Ярмарок нічних жахіть

Потойбіччя

Гадаю, з настанням старості більшість людей схильні думати про те, Що Буде Потім. А оскільки мені зараз під сімдесят, я також міркую про це. Декілька моїх оповідань і навіть один роман («Відродження») зачіпали це питання. Не можу сказати, що вони «розібралися з ним», бо це передбачає висновок, але ж хіба хоч хто-небудь із нас може зробити його? Ще ніхто не надсилав по мобільному відео з країни смерті. Звісно, є віра (і цілі гори книжок на тему «Небеса — реальні»), але ж віра за своїм визначенням є переконанням без доказів.

Якщо резюмувати це все, то лишається альтернатива. Або там є Щось, або там нема Нічого. Якщо правдивим є останній варіант, то питання закрито. Але якщо попередній, то перед нами відкриваються міріади можливостей і небеса, пекло, чистилище та реінкарнація — на вершині Потойбічного Хіт-Параду. Чи, можливо, ви отримаєте те, у що вірили, що отримаєте. Імовірно, наш мозок обладнаний глибоко вмонтованою програмою «виходу», яка вмикається тоді, коли решта системи починає вимикатися і ми готуємося сісти на той останній потяг. Як на мене, то всі повідомлення про навколосмертний досвід підтверджують цю думку.

Чого б мені справді хотілося — я гадаю, — то це нагоди пройти через усе знову, наче у фільмах про занурення у свідомість, щоб знову насолодитися приємними моментами та правильними рішеннями, таким як весілля з моєю дружиною чи народження нашої третьої дитини. Звісно, довелося б також шкодувати про хибні рішення (а помилок я також наробив), але хто б не хотів знову пережити свій перший хороший поцілунок чи мати змогу розслабитися і просто насолоджуватися своїм весіллям, яке минуло в нервовій гарячці?

Ця історія — не про таке повернення, не зовсім, але роздуми про цю можливість наштовхнули мене на думку написати про потойбіччя однієї людини.

Причина того, що фантастика лишається таким життєво важливим і потрібним жанром, полягає в тому, що вона може порушувати проблеми, недоступні реалістичній прозі.

Вільям Ендрюс, інвестиційний банкір із «Ґолдман Сакс»[114], помирає увечері 23 вересня 2012 року. Ця смерть не була несподіваною; його дружина та дорослі діти сидять біля ліжка. Увечері, коли жінка ненадовго опиняється на самоті, подалі від постійного потоку родичів та співчутливих гостей, вона телефонує своїй давній подрузі, яка все ще живе в Мілвокі. Саме Саллі Фріман познайомила її з Біллі, і якщо хтось і заслуговує дізнатися, як минули останні шістдесят секунд їхнього тридцятирічного шлюбу, то це Саллі.

— Через ліки він був непритомним майже весь останній тиждень, але перед кінцем отямився. Його очі розплющились, і він побачив мене. Посміхнувся. Я взяла його за руку, і він трохи стис її у долоні. Я нахилилася поцілувати його в щоку. А коли випросталася, він уже покинув цей світ. — Вона годинами чекала, щоб сказати це, і тепер, коли це врешті сталося, вдова залилася слізьми.

Її припущення, що передсмертна посмішка чоловіка була звернена до неї, — доволі природне, але хибне. Коли він дивиться на дружину та дітей — вони видаються йому неймовірно високими істотами з янгольсько-міцним здоров’ям, що населяють світ, який він зараз покине, — Білл відчуває, що біль, із яким він жив понад вісімнадцять місяців, покидає тіло. Страждання виливаються з нього, наче помиї з відра. Тож він посміхається.

Біль іде, мало що лишаючи по собі. Чоловік стає легким, немов пушинка. Дружина бере його за руку, спускаючись із високого та здорового світу. Зібравши крихти сили, Білл стискає її пальці. Вона нахиляється. Збирається поцілувати його.

Перш ніж губи торкаються Біллової шкіри, у центрі його поля зору виникає діра. Це не чорна діра, а біла. Вона розширюється, стираючи єдиний світ, який він знав із 1956 року. Відтоді як народився в лікарні округу Гемінфорд у Небрасці. Протягом останнього року Білл прочитав купу всього про перехід від життя до смерті (він працював за комп’ютером, добросовісно видаляючи історію відвідувань, щоб не засмучувати Лінн, яка ніколи не втрачала свого ірраціонального оптимізму). І хоча більша частина прочитаного вразила його своєю тупістю, феномен «білого світла» видавався йому вельми правдоподібним. З одного боку, про нього згадувалося в усіх культурах світу, а з іншого — він мав під собою невеличке наукове підґрунтя. Одна із теорій, із якою він ознайомився, припускала, що поява білого світла пов’язана з раптовим припиненням подачі крові в мозок. За іншою версією, більш елегантною, мозок здійснює останню перевірку в пошуках відчуття, яке можна порівняти з помиранням.

Або ж це може бути просто фінальним феєрверком.

Чим би воно не було, Білл Ендрюс зараз переживав саме це. Біле світло стирало родину, простору кімнату, із якої помічники гробаря скоро вивезуть його вкрите простирадлом мертве тіло. Під час пошуків він познайомився з абревіатурою НСД, за якою ховався навколосмертний досвід. Багато хто описував, що біле світло стане тунелем, у кінці якого кличуть до себе вже померлі члени родини або друзі, або янголи, або Ісус, або ще якесь милосердне божество.

Білл не очікує на комітет із зустрічей. Він очікує на фінальний феєрверк, що розтане перед пітьмою забуття, але нічого такого не трапляється. Коли блиск тьмяніє, він опиняється ані в раю, ані в пеклі. Він у коридорі. Чоловік припускає, що це, напевно, чистилище. Коридор, пофарбований у промисловий зелений колір, із брудною потертою плиткою на підлозі, цілком міг би видатися чистилищем, якби тягнувся безкінечно. Натомість він закінчується через двадцять футів перед дверима з табличкою: АЙЗЕК ГАРРІС. МЕНЕДЖЕР.

Білл постояв із хвилину на місці, оцінюючи себе. Він носив піжаму, коли помер (чи вважав, що помер), і був босим, але тепер немає навіть натяку на рак, який, скуштувавши якось його тіла, вгризся в нього всіма зубами, не залишаючи нічого, окрім шкіри та кісток. Він, здавалося, повернувся до тієї ваги, яка була звичною для нього до нападу раку (190 фунтів включно з невеликим черевцем). Він мацає себе за зад та поперек. Пролежні зникли. Гарно. Робить глибокий вдих і видихає повітря, не заходячись надривним кашлем. Ще краще.

Він проходить трохи вперед по коридору. Ліворуч висить вогнегасник із дивним гаслом над ним: «Краще пізно, ніж ніколи!» На стіні праворуч — дошка оголошень, до якої хтось причепив кілька старомодних фото з необрізаними краями. А зверху — написаний від руки заголовок: «КОРПОРАТИВНИЙ ПІКНІК 1956 РОКУ! ЯК ЖЕ ВЕСЕЛО НАМ ТОДІ БУЛО!

Білл вивчає фото з усміхненими директорами, секретарями, офісними працівниками та замурзаними морозивом дітлахами, що весело вовтузяться. Он хлопці смажать барбекю (один із них натягнув на голову смішний кухарський ковпак), там народ кидає підкови, а он там хтось грає у волейбол, поки ще хтось плаває у річці. Хлопці вдягнені в купальні костюми, непристойно короткі та вузькі з точки зору людини двадцять першого століття. Живота немає майже ні в кого. «Статура в них, як у п’ятдесяті», — думає Білл. Дівчата носять ті старомодні суцільні купальники, у стилі Естер Вільямс[115]. Здається, що в дівчат у такому вбранні замість сідниць — суцільна випуклість над стегнами. Усі п’ють пиво. Їдять хот-доги. Усі виглядають так, наче проводять час абсолютно прекрасно.

На одній із фотографій батько Річчі Бленкмора простягає Еннмарі Вінклер підсмажену зефірку. Це смішно, бо батько Річчі був водієм автобуса та ніколи в житті не ходив на корпоративні пікніки. Еннмарі була дівчиною Біллі в коледжі. На іншому фото він бачить Боббі Тісдейла, хлопця, який був його одногрупником у коледжі на початку сімдесятих. Боббі, що називав себе Тіз Мудрець, помер від серцевого нападу, коли йому було тільки тридцять. Імовірно, у 1956 році він уже народився, але ще тільки ходив до дитячого садка або першого класу і ніяк не міг пити пиво на березі Якогось Озера. На цьому фото Мудрецю було близько двадцяти років — той вік, коли його знав Білл. На третьому фото мама Едді Скарпоні легко підкидає волейбольний м’яч. Едді став найкращим другом Білла, коли той переїхав із Небраски до Парамуса в Нью-Джерсі, а Джина Скарпоні — він колись мигцем бачив, як вона засмагала на задньому подвір’ї в самих тоненьких білих трусиках, — була однією з найулюбленіших фантазій Білла, коли він міг дозволити собі тільки мастурбацію.

Хлопець у кухарському ковпаку — це Рональд Рейган.

Білл дивиться уважніше, його ніс майже притискається до чорно-білого зображення. Жодних сумнівів. Сороковий президент Сполучених Штатів перевертає бургери на корпоративному пікніку.

Що це за корпоратив такий?

І де це, врешті-решт, Білл сам?

Ейфорія через звільнення від болю минає. Замість неї з’являється відчуття зростаючого дискомфорту та зсуву. Знайомі обличчя на фото збивають із пантелику, а від того факту, що з більшістю з них він ніколи не зустрічався, стає ще гірше. Чоловік озирається і бачить сходи, що ведуть до інших дверей. На них видніються великі червоні літери: «ЗАЧИНЕНО». Отже, залишається тільки кабінет містера Гарріса. Білл спускається до нього, вагається, а тоді стукає.

— Відчинено.

Білл заходить. Біля заваленого паперами столу стоїть чоловічок у мішкуватих штанах з високою талією на підтяжках. У нього прилизане каштанове волосся з проділом посередині. Він носить окуляри з тонкою оправою. На стінах висять рахунки та вирізані з журналів вульгарні фото оголених жіночих ніг, через що Білл згадує вантажну компанію, в якій працював батько Річчі Бленкмора. Білл був там кілька разів із Річчі, і диспетчерська станція виглядала точнісінько так само.

Якщо вірити календарю на стіні, сьогодні березень 1911 року. Це не менш безглуздо, ніж 1956 рік. Ліворуч від Білла двері. Праворуч також. Вікон немає, але зі стелі виходить і зависає над кошиком для білизни фірми «Дандукс» скляна труба. Кошик переповнений, і видається, що гора жовтих папірців — це знову якісь рахунки. Чи, може, якісь нотатки-нагадування. На кріслі перед столом папери звалені в купу двофутової висоти.

— Білл Андерсон, так? — Чоловік усівся за стіл. Потиснути руку не пропонує.

— Ендрюс.

— Ясно. А я Гарріс. Ось ви і знову тут, Ендрюсе.

Що ж, зважаючи на всі дослідження Білла про смерть, ця репліка має сенс. Яке полегшення. Хіба що йому доведеться повертатися в образі скарабея чи іще чогось бридкішого.

— Отже, це реінкарнація? У цьому вся штука?

Айзек Гарріс зітхає.

— Ви постійно запитуєте мене те саме, і я завжди даю вам одну відповідь: «Не зовсім».

— Я ж мертвий, так?

— Ви відчуваєте себе мертвим?

— Ні, але я бачив біле світло.

— Ну звісно, знамените біле світло. Ось де ви були, а ось де ви є. Заждіть хвильку.

Гарріс недбало проглядає папери на своєму столі, не знаходить того, що йому потрібно, і починає висовувати шухляди. Витягає ще кілька папок і бере одну з них до рук. Відкриває, гортає одну-дві сторінки та киває.

— Просто освіжаю деякі деталі для себе. Ви ж інвестиційний банкір?

— Так.

— Маєте дружину та трьох дітей? Двоє синів та донька?

— Правильно.

— Даруйте, але я спілкуюся з сотнями подорожніх, важко запам’ятати всіх. Я постійно збираюся упорядкувати всі ці папки, та це насправді робота секретарки, а оскільки вони жодного разу не направили до мене…

— Хто такі вони ?

— Навіть не уявляю. Вся комунікація здійснюється через трубу. — Чоловік плескає по ній. Труба хитається і через секунду заспокоюється. — Працює на стисненому повітрі. Найсучасніше обладнання.

Білл піднімає папки з крісла та дивиться на людину за столом, брови здійняті в німому запитанні.

— Поставте їх на підлогу та й по всьому. Поки що я роблю саме так. Одного дня я справді все тут упорядкую. Якщо тут існують дні. Мабуть, що існують, так само як і ночі, але хто може бути в цьому певним? Ви, мабуть, помітили, що тут немає вікон. Годинників, до речі, теж.

Білл сідає.

— Чому ви кличете мене подорожнім, якщо це не реінкарнація?

Гарріс відкидається в кріслі, сплітаючи руки за головою. Він дивиться на пневматичну трубу, що, можливо, й справді була певний час найсучаснішим обладнанням. Скажімо так, десь у 1911 році. Проте Біллі припускає, що таку штуку використовували і в 1956 році.

Гарріс трясе головою і крехче, хоч і не від зачарування.

— Якби ви тільки знали, як із вами, хлопці, буває важко. Згідно з даними, це вже ваш п’ятнадцятий візит сюди.

— Я в житті своєму ніколи тут не був, — відповідає Білл, а потім обмірковує сказане. — Хіба що це не моє життя, так? Це моє потойбічне життя.

— Насправді, моє. Ви подорожній, а не я. Ви та інші дурбелики, які сновигають туди-сюди. Ви оберете двері й підете. Я залишусь. Тут немає вбиральні, бо мені більше не треба випорожнюватися. Тут немає ліжка, бо мені більше не треба спати. Усе що я роблю, це сиджу тут і точу ляси з вами, мандрівними телепнями. Ви приходите, ставите ті самі запитання, а я даю ті самі відповіді. Ось таке моє потойбічне життя. Захопливо звучить?

Білл, який у процесі своїх досліджень зіткнувся з усіма теологічними тонкощами, припускає, що мав рацію, ще коли був в коридорі.

— Ви говорите про чистилище?

— О, безсумнівно. Єдине питання, яким я переймаюся, це: «Скільки ще я тут пробуду?» Хотів би я сказати, що збожеволію тут, та я дуже сумніваюся, що зможу це зробити, так само як і поспати чи посрати. Знаю, що моє ім’я для вас нічого не означає, але ми це вже раніше обговорювали — не щоразу, коли ви приходили, але часто. — Чоловік махає рукою так сильно, що рахунки, пришпилені до стіни, починають тріпотіти. — Це і є чи був — не впевнений, як буде правильно, — мій земний кабінет.

— У 1911-му?

— Саме так. Білле, я б спитав у вас, чи знаєте ви, що таке «вікторіанська блюза», та мені відомо, що ні, тому я просто скажу, що це жіночий одяг. На початку століття ми з моїм компаньйоном, Максом Бланком, були власниками підприємства, яке називалося «Тріангл Шортвейст Факторі». Вигідний бізнес, але жінки, які працювали на нас, були постійним шилом у сраці. Вічно шастали покурити і, що ще гірше, крали речі, які вони могли покласти в сумочки або сховати під спідницями. Тож ми тримали їх під замком протягом усієї зміни та обшукували, перш ніж вони йшли геть. Одним словом, якось те кляте місце зайнялося. Ми з Максом втекли, спустившись з даху. А от більшості жінок так не пощастило. Хоча, будьмо чесними, винними були всі. Паління на фабриці було verboten, та більшість з них усе одно палили. І пожежа почалася саме через недопалок. Так сказав начальник пожежної служби. Нас із Максом було засуджено за ненавмисне вбивство і виправдано.

Білл пригадує вогнегасник у коридорі та напис над ним: «Краще пізно, ніж ніколи». Він думає: «Вас визнали винним на апеляційному слуханні, містере Гаррісе. Інакше вас би тут не було».

— Скільки жінок загинуло?

— Сто сорок шість[116], — відповідає Гарріс. — І я жалкую за кожною з них, містере Андерсоне.

Білл не завдає собі клопоту підправляти неправильно вимовлене ім’я. Двадцять хвилин тому він помирав у ліжку, а тепер зачаровано слухає стару історію, яку ніколи раніше не чув. Принаймні, він її не пригадує.

— Невдовзі після того, як ми з Максом спустилися пожежними сходами, жінки масово кинулися на них. Бісова конструкція не витримала такої ваги. Вона зламалася, і дві дюжини працівниць упали на бруківку з висоти сотні футів. Усі вони померли. Ще сорок вискочило з вікон дев’ятого та десятого поверхів. Дехто лишився у вогні. Усі вони також померли. Пожежники приїхали з рятувальними сітками, та жінки прорвали їх і все одно розбилися. Вони лускали на тротуарі, наче міхури з кров’ю. Жахливе видовище, містере Андерсоне, жахливе. Інші стрибали в ліфтові шахти, але більшість… просто… згоріли.

— Як одинадцяте вересня, тільки жертв менше.

— Ви завжди так кажете.

— І тепер ви тут.

— Таки-так. Часом мені стає цікаво, скільки ще чоловіків сидять у таких ось офісах. І жінок. Не сумніваюся, жінки також тут є. Я завжди виступав за прогрес, тож не бачу жодних перешкод, які б завадили жінкам посідати нижчі керівні посади, і то бездоганно. Усі ми відповідаємо на ті самі запитання, наново відправляємо тих самих подорожніх. Ви можете подумати, що тягар зменшується, коли хто-небудь із вас надумає вийти у двері праворуч, а не в ось ті, — він указав ліворуч, — але ні. Ні. З труби вивалюється свіженький тубус — зууп, — і замість старого придурка я отримую нового. Іноді двох. — Він нахиляється вперед і з притиском каже: — Це гівняна робота, містере Андерсоне!

— Я Ендрюс, — відповідає Білл. — І слухай, мені справді прикро, що ти почуваєшся саме так, але Господи, візьми на себе хоч якусь відповідальність за свої вчинки, чоловіче! Сто сорок шість жінок! А ти замкнув двері.

Гарріс гепнув кулаком об стіл.

— Та вони ж нас обкрадали як стій-дивись! — Він бере до рук папку і трусить нею перед Біллом. — І це ще ти говориш! Ха! Чиє б нявчало, а твоє б мовчало! «Ґолдман Сакс»! Шахрайство з цінними паперами! Прибутків — на мільярди, а податків — на мільйони. Усього-на-всього на мільйони! Вам не спадає на думку словосполучення «мильна бульбашка на ринку нерухомості»? Довірою скількох клієнтів ви зловживали? Скільки людей втратили заощадження, які збирали все життя, через вашу жадібність та недалекоглядність?

Білл розуміє, про що говорить Гарріс, але всі ці махінації (ну… більша частина з них) відбувалися на значно вищих рівнях. І так само, як і інші, він був шокований, коли ситуація вийшла з-під контролю. Він поривався сказати, що все ж таки між зубожінням і спаленням заживо є велика різниця, але навіщо сипати сіль на рану? Крім того, це звучало б надто самовдоволено.

— Облишмо це, — каже він. — Якщо у вас є необхідна для мене інформація, чому б вам нею не поділитися. Введіть мене в курс справи, і я вам більше не мозолитиму очі.

— Це не я курив тоді, — промовляє Гарріс низьким, задумливим голосом. — Це не я кинув сірника.

— Містере Гаррісе? — Білл відчуває, як стіни навколо нього стискаються. «Якби мені довелося сидіти тут довіку, я б застрелився», — подумав він. От тільки якщо містер Гарріс каже правду, то йому б не захотілося цього робити, як і не хотілося б ходити в туалет.

— Добре, гаразд, — Гарріс плямкнув губами з легкою зневагою. — А справа ось у чому. Вийдете через ліві двері — і переживете своє життя знову. Від А до Я. Від початку й до кінця. Оберете праві — і згаснете. Пуф. Наче свічка на вітрі.

Спершу Білл нічого не відповів на це. Утратив дар мовлення та не вірив власним вухам. Це звучить надто добре, щоб бути правдою. Спершу в його свідомості виник брат Майк і той нещасний випадок, що трапився, коли Майку було вісім. Потім — та дурна крадіжка в магазині, коли Біллу було сімнадцять. Дрібні пустощі, які могли покласти край його планам на коледж, якби батько не втрутився і не поговорив із потрібною людиною. А потім — той випадок з Еннмарі в будинку студентського братства… який досі переслідує його уривками, навіть через стільки років. І, звісно, найголовніше…

Гарріс посміхався, та не було в тій посмішці нічого доброго:

— Я знаю, про що ви думаєте, бо вже чув це від вас. Про те, як ви з братом дітьми гралися в «злови ліхтариком»[117], і ви, грюкнувши дверима спальні, аби він не вийшов, випадково відбили йому кінчик мізинця. Про безглузду крадіжку годинника в магазині та те, як ваш батько скористався потрібними зв’язками, аби звільнити вас…

— Так і є, не заперечиш. Він звільнив мене від усіх, крім себе. А сам же ніколи не давав мені забути про той випадок.

— А потім та дівчина в будинку студентського братства, — Гарріс піднімає досьє. — Пригадую, її ім’я десь тут було. Я намагаюся тримати поточні документи в порядку — звісно, коли можу знайти їх, — але чому б вам не освіжити мені пам’ять?

— Еннмарі Вінклер. — Білл відчував, як червоніють щоки. — Це не було зґвалтування на побаченні, і не треба до цього вести. Вона обхопила мене ногами, коли я опинився на ній, і якщо це не означає згоду, то вже не знаю, що означає.

— А двох наступних хлопців вона також обхопила ногами?

«Ні, — поривався сказати Білл. — Але ми принаймні не спалили її».

І все ж таки.

Він заганяв м’яча в сьому лунку на полі для гольфу, працював у своїй деревообробній майстерні, розмовляв із дочкою, яка й сама тепер студентка, про її дипломну роботу — і запитував себе, де зараз Еннмарі. Що вона робить. Що пам’ятає про ту ніч.

Посмішка Гарріса викривилася в зловтішний ощир. Це, може, і гівняна робота, однак були моменти, які, вочевидь, давали клеркові задоволення.

— Бачу, ви не хочете відповідати на це запитання, тож ходімо далі. Ви думаєте про всі ті речі, які зможете змінити під час наступної поїздки на космічній каруселі. Цього разу ви не грюкнете дверима по пальчику молодшого братика, не крастимете годинника в торговельному центрі Парамуса…

— То був торговельний центр у Нью-Джерсі. Я певен, це десь записано у вашому досьє.

Гарріс гепнув папкою Білла об стіл, наче намагався зігнати набридливу муху, та повів далі:

— Наступного разу ви не трахатимете свою напівпритомну дівчину, коли вона лежатиме на дивані в підвалі будинку студентського братства, і — головне! — ви справді надумаєте сходити на колоноскопію, а не будете постійно відкладати це, вирішивши, що — виправте мене, якщо я помиляюся, — витерпіти принизливу процедуру з камерою в дупі все ж краще, ніж помирати від колоректального раку[118].

Білл відповів:

— Декілька разів я справді був готовий розповісти Лінн про той випадок у студбратстві. Та мені завжди бракувало сміливості.

— Але якби вам дали шанс, то ви б це виправили.

— Звісно. А невже ви не відчинили б двері фабрики, якби вам дали шанс?

— Звичайно, відчинив би. От тільки других шансів не буває. Прикро вас засмучувати.

Але по Гаррісу було видно, що йому не прикро. Було видно, що він утомлений. Що він знуджений. Що він сповнений лихого тріумфу. Гарріс указав на двері ліворуч від Білла.

— Скористаєтеся ними — як ви вже робили раніше — і почнете своє життя спочатку, семифунтовим малюком, що вислизає з лона матері лікареві до рук. Вас загорнуть у ковдрочку та відвезуть додому, на ферму в центральній Небрасці. Коли у 1964-му ваш батько продасть ферму, переїдете до Нью-Джерсі. Там ви відіб’єте кінчик мізинця братику, граючись у «впіймай ліхтариком». Підете до тієї ж старшої школи, на ті ж уроки, й отримуватимете ті самі оцінки. Вступите до Бостонського коледжу, вчините те саме майже зґвалтування в тому самому підвалі будинку студентського братства. Дивитиметеся, як ті самі двоє друзів по студентському братству займатимуться сексом із Еннмарі Вінклер. І хоча ви думатимете, що необхідно це зупинити, але вам знову забракне духу зробити це. Через три роки познайомитеся з Лінн Десальво, а ще через два — одружитеся з нею. Пройдете тими самими кар’єрними сходами, заведете собі тих самих друзів, будете знову дуже стурбовані махінаціями, якими займається ваша фірма… та знову промовчите. Коли вам перевалить за п’ятдесят, той самий лікар наполягатиме на колоноскопії, і ви пообіцяєте — як завжди — подбати про цю дрібничку. І не зробите цього. Урешті-решт знову помрете від того самого раку.

Коли Гарріс швиргонув Біллове досьє назад на захаращений стіл, усмішка розтягла йому рота майже до вух.

— А потім ви повернетеся сюди і в нас відбудеться та сама розмова. Я б порадив вийти в інші двері та врешті покінчити з цим, та, звісно, вирішувати вам.

Доки Білл слухав цю проповідь, у ньому наростала тривога.

— Я не пам’ятатиму нічого? Нічого?

— Не зовсім нічого, — відповідає Гарріс. — Певно, ви звернули увагу на фотографії в холі.

— Пікнік компанії.

— Так. Кожен мій клієнт бачить там фотографії року свого народження і впізнає серед незнайомців кілька облич. Коли ви проживатимете своє життя знову, містере Андерс, — припустімо, ви приймете таке рішення, — то, побачивши їх, переживете дежа-вю, начебто ви з ними вже зустрічалися. І це, звісно, буде правдою. Часом з’являтиметься ефемерне відчуття — майже певність, — що у вашому житті, та й в усьому людському бутті загалом, є… є щось, скажімо, глибше, ніж ви гадали раніше. Та це швидко мине.

— Але якщо все буде так само, без жодного шансу на покращення, то чому ж ми тут?

Гарріс стиснув долоню в кулак і вдарив ним по трубі пневмопошти, що нависала прямісінько над кошиком для брудної білизни. Труба захиталася.

— КЛІЄНТ ХОЧЕ ЗНАТИ, ЧОМУ МИ ТУТ! ХОЧЕ ЗНАТИ, ДО ЧОГО ЦЕ ВСЕ!

Білл зачекав. Нічого не трапилося. Гарріс поклав руки на стіл.

— Коли Йов теж захотів дізнатися це, містере Андерсе, Господь запитав у Йова, чи був той присутнім, коли він — Бог — створював світ. Гадаю, вам не дуже допомогла ця відповідь. Тож вважаймо питання закритим. Як ви хочете вчинити? Обирайте двері.

Білл подумав про рак. Про біль від раку. Знову пройти через це… хіба що він не пам’ятатиме, що вже проходив через таке. У цьому суть. Припустімо, що Айзек Гарріс каже правду.

— Жодних спогадів? Жодних змін? Ви впевнені? Звідки вам знати?

— Тому що це завжди та сама розмова, містере Андерсоне. Щоразу, з кожним з вас.

— Я Ендрюс! — заволав Білл, дивуючи їх обох. А потім, уже тихішим голосом, додав: — А якщо я спробую, по-справжньому спробую, то певен, що мені вдасться втримати в пам’яті хоча б щось. Хай навіть це буде лише випадок із мізинцем Майка. І, можливо, навіть однієї зміни буде достатньо, щоб… Я не знаю…

Повести Еннмарі в кіно замість тієї грьобаної вечірки, як щодо цього?

— За народними повір’ями, — каже Гарріс, — кожна душа перед народженням знає всі таємниці буття, смерті й цілого Всесвіту. Але потім, перед самою появою на світ, до неї схиляється ангел і, приклавши пальця до вуст немовляти, шепоче: «Тссс». — Гарріс торкнувся губного жолобка. — Згідно з легендою, це знак, залишений янголом. Такий є в кожної людини.

— Ви коли-небудь бачили янгола, містере Гаррісе?

— Ні, та одного разу я бачив верблюда. У зоопарку в Бронксі. Обирайте двері.

Приймаючи рішення, Білл пригадав історію, яку читав у середній школі — «Суджена або тигр»[119]. Рішення, яке мав прийняти він сам, зовсім не таке складне.

«Я мушу запам’ятати хоча б щось, — говорить він сам собі, відчиняючи двері, які повертали його до життя. — Хоча б щось».

Біле світло повернення огорнуло його.

Лікар, який зрадить республіканцям і восени проголосує за Едлая Стівенсона[120] (дружина про це так ніколи й не дізнається), нахиляється вперед, наче офіціант, що подає їжу на таці, і встає, тримаючи голого малюка за п’ятки. Він добряче ляскає хлопчика по дупці — і той верещить.

— У вас здоровий хлопчик, місіс Ендрюс, — каже лікар. — На вигляд важить близько семи фунтів. Мої вітання.

Місіс Ендрюс бере дитину на руки. Цілує його вологі щоки та брови. Вони назвуть його Вільямом, на честь дідуся по татовій лінії. І коли настане двадцять перше століття, йому все ще буде під п’ятдесят. Яка п’янка думка. Вона тримає на руках не просто нове життя, а цілий всесвіт можливостей. «Нема нічого прекраснішого», — думає вона.

З думками про Сурендру Пателя