Ярмарок нічних жахіть

Біллі «Блокада»

Ну так, це про бейсбол, але дайте оповіданню шанс, гаразд? Вам не обов’язково бути моряком, щоб обожнювати романи Патріка О’Браяна [162] , і вам зовсім не треба бути жокеєм — чи навіть азартним вболівальником, — щоб захоплюватися детективами Діка Френсіса [163] .

Історія оживає в персонажах та подіях; сподіваюся, ви знайдете в ній дрібку справжнього життя. Ідея оповідання виникла після того, як я подивився гру плей-оф, у якій неправильне суддівство вилилося практично в бунт на «Тернер Філд» «Атланти». Фанати засипали поле паперовими скляночками, капелюхами, плакатами, прапорцями та пивними пляшками. Коли судді запустили в голову чималенькою пляшкою з-під віскі (порожньою, звісно), команду вивели з поля, аж доки все не вгамувалося. Коментатори на телебаченні казали, що то гравці, бач, не вміють визнавати своїх поразок, — так, наче подібні спалахи огиди та агресії не є звичним явищем для американських бейсбольних полів уже понад сто років чи більше.

Усе своє життя я любив бейсбол і завжди хотів написати про гру в ті часи, коли подібні енергійні протести, що супроводжувалися вигуками на кшталт «Смерть судді!» та «Купіть йому пса-поводиря!», вважалися цілком нормальною частиною гри. Часи, коли бейсбол був настільки ж грубою грою, як і футбол, коли гравці ковзали до другої бази, виставивши вперед шипи, а зіткнення на базі були дуже жорсткими. Часи, коли, якби на телебаченні повторювали ці матчі, їх би дивилися з жахом, оскарження гри з апеляцією до відеоповтору видавалося б жахливим. Я хотів використати мову цих ранніх бейсболістів, щоб підкреслити текстуру та колір спортивної Америки середини століття. Мені було цікаво, чи зможу я написати історію, яка була б водночас і міфічною і — в певному жахному сенсі — трохи веселою. У мене також була нагода помістити себе в історію, і мені це сподобалося (як не крути, а моєю першою оплачуваною халтуркою як письменника були спортивні репортажі для «Лісбон Ентерпрайс»). Мій син називає подібні штуки метатекстом. А я просто думаю про це як про розвагу та сподіваюся, що ця історія — приємна старомодна розвага, останній рядок якої я сплагіатив із великого фільму під назвою «Дика Банда» [164] .

І, до речі, стеж за лезом, мій Постійний Читачу. Врешті-решт, це ж оповідання Стівена Кінга.

— Вільям Блейклі?

Боже правий, ви маєте на увазі Біллі «Блокаду»? Роками мене ніхто про нього не розпитував. Мене тут взагалі мало про що питають — може, тільки, чи піду я на Ніч Польки в замок Лицарів Піфії. Той, що в центрі. А ще мені пропонують якийсь віртуальний боулінг. Це прямо тут, у загальній кімнаті. Моя вам порада, містере Кінг, — ви мене про неї не просили, та все ж таки — не смійте старіти, а якщо не вдасться, то не дайте своїм родичам заслати вас у готель для зомбі — такий, як цей.

Весела це штука — старіння. Коли ти молодий, люди завше ласі до твоїх оповідок, особливо якщо ти чогось таки досягнув у професійному бейсболі. Але, коли ти молодий, тобі не до цього. Тепер у мене сила-силенна часу, а нікому, здається, й діла немає до старих деньків. Та я все ще думаю про них. Тож не хвилюйтеся, я розповім вам про Біллі Блейклі. Огидна історія, по правді, але саме такі й тримаються в пам’яті найдовше.

Бейсбол у ті дні був іншим. Ви, мабуть, пригадуєте, що Біллі «Блокада» грав за «Титанів» через якихось десять років після того, як Джекі Робінсон зламав кольоровий бар’єр[165]. Зараз «Титани» вже давно зникли. Не вірю я, що в Нью-Джерсі коли-небудь ще буде команда Головної Ліги, особливо коли якраз через річку, в Нью-Йорку, є аж два бейсбольних монстри[166]. Але тоді це була велика подія — ми були тою великою подією, — і ми грали свої ігри в абсолютно іншому світі.

Правила були тими ж самими. Вони не змінилися. Маленькі ритуали теж були точнісінько такими, як і зараз. О, нікому не дозволяли носити зсунуту набік бейсболку чи бодай загинати козирок. Волосся мало бути охайним і коротким. (У теперішніх бовдурів на головах таке, що аж страх бере.) Деякі гравці хрестилися, перш ніж вийти на поле, інші длубалися битою в землі, перед тим як стати в стійку, а хтось перестрибував лінію розмітки, коли біг на свою позицію. Ніхто не хотів наступати на неї, це вважалося найгіршою з усіх прикмет.

Грали тільки для місцевих, ясно? Вже почали з’являтися телетрансляції, але їх показували тільки на вихідні. У нас був непоганий ринок, бо ігри крутили на «WNJ», і всі в Нью-Йорку могли нас побачити. Більшість із тих ефірів були дуже смішними. Порівняно з сьогоднішніми — ще та любительщина. З радіо трохи краще, воно було професійнішим, але також лише для місцевих. Жодних супутникових трансляцій, бо не було супутників. Перший запустили росіяни, якраз того року, коли «Хоробрі Янкі» виграли Світову серію[167]. Наскільки я пам’ятаю, то був вихідний, хоча можу й помилятися. Чітко пам’ятаю тільки те, що «Титани» ще на початку року опинилися в прольоті. Ми, звісно, трохи поборолися, частково завдяки Біллі «Блокаді», але ж ви самі знаєте, чим усе обернулося. Ви ж тому прийшли сюди, так?

Я ось про що: ігри були меншими — аж ніяк не події національного масштабу, тож гравці нікого не цікавили. Я не кажу, що не було зірок — хлопів на кшталт Аарона[168], Бурдетта[169], Вільямса, Кейліна[170] та, звісно ж, Міка[171]. Але, щоб когось знали від узбережжя до узбережжя, як Алекса Родріґеза[172] та Баррі Бондса[173] (двійко дилетантів, як про мене), такого не було. Решта гравців? Тільки одне слово: трудяги! Середня платня була п’ятнадцять штук, менше, ніж сьогодні заробляє викладач у старших класах.

Трудяги, второпали? Точно як у тій книжці Джорджа Вілла[174]. Він переконує, ніби це гарна штука, а от я не певен щодо цього, особливо якщо ти тридцятирічний шорт-стоп[175] із дружиною та трьома дітьми і тобі зосталося, у кращому разі, сім років до пенсії. Гаразд, десять, якщо ти щасливець і не заробиш травми. Ви знали, що Карл Фурільйо[176] врешті-решт встановлював ліфти у Світому Торговому Центрі та підробляв нічним сторожем? Знали? А, як по-вашому, той Вілл знав — і просто забув згадати про це?

Справа була ось у чому: якщо ти мав здібності й міг виконувати свою роботу навіть з похмілля, то мав грати. Якщо не міг, тебе викидали на смітник. Це було так просто. І жорстоко. Що плавно підводить мене до ситуації з нашим кетчером тої весни.

У тренувальному таборі «Титанів» у Сарасоті ми були в гарній формі. Нашим стартовим кетчером був Джонні Ґудкайнд. Ви, певно, про нього вже й забули. А якщо пам’ятаєте, то тільки через те, як він закінчив. Відіграв чотири класних роки, відбивав із коефіцієнтом понад 0,300, надягав спорядження майже на кожній грі. Знаходив спільну мову з пітчерами, на зайві балачки часу не марнував. Та малеча навіть не наважувалася до нього лізти. Тої весни він був близьким до позначки у триста п’ятдесят відбитих м’ячів, здійснив із дюжину хоум-ранів, один із яких був найдовшим із усіх, які я тільки бачив на Стадіоні Еда Сміта, де м’яч взагалі поводиться чортзна-як. Той розбив лобове скло «Шевроле» якогось репортера. Ха-ха!

Однак водночас він був п’яницею непросипенним і якраз за два дні до того, як ми мали їхати на північ відкривати вдома сезон, він переїхав жінку на Пайнейпл-стрит. Вона лежала без ознак життя. Чи з ознаками смерті — як там кажуть. Потім клятий довбань спробував утекти. Але на розі Оранж стояла патрульна машина шерифа округу і його помічники чудово бачили, що відбувалося. Жодних сумнівів не виникло й щодо стану Джонні. Коли його витягли з машини, мужик смердів броварнею і заледве тримався на ногах. Один із помічників шерифа нахилився, аби вдягнути на Джонні кайданки, і той заблював хлопцеві голову. Бейсбольна кар’єра Джонні Ґудкайнда завершилася ще до того, як блювотиння висохло. Навіть Бейб[177] не зміг би залишатися в грі, якби насмерть задавив домогосподарку, що робила ранкові закупи. Певно, він закінчив, подаючи сигнали тюремній команді Рейфордської в’язниці. Якщо, звісно, там була команда.

Його заміною став Френк Фарадей. Кетчер з нього був нічого, але в ролі хітера він був кращим. Відбивав із коефіцієнтом 1,6. Дрібнуватий, що могло мати погані наслідки. Грали тоді жорстко, містере Кінг, пиздюлів виписували по повній програмі.

Та крім Фарадея в нас нікого не було. Пам’ятаю, що Діпунно казав, мовляв, він довго не вистоїть, але навіть Джерсієць Джо гадки не мав, скільки це «недовго» триватиме.

Фарадей був за домом, коли ми грали в останньому товариському матчі того року. Нашими суперниками були «Червоні»[178]. Напружена ситуація вийшла. Дон Гоук на биті. Якийсь громила — гадаю, то був Тед Клужевські, — на третій. Гоук відбиває м’яча Джеррі Раггу, він того дня був нашим пітчером. Здоровило Клу займає позицію в домі[179], а на нього летить Полак із усіма своїми двомастами сімдесяти фунтами. А там — Фарадей, худющий, як коктейльна трубочка, стоїть однією ногою на базі. Ви ж знаєте, закінчилося все паршиво. Рагг кинувся до Фарадея. Фарадей повернувся, щоб його торкнутися. Я просто не міг дивитися на поле.

Наш дрібний хлопчина, віддаю йому належне, зловивши м’яча, таки добився ауту[180], але аут у тій весняній грі був у загальній системі змагань тихим пердінням проти дужого вітру. І це вартувало Френкові кар’єри в професійному бейсболі. Зламана рука, зламана нога, струс мозку — такий ось рахунок. Не знаю, що з ним стало. Мив за якусь мізерію вітрові стекла на заправці «Ессо» в Тукумкері, більше мені нічого не відомо.

От і маємо: протягом сорока восьми годин ми втратили обох кетчерів і, приїхавши на північ, могли поставити на основну базу хіба що Ґензі Берджеса, який перекваліфікувався з кетчера в пітчера невдовзі після закінчення Корейської війни. Того сезону йому стукнуло тридцять дев’ять і він викладався на повну тільки під час середніх інінґів, але Ґензер, хитрий чортяка, умів подавати наклболи, і Джо Діпунно нізащо не ризикнув би цим стариганем, ставлячи його в дім. Він сказав, що скоріше поставить туди мене. Я знав, що він жартує — я був звичайним старим тренером на третій базі з такою кількістю пахових розтягнень, що мої яйця практично билися об коліна, — але сама думка про це змушувала мене тремтіти.

Джо натомість зателефонував до центрального офісу в Ньюарку та сказав:

— Мені треба когось, хто зможе зловити швидкі м’ячі Мастерса та кручені Денні й при цьому не впаде на сраку. Навіть якщо він грає за «Бандаж для геніталій» із Тремонта, мені начхати. Просто переконайтеся, що в нього є лапа, та притягніть його на «Болото» до того, як почнеться національний гімн. А тоді беріться за роботу та шукайте мені нормального кетчера, якщо ви в цьому сезоні сподіваєтеся пробитися хоч кудись, — він повісив слухавку та запалив, напевно, вісімдесяту цигарку за день.

Що за життя у менеджера, еге ж? Одному кетчеру висувають звинувачення в ненавмисному вбивстві, а другий лежить у шпиталі, замотаний у таку кількість бинтів, що нагадує Бориса Карлоффа[181] з «Мумії»[182]; пітчери теж або жовтодзьобики, які й бритву в руках ніколи не тримали, або майбутні пенсіонери. І тільки Богу відомо, хто вдягне спорядження і стане за четвертою базою в день відкриття.

Того року на північ ми полетіли, а не поїхали потягом, та все одно почувалися так, наче пережили аварію на залізниці. Тим часом Кервін Маккаслін, генеральний менеджер «Титанів», сів на телефон і знайшов нам кетчера, з яким ми могли відкрити сезон: це був Вільям Блейклі, що пізніше отримає прізвисько Біллі «Блокада». Уже не пригадую, був він з першої чи другої ліги, але, гадаю, ви можете перевірити це у своєму комп’ютері, бо я чітко пам’ятаю назву команди, за яку він грав до того, — «Девенпортські кукурудзники»[183]. За ті сім років, які я був у «Титанах», звідти прийшло кілька людей, і гравці основного складу постійно питали їх, як їм було грати за «Маїсових пиздюків». Або часом кликали їх «Пшінкодзьобами». Бейсбольний гумор не назвеш, як ви кажете, витонченим.

У першому матчі ми грали проти «Червоних шкарпеток». Була середина квітня. Бейсбол тоді починався трохи пізніше, ніж зараз, і графік у нас був адекватнішим. Я приїхав на поле рано-вранці — ні світ ні зоря, по правді, — й там був юнак. Він сидів на бампері старенької вантажівки «Форд», що стояла на парковці для гравців. Прикручений тонким дротом номерний знак Айови звисав із заднього бампера. Нік, сторож, впустив його, коли малий показав йому листа з центрального офісу та водійські права.

— Ти, мабуть, Білл Блейклі, — промовив я, потискаючи йому руку. — Радий із тобою познайомитися.

— І я радий познайомитися з вами, — сказав він. — Я взяв із собою спорядження, але воно доволі пошарпане.

— Гадаю, ми потурбуємося про тебе, приятелю, — пообіцяв я, відпускаючи його руку. У нього на середньому пальці був лейкопластир, якраз під другою фалангою.

— Порізався, коли голився? — спитав я і показав на його долоню.

— Ага, порізався, коли голився, — відповів він. Я не міг зрозуміти, чи то він так показував, що зрозумів мій маленький жарт, чи настільки боявся налажати, що для початку вирішив погоджувався з усім, що я кажу. Пізніше я збагнув, що обидва варіанти були хибними; просто він мав звичку луною повторювати все, що йому казали. З часом я звик, мені навіть сподобалося.

— Ви менеджер? — уточнив він. — Містер Діпунно?

— Ні, — відповів я. — Я — Джордж Ґренсем. Гравці називають мене Ґренні. Тренер третьої бази. А також менеджер із обладнання та амуніції. — І це було правдою: я завідував і тим, і тим. Кажу ж вам, гра в ті часи була куди компактнішою. — Не хвилюйся, я оформлю тебе по першій програмі. Дам найновіше спорядження.

— Найновіше спорядження, — мовив він. — Окрім лапи. Маю лишити собі стару лапу Біллі. Ми з малим Біллі вже бозна-скільки разом.

— Гаразд, мене це влаштовує. — І ми рушили на стадіон, який тодішні спортивні писаки любили називати «Старим Болотцем».

Я вагався, чи давати хлопчині 19-й номер, бо то був номер горопахи Фарадея. Але тільки ця форма підходила йому по розміру та не висіла, як піжама, тому я і зважився на таке. Доки хлопчина переодягався, я запитав:

— Ти не втомився? Ти ж, мабуть, їхав без зупинки. Хіба вони не надіслали тобі трохи дріб’язку, щоб ти міг сісти на літак?

— Я не втомився, — відповів він. — Певно, вони надіслали мені трохи дріб’язку, щоб я міг сісти на літак, але я не бачив його. Ми могли б піти подивитися на поле?

Я погодився і повів його через коридор повз даг-аут. У формі Фарадея він спускався до дому за межами лінії фолу[184]. Синій номер «19» виблискував у нього на спині в променях ранкового сонця (була лише восьма ранку, і в доглядачів за полем починався довгий робочий день).

Я б хотів описати вам, містере Кінг, що відчував, коли дивився на нього, але слова — то ваша парафія, не моя. Тієї миті зі спини він був більше, ніж будь-коли, схожим на Фарадея. Звісно, він був на десять років молодшим за нього… та по спині складно роздивитися вік, хіба що хода часом видає. До того ж юнак був сухоребрим, як і Фарадей. Таким сухорлявим мав би бути ваш шорт-стоп або гравець другої бази, але аж ніяк не кетчер. Нормальний кетчер — кремезний як дуб, на кшталт Джонні Ґудкайнда. А цей був першим кандидатом на поламані ребра та грижі.

А все ж у нього була міцніша статура, ніж у Френка Фарадея: ширший зад, міцніші стегна. Від пояса та вище він був трохи кістлявим, та коли я глянув на його дупу й ноги, то — як тепер пам’ятаю — подумав, що юнак схожий на селянського хлопчину з Айови, який приїхав на канікули повитріщатися на Ньюарк. Певно, він таким і був.

Юнак підійшов до четвертої бази та роззирнувся, видивляючись центр поля. Як і в усіх селюків, у нього було біляве волосся, пасмо якого спадало йому на лоба. Біллі відкинув його назад і просто стояв там, вбираючи в себе все: порожні мовчазні трибуни, на яких удень сидітимуть понад п’ятдесят тисяч чоловік, уже вивішений на поручнях прапор, що майорів на ранковому бризі, стійки по лінії фолу, пофарбовані в синій — офіційний колір Нью-Джерсі, доглядачі за полем, які розпочинали поливання. Я завжди вважав, що це — неймовірне видовище, та я міг лишень уявляти, що коїлося в голові хлопчини, який, певно, ще тиждень тому доїв корів і чекав середини травня, коли «Маїсові пиздюки» почнуть грати.

Я думав: «Бідолашний малюк нарешті допетрав, що й до чого. І коли він гляне на мене, то я побачу паніку в його очах. Певно, мені доведеться зв’язати його та замкнути в роздягальні, інакше він скочить у свою стару вантажівку та помчить назад, у своє забуте богом село».

Та коли він глянув на мене, у його очах не було паніки. Не було страху. Не було навіть знервованості, звичної, на мою думку, для всіх гравців у День Відкриття. Ні, він мав абсолютно спокійний вигляд, стоячи там, за домом, у «лівайсах» та легенькій попліновій куртці.

— Так і є, — сказав він, як людина, яка підтверджує те, в чому була впевнена з самого початку. — Біллі може відбивати тут.

— Тим краще для нього, — відповів я. Нічого іншого не спадало мені на думку.

— Краще, — мовив він. А потім — провалитися мені на цьому місці — він каже: — Як ви гадаєте, тим хлопцям треба допомогти зі шлангами?

Я розсміявся. Було в ньому щось дивне, щось химерне, щось таке, що змушувало людей нервуватися в його присутності… І в той же час невпинно притягувало до нього. Дивна привабливість. Він усе одно подобався тобі, хоч йому, вочевидь, бракувало клепки. Джо першим це відчув. А потім і дехто з гравців збагнув, але це не заважало їм і далі любити його. Складно пояснити. Це було так, наче, коли ти з ним розмовляєш, до тебе долинає відголос твоїх власних слів. Наче луна в печері.

— Біллі, — озвався я. — Догляд за полем — не твоя робота. Твоя робота — надягнути амуніцію і ловити сьогодні м’ячі Денні Дузена.

— Денні Ду, — сказав він.

— Саме так. Він здобув двадцять шість перемог минулого року, мав здобути нагороду Сая Янга[185], та не отримав. Бо писаки його не люблять. Досі скаженіє через це. І запам’ятай таке: якщо він заперечно хитатиме головою, краще б тобі не повторювати знову той самий знак. Звісно, якщо ти не хочеш, аби він тобі сраку надер, коли все закінчиться. Чотири гри відділяють Денні Ду від двохсот перемог, і він буде злий, як чорт, доки не доб’ється свого.

— Доки не доб’ється свого, — відповів Біллі, киваючи.

— Точно.

— Якщо він заперечно хитатиме головою, поміняти знак.

— Так.

— Чи вміє він подавати чейндж-апи[186]?

— А пес уміє сцяти на гідрант? Ду виграв сто дев’яносто шість ігор. Це неможливо без чейндж-апа.

— Неможливо без чейндж-апа, — повторив він. — Добре.

— І будь обережним, не травмуйся. Доки головний офіс не владнає справу, ти — це все, що в нас є.

— Все, що є, — мовив він. — Второпав.

— Сподіваюся.

Потроху починали сходитися інші гравці, й мені треба було владнати з тисячу всіляких справ. Пізніше побачив хлопчину в офісі Джерсійця Джо — він підписував необхідні папери з Кервіном Маккасліном. Той кружляв над новачком, як стерв’ятник над розчавленою на трасі твариною, і вказував, де потрібно ставити підпис. Бідний малий, за останні шістдесят годин він спав не більше шести, а тепер ще й підписував відмову від права розпоряджатися власним життям на найближчі п’ять років. Пізніше я бачив його з Дузеном — вони обговорювали лінійку бостонських відбиваючих. Говорив лише Ду, а малий слухав. По-моєму, навіть не поставив жодного запитання — і правильно зробив. Якби хлопчина наважився розкрити рота, Денні, певно, голову б йому відірвав.

Десь за годину до гри я зайшов до Джо в офіс і поглянув на лайн-ап. Джо поставив малого восьмим, що зовсім мене не здивувало. Над нашими головами наростало ревіння і галас, було чути тупотіння ніг на трибунах. У День Відкриття натовпи вболівальників завжди приходять рано. Від цих звуків у мене почався мандраж, і я бачив, що Джерсієць Джо відчуває те саме. Його попільничка вже була переповненою.

— Він не такий бугай, як я сподівався, — мовив він, вказуючи на ім’я Блейклі в списку. — Дай Бог, щоб його з поля не винесли.

— Маккаслін часом не знайшов когось іншого?

— Можливо. Він розмовляв із дружиною Г’юбі Ретнера, але Г’юбі зараз на риболовлі, у якомусь Зажоп’ї десь у Вісконсині. Поза зоною досяжності до наступного тижня.

— Кеп, Г’юбі Ретнеру вже сорок три.

— Кажеш, наче це для мене новина. Але жебраки не вибирають. І, якщо чесно, як по-твоєму, чи довго протягне пацан у Головній Лізі?

— Боюся, він тут довго не затримається, — сказав я. — Та є в ньому щось таке, чого не було у Фарадея.

— І що ж це може бути таке?

— Не втямлю. Проте якби ти тільки побачив його, коли він стояв там, за домом, і видивлявся центр поля, то був би кращої думки про нього. Здавалося, наче він міркує: «А все не так страшно, як я думав».

— Він дізнається, наскільки все страшно, після першої ж подачі Айка Делока, — промовив Джо та запалив цигарку. Він затягнувся і зайшовся сухим кашлем. — Час уже кидати ці «Лакі Страйк». «Навіть не закашляєшся», аякже![187] Закладаюся на двадцять грьобаних баксів, що малий пропустить перший же кручений м’яч Денні Ду між ногами. А тоді Денні засмутиться — ти знаєш, як воно буває, коли хтось просирає його подачу, — і Бостон буде на коні.

— О, та ти прямо втілення оптимізму, — кажу я.

Він протягнув мені руку.

— Двадцять баксів. Парі.

І оскільки я знав, що він просто намагався розрядити атмосферу, то потис йому руку. Ту двадцятку я таки виграв, адже легенда про Біллі «Блокаду» народилася саме того дня.

Не скажу, що він показав хорошу гру, бо він її і не показував. Відмінно грав Ду. Та вже перша подача — Френку Мельзоне — була крученою, і малий дуже вправно прийняв її. Ба, навіть більше. На якийсь міліметр м’яч вилетів за межі поля, і я ніколи не бачив, щоб кетчер так швидко відсмикнув руку, навіть Йоґі[188]. Суддя оголосив страйк, і тепер уже ми були на коні — до того, як Вільямс вибив сольний хоум-ран у п’ятому інінґу[189]. Ми зрівняли рахунок у шостому, коли Бен Вінсент відправив одного в аут. У сьомий ми вийшли з ранером на другій базі — гадаю, то був Барбаріно, — з двома аутами та новачком у домі. Він уже втретє ставав на биту. Перший раз він заробив аут, бо ловив ґав, а другий — хоч і замахнувся, але все одно промазав. Делок добряче його надурив того разу, виставив малого на посміховисько, і, певно, вперше й востаннє за весь час, коли він носив форму «Титанів», трибуни обсвистали хлопчика.

Малий виходив на биту, а я дивився на Джо. Дивився, як він сидів біля кулера з водою, витріщався на свої черевики та хитав головою. Навіть якщо хлопчина заробить пробіг, наступним був Ду. А Ду навіть за повільної подачі й софтбольний м’яч ракеткою не відіб’є. З нього був хрінуватий бетер[190].

Не нагнітатиму атмосферу; зрештою, це ж не комікс про спорт для дітлахів. Хто б там не сказав, що життя часом наслідує мистецтво, а він мав рацію — саме так було того дня. Рахунок дійшов до трьох проти двох. Делок знову виконав сінкер[191], завдяки якому надурив малого перший раз, і щоб я скис, коли малий знову не попався на цей трюк. От тільки цього разу бевзем виявився сам Делок. Малий відбив м’яча біля самих ніг, наче він грав у гольф, як любив це робити Еллі Говард[192], і направив його в розріз між гравцями. Я махнув ранеру, й ми знову вийшли вперед — два до одного.

Усі в єдиному пориві повскакували на ноги, заволали на всю горлянку, та здавалося, що малий навіть не чув їхніх криків. Просто стояв на другій базі, струшуючи пил зі штанів. Він не стояв там надто довго, бо Ду трьома подачами відправили в страйк-аут, і він швиргонув биту так, як і завжди в такій ситуації.

Певно, це і справді комікс про спорт, саме такий, як ті, які ви ховали за підручниками з історії в читальних залах старшої школи. Верх дев’ятого інінґу, й Ду протистоїть верхівці лайн-апу суперників. Виводить в аут Мальзоне — і чверть стадіону на ногах. Виводить в аут Клауса — і вже половина стадіону підскочила зі своїх місць. А потім виходить Вільямс — старий Тедді Бейсбол. Перший страйк, другий страйк, і тут — лажа, і Ду пропускає Тедді на першу базу без удару. Малий рушає на позицію, але Ду махає йому — заспокойся і виконуй свою роботу, синку. Синок так і робить. А що йому ще лишається? Хлопець на позиції — один із найкращих пітчерів у бейсболі, а хлопець за домом цієї весни, певно, весь день смикав корів за дійки та лише трохи ганяв м’яча за сараєм, щоб підтримувати форму.

Чорт, це ж перша подача! За мить Вільямс кидається вперед. М’яч був увесь у багні, керувати таким ой як не просто, але малий зробив просто охеренну подачу. Майже впіймав Тедді, але ви самі знаєте, що «майже» чогось варте тільки, якщо граєш у підкови. Усі скочили на ноги, кричать. Ду репетує на пацана, наче все те сталося через нього, а не безруку подачу — і поки Ду втовкмачує малому, що той не виправдав покладених на нього надій, Вільямс просить тайм-аут. Він пошкодив коліно, роблячи підкат до бази, і це нікого не здивувало. Він хоч і бив як бог, але постійно ковзав на бази. Так ніхто і не зрозумів, як йому вдалося того дня вкрасти базу. Це точно був не хіт-енд-ран[193], не даб-плей і не удар лайн-ап.

Тож Біллі Андерсон іде ранером замість Тедді, а Дік Гернет стає в зону бетера. Його коефіцієнт вдалих відбивань — 425, чи щось таке. Натовп казиться, прапори майорять, повсюди літають обгортки від сосисок, жінки, біс мені в ребро, ридма ридають, а чоловіки горланять, аби Джерсієць Джо зняв Ду і поставив замість нього Стью Ренкіна — таких, як він, зараз називають клоузером[194], а в ті часи він був просто шорт-реліфом.

Але Джо схрестив пальці та залишив Дузена.

Рахунок був три-два, так? Андерсон зараз кинеться до четвертої бази, так? Він може мчати як вітер, а за домом у нас новачок, для якого це перша гра. Гернерт, здоровань, пірнає під м’яча і не б’є, а лише черкає по ньому битою, і той летить за пітчерську гірку[195], де Ду вже не може його дістати. Але наш гравець, наче кіт, стрибає за м’ячем. Андерсон оббігає третю базу. Ду подає м’яч на дім, не встаючи з колін. Бляха, він летів наче куля.

Знаю про що ви думаєте, містере Кінг, і ви цілком помиляєтеся. Я ні на мить не припускав, що нашого новачка винесуть із поля як Фарадея, що його професійна кар’єра закінчиться після всього лишень однієї гри. По-перше, Біллі Андерсон був не таким лосем, як Великий Клу; він скоріше нагадував балетного танцівника, а по-друге… що ж… хлопчина був кращим, ніж Фарадей. Гадаю, я відчув це ще тоді, коли вперше побачив його на бампері старенької вантажівки, у кузові якої лежало його пошарпане спорядження.

Дузен кинув м’яча низько, але абсолютно точно. Малий ловить його у себе між ногами, повертається, я бачу, що він виставив убік тільки лапу. Я встиг подумати, що це звична помилка для новачків, що хлопець забув стару примовку «дві руки для новачків», що Андерсон зараз виб’є м’яча і нам доведеться пробувати виграти внизу дев’ятого інінґу. Аж раптом хлопчина опускає ліве плече, наче він футбольний квотербек. Я не звертав уваги на його вільну руку, бо мій погляд, як і у всіх на «Старому Болоті» того дня, був прикутий до його руки з лапою. Тож я, як і решта, насправді не бачив, що там трапилося.

Я лише ось що помітив: хлопчина торкається лапою грудей Андерсона, коли тому залишається ще три кроки до дому. Тоді Андерсон врізається в опущене плече пацана. Андерсон перелітає через нього та приземляється зліва від зони бетера. Суддя піднімає руку, сигналізуючи аут. А Андерсон, схопившись за литку, починає волати. Я чув його крик навіть із тренерської зони на третій базі, а отже, горлав він добряче, бо фани на День Відкриття ревли, наче десятибальний шторм. Я бачив, що низ лівої штанини став червоним і кров сочилася у нього між пальців.

Дасте мені трохи води попити? Плюсніть трохи, якщо ваша ласка, з он того пластмасового джбана. Знаєте, ці джбани — єдине, що вони дають нам тримати в кімнаті. У зомбі-готелях скло заборонено.

Ось так, краще. Я вже давно так довго не розмовляв, а ще ж розповідати й розповідати. Ви не занудилися? Ні? Чудово. Я теж. Жахлива ця історія чи ні, а на оповідки в мене лишилося все життя.

Біллі Андерсон не грав аж до п’ятдесят восьмого року, і це був його останній рік — Бостон розірвав із ним контракт посеред сезону, і його так ніхто й не підхопив. Він втратив колишню швидкість, а швидкість, насправді, була єдиним, чим він міг торгувати. Лікарі казали, що він буде як новенький, що ахіллове сухожилля лише порізали, а не перерізали, але він його ще й потягнув, і гадаю, саме це його й доконало. Бейсбол — тендітна гра, і люди цього часто не розуміють. І не самі тільки кетчери калічаться в зіткненнях на базах[196].

Після гри Денні Ду схопив хлопчину в душовій і заволав:

— Сьогодні я поставлю перед тобою кухоль, новачку. Ні, десять кухлів!

За якусь мить він нагородив його своєю найвищою похвалою.

— Ти просто охеренно тримався на полі!

— Десять кухлів, бо я охеренно тримався на полі, — повторив Біллі, і Ду ляснув його по спині, регочучи так, наче це найсмішніше, що він чув за своє життя.

А тоді, немов ураган, влетів Пінкі Гігінс. Він того року був менеджером «Червоних шкарпеток» — невдячна посада, бо влітку 57-го і для «Шкарпеток», і для самого Пінкі настали важкі часи. Він був злим як чорт і жував тютюнову жуйку з такою швидкістю і злістю, що жовта слина стікала з кутиків його вуст, заляпуючи уніформу. Він кричав, що малий порізав Андерсону литку, коли вони зіткнулися на домі. Репетував, що Блейклі зробив це своїми нігтями і що його треба за це дискваліфікувати. Це було вельми дивно чути з уст людини, гаслом якої було: «Шипи вгору — здохни ворог!»

Я сидів у кабінеті Джо, пив пиво, тож ми з Діпунно разом слухали тиради Пінкі. Я був переконаний, що в хлопа не всі вдома й, поглянувши на обличчя Джо, збагнув, що не сам-один у цій думці.

Джо дочекався, коли Пінкі замовкне, та сказав:

— Я не дивився на ноги Андерсона, а пильнував, чи зможе Блейклі торкнутися його, не випустивши м’яча з рук. Йому це вдалося.

— Приведіть його сюди, — спалахнув Пінкі. — Я хочу сказати це йому в обличчя.

— Май розум, Пінкі, — мовив він. — Гадаєш, я б влаштовував подібну дитячу істерику в твоєму кабінеті, якби поранили Біллі?

— Це були не шипи, — волав Пінкі, — Шипи — це частина гри. А дряпатися … як дівчисько на кікболі … не можна! Андерсон грає вже сім років! Йому родину годувати треба!

— Отже, на чому ти наполягаєш? Що мій кетчер розрізав твоєму пінч-ранеру литку та перекинув його через своє плече, та ще й зробив це нігтями ?

— Так каже Андерсон, — відповів Пінкі. — Андерсон каже, що відчув це.

— А розтягнення у нього теж через нігті Блейклі? Так?

— Ні, — буркнув Пінкі. Обличчя в нього було червоним, і не тільки від гніву. Він розумів, як це звучить.

— Він каже, що це сталося, коли він падав.

— Я, звісно, перепрошую, — втрутився я. — Але нігті ? Це ж повна херня.

— Я хочу побачити руки цього пацана. Або ви їх мені показуєте, або я оголошу клятий протест.

Я подумав, що Джо порадить Пінкі висратися у власний капелюх, але він не став цього робити. Натомість повернувся до мене:

— Скажи малому, щоб прийшов сюди. Скажи йому, що він зараз покаже містеру Гігінсу свої нігті, так само як він показував їх своєму першому вчителеві після присяги на вірність прапору.

Я привів хлопця. Хоч на ньому й не було нічого, окрім рушника, він прийшов доволі охоче та спокійно показав нігті. Вони в нього були короткими, чистими, не зламаними та навіть не загнутими. Жодних кривавих підтьоків, які точно мали б з’явитися, якби він ними когось шкрябнув. Я помітив лише одну дрібненьку деталь, над якою тоді абсолютно не замислився: пластир зник із його вказівного пальця, і я не побачив жодного шраму від порізу — лише чисту шкіру, рожеву з душу.

— Задоволений? — спитав Джо Пінкі. — Може, хочеш перевірити, чи в нього чисті вуха?

— Йди ти в сраку! — ошкірився Пінкі. Він підвівся, протупав до дверей, виплюнув тютюн у кошик для сміття — шмяк! — і повернувся: — Мій хлопець каже, що твій хлопець порізав його. Каже, що відчув це. І мій хлопець не бреше.

— Твій хлопець вирішив стати героєм, замість того щоб залишатися на третій базі та дати Пірсалу шанс. Тепер він тобі розкаже навіть, що гівно, яке потекло по його трусах, то шоколадний мус. Ти сам знаєш, що сталося. І я також знаю. Андерсон напоровся на власні шипи, коли летів догори дриґом. А тепер забирайся звідси.

— Ви за це заплатите, Діпунно.

— Справді? Може, завтра зіграємо ще одну гру? Приходьте раненько, коли попкорн ще гарячий, а пиво досі холодне.

Пінкі пішов, відламуючи собі новий шмат жуйки. Джо постукав пальцями по попільничці, а тоді звернувся до хлопця:

— А тепер, коли залишилися тільки ми, скажи, ціп’ятко, ти зробив щось Андерсону? Кажи правду.

— Ні, — без жодних вагань відповів Біллі, — я не робив нічого Андерсону. Це правда.

— Гаразд, — сказав Джо та підвівся. — Завжди приємно потеревенити після гри, але я краще піду та трахну свою дружину на дивані. Перемога в День Відкриття робить мій стручок кам’яним. — Він поплескав нашого нового кетчера по плечу. — Хлопче, ти зіграв гру так, як треба. Молодець.

Він пішов. Малий поправив рушника на стегнах і пішов назад до роздягальні.

Я кинув йому навздогін:

— Як я бачу, поріз твій загоївся.

Він застиг як укопаний у дверному прорізі, і, хоча він був до мене спиною, я знав, що він щось робить. Це було помітно з того, як він стоїть. Не знаю, як це пояснити, але… я знав це.

— Що? — перепитав він, наче не зрозумів про що я.

— Поріз на пальці.

— А, цей поріз. Так, загоївся.

І він пішов… хоча, певно, такий селюк, як він, гадки не мав куди йти.

Гаразд, друга гра сезону. Денді Дейв Сіслер грає на гірці за «Бостон». Не встиг наш новачок освоїтися в зоні бетера, а Сіслер подає фаст-бол якраз йому в голову. Він би вибив Біллі очі нахер, якби влучив, але хлопець відсмикнув голову — не пригнувся, ні, — а тоді подражнив його битою, ніби примовляючи: «Ну ж бо, Мак, спробуй ще раз, якщо хочеш».

Натовп кричав наче божевільний:

— З ПО-ЛЯ! З ПО-ЛЯ! З ПО-ЛЯ! З ПО-ЛЯ!

Суддя не вигнав Сіслера, але зробив йому зауваження, і натовп радісно завив. Я роззирнувся та побачив, як Пінкі сновигає туди-сюди даг-аутом «Бостона», так міцно зчепивши руки, наче боїться, що вони вибухнуть.

Сіслер двічі оббіг гірку, всотуючи любов фанатів, — малий дурко, вони хотіли дістати його та четвертувати — підходить до мішечка з каніфоллю та махає головою на перші два чи три сигнали. Тягне час, знаєте, хоче подумати. Хлопець же весь цей час стояв із піднятою битою, зручно йому було, як старій бабці на дивані у вітальні. Денді Дейв подає простий фаст-бол чітко по центру поля, й малий відбиває його на ліві трибуни. У нас на базі вже був Тайдінс, і рахунок став два-нуль. Закладаюся, що, коли Біллі вибив той хоум-ран, рев на нашому «Болоті» чув весь Нью-Йорк.

Я гадав, що він щиритиметься на всі зуби, коли оббігатиме третю базу, але хлопець був серйозним, наче суддя. Він шепотів собі під ніс:

— Ти зробив це, Біллі. Показав цьому дилетанту. Зробив це.

Ду першим обійняв Біллі в даг-ауті та закрутив його в танці так, що малий полетів у стійку з битами. Ду кинувся допомагати йому збирати спорядження, що було зовсім не схоже на Денні Дузена, який завжди вважав себе вищим за подібні речі.

Ми двічі побили «Бостон» і цим довели Пінкі Гігінса до сказу, а тоді заїхали до Вашингона, де виграли три гри поспіль. Хлопець відбивав подачі в усіх трьох іграх, навіть вибив свій другий хоум-ран, але стадіон «Гріффіт» — паскудне місце для гри, чуваче. Ти міг розстрілювати щурів на трибунах за домом і не влучив би в жодного з фанатів. Дідько, «Сенатори» того року виграли лише сорок ігор. Ісус би, блядь, заридав.

Малий був кетчером під час другого старту Ду та вже майже спіймав клятий ноу-хітер[197] під час своєї п’ятої гри в Головній Лізі. Усе зіпсував Піт Раннелс у дев’ятому інінґу — він вибив подвійний хіт[198]. Після цього малий побіг на гірку, і цього разу Ду не відправив його назад. Вони трохи поговорили, і Ду навмисно дав пройти на базу наступному бетеру Лу Берберету (бачите, як все обернулося?). На биту вийшов Боб Ашер і миттєво потрапив під дабл-плей: оце так комбінація.

Тієї ночі Ду з малим пішли святкувати сто дев’яносто восьму перемогу Дузена. Коли я побачив нашого новачка наступного ранку, він страждав від жахливого похмілля, та витримував його так само спокійно, як і те, що Дейв Сіслер цілився йому в голову. Я вже починав думати, що нам дістався справжній гравець Головної ліги, та Г’юбі Ретнер нам, зрештою, буде не потрібен. Як і будь-хто інший.

— Здається, ви з Денні стаєте близькими друзями, — кажу я.

— Близькими друзями, — погодився він, потираючи скроні. — Ми з Денні — близькі друзі. Він каже, що Біллі — його щасливий талісман.

— Уже так каже?

— Так. Він каже, якщо ми триматимемося разом, він виграє двадцять п’ять ігор, і тоді їм доведеться дати йому Сая Янга, хай навіть писаки ненавидять його.

— Справді?

— Звісно, справді. Ґренні?

— Що?

Він дивився на мене ясним поглядом своїх блакитних очей, які все бачили, але практично нічого не розуміли. Я вже знав, що хлопчина майже не вмів читати, а єдиним фільмом, який він бачив, був «Бембі»[199]. Він казав, що ходив на нього з іншими дітьми з Оттершоу чи Аутершоу — чи ще там звідкись, — і я вирішив, що це його школа. Я водночас і мав рацію, і помилявся щодо цього, та це не мало значення. Мало значення те, що він умів грати в бейсбол — я б сказав, інстинктивно, — та в решті був як чиста дошка.

— Скажіть іще раз, що таке Сай Янг?

Ось таким він був, самі розумієте.

Перш ніж повертатися додому, ми заскочили в Балтимор на три гри. У тому містечку — не розбереш, південне воно чи північне, — ми грали в типовий весняний бейсбол: першого дня було настільки холодно, хоч вовків ганяй, другого — спекотніше, ніж у пеклі, а третього дня була мряка, неначе з неба лився рідкий лід. Та це жодним чином не вплинуло на малого. Він вправно відбивав усі три гри, довівши рахунок до восьми. А ще він спіймав одного ранера в домі. Ту гру ми програли, однак то була збіса хвацька блокада. По-моєму, жертвою став Гас Тріандос. Він кинувся вперед, гупнувся головою об коліна малого та так і простягнувся, непритомний, за три фути від дому. Біллі м’яко торкнувся до його шиї — наче матуся, яка змащує кремом опіки любого малюка.

Фотографія того, як малий нейтралізував суперника, з’явилася у «Вечірніх новинах» Ньюарка під гучним заголовком: «Біллі «Блокада» Блейклі знову рятує гру». Це було гарне прізвисько, яке швидко підхопили фанати. У ті часи вони не так активно демонстрували свої симпатії — у 57-му ніхто не приходив на стадіон «Янкі» в ковпаку кухаря, щоб підтримати Ґері Шеффілда, — та, коли ми повернулися додому й грали першу гру на «Старому Болоті», деякі фанати прийшли з помаранчевими дорожніми знаками, на яких було написано «ОБ’ЇЗД» та «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО».

Можливо, ті знаки не проіснували б і дня, якби в першій же нашій грі на домашньому стадіоні двох «індіанців» не відправили в аут біля дому. Так склалося, що в тій грі подавав Денні Дузен. І обидва аути були швидше результатами вдалих подач, а не вдалого блокування, та новачок уже завоював довіру, і я б сказав, що це було абсолютно заслужено. Хлопці починали довіряти йому, тямите? І вони хотіли, щоб йому все вдавалося. Бейсбольні гравці — ті самі фанати, і коли вони бачать, що хтось в ударі, то навіть найсуворіші намагаються допомогти.

Того дня Дузен здобув сто дев’яносто дев’яту перемогу. А малий тоді вибив три з чотирьох, включно з хоум-раном, то ж не дивно, що ще більше людей поприходили з тими знаками на нашу другу гру з «Клівлендом».

А вже під час третьої один спритний юнак продавав на стадіоні «Титанів» великі помаранчеві картонні ромби з чорним написом: «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО ЗА НАКАЗОМ БІЛЛІ БЛОКАДИ». Деякі фанати піднімали їх угору, коли Біллі «Блокада» виходив на биту, а також коли в команди суперників з’являлися ранери на третій базі. «Янкі» приїхали в місто наприкінці квітня, і кожного разу, коли в «Бомберів» був ранер на третій базі — а таке часто траплялося в тій серії, — весь стадіон спалахував помаранчевим.

«Янкі» тоді повибивали з нас усе лайно та посіли перше місце. Малий у цьому був не винен; у кожній грі він добре відбивав і навіть відправив Білла Скоурона в аут між домом і третьою базою, піймавши його між базами. Скоурон був гігантським лосем, розміром зі Здоров’ка Клю. Він намагався збити малого з ніг, але сам гепнувся на дупу, і хлопчина сів на нього верхи. Та фотографія в газетах нагадувала фінал бою відомих рестлерів, коли Гарнюня Тоні Баба миттєво завалив Чудового Джорджа. Натовп перевершив сам себе, вимахуючи тими знаками «ПРОЇЗДУ НЕМАЄ». Не мало значення навіть те, що «Титани» програли: фанати поверталися додому щасливими, адже побачили, як наш сухоребрий кетчер посадив на дупу Могутнього Лося Скоурона.

Після гри я побачив малого. Голий, він сидів на лавці біля душових. На грудях у нього був великий синець, та, здавалося, хлопчина не зважав на це. Плаксієм він не був. Потім дехто казав, що цей сучий син був надто тупим, аби відчувати біль; надто тупим і божевільним. Та свого часу я знав багатьох тупих гравців, і тупість ніколи не заважала їм скиглити, коли вони, бачте, забилися.

— То як щодо цих відміток, малий? — запитав я, прагнучи підбадьорити його, якщо він узагалі цього потребував.

— Яких відміток? — перепитав він, і по спантеличеному виразу його обличчя я розумів, що він не жартує. Ось таким він був, Біллі «Блокада». Навіть якби на нього летіла вантажівка, Біллі б не зрушив з місця, якщо той хлопець за кермом прямував до третьої бази та мав намір захопити її, та в усьому іншому він був, курва, геть нетямущий.

Перш ніж знову рушити в дорогу, ми зіграли серію з двох матчів з «Детройтом» і обидва програли. У другій грі на гірці стояв Денні Ду, та звинувачувати малого за те, що трапилося, він не міг: він сам закінчив свою гру ще до кінця третього інінґу. Сидів на лавці запасних і скаржився на холодну погоду (насправді було зовсім не холодно), на те, що Гаррінгтон не впіймав справа флай-бол[200] (насправді, щоб дострибнути до того м’яча, Гаррінгтону знадобилися б реактивні черевики), на несправедливі рішення того сучого сина Вендерса, який стояв за домом. В останньому могла бути дещиця правди. Суддя Гай Вендерс і справді не любив Ду, дуже не любив, ще більше, ніж спортивні коментатори, і минулого року двічі виганяв його з поля за бол[201]. Та сьогодні я не бачив, щоб він помилявся, а я ж стояв менш ніж за дев’яносто футів від нього.

Обидві гри малий добре відбивав, у нього був хоум-ран і тріпл[202]. Навіть Дузен не зривався на ньому, хоча це було б у його стилі: він був із тих хлопців, які одразу показують іншим гравцям, що в «Титанів» є тільки одна зірка, і це точно не вони. Та малий йому сподобався. Здавалося, що Ду й справді думає, що хлопчина — його щасливий талісман. А малому сподобався Денні. Після гри вони пішли по барах, випили з тисячу пляшок спиртного та навіть пішли у бордель, щоб відзначити першу поразку Ду в сезоні. А наступного дня, перед поїздкою до Канзасу, обоє були блідими й хиталися в усі боки.

— Цієї ночі малий потрахався, — довірливо повідомив мені Ду, коли ми їхали командним автобусом до аеропорту. — По-моєму, у нього це було вперше. Це хороша новина. А погана новина полягає в тому, що він, гадаю, не пам’ятає про це.

Нас добряче трусило під час того перельоту; в ті часи більшість польотів на літаках були саме такими. Ті літаки були паскудними бляшанками з двигуном, і просто диво, що ми всі там не повбивалися, як Бадді Голлі[203] чи грьобаний Біг Боппер[204]. Усю дорогу малий просидів у туалеті у хвості літака та блював, а за стінкою гурт хлопців грав у нарди та відпускав звичні жарти на його адресу: «Щось іще залишилось? Ніж та виделку треба, щоб порізати там усе?» А вже наступного дня цей сучий син вибиває п’ять з п’яти на муніципальному стадіоні, включно з двома хоум-ранами.

Але показував Біллі «Блокада» й іншу гру — до того часу йому б уже варто було запатентувати її. Цього разу жертвою став Клітус Бойєр. Біллі «Блокада» знову опускається, виставивши ліве плече, піднімається — і вже містер Бойєр лежить, розпластавшись на спині, на базі бетера. Однак різниця все ж таки була. Цього разу новачок зупинив суперника обома руками — не було скривавлених ніг чи розтягненого ахіллового сухожилля. Бойєр просто підвівся і побрів назад до даг-ауту, обтрушуючи від бруду свій зад і хитаючи головою так, наче він не розумів, де знаходиться. О, і ми все одно програли ту гру, попри п’ять відбитих м’ячів малого. Фінальний рахунок був одинадцять до десяти чи щось таке. Того дня Ґензі Берджесу не вдався наклбол — «Атлети» просто перехопили його.

Наступну гру ми виграли, але поступилися з мінімальним розривом у фіналі. Малий добре відбивав у всіх іграх, загальна кількість яких уже сягнула шістнадцяти. Додайте ще дев’ять гравців, відправлених в аут біля дому. Дев’ять за шістнадцять ігор! Це претендувало на рекорд. Якби, звісно, потрапило в статистику. Якби хоч щось потрапило в статистику.

Ми приїхали до Чикаго на три гри — тобто малий грав із нами вже дев’ятнадцять ігор, у кожній з яких відбивав однаково добре. От тільки, чорти б мене вхопили, ми програли всі три. Після останньої з трьох ігор Джерсієць Джо глянув на мене та сказав:

— Я не купився на всю цю дурню про талісман. Гадаю, Блейклі висмоктує нашу удачу.

— Це не чесно, ти сам знаєш, — відповів я. — Ми добре стартували, але тепер переживаємо період спаду. Все налагодиться.

— Можливо, — мовив він. — Дузен досі намагається навчити малого пити?

— Ага. Вони з іншими хлопцями пішли в «Петлю».

— Але вони повернуться разом, — сказав Джо. — Не розумію. До цього часу Дузен мав би зненавидіти малого. Ду вже п’ять років тут, і я знаю його звички.

Я також знав їх. Коли Ду програвав, йому конче необхідно було звалити провину на когось іншого: на нікчему Джонні Гаррінгтона чи то на покидька-суддю Гая Вендерса. Малий уже давно мав би відгребти по повній, але Ду все ще плескав його по спині та обіцяв, що той стане Новачком грьобаного Року. Та й не міг Ду звинувачувати малого в поразці того дня. Він сам начворив у п’ятому інінґу: кинув м’яч прямісінько в опору — високо, далеко, зі смаком. Суперники отримали очко. Денні через це сказився, втратив над собою контроль, і ще двоє «атлетів» зайняли свої бази. Потім Неллі Фокс вибив дабл[205]. Після цього Ду опанував себе, та було вже надто пізно: він потрапив у лайно й лишився там.

У Детройті ми зіграли непогано, перемогли у двох іграх з трьох. Малий добре відбивав у всіх трьох іграх і вкотре продемонстрував блискучий захист дому. Потім ми повернулися в рідні краї. До того часу малий з девенпортських «Маїсових пиздюків» став, а бодай би йому, головною сенсацією Американської Ліги. Ходили чутки, що він навіть зніматиметься в рекламі «Джилетт».

— От на це я б подивився, — мовив Сай Барбаріно. — Люблю, знаєте, комедії.

— Тоді краще в дзеркало подивися, — відповів Кріттер Гейворт.

— Ну ти й дурко, — буркнув Сай. — Я про те, що якраз вусів у нього й немає.

Звісно, ніякої реклами не було. Бейсбольна кар’єра Біллі «Блокади» на той час уже добігала кінця.

За планом у нас було три виходи проти «Білих шкарпеток», але першу гру скасували. Головним суддею мав тоді бути старий знайомець Ду Гай Вендерс, і саме він повідомив мені цю новину. Мені треба було приїхати на «Болото» зрання, бо вантажівки з нашою виїзною уніформою ми помилково відправили до Айдлвайда, і я хотів переконатися, що вони їх доставили назад. Найближчий тиждень ми форми не потребували, але я ніколи не знаходив собі місця, аж доки подібні проблеми не було вирішено.

Вендерс сидів на стільчику біля суддівської кімнати, читав книгу в м’якій палітурці з білявкою в розкішній нижній білизні на обкладинці.

— Це твоя дружина, Гаю? — спитав я його.

— Подружка, — відповів він. — Йди додому, Ґренні. Якщо вірити прогнозу погоди, то до третьої тут буде справжній потоп. Я чекаю на Діпунно та Лопеза, щоб скасувати гру.

— Гаразд, — кажу я. — Дякую.

Я вже зібрався йти геть, аж раптом він покликав мене:

— Цей диво-хлопчина з твоїх… У нього все гаразд з головою? Бо він постійно розмовляє сам із собою. Шепоче. Ніколи, блядь, не затикається.

— Він, звісно, не найгостріший олівець, але точно не псих, якщо ти про це. — Я помилявся щодо цього, але хто ж знав? — А що саме він каже?

— Я почув немало, стоячи за ним під час другої гри проти «Бостона», але знаю, що говорив він сам про себе. У цій, як її там, третій особі. Молов щось на кшталт: «Я можу це зробити, Біллі». А коли він не впіймав м’яча, що ледь чиркнув по биті та міг стати третім страйком[206], то сказав: «Вибач, Біллі».

— І що з того? Поки мені не виповнилося п’ять, у мене був уявний друг — Шериф Піт. Ми з Шерифом Пітом розстріляли не одне шахтарське містечко.

— Ага, тільки Блейклі вже давно не п’ять років. Зате мізки у нього справді як у п’ятирічного, — Вендерс постукав себе по товстому черепу.

— Є всі шанси, що з п’ятірки починатиметься його коефіцієнт відбивання[207], — сказав я. — Це все, що мене цікавить. До того ж, визнай, він чудовий стопер.

— Визнаю, — буркнув Вендерс. — Цей ушльопок не знає страху. Ще одне свідчення того, що у нього не всі вдома.

Я більше не збирався слухати, як суддя поливає брудом одного з моїх гравців, тож змінив тему та спитав його — напівжартома-напівсерйозно, — чи судитиме він завтрашню гру чесно, навіть якщо м’яч подаватиме його улюблений Ду.

— Я завжди суджу чесно, — відказав він. — Дузен самозакоханий бевзь, переконаний, що на нього давно вже чекає місце в Куперстауні[208], він вічно все робить не так і ніколи не визнає власних помилок, цей сучий син вічно лізе сперечатися, хоч знає, що я цього не терплю. І все одно я судитиму гру чесно. Повірити не можу, що ти спитав мене про це.

«А я повірити не можу, що ти сидиш тут, чухаючи зад, і називаєш нашого кетчера ледь не вродженим ідіотом, — подумав я, — але ж ти це робиш».

Того вечора я запросив дружину на вечерю в ресторан і ми чудово провели час. Пригадую, що ми танцювали під музику Лестора Леннона. Отримали свою дозу романтики, поки їхали на таксі додому. Гарно спали. Опісля того я вже не спав так добре: надто багато нічних жахіть.

Денні Дузен мав подавати м’яча в другій грі того післяобіддя, але на той час світ навколо «Титанів» уже летів до пекла; ми просто не знали цього. Ніхто не знав, окрім Джо Діпунно. До часу, коли впала ніч, нам уже було відомо, що цей сезон обернувся для нас грандіозним пиздецем, бо результати наших перших двадцяти двох ігор майже точно витруть з усіх архівів, так само як приберуть будь-які офіційні згадки про Біллі «Блокаду» Блейклі.

Через щільний трафік я спізнився, але це, по правді, не мало жодного значення: плутанина з формою була розв’язана. Більшість хлопців уже поприходили. Хтось вдягався, хтось грав у покер, а хтось просто теревенив і курив. Дузен сидів із малим на складаних стільчиках у кутку біля автомата з цигарками. Хлопчина вже натягнув штани, а от Дузен усе ще світив своїм бандажем — огидне видовище. Я підійшов, взяв пачку «Вінстона» та прислухався до їхньої розмови. Говорив переважно Денні.

— Цей йобаний Вендерс ненавидить мою пику.

— Він ненавидить твою пику, — повторив новачок, а тоді додав: — Цей уйобок.

— Еге ж, він такий. По-твоєму, він хоче стояти за базою, коли дістануся відмітки в двісті подач?

— Ні? — відповів хлопець.

— Так і є, не хоче! Але я збираюся сьогодні виграти, просто щоб його позлити. І ти мені в цьому допоможеш, Біллі. Правильно?

— Правильно. Точно. Біллі допоможе.

— Цей підар звужуватиме мені зону страйку.

— Справді? Він звужуватиме зону страйку, цей пі…

— Я ж сказав, що так. Тож лови м’яча та бігом притискай до себе.

— Швидко, наче блискавка.

— Ти мій талісман, Біллі, хлопче.

І малий став серйозним, наче священик на похороні якоїсь поважної особи.

— Я твій талісман.

— Ага. Тепер слухай сюди…

Усе це було одночасно і смішно, і страшно. Ду був напруженим — тіло нахилене вперед, очі палають. Ду був гравцем, розумієте? Він хотів виграти, як виграв Боб Ґібсон[209]. І як Ґіббі, він зробив би все, що можливо, заради своєї мети. А хлопець усотував його слова, мов губка.

Я ледь не втрутився в розмову — дуже хотів перервати цей зв’язок. Я от вам зараз усе розповідаю, а самому здається, що моя підсвідомість уже тоді почала розуміти, що й до чого. Може, це і несусвітня ахінея, але я так не думаю.

Однак я залишив їх на самоті. Узяв свої цигарки та пішов геть. Трясця, навіть якби я спробував роззявити хавальника, Ду все одно б порадив мені запхати туди шкарпетку. Він не любив, коли його перебивали, а поза тим, тобі ж всі дні напередодні на все це було насрати. Краще не лізти до мужика, що зараз має кидати м’яча на очах у сорока тисяч людей, які насправді й платять йому зарплату.

Я пішов у кабінет до Джо забрати лайн-апи[210], але двері було зачинено, а жалюзі опущено — нечувана річ у день гри. Між планками жалюзі лишалися просвіти, тож я зазирнув усередину та побачив, що Джо притис до вуха телефонну слухаву, прикривши долонею очі. Я постукав по склу. Він так різко підскочив, що ледь не впав зі стільця, а тоді роззирнувся. Кажуть, у бейсболі немає сліз, але Джо плакав. Уперше й востаннє я бачив його таким. Обличчя в нього було блідим, а волосся скуйовдженим — принаймні те, що від нього залишилося.

Він махнув, аби я йшов геть, і знову повернувся до розмови. Я попрямував через роздягальні до тренерської кімнати, яка використовувалася нами як склад для спорядження. Спинився на півдороги. Грандіозна нарада між кетчером та пітчером[211] завершилася, і я помітив, як малий вдягає футболку з великим блакитним номером 19. Ще я побачив, що у нього на вказівному пальці правої руки знову з’явився пластир.

Я підійшов до них і поклав руку на плече Біллі. Він посміхнувся мені. У нього й справді була мила посмішка.

— Здоров, Ґренні, — сказав він, і посмішка на його вустах почала гаснути, коли він побачив, що я не посміхаюся у відповідь.

— Готовий до гри? — питаю його.

— Звісно.

— Чудово. Але перш ніж ти швякнешся мордою в багно, я тобі дещо скажу. Ду — класний пітчер, але як людина він завжди буде в другій лізі. Заради перемоги він станцює навіть на кістках своєї бабусі, а ти для нього важиш устократ менше, ніж його бабуся.

— Я його талісман! — обурено закричав хлопчина.

— Може, й так, — відповів я. — Але я ось про що кажу. Буває, гравець надто сильно накручує себе перед грою. Бути трохи збуджений — нормально, але варто трохи перегнути палку — і тоді в будь-кого можуть відмовити гальма.

— Я вас не розумію.

— Якщо проколешся, мов негодна шина, Ду просто знайде собі новий талісман.

— Ви не повинні такого казати! Ми з ним друзі.

— Я тобі теж друг. Більше того, я один із тренерів цієї команди. Я стежу, щоб із тобою все було гаразд, і я сам, бляха, визначу, як мені розмовляти з новачком. А ти слухатимеш. Ти ж слухаєш?

— Я слухаю.

Я не сумнівався в цьому, от тільки він не дивився на мене. Опустив очі, а на його гладких хлопчачих щоках палали сердиті маки.

— Я не знаю, що там у тебе під пластирем, і знати не хочу. Знаю тільки те, що бачив цей пластир на твоїй руці під час нашої першої гри й тоді дехто постраждав. З тих пір я його не бачив, не хочу бачити й сьогодні. Бо якщо тебе впіймають, це буде твоя біда, а не Дузена.

— Я просто порізався, — вибухнув він.

— Звісно. Порізався, голячи вуса. Але я не хочу бачити на твоїй руці пластир, коли ми вийдемо звідси. Я заради тебе стараюся, повір.

Чи сказав би я це, якби не побачив, як плаче засмучений чимось Джо? Мені хочеться вірити, що так. Мені подобається думати, що я старався заради гри, яку любив тоді та люблю тепер. Віртуальний боулінг — ніщо в порівнянні з цим, повірте мені.

Я пішов ще до того, як він зміг щось сказати. І не озирався. Частково тому, що не хотів бачити, що ховається під пластирем, але переважно тому, що Джо стояв у дверях свого кабінету та кликав мене до себе. Не можу заприсягтися, що в його волоссі додалося сивини, але й у зворотньому не клястимуся.

Я зайшов до кабінету й зачинив двері. Мені спав на думку жахливий здогад. Він пояснював вираз обличчя Джо.

— О Боже, Джо, щось з дружиною? Чи з дітьми? Щось трапилося з кимось із твоїх дітей?

Він заговорив, і здавалося, що я щойно розбудив його:

— З Джессі та дітьми все гаразд. Але Джордже… о Боже. Не можу в це повірити. Це все такий бедлам. — Він закрив долонями очі. З нього вирвався якийсь звук, та це не було ридання. То був регіт. Найстрашніший грьобаний регіт, який я коли-небудь чув.

— Що трапилося? Хто тобі телефонував?

— Мені потрібно подумати, — промовив він — та не до мене. Він розмовляв сам із собою. — Мені треба вирішити, як я збираюся…

Він прибрав руки від очей і, здавалося, став трохи схожішим на самого себе.

— Ти будеш сьогодні менеджером, Ґренні.

— Я ? Я не можу бути менеджером! Ду втратить над собою контроль! Він же сподівається на свою двохсоту перемогу, а тепер…

— Це вже не має жодного значення, що, не розумієш? Не зараз.

— Що…

— Просто стули пельку та пропиши лайн-ап. А щодо малого… — він задумався, а потім похитав головою. — Грець із ним, хай грає, чом би й ні? Блядь, та став його п’ятим. Усе одно я збирався його просувати нагору.

— Звісно ж, він гратиме, — відповів я. — Хто ж іще ловитиме подачі Денні?

— Ох, та срати я хотів на Денні Дузена! — вигукнув він.

— Кеп, Джо, скажи мені, що трапилося.

— Ні, — відмовився Джо. — Спершу я маю все обміркувати. Що я скажу хлопцям. І репортерам! — Він ляснув себе по обличчю, ніби цей здогад тільки тепер спав йому на думку. — Цілим натовпам цих засранців! Лайно!

А потім він знову заговорив сам до себе:

— Але дай хлопцям зіграти цю гру. Вони справді заслужили на неї. Малий, певно, теж. А хай би йому, він же, може, навіть виб’є повний цикл! — він ще трохи пореготав, а потім наказав собі зупинитися.

— Не розумію.

— Зрозумієш. Іди геть звідси. Складай лайн-ап, як тобі заманеться. Можеш навіть витягувати імена з капелюха, чом би й ні? Це не має значення. Тільки попередь головного суддю, що тепер ти всім заправляєш. Гадаю, це буде Вендерс.

Я пройшов через хол до суддівської кімнати, наче сновида, й сказав Вендерсу, що це я складатиму лайн-ап та керуватиму грою з лівого боку поля. Суддя запитав у мене, що трапилося з Джо, а я на це відповів — він хворий. Бо він і справді був таким.

Це була перша гра, якою я керував, аж доки мені не дісталися «Атлети» у 63-му, та як ви знаєте, якщо цікавилися цим питанням, та гра була для мене дуже короткою, адже Гай Вендерс відсторонив мене в шостому інінґу. Як на те, я не дуже багато пам’ятаю про неї. Кажу ж, почувався, наче сновида, бо голова репалася від думок. Та все ж я здогадався зробити одну річ — перевірити праву руку малого, перш ніж він вибіг на поле[212]. На середньому пальці в нього не було ні пластиру, ні порізу. Я навіть не відчув полегшення. У мене перед очима все ще стояли червоні очі Джо Діпунно та його викривлений рот.

То була остання хороша гра Денні Дузена, і він так і не здобув свою двохсоту перемогу. Він намагався повернутися в 58-му, але марно. Він стверджував, що йому більше не двоїлося в очах, і, певно, так і було, от тільки йому більше не вдавалися швидкісні подачі за дім. І в Куперстауні для Денні місця не знайшлося. Джо з самого початку мав рацію: малий висмоктав нашу удачу. Наче якийсь довбаний князь вуду.

Але того дня Ду грав так добре, як ніколи; його фастболи[213] підстрибували, його кручені м’ячі зміїлися, наче батіг. Протягом перших чотирьох інінґів вони навіть наблизитися до нього не могли. Махніть битою — і просимо на лаву запасних, хлоп’ята, дякуємо за гру. Шістьох він відправив у страйк-аут[214], а решту інфілдерів[215] вибив у ґраунд-аут[216]. Біда лише в тому, що малий був йому майже рівня. У нас був лише один невдалий удар, коли захист вивів двох наших в аут, — то Гаррінгтон напартачив унизу третього інінґа.

Переходимо до верху п’ятого, гаразд? Легко проходить перший бетер. Потім черга Волта Дропо, він відбиває м’яча далеко в лівий кут і мчить, наче кажан із пекла[217]. Глядачі бачили, як Гаррі Кін усе ще гнався за м’ячем, коли Дропо добіг до другої бази, і вони розуміли, що хоч м’яч і на полі, та ранер[218] може здійснити хоум-ран[219]. Натовп починає скандувати. Спершу лунають поодинокі голоси, та їх усе більшає й більшає. Вигуки стають гучнішими та потужнішими. І від цього в мене аж від дупи й до шиї повстали сироти.

— Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА!

Замайоріли помаранчеві знаки. Люди підскочили та тримали ці знаки над головами. Не розмахували ними, як зазвичай, а просто тримали вгорі. Я ніколи не бачив нічого подібного.

— Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА!

Спершу я гадав, що в нас немає жодного шансу: Дропо вже летить, як куля, до третьої бази, долаючи всі перепони. Але Кін таки хапає м’яча та миттєво кидає його. Тим часом новачок стоїть перед домом з боку третьої бази з виставленою вперед лапою, і, коли Сай кидає того грьобаного м’яча, малий ловить його.

Натовп скандує. Дропо ковзає вперед, виставивши назовні шипи. Та хлопчина не зважає на це: він падає на коліна та проскакує між ними. Гай Вендерс перебуває там, де й має бути — принаймні того разу, — схилившись над гравцями. Піднімається хмара пилу… і з неї виринає піднятий догори палець Вендерса.

— Та-а-ак… АУТ!

Містере Кінг, фанати просто очманіли. І Волт Дропо також. Він підвівся і дригався навколо, наче пацан, що б’ється в епілептичному припадку та водночас намагається витанцьовувати грьобаний танок халі-галі. Він просто не міг повірити.

Малий подряпав ліве передпліччя — нічого серйозного, лишень пара крапель крові, але цього вистачило, аби старий Боні Дадьє — наш лікар — вийшов і приліпив на нього пластир. Тож зрештою малий умудрився отримати свій пластир, та ще й цілком законно. Фанати, доки тривав медогляд, так і стояли весь час, піднявши догори знаки «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО» та горланячи «Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА», наче їм усе ще було мало.

Здавалося, малий не помічав цього. Він витав у хмарах. Весь час, доки він був у команді «Титанів», то перебував саме там. Він просто знову надягнув свою маску, повернувся за дім і присів. Звичайна робота, як завжди. Вийшов Буба Філіпс, відбив на Летропа, і верх п’ятого завершився.

Коли малий вийшов на биту внизу інінґа, його тричі відправили в страйк-аут, натовп досі аплодував йому стоячи. Тепер малий помітив це й доторкнувся до бейсболки, коли повертався до даг-ауту[220]. Це був єдиний раз, коли він так вчинив. І не тому, що малий був пихатим, а тому… зрештою, я вже пояснив. Витав у хмарах.

Отже, верх шостого. Навіть через п’ятдесят років по тому я дратуюся, коли згадую про це. Кіндер виходить першим і незграбно відбиває кудись на третю базу, як і всі пітчери. Потім виходить Луїс Апарічіо, Маленький Луї. Ду замахується й кидає. Замахується й кидає. Апарічіо ледаче та високо відбиває його над домом у напрямку третьої бази — і вже м’яч летить над фал-територією. Це було з мого боку, тому я все бачив. Малий скинув маску та помчав за м’ячем, повернувши голову назад і виставивши лапу вперед. Вендерс біг слідом за ним, але добряче відставав. Він не вірив, що в хлопця був шанс. Блядь, це було дуже халтурне суддівство.

Малий залишає трав’яну частину поля і вибігає на доріжку біля низької стіни, що відділяє поле від місць у ложі. Шия витягнута. Погляд догори. Дві дюжини людей, що сидять у першому й другому рядах ложі, також дивляться вгору, а більшість з них ще й підняли руки й хитають ними. Це те єдине, чого я не розумію в фанатах, та й не втямлю ніколи. Заради Бога, це ж просто йобаний бейсбольний м’яч! Штука, яка в ті дні коштувала якихось сімдесят п’ять центів. Та варто фанам було побачити його в зоні досяжності на стадіоні, як вони оберталися на клятих монстрів жадібності. Ні, щоб просто відступити й дати гравцеві, що намагається впіймати його, — гравцеві їхньої ж команди — у скрутну мить виконати свою роботу.

Я бачив усе, кажу вам. Чітко бачив. Той м’яч, що підскочив так високо, падав по наш бік від стіни. Малий мав от-от спіймати його. Аж раптом якийсь довгорукий мугир, вбраний у джерсі[221] «Титанів» (такі продають при вході на стадіон), простягнув свої лаписька та доторкнувся до м’яча, через що той скотився з кінчика лапи малого та впав на землю.

Я був певен, що Вендерс оголосить Апарічіо аут — це ж було очевидне втручання, — тому спершу не повірив власним очам, коли побачив, як суддя жестами наказав малому повертатися до дому, а Апарічіо — завершувати пробіг. Коли я це збагнув, то побіг туди, розмахуючи руками. Натовп почав підбадьорювати мене та обсвистувати Вендерса — це був, вочевидь, не найкращий спосіб подружитися та вплинути на людину, рішення якої ти оскаржуєш, але я, блядь, був надто розлюченим, аби перейматися цим. Я б не спинився, навіть якби на поле вибіг Махатма Ганді з голою дупою та закликами до миру.

— Втручання! — волав я. — Ясно як день, ясно як два на два!

— М’яч побував на трибунах, а отже, й нікому не належить.

— Повертайся у своє маленьке гніздечко та хай почнеться справжнє шоу!

Малий не зважав на те. Він розмовляв зі своїм дружбаном Ду. Все було гаразд. Але мені було начхати, на що він там не зважав. Усе, чого мені хотілося в ту мить, — це зробити Гаю Вендерсу ще одну дірку в дупі. Я людина не сварлива — за всі роки, доки я був менеджером у «Атлетів», з поля мене видаляли тільки двічі. Але того дня порівняно зі мною навіть Біллі Мартін[222] видавався б переконаним пацифістом.

— Ти просто не бачив цього, Гаю! Ти плентався надто далеко позаду. Лайно ти бачив, а не м’яча!

— Я не плентався і бачив усе. А тепер повертайся назад, Ґренні. Я не жартую.

— Якщо ти не побачив того довгорукого сучого сина — у цю мить якась пані з другого ряду закрила руками вушка маленького сина та скривила рота. У її погляді читалося «ах-ти-ж-бридкий-чоловік», — того довгорукого сучого сина, що простягнув лаписька та збив м’яча, то ти, блядь, плентався! Господи Боже!

Чоловік у джерсі заперечно захитав головою — хто, я? не я! — і в той же час натягнув на себе збентежену холуйську посмішку. Вендерс побачив її, швидко скумекав, що вона означає та глянув вбік.

— Ну ось і все, — звертається він до мене. Спокійним голосом, у якому вчувалося: ще раз писнеш — і дудлитимеш «Райнґолд»[223] у роздягальні. — Ти своє вже сказав. А тепер ти можеш або стулити свою брудну пащеку, або дослухати решту гри по радіо. Обирай.

Я повернувся на тренерську позицію. Апарічіо пішов назад, з широкою лайнистою посмішкою на пиці. О, він чудово знав, що сталося. І скористався цим по максимуму. Хлопцеві ніколи не вдавалися хоум-рани, але, коли Ду кинув невдалий чейндж-ап, Малий Луї відбив м’яча дуже високо й далеко, у найглибшу частину поля. Носатий Нортон грав центр-філдером і навіть не озирнувся.

Апарічіо обійшов усі бази, плавно, наче «Королева Марія», що входить у доки, доки натовп неславив його, паплюжив усю його рідню, а потім ще й вилив усю свою ненависть на голову Гая Вендерса. А Вендерс практично нічого з того не чув — це одна з головних суддівських навичок. Він щойно дістав новенького м’ячика з куртки та перевіряв його на відсутність недоліків. Дивлячись на нього, я зовсім втратив контроль. Я кинувся до дому та взявся розмахувати кулаками перед його обличчям.

— Це ти заробив пробіг, грьобаний дилетанте! — закричав я. — Надто ледачий, аби побігати за фал-болом, можеш записати РБІ [224] на свій рахунок! Та заткни його собі в гузно! Може, там і окуляри собі знайдеш!

Натовпу це сподобалося. А от Гаю Вендерсу — не дуже. Він показав на мене, потім — великим пальцем собі за плече та пішов геть. Натовп загудів і почав розмахувати своїми знаками «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО»; дехто навіть почав кидати склянки, пляшки та недоїдений хавчик прямісінько на поле. Справжній цирк.

— Не смій тікати від мене, ти, товстосракий, сліпий, лежебокий сучий виблядок! — заволав я і кинувся за ним. Хтось із мого даг-ауту встиг відтягнути мене, перш ніж я схопив Вендерса (а саме це я і збирався зробити). Я остаточно втратив над собою контроль.

Натовп скандував:

— СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ!

Ніколи не забуду цього, адже вони горланили це так само, як і «Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА».

— Якби твоя мамця була тут, вона спустила б твої блакитні штан ці та добряче надавала по дупі, куцозорий дилетанте! — волав я, а потім мене потягнули в даг-аут. Ґензі Берджес, наш майстер наклболів[225], був за менеджера останніх трьох інінґів того жахного шоу. А в останніх двох ще й грав за пітчера. Можливо, в записах ви знайдете й про це. Якщо взагалі лишилися хоч якісь записи про ту втрачену весну.

Останнє, що я бачив на полі, це як Денні Ду та Біллі Блокада стояли на траві між домом та пітчерською гіркою. Малий тримав свою маску під пахвою. А Ду щось шепотів йому на вухо. Хлопець слухав — він зажди слухав, коли говорив Ду, — але дивився на натовп, на сорок тисяч фанів, що повскакували з місць — чоловіки, жінки, діти — і волали «СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ!».

На півдорозі від даг-ауту до роздягальні стояло відерце з м’ячами. Я копнув його ногою, і м’ячики покотилися в різні боки. Якби я наступив на одного з них і гепнувся на дупу, то було б ідеальне завершення ідеального, блядь, дня на бейсбольному стадіоні.

Джо був у роздягальні, сидів на лаві біля душових. У ту мить він виглядав на сімдесят замість п’ятдесяти. Біля нього були ще троє хлопців. Двоє носили форму копів. Третій був у костюмі, однак варто було тільки кинути оком на його грубе обличчя, щоб збагнути, що він також коп.

— Гра закінчилася раніше? — запитав коп у костюмі. Він сидів на складаному стільці, і його товсті поліцейські стегна розпливалися по сидінню й розтягували смугасті штани. А поліцейські у формі сиділи на одній із лавок навпроти шафок.

— Для мене — так, — відповів я. Я був розлючений настільки, що не переймався присутністю копів. І заговорив до Джо: — Грьобаний Вендерс вигнав мене. Вибачте, Кеп, але там було пряме втручання, а той ледачий сучий син…

— Це не має значення, — обірвав мене Джо. — Цю гру не буде зараховано. Боюся, жодну з наших ігор не буде зараховано. Кервін, звісно, подасть апеляцію Комісарові, проте…

— Про що ти говориш? — запитав я.

Джо зітхнув. А потім глянув на хлопця в костюмі.

— Розкажіть йому, детективе Ломбардацці, — сказав він. — Я не витримаю цього.

— А йому потрібно знати? — поцікавився Ломбардацці. Він розглядав мене, наче якогось небаченого раніше жука. Ще тільки такого погляду мені бракувало на додачу до всього, та я зумів промовчати. Тому що я знаю, що троє копів, один із яких детектив, не з’являються в роздягальні бейсбольної команди Головної Ліги, якщо не трапилося чогось збіса серйозного.

— Якщо ви хочете, аби він затримав інших хлопців достатньо надовго, щоб ви могли вивести малого Блейклі, гадаю, його варто ввести в курс справи, — відповів Джо.

Над нами пролунали крики фанатів, за ними — стогони, а потім — бурхливі овації. Ніхто з нас не звернув уваги на те, що виявилося фіналом кар’єри Денні Дузена. Глядачі кричали, коли швидкий, як куля, лайн-драйв Ларрі Добі вдарив його по лобі, стогнали, коли він гепнувся на пітчерську гірку, наче підбитий боксер, і верещали від захвату, коли він підвівся та жестом показав, що з ним все гаразд. Це було неправдою, але він усе одно продовжував кидати м’ячі решту шостого і весь сьомий інінґи. Хоча в аут не вивів нікого.

Ґензі змусив його піти з поля перед початком восьмого інінґа, коли побачив, що Денні хитає. Денні весь час заявляв, що чудово почувається і що велика багряна ґуля розміром із гусяче яйце над лівою бровою — то ніщо, що з ним бувало й гірше, а малий повторював те саме: то ніщо, то ніщо. Маленький сер Луна. А ми сиділи внизу, в клубній роздягальні, і нічого про це не знали. Не знав і Дузен, що, може, він і не вважає це найстрашнішою травмою за всю кар’єру, але цього разу з нього витік мозок.

— Його звати не Блейклі, — почав Ломбардацці. — Він Юджин Кацаніс.

— Каца- як ? А де тоді Блейклі?

— Вільям Блейклі мертвий. Уже з місяць. І його батьки також.

Я вражено витріщився на нього:

— Про що ви мелете?

І тоді він розповів мені історію, яку, містере Кінг, ви вже, певно, і самі знаєте, та я, можливо, зможу заповнити деякі білі прогалини. Блейклі мешкали в Клеренсі, Айова. Мали чималеньку ділянку за годину їзди від Девенпорта. Зручно для мами й тата, які могли відвідувати кожну гру свого сина в Молодшій Лізі. Блейклі мали успішну ферму — десь на вісімсот акрів. А один із їхніх найманих працівників був усього лишень пацанчам. Його звали Джин Кацаніс, сирота з місцевого «Християнського притулку Отершоу для хлопчиків». Фермер із нього був ніякий, та й клепки хлопцеві бракувало, зате він був збіса крутим бейсболістом.

Кацаніс і Блейклі були суперниками один одного в церковних командах, а ще грали разом у місцевій команді імені Бейба Рута. Протягом трьох років, доки хлопці грали разом, команда лишалася чемпіоном штату, а одного разу навіть прорвалася на національний рівень. Блейклі пішов до старшої школи та став там зіркою бейсбольної команди, а щодо Кацаніса, то коледж був не для нього. Для нього — лише годування свиней і бейсбол; ось і все. Але й подуматися не могло, щоб він міг стати таким же вправним, як і Білл Блейклі. Ніхто не розглядав це серйозно. Доки, зрештою, таке не трапилося.

Батько Біллі найняв сироту не лише через те, що хлопчина працював задешево, а й тому, що його вроджений талант підтримував Біллі в формі. За двадцять п’ять доларів на тиждень малий Блейклі отримував філдера та пітчера для тренувань, а його батько — наймита для доїння корів та прибирання лайна. Непогана угода, принаймні для них.

Щоб ви там не знаходили в процесі своїх досліджень, а родину Блейклі завжди зображували з найкращого боку. Вони жили в тих краях уже чотири покоління, були багатими фермерами, а Кацаніс — звичайнісінький сирота, що розпочав життя в ящику з-під лікеру, а на додачу до всього він ще й був несповна розуму. А чому так? Через те, що він народився тугодумом чи, може, тому, що в тому домі з нього по три чи чотири рази на тиждень вибивали все лайно, аж доки він не став достатньо дорослим та достатньо великим, щоб постояти за себе? Мені відомо, що через звичку розмовляти з самим собою його частенько лупцювали — пізніше про це писали в газетах.

Кацаніс та Біллі тренувалися багато та тяжко. Зрештою Біллі потрапив до фарм-клубу «Титанів». У міжсезоння, коли надворі було надто багато снігу, вони, ймовірно, вчилися кидати та ловити м’яча в коморі — але Кацаніса турнули з місцевої міської команди та заборонили тренуватися з «Кукурудзниками», у той час як Блейклі вже другий сезон грав із ними. У першому сезоні хлопця пускали на тренування і навіть дозволяли брати участь у внутрішніх іграх команди, якщо їм бракувало людей. Тоді усе було якось простіше, неформальніше, не так, як зараз, коли страхові компанії серуть цеглинами, якщо головний гравець схопився за биту, не натягнувши на макітру шолом.

А далі, я гадаю, трапилося ось що — можете мене спокійно виправляти, якщо вам відомо щось таке, чого я не знаю, — Кацаніс, попри усі свої проблеми та відхилення, ріс і кращав як професійний гравець. А от Блейклі — ні. Таке трапляється на кожному кроці. Двоє пацанів, обидва в старшій школі викапані Бейби, грьобані, Рути. Однаковий зріст, однакова вага, однаково гострі баньки. Але один із них здатен грати краще… ще краще… ще краще… а інший починає відставати. Про це мені розповіли вже згодом: Білл Блейклі не починав як кетчер[226]. Його перевели з позиції центрального гравця, коли пацан, який був кетчером до того, зламав руку. Такі перестановки не віщують нічого хорошого. Таким чином суддя ніби каже: «Грай собі, та тільки доти, доки ми не знайдемо тобі заміну».

Гадаю, Блейклі стали заздрити йому. Певен, старигань точно заздрив, та й мамця, мабуть, теж. Може, остання заздрила якраз найбільше, бо мамці спортсменів можуть бути ще тими росомахами. Припускаю, вони посмикали за потрібні ниточки та добилися, аби Кацаніса тримали подалі від місцевої команди та не пускали на тренування «Девенпортських кукурудзників». Вони могли таке зробити, бо були багатою, поважною родиною Айови, а Джин Кацаніс — сирота, що виріс у притулку, який, імовірно, був пеклом на Землі.

Думаю, Біллі виміщав на хлопчику власну злобу все частіше й все сильніше. Або це мали робити його татко та мамця. Може, вони казилися через те, як він доїть корів, чи, на їхню думку, він розгрібав лайно не так, як треба, але в основі всього лежав бейсбол та звичайнісінькі заздрощі. Зеленоокий монстр. Наскільки я знаю, менеджер «Кукурудзників» сказав Блейклі, що відправить його в команду ліги А в Клірвотер, а якщо тебе відправляють до команди рангом нижче, коли тобі тільки двадцять і ти маєш рухатися лише вгору, — це, трясця твоїй мамі, явна ознака того, що твоя кар’єра в професійному бейсболі буде короткою.

Але хоч би там як, хто б не збиткувався з Кацаніса — це було великою помилкою. Хлопчина, коли з ним поводилися по-людськи, був милим, але ж проблеми з головою він таки мав. І міг бути небезпечним. Я зрозумів це ще до того, як об’явилися копи, через те що сталося на першій грі сезону з литкою Біллі Андерсона.

— Окружний шериф знайшов усіх трьох Блейклі в коморі, — сказав Ломбардацці. — Кацаніс перерізав їм горлянки. Шериф говорив, що ймовірніше за все хлопець використав бритву.

Я вирячився на нього.

— Напевно, сталося ось що, — мовив Джо важким голосом. — Кервін Маккаслін обдзвонював усіх у пошуках кетчера, коли наші хлопці випали з обойми у Флориді, і менеджер «Пшінкодзьобів» сказав, що у нього є хлопець, який може залатати пробоїну в команді на три чи чотири тижні, припускаючи, що надовше він нам і не знадобиться. Бо, як він сказав, хлопчина не впорається.

— Але ж він впорався, — заперечив я.

— Тому що це був не Блейклі, — продовжив Ламбордацці. — На той час Блейклі з батьками, ймовірно, вже був мертвим, принаймні кілька днів. Малий Кацаніс майже самотужки доглядав за будинком. І далеко не всі клепки в голові він розгубив. Він був достатньо розумним, аби взяти слухавку, коли затріщав телефон. Відповів на дзвінок менеджера і сказав, що, звісно, Блейклі з радістю поїде в Нью-Джерсі. І перш ніж поїхати, — як Біллі, — він зателефонував усім сусідам та до продуктового магазину в центрі міста. Розповів, що Блейклі змушені виїхати у невідкладних сімейних справах, а він зостається на господарстві. Доволі непогано як на пришелепкуватого, вам так не здається?

— Він не пришелепкуватий, — відповів я.

— Ну, він перерізав горлянки людям, які прийняли його до себе та дали роботу, повбивав усіх корів, щоб сусіди не чули, як ті ночами мукають, аби їх подоїли, але хай буде так, як ви сказали. Знаю, що окружний прокурор погодиться з вами, бо він хоче побачити, як Кацаніса почеплять на шибениці. Ви ж знаєте, що саме так роблять в Айові.

Я повернувся до Джо.

— Як могло таке статися?

— У нього був талант, — мовив Джо. — і він хотів кидати м’яча.

У хлопця були документи Біллі Блейклі, а це було в ті часи, коли про фото на документах ніхто й не чув. Малі були доволі схожими між собою: блакитні очі, темне волосся, шість футів зросту. Але так, усе сталося переважно тому, що у пацана був талант. І він хотів кидати м’яча.

— Талановитий настільки, що майже місяць протримався серед професіоналів, — сказав Ламбордацці, і в цей час над нами лунали привітні вигуки. Біллі «Блокада» завдав свого останнього в Головній лізі удару: він вийшов на хоум-ран. — Позавчора на ферму Блейклі прийшов працівник газової служби. Раніше там теж бували люди, але вони читали на дверях записку Кацаніса та йшли геть. Але не працівник газової служби. Він заправив цистерни за коморою, а саме в коморі й лежали трупи — корів та Блейклі. Погода нарешті стала спекотною, і він унюхав їх. І на цьому історія в принципі закінчується. Тепер ваш менеджер хоче, аби його арештували без зайвого галасу та з мінімальним ризиком для життя гравців вашої команди. Я з цим згоден. А вам треба буде…

— Вам треба буде затримати хлопців у даг-ауті, — договорив Джерсієць Джо. — Відправ Блейклі… Кацаніса… сюди самого. Коли народ піде до роздягальні, його вже тут не буде. Тоді ми спробуємо якось розрулити цю херню.

— Що я їм, блядь, скажу?

— Командні збори. Безкоштовне морозиво. Мені начхати. Просто затримай їх на п’ять хвилин.

Я звернувся до Ломбардацці:

— Невже ніхто не знав? Ніхто ? Тобто ви хочете сказати, що ніхто не чув радіоефірів і ніхто не спробував зателефонувати Поупу Блейклі, щоб сказати, як це чудово, що його син рве Вищу Лігу?

— Припускаю, один чи два намагалися, — відповів Ломбардацці. — Народ із Айови справді вряди-годи навідується до великих міст. Можливо, дехто, потрапивши до Нью-Йорка, слухає радіотрансляції чи читає про успіхи «Титанів» у газетах…

— Я надаю перевагу «Янкіз», — встряг у розмову один із копів.

— Якщо мене цікавитиме твоя думка, я загрюкаю по ґратах твоєї клітки, — відказав Ломбардацці. — А до того стули пельку й не висовуйся.

Я глянув на Джо, відчуваючи, що мене зараз знудить. Помилка судді та видалення з поля в першій грі, де я був менеджером, тепер видавалися мені найменшою з моїх проблем.

— Приведи його сюди самого, — сказав Джо. — Мені байдуже як. Хлопці не повинні цього бачити, — він подумав, а тоді додав: — І малий не повинен зрозуміти, що вони побачили це. Що б він там не зробив.

Якщо це має значення — а я знаю, що ні, — ми програли гру з рахунком два-один. Усі три хоум-рани були сольними пробіжками. Мінні Монсо вибив хоум-ран, перехопивши подачу Ґензі вверху дев’ятого інінґа. Малий став останнім вибулим гравцем. Він уперше промазав, вийшовши з битою за «Титанів»; він промазав і востаннє. Бейсбол — гра, де все вивірено на дюйм, а ще це гра рівноваги.

Але жоден із наших хлопців не думав про гру. Коли я піднявся нагору, то побачив, що вони всі обступили Ду, який сидів на лавці та запевняв їх, що з ним, чорт забирай, усе гаразд, просто легке запаморочення. Але з ним явно було не все гаразд, і наші звичні відмазки для лікаря виглядали доволі паршиво. Він хотів, аби Денні відправили в Нюаркський госпіталь на рентген.

— На хера? — спитав Ду. — Дайте мені кілька хвилин. Зі мною все гаразд. Господи, Боунзе, дай відпочити.

— Блейклі, — сказав я. — Спустися в роздягальню. Містер Діпунно хоче тебе бачити.

— Менеджер Діпунно хоче мене бачити? У роздягальні? Чому?

— Щось там було про нагороду кращому новачку місяця, — ідея виникла в моїй голові з нізвідки. У ті дні такої нагороди ще не було, але хлопець про це не знав.

Малий зиркнув на Денні Ду, а той поплескав його по плечу.

— Уперед, шуруй звідси, малий. Ти гарно зіграв. Не твоя вина. Ти щасливчик, і на хуй тих, хто скаже протилежне. А тоді він додав: — Ви всі, вимітайтеся. Мені треба трохи подихати.

— Заждіть, — кажу я їм. — Джо хоче, щоб він один прийшов. Гадаю, хоче привітати тебе сам на сам. Хлопче, не стій тут. Давай…

«Давай, гайда звідси», — хотів я закінчити речення, але не зміг, бо Блейклі чи Кацаніс уже пішов.

А що було після того, ви самі знаєте.

Якби малий пішов до суддівської кімнати через хол, його б схопили, бо якраз на тому шляху була б роздягальня. Натомість він пішов навпростець через комору, де зберігався весь спортивний реманент, два масажних столи та вібраційна ванна. Ми ніколи не дізнаємося напевно, чому він зробив саме так, але я гадаю, Кацаніс збагнув, що щось пішло не так. Тобто, чорт забирай, він же мав розуміти, що рано чи пізно правда випливе на поверхню; він був не таким уже й тупим шизиком. Як би там не було, але він вийшов із дальнього боку роздягальні, пройшов до суддівської кімнати та постукав. До того часу прилад, який він, імовірно, зробив у «Християнському притулку Оттершоу» знову опинився на його вказівному пальці. Мабуть, йому допоміг хтось зі старших хлопців. Малий, якщо не хочеш, щоб тебе постійно били, зроби собі таку штуку.

Зрештою, він ніколи не залишав його у своїй шафці — просто клав у кишеню. А ще він не морочився з пластирем після гри. Як на мене, це свідчить ось про що: він знав, що йому більше нема чого приховувати.

Малий стукає до суддівської кімнати та каже:

— Термінова телеграма для містера Гая Вендерса.

Не такий дурний, розумієте? Не знаю, що було б, якби двері відчинив якийсь інший суддя, але це зробив саме Ведерс, і, закладаюся, його життя скінчилося ще до того, як він збагнув, що перед ним не посильний із «Вестерн Юніон».

Це справді було лезо бритви, розумієте? Чи його шматочок. Коли воно було непотрібним, то ховалося в жерстяну смужку, такий собі дитячий перстеник. А от стиснувши правий кулак, він міг надавити великим пальцем на кнопку — і маленький уламок леза вискакував назовні. Вендерс відчиняє двері, і Кацаніс черкає його по шиї, перерізаючи горлянку. Коли, після того як його забрали звідти в кайданках, я побачив пляму крові — Боже мій, скільки ж там було крові, — я міг думати лише про сорок тисяч людей, які кричали: «СМЕРТЬ СУДДІ!», так само як вони кричали: «БЛО-КАДА!» Ніхто не мав це на увазі буквально, але ж пацан цього не знав. Особливо після того, як Ду влив йому у вуха стільки отрути про те, що Вендерс мав на них обох зуб.

Коли копи вибігли з роздягальні, Біллі «Блокада» просто стояв у залитій кров’ю білій домашній уніформі, а Вендерс валявся біля його ніг. Він не намагався ані опиратися, ані тікати, коли його пов’язали. Ні, просто стояв там і шепотів сам до себе:

— Я розібрався з ним, Ду. Біллі розібрався. Більше не буде помилок.

Ось так закінчилися ця історія, містере Кінг, принаймні та частина, яку я знаю. Щодо «Титанів», погляньте самі, як казав старий Кейсі: на всі ті дні, коли ігри було скасовано, і на всі ті дні, коли ми мали грати по дві за раз, щоб надолужити втрачене. Як ми були змушені поставити за домом старого Г’юбі Ратнера, який вибивав із показником 185 — то був рівень набагато нижчий навіть за те, що сьогодні називають лінією Мендози[227]. Як Денні Дузену діагностували щось, що, здається, звучало як «внутрішньочерепна кровотеча», і йому довелося пропустити решту сезона. Як він намагався повернутися в 1958-му — сумне було видовище. П’ять виходів — і все суцільні страйк-аути. А в двох інших… Пам’ятаєте останню гру плей-оф між «Янкі» та «Червоними шкарпетками»? Як Кевін Браун подавав за «Янкі» і як «Червоні шкарпетки» набрали шість чортових очок за перші два інінґи? Ось таким от був і Денні Ду в 1958-му, коли йому нарешті вдалося хоч кудись подати м’яча. Він залишився ні з чим. І врешті-решт, попри це все, нам вдалося випередити «Сенаторів» та «Атлетів». Тільки ось того року в Джерсійця Джо Діпунно трапився серцевий напад. Можливо, якраз того дня, коли росіяни запустили свій супутник. Його забрали з окружного стадіону на ношах. Він прожив іще п’ять років, але був блідою тінню самого себе і, звісно ж, більше ніколи не працював менеджером.

Він колись сказав, що малий висмоктує удачу, і правди в цьому було навіть більше, ніж він гадав. Містере Кінг, той малий висмоктував удачу, наче чорна діра.

Свою власну також. Я певен, ви знаєте, чим усе закінчилося, — його забрали до Ессекської окружної в’язниці та тримали там до екстрадиції. А він проковтнув мило та задихнувся. Як на мене, то це найгірша смерть. Той сезон був, без сумніву, жахливим, але, розповідаючи вам про нього, я пригадав кілька світлих моментів. Перш за все те, як «Старе Болото» спалахувало помаранчевим, коли всі фанати піднімали свої знаки: «ДОРОГА ПЕРЕКРИТА ЗА НАКАЗОМ БІЛЛІ «БЛОКАДИ». Ага, закладаюся, що той, хто придумав це, чорт забирай, озолотився. Але, знаєте, ті, хто купив це, також опинилися у виграші. Коли вони стояли, тримаючи ці знаки в себе над головою, то всі разом були частиною чогось більшого. Єднання — це не завжди добре: згадайте всіх тих, хто приходив на мітинги Гітлера, — але ж часом буває й щось хороше. Бейсбол — хороша штука. Завжди була та завжди буде.

БЛО-КА-ДА, БЛО-КА-ДА, БЛО-КА-ДА.

Досі сироти повстають, коли я думаю про це. Слова все ще відбиваються луною в моїй голові. Хлопчина був справжнім бейсболістом. Байдуже, був він психом чи ні й чи справді він висмоктував удачу.

Здається, містере Кінг, я розказав про все, що знаю. Почули, що хотіли? Добре. Я радий. Приходьте ще, коли захочете, але не в середу по обіді, коли вони грають у свій клятий віртуальний боулінг. Ви ж власних думок не почуєте. Чому б вам не прийти в суботу? Дехто з нас збирається дивитися «Гру тижня». Нам дозволяють випити кілька кухлів пива, і ми вболіваємо, як божевільні виродки. Не так, як у старі добрі часи, але все одно непогано.

Філіпу Томсону,

другу та кетчеру зі старшої школи