Ярмарок нічних жахіть

Некрологи

Ви вже, певно, здогадалися, що коли я був маленьким, то дивився багато горор-фільмів. Я був легкою мішенню, і більшість з них лякали мене до смерті. Було темно, зображення було в рази більшим за тебе самого, а звук був настільки гучним, що переляк тривав навіть тоді, коли ти вже заплющив очі. Під час телевізійних трансляцій рівень страху був значно нижчим. Крутили рекламу, яка збивала ритм історії, а найжахніші епізоди частенько вирізалися, щоб хлопчаки, які могли це дивитися, бува, не набули комплексів (як не сумно, але щодо мене це вже було запізно; я ж бо бачив, як мертва жінка піднімається з ванни в «Дияволицях [276] »). У крайньому разі, ви завжди могли сходити на кухню, щоб дістати «Гаєрс» [277] з холодильника і затриматися там, аж доки на зміну страшній музиці не прийдуть заклики місцевого ділка: «Машини! Машини! Машини! Нас не цікавить ваша кредитна історія! Ми продаємо УСІМ!»

Тим не менш один фільм, який я бачив по телевізору, впорався з завданням на всі сто. Принаймні, перша година цієї сімдесятисемихвилинної історії так точно; фінал все зіпсував, і я досі мрію, що хтось зніме ремейк, у якому жахний засновок буде доведено до самого кінця. Це кіно з, можливо, найкращою назвою для горор-фільма в історії: «Я ховаю живих [278] ».

Я думав про цей фільм, коли писав оповідання.

«Дотримуйтесь ясності, дотримуйтеся послідовності».

Таким було євангеліє від Верна Хіґґінса, який очолював факультет журналістики в університеті Род-Айленду, де я отримав свій диплом. Багато з того, що я чув в універі в одне вухо входило, з другого вилітало, але не ця проповідь, оскільки Верн Хіґґінс її буквально вбивав. Він наголошував, що люди, аби в них почався процес розуміння, потребують ясності й виразної стислості.

Насправді ваша робота як журналістів, казав він своїм студентам, полягає в тім, щоб подавати людям такі факти, які дозволять їм приймати рішення і рухатися вперед. Тому не фантазуйте. Не свистіть і не западайте у пишномовність. Починайте від початку, ретельно викладайте середину, щоби факти кожної події логічно підводили до наступної, і закінчуйте кінцем. Який у репортажі, наголошував він, завжди є кінцем на тепер. І ніколи не занурюйтеся в ліниве лайно з усіма отими: «на загальну думку» або «як дехто вважає». Правило таке: для кожного факту певне джерело. Потім опишіть усе це простою англійською мовою, без прикрас і лакування. Польоти риторики належать тій шпальті, де публікують приватні погляди колумністів.

Я сумніваюся, що хтось повірить у написане далі, та й мій доробок у «Неоновому цирку» був далеким від гарної прози, але тут я старатимуся якомога краще: факти кожної події підводитимуть до наступної. Початок, середина і кінець.

Кінець на тепер, принаймні.

Добрий репортаж завжди починається з п’ятьох «W»: хто, що, коли, де і чому[279], якщо вам вдасться з’ясувати останнє. У моєму випадку «чому» є важким питанням.

Натомість «хто» доволі легке — ваш аж ніяк не безстрашний оповідач Майкл Андерсон. Мені було двадцять сім років у той час, коли відбувалися ці події. З «УРА» я випустився з дипломом бакалавра мистецтв з журналістики. Два роки після коледжу я жив зі своїми батьками в Брукліні й працював на одну з отих щоденних споживацьких газет, що їх людям роздають безкоштовно, перероблював повідомлення зі стрічок новин для перебивки рекламних оголошень і купонів. Я постійно розсилав своє резюме (таким, яким воно було), але жодна з газет у Нью-Йорку, Коннектикуті чи Нью-Джерсі мною не зацікавилася. У принципі, це не здивувало ні моїх батьків, ані мене, і не тому, що в мене були паршиві оцінки (вони такими не були), і не тому, що мій творчий портфель — головним чином оповідання зі студентської газети в «УРА», яка називається «Добра 5-центова сигара» — були погано написані (пара з них були відзначені нагородами), а тому, що тепер газети нікого не наймали. Зовсім навпаки.

(Якби професор Хіґґінс побачив усі ці дужки, він би мене вбив.)

Мої батьки почали підштовхувати мене — делікатно, делікатно — до пошуків якогось іншого роду роботи.

— У якійсь спорідненій галузі, — казав батько своїм найдипломатичнішим тоном. — Можливо, у рекламі.

— Реклама не журналістика, — відповідав я. — Реклама — це анти журналістика.

Але я вловив хід його думок: він уявляє собі, як я і в сорок років тягнутиму опівночі щось перекусити з їхнього холодильника. Нероба-люкс.

Неохоче я почав складати список потенційних рекламних фірм, яким може заманутися взяти на роботу молодого копірайтера з гарними здібностями, але без жодного досвіду. А тоді, ввечері, перед тим як я планував почати розсилати своє резюме фірмам із того списку, мені спала дурнувата ідея. Подеколи — часто — цілими ночами я лежу без сну, думаючи, наскільки інакшим було б моє життя, якби та ідея ніколи не впливла мені до голови.

На той час одним із моїх найулюбленіших веб-сайтів був «Неоновий цирк». Якщо ви поціновувач саркастичного стилю і schadenfreude [280], ви зрозумієте: те саме, що «TMZ», тільки з кращими авторами[281]. Головним чином вони висвітлювали місцеву «зоряну тусовку», лише інколи занурюючись із розвідками в більш смердючі політичні провалля штатів Нью-Йорк та Нью-Джерсі. Якби я мусив типізувати міру їхньої зухвалості, я показав би вам фотографію, яку ми поставили десь за півроку після того, як я почав у них працювати. На ній перед «Пашею» стояв Род Пітерсон (якого в «Цирку» ніколи не забували назвати «Беррі Менілоу свого покоління»)[282]. Його подружка, нахилившись, блювала в риштак. На обличчі в Рода сяяла нестямно радісна усмішка, а руку він тримав у вирізі сукні на дівочій спині. ЗАГОЛОВОК: «РОД ПІТЕРСОН, Беррі Менілоу свого покоління, ДОСЛІДЖУЄ НИЖНІЙ ІСТ-САЙД У НЬЮ-ЙОРКУ»[283].

«Неоновий цирк» — це фактично веб-журнал із купою зручно клікабельних рубрик: «ОГИДНЕ СПОЖИВАЦТВО», «АЛЕЯ ГАНЬБИ ЗНАМЕНИТОСТЕЙ», «КРАЩЕ Б МЕНІ ЦЬОГО НЕ БАЧИТИ», «НАЙГІРША ТЕЛЕПЕРЕДАЧА ТИЖНЯ», «ХТО ПИШЕ ЦЕ ЛАЙНО». Там ще багато подібного, але суть ви вловили. Того вечора зі стосом резюме, готових до розсилання фірмам, у яких мені насправді не хотілося працювати, я зайшов на сайт «Неоновий цирк», аби трішки підживитися їхніми капосними наїдками, і вже на першій сторінці дізнався, що від передозування помер пекельно популярний актор на ім’я Джек Бріґс. Там містилося типове для славного лихослів’ям «Неонового цирку» фото, на якому наш герой вивалювався, хитаючись, із якогось модного закладу в середмісті, але текст під ним був на диво невиразним, зовсім не-цирківським. От тоді-то на мене й набігло натхнення. Я трішки пошукав в інтернеті, усього лиш погрався, а потім написав жвавий і нахабний некролог:

«Джека Бріґса, котрий відзначився жахливою грою в минулорічних «Святенниках» — чисто говорючий комод, закоханий у Дженіфер Лоренс, — було знайдено мертвим у готельному номері в оточенні деяких із його улюблених порошкових ласощів. Таким чином, він приєднується до «Клубу 27», у якому вже перебувають такі знамениті зловживачі психотропними засобами, як Роберт Джонсон, Джимі Гендрикс, Дженіс Джоплін, Курт Кобейн та Емі Вайнхаус [284].

Бріґс випхався на акторську сцену у 2005 році, коли…»

Ну, вам усе зрозуміло. Інфантильний, нечемний, нахабний. Був би я серйозним того вечора, я просто перетягнув би той закінчений некролог до кошика, бо, здавалося, навіть за нормами звичайної саркастичності «Неонового цирку» він западає у відверту жорстокість. Але, оскільки я просто клеїв дурня (відтоді мені думалося, скільки ж кар’єр розпочалося з отакого простого дуркування), я його їм надіслав.

За два дні — Інтернет усе прискорює — я отримав електронного листа від якоїсь особи на ім’я Джерома Вітфілд, у якому повідомлялося, що вони не тільки бажають опублікувати некролог, а й хочуть обговорити перспективу того, що, можливо, я писатиму для них іще щось в такому ж паскудному дусі. Не міг би я приїхати в місто й обговорити це за ланчем?

Мої краватка і піджак виявилися взірцем зайвого виряджання. Редакція «Цирку» на Третій авеню була заповнена чоловіками й жінками, більше схожими на хлопців та дівчаток, усі вони там метушилися в майках із зображеннями рок-гуртів. Пара жінок були в шортах, а ще я побачив якогось парубка в теслярському комбінезоні, а з ірокеза на голові в нього стирчав «Шарпі»[285]. Як виявилося, то був очільник спортивного відділу, на якому лежала відповідальність за одну пам’ятну статтю під назвою: «ВЕЛЕПНІ ЗНОВУ НАЇЛИСЯ ЛАЙНА В ЧЕРВОНІЙ ЗОНІ»[286]. Гадаю, це мене не мусило б здивувати. Такою була (і є) журналістика в епоху Інтернету, і на кожну особу, яка того дня перебувала в редакції, припадало ще п’ять-шість стрингерів, котрі працювали з дому. Навряд чи мені потрібно додавати, що за злидарську зарплатню.

Я чув, ніби в прадавні позолочені часи туманного й міфічного минулого Нью-Йорка видавці влаштовували зустрічі за ланчами в таких закладах, як «Чотири пори року», «Le Cirque» і «Російська чайна»[287]. Можливо, але мій ланч того дня відбувався в захаращеному кабінеті Джероми Вітфілд і складався з делікатесних сендвічів і крем-соди Доктора Бравна[288]. За стандартами «Цирку» Джерома була вже древньою (за сорок), і я просто зі старту незлюбив її напористу непоступливість, але вона хотіла дати мені роботу, щоб я писав щотижневу колонку некрологів, і це робило її богинею. В неї була вже навіть готова назва для нової рубрики: «Говорячи зле про мертвих».

Чи міг би я це робити? Я міг.

Чи робитиму я це за гівняні гроші? Робитиму. Принаймні для початку.

Після того як ця колонка стала найбільш відвідуваною сторінкою на сайті «Неонового цирку» і з нею почало асоціюватися моє ім’я, я спробував виторгувати собі більшу платню, почасти тому що бажав переїхати до власного житла в місті, а почасти тому що втомився отримувати вбогий дріб’язок за одноосібне писання сторінки, яка давала найбільший дохід з реклами.

Той перший сеанс виторговування увінчався скромним успіхом, ймовірно через те, що мої вимоги викладалися як несміливі побажання, а самі побажання були майже сміховинно невибагливими. Через чотири місяці, коли почали циркулювати чутки, ніби нас купує якась велика корпорація, щоби буквально накачати грошвою, я відвідав кабінет Джероми і попросив більшого підвищення, цього разу з доволі меншою смиренністю.

— Вибач, Майку, — сказала вона. — Кажучи незабутніми словами Холла й Оутса, «На таке я піти не можу, я не можу цього зробити»[289]. Візьми собі «юку»[290].

Почесне місце на захаращеному столі Джероми займала велика скляна ваза, повна льодяників із ментоловим смаком. Їхні обгортки рясніли ентузіастично-войовничими гаслами. «Нумо, почуймо твій бойовий поклик» було написано на одній цукерці. Інша радила (коли я це тут повторюю, філолог у мені здригається): «Оберни своє “можу зробити” на “пороблено”».

— Ні, дякую. До того, як ти скажеш своє «ні», дай мені можливість розкласти все перед тобою по поличках.

Я по порядку виклав свої аргументи; можна сказати, здійснив спробу обернути «можу зробити» на «пороблено». Висновком була моя впевненість у тому, що я мушу отримувати платню більш співмірну з тими доходами, які дає рубрика «Говорячи зле про мертвих». Особливо якщо «Неоновий цирк» купує якийсь мажорний ігрець.

Коли я нарешті замовк, вона розгорнула «юку», поклала її собі між сливового кольору губ і сказала:

— О’кей! Чудово! Якщо ти вже полегшив собі душу, то, може, візьмешся до роботи з Бампом Девоу? Він смачненький.

Той дійсно був смачненьким. Бампа, соліста «Єнотів», застрелила його подружка, коли він намагався крадькома пролізти крізь вікно до неї у спальню в її будинку в Гемптонах[291], мабуть, хотів так пожартувати. Вона сприйняла його за грабіжника. Усій цій історії особливо жирної смаковитості надавав пістолет, яким вона скористалася: дарунок їй на день народження від самого Бампа, гітариста, можливо, сумірного з Браяном Джонсом[292] і найсвіжішого члена «Клубу 27».

— Отже, ти навіть не маєш наміру відповідати, — промовив я. — Отак мало в тебе до мене поваги.

Вона нахилилася вперед, усміхаючись достатньо лиш для того, щоб демонструвати кінчики своїх дрібних білих зубів. Я відчув запах ментолу. Чи евкаліпту? Чи того й того?

— Дозволь мені бути відвертою, о’кей? Для хлопця, котрий досі живе в Брукліні зі своїми батьками, у тебе надзвичайно роздуте уявлення про власну важливість в існуючому порядку речей. Ти гадаєш, ніхто більше не зможе обсцикати могили отих недоумкуватих гівнюків, що своїми гульками допразникувалися до смерті? Помізкуй краще. У мене є з півдюжини стрингерів, які можуть це робити і, можливо, подаватимуть матеріали, кумедніші за твої.

— То чому б мені не піти, і ти з’ясуєш, чи це дійсно так? — Я був уже доволі розлюченим.

Джерома вищирилася, з клацанням прикусивши зубами евкаліптовий льодяник.

— На твою ласку. Але, якщо ти підеш, «Говорячи зле про мертвих» не піде разом із тобою. Це моя назва, моя рубрика, і вона залишиться тут, у «Цирку». Звичайно, ти тепер маєш деяку репутацію, не буду цього заперечувати. Тож вибір за тобою, хлопчику. Можеш повернутися до свого комп’ютера і потоптатися по Бампу або звернутися до «Нью-Йорк Пост». Ймовірно, вони тебе візьмуть. Закінчиться тим, що ти писатимеш замітки для шостої шпальти, де їх друкують без імені автора. Якщо таке надимає тобі вітрила, впрягайся.

— Я напишу цей некролог. Але ми повернемося до цього питання, Джеррі.

— Аж ніяк, не за мого урядування. І не називай мене Джеррі. Не наражайся.

Я підвівся, щоб уже йти. Обличчя в мене палало. Мабуть, я був схожим на дорожній знак «Стоп».

— І візьми «юку», — сказала вона. — Та візьми собі, збіса, дві. Вони вельми втішливі.

Я кинув на вазу погордливий погляд і пішов, стримавши (заледве) дитяче прагнення хряснути дверима.

Якщо ви собі уявляєте якусь заклопотану редакцію новин, на кшталт тієї, яку бачите за спиною у Вулфа Блітцера[293] по «Сі-Ен-Ен», або в тому старому фільмі про те, як Вудворт із Бернстайном загнали в глухий кут Ніксона, забудьте[294]. Як я вже казав, більшість тих, хто пишуть для «Цирку», працюють удома. Наше «репортерське гніздечко» (якщо ви бажаєте вшанувати те, що робить «Цирк» словом «репортажі») заледве сягає розміром подвійної ширини трейлера. Туди, обличчями до беззвучних телеекранів на стіні, втиснуто двадцять школярських письмових столів. Столи екіпіровані пошарпаними ноутбуками, кожний із яких має кумедну липучку з написом: «БУДЬ ЛАСКА, ПОВАЖАЙТЕ ЦІ МАШИНИ».

Того ранку там було майже порожньо. Я сів у задньому ряду, під стіною з плакатом, на якому було зображено чиюсь вечерю на День Подяки в унітазі. Під цим чарівливим зображенням містилося гасло: «СЕРІТЬ, ДЕ ХАРЧУЄТЕСЯ, БУДЬ ЛАСКА». Я ввімкнув ноутбук, дістав у себе з портфеля роздруківки з фактами короткого і немудрящого життя Бампа Девоу і почав їх передивлятися, поки вантажиться мій рахубний комп. Потім відкрив «Ворд», набрав у відповідному віконці слова: «БАМП ДЕВОУ — НЕКРОЛОГ», а потім просто застиг там, дивлячись на порожній документ. Мені платили за те, щоб я гигикав перед лицем смерті двадцяти-з-чимось-річного парубка, котрий вважав, що смерть — це завжди для когось іншого, але важко бути забавним, коли ти в розпачі.

— Якісь труднощі з тим, як почати?

То була Кейті Куррен, висока, гнучка білявка, до якої я відчував сильну хіть, що була майже напевне невзаємною. Кейті завжди залишалася до мене доброю й безперемінно ласкавою. Вона сміялася, коли я жартував. Такі ознаки рідко вказують на хіть. Чи це мене дивувало? Аж ніяк. Вона палка; я — ні. Я, якщо дозволите мені відвертість, — той самий ботан, із якого сміються всі недолітки. Перші два місяці моєї роботи в «Цирку» я навіть мав отой характерний для ботана атрибут: полагоджені клейкою стрічкою окуляри.

— Невеличкі, — відповів я. Я відчував запах її парфуму. Якийсь такий фруктовий. Можливо, запах свіжих груш. У всякому разі, щось свіже.

Вона сіла до сусіднього столу, довгоноге видіння у витертих джинсах.

— Коли таке трапляється зі мною, я три рази набираю фразу: «Прудкий коричневий лис перестрибнув через лінивого собаку», і то дуже швидко[295]. Це відкриває креативні шлюзи.

Вона розкинула руки, показуючи, як відкриваються ті шлюзи, тим самим ненавмисно подарувавши мені захопливий вид її щільно упакованих у чорний топік грудей.

— Не думаю, що в цьому випадку подіє, — сказав я.

Кейті вела власну колонку, не таку популярну, як «Говорячи зле про мертвих», але все одно широко читану; в неї було півмільйона читачів у твітері[296]. (Скромність забороняє мені сказати, скільки в ті дні мав я, але гаразд, уявіть собі семизначне число, і не помилитеся.) Рубрика Кейті називалася «Надудлившись із Кейті». Ідея полягала в тому, щоб домовлятися про інтерв’ю зі знаменитостями, яких ми поки ще не встигли попаплюжити, — погоджувалися навіть деякі з тих, яких ми вже встигли, уявіть собі, — сидіти з ними, пиячити і, тим часом як зірка дедалі дужче налигується, ставити їй запитання. Це давало неймовірні результати, а Кейті все те фіксувала на свій айфон.

Вважалося, що вона питиме нарівні з ними, але, коли вони перебиралися з одного шинку до іншого, Кейті якось примудрялася залишати по собі єдину чарку, надпиту хіба що на чверть. Знаменитості це рідко помічали. Що вони помічали — це ідеальний овал обличчя, хмару пшеничного кольору волосся та її широко розплющені сірі очі, які завжди транслювали те саме послання: «О Боже, ви такий цікавий». Вони чергу займали на це тельбушіння, хоча Кейті ефективно прикінчила з півдюжини кар’єр, відтоді як приєдналася до штату «Цирку», а було це роки за півтора до того, як до них на борт ускочив я. Найбільш уславилося її інтерв’ю з одним коміком, улюбленцем сімейної аудиторії, який так висловився про Майкла Джексона: «Краще б цей цукеркосракий, недобілий вискочень здох».

— Здогадуюся, вона сказала, що жодного підвищення, ге? — кивнула Кейті в бік кабінету Джероми.

— Як ти дізналася, що я ходив просити підвищення? Я тобі розказував?

Причарований тими її мрійливими очиськами, я міг розповісти їй геть усе.

— Ні, але всі тут знали, що ти збираєшся це зробити, і всі знали, що вона скаже «ні». Якби вона сказала «так», того самого почали б просити всі. Кажучи «ні» тому, хто найбільше заслуговує, вона відмовляє наглухо всім.

«Найбільше заслуговує». Ці слова обдарували мене невеличким дрожем задоволення. Особливо, сказані Кейті.

— То ти тут і далі зависатимеш?

— Поки що, — промовив я. Ледь розчіплюючи краї губ. Це завжди було дієвим у тих старих фільмах у Боґі[297], але Кейті вже підвелася, струшуючи неіснуючу ворсинку з топа нижче грудей, зі свого чарівливо плаского животика.

— Мушу писати текст. Той Вік Албіні. Господи, ну він і зумів нажертися.

— А, той ґей, що грає героїв у екшен-фільмах, — промовив я.

— Свіжа новина: не ґей, — подарувала вона мені таємничу усмішку і відпливла, залишивши мене в здогадах. Та правду мені не хотілося знати.

Я десять хвилин просидів перед порожнім документом «Бамп Девоу», спромігся на фальстарт, видалив його і ще сидів десять хвилин. Я відчував на собі очі Джероми і знав, що вона пирхає, нехай навіть тільки подумки. Я не міг працювати з тим її поглядом на мені, нехай навіть я його собі тільки уявляв. Я вирішив піти додому і написати текст про Девоу там. Може, щось мені навіється в метро, там мені завжди добре думалося. Я вже почав було закривати ноутбук, і тут у мене знову влучило натхнення, точно як того вечора, коли я побачив замітку про Джека Бріґса, який відправляється на небеса на зірковий фуршет. Я вирішив, що таки звільнюся, і наплювати на наслідки, але смиренно я не піду.

Я переслав до кошика порожній документ «Девоу» і створив новий: «Джерома ВІТФІЛД — НЕКРОЛОГ». Я написав його абсолютно без пауз. Дві сотні отруйних слів вилилися в мене з пальців просто на екран.

Я поглянув на годинник.

Починав я цей пасквіль із думкою, що роздрукую з десяток копій, розвішаю їх повсюди — включно з туалетами та обома ліфтами, — а потім скажу бувайте-я-не-хочу-далі-з-вами, назавжди розпрощавшись як із редакцією «Неонового цирку», так і з Королевою Пігулок Проти Кашлю. Мабуть, я так би й зробив, якби не перечитав те, що написав, відкривши для себе, що воно не смішне. Воно навіть зблизька не було смішним. То був твір розлюченої до істерики дитини. Що призвело мене до думки: а чи не всі мої некрологи були такими ж недотепними і тупими?

Мені вперше (можете мені не вірити, але присягаюся — це правда) дійшло, що Бамп Девоу був реальною особистістю і десь є люди, які плачуть через його смерть. Те саме, либонь, стосувалося й Джека Бріґса… і Френка Форда (якого я колись подав як «відомого хапача себе за матню з «Вечірньої розваги»»[301])… і Тревора Віллза, зірки реаліті-шоу, який скоїв самогубство після того, як його сфотографували в ліжку з власним шваґром. Той знімок, який «Цирк» радісно виставив в Інтернет, додавши лише чорну стрічку, щоб прикрити шваґрове статеве причандалля (Віллзове перебувало в безпеці поза кадром, і ви, мабуть, можете здогадатися, де саме).

Мені також дійшло, що я витратив найбільш творчі, найпродуктивніші роки свого життя, роблячи бридку роботу. Фактично стидну — слово, яке в жодному контексті не могло б спливти до голови Джеромі Вітфілд.

Замість того щоб роздрукувати документ, я його закрив, перетягнув до сміттєвого кошика і вимкнув ноутбук. Подумав було попростувати знову до кабінету Джероми, сказати їй, що покінчив із писанням текстів, які рівноцінні тому, що може малювати на стінах лайном немовля, але обережна частина мого мозку — той дорожній патрульний, якого кожен з нас там має, — підказала мені зачекати. Усе обдумати знову, щоби бути цілком певним.

«Двадцять чотири години, — наказав той дорожній патрульний. — Сходи сьогодні кудись у кіно, а з цим переспи ніч. Якщо завтра вранці матимеш таке ж відчуття, йди з Богом, синку».

— Так швидко впорався? — спитала Кейті від свого ноутбука, і я вперше з мого першого дня в редакції не застиг на місці посеред дороги від погляду тих її широко розплющених сірих очей. Лише махнув рукою і вийшов.

Я якраз дивився «Доктора Стрейнджлава» в «Кінофорумі»[302], коли почав вібрувати мій телефон. Оскільки тамтешній кінозал розміром із вітальню — не рахуючи мене, двох сплячих п’яниць і пари підлітків, які на задньому ряду видавали звуки пилосмока, — був порожнім, я ризикнув поглянути на слухавку і побачив текст від Кейті Куррен: «Кидай усе, що ти зараз робиш, і зателефонуй мені НЕГАЙНО».

Я вийшов до вестибюлю без особливого жалю (хоча мені завжди подобається дивитися, як Слім Пікенс зривається вниз верхи на бомбі[303]) і передзвонив їй. Не буде перебільшенням сказати, що перші два слова з її рота змінили моє життя:

— Джерома мертва.

Що? — майже прокричав я.

На мене поверх свого журналу зиркнула дівчина-продавчиня поп-корну, злякано.

— Мертва, Майку! Мертва! Вона на смерть удавилася одним із тих своїх евкаліптових льодяників, які весь час смоктала.

«Померла о 10:40, — написав я. — На смерть удавилася власною жовчю».

Звичайно, всього лише випадковий збіг, але отак відразу я не міг згадати більш зловредної випадковості. Бог обернув Джерому Вітфілд з «можу зробити» на «пороблено».

— Майку? Ти ще слухаєш?

— Так.

— Вона не мала заступника. Ти ж це знаєш, правильно?

— Угу.

Тепер я подумав, що вона зараз запропонує мені взяти «юку» і сама з клацанням прикусить цукерку.

— Тож я беру це на себе і скликаю редакційні збори завтра о десятій. Хтось же мусить це зробити. Ти прийдеш?

— Не знаю. Мабуть, ні. — Я вже вирушив у бік дверей, що виходять на Г’юстон-стрит. Перш ніж до них дійти, я згадав, що забув свій портфель біля крісла в кінозалі, і, смикаючи вільною рукою себе за волосся, розвернувся назад, щоб його забрати. Продавчиня попкорну дивилася на мене вже з відвертою підозріливістю. — Взагалі-то я ще сьогодні вранці вирішив звільнитися.

— Я знала. Я зрозуміла це з твого обличчя, коли ти виходив.

За інших обставин думка про Кейті, яка дивиться на моє обличчя, могла б зав’язати мені язика, але не тепер.

— Це трапилося в її кабінеті?

— Так. Уже йшло під другу годину. Нас у стайні було четверо, і не те щоб насправді працювали, а просто байдикували, обмінювалися історіями та плітками. Ти знаєш, як воно буває.

Я знав. Ті посиденьки-теревеньки були одною з причин, чому я ходив до редакції, замість того щоб працювати з дому в Брукліні. Плюс щоб отримати шанс помилуватися на Кейті, звичайно.

— Двері в неї були зачинені, але жалюзі відкриті. — Зазвичай у неї так і бувало. Якщо тільки вона не зустрічалася там з кимось, кого вважала важливим, Джерома любила тримати на оці своїх васалів. — Я вперше звернула увагу, коли Пінкі сказав: «Що там таке з начальницею? Вона вся у Ґангнам-стилі[304]». Ну, я теж поглянула, і вона там смикалася вперед-назад у своєму офісному кріслі, хапаючи себе за шию. Потім вона впала з крісла і мені видно було тільки її ступні, як вони молотять по підлозі. Роберта запитала, що нам робити. Я на це навіть не думала відповідати.

Вони увірвалися в кабінет. Роберта Гілл і Чін Пак Су підважили Джерому під пахви. Кейті стала позаду неї й зробила прийом Гаймліха[305]. Пінкі стояв у дверях і махав руками. Перший різкий натиск на діафрагму не дав нічого. Кейті крикнула Пінкі, щоб викликав 911, і заходилась біля Джероми знову. З другого поштовху через весь кабінет полетіла цукерка, одна з тих її евкаліптових. Джерома зробила єдиний глибокий вдих, розплющила очі й промовила свої останні слова (і вельми доречні, як на мою скромну думку): «Що за на хер?» Потім вона почала знову вся труситися і перестала дихати. Чін надавав їй штучне дихання, аж поки не приїхала «швидка допомога», але Джеромі не пощастило.

— Після того як вона перестала дихати, я зазначила час за годинником на стіні, — сказала Кейті. — Знаєш отой її жахливий годинник ретро, з Псом Гекльбері?[306] Я подумала… ну, не знаю, гадаю, я подумала, що хтось може мене спитати про час смерті, як у «Законі й Порядку» [307]. Всяка дурня лізе в такі моменти тобі в голову. Було за десять третя. Менше навіть, ніж година тому, а здається — довше.

— Отже, вона могла вдавитися тим льодяником проти кашлю о другій сорок, — промовив я.

Не о десятій сорок, але ж о другій сорок. Я розумів, що це просто лиш черговий збіг, як те, що в прізвищах Лінколн і Кеннеді однакова кількість літер. Сорок хвилин по якійсь годині трапляється двадцять чотири рази на добу. Але мені все одно це не подобалося.

— Я припускаю, що так, але не вбачаю в цьому якоїсь різниці, — голос Кейті прозвучав роздратовано. — То ти прийдеш завтра чи ні? Будь ласка, прийди, Майку. Ти мені потрібен.

Я потрібен Кейті Куррен! Ай-їі-їі!

— Гаразд. Але ти зробиш для мене дещо?

— Гадаю, так.

— Я забув почистити сміттєвий кошик у комп’ютері, за яким працював. Отой, що позаду, під плакатом зі святковою вечерею на День Подяки. Зробиш це для мене?

Це прохання вже тоді не здалося мені доречним. Просто я хотів, щоби той дурний жарт із некрологом щез.

— Ти божевільний, — сказала вона. — Але, звісно ж, зроблю, якщо ти беззастережно присягнешся ім’ям своєї матері, що прийдеш завтра о десятій. Слухай, Майку, зараз нам випав шанс. Ми можемо заволодіти ділянкою золотоносної шахти, замість того щоб просто в ній працювати.

— Я буду.

Зібралися майже всі, окрім стрингерів, які працювали серед первобутніх у глухих закутах Коннектикуту і Нью-Джерсі. Навіть шолудивий малий Ірвінг Рамштайн, який писав гумористичну колонку, що називалася (я цього не розумію, а отже, мене не питайте) «Неполіткоректні курчаточках», з’явився. Кейті повела збори з апломбом, повідомивши нам, що шоу мусить продовжуватися.

— Це те, чого бажала б Джерома, — сказав Пінкі.

— Та насрати, чого там бажала б Джерома, — крикнула Джорджина Буковскі. — Я просто хочу продовжувати отримувати свою зарплатню. І, якщо існує бодай-якась можливість, мати пай у бізнесі.

Цей крик було підхоплено кількома іншими: «Пайку! Пайку! Пай у бізнесі!», поки в нашій редакції не почало гудіти, як під час бунту в їдальні в якомусь зі старих фільмів про в’язницю. Кейті спершу дозволила їм пошумувати, а потім угамувала ґвалт.

— Як вона могла вдавитися на смерть? — запитав Чін. — Мармеладка ж вискочила.

— Ніяка не мармеладка, — сказала Роберта. — Там був той смердючий льодяник, отой, які вона завше смоктала. Лайноліптовий.

— Та хай там що, лялечко, але воно вискочило, коли Кейтс зробила їй Обійми Життя. Ми всі це бачили.

— А я ні, — заперечив Пінкі. — Я якраз був на телефоні. Ще й, курва, слухав «зачекайте на лінії».

Кейті сказала, що розпитувала одного медика зі «швидкої допомоги» — поза всякими сумнівами, застосовуючи свої великі сірі очі для досягнення результату — і той сказав їй, що напад захлинання міг викликати інфаркт. І тут, намагаючись слідувати настановам професора Хіґґінса, тобто вчасно подавати всі належні справі факти, я перестрибну наперед і повідомлю, що розтин нашої Дорогої Провідниці довів, що причина полягала саме в цьому. Якби Джерома отримала в «Неоновому цирку» той заголовок, на який вона заслуговувала, він, либонь, був би таким: «У ШЕФИНІ РЕПНУЛА ПОМПА».

Ті збори були довгими і галасливими. Уже демонструючи таланти, які доводили природність того, що вона вступає в «джиммі-чухлі»[308] Джероми, Кейті дозволила всім повністю вивітрити їхні почуття (що виливалися здебільшого у вибухах дикого, майже істеричного реготу), а потім наказала повертатися до роботи, тому що час, пора, Інтернет нікого не чекає. Й нічого також. Вона сказала, що ще до кінця цього тижня побалакає з головними інвесторами «Цирку», а потім запропонувала мені перейти до кабінету Джероми.

— Поміряти портьєри? — спитав я, коли двері було зачинено. — Чи жалюзі?[309]

Вона подивилася на мене з виразом, який міг виказувати ображеність. Або просто здивування.

— Думаєш, я прагну цієї посади? Я журналіст, Майку, так само як і ти.

— Але ти б на ній добре впоралася, я знаю, і вони також це знають, — мотнув я головою в бік нашої так би мовити ньюзрум, де тепер кожний або полював і визбирував новини, або висів на телефоні. — А щодо мене, я просто письмак потішних некрологів. Чи то був ним. Я вже вирішив піти в почесну відставку.

— Гадаю, я розумію, чому ти так почуваєшся, — потягнула вона аркушик паперу в себе із задньої кишені джинсів і розгорнула його. Я здогадався, що воно там таке раніше, ніж вона мені його подала. — Цікавість невіддільна від цієї роботи, а отже, я зазирнула до твого кошика, перш ніж його почистити. І знайшла оце.

Я взяв папірець, знову склав його, не дивлячись (мені не хотілося навіть бачити ту роздруківку, не кажучи вже про те, щоб її перечитувати), і засунув собі до кишені.

— Тепер там уже чисто?

— Так, а це єдина паперова копія, — відмахнула вона рукою волосся собі з обличчя і подивилась на мене. Можливо, це обличчя й не відправило б тисячу кораблів, але кілька десятків точно, включно з парочкою есмінців[310]. — Я знала, що ти про це запитаєш. Проробивши поряд із тобою півтора року, я вже знаю, що параноя є частиною твого характеру.

— Дякую.

— Без образ. У Нью-Йорку параноя це засіб для виживання. Але це не причина кидати те, що в найближчому майбутньому може стати набагато прибутковішою роботою. Навіть ти мусиш розуміти, що чудернацькі збіги — а я вважаю, що це був чудернацький збіг, — є просто збігами. Майку, мені потрібно, щоб ти залишився на борту.

Не «нам», а «мені». Сама сказала, що не мірятиме портьєри; утім, я гадав, що це вже почалося.

— Ти не розумієш. Я не думаю, що зможу робити це знову, якби навіть схотів. Принаймні, не зможу писати смішно. Це виходили б якісь… — я пошукав і знайшов слово зі свого дитинства: — Какавельки.

Кейті нахмурилася, задумавшись.

— Можливо, Пенні змогла б це робити.

Пенні Ленгстон була стрингеркою з отих самих темних закамарків, яку Джерома колись взяла на роботу за порадою Кейті. Я приблизно здогадувався, що ці дві дівчини знайомі одна з одною ще з коледжу. Якщо так, то важко було б знайти менш схожі особистості. Пенні рідко приходила, а коли це траплялося, то з’являлася вона в старому бейсбольному кашкеті, який ніколи не полишав її голови, і з макабричною усмішкою, яка рідко полишала її обличчя. Френк Джиссап, той спортивний коментатор із ірокезом, любив казати, що в неї такий вигляд, ніби вона перебуває за два стресові пункти від поштарського оскаженіння[311].

— Але вона ніколи не зможе бути такою кумедною, як ти, — продовжувала Кейті. — Якщо ти не хочеш писати некрологи, що б ти хотів робити? Припускаючи, що ти залишаєшся в «Цирку», про що я тебе благаю.

— Можливо, огляди-рецензії. Гадаю, я зміг би писати кумедні.

— Тельбушити когось? Звучить бодай трохи обнадійливо.

— Ну… авжеж. Можливо. Декого з отих.

Я ж, врешті-решт, умів відважити в’їдливої солі, подумалось мені, а отже, є ймовірність, що зможу пересолити й самого Джо Квінена за очками, а можливо, й нокаутом[312]. Принаймні це буде паплюження живих людей, котрі мають можливість відбиватися.

Вона поклала долоні мені на плечі, стала навшпиньки і припечатала мені в куточок губ ніжний поцілунок. Якщо я заплющу очі, я ще й сьогодні відчуваю той поцілунок. Вона дивилася на мене тими своїми широко розкритими сірими очима — як море захмареним ранком. Я певен, професор Хіґґінс пустив би від цього собі очі під лоба, але третьорядних хлопців, як я, рідко цілують першорядні дівчата, як вона.

— Подумай ще, чи не захочеш і далі робити некрологи, гаразд? — Її руки все ще в мене на плечах. Її легкий аромат у мене в ніздрях. Її перса менш як за дюйм від моїх грудей, а коли вона глибоко вдихнула, вони торкнулися. І це я також ще й сьогодні пам’ятаю. — Це не тільки заради тебе або мене. Наступні шість тижнів будуть критичними для нашого сайту і редакції. Тому подумай, окей ? Навіть один місяць некрологів буде допоміжним. Це дасть можливість Пенні — або комусь іншому — поступово ввійти в цю роботу, з твоїми напучуваннями. Та ну, може ніхто цікавий і не помре.

Хоча вони постійно мруть, і ми обоє це знали.

Здається, я сказав їй, що подумаю. Не пам’ятаю. Про що я тоді дійсно думав: отак і вп’ястися губами в її губи просто там у кабінеті Джероми, і к чортам кожного, хто міг би нас побачити із журналістської стайні. Утім, я цього не зробив.

Поза межами романтичних комедій хлопці, як я, таке рідко роблять. Я щось те чи інше сказав, а потім, мабуть, відразу пішов, бо доволі скоро усвідомив, що перебуваю вже на вулиці. І почуваюся, наче стятий.

Я пам’ятаю єдине: як підійшов до урни на розі Третьої авеню і П’ятдесятої вулиці, порвав на дрібні шматочки той написаний жартома некролог, який виявився не жартом, і викинув їх у сміття.

Того вечора я доволі приємно повечеряв зі своїми батьками, потім пішов до себе в кімнату — ту саму, де я нидів у ті дні, коли програвала моя команда Малої ліги[313], як же то було депресивно! — і сів за письмовий стіл.

Найлегший спосіб подолати моє збентеження, як то мені здалося, це написати ще один некролог, про якусь живу особу. Хіба не кажуть: сідай відразу ж знов на ту саму коняку, щойно вона тебе скинула? Або: вилазь зразу ж знову на найвищий пірнальний трамплін після того, як твоя спроба увійти у воду «ножичком» обернулася падінням «пузом»? Усе, що мені потрібно було зробити, це довести те, що я й так знав: ми живемо в раціональному світі. Устромляння шпильок у ляльки вуду не вбиває людей. Написання імені свого ворога на папірці й спалювання того папірця з одночасним читанням навспак молитви «Отче наш» не вбиває людей. Складання жартівливого некрологу не вбиває людей також.

Тим не менше я поставився обережно до складання списку можливих претендентів, до якого увійшли такі гарантовано погані люди, як Фахім Дарзі, котрий заявив про своє авторство в підриві автобуса в Маямі, і Кеннет Вондерлі, електрик, засуджений за чотири випадки зґвалтувань із убивствами в Оклахомі. У моєму короткому списку із семи імен Вондерлі здавався найкращим кандидатом, і я вже збирався щось набазграти, коли раптом згадав про Пітера Стефано, найнікчемнішого уйобка з усіх, яких лишень тільки можна собі уявити.

Стефано був продюсером, який задушив на смерть свою подружку за те, що вона відмовилася співати пісню, яку він написав. Тепер він відбував термін у в’язниці загального режиму, тоді як мусив би сидіти десь у підземній буцегарні в Саудівській Аравії, обідати тарганами, пити власне сциклиння і слухати на максимальній гучності «Антракс»[314] у передсвітанкові години. (Це, звісно, на мою скромну думку так.) Жінку, яку він убив, звали Енді Маккой, так сталося, що вона була однією з моїх найулюбленіших співачок усіх часів. Якби в час її загибелі я вже писав жартівливі некрологи, я б нізащо не торкнувся її словом; сама думка про те, що її піднесений голос, який легко дорівнював голосу молодої Джоан Баез[315], насмілився заглушити той деспотичний ідіот, бісила мене й зараз, п’ять років по тому. Бог дарує такі голосові зв’язки тільки небагатьом обраним, а горло Енді Маккой зруйнував у нападі самолюбства обдовбаний Стефано.

Я відкрив свій ноутбук, у відповідному віконці набрав назву: «ПІТЕР СТЕФАНО — НЕКРОЛОГ» і навів курсор на порожній документ. Слова знову полилися безперешкодно, як вода з тріснутої труби.

Тексту в такому ж дусі там йшло ще десь на сотню слів, і це був не найкращий із моїх витворів (безсумнівно). Я цим не переймався, тому що відчуття мав правильне. І не тільки тому, що Пітер Стефано був поганою людиною. Відчуття було правильним у письменницькому сенсі, хоча текст і був прикладом поганої прози, а в глибині душі я розумів, що і вчинок роблю поганий. Хай це може здатися збоченням із теми, але я гадаю (насправді я знаю), що в цьому полягає вся суть цієї історії. Писати важко, гаразд? Принаймні, мені. О так, я знаю, що більшість трударів розказують про те, яка важка в них робота, і не має значення, чи різники вони, чи пекарі, чи містечкові свічкарі, чи некрологів складачі. От тільки інколи робота не важка. Інколи вона йде легко. Коли так трапляється, ти почуваєшся наче на доріжці для боулінгу, коли дивишся, як твоя куля перекотилася через абсолютно правильний ромбик[317], і вже знаєш, що вибив страйк.

Убиваючи Стефано за комп’ютером, я почувався так, ніби вибив страйк[318].

Тієї ночі я спав, немов дитя. Можливо, почасти завдяки відчуттю, що врешті зробив щось, аби виразити власне сум’яття й тугу за тією бідною замордованою дівчиною — за її так безглуздо змарнованим талантом. Але так само я почувався, коли писав некролог для Джероми Вітфілд, а вона тільки того й зробила, що відмовилася піднімати мені платню. Головним чином це крилося в самому процесі писання. Я відчував могутність, а відчувати могутність було гарно.

Першу свою інтернет-зупинку за сніданком наступного дня я зробив не на «Неоновому цирку», а на сайті «Гаффінгтон Пост» [319]. Так бувало майже завжди. Я ніколи не завдавав собі труду прокручувати вниз до «мийні знаменитостей» або заміток про всебічно декольтованих персон (прямо кажучи, «Цирк» робив і те, й інше набагато краще), але чільні новини в «ГаффПо» завжди хрусткі, чіткі й найсвіжіші. Перший заголовок повідомляв про якогось губернатора з «Чайної партії»[320], котрий сказав щось, що в «ГаффПо» розцінили як передбачувано ганебне. Наступний зупинив чашку кави на півдорозі до мого рота. Також він зупинив у мені дихання. «ПІТЕРА СТЕФАНО ВБИТО В БІБЛІОТЕЧНІЙ СВАРЦІ».

Я опустив свою некуштовану каву — обережно, обережно, не проливши й краплини, — і прочитав текст. Стефано і тамтешній розконвойований бібліотекар сперечалися через те, що з горішніх динаміків у бібліотеці звучала музика Енді Маккой. Стефано сказав бібліотекареві, щоб той припинив з ним кокетувати і «вимкнув те лайно». Розконвойований відмовився, сказавши, що він ні з ким не кокетує, а вибрав той компакт-диск навмання. Свара розпалялася. Усе трапилося, коли хтось прогулявся ззаду повз Стефано і поклав йому край тюремною заточкою.

Наскільки я зрозумів, Стефано було вбито десь близько того часу, коли я закінчив писати його некролог. Я подивився на свою каву. Підняв чашку і сьорбнув. Вона була холодною. Я кинувся до мийки і вирвав. Потім я зателефонував Кейті й сказав, що не прийду на збори, але хотів би побачитися з нею пізніше.

— Ти ж говорив, що будеш, — дорікнула вона. — Ти порушуєш власну обіцянку.

— Через поважну причину. Давай зустрінемося на каві сьогодні після полудня і я розкажу тобі, чому.

Трохи помовчавши, вона промовила: «Знов трапилось те саме», нічого не перепитуючи.

Я визнав, що так і є. Розповів їй, як склав список «ці люди заслуговують на смерть», а потім згадав про Стефано.

— Ну, і написав його некролог, просто, аби переконатися, що не маю жодного стосунку до смерті Джероми. Я закінчив приблизно в той самий час, коли його штирхонули ножем у бібліотеці. Я принесу роздруківку з міткою часу, якщо ти хочеш це побачити.

— Мені не потрібна мітка часу, я вірю тобі на слово. Я зустрінуся з тобою, але не на каві. Приходь до мене додому. І принеси той некролог.

— Якщо ти думаєш про те, щоб виставити його в інтернеті…

— Господи, ні, чи ти здурів? Я просто хочу побачити його на власні очі.

— Добре. — Більш ніж добре. У неї вдома! — Але, Кейті?…

— Що?

— Ти мусиш нікому про це не розказувати.

— Звісно, що ні. За кого ти мене маєш?

За дівчину з гарними очима, довгими ногами й ідеальними грудьми, подумав я, вимкнувши телефон. Я мусив би розуміти, що попереду в мене неприємності, але не міг думати ясно. Я думав про той теплий поцілунок у куточок моїх губ. Я хотів ще, і вже не в куточок. Плюс того, що може трапитись далі.

Її житло виявилося акуратною трикімнатною квартирою у Вест-Сайді. Вона зустріла мене у дверях, одягнута в шорти і прозорий топ, вочевидь — NSFW[321]. Вона обхопила мене руками зі словами:

— О, Майку, в тебе жахливий вигляд. Мені так шкода.

Я обнімав її. Вона обнімала мене. Я нашукав її губи, як то пишуть у любовних романах, і притиснувся до них своїми. Секунд десь за п’ять — безкінечних і недостатньо довгих — вона відтулилася і подивилася на мене тими своїми великими сірими очима:

— Нам так багато про що треба поговорити. — Потім вона усміхнулася. — Але ми можемо поговорити про це пізніше.

Те, що трапилося потім, було тим, що ботани на кшталт мене рідко отримують, а коли вони таке отримують, за цим криється якийсь прихований мотив. Не те щоби ботани на кшталт мене думали про такі речі в такі моменти. У такі моменти ми такі самі, як будь-який хлопець на землі: велика голова гуляє, мала голівка керує.

Сидячи в ліжку.

П’ючи вино замість кави.

— Послухай, що я побачила в одній газеті минулого чи позаминулого року, — сказала вона. — Один парубок у якомусь з отих загумінкових штатів — Айова, Небраска, словом, десь там — купує після роботи лотерейний квиток, отой, що його треба пошкрябати, і виграє сто тисяч доларів. Через тиждень він купує квиток «Паверболл»[322] і виграє сто сорок мільйонів.

— Твій висновок? — Я здогадувався про її висновок, і мені було байдуже. Простирадло сковзнуло вниз, відкривши її груди, до останньої рисочки тугі й перфектні, якими, як я й очікував, вони мусили бути.

— Два рази все ще можуть бути випадковим збігом. Я хочу, щоб ти зробив це знову.

— Я не думаю, що це було б розумно.

Навіть для моїх вух прозвучало це слабенько. Переді мною на відстані руки лежала доступна гарна дівчина, але раптом я вже не думав про гарну дівчину. Я думав про боулінгову кулю, яка котиться через абсолютно правильний ромбик, і яке то відчуття — стояти і дивитися на неї, знаючи, що за дві секунди кеглі вибухово порснуть врізнобіч.

Вона перекинулася на бік, невідривно дивлячись на мене.

— Якщо це дійсно працює таким чином, Майку, це колосально. Найколосальніша річ із усього у світі. Це влада над життям і смертю.

— Якщо ти думаєш про те, щоб використовувати це для сайту…

Вона категорично похитала головою:

— Ніхто б у таке не повірив. А якби й повірили, яку користь із цього матиме «Цирк» ? Проводити голосування? Запрошувати людей надсилати нам імена поганців, які заслуговують на вирубування?

Вона помилялася. Люди були б щасливі взяти участь у Смертельних Виборах 2016. Це стало б шоу, крутішим за «Американського ідола»[323].

Вона зімкнула руки в мене на шиї.

— Хто був у твоєму списку приречених, перш ніж ти подумав про Стефано?

Я скривився:

— Мені не хотілося б, аби ти називала це таким словом.

— Забудь, просто скажи мені.

Я почав перелічувати імена, але, коли дійшов до Кеннета Вондерлі, вона мене зупинила. Тепер її сірі очі були не просто захмареними; тепер вони стали буремними.

— Його! Напиши його некролог. Я пошукаю в «Гуглі» передісторію, і отже, ти зможеш видати першокласний текст.

Неохоче, я звільнився з її обіймів.

— Навіщо перейматися, Кейті? Він і так чекає на страту. Нехай штат ним і заопікується.

— Але ж вони не подужають.

Вона вистрибнула з ліжка і почала міряти кімнату вперед-назад. То було заворожливе видовище, яке, я певен, мені зайве вам описувати. Ті довгі ноги, ай-їі-їі.

— Вони не подужають! «Окі» нікого не скарали на смерть після тієї спартаченої страти два роки тому[324]! Кеннет Вондерлі зґвалтував і вбив чотирьох дівчат — замучив їх до смерті, — і навіть коли йому буде шістдесят п’ять, він так і сидітиме там, їстиме казений м’ясний рулет! І помре собі уві сні!

Вона повернулася назад до ліжка і впала на коліна.

— Зроби це для мене, Майку! Благаю!

— Що його робить таким важливим для тебе?

Живість збігла їй із обличчя. Вона сіла на п’яти й опустила голову так, що волосся затулило її лице. У такій позі вона залишалася, мабуть, секунд десять, а коли знову подивилась на мене, її вродливість — ні, не пропала, але змарніла. Виснажилася. Йдеться не просто про сльози, які котилися по щоках Кейті; йдеться про засоромлену обвислість її губ.

— Тому що я знаю, як воно. Мене зґвалтував хтось, коли я вчилася в коледжі. Одної ночі після студентської вечірки. Я б попрохала тебе написати його некролог, але я його так і не побачила. — Вона глибоко, з тремтінням, втягнула в себе повітря. — Він підібрався з-позаду мене. Я весь час була вниз обличчям. Але й Вондерлі згодиться як заміна. Цілком добре згодиться.

Я відкинув геть простирадло.

— Вмикай свій комп’ютер.

Черговий гівнотвір від Майкла Андерсона!

Найгірші з моїх некрологів опублікованих у рубриці «Говорячи зле про мертвих» були забавнішими і дошкульнішими (якщо не вірите мені, перегляньте їх самі), але це не мало значення. Слова знову буквально вивергалися з мене, і з тим самим відчуттям ідеально збалансованої могутності. У якусь мить, десь у глибоких закапелках мого мозку, прийшло усвідомлення, що це більше схоже не на котіння кулі в боулінгу, а на кидання списа. Списа з гостро заточеним вістрям. Кейті також це відчувала. Сидячи впритул поряд зі мною, вона потріскувала, як ті статичні заряди, що розлітаються зі щітки для волосся.

Писати наступну частину мені важко, бо це змушує мене думати, що маленький Кен Вондерлі сидить у кожному з нас, але оскільки не існує іншого способу сказати правду, окрім як її розказати, то ось вона: це нас збудило. Щойно закінчивши некролог, я ухопив Кейті в брутальні, аж ніяк не ботанські обійми, і поніс знову до ліжка. Вона зімкнула щиколотки в мене на попереку, а руки на карку. Мені здається, цей, другий захід мусив тривати аж цілих п’ятдесят секунд, але ми обоє розрядилися. І то потужно. Люди інколи смердюче гидотні.

Кен Вондерлі був монстром, гаразд? Це не моє судження; він сам скористався цим словом щодо себе, коли в безуспішній спробі уникнути смертного вироку у всьому зізнався. Я міг би використати цей термін для виправдання того, що зробив — що ми зробили, — якби не одна річ.

Написання його некрологу було навіть кращим за секс, який відбувся по тому.

Це заохочувало мене зробити таке знову.

Коли я прокинувся наступного ранку, Кейті сиділа на дивані з ноутбуком. Вона серйозно поглянула на мене і поплескала по подушці поряд із собою. Сівши, я прочитав заголовок у «Неоновому цирку»: «ЧЕРГОВИЙ ПОГАНЕЦЬ ВІДКИНУВ КОПИТА: «КЛЯТИЙ КЕН» СКОЇВ САМОГУБСТВО У СВОЇЙ КАМЕРІ». Тільки не через повішення. Якимсь чином він приховав брусок мила — як саме, то нез’ясована таємниця, бо ув’язнені мають доступ тільки до рідкого мила, — і заштовхав його собі в глотку.

— Боже правий, — промовив я. — Який жахливий спосіб умертвіння.

— Добре! — здійняла Кейті вгору руки і, стиснувши їх у кулаки, потрясла ними в себе біля скронь. — Пречудово!

Були речі, про які мені не хотілося в неї питати. Першим номером у цьому списку йшло: чи вона переспала зі мною лише й тільки заради того, щоб спробувати переконати мене вбити підходящого замінника її ґвалтівника? Проте спитайте себе (я це зробив): чи вийшло б на добро таке запитання? Вона могла відповісти мені абсолютно прямо, а я, либонь, їй усе одно не повірив би. У подібній до нашої ситуації стосунки можуть і не бути явно отруйливими, але, мабуть, вони завжди збіса хворобливі.

— Я не збираюся такого більше робити, — сказав я.

— Гаразд, я розумію.

(Нічого вона не розуміла.)

— Тому не проси мене.

— Не буду.

(Вона це зробить.)

— І ти ніколи нікому не розказуватимеш.

— Я вже обіцяла, що ні.

(Вона це вже зробила.)

Гадаю, в глибині душі я вже тоді розумів, що ця розмова є марною справою, але я сказав «о’кей» і дозволив темі згаснути.

— Майку, я не хочу тебе звідси випроваджувати, але в мене сонмище всяких справ, і…

— Не хвилюйся, партнерко, я уже зникаю.

По правді, мені самому хотілось вже забратися. Хотілося пройтися з шістдесят безцільних миль і подумати, що буде далі.

Біля дверей вона обняла мене і міцно поцілувала.

— Не йди сердитим.

— Я не серджуся.

Я сам не знав, яким я йду.

— І навіть не смій думати про те, щоб звільнятися. Ти мені потрібен. Я вирішила, що Пенні ніяк не підходить для «Говорячи зле про мертвих», але цілком розумію, що тобі потрібен відпочинок від цього. Я подумала, може… Джорджина?

— Можливо, — мовив я. Я вважав, що Джорджина пише найгірше з усіх у редакції, але мене все те більше не проймало. Що мене в той момент проймало — це ніколи більше не бачити жодного некрологу, не кажучи вже про те, щоб самому їх писати.

— Щодо тебе, роби зухвалі, які тільки тобі заманеться, рецензії й огляди. Нема більше ніякої Джероми, щоб сказати «ні», я права?

— Ти права.

Вона струснула мене:

— Не говори таким тоном, ти, мавпо! Викажи трохи завзяття. Той старий «Неоновий цирк» минув і скінчився. І пообіцяй, що не зникатимеш. — Вона притишила голос. — Ми можемо проводити наші власні наради. Приватні.

Вона побачила, що мій погляд упав на перед її халату, і розсміялася, задоволена. А потім підштовхнула мене.

— А тепер йди. Вимітайся мерщій звідси.

Минув тиждень, а коли ти працюєш на такий сайт, як «Неоновий цирк», кожний тиждень тягнеться, мов три місяці. Знаменитість напилася, знаменитість потрапила до реабілітаційної клініки, знаменитість вийшла з реабілітаційної клініки і миттю напилася, знаменитість заарештували, знаменитість вилізла з лімузина без трусів, знаменитість протанцювала цілісіньку ніч, знаменитість вийшла заміж, знаменитість розлучилася, знаменитості «взяли перерву на відпочинок одне від одного». Одна знаменитість упала у свій басейн і втопилася. Джорджина написала надзвичайно несмішний некролог, і, як наслідок, прибували тонни твітів і електронних листів: «Де Майк?» Хоча б це мусило подарувати мені задоволення.

Я не відвідував квартиру Кейті, бо Кейті була занадто заклопотаною для милувань. Фактично Кейті майже не було в наявності. Вона «проводила перемовини», пара їх відбулися в Нью-Йорку і ще одні в Чикаго. За її відсутності якимсь чином у ролі керівника опинився я. Мене не висували, я за це не боровся, мене не було обрано. Просто так сталося. Я втішав себе тим, що все, звісно, прийде до нормального стану, коли повернеться Кейті.

Мені не хотілося висиджувати в кабінеті Джероми (почувався там моторошно), але, окрім нашого унісекс-туалету, це було єдине приміщення, де я міг у порівняній приватності побалакати з очманілими працівниками редакції. А працівники були очманілими завжди. Електронне видання все одно залишається виданням, а кожна редакція — це гніздовище старосвітських комплексів і неврозів. Джерома наказувала б їм забиратися к чортам («але, агов, візьми собі «юку»). Я цього робити не міг. Коли починав біситися, я собі нагадував, що вже невдовзі повернуся на своє звичне місце під стіною, щоб писати саркастичні рецензії. Такий же, як решта тутешніх, ув’язнений у цій божевільні.

Наскільки пам’ятаю, впродовж того тижня і прийняв єдине справжнє рішення і воно стосувалося крісла Джероми. Я абсолютно не міг вмостити власне гузно туди, де сиділа вона, коли вдавилася Льодяником Злої Долі Від Кашлю. Я відкотив його до загальної стайні й приніс сідало, яке подумки називав «своїм стільцем», забравши його від столу під плакатом із написом: «СЕРІТЬ, ДЕ ХАРЧУЄТЕСЯ, БУДЬ ЛАСКА». Це сідало було набагато менш комфортабельним, але принаймні не вчувалося моторошним. Крім того, я однаково майже нічого не писав.

У п’ятницю під кінець дня, виряджена в мерехтливу сукню до колін, що становила антитезу її звичним джинсам і топікам, впурхнула Кейті. Волосся в неї спадало мистецьки викладеними в салоні кучерями. Мені вона здалася… ну… немовби гарнішою версією Джероми. Побіжно згадався «Колгосп тварин» Орвелла: те, як гімн «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано» змінився на «Чотири ноги — добре, дві ноги — краще»[326].

Кейті всіх зібрала й оголосила, що нас придбала компанія «Пірамід-медіа» з Чикаго і що буде підвищення зарплатні — невеличке — всім. Це викликало дикі оплески. Коли вони вщухли, вона додала, що Джорджина Буковскі вестиме рубрику «Говорячи зле про мертвих» постійно, а Майк Андерсон тепер наш новий кхультур-крітік.

— Це означає, — пояснила вона, — що він, розправивши крила, неспішно ширятиме над усім краєвидом і сратиме, де йому захочеться.

Знову бурхливі аплодисменти. Я підвівся і вклонився, намагаючись виглядати життєрадісним і сатанинським. У цій грі моя ставка була половинчастою — життєрадісним я не бував від смерті Джероми, але почувався я справді як той сатана.

— Ну а тепер, всі знову до роботи! Напишіть що-небудь вічне! — Її блискучі губи розійшлися в усмішці. — Майку, я можу побалакати з тобою приватно?

Приватно означало в кабінеті Джероми (ми досі обоє сприймали його саме так). Побачивши стілець біля столу, Кейті нахмурилася.

— А ця потворна річ що тут робить?

— Мені не подобалося сидіти в Джероминому кріслі, — сказав я. — Принесу його назад, якщо ти хочеш.

— Хочу. Але перш ніж ти це зробиш… — Вона підступила ближче до мене, але помітила, що жалюзі піднято і нас видно зблизька. Обмежилася тим, що поклала долоню мені на груди. — Ти можеш прийти сьогодні ввечері до мене додому?

— Залюбки.

Хоча ця перспектива не надихала мене так, як ви могли б подумати. Поза впливом керівної ролі малої голівки, мої сумніви щодо мотивацій Кейті продовжували міцнішати. І, мушу визнати, мене дещо засмутило те, що їй так кортіло повернути крісло Джероми назад у цей кабінет.

Притишивши голос, хоча ми й були самі, вона сказала:

— Сподіваюся, ти більше не писав жодних, — її блискучі губи сформували слово, — «некрологів» ?

— Я навіть про це не думав.

Це була надзвичайно відчайдушна брехня. Писати некрологи, то було перше, про що я думав вранці, і останнє, про що мені думалося ввечері. Про те, як легко виливаються слова. І те відчуття, що приходить разом з ними: боулінгова куля котиться через абсолютно правильний ромбик, двадцятифутовий патт[327] прямує просто в лунку, спис шурхає точно туди, куди ти ним цілив. У мішень, чисто в ціль.

— А щось інше ти вже писав? Якісь рецензії? Наскільки знаю, «Парамаунт»[328] випускає останній фільм Джека Бріґса, я чула, ніби він навіть гірший за його «Святенників». Це мусить бути спокусливим.

— Не те щоб я щось писав, — відповів я. — Радше був тіньовим спів автором інших. Але мене не скроєно на те, щоб працювати редактором. Це твоя робота, Кейті.

Цього разу вона не протестувала.

Пізніше того ж дня я поглянув із заднього ряду, де намагався (безуспішно) написати рецензію на один диск, і побачив її у кабінеті: вона сиділа схилившись над ноутбуком. Губи в неї ворушилися, і спершу я подумав, що вона, мабуть, заразом балакає по телефону, але жодного телефона не вбачалося. У голові зринула думка — майже напевне сміховинна, але якої на диво важко було позбутися — що вона знайшла залишки захованих у верхній шухляді евкаліптових льодяників і зараз смокче один з них.

Я прибув до її квартири близько сьомої години, з пакетами китайської їжі з ресторанчика «Приємні радощі». Ніяких шортів і прозорого топіка цього вечора; одягнута вона була в пуловер й бахматі штани-хакі. А ще: вона була не сама. Пенні Ленгстон сиділа в кутку дивана (щулилася там, якщо точніше). Без свого бейсбольного кашкета, але та її химерна усмішка, ота, що промовляла «лишень торкнися мене, і я тебе вб’ю», була, як завжди, присутня і все компенсувала.

Кейті поцілувала мене в щоку:

— Я запросила Пенні приєднатися до нас.

Це й без того було патентовано очевидним, проте я промовив:

— Вітаю, Пенс.

— Вітаю, Майку.

Крихітний мишачий голосок і жодного зорового контакту, але вона зробила героїчне зусилля перетворити ту свою усмішку бодай на щось менш лячне.

Я перевів погляд на Кейті. Подивився, піднявши брови.

— Я казала, що не розповідала нікому про те, що ти вмієш робити, — почала Кейті. — Це… ну, це було не зовсім правдою.

— А я не зовсім цьому вірив, — сказав я, кладучи заквацяні жиром пакети на кавовий столик. Їсти мені вже перехотілося, в наступні кілька хвилин я не очікував аж надто «приємних радощів». — Чи не хотіла б ти мені пояснити, до чого тут ведеться, перш ніж я звинувачу тебе в порушенні твоєї єдиної обіцянки і зникну?

— Не роби цього. Прошу. Просто вислухай. Пенні працює в «Неоновому цирку» тому, що я вмовила Джерому її взяти. Я познайомилася з нею, коли вона ще жила тут, у місті. Ми були з нею разом в одній групі, правда ж, Пенс?

— Так, — підтвердила Пенні тим своїм крихітним мишачим голоском. Вона дивилася собі на руки, так міцно зчеплені на колінах, шо аж кісточки пальців побіліли. — У групі «Пресвяте ім’я Діви Марії».

— Що воно, збіса, за таке, я що, мушу зразу ж скинути капелюха?

Ніби наразі потрібно було перепитувати. Трапляється іноді, коли деталі складаються докупи, ти буквально чуєш, як вони клацають.

— Група підтримки жертв зґвалтування, — пояснила Кейті. — Я так і не побачила свого ґвалтівника, але Пенні свого бачила. Правда ж, Пенс?

— Так. Багато разів. — Тепер Пенні дивилася на мене, і голос у неї сильнішав із кожним словом. У кінці вона вже майже кричала і сльози котилися її обличчям. — Це мій дядько. Мені було дев’ять років. Моїй сестрі одинадцять. Він і її ґвалтував також. Кейті каже, ти вмієш убивати людей некрологами. Я хочу, щоб ти написав його некролог.

Я не збираюся переповідати історію, яку вона мені розказала, сидячи там, на дивані, і Кейті сиділа поряд неї, тримаючи її за одну руку і вкладаючи серветку за серветкою в другу. Якщо ви тільки не жили в якійсь із тих семи місцин нашої країни, досі не обладнаних мультимедійними засобами, ви все це чули раніше[329]. Усе, що вам потрібно знати, це те, що батьки Пенні загинули в автокатастрофі, а її з сестрою взяв до себе дядько Еймос із тіткою Клавдією. Тітка Клавдія відмовлялася чути будь-що, сказане проти її чоловіка. Решту вирахуйте самі.

Я захотів це зробити. Тому що сама ця історія була жахливою, так. Тому що такі парубки, як той дядько Еймос, мусять отримувати сповна за те, що полюють на найслабших і найбеззахисніших. Тому що Кейті бажала, аби я це зробив, це самозрозуміло. Але кінець кінцем все вирішила та гідна жалю гарненька сукня, що була на Пенні. І її туфлі. Ну, й трішки невміло накладений нею макіяж. Уперше за багато років, можливо, вперше відтоді, як дядько Еймос розпочав свої нічні відвідини її спальні, завжди приказуючи їй «це наш маленький секрет», вона спробувала зробити себе презентабельною для особи чоловічої статі. Якось це торкнуло мене за серце. Кейті налякало її власне зґвалтування, але вона піднеслася над ним. Деякі дівчата і жінки здатні на це. Чимало — ні.

Коли Пенні закінчила, я запитав:

— Ти присягаєшся Господом, що твій дядько насправді це робив?

— Так. Знову, і знову, і знову. Коли ми постаршали достатньо, щоб уже мати дітей, він нас перевертав і користався нашими… — цього речення вона не закінчила. — А ще я впевнена, що це не припинилося після мене і Джессі.

— І його ні разу не вловили.

Вона рішуче помотала головою, розлетілися відсирілі кудельки.

— Гаразд, — я дістав із портфеля свій айпад, — але ти мусиш розповісти мені про нього.

— Я можу зробити краще.

Вона звільнила свою руку з руки Кейті й ухопила найпотворніший гаманець із усіх, які я лишень тільки бачив у вітринах крамниць вживаних речей. Із нього вона видобула поморщений аркушик паперу, поплямований потом так, що став в’ялим і напівпрозорим. Написано там було олівцем. Петлястий почерк скидався на щось нашкрябане дитиною. Спершу йшов заголовок: «ЕЙМОС КАЛЛЕН ЛЕНГФОРД: ЙОГО НЕКРОЛОГ».

Там було далі. Багато. Почерк у неї був дитинячий, але запас слів неабиякий, і в цьому творі вона зробила роботу, набагато кращу за будь-що з того, що писала для «Неонового цирку».

— Не знаю, чи це подіє, — сказав я, намагаючись віддати аркуш назад. — Гадаю, я мушу написати все сам.

Кейті промовила:

— Спробувати не завадить, хіба не так?

Я вирішив, що так. Дивлячись на Пенні прямо, я сказав:

— Я ніколи навіть не бачив твого дядька, а ти хочеш, щоб я його вбив.

— Так, — відповіла вона, зустрівшись тепер із моїми очима відкритим і щирим поглядом. — Саме цього я хочу.

— Ти така впевнена.

Вона кивнула.

Я сів до невеличкого домашнього письмового столу Кейті, розклав поряд зі своїм айпадом рукописну смертельну філіппіку Пенні, створив новий документ і почав набирати написане нею.

Я відразу ж зрозумів, що воно мусить подіяти. Відчуття могутності було потужнішим, ніж будь-коли. Відчуття націлювання. Уже після другого речення я покинув зазирати до того аркуша і просто барабанив по екранній клавіатурі, тримаючись головних пунктів, і закінчив таким застереженням: «Осіб, які прийдуть на похорон, — зважаючи на огидні схильності містера Ленгфорда, ніхто не зможе назвати їх жалісливцями, — попереджено, щоб не приносили квітів, але плювання на труну заохочується».

Дві жінки вдивлялися в мене величезними очима.

— Воно подіє? — запитала Пенні, та тут же сама собі відповіла: — Подіє. Я це відчула.

— Гадаю, воно могло вже подіяти. — Я обернув свою увагу на Кейті. — Попроси мене зробити таке знову, Кейтс, і в мене виникне спокуса написати твій некролог.

Кейті спробувала посміхнутись, але я помітив, що вона налякана. Я не мав сказаного на меті (принаймні, я не думаю, що мав), тому взяв її за руку. Вона здригнулася, почала вириватися, та потім дозволила мені її тримати. Шкіра в неї була холодна і волога.

— Я жартую. Дурний жарт, але сприйми це серйозно. Цьому треба покласти край.

— Так, — кивнула вона і гучно глитнула слину. Такий звук «ковть», наче з якогось мультика. — Безумовно.

— І ніяких балачок. Жодній душі. Ніколи.

Вони знову виказали свою згоду. Я було почав підводитися, та тут Пенні стрибнула на мене, прибивши мене назад до стільця і ледве не поваливши нас обох із нею на підлогу. Її обійми були не пристрасними; радше схожими на хватку потопельниці, повислої важезним тягарем на своєму ймовірному рятівникові. Вона була слизькою від поту.

— Дякую тобі, — прошепотіла вона хрипко. — Дякую тобі, Майку.

Я пішов, не відповівши їй «будь ласка». Не міг дочекатися, коли заберуся звідти. Я не знаю, чи вони з’їли ту їжу, яку я приніс, але чомусь сумніваюся, що так. «Приємні радощі», на мою рожеву аж червону сраку.

Тієї ночі я не спав, і не думки про Еймоса Ленгфорда не дозволяли мені заснути. Для неспокою я мав інші причини.

Одною з них була одвічна проблема залежності. Я полишив квартиру Кейті, рішуче налаштований ніколи більше не використовувати цю жахливу силу, але таку ж обіцянку я давав собі й раніше, і то без упевненості, що зможу її дотриматися, бо щоразу, коли я писав «живий некролог», прагнення зробити це знову тільки дужчало. Це було схоже на героїн. Спробуй раз або два, і, можливо, ще кинеш. Хоча невдовзі тобі доведеться в нього закохатися. Ймовірно, я поки ще не сягнув такого рівня, але вже опинився на краю ями і розумів це. Те, що я сказав Кейті, було абсолютно граничною правдою — цьому необхідно покласти край, поки я ще на це здатен. Якщо припустити, що ще не занадто пізно.

Друга була не такою похмурою, але достатньо негарною.

Коли я їхав у метро назад до Брукліну, мені сплив у голові вельми доречний вислів Бена Франкліна: «Двоє можуть зберігати таємницю, якщо один із них мертвий» [330]. Троє, уже цілих троє людей про все знали, і, оскільки я не мав наміру вбивати Кейті чи Пенні некрологами, це означало, що в їхніх руках дуже бридка таємниця.

Якийсь час вони її зберігатимуть, я не сумнівався. Особливо в цьому буде зацікавлена Пенні, коли вранці отримає телефонний дзвінок із повідомленням, що її дорогий, старенький дядечко Еймос сконав. Але час послабить це табу. Був також і ще один фактор. Обидві вони не просто журналістки, а журналістки, які працюють у «Неоновому цирку», що означає — розбовкування секретів — їхня професія. Можливо, розбовкування секретів не викликає такого узалежнення, як убивство людей некрологами, проте, наскільки я знаю, воно має власну притягальність. Рано чи пізно трапиться якийсь бар і забагато випитого, і тоді…

«Хочеш почути дещо насправді божевільне? Тільки мусиш пообіцяти, що не розкажеш нікому».

Я уявив собі, як сиджу в редакції під плакатом до Дня Подяки, увесь занурений у свою свіжу саркастичну рецензію. Аж тут підвалює Френк Джиссап, сідає і питається, чи не спадало мені коли-небудь на думку написати некролог Башара аль-Асада, того сирійського диктатора з крихітною голівкою, або — агов, це навіть краще! — отого корейського курдупеля Кім Чен Ина. Наскільки я його знаю, Джиссап може забажати від мене й ліквідації нового головного тренера «Ніксів»[331].

Я намагався запевнити себе, що останнє — це просто смішно, але не зміг переконати. Спортивник із ірокезом був шаленим фанатом «Ніксів».

Існувала навіть іще жахливіша можливість (до цього я дійшов близько третьої години ночі). Припустімо, слівце про мій талант прокладе собі шлях до якогось непорядного урядового вуха? Це здавалося малоймовірним, та хіба я не читав десь, що уряд колись, у п’ятдесятих, уже провадив експерименти з ЛСД і маніпуляцією свідомості над людьми, які нічого не підозрювали? Ті, хто здатні на таке, здатні на будь-що. Що як у редакції «Цирку» або просто тут, у домі моїх батьків у Брукліні, з’являться якісь парубки з Агенції національної безпеки і все закінчиться тим, що я опинюся спершу на реактивному літаку, а потім на якійсь урядовій базі, де мене поселять у приватних апартаментах (люксусових, але з вартовими при дверях) і видадуть список бойових ватажків Аль-Каїди й «Ісламської держави», а заразом і теки з даними, які дозволять мені писати надзвичайно деталізовані некрологи? Я міг би зробити зайвими обладнані ракетами безпілотники.

Маячня? Аякже! Але о четвертій ранку будь-що може здатись можливим. Близько п’ятої, якраз коли перше світло дня прокрадалося до моєї кімнати, я спіймав себе на тому, що вкотре загадуюся, як, щонайперше, мене спіткав цей небажаний талант. Не згадуючи вже про те, як довго вже я його маю. Не було способу про це дізнатися, тому що люди, як правило, не пишуть некрологів живих персон. Такого не роблять навіть у «Нью-Йорк Таймс», вони там просто складають необхідну інформацію, щоби була під рукою, якщо помре хтось знаменитий. Я міг бути здатним на таке все життя, але якби не написав той гівняний жарт про Джерому, так ніколи б про це й не дізнався. Я подумав про те, як я, першим ділом, опинився в працівниках «Неонового цирку»: завдяки написанню непроханого некрологу. Людини, яка вже померла, це правда, але некролог є некрологом. А талант бажає єдиного, невже ви не розумієте? Він бажає проявити себе. Він бажає одягнути смокінг і вистрибом вибігти на сцену.

На цій думці я і заснув.

За чверть до полудня мене розбудив телефон. То була Кейті, і була вона збурена.

— Ти мусиш приїхати в редакцію, — сказала вона. — Зараз же.

Я сів у ліжку:

— Що трапилося?

— Розкажу, коли ти дістанешся сюди, але одну річ скажу тобі вже зараз. Не смій робити того знову.

— Бігме. А я думав, що сам це тобі казав. І то більше, ніж один раз.

Якщо вона мене й почула, то не звернула уваги. Просто кип’ятилася далі:

— Ніколи в житті! Навіть якщо там буде сам Гітлер, ти не смієш того робити. Якщо твій батько приставить ножа до горла твоїй матері, ти не смієш того робити.

Вона перервала зв’язок раніше, ніж я встиг щось запитати. Я загадався, чому вона не призначила цю надтермінову зустріч у себе у квартирі, яка надавала набагато більше приватності, ніж тісний барліг «Неонового цирку», і на думку мені спала лише одна відповідь: Кейті не хотіла опинитися зі мною наодинці. Я став небезпечним фертом. Я зробив тільки те, чого від мене хотіла вона зі своєю подружкою, такою ж жертвою зґвалтування, але факту це не відміняло.

Тепер я став небезпечним фертом.

Вона привітала мене усмішкою та обіймами на догоду декільком наявним працівникам редакції, котрі глитали свій пообідній «Ред булл» і знехотя втикалися в комп’ютери, але сьогодні жалюзі в кабінеті були опущені, тож та її усмішка щезла, щойно ми опинилися за ними.

— Я перелякана на смерть, — почала вона. — Тобто лячно мені було і вчора ввечері, але в той момент, коли ти це робиш, тоді…

— Це ніби й приємно. Йо, я знаю.

— Але зараз мій переляк набагато сильніший. Я весь час думаю про ті пружинні пристрої, які треба стискати, щоб зміцнити собі пальці і передпліччя.

— Про що ти говориш?

Вона мені не пояснила. Не тоді.

— Я мушу розпочати з середини, з дитини Кена Вондерлі, а потім продовжити в обох напрямках.

— Клятий Кен мав дитину ?

— Сина, так. Припини перебивати. Я змушена починати з середини, тому що замітка про того сина була першою, на яку я натрапила. Замітка з’явилася сьогодні вранці в рубриці «Повідомлення про смерть» у «Таймс». Урешті-решт вони там почали прочісувати інтернет. У «ГаффПо» або у «Дейлі Біст» когось за це погонять до дровітні, бо трапилося це якийсь час тому[332]. На мій здогад, родина вирішила зачекати, поки пройде похорон, перш ніж оприлюднювати новину.

— Кейті…

— Замовч і слухай. — Вона нахилилася до мене. — З’являються супутні втрати. І це дедалі гіршає.

— Я не…

Вона затулила долонею мені рота.

— Заткнися. На хер. Помовч.

Я замовк. Вона прибрала руку.

— Джерома Вітфілд, з неї все почалося. Наскільки я, скориставшись «Гуглом», можу судити, вона одна-єдина у світі. Була, я маю на увазі. Хоча знаходяться тонни Джеромів Вітфілдів, дякувати Богу, вона була в тебе першою, бо інакше вона могла б дістати інших Джером. Деяких з них, щонайменше. Найближчих.

— Вона?

Кейті подивилася на мене як на ідіота.

— Твоя сила. А твоя друга…

Вона затнулася, гадаю, тому що першим їй зринуло в голові слово «жертва».

— Твоїм другим об’єктом був Пітер Стефано. Також не найпоширеніше у світі ім’я, хоча й не зовсім чудернацьке. А тепер подивися на оце.

Вона взяла зі свого столу кілька аркушів. Звільнила перший із-під зажима, який тримав їх укупі, і подала його мені. Там було три некрологи, всі з маленьких газет — одна виходила в Пенсильванії, друга — в Огайо, а третя — на півночі штату Нью-Йорк. Пенсильванський Пітер Стефано помер від інфаркту. Той, що з Огайо, упав із драбини. Того, який жив у Нью-Йорку, — в містечку Вудсток — уразив інсульт. Усі троє померли того самого дня, що й скажений продюсер, із яким вони мали однакові імена і прізвища.

Я впав на стілець.

— Цього не може бути.

— Уже є. Добра новина та, що я знайшла по Сполучених Штатах два десятки інших Пітерів Стефано і з ними все гаразд. Гадаю, це завдяки тому, що всі вони живуть далі від виправного центру Ґованда. В’язниця стала епіцентром. Звідти розлетілася шрапнель.

Я дивився на неї, ошелешений.

— Наступним був Клятий Кен. Знову нестандартне прізвище, слава Богу. У Вісконсині й Міннесоті ціле гніздовище Вондерлі, але, я гадаю, це занадто далеко. От тільки…

Вона вручила мені другий аркуш. Першою йшла та новина з «Таймс»: «ПОМЕР СИН СЕРІЙНОГО ВБИВЦІ». Його дружина розказала, що Кен Вондерлі-молодший випадково застрелився, коли чистив пістолет, але в повідомленні підкреслювалося, що цей «випадок» із ним трапився менш як за дванадцять годин після смерті його батька. Чи було це насправді самогубством, залишалося на здогад читачам.

— Я не вважаю, що це було самогубство, — сказала Кейті. Обличчя в неї під гримом було дуже блідим. — Не думаю я також, що це був випадковий збіг. Воно цілить по іменах і прізвищах, Майку. Ти ж це розумієш, правильно? І воно не розбирається в деталях написання, що робить усе це ще гіршим.

Некролог (я вже починав ненавидіти саме це слово) нижче від замітки про сина Клятого Кена стосувався певного Кеннета Вандерлі з Парамеса в штаті Нью-Джерсі. Як і Пітер Стефано з Вудстока (невинна людина, яка, либонь, у житті не вбивала нічого, окрім часу), Кен Вандерлі з Парамеса помер від інсульту.

Точно, як і Джерома.

Дихання в мене пришвидшилося, я обливався потом. Яйця в мене підтягнулися так, що вчувалися не більшими за персикові кісточки. Відчуття було, що я зараз зомлію, а також бажання блювати, втім, я спромігся утриматися від того й іншого. Хоча вволю наригався потім. Це тривало тиждень чи й довше, і я втратив десять фунтів ваги. (Своїй стривоженій матері я сказав, що це такий грип.)

— А ось і вінець, — мовила Кейті, подаючи мені останній аркуш. На ньому значилося сімнадцять Еймосів Ленгфордів. Найбільше скупчення було в регіоні Нью-Йорк — Нью-Джерсі — Коннектикут, але один помер і в Балтиморі, один — у Вірджинії, а двоє ґиґнули в Західній Вірджинії. У Флориді таких виявилося три.

— Ні, — прошепотів я.

— Так, — промовила вона. — Оцей другий, у Емітівіллі, це той поганець, дядько Пенні[333]. Просто будь вдячним за те, що Еймос також не вельми звичайне ім’я в наші дні, що воно з іншої епохи. Якби його звали Джеймс або Вільям, тут були б сотні мертвих Ленгфордів. Можливо, не тисячі, бо вона поки що не сягає далі Середнього Заходу, але до Флоріди дев’ятсот миль. Далі, ніж долітає сигнал будь-якої середньохвильової радіостанції, принаймні в денний час.

Аркуші вислизнули з моєї руки і полинули плавом до підлоги.

— Тепер ти розумієш, що я мала на увазі, говорячи про ті стискалки, якими люди користуються, щоб зробити собі пальці й передпліччя сильнішими? Спершу ти можеш стиснути їх раз чи двічі. Але якщо продовжуєш це робити, м’язи в тебе міцнішають. Ось це-то й відбувається з тобою, Майку. Я в цьому впевнена. Кожного разу, коли ти пишеш некролог живої людини, твоя сила сильнішає і сягає далі.

— То була твоя ідея, — прошепотів я. — Твоя клята ідея.

Але вона на це не купилася.

— Не я просила тебе написати некролог Джероми. То була твоя ідея.

— То була просто фантазія, — запротестував я. — Просто розіграш, заради Бога. Я не знав, що таке станеться!

Хоча, можливо, це не було правдою. Мені згадався мій перший оргазм, у ванні, за допомогою повної жмені піни з мила «Айворі»[334]. Я не розумів тоді, коли потягнувся рукою вниз і взяв себе за… от тільки в глибині душі, у глибокому закутку, де ховаються інстинкти, я все знав. Є інший старий вислів, цей не Бена Франкліна: «Коли учень готовий — учитель з’явиться». Інколи той учитель чекає всередині нас.

— Вондерлі був твоєю ідеєю, — закинув я. — Так, як і Еймос, той Опівнічний Лазутчик. І тоді ти вже знала, що має трапитися.

Вона сіла на край письмового столу — тепер свого столу — і подивилася на мене прямо, втупилася поглядом, який не міг бути легким.

— От це вже правда. Але, Майку… я ж не знала, що вона буде поширюватися.

— Так само як і я.

— І це дійсно висаджує. Я сиділа поряд з тобою, коли ти це робив, і це було, наче дихаєш креком поряд із тим, хто його курить.

— Я можу зупинитись.

Надії. Надії.

— Ти певен?

— Цілком. А тепер щодо тебе. Ти зможеш тримати свого рота про це на замку? Скажімо, решту свого життя?

Кейті зробила мені ласку, обдумавши це запитання. Потім вона кивнула.

— Я мушу. У мене тут гарні перспективи, у «Цирку», і я не хочу їх вкурвити, поки не зможу звестися на власні ноги.

Іншими словами, у цьому була вся вона, та на що інше я міг очікувати? Нехай Кейті й не смоктала Джероминих евкаліптових льодяників, щодо цього я був неправий, але вона сиділа в Джероминому кріслі, за Джероминим столом. Плюс ця її нова «дивися, але не торкайся» примхливо укладена зачіска. Як могли б сказати Орвеллівські свині: «Сині джинси — добре, нова сукня — краще».

— А як щодо Пенні?

Кейті не відповіла нічого.

— Бо моє враження від Пенні — фактично враження всіх від Пенні — таке, що в неї не всі чотири колеса тримаються дороги.

Очі Кейті спалахнули:

— Тебе це дивує? У неї було надзвичайно травматичне дитинство, на той випадок, якщо ти забув. Кошмарне дитинство.

— Я можу поспівчувати, бо сам саме зараз переживаю власний кошмар. Тому наразі відставимо гідну групи підтримки емпатію, я просто хочу знати, чи триматиме вона замкненим свого рота. Скажімо, довічно. Зможе вона?

Залягла довга, довга пауза. Нарешті Кейті заговорила.

— Тепер, коли він мертвий, можливо, вона припинить відвідувати збори жінок, які пережили зґвалтування.

— А якщо не припинить?

— Гадаю, вона може… у якийсь момент… розповісти комусь, хто буде в особливо тяжкому стані, що знає одного парубка, який міг би допомогти тому комусь перегорнути цю сторінку. Вона цього не зробить цього місяця, і, ймовірно, не цього року, але…

Вона не закінчила. Ми дивилися одне на одного. Я був певен, що вона читає думку в моїх очах: існувала одна надійна затичка, непохибний спосіб, щоби змусити Пенні тримати рота на замку.

— Ні, — подала голос Кейті. — Навіть не думай про це, і не лише тому, що вона заслуговує на власне життя і всі ті гарні події, які можуть чекати на неї попереду. Тільки одною нею тут не обійдеться.

Судячи з її дослідження, щодо цього вона мала рацію. Пенні Ленгстон також не суперзвичайне ім’я, але в Америці живуть понад триста мільйонів людей і деякі з тих Пенні або Пенелоп Ленгстон можуть виграти в дуже поганій лотереї, якщо я вирішу ввімкнути свій ноутбук або айпад і написати новий некролог. А ще ж є отой ефект «приблизної схожості». Ця сила дістала як В о ндерлі, так і В а ндерлі. Що як вона вирішить прибрати Петюл Ленстон? Петсі Ленгфорд? Пенні Ленглі?

І була ж іще моя власна ситуація. Майклові Андерсону може вистачити всього лиш одного некрологу, щоби цілком підпасти під владу тієї високовольтної залежності. Сама думка про це збурила в мені бажання це зробити, бо це прибрало б, нехай тільки на якийсь час, наявні почуття тривоги і жаху. Просто, аби себе розрадити, я уявив, як пишу некролог Джона Сміта або Джилл Джонс, і мої яйця стиснулися ще дужче від самої думки про масовий мор, який відтак настане.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Кейті.

— Щось придумаю, — відповів я.

Я придумав.

Того вечора в атласі автодоріг «Ренд Макнеллі»[335] я розгорнув велику мапу Сполучених Штатів, заплющив очі й опустив палець. Завдяки цьому я й живу тепер у Ларамі, у Вайомінгу, де працюю малярем. Здебільшого фарбую будинки. Насправді в мене чимало професій, як і в багатьох людей по маленьких містах углибині нашої країни — у тих місцях, які я колись зі звичайною зверхністю нью-йоркця називав «глибоким задуп’ям». Час від часу я також працюю на одну ландшафтну компанію, стрижу галявини, згрібаю листя і саджаю кущі. Узимку я розчищаю під’їзні алеї і працюю на лижварському курорті «Сніжний кряж», приводжу до ладу траси. Я не багатий, але голову над водою тримаю. Насправді, трохи вище, ніж це було в Нью-Йорку. Насміхайтеся з глибокого задуп’я, скільки вам завгодно, але жити тут набагато дешевше. І минають дні й дні, коли мені ніхто не покаже середнього пальця.

Рідні не розуміють, чому я з усім покінчив, і батько не намагається приховувати свого розчарування; інколи він заговорює про мій «спосіб життя Пітера Пена», кажучи, що я шкодуватиму про це, коли мені буде сорок і я почну помічати сивину в своєму волоссі. Матір дивується не менше, проте вона ставиться до цього не так несхвально. Вона ніколи не любила «Неоновий цирк», вважала його вбогим марнуванням моїх «авторських здібностей». Мабуть, вона права по обох пунктах, утім, я тепер використовую свої авторські здібності здебільшого в складанні списків харчів, які збираюсь купити. А щодо мого волосся, перші пасма сивини в ньому я побачив іще до того, як виїхав із великого міста, а це було раніше, ніж мені виповнилося тридцять.

Хоча мені все ще сниться писання, і сновидіння ті не з приємних. В одному з них я сиджу перед ноутбуком, хоча зараз я навіть не маю ноутбука. Я складаю певний некролог і не можу зупинитися. Та я й не хочу цього в тім сновидінні, бо ніколи знайоме відчуття могутності не було дужчим. Я встигаю набрати: «Печальна новина, минулої ночі всі люди у світі на ім’я Джон померли», а потім прокидаюся, інколи на підлозі, інколи зарившись у простирадла, і кричу. Була пара аж таких випадків, що просто дивно, як це я не розбудив сусідів.

Я ніколи не полишав свого серця у Сан-Франциско, але свій ноутбук я полишив у милому, старому Брукліні[336]. Хоча з айпадом розлучитися не зміг (поговоримо про узалежнення). Я не користуюся ним для обміну електронними листами — коли хочу з кимсь терміново зв’язатися, я телефоную. Якщо це не терміново, я користуюся древньою інституцією, відомою як Поштова служба Сполучених Штатів. Ви б здивувалися, як це легко — повернутися до звичаю писати паперові листи і листівки.

Хоча айпад я люблю. В мене на ньому повно ігор, плюс звук вітру, який допомагає мені заснути вночі, і будильник, який будить мене вранці. У мене завантажено тонни музики, кілька аудіокнижок, багато фільмів. Коли все це мене чомусь не розважає, я блукаю в Інтернеті. Там безкінечні можливості для заповнення свого часу, як ви це, мабуть, і самі знаєте, а в Ларамі, коли я не працюю, час може минати повільно. Особливо взимку.

Подеколи я заходжу на сайт «Неонового цирку», просто за старою звичкою. Кейті як редакторка робить добру роботу — набагато краще за Джерому, котра насправді не мала того, що зветься перспективним баченням, — і сайт плаває в районі п’ятого місця в списку найвідвідуваніших інтернет-майданчиків. Інколи він на пару пунктів перевищує «Драдж Ріпорт»[337]; здебільшого він ховається дещо нижче. Реклами повно, тож у цьому сенсі вони цілком успішні.

Наступниця Джероми так само видає свої інтерв’ю «Надудлившись із Кейті». Френк Джиссап так само висвітлює спорт. Його не зовсім жартівлива стаття про те, що хотілося б побачити «Усестероїдну Футбольну лігу»[338], привернула увагу країни і привела його в програму «ESPN», з тим його ірокезом і усім іншим[339]. Джорджина Буковскі написала з півдюжини несмішних некрологів під гаслом «Говорячи зле про мертвих», а потім Кейті змила цю рубрику в унітаз, замінивши її «Смертельними ставками на знаменитостей», де читачі виграють призи, передрікаючи, хто з відомих персон помре протягом наступних дванадцяти місяців. Розпорядницею там у них Пенні Ленгстон, і кожного тижня нова фотографія її усміхненого обличчя вінчає зображення танцюючого скелета. Це найпопулярніша рубрика в «Цирку», і коментарів під нею назбируються щотижня цілі сторінки. Люди люблять читати про смерть, і писати про неї вони люблять.

Я з тих, хто це знає і розуміє.

Гаразд, оце й уся історія. Я не очікую, що ви в неї повірите, та ви й не мусите; це ж Америка, врешті-решт. Але я все одно постарався розповісти її сумлінно. Так, як мене вчили розповідати на факультеті журналістики, не фантазувати, не свистіти й не западати в пишномовність. Я намагався дотримуватися ясності й послідовності. Початок підводить до середини, середина веде до кінця. Старомодно, ви гоните? Рядком-порядком. А якщо ви вважаєте кінець дещо плескуватим, то мусите запам’ятати думку професора Хіґґінса щодо цього. Він любив наголошувати, що в репортажі кінець завжди існує на теперішній час, а про повну зупинку в реальному житті йдеться тільки в некролозі.

Присвячується Стюарту О’Нену [340]