жінка нахилилася, щоб дістати з-під ліжка скриньку зі своїми речами. Вона була наповнена штуками, які попередні клієнти Кет називали знаряддями тортур. Дженсен і Райдаут не звертали на неї уваги. Вони все ще дивитися на Ньюсома, на якого чи то зійшли, чи то не зійшли одкровення, що змусили його змінити життєві пріоритети та світогляд, але який усе одно обожнював влаштовувати прийоми.

Він розповів їм, як отямився в клітці з металу та сіток. На обох руках та нозі були залізні рами, які називалися фіксаторами, що мали не дати рухатися суглобам. Кінцівки полагодили за допомогою сотні залізних штифтів (насправді сімнадцяти, Кет бачила знімки рентгену). Фіксатори кріпилися на зчеплених, роздроблених кістках: стегнових, великих та малих гомілкових, плечових, променевих та ліктьових. Спину йому замкнули у своєрідний корсет, який ішов від стегна до потилиці. Ньюсом розповідав про безсонні ночі, що, здавалося, тяглися роками, а не годинами. Скиглив про руйнівні головні болі. Скаржився, що через найменшу спробу поворушити пальцем ноги тіло пронизував біль — аж до самої щелепи. Згадував про божевільну агонію, яка вгризалася в нього, коли лікарі наполягли, щоб він рухав кінцівками, ось так, разом з фіксаторами, аби їхні функції не втратилися остаточно. Квилив про пролежні і те, як стримував крики болю та обурення, коли медсестри намагалися перевернути його на бік, щоб промити рани.

— За останні два роки я пережив з дюжину операцій, — сказав він з якоюсь похмурою гордістю. Насправді, і Кет це добре знала, їх було лише п’ять, та й то, дві з них були зняттям фіксаторів після того, як кістки достатньо зрослися. Звісно, якщо тільки не вважати операцією дрібну процедуру з вправляння зламаних пальців. Тоді можна сказати, що їх було цілих шість, але Кет не вважала хірургічні втручання, які потребували лише місцевої анестезії, операціями. Як на те пішло, у неї самої їх було з десяток, і більшість з них вона провела, слухаючи фонову музику в кріслі дантиста.

«Тепер ми дійшли до брехливих обіцянок, — подумала вона, кладучи Ньюсому гелеву подушку під праве коліно та сплітаючи руки на провислих гілках м’язів під його правим стегном. — Вони ідуть наступними».

— Лікарі пообіцяли, що біль зменшиться, — сказав Ньюсом, спрямувавши погляд на Райдаута. — Що вже через шість тижнів наркотики знадобляться мені тільки до і після занять із фізіотерапії з Королевою Болю. Що я знову ходитиму влітку 2010-го. Це було минуле літо. — Він зробив ефектну паузу. — Преподобний Райдауте, то були брехливі обіцянки. Мої коліна майже не згинаються, а болі в стегнах та спині неможливо описати. Лікарі… Ай! Ой! Припини, Кет, припини!

Вона підняла його праву ногу до кута в десять градусів, може, трішечки більше. Навіть недостатньо, щоб покласти пом’якшувальну подушечку на місце.

— Опусти її! Опусти її вниз, курва!

Кет послабила хватку на коліні, й нога повернулася на лікарняне ліжко. Десять градусів. Може, дванадцять. Ой-йой, як же йому, бідненькому, болить. Іноді жінка доходила до п’ятнадцяти градусів — а ліву ногу, яка була в трохи кращому стані, вона згинала часом і до двадцяти градусів, — перш ніж Ньюсом починав репетувати, наче дитина, яка побачила шприц у руках медсестри. Якщо лікарі й винні у брехливих обіцянках, то в брехливих прогнозах звинуватити їх було неможливо. Вони казали, що прийде біль. Кет була присутня під час цих консультацій як безмовний свідок. Йому пояснили, що він тонутиме в океані болю, аж доки хрестоподібні зв’язки, скорочені аварією та намертво закріплені фіксаторами, не витягнуться і знову стануть гнучкими. Він волатиме від болю, перш ніж зможе зігнути ногу під кутом дев’яносто градусів. Так буде, аж поки він не зможе сидіти на стільці або водити машину. Це стосувалося його спини та шиї також. Шлях до одужання лежав через Землі Болю, от і все.

Це були правдиві прогнози, які Ендрю Ньюсом вирішив пропустити повз вуха. Все через його віру — він ніколи про неї і словом не прохопився, але це, безсумнівно, була його провідна зоря, — у те, що шоста найбагатша в світі людина за жодних обставин не повинна потрапити на Землі Болю, тільки на Коста-дель-Соль Повного Одужання. Як із рогу достатку, на лікарів посипалися звинувачення. І, звісно ж, він звинувачував долю. Це не повинно траплятися з такими хлопцями, як він.

Повернулася Меліса з тарілкою печива. Ньюсом роздратовано здійняв на неї скрючену та пошрамовану аварією руку.

— Лісо, зараз ніхто з нас не налаштований на випічку.

Ось іще дещо, що Кет Макдональд збагнула про мегабагатіїв, цих доларових малюків, які змогли назбирати такі незбагненні суми грошей: вони завжди абсолютно впевнено висловлювалися від імені всіх присутніх.

Меліса зблиснула ледь помітною посмішкою Мони Лізи, крутнулась на підборах (це був майже пірует) і вийшла з кімнати. Висковзнула з кімнати. Їй було щонайменше сорок п’ять, але здавалася вона молодшою. Жінка не була сексі — нічого настільки вульгарного. Радше вона мала шарм Снігової королеви — це навіювало Кет думки про Інґрід Берґман[261]. Крижана вона чи ні, а чоловікам, як припускала Кет, хотілося дізнатися, як виглядатиме її позбавлене заколок волосся. Як виглядатиме її коралова помада, розмазана по зубах та щоці. Кет, що вважала себе товстункою, принаймні раз на день нагадувала собі не заздрити цьому гладенькому, холодному обличчю. Чи цій серцеподібній дупці.

Кет перейшла на інший бік ліжка та заходилася працювати з лівою ногою Ньюсома, аж доки він знову не заволав їй:

— Годі, цур тобі в зуби, ти що, хочеш мене вбити?

«Якби ти був іншим пацієнтом, я б пояснила тобі правду життя, — подумала вона. — Я б сказала тобі перестати шукати, де б можна було зрізати кути, бо таких місць немає. Навіть для шостої найбагатшої людини у світі. Якщо ти дозволиш, я допоможу, та, доки ти шукатимеш способи відкупитися від цієї погані, ти будеш сам-один».

Вона поклала подушечку йому під коліно. Схопила обвислі мішки, які до цього часу мали вже стати м’язами. Стала згинати ногу. Чекала, коли він закричить, аби вона спинилася. І вона спинилась. Бо п’ять тисяч доларів на тиждень складалися в чверть мільйона доларів на рік. А він знав, що купує і її мовчанку також? Як він міг не знати?

Тепер розкажи їм про лікарів — Женева, Лондон, Мадрид, Мехіко, і так далі, і тому подібне.

— Я був у лікарів по всьому світу, — розповідав він їм, промовляючи зараз до Райдаута. Преподобний усе ще не зронив ні слова, просто сидів на стільці з червоним підборіддям, надміру виголеною шиєю, яка нависла над застібнутою на всі ґудзики сорочкою сільського священика. Він носив великі жовті робочі черевики. Підошва одного з них торкалася чорної коробочки для обідів. — Краще було б провести телеконференцію, зважаючи на мій стан, але в моєму випадку це було неможливо. Тому, попри весь цей біль, я їздив особисто. Ми побували майже скрізь, правда ж, Кет?

— Справді так, — сказала вона, продовжуючи дуже повільно згинати ногу пацієнта. Ногу, якою б він уже давно ходив, якби не його дитяче ставлення до болю. Що за розбещена дитина. На милицях, так, але ж ходив. А через рік він би вже зміг викинути милиці геть. От тільки через рік він усе ще залишатиметься в цьому витворі мистецтва за дві тисячі доларів — лікарняному ліжку. А вона все ще буде з ним. Отримуватиме плату за мовчанку. Скільки буде достатньо? Два мільйони? Тепер вона казала собі це, хоча зовсім недавно була певна, що їй і половини мільйона вистачить, але відтоді вона підняла планку. У цьому плані гроші жахливі.

— Ми спілкувалися зі спеціалістами в Мехіко, Женеві, Лондоні, Римі, Парижі… де ще, Кет?

— Відні, — відповіла вона. — І, звісно ж, у Сан-Франциско.

Ньюсом фиркнув:

— Лікар казав мені, що я сам виробляю свій біль. Він казав, що це істерична конверсія. Щоб уникнути важкої роботи з реабілітації. Та він був пакі. Ще й педик. Педик пакі, як вам така комбінація? — Він коротко реготнув і втупився очима в Райдаута. — Я ж вас не образив, преподобний?

Райдаут заперечно похитав головою з боку в бік. Двічі. Дуже повільно.

— Це дуже добре. Годі, Кет, досить.

— Ще трохи, — припрошувала вона.

— Годі, я сказав. Більше я не можу витримати.

Вона дозволила нозі опуститись і заходилася працювати з його лівою рукою. Ньюсом був не проти. Він часто казав людям, що обидві його руки також зламані, але це — неправда. Ліву руку він просто вивихнув. Він також казав людям, що йому пощастило не опинитися в інвалідному візку, але переповнене різноманітними наворотами ліжко свідчило, що найближчим часом він не збирався скористатися цією удачею. Наворочене лікарняне ліжко було його інвалідним візком. Він їздив на ньому по всьому світу.

«Невропатичний біль. Це велика загадка. Можливо, нерозв’язна. Ліки більше не діють».

— Лікарі прийшли до консенсусу: я страждаю на невропатичний біль.

І боягузтво.

— Це велика таємниця.

І чудове виправдання.

— Можливо, нерозв’язна.

Особливо якщо і не намагаєшся.

— Ліки більше не діють, і лікарі не здатні мені допомогти. Ось чому я покликав вас сюди, преподобний Райдауте. Ваші рекомендації в сфері… е-е-е… зцілення… дуже вражають.

Райдаут підвівся. Кет тільки тепер побачила, що він дуже високий. А тінь за його спиною була ще вищою. Вона майже торкалася стелі. Очі, що глибоко запали в очниці, велично дивилися на Ньюсома. Священик мав харизму, щодо цього можна не сумніватися. Це її не здивувало, шахраям без неї ніяк, але Кет не розуміла, наскільки вона в нього сильна, аж доки старий не став перед ними на повний зріст. Дженсен навіть задер голову, щоб поглянути на нього. Краєм ока Кет помітила якийсь рух. Глянула вбік і побачила Мелісу, яка стояла у дверному прорізі. Отже, тепер тут зібралися всі, окрім кухарки Тоні.

За вікном вітер піднявся до пронизливого крику. Скло в шибках затремтіло.

— Я не зцілюю, — мовив Райдаут. Кет гадала, що він з Арканзасу — принаймні Ньюсомів «Гольфстрім IV» останньої моделі підібрав його саме там, — але його голос був позбавлений акценту. А ще він — неживий.

— Ні? — розчаровано глянув на нього Ньюсом. Ображено. Може, подумала Кет, трохи налякано. — Я відправив команду детективів, і вони запевнили мене, що в багатьох випадках…

— Я виганяю.

Кошлаті брови Ньюсома поповзли вгору:

— Перепрошую?

Райдаут підійшов до ліжка і став там, вільно склавши руки на рівні плоского паху. Глибоко посаджені очі похмуро дивилися на людину в ліжку.

— Я знищую паразита, який харчується скаліченим тілом, так само як дезінсектори знищують паразитів, термітів, наприклад, які пожирають будинок.

«Тепер, — подумала Кет, — я почула абсолютно все». Але Ньюсом був вражений. «Наче дитина, яка спостерігає за майстром гри в “Трикарткового Монті” [262] на розі вулиці».

— Ви одержимі, сер.

— Так, — погодився Ньюсом. — Саме це я і відчуваю. Особливо вночі. Ночі тягнуться… дуже довго.

— Кожен чоловік, кожна жінка, які страждають від болю, одержимі, але в деяких нещасливих випадках, таких як ваш, проблема йде глибше. Одержимість — не тимчасове явище, це постійний стан. І він погіршується. Лікарі не вірять у це, бо вони люди науки. Але ж ви вірите, хіба ні? Бо ви — той, хто страждає.

— Ще б пак, — видихнув Ньюсом. Кет, що сиділа на своєму стільці біля ліжка, стримувалася, аби не підвести очі вгору.

— У випадку такого нещастя біль відкриває лазівку демонічному богу. Він маленький, але небезпечний. Він харчується особливим типом болю, який виникає лише в певних, особливих людей.

«Геніально, — подумала Кет, — йому таке точно сподобається».

— Коли бог знаходить цю лазівку, біль стає агонією. Він харчується вами. Він жертиме вас, аж доки не висушить. Тоді він покине вас і піде геть.

Кет несподівано для себе бовкнула:

— І що ж це за бог такий? Точно не той, про якого ви проповідуєте. То Бог — любові. Принаймні, я росла з вірою в це.

Дженсен похмуро зиркнув на неї і затряс головою. Він точно очікував на спалах емоцій від боса… але кутики Ньюсомових уст розтягнулися в легенькій посмішці.

— Що ви скажете на це, отче?

— Я скажу, що існує багато богів. Насправді наш Господь, Великий Господь, править ними усіма, і те, що він знищить їх усіх Судного дня, — нічого не змінює. Маленьким богам поклонялися люди в усі часи. Вони мають силу, і наш Господь часом використовує її.

«Щоб перевірити», — подумала Кет.

— Щоб перевірити нашу силу та віру. — Він повернувся до Ньюсома та сказав йому щось таке, що дуже здивувало її. — Ви — людина великої сили та малої віри.

Ньюсом хоч і не звик чути критику, але все одно всміхнувся.

— Я не маю достатньо християнської віри, це правда, але я вірю в себе. А ще я вірю в гроші. Скільки ви хочете?

Райдаут знову посміхнувся, оголюючи маленькі зуби, які більше нагадували мініатюрні надгробки. Якщо він навідувався до дантиста, то це було багато-багато місяців тому. А ще він жував тютюн. У батька Кет, який помер від раку ротової порожнини, були такі ж знебарвлені зуби.

— Скільки ви заплатите, щоб звільнитися від болю, сер?

— Десять мільйонів доларів, — миттєво відповів Ньюсом. Кет почула, як зітхнула Меліса. — Але я став тим, ким я є зараз, не тому, що був невдахою. Якщо ви зробите те, про що казали, — вигнання, знищення, екзорцизм, називайте це, як хочете, — ви отримаєте гроші. Готівкою, якщо ви не проти провести тут ніч. Не зробите — не отримаєте нічого, окрім хіба що вашого першого та останнього перельоту туди й назад на приватному літаку. За це не треба платити. Зрештою, це я звернувся до вас.

— Ні, — повільно відповів Райдаут, стоячи так близько до ліжка, що Кет могла відчути запах нафталінових кульок, які недавно зберігали його костюмні брюки (напевно, його єдину пару, якщо він не мав іще одних штанів для проповіді) цілими. Ще вона відчувала сильний запах якогось мила.

— Ні? — Ньюсом здавався по-справжньому здивованим. — Ви кажете мені «ні»?

Він знову посміхнувся. Тепер це була таємна та доволі неприємна посмішка, яка виникала на його обличчі, коли він телефонував комусь або укладав угоди.

— Я збагнув. Ось таке от крутійство? Я розчарований, Преподобний Райдауте. Я справді вірив, що ви будете на рівні. — Мільйонер повернувся до Кет, і вона відсахнулася. — Ви, звісно, гадаєте, що я втратив глузд. Але ж я з вами не ділився результатами розслідувань, правда?

— Ні, — відповіла жінка.

— Жодного крутійства, — промовив Райдаут. — Я не здійснював вигнання вже п’ять років. Ваші детективи сказали вам про це?

Ньюсом не відповів. Він дивився на тонкого, дуже високого чоловіка з певним ніяковінням.

Дженсен запитав:

— Через те, що ви втратили сили? У такому разі навіщо ви приїхали сюди?

— Це Господня сила, а не моя, і я її не втратив. Але вигнання потребує великої енергії і великої сили. П’ять років тому в мене був серйозний серцевий напад, якраз після того, як я провів вигнання з однієї молодої дівчини, яка потрапила в жахливу автокатастрофу. Ми вижили, вона та я, але кардіолог, із яким я консультувався в Джонсборо, сказав, що коли я знову піддам себе такій напрузі, у мене може статися іще один напад. Цього разу — смертельний.

Ньюсом не без зусиль підняв викривлену руку до рота та промовив до Кет та Меліси комічним театральним шепотом:

— Здається, йому треба двадцять мільйонів.

— Усе, що мені треба, це сімсот п’ятдесят тисяч доларів.

Ньюсом вирячився на нього. Меліса спитала:

— Чому?

— Я — пастор церкви в Тітусвіллі. Вона називалась Церква Святої Віри. От тільки зараз там немає церкви. У наших краях дуже сухі літа. Величезна пожежа, ймовірно, почалася через кемперів. Мабуть, вони були п’яні. Тепер моя церква — це лише бетонний відбиток на землі та кілька обвуглених балок. Мої парафіяни змушені молитися на покинутій заправці біля платної автостради Джонсборо. Це дуже незручно зимовими місяцями, і там мало місця, щоб умістити всіх. Нас багато, але ми бідні.

Кет слухала з великим інтересом. Як для дурисвіта, це була гарна історія. Він правильно давив на жалість.

Дженсен, який усе ще мав тіло молодого атлета і розум магістра Гарварду, спитав про очевидне:

— Страховка?

Райдаут знову неквапно захитав головою: вліво-вправо, вліво-вправо, назад до центру. Він усе ще вивищувся над навороченим ліжком Ньюсома, мов сільський янгол-хранитель.

— Ми віримо в Бога.

— Краще б ви звернулися до «Олстейт», — сказала Меліса.

Ньюсом посміхався. Зважаючи на те, як напружено він лежав, Кет припускала, що він відчуває значний дискомфорт — Енді мав прийняти ліки ще півгодини тому, — але він ігнорував його: надто вже був зацікавленим. Він міг ігнорувати біль, і Кет давно вже знала про це. Якби він обрав боротьбу, то вистояв би. Він мав ресурси. Раніше жінка гадала, що її цей факт просто дратує, але після появи шахрая з Арканзасу збагнула, що просто розлючена. Така марнота.

— Я радився з місцевим будівельником — він не член моєї пастви, але має гарну репутацію і вже виконував для мене певну роботу та просив за це розумну ціну, — і він сказав мені, що відбудова церкви коштуватиме приблизно сімсот п’ятдесят тисяч доларів.

«Ага», — подумала Кет.

— Звісно, ми не мали таких фінансових ресурсів. Однак потім, буквально за тиждень після моєї розмови з містером Кірнаном, прийшов ваш лист з відеодиском. До речі, я його продивився з величезною цікавістю.

«Закладаюся, що подивилися, — думала Кет. — Особливо ту частину, в якій доктор з Сан-Франциско каже, що біль, пов’язаний з отриманими травмами, можна значно полегшити фізіотерапією. Суворою фізіотерапією».

Це правда, що близько дюжини лікарів на тому DVD розписувалися у власному безсиллі, але Кет вірила, що доктор Ділавар був єдиним, хто наважився говорити напряму. Вона здивувалася, коли дізналася, що Ньюсом дозволив записати це відео на диск, але з часу аварії шоста найбагатша у світі людина часто припускалася помилок.

— Ви заплатите мені необхідну для відбудови церкви суму, сер?

Ньюсом вивчав його. На лобі, якраз під лінією волосся, стали проступати маленькі крапельки поту. Скоро Кет дасть йому ліки, байдуже, попросить він про це чи ні. Біль справді був надто сильним; він не був, як вона гадала, вигаданим чи ще якимось, він просто був…

— А ви погодитеся не просити більше? Джентльменська угода. Нам не треба нічого підписувати.

— Так, — без жодних вагань відповів Райдаут.

— Хоча, якщо ви зможете прибрати біль — вигнати біль, — я, певне, зроблю певний внесок. Значний внесок. Те, що ви, здається, називаєте добровільною пожертвою.

— Це ваша справа, сер. Ми можемо почати?

— Не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні. Хочете, аби всі пішли геть?

Райдаут знову затрусив головою: вліво-вправо, вправо-вліво, знову прямо:

— Мені потрібен буде помічник.

«Фокусникам він завжди потрібен, — подумала Кет. — Це час тина шоу».

Надворі завив вітер, ущух, потім знову завив. Світло блимнуло. За будинком генератор (іще одна наворочена штука) ожив, а тоді стих.

Райдаут сів на край ліжка:

— Гадаю, містер Дженсен. Він мені видається сильним і швидким.

— Так і є, — відповів Ньюсом. — Він грав у футбол у коледжі. Фулбек. Відтоді не втратив форми.

— Ну… трохи, — скромно протягнув Дженсен.

Райдаут нахилився над Ньюсомом. Його темні, глибоко посаджені очі похмуро вивчали пошрамоване лице мільярдера.

— Дайте відповідь на одне моє запитання, сер. Якого кольору ваш біль?

— Зеленого, — сказав Ньюсом. Він зачаровано дивився на священика. — Мій біль — зелений.

Райдаут кивнув: вгору-вниз, вгору-вниз, знову прямо. Він не втрачав зорового контакту. Кет була переконана, що він із такою ж могильною серйозністю кивав би, якби Ньюсом сказав, що його біль — синій чи багряний, як казковий багряний людожер. Вона подумала зі страхом справжнього здивування: «Я можу зараз втратити контроль над собою. Справді можу. Це буде найдорожчий напад гніву в моєму житті, але все одно — я можу».

— А де він?

— Скрізь, — це пролунало майже як стогін.

Меліса зробила крок уперед, стурбовано зиркаючи на Дженсена. Кет бачила, як він кивнув, жестом наказуючи їй повернутися до дверей.

— Так, він любить створювати таке враження, — сказав Райдаут. — Але це не так. Сер, заплющте очі та зосередьтесь. Знайдіть свій біль. Не зважайте на оманливі крики, які він видає, — ігноруйте це дешеве черевомовство — і знайдіть його місце розташування. Ви можете це зробити. Ви повинні це зробити, якщо хочете, щоб усе пройшло успішно.

Ньюсом заплющив очі. З півтори хвилини кімнату не тривожив жоден звук, тільки вив вітер та бризкав дощ — наче хтось кидав жмені гравію об шибки. У Кет був старомодний механічний годинник, який батько подарував їй багато років тому на завершення школи медсестер, і коли вітер ненадовго затихав, вона чула його самозакохане цокання. І ще дещо: у дальньому кінці будинку старенька Тоня Мерсден наспівувала, прибираючи кухню наприкінці робочого дня: «Вирішило жабенятко оженитись, мммммм…» [263]

Нарешті Ньюсом промовив:

— Він у мене в грудях. Високо в грудях. Або на дні горла, якраз під трахеєю.

— Ви його бачите? Зосередьтесь!

Вертикальна зморшка виникла на лобі Ньюсома. Шрами на шкірі, яку здерло під час аварії, тремтіли по всі її довжині.

— Я бачу його. Він пульсує в такт мого серцебиття. — Його губи з відразою скривилися. — Він огидний.

Райдаут нахилився ближче.

— Це куля? Це ж вона, так? Зелена куля.

— Так. Так! Маленька зелена куля, що дихає!

«Прямо як саморобний тенісний м’ячик, який у вас або в рукаві, або в тій великій коробочці для обідів, преподобний», — подумала Кет.

І тут, наче вона подумки керувала ним (а не просто припускала, як розвиватиметься ця маленька, посередня п’єска), Райдаут сказав:

— Містере Дженсен, сер. Там під моїм стільцем лежить коробочка для обідів. Дістаньте її, відкрийте та станьте біля мене. Зараз вам більше не треба нічого робити. Просто…

Кет Макдональд зірвалася. Вона почула клацання у власній голові. Воно звучало так, наче Роджер Міллер[264] клацав пальцями перед вступом до «Короля Доріг».

Вона стала біля Райдаута та відштовхнула його плечем убік. Це було легко. Чоловік був вищим за неї, але Кет перевертала та піднімала пацієнтів майже половину свого життя, тому була сильнішою.

— Розплющте очі, Енді. Розплющте їх негайно. Погляньте на мене.

Приголомшений Ньюсом послухався. Меліса та Дженсен, який тепер тримав у руках коробку з обідом, мали стривожений вигляд. Одна з незмінних умов їхнього робочого життя — так само як і життя Кет, принаймні дотепер, — була не керувати босом. Це бос керує тобою. І ти вже точно не маєш шокувати його.

Та з неї було досить. Цілком імовірно, що вже за двадцять хвилин Кет доведеться повзти за світлом фар охопленими бурею дорогами до найближчого мотелю, та це не мало жодного значення. Вона більше не могла терпіти цього.

— Це все лайно, Енді, — мовила вона. — Чуєте мене? Лайно.

— Гадаю, тобі краще спинитися зараз, — відказав Ньюсом і осміхнувся — у нього були різні посмішки, і ця не віщувала нічого доброго. — Звісно, якщо хочеш зберегти роботу. У Вермонті є купа інших медсестер, які спеціалізуються на больовій терапії.

Певно, вона б і зупинилася, якби Райдаут не сказав:

— Дозвольте їй висловитися, сер.

Лагідність його голосу довела Кет до межі.

Вона нахилилася вперед, ближче до нього, і слова полилися з неї стрімким потоком.

— Останні шістнадцять місяців — відтоді як ваша дихальна система відновилася настільки, щоб можна було зайнятися фізіотерапією, — я бачила, як ви вилежуєтеся у своєму грьобаному дорогому ліжку й ображаєте власне тіло. Мене нудить від цього. Ви що, не розумієте, яка це удача: вам пощастило вижити, коли решта пасажирів того літака загинули? Яке це диво, що у вас не пошкоджено хребет, череп не розтрощив мозок, а тіло не згоріло — ні, не так: не спеклося, наче яблуко, — з ніг до голови? Ви б прожили чотири дні, щонайбільше два тижні, у пекельних муках. Натомість вас просто викинуло. Ви не перетворилися на овоч. Не стали паралітиком, хоча й поводитеся саме так. Ви не хочете працювати. Шукаєте легких шляхів. Хочете оплатити собі вихід із ситуації. Якби ви померли та потрапили до пекла, то першим ділом спробували б дати Сатані на лапу.

Дженсен і Меліса з жахом вирячилися на неї. У Ньюсома відвисла щелепа. Якщо з ним і говорили коли-небудь так, то це було дуже давно. Тільки Райдаут виглядав невимушено. Він єдиний зараз посміхався. Як батько, що всміхається до чотирирічної капризулі. Це бісило її.

— Ви б уже могли ходити. Бог свідок — я намагалася змусити вас це зрозуміти, і тільки Бог знає, скільки я — знову і знову — пояснювала вам, що потрібно робити, аби підняти вас із ліжка та поставити на ноги. Тільки доктор Ділавар із Сан-Франциско наважився сказати вам про це — тільки він один, — а ви на знак подяки обізвали його педиком.

— Він і був педиком, — зазначив Ньюсом. Його пошрамовані руки стислися в кулаки.

— Вам боляче, так. Так воно і є. Та це можна подолати. Я бачила, як люди долали це, і не раз, а багато. Та тільки не багатій, котрий намагається відкупитися від болю та сліз, потрібних для одужання, дзвінкою монетою. Але ви відмовляєтеся. Таке я також бачила, тому чудово знаю, що буде потім. Різноманітні шептуни та шахраї стікаються, наче п’явки до ноги пораненого в болоті. Часом шептуни приносять усілякі магічні креми. Часом — магічні таблетки. Цілителі приїжджають із голослівними заявами про велику Божу силу. Іноді це навіть приносить часткове полегшення. А чому б і ні, коли основна частина болю ховається в голові, витворена ледачим мозком, який розуміє тільки одне: для одужання потрібно пройти через біль.

Її голос затремтів, зриваючись на дитяче сопрано. Кет нахилилася до нього.

— Татку, мені боли-и-ить! Та полегшення ніколи не триває довго, тому що в м’язах нема тонусу, а сухожилля досі слабке. Кістки ще недостатньо зміцніли, щоб витримувати вагу. А коли ви телефонуєте цьому хлопцеві, щоб сказати, що біль повернувся, — якщо, звісно, здатні на це, — то знаєте, що він вам скаже? Що вам забракло віри. Проте якби ви помізкували над цим так, як над своїми підприємствами чи інвестиціями, то знали б, що у вас в горлі не сидить маленький живий тенісний м’ячик. Чорт забирай, Енді, ви надто старий, щоб вірити в Санта Клауса.

Тоня з ганчіркою, яка звисала з руки, підійшла до пройми дверей та стала біля Меліси, витріщившись широко розплющеними очима на Кет.

— Тебе звільнено, — промовив Енді майже доброзичливо.

— Так, — сказала Кет. — Звісно ж. От тільки це найкраще, що було зі мною за весь останній рік.

— Якщо ви звільните її, — втрутився Райдаут, — я також буду змушений піти.

Ньюсом витріщився на преподобного. Збитий із пантелику, він вигнув брови. Його руки почали розминати стегна та гомілки — як завжди, коли він зволікав із прийняттям знеболювального.

— Вона потребує напучування. Най святиться ім’я твоє, Господи, — Райдаут нахилився до Ньюсома, сплівши за спиною руки в замок. Він нагадував Кет стару ілюстрацію до Вашингтона Ірвінга — шкільного вчителя Ікабода Крейна. — Вона своє сказала. Можна тепер я висловлюся?

Ньюсом ще більше спітнів, та досі усміхався.

— Завдайте їй гарту. Порвіть, розтопчіть. Гадаю, я хочу це почути.

Кет сміливо поглянула священику в обличчя. Темні, запалі очі бентежили, та все ж вона не відвела погляду:

— Насправді я також.

Руки Райдаута все ще були складені за спиною, рожевий череп трохи просвічував крізь його тонке волосся, а довге обличчя набуло урочистого вигляду. Він оглядав її. А потім запитав:

— Ви ж самі ніколи не страждали, правда?

Кет відчула гостру потребу уникнути цього питання, просто відвести погляд, або і те, й інше одразу. Притлумила в собі це бажання:

— Коли мені було одинадцять, я впала з дерева та зламала руку.

Райдаут округлив губи й свиснув: одна немелодійна, майже глуха нота.

— Зламали руку, коли вам було одинадцять. О, певно, це були справжні тортури.

Вона почервоніла. Вона знала цю особливість себе й ненавиділа її, але не могла перекрити доступ жару.

— Принижуйте мене, скільки вам заманеться. Те, що я сказала, базується на роках роботи з пацієнтами, які страждають від болю. Це медична точка зору.

А зараз він скаже, що виганяв демонів, маленьких зелених божків чи ще щось там, ще коли я під стіл пішки ходила.

Та він цього не сказав.

— Не сумніваюся, — відповів священик. — І впевнений, що ви майстер своєї справи. Впевнений, що ви встигли надивитися на всіляких симулянтів та позерів. Ви добре знаєте їх. Ну а я добре знаю вас, міс, бо бачив багатьох таких, як ви. Зазвичай вони не такі гарненькі, як ви, — нарешті відгомін акценту: гарненькі прозвучало як гагненькі, — але їхня погорда щодо болю, який самі ніколи не відчували, який не здатні збагнути, завжди однакова. Вони працюють із лежачими хворими, пацієнтами, страждання яких варіюються від слабкого болю до палючої, нестерпної агонії. І через певний час це все починає виглядати перебільшенням та симуляцією, чи не так?

— Це зовсім не правда, — заперечила Кет. Що трапилося з її голосом? Він враз принишк.

— Ні? А коли ви згинаєте їхні ноги, а вони починають кричати на п’ятнадцяти — або навіть десяти градусах, — чи не з’являється у вас думка (спершу в глибині свідомості, а потім усе ясніше і чіткіше), що вони байдики б’ють? Відмовляються докласти зусиль? Може, навіть випрошують співчуття? Коли ви заходити в кімнату, а їхні обличчя бліднуть, чи не думаєте ви: «О, зараз мені знову доведеться мати справу з цим ледачим вайлом»? Чи не викликає у вас огиду — у вас, яка раз упала з дерева та зламала, прости Господи, руку, — що вони благають, аби їх поклали назад до ліжка чи щоб їм дали додаткову дозу морфію або ще чого?

— Це так несправедливо, — сказала Кет. Та її голос уже ледь відрізнявся від шепоту.

— Колись давно, коли ви ще були новенькою в цій справі, ви вміли розпізнавати агонію, — вів далі Райдаут. — У ті далекі часи ви б повірили у те, що побачите за кілька хвилин, бо в глибині душі знали, що там сидить лихий чужинець. Я б хотів, аби ви лишились і освіжили свою пам’ять… а заодно й уміння співчувати, яке ви давно втратили.

— Деякі з моїх пацієнтів справді плаксії. — Кет зухвало глянула на Ньюсома. — Певно, це звучить жорстоко, але правда часом дійсно є жорстокою. І дехто справді симулянт. І якщо ви не знаєте цього, то ви сліпий. Або дурний. Не вірю ні в одне, ні в інше.

Він уклонився, наче вона зробила йому комплімент, — на її думку, вона й справді його зробила.

— Звісно, я знаю. Але тепер, у глибині душі, ви вірите, що всі вони такі. Ви стали невразливою, наче солдат, який провів надто багато часу на полі бою. А на містера Ньюсома напали. Захопили. Демон, який сидить усередині нього, став таким дужим, що обернувся на бога, і я хочу, щоб ви побачили, як він вийде назовні. Гадаю, це суттєво покращить ваше ставлення. І впевнений, що це точно перемінить ваші погляди на біль.

— А якщо я захочу піти?

Райдаут посміхнувся.

— Ніхто не затримуватиме вас тут, міс Доглядальнице. Як і всі творіння Божі, ви маєте свободу вибору. Я не попрошу нікого утримувати вас, та й сам не робитиму цього. Та я не вірю, що ви — боягузка, просто зашкарубла. Закам’яніла.

— Ви — шахрай, — відповіла Кет. Розлючена, вона була на межі сліз.

— Ні, — відповів Райдаут м’яким голосом. — Коли ми залишимо цю кімнату — з вами або без вас, — містер Ньюсом звільниться від агонії, яка пожирає його. Біль залишиться, та, коли не буде агонії, містер Ньюсом зможе подолати його. Можливо, навіть із вашою допомогою, міс, якщо ви добре засвоїте цей урок покори. Ви все ще хочете піти?

— Я залишуся, — сказала вона. А потім додала: — Дайте мені коробку для обідів.

— Але… — почав було Дженсен.

— Віддайте її, — втрутився Райдаут. — Дайте їй обстежити її, як захоче. Але годі балачок. Якщо я справді збираюся зробити це, час починати.

Дженсен передав їй довгу чорну коробку для обідів. Кет відкрила її. Дружина якогось робітника могла б покласти всередину сендвічі для чоловіка та маленьку коробочку «Таппервеа» з фруктами, проте там лежала порожня пляшечка з чорного скла з великим горлом. Під конусоподібною кришкою, прикріпленою дротяним хомутом, які використовують у термосах, був аерозоль. І більше нічого. Кет обернулася до Райдаута. Витягла аерозоль і приголомшено подивилася на етикетку.

— Перцевий спрей?

— Перцевий спрей, — погодився Райдаут. — Не знаю, чи дозволений він у Вермонті — підозрюю, що все ж таки ні, — але там, звідки я родом, його можна придбати в кожному господарчому магазині. — Він повернувся до Тоні. — А ви?…

— Тоня Мерсден. Я готую для містера Ньюсома.

— Дуже приємно з вами познайомитися, мем. Перш ніж ми почнемо, мені потрібна ще одна річ. У вас є щось на кшталт ключки? Можливо, бейсбольна бита?

Тоня похитала головою. Пориви вітру знову посилилися; світло блимнуло, а генератор у гаражі за будинком щось буркнув.

— А як щодо мітли?

— О, так, сер.

— Сходіть по неї, будь ласка.

Тоня пішла. Запанувала тиша, якщо не брати до уваги вітру. Кет думала, що сказати, та нічого не лізло в голову. Прозорі краплинки поту стікали по вузьких щоках Ньюсома, пошрамованих внаслідок катастрофи. Усе стікали й стікали, як тоді, коли уламки «Гольфстріму» палали у зливі позаду нього.

Я ніколи не казала, що йому не боляче. Лишень те, що він міг би впоратися з болем, якби проявив хоча б половину тієї сили волі, якою послуговувався роками, доки створював свою будівельну імперію.

Але що, як вона помилялася?

Навіть якщо так, це зовсім не означає, що в ньому сидять живі тенісні м’ячики, які ссуть біль, наче вампіри — кров.

Не було ніяких вампірів, та й богів агонії ніяких не було… Проте коли вітер завив так моторошно, що весь будинок затремтів до кісток, така ідея видалася дуже навіть правдоподібною.

Тоня повернулася з мітлою. Вона мала такий вигляд, наче нею ніколи не підмітали нічого, окрім дрібної купки бруду з підлоги на совок. Нейлонові ворсинки були яскраво-синіми. Руків’я, що сягало чотирьох футів завдовжки, було виготовлено з пофарбованої деревини. Тоня з сумнівом тримала інструмент:

— Вам потрібно це?

— Гадаю, згодиться, — відповів той, хоча Кет не чула великої певності в його голосі. Їй спало на думку, що Ньюсом може бути не єдиним із присутніх у цій кімнаті, хто припускався прорахунків останнім часом. — Але краще дати її нашій скептичній доглядальниці. Не ображайтеся, міс Марсден, — у молоді швидші рефлекси.

Тоня нітрохи не здавалася ображеною — навпаки, у її вигляді відчувалося полегшення. Вона віддала мітлу, а Меліса взяла її, щоб передати Кет.

— І що я маю з нею робити? — поцікавилася Кет. — Їздити верхи?

Райдаут посміхнувся, виставляючи напоказ гнилі та зруйновані рештки зубів.

— Якщо до вас додому коли-небудь потрапляв кажан або єнот, ви здогадаєтеся, коли настане час. Тільки запам’ятайте: спершу щіткою, а вже потім — палицею.

— Гадаю, щоб добити його. А потому ви покладете його в баночку для зразків.

— Абсолютно точно.

— І поставите кудись на полицю, до решти своїх мертвих богів?

На це Райдаут не відповів нічого.

— Передайте, будь ласка, спрей містеру Дженсену.

Кет виконала прохання. Після чого Меліса запитала:

— А мені що робити?

— Дивіться. І моліться, якщо знаєте як. За мене та за містера Ньюсома. Щоб моє серце витримало.

Кет, яка вже передчувала, як він готується розігрувати серцевий напад, не сказала нічого. Просто відійшла від ліжка, стискаючи обома руками руків’я мітли. Скривившись, Райдаут сів до Ньюсома. Його коліна хруснули, і цей звук був схожим на постріл.

— Послухайте, містере Дженсен…

— Так?

— Ви матимете час — ми оглушимо його, — та все ж раджу діяти швидко. Так само швидко, як колись на футбольному полі, згода?

— Хочете, щоб я облив його сльозогінним газом?

Райдаут знову коротко всміхнувся, і тут Кет спало на думку, що вигляд у чоловіка справді хворобливий.

— Ні, не сльозогіний — таке заборонено навіть там, звідки я родом, — та ідею ви вловили, так. А тепер, будь ласка, тиша.

— Хвилиночку. — Кет поставила мітлу біля ліжка та запустила руки спершу в лівий, а потім і в правий рукав, та не знайшла нічого, крім простої бавовняної сорочки та кістлявої плоті під нею.

— У рукаві немає нічого, міс Кет. Обіцяю.

— Швидше, — простогнав Ньюсом. — Мені погано. Мені завжди погано, та від грьобаної грози стає ще гірше.

— Тихо, — велів Райдаут. — Усі замовкніть.

Усі замовкли. Райдаут заплющив очі. Його губи повільно рухалися. Годинник Кет відрахував двадцять секунд, потім — тридцять. Піт зволожив її руки. Вона витерла їх об светр, а потім знову взяла мітлу. «Ми виглядаємо як люди, що зібралися біля смертного ложа», — подумала вона.

Там, надворі, у ринвах завивав вітер.

Райдаут розплющив очі й нахилився до Ньюсома.

— Господи, диявол сидить усередині чоловіка цього. Чужинець, що пожирає плоть його та кістки. Допоможи мені вигнати його, як Сину Своєму, що виганяв демонів із чоловіка в землі Гадаринській. Допоможи мені заговорити до маленького зеленого бога агонії, що сидить усередині Ендрю Ньюсома, голосом твоїм незборимим.

Він нахилився ще ближче. Він охопив пальцями покрученої артритом руки горло Ньюсома, наче мав намір задушити його. Нахилився ще ближче та засунув два пальці другої руки мільйонерові в рота. Скрутив їх і потягнув униз щелепу.

— Виходь, — мовив він. Він наказував, та його голос лишався м’яким. Шовковим. Майже улесливим. Від нього на спині та руках Кет повстали сироти. — Виходь в ім’я Ісуса. Виходь в ім’я всіх святих і мучеників. Виходь в ім’я Господа, який дозволив тобі увійти, а тепер велить вийти. Виходь на світло. Покинь свою обжерливість і виходь.

Нічого не сталося.

— Виходь в ім’я Ісуса. Виходь в ім’я всіх святих і мучеників. — Його рука трішки зігнулася, і Ньюсом захрипів. — Ні, не йди глибше. Ти не сховаєшся, маленький дияволе. Виходь на світло. Ісус велить тобі. Святі й мученики велять тобі. Господь велить тобі перервати трапезу плоттю чоловіка цього та вийти.

Холодна рука схопила Кет за передпліччя, від чого жінка мало не скрикнула. Це була Меліса. Очі широко розплющені. Нижня щелепа відвисла. Шепіт домогосподарки був шорстким, наче наждачний папір.

— Дивись.

У горлі Ньюсома, над рукою Райдаута, яка нещільно охоплювала шию хворого, з’явилася пухлина розміром із воло. Вона повільно рухалася до рота. Кет у житті не бачила нічого такого.

— Добре, — ледь не наспівував Райдаут. Піт заливав його обличчя, комір його сорочки зіжмакався та потемнів. — Виходь. Виходь на світло. Ти вже нажерся, маленький виплодку темряви.

Вітер перейшов на крик. Дощ, який уже наполовину обернувся на град, тарабанив по шибках, наче уламки бомби. Блимнуло світло, і пролунав тріск.

— Господь дозволив тобі увійти, а тепер повеліває вийти. Ісус велить тобі вийти. Святі та мученики…

Райдаут відпустив горло Ньюсома, відсмикнувши руки, наче доторкнувся до чогось гарячого. Та рот Ньюсома не закрився. Більше того: він відкрився ще ширше, спершу ніби в глибокому позіханні, а потім — у німому лементі. Його очі закотилися, а ноги затрусилися. З нього полилася сеча, та простирадло під ним потемніло, наче вологий комір Райдаута.

— Годі, — втрутилася Кет і рушила вперед. — Він же б’ється в корчах. Ви маєте припи…

Дженсен різко відтягнув її назад. Вона обернулася і побачила, що його обличчя, зазвичай рум’яне, стало блідим як смерть.

Щелепа Ньюсома відвисла майже до грудної клітини. Нижня частина його обличчя розпливлася в грандіозному позіханні. Кет почула, як скронево-щелепні зв’язки заскрипіли, наче колінне сухожилля під час інтенсивної фізіотерапії, — звук нагадував скавучання старого шарніра. Світло в кімнаті вимкнулось, ввімкнулось, вимкнулось і знову ввімкнулось.

— Виходь! — кричав Райдаут. — Виходь!

У темряві рота Ньюсома, за зубами, виникло щось міхурчасте, вкрите волосинками. Воно пульсувало.

Дзвінкий удар, тріск — і шибка розбилася на друзки. Кухлики з кавою впали на підлогу й також розбилися. Раптом у кімнату влетіла гілка. Світло згасло. Генератор увімкнувся знову. Цього разу не бурчав, а рівномірно гудів. Коли світло повернулося, Райдаут лежав біля Ньюсома — руки розкидані в різні боки, а обличчя встромлене у вологу пляму на простирадлі. З розчепіреного рота Ньюсома щось сочилося, і зуби чоловіка лишали сліди на безформному тілі, прикрашеному маленькими зеленими шипами.

«Ні, не тенісний м’ячик, — подумала Кет, — радше м’ячик «куш» [265], яким люблять гратися дітлахи».

Тоня побачила це й побігла назад у коридор. Жінка низько опустила голову і, сплівши руки на потилиці, закрила вуха передпліччями.

Зелена штукенція впала Ньюсому на груди.

— Пирсни на нього! — крикнула Кет до Дженсена. — Пирсни, доки він не втік.

Так. А тоді вони запхають його в баночку для зразків і щільно закрутять кришку. Дуже щільно.

Розплющені очі Дженсена світилися порожнечею. Він був схожим на сновиду. Вітер повіяв у кімнату та скуйовдив його волосся. Зі стіни впала картина. Дженсен протягнув уперед руку з аерозолем і натиснув на пластмасову кнопку. Почувся свист, а потім чоловік підскочив, репетуючи. Він спробував повернутися (певно, щоб утекти, як Тоня), але перечепився та впав на коліна. Кет була надто приголомшеною, щоб поворухнутися — не могла навіть підняти руку, — але якась частина її мозку досі функціонувала, адже вона одразу збагнула, що трапилося. Дженсен повернув аерозоль до себе, і замість того, щоб знешкодити перцевим газом зелену штуку, яка зараз повзала по волоссю непритомного преподобного Райдаута, він пирснув ним собі в очі.

— Не пускайте його до мене! — волав Дженсен. — Він наосліп відповз від ліжка. — Я нічого не бачу, не пускайте його до мене!

Вітер перейшов у шквал. Сухе листя легко відірвалося від гілляки, яка залетіла крізь вікно, і закружляло кімнатою. Зелена штука впала на підлогу зі зморшкуватої, обпаленої сонцем потилиці Райдаута.

Кет почувалася так, наче опинилася під водою. Вона замахнулася на мерзоту щетинистим кінцем мітли, але не влучила. Штукенція зникла під ліжком — вона навіть не котилася, а ковзала підлогою.

Дженсен повз уперед і намацав головою стіну, за крок від якої був вихід.

— Де я? Я нічого не бачу!

Ньюсом сидів і приголомшено роззирався навкруги.

— Що відбувається? Що трапилося?

Мільярдер відштовхнув від себе голову преподобного Райдаута, і той м’яко сповз із ліжка на підлогу.

Меліса нахилилася над ним.

— Не роби цього! — крикнула Кет, та було вже запізно.

Кет не знала, чи була та штукенція справді богом, чи просто дивним різновидом п’явки, але мерзота була напрочуд швидкою. Вона вискочила з-під ліжка, перекотилася через плече Райдаута, стрибнула Мелісі на руку та полізла вгору. Жінка намагалася скинути її, але марно. «На тих маленьких шипах якась липка речовина, — сказала частина мозку Кет, яка досі працювала, тій — значно більшій, — яка вже відключилася. — Наче клей на лапках мухи».

Меліса бачила, звідки вилізла та бридота, тому навіть у стані критичної паніки чинила мудро та затулила рота обома руками. Штукенція скочила їй на шию, перелізла через щоку й приземлилася на ліве око. Вітер завив, і Меліса разом з ним. Крик жінки втілював таку міру болю, яка б не вписалася в десятибальну шкалу болю, наявну в лікарнях. Агонія Меліси перевалювала за сто — так страждає людина, яку варять заживо. Вона відступила назад, упиваючись нігтями в чудовисько на оці. Воно пульсувало все швидше, і Кет почула низький, плавний звук, доки штукенція продовжувала обід. То було плямкання.

«Йому байдуже, кого пожирати», — подумала Кет. Вона збагнула, що наближається до волаючої, поглинутої болем жінки.

— Зупинись! Мелісо, ЗУПИНИСЬ!

Меліса не зважала. Вона й далі задкувала. Жінка перечепилася через гілляку, що завітала на гостину до кімнати, та поповзла далі. Кет стала біля неї на коліно і вдарила мітлою прямо по обличчю Меліси. Якраз туди, де почвара поїдала око нещасної.

Хлюп — і мерзота з’їхала вниз по щоці, лишаючи по собі смуги липкого слизу. Вона поповзла по вкритій листям підлозі до гілки, під якою хотіла заховатися, як під ліжком. Кет схопилася на ноги й наступила на потвору. Відчула, як вона розплющилася під її важкими черевиками «Нью Беленс». Зеленкувата юшка розлетілася в різні боки, наче Кет наступила на повітряну кульку зі шмарклями.

Кет знову опустилася на підлогу, цього разу — на обидва коліна, та обійняла Мелісу. Спершу жінка пручалася, і Кет відчула, як кулак ледь зачепив її вухо. Урешті Меліса заспокоїлася та, важко дихаючи, запитала:

— Воно зникло? Кет, воно зникло?

— Мені краще, — вражено мовив Ньюсом десь позаду них — наче з іншого світу.

— Так, воно зникло, — відповіла Кет. Вона уважно вдивлялася в обличчя Меліси. Око, на яке приземлилася мерзота, налилося кров’ю, але загалом виглядало нормально. — Ти можеш бачити?

— Так. Трішки туманно, та потроху роз’яснюється. Кет… цей біль… це наче кінець світу.

— Хто-небудь, промийте мені очі! — репетував Дженсен. У його голосі звучало обурення.

— Промий свої очі сам, — весело сказав Ньюсом. — У тебе ж є дві здорові ноги, чи не так? Гадаю, в мене також будуть, коли Кет поверне їх до робочого стану. Хто-небудь, гляньте, що з Райдаутом. По-моєму, цей мудило відкинув копита.

Меліса все ще витріщалася на Кет одним блакитним, а іншим — червоним і сльозливим оком.

— Той біль… Кет, ти просто не уявляєш собі цього болю.

— Насправді, — відповіла Кет, — уявляю. Тепер.

Вона залишила Мелісу сидіти біля гілки, а сама підійшла до Райдаута. Спробувала знайти пульс, але їй не вдалося. Не було навіть лихоманливого тремтіння серця, яке все ще намагається вижити. Здавалося, страждання Райдаута завершилися.

Генератор заглох.

— Блядь, — прокоментував це Ньюсом, усе ще весело. — Я заплатив сімдесят тисяч доларів за той шматок японського лайна.

— Хто-небудь, промийте мені очі! — ревів Дженсен. — Кет!

Кет розтулила рота, щоб відповісти, але передумала. У темряві, яка поглинула кімнату, щось заповзло їй на руку.

Для Расса Дора