Ярмарок нічних жахіть

Гармонія Преміум

У моєї матері було повно крилатих висловів на всі випадки життя. («І Стів їх усі пам’ятає», — так і чую, як промовляє моя дружина Табіта, супроводжуючи це характерним підкочуванням очей.)

Одна із її улюблених сентенцій: «Молоко завжди набирається запаху того, що стоїть біля морозилки». Не знаю, чи правда це про молоко, але щодо стилістичного розвитку молодих письменників — безсумнівна істина. Коли я був молодим, то писав як Говард Лавкрафт, коли читав Лавкрафта, і як Рос Макдональд, коли читав про пригоди приватного детектива Лью Арчера.

З часом стилістичне копіювання вщухає. Помалу в письменників викристалізовується власний стиль, унікальний, як відбитки пальців. Сліди письменників, яких читаєш у роки формування, нікуди не діваються, проте поступово домінувати починає ритм думок кожного автора (гадаю, у ньому знаходять відображення самі мозкові хвилі цієї людини). І врешті-решт, ніхто не пише так, як Елмор Леонард, крім Леонарда, і ніхто не звучить так, як Марк Твен, крім самого Твена. Проте час від часу спроби стилістичного копіювання повертаються, і це завжди буває тоді, коли письменник натрапляє на новий дивовижний спосіб висловлювання, який показує йому, що бачити й говорити можна по-новому. «Салемз-Лот» постав під впливом поезії Джеймса Дікі, а «Маренова троянда» подекуди звучить так, ніби її написав Кормак Маккарті, — тому що я, коли писав ту книжку, ковтав усі твори Маккарті, якими тільки міг розжитися.

2009 року редактор часопису «The New York Times Book Review» спитав, чи не візьмусь я написати рецензію на два видання: «Реймонд Карвер: життя письменника» авторства Керол Скленічки, а також збірку оповідань самого Карвера, надруковану видавництвом «Library of America». Я погодився, переважно з тих міркувань, що це дає можливість дослідити нову територію. Я читач усеїдний, але Карвер якось випав з мого поля зору. Величенька сліпа пляма як на письменника, котрий сягнув літературної зрілості приблизно в той самий час, що й Карвер, скажете ви — і будете праві. На власний захист можу хіба що процитувати латиною «quot libros, quam breve tempus» — так багато книжок, так мало часу (так, і футболка в мене є з таким написом).

Хай там як, мене вразила чіткість стилю Карвера і прекрасна напруга в його сюжетних лініях. Усе в нього на поверхні, але ця поверхня така прозора, що читач може побачити під нею цілий живий усесвіт. Я був у захваті від тих оповідок і американських лузерів, про яких Карвер писав з таким знанням справи й такою ніжністю. Так, цей мужик був пияком, але він мав упевнену манеру письма й велике серце.

«Гармонію Преміум» я написав невдовзі по тому, як перечитав понад дві дюжини оповідань Карвера, і нікого не мусить дивувати, що вона чимось нагадує оповідання Карвера. Якби я написав цю оповідку у двадцять років, то, мабуть, вона вийшла б просто слабенькою копією твору значно кращого письменника. Та оскільки її було написано в шістдесят два, крізь неї краплинами крові просочується мій власний стиль. Не знаю, добре це чи погано. Як і багато великих американських письменників (тут на думку спадають Філіп Рот і Джонатан Франзен), Карвер майже не наділений почуттям гумору. Я ж, на відміну від нього, майже в усьому бачу смішне. У цьому оповіданні гумор чорний, але, на мою думку, такий його штиб часто буває найкращим. Тому що — ви тільки вдумайтеся — коли йдеться про смерть, що лишається робити, крім як сміятися?

Вони одружені десять років, і довгий час усе було добре, навіть прекрасно, але тепер вони сваряться. Тепер вони сваряться багато й часто. І сварка в них, насправді, про те саме. Вона циклічна. Вона, часом думає Рей, мов та доріжка на собачих перегонах. Коли вони гавкаються, то нагадують гончаків, які біжать за механічним зайцем. Раз у раз проминаєш ті самі краєвиди, але ти їх не бачиш. Ти бачиш зайця.

Він думає, що все складалося б інакше, якби вони мали дітей, але народити вона не в змозі. Урешті-решт вони обоє обстежились, і саме так їм сказав лікар. Проблема була в ній. Щось із нею було не так. Приблизно через рік він купив їй собаку, джек-расел-тер’єра, якого вона назвала Бізнеззом. Тим, хто перепитував, Мері називала по буквах. Вона хотіла, щоб усі зрозуміли жарт. Вона любить цього собаку, але зараз вони все одно сваряться.

Вони збираються у «Волмарт» по насіння трави. Вирішили продати будинок (утримувати його — не з їхнім достатком), але Мері каже, що треба підлатати сантехніку та причепурити газон, інакше багато їм не заплатять. Каже, що ті залисини на газоні надають будинку злиденноірландського вигляду. Літо видалося спекотним, без жодних нормальних дощів. Рей каже їй, що без дощу навіть найкраще насіння на галявині не проросте. Він каже, що їм треба почекати.

— Тоді мине ще рік, а ми так і сидітимемо тут, — відповідає вона. — Рею, ми не можемо чекати ще рік. Ми банкрути.

Коли вона говорить, Біз дивиться на неї зі свого місця на задньому сидінні. Інколи він звертає погляд до Рея, коли той говорить, але не завжди. Найчастіше дивиться на Мері.

— А на що ти розраховуєш? — питає він. — Що піде дощ, аби тільки ти не хвилювалася про можливе банкрутство?

— Ми в одній зв’язці, якщо ти забув, — нагадує вона. Вони якраз проїжджають через Касл-Рок. На вулицях ні душі. Те, що Рей називає економікою, щезло з цих широт штату Мейн. «Волмарт» стоїть на іншому боці міста, біля школи, де Рей працює вахтером. У «Волмарта» власний світлофор. Люди з нього кепкують.

— Шампанське п’ємо, а на сірниках економимо, — каже він. — Чула такий вислів?

— Мільйон разів. Од тебе.

Він гмикає. У дзеркалі заднього огляду бачить, що собака за нею спостерігає. Інколи така Бізова поведінка його бісить. Виникає думка, що жодне з них не розуміє, про що вони говорять. Це дуже прикра думка.

— Зупинись біля «Квік-Піку», — зауважує вона. — Хочу купити Таллі м’яч для кікболу.

Таллі — донечка її брата. На думку Рея, він може вважати її своєю племінницею, хоча не до кінця в цьому впевнений, бо кревна спорідненість у них все-таки лише з боку Мері.

— У «Волмарті» точно є м’ячі, — каже Рей, — а у «Воллі-ворлді»[61] ж усе дешевше.

— У «Квік-Піку» є фіолетові. Фіолетовий — її улюблений колір. Я не впевнена, що у «Волмарті» будуть фіолетові.

— Якщо не буде, зупинимося біля «Квік-Піку» дорогою назад. — Він відчуває, що на голову тисне важезний тягар. Однаково буде так, як вона хоче. Вона завжди домагається свого. Шлюб — як гра в американський футбол, і він квотербек у команді невдах. Йому треба уважно вибирати місця. Робити короткі паси.

— Дорогою назад ми будемо не з того боку вулиці, — заперечує вона. Так, наче вони пливуть у щільному потоці міського транспорту, а не котять через майже покинуте людьми містечко, де більшість крамниць виставлено на продаж. — Я просто забіжу, куплю м’яч і зразу ж прибіжу назад.

«З твоїми дев’яноста кілограмами, сонечку, — думає Рей, — «забіжу» — це слово з далекого минулого».

— Вони по дев’яносто дев’ять центів усього, — додає вона. — Не заощаджуй на сірниках.

«А ти не будь дегенераткою зі своїм шампанським», — думає він, а вголос каже:

— Купи мені там пачку курива. У мене скінчилося.

— Якщо покинеш, у нас з’явиться зайвих сорок доларів на тиждень.

Він заощаджує на тому, що платить другу в Південній Кароліні, щоб той відправляв йому дюжину блоків за раз. У Південній Кароліні вони на двадцятку за блок дешевші. А це великі гроші, навіть за мірками нинішніх часів. Він старається економити. Уже казав їй про це раніше й казатиме знову, але який сенс? В одне вухо влітає, в друге вилітає. А посередині нема нічого такого, у чому могли б затриматись його слова.

— Я колись курив по дві пачки на день, — нагадує він. — А тепер менш ніж по півпачки викурюю.

Насправді майже в усі дні він викурює більше. Вона про це знає, і Рей знає, що вона знає. Таким стає шлюб через певний час. Тягар на голові трошечки важчає. А ще він бачить, що Біз досі дивиться на неї. Він цю малу гидоту годує, заробляє гроші, на які те їдло купують, а дивиться воно на неї. А ще кажуть, що джек-расели розумні.

Він завертає до «Квік-Піку».

— Якщо вже ти без них не можеш, то купуй на Індіанському острові, — каже вона.

— У тій резервації вже десять років не продають неоподаткованого курива. І про це я тобі розказував.

Він проїжджає повз бензоколонки й паркується біля крамниці. Затінку немає. Сонце стоїть у зеніті. Кондиціонер у машині дихає на ладан. Обоє пітніють. Біз на задньому сидінні хекає. Вигляд у нього такий, наче на морді усмішка до вух.

— Ну то кидай, — говорить Мері.

— А ти кидай жувати батончики, — не лишається в боргу він. Йому не хотілося цього казати; він знає, як болісно вона сприймає все, що стосується надмірної ваги, але слова просто зриваються з вуст. Він не може їх утримати. Загадка.

— Я вже рік їх не їла, — дратується вона.

— Мері, коробка на горішній полиці. Двадцять чотири штуки. За борошном.

— Ти що, нишпорив? — обурюється вона. До щік приливає червона барва, і він бачить, якою вона була, коли ще не втратила своєї вроди. Чи привабливості. Усі казали, що вона гарненька, навіть його мати, яка її не любила.

— Я шукав відкривачку, — виправдовується він. — Бо взяв пляшку крем-соди. З кришечкою старого зразка.

— Відкривачку він шукав на горішній полиці комода, чорт забирай!

— Іди купуй м’яч, — каже він. — І цигарок мені прихопи. Будь другом.

— Невже ти не можеш почекати, коли ми додому приїдемо? Зовсім уже терплячки нема?

— Купи дешеві. Нефірмові. «Гармонія Преміум», так вони називаються. — На смак то засохлий курячий кізяк, але нічого. Аби тільки вона заткнулася. Спека така, що зовсім не хочеться сперечатися.

— І де ти куритимеш? У машині, щоб я цим дихала!

— Я відчиню вікно, завжди ж відчиняю.

— Я куплю м’яч. Потім повернуся. Якщо тобі припече викинути чотири долари п’ятдесят центів, щоб затруїти собі легені, сам підеш купиш. А я посиджу з малюком.

Рей терпіти не може, коли вона зве Біза малюком. То пес, хай навіть такий розумний, як вихваляється Мері. Але він сере надворі й лиже себе там, де колись висіли яйця.

— Бісквітиків собі там прикупи, — радить він. — А може, шоколадні рулетики будуть, спеціальна пропозиція.

— Який же ти злий, — огризається вона. Вилазить із машини й хряскає дверцятами. Він припаркувався надто близько до бетонного куба будівлі, тому їй доводиться протискатися повз машину бочком, і він знає, що вона знає: він дивиться на неї й бачить, як вона розтовстіла, протискатися мусить. Він знає, що вона думає: він припаркувався так близько до будівлі навмисне, щоб вона пропихалась. І, може, так воно і є.

Йому хочеться курити.

— Ну, друзяко Бізе, тепер ми з тобою вдвох.

Біз лягає на заднє сидіння й заплющує очі. Так, він стає на задні лапи та кружляє кілька секунд, коли Мері ставить платівку й наказує танцювати, а коли каже йому, що він поганий пес, то йде в куток і стоїть там, сховавши морду. Але все одно він сере надворі.

Спливає час, а вона все не виходить. Рей відкриває бардачок. Порпається в щурячому гнізді з паперів, шукаючи сигарет, про які міг забути, але їх там нема. Натомість знаходить зефірне тістечко «Сніжка» в обгортці. Тицяє в нього пальцем. Твердюче, мов закостенілий труп. Йому вже, певно, тисяча років. А може, й більше. На ковчегу могли привезти.

— У кожного своя отрута, — зауважує він. Розгортає «Сніжку» й кидає її на заднє сидіння. — Бізе, хочеш? На, жери давай.

«Сніжка» за два укуси щезає в Бізовій пащі. Він уже злизує кокосову стружку, що розсипалася на сидінні. У Мері була б істерика, але Мері немає.

Рей дивиться на рівень бензину й бачить, що лишилося півбака. Він міг би вимкнути двигун і опустити вікна, але тоді спечеться живцем. Сидячи під сонцем і чекаючи, коли вона купить фіолетовий пластмасовий кікбольний м’яч за дев’яносто дев’ять центів, коли у «Волмарті» вони по сімдесят дев’ять, він це точно знає. Але там вони жовті й червоні. Для Таллі не годяться. Принцеса хоче лише фіолетовий.

Він сидить, а Мері не повертається. «Святий Ісусе на поні!» — зітхає він. Струмки прохолодного повітря обвівають йому обличчя. Він знову думає, чи не вимкнути двигун, щоб зберегти трохи бензину, а потім посилає все під три чорти. Курива вона йому не принесе. Навіть дешевого, нефірмового. Це він точно знає. Треба ж було підколоти її з тими батончиками.

У дзеркалі заднього огляду він бачить молоду жінку. Вона підтюпцем біжить до машини. Ще товща за Мері; великі-великі цицьки ходором ходять під синім халатом. Біз її помічає й заходиться гавкотом.

Рей опускає вікно.

— Ваша дружина — білявка? — Вона захекано видихає слова. — Білявка в кедах? — Обличчя в неї блищить від поту.

— Так. Вона хотіла купити м’яч для нашої небоги.

— З нею щось не так. Вона впала. Знепритомніла. Містер Ґош каже, в неї, мабуть, серцевий напад. Він викликав «швидку». Краще зайдіть.

Рей замикає авто і йде слідом за жінкою в крамницю. Усередині після машини прохолодно. Мері лежить на підлозі з розставленими ногами, розкинувши по боках руки. Вона біля дротяного кошика, у якому повно кікбольних м’ячів. Над кошиком висить табличка — «ГАРЯЧІ РОЗВАГИ ЛІТНЬОЇ ПОРИ». Очі в неї заплющені. Таке враження, що вона заснула на лінолеумі. Над нею стоять троє людей. Один з них — темношкірий чоловік у штанях кольору хакі та білій сорочині. На кишені — нашивка з написом «МІСТЕР ҐОШ МЕНЕДЖЕР». Інші двоє — покупці. Один — худорлявий старий, майже без волосся на голові. Йому щонайменше під сімдесят. А друга — жінка-товстуха. Гладша за Мері. І за дівчину в синьому халаті теж гладша. Рей думає, що, як по правді, то це вона зараз мусить лежати на підлозі.

— Сер, це ви чоловік цієї леді? — запитує містер Ґош.

— Так, — відповідає Рей. Але цього наче недостатньо. — Я її чоловік.

— Мені дуже прикро, але, здається, вона померла, — каже містер Ґош. — Я зробив їй штучне дихання, рот у рот, але… — Він знизує плечима.

Рей уявляє, як темношкірий притуляється губами до рота Мері. Ніби цілує її по-французьки. Дихає їй у горло поряд із дротяним циліндром, наповненим пластмасовими м’ячами. Рей опускається на коліна.

— Мері, — кличе він. — Мері! — наче намагаючись її розбудити після безсонної ночі.

Здається, вона не дихає, але розібрати не завжди легко. Він прикладає вухо до її рота й не чує нічого. Він відчуває рух повітря на шкірі, але то, ймовірно, просто від кондиціонера.

— Цей пан зателефонував у «швидку», — каже товстуха. В руках у неї пакет «Баґлз»[62].

— Мері! — кличе Рей. Цього разу гучніше, але він не може примусити себе кричати, поки стоїть навколішки, а кругом юрмляться люди, і один з них — той темношкірий. Він підводить погляд і вибачливо каже: — Вона ніколи не хворіє. Здорова, як бик.

— Ніколи не знаєш, — кидає старий. І хитає головою.

— Вона просто впала, — пояснює молодиця в синьому халаті. — Ні слова не промовила.

— А за груди вхопилася? — питає товстуха з «Баґлзами» в руках.

— Не знаю, — зізнається молодиця. — Здається, ні. Хоча я не бачила. Вона просто впала.

Біля кікбольних м’ячів стоїть вішак із сувенірними футболками. На них написано щось на зразок: «ДО МОЇХ БАТЬКІВ У КАСЛ-РОКУ СТАВИЛИСЬ ЯК ДО ОСІБ КОРОЛІВСЬКОЇ КРОВІ, А МЕНІ ДІСТАЛАСЯ ЛИШ ЦЯ ВОШИВА ФУТБОЛКА». Містер Ґош бере одну й каже:

— Хочете, я накрию їй обличчя, сер?

— Господи, ні! — вражено промовляє Рей. — Вона, може, непритомна. Ми ж не лікарі. — За спиною в містера Ґоша він бачить трьох малих, підлітків, які зазирають усередину крізь вітрину. Один із них фотографує на мобільний.

Містер Ґош, простеживши за Реєвим поглядом, квапиться до дверей і розмахує руками.

— Ану киш звідси! Діти, пішли геть!

Сміючись, підлітки спинами вперед човгають по асфальту, а затим розвертаються і біжать повз бензоколонки до тротуару. Позаду них мріє в гарячому мареві майже порожнє містечко. Повз крамницю, пульсуючи репом, пролітає авто. Рею здається, що ці баси — то вкрадене серцебиття Мері.

— Де «швидка»? — питає старий. — Як це так, що її досі нема?

Рей вклякає біля дружини, а час іде. Спина болить, і печуть коліна, та якщо він підведеться, то стане простим глядачем.

«Швидка» виявляється фургоном марки «Шевроле Сабербан», пофарбованим у білий з помаранчевими смугами. Спалахують червоні вогники. Спереду йде напис «ШВИДКА ОКРУГУ КАСЛ», тільки задом наперед. Щоб його можна було прочитати в дзеркалі заднього огляду. Рей думає, що це мудрий хід.

Двоє чоловіків, які заходять у крамницю, вдягнені в біле. Вони нагадують офіціантів. Один штовхає поперед себе на візку кисневий балон. Це зелений балон з перевідною картинкою у вигляді американського прапора.

— Вибачте, — перепрошує цей чоловік. — В Оксфорді була автомобільна аварія, ми щойно звідти.

Другий бачить Мері, яка лежить на підлозі, з розкинутими ногами, з руками по боках.

— Ой-ой, — каже він. Рей не вірить власним вухам.

— Вона жива? — запитує він. — Чи просто непритомна? Якщо так, то дайте їй кисню, бо мозок постраждає.

Містер Ґош хитає головою. Молодиця в синьому халаті починає плакати. Рей хоче спитати в неї, чому вона плаче, та потім розуміє. З того, що він тільки-но сказав, вона цілу історію про нього придумала. А що, якби він прийшов сюди за тиждень чи десь так і вміло скористався з обставин, вона б із жалощів йому дала. Не те щоб він став із нею трахатись, але, може, й міг би. Якби схотів.

Зіниці Мері не реагують на світло з ліхтарика-ручки. Один медик дослухається до її відсутнього серцебиття, а другий міряє відсутній кров’яний тиск. Певний час усе так і відбувається. Підлітки повертаються з друзями. Підходять ще й інші люди. Рей здогадується, що їх привабили червоні спалахи на даху «Сабербана» медиків — так комашки злітаються на світло лампи на веранді. Містер Ґош знову на них кишкає, махає руками. Вони знову відступають. Та коли містер Ґош повертається в коло до Мері та Рея, вони займають попередні позиції й знову заглядають усередину.

— Вона була вашою дружиною? — питає в Рея один з медиків.

— Так.

— Сер, мені дуже шкода, але вона померла.

— А. — Рей підводиться. У колінах лунає хрускіт. — Мені так і сказали, але я не був певен.

— Хай Діва Марія, Матір Божа, благословить її душу, — промовляє товста жінка з «Баґлзами». І хреститься.

Містер Ґош пропонує одному з медиків сувенірну футболку — накрити Мері обличчя, але той хитає головою і виходить надвір. Він повідомляє міні-натовпу, що там нема нічого цікавого, так, наче хтось йому повірить, що покійниця в «Квік-Піку» — це нецікаво.

Із заднього відділення машини «швидкої допомоги» медик витягає каталку. У нього це виходить одним сильним порухом зап’ястка. Ніжки на коліщатах розкриваються самі. Полисілий старий притримує двері, й медик закочує смертне ложе всередину крамниці.

— Ух, яка спека, — говорить медик, витираючи лоба.

— Сер, я думаю, вам краще відвернутися, — радить другий, але Рей дивиться на те, як вони піднімають її й кладуть на каталку. У ногах лежить охайно складене простирадло. Вони натягують його на все тіло й прикривають обличчя. Тепер Мері схожа на кіношний труп. Її викочують із крамниці на спеку. Цього разу двері їм притримує гладуха з «Баґлзами». Юрба ретирувалася на хідник. Їх там понад три десятки, стоять на незмінній серпневій спеці.

Повантаживши Мері, медики повертаються. В одного в руках тека-планшет. Він ставить Рею десь двадцять п’ять запитань. Рей спроможний відповісти на всі, крім одного — про її вік. Потім згадує, що вона на три роки молодша за нього, і каже — тридцять чотири.

— Ми відвеземо її в Сент-Стіві, — повідомляє той, що з планшетом. — Можете їхати за нами, якщо не знаєте, де це.

— Я знаю, — озивається Рей. — А що? Ви хочете зробити розтин? Порізати її всю?

Дівчина в синьому халаті охкає. Містер Ґош оповиває рукою її плечі, й вона ховає обличчя в його білій сорочці. Рей задумується, чи містер Ґош її трахає. І сподівається, що ні. Не тому, що в містера Ґоша коричнева шкіра, до цього Реєві байдуже, а тому, що він, напевне, удвічі старший за неї. Старший чоловік може зловживати своїм становищем, а надто якщо він начальник.

— Ну, це не нам вирішувати, — каже медик, — але, швидше за все, ні. Вона померла в присутності людей…

— Оце вже точно, — перебиває жінка з «Баґлзами».

— …і в неї явно стався серцевий напад. Я думаю, ви практично одразу зможете її забрати в бюро ритуальних послуг.

Бюро ритуальних послуг? Ще годину тому вони сиділи в машині й сперечалися.

— Я не знаю ніякого бюро, — каже він. — Ні бюро, ні ділянки на цвинтарі — нічого нема. Звідки це все могло в мене взятися? Їй тридцять чотири роки.

Медики обмінюються поглядами.

— Містере Беркет, у лікарні Сент-Стіві є люди, які вам неодмінно з цим усім допоможуть. Не турбуйтеся.

— Не турбуватися ? Ну нічого собі!

Фургон медиків виїжджає зі стоянки; проблискові маячки досі спалахують, але сирена вимкнена. Юрба на хіднику потроху розсотується. Продавчиня, старий, товстуха й містер Ґош дивляться на Рея такими поглядами, наче він — особлива людина. Якась знаменитість.

— Вона хотіла фіолетовий м’яч для нашої небоги, — згадує він. — У неї день народження. Її звати Таллі. На честь актриси назвали.

Містер Ґош бере з дротяного коша фіолетовий кікбольний м’яч і обома руками простягає його Реєві.

— За рахунок закладу, — каже він.

— Дякую, сер, — відповідає Рей.

Жінка з «Баґлзами» раптом заливається слізьми.

— Матір Божа, Діво Маріє, — примовляє вона.

Якийсь час вони стоять і розмовляють. Містер Ґош витягає з холодильника содову. Також за рахунок закладу. Вони цмулять прохолоджувальні напої, і Рей розказує їм трохи про Мері, уникаючи теми сварок. Він розказує, як вона колись зробила ковдру, що здобула третій приз на ярмарку округу Касл. То було у 2002-му. Чи, може, у 2003-му.

— Це так сумно, — зітхає жінка з «Баґлзами». Вона розкриває пакет і пускає його по колу. Вони їдять і п’ють.

— Моя дружина відійшла вві сні, — повідомляє лисуватий старий. — Просто лягла на диван і більше не прокинулася. Ми були одружені тридцять сім років. Я завжди очікував, що піду першим, але Господь Бог розпорядився інакше. Досі перед очима, як вона лежить на дивані. — Він хитає головою. — Я не міг у це повірити.

Настає момент, коли Рей уже не знає, що їм іще розказувати, і вони теж не знають, що розповідати йому. Знову надходять покупці. Містер Ґош обслуговує одних, а жінка в синьому халаті — інших. Потім товстуха каже, що їй час іти. І перед виходом цілує Рея в щоку.

— Містере Беркет, вам треба подбати про свою справу, — каже вона йому. Докірливим і кокетливим водночас тоном. Рей думає, що перед ним ще одна нагода жалісливого перепихону.

Він дивиться на годинник, що висить над прилавком. На його циферблаті — реклама пива. Майже дві години минули, відколи Мері проштовхнулася між машиною та шлакобетонною стіною «Квік-Піку». І саме тоді він уперше згадує про Біза.

Коли він відчиняє дверцята, в обличчя вдаряє потужна хвиля спеки, і поклавши руку на кермо, щоб нахилитися всередину, він рвучко її відсмикує з криком. Там, усередині, градусів сто тридцять, не менше[63]. Біз лежить, дохлий, на спині. Очі заволокло молочно-білою плівкою. Язик звисає збоку. Рею видно, як зблискують його зуби. У вусах заплуталися кокосові крихти. Це видовище не мусить бути смішним, але воно кумедне. Не досить кумедне, щоб розсміятися, але таке кумедне, що на позначення цього навіть якесь химерне слово існує, але він не може його згадати.

— Бізе, друзяко, — каже він. — Пробач мені. Зовсім я про тебе забувся.

Великий смуток і веселощі охоплюють його, коли він дивиться на підсмаженого джек-расела. Яка кричуща ганьба, що така печальна подія може водночас і розвеселити.

— Що ж, зате ти тепер там з нею, правда? — говорить він, і ця думка така сумна (хоч і дуже приємна), що він починає плакати. Його аж трясе від бурі ридань. А плачучи, він думає про те, що тепер може курити скільки влізе й де завгодно в будинку. Він може курити прямісінько за її обіднім столом.

— Ти, Бізе, друзяко, тепер з нею, — мовить він крізь сльози, хрипко й здавлено. Яка полегкість — коли твій голос звучить цілком відповідно до ситуації. — Бідолашна старенька Мері, бідолашний старенький Біз. А хай воно все горить!

Не перестаючи плакати, з фіолетовим кікбольним м’ячем, затиснутим під пахвою, він повертається у «Квік-Пік». Каже містерові Ґошу, що забув узяти сигарети. Думає, може, містер Ґош і пачку «Гармонії Преміум» йому вділить за рахунок закладу, проте аж так далеко Ґошева щедрість не поширюється. Рей димить усю дорогу до лікарні, з зачиненими вікнами, Бізом на задньому сидінні й увімкненим на повну потужність кондиціонером.

З думкою про Реймонда Карвера