Ярмарок нічних жахіть

Смерть

У «Волоссі Гарольда Ру», певно, найкращому романі про письменство з усіх опублікованих, Томас Вільямс пропонує нам приголомшливу метафору — можливо, навіть параболу — того, як народжується історія. Він витворює у своїй уяві темну рівнину, вглибині якої горить маленький вогник. Один за одним із темряви виходять люди, щоб зігрітися біля нього. Кожен приносить трохи палива, і врешті-решт маленький вогник обертається багаттям, навколо якого постають персонажі, м’яке світло осяює їхні обличчя, і кожне з них по-своєму прекрасне.

Однієї ночі, лежачи в ліжку на півдорозі до сну, я побачив дуже маленький вогник — по суті, гасову лампу — і чоловіка, що намагався читати газету при світлі цієї лампи. Інші чоловіки прийшли зі своїми лампами, відкидаючи чорні тіні на похмурий пейзаж, який виявився Територією Дакота.

До мене часто приходять подібні видіння, хоч мені й незручно визнавати це. Зазвичай я не розповідаю історій, які вони в собі несуть; часом полум’я гасне. Проте саме цю потрібно було розповісти, бо я знав напевне, якою мовою хотів би написати її: сухою та лаконічною, такою несхожою на мій звичний стиль. Я не мав жодного уявлення про те, куди веде ця історія, але був абсолютно певен, що мова сама доведе мене до кінця. Так воно і сталося.

У Джима Трусдейла була хижка на західному боці закинутого ранчо його батька, і він був саме там, коли його знайшли шериф Барклі та півдюжини добровольців із міста. Одягнений у брудну куртку, він сидів у кріслі біля холодної грубки та читав при світлі ліхтаря старий номер «Піонера з чорних пагорбів»[103]. Чи, принаймні, проглядав.

Шериф Барклі стояв у дверному прорізі, майже повністю затуляючи його собою. У руках він тримав ліхтар.

— Ану виходь, Джиме! Виходь із піднятими руками. Я поки не дістаю револьвер, і, повір, мені не хочеться цього робити.

Трусдейл вийшов. Він усе ще тримав в одній із піднятих рук газету. Стояв там і дивився на шерифа своїми вицвілими сірими очима. А шериф дивився на нього. Решта присутніх також витріщалися на чоловіка; четверо з них сиділи на конях, інші двоє — мостилися на старій підводі з жовтим написом на боці: «ПОХОРОННЕ БЮРО ГАЙНСА».

— Як бачу, ти навіть не питаєш, чому ми тут, — сказав шериф Барклі.

— І чому ви тут, шерифе?

— Де твій капелюх, Джиме?

Не випускаючи газети з рук, Трусдейл поклав долоню на голову, шукаючи свій блідо-коричневий капелюх, якого зараз там не було.

— Він у твоїй хижі, так? — спитав шериф. Здійнявся холодний вітер, пошарпав кінські гриви, придавив траву — і побіг по ній на південь дрібними хвильками.

— Ні, — каже Трусдейл, — гадаю, що не там.

— Тоді де?

— Я його, напевно, загубив.

— Ти маєш залізти у фургон, — наказав шериф.

— Я не хочу їхати в труповозці, — заперечив Трусдейл, — погана прикмета.

— Тобі все одно не пощастило, — буркнув один із чоловіків. — Ти влип по самі вуха. Ану лізь.

Трусдейл підійшов ззаду до фургона та видряпався на нього. Знову налетів вітер, сильніший, і чоловік підняв комір куртки.

Ті двоє, що сиділи на підводі, зіскочили з неї й стали по боках. Один із них витяг револьвер. Трусдейл знав їх в обличчя, але не по іменах. Вони були з міста. Шериф та інші четверо чоловіків пішли в його хижку. Серед них був і Гайнс, гробар. Певний час вони порядкували там. Навіть відчинили дверцята грубки, яка попри холод стояла без діла, і заходилися порпатися в золі. Урешті вони вийшли надвір.

— Капелюха немає, — мовив шериф Барклі. — Ми б його помітили. Це ж, трясця його матері, великий капелюх. Маєш що сказати з приводу цього?

— Дуже погано, що я його загубив. Батько подарував мені цей капелюх, коли ще був при здоровому глузді.

— Де він?

— Повторюю ще раз, я, напевно, загубив його. Або його в мене вкрали. Таке теж могло трапитися. Кажу ж, я якраз збирався лягати спати.

— Про спання можеш забути. Ти ж був сьогодні по обіді в місті, так?

— Звісно, він там був, — підтвердив один із чоловіків, залазячи на коня. — Я сам його бачив. Його та той капелюх на ньому.

— Стули пельку, Дейве, — гаркнув шериф. — То ти був у місті, Джиме?

— Так, сер, буве — відповів Трусдейл.

— У «Щасливчику Чаку»?

— Так, сер, саме там. Я пішов звідси пішки, пропустив двійко склянок і повернувся додому. Гадаю, саме в «Щасливчику Чаку» я і загубив свого капелюха.

— Це все, що ти скажеш?

Трусдейл зиркнув на чорне листопадове небо.

— Мені більше нічого додати.

— Поглянь на мене, синку.

Трусдейл поглянув на нього.

— Це все, що ти скажеш?

— Кажу ж, мені більше нічого додати, — відповів Трусдейл, дивлячись на нього.

Шериф Барклі зітхнув.

— Гаразд, поїхали до міста.

— Чому?

— Тому що тебе заарештовано.

— Чи є хоч крихта розуму в цій грьобаній довбешці? — Навіть його батечко кумекав швидше.

Вони поїхали назад у місто. До нього було чотири милі. Трусдейл їхав у глибині похоронного фургончика, піднявши комір куртки. Чоловік, що тримав віжки, промовив, не обертаючись:

— Ти зґвалтував її так само легко, як і вкрав її долар, тварюко?

— Не розумію, про що ви говорите, — відповів Трусдейл.

Решту дороги вони й словом не обмовилися, тільки гучно завивав вітер. У місті люди вишикувались уздовж вулиці. Спершу вони мовчали. Потім якась бабця в коричневій шалі пришкандибала до покійницького воза та плюнула на Трусдейла. Вона промахнулася, але натовпом прокотилася хвиля поодиноких оплесків.

Біля в’язниці шериф Барклі допоміг Трусдейлу вилізти з фургона. Сильний вітер сипонув снігом. Перекотиполя неслися головною вулицею до водонапірної башти, де з тріском вдарялися об огорожу з жердин.

— Повісити дітовбивцю! — крикнув чоловік із натовпу, і хтось кинув камінь. Той пролетів між головою та плечем Трусдейла та покотився по дощатому тротуару.

Шериф Барклі обернувся і підняв руку з ліхтарем, освітлюючи натовп, що зібрався перед крамницею.

— Не робіть цього, — застеріг він. — Не будьте дурними. Усе під контролем.

Шериф повів Трусдейла крізь свій кабінет до камер. Їх було дві. Барклі завів арештанта до лівої. Там стояла лавка, стілець і відро для помиїв. Трусдейл сів на стілець, але Барклі зупинив його:

— Ні. Просто стій.

Шериф роззирнувся і побачив добровольців, що товклися у дверному прорізі.

— Забирайтеся звідси, ви всі.

— Отісе, — озвався чоловік на ім’я Дейв. — А що, як він нападе на тебе?

— Я вгамую його. Дякую, що виконали свій обов’язок, а тепер — гайда звідси.

Коли вони пішли, шериф звернувся до Джима:

— Знімай куртку та дай її мені.

Трусдейл зняв куртку та затремтів. На ньому була лише спідня сорочка та вельветові штани — настільки заношені, що всі рубці витерлися, а одне коліно стирчало назовні. Шериф перевірив кишені й знайшов тютюн, загорнутий у сторінку з каталогу «Дж. В. Сірс»[104], старий лотерейний квиток, який обіцяв виграш у песо. Ще там лежала чорна мармурова кулька.

— Це моя щаслива кулька, — пояснив Трусдейл. — Вона в мене з дитинства.

— Виверни кишені штанів.

Трусдейл вивернув. Там лежали три п’ятаки, пенні, складена вдвоє вирізка про срібну лихоманку в Неваді, яка була настільки ж старою, як і мексиканський лотерейний квиток.

— Знімай чоботи.

Трусдейл зняв і їх. Барклі зазирнув усередину, засунув туди руку. В підошві одного з чобіт була дірка розміром з дайм[105].

— Тепер шкарпетки.

Барклі вивернув їх і відкинув убік.

— Спускай штани.

— Я не хочу.

— А я не хочу дивитися на те, що під ними, але давай ворушися.

Трусдейл спустив штани. Білизни він не носив.

— Повернися і розсунь свої щічки.

Трусдейл повернувся, схопив себе за сідниці та розвів їх у різні боки. Шериф Барклі здригнувся, зітхнув і засунув палець арештанту в анус. Трусдейл застогнав. Барклі дістав палець, знову здригнувся, коли в’язень газонув, і витер палець об сорочку Трусдейла.

— Де він, Джиме?

— Мій капелюх?

— Гадаєш, я заліз тобі пальцем у сраку, щоб пошукати капелюха? Чи що я для цього копирсався в золі у твоїй грубці? Ти зовсім клепку втратив?

Трусдейл натягнув штани та застібнув їх. Босий, він стояв і тремтів. Ще зовсім недавно він був удома, читав газету та думав, що треба розвести вогонь у грубці. Але здавалося, що з тих пір минула ціла вічність.

— Твій капелюх у мене в кабінеті.

— Тоді навіщо ви мене про нього запитували?

— Подивитися, що ти скажеш. Із капелюхом усе зрозуміло. Мене більше цікавить, куди ти сховав срібний долар тієї дівчинки. Його немає ані у твоєму домі, ані у твоїх кишенях. Навіть у тебе в гузні його немає. Ти що, відчув провину та викинув його?

— Я нічого не знаю ні про який срібний долар. Можна мені мій капелюх?

— Ні. Це доказ. Джиме Трусдейл, я заарештовую тебе за вбивство Ребекки Клайн. Ти маєш що сказати на це?

— Так, сер. Я не знаю жодної Ребекки Клайн.

Шериф вийшов із камери, зачинив двері, зняв ключі зі стіни та замкнув Трусдейла. Повертаючись, замок дуже скрипів. У камеру садили переважно п’яничок і тому замикали нечасто.

— Мені тебе шкода, Джиме. Та навіть пекло не достатньо гаряче для тих, хто скоїв таке.

— Що — таке?

Шериф важким кроком пішов геть, не відповівши.

Трусдейл сидів у камері весь наступний тиждень, глитав їдло з «Мамчиного улюбленця», спав на лаві, срав і сцяв у відро, яке спорожнювали кожні два дні. Батько не прийшов провідати його, оскільки у вісімдесят остаточно з’їхав з глузду, а тепер, коли йому стукнуло дев’яносто, його доглядали дві скво[106] — одна з племені сіу, а інша з племені лакоти. Часом вони стояли на ґанку закинутого бараку та мирно співали церковні гімни. А брат Трусдейла шукав срібло десь у Неваді.

Іноді приходили діти. Вони гуртувалися на алеї навпроти камери та співали: «Кате, кате, ‘дьом гуляти». Часом збиралися чоловіки та обіцяли відрізати Трусдейлу причандали. А одного разу прийшла мати Реббеки Клайн і сказала, що сама б його повісила, якби їй дозволили.

— Як ти міг убити мою дитинку? — питала вона крізь заґратоване вікно. — Їй же сповнилося тіко десять рочків, і то був її день народження.

— Мем, — відповів Трусдейл, ставши на лаву, щоб мати змогу поглянути зверху на її задерте догори біле обличчя. — Я не вбивав ані вашу дитинку, ані кого-небудь ще.

— Гнилий брехун, — кинула вона та пішла геть.

Майже всі в місті побували на похороні дівчинки. Прийшли скво. Прийшли навіть дві повії, що вели справи в «Щасливчику Чаку». Трусдейл у своїй камері чув співи, коли сидів на помийному відрі в кутку.

Шериф Барклі телеграфував у Форт П’єр, і виїзний суддя врешті-решт прибув. Його щойно призначили на цю посаду, і він був замолодим для неї — денді з довгим білявим волоссям до плечей, як у Дикого Білла Гікока[107]. Звали його Роджер Майзел. У нього були маленькі круглі окуляри, і, хоч він і носив обручку, суддя миттю заробив репутацію донжуана як у «Щасливчику Чаку», так і в «Мамчиному улюбленці».

У місті не було юриста, який би міг виступити на захист Трусдейла, тож Майзел призначив адвокатом Джорджа Ендрюза, власника крамниці, постоялого двору та готелю «Чудесний відпочинок». Ендрюз два роки вчився в бізнес-школі в Омасі. Він сказав, що захищатиме Трусдейла, але тільки якщо містер та місіс Клайн не будуть проти.

— Тоді йдіть і поговоріть з ними, — велів Майзел. Він був у цирульні, сидів, відкинувшись у кріслі перукаря, поки той голив його. — І щоб аж вітер у вухах свистів.

— Що ж, — сказав містер Клайн після того, як Ендрюз виклав йому суть справи. — У мене є питання. Якщо у нього не буде захисника, його все одно можуть повісити?

— Тоді це не буде американським правосуддям, — відповів Джордж Ендрюз. — Ми ще, звісно, не входимо в Сполучені Штати, але ж маємо скоро до них приєднатися.

— Він може викрутитись? — спитала місіс Клайн.

— Ні, мем, — заперечив Ендрюз. — Не уявляю як.

— Тоді виконуйте свій обов’язок, і хай Господь вас благословить, — промовила вона.

Судовий процес тривав один листопадовий ранок і ще півдня. Його проводили в залі міської ради, і того дня за вікном кружляли сніжинки — тонкі, наче весільне мереживо. А сизі хмари, що сунули на місто, віщували ще більшу бурю. Роджер Майзел, що ознайомився зі справою, виступав як у ролі судді, так і в ролі обвинувача.

Чули, як один з присяжних під час перерви казав у «Мамчиному улюбленці»:

— Він, мов банкір, який узяв сам у себе позику, а потім собі ж виплачує відсотки.

Однак претензій не висловив ніхто; жодна жива душа не вважала це поганою ідеєю. Зрештою, це ще й сяка-така, але економія.

Прокурор Майзел викликав десь із півдюжини свідків, а суддя Майзел не оскаржив жодного з поставлених запитань. Містера Клайна розпитували першим, а шериф Барклі свідчив останнім. Історія, що виходила на світ Божий, виявилася дуже простою. Опівдні, у день убивства Ребекки Клайн, відбулося святкування її дня народження з тортом та морозивом. Прийшло кілька друзів. Близько другої, коли діти гралися в «Причепи віслючку хвоста» та «Музичний стільчик», Джим Трусдейл зайшов до «Щасливчика Чака» та замовив склянку віскі. На ньому був ковбойський капелюх. Трусдейл повільно випив віскі, а тоді замовив ще.

Чи знімав він хоч на мить капелюха? Може, вішав на гак за дверима? Цього не пам’ятав ніхто.

— От тільки я не бачив його без нього, — сказав Дейл Джерад, бармен. — Капелюх був частиною його самого. Якби Трусдейл його й зняв, то поклав би на барну стійку біля себе. Він випив другу склянку, а тоді пішов.

— Чи лежав капелюх на барній стійці, коли звинувачений пішов? — спитав Майзел.

— Ні, сер.

— Чи висів він на гаку, коли замикали заклад на ніч?

— Ні, сер.

Десь о третій того дня Ребека Клайн вийшла з дому та попрямувала до південної околиці міста, щоб потрапити в аптеку на головній вулиці. Мама сказала, що вона може купити трохи цукерок на свій іменинний долар, але заборонила ласувати ними, бо дівчинка й так з’їла багато солодкого за день. Коли о п’ятій малої все ще не було, містер Клайн та кілька чоловіків пішли на її пошуки. Дівчинку знайшли на алеї Баркер, між стоянкою диліжансів і «Чудесним відпочинком». Її задушили. Срібний долар зник. Єдине, що побачив вбитий горем батько, коли взяв мертву доньку на руки, — крислатий шкіряний капелюх Трусдейла. Він лежав під подолом вечірньої сукні дівчинки.

Під час обідньої перерви в суді зі стоянки диліжансів, усього за дев’яносто кроків від місця злочину, було чути грюкіт молотка. Це майстрували шибеницю. Роботу виконував найкращий тесля міста, з прізвищем, яке йому чудово пасувало, — містер Джон Гауз[108]. Скоро мав піти густий сніг, і дорога на Форт П’єр стала б непрохідною, може, на тиждень, а може, і на всю зиму. Ніхто не збирався тримати Трусдейла в місцевій каталажці аж до весни. У цьому не було жодної економії.

— Змайструвати шибеницю вельми просто, — казав Гауз роззявам, що прийшли подивитися на його роботу. — Це могла б зробити й дитина.

Він розповів, як важіль ходитиме під люком і що напередодні страти треба буде змастити вісь, аби не було жодних затримок в останню мить.

— Якщо ви робите подібні штуки, то хочете, аби вони спрацювали з першого разу, — примовляв Гауз.

Увечері Джордж Ендрюз викликав Трусдейла як свідка. Через це дехто в залі почав свистіти, але суддя Майзел заходився стукати своїм молоточком, пообіцявши очистити залу суду, якщо публіка не вгамується.

— Ви прийшли до «Щасливчика Чака» в означений день? — спитав Ендрюз, коли порядок було відновлено.

— Гадаю, що так, — сказав Трусдейл. — Інакше б я тут не стояв.

Пролунав смішок, який Майзел також угамував стукотом молотка. Але оскільки він і сам посміхався, то другого попередження не оголосив.

— Ви замовили дві склянки випивки?

— Так, дві. На більше я не мав грошей.

— Та досить скоро ти роздобув ще один долар, так, собацюро? — закричав Абель Гайнс.

Майзел вказав молотком спершу на Гайнса, потім на шерифа Барклі, що сидів у першому ряду.

— Шерифе, виведіть цього чоловіка із зали та оштрафуйте його, будь ласка, за неповагу до суду.

Барклі вивів Гайнса, але за неповагу до суду не оштрафував. Натомість запитав, яка муха того вкусила.

— Вибач, Отісе, — перепросив Гайнс. — Це все через те, що він ото там сидів із безсоромною пикою.

— Ходи вниз по вулиці й подивися, чи не потрібна Джону Гаузу допомога з роботою, — відповів на те Барклі. — Не повертайся сюди, доки ґвалт не вляжеться.

— У нього достатньо помічників, а снігопад зараз дуже лютий.

— Тебе не знесе. Йди.

А тим часом Трусдейл і далі давав свідчення. Ні, коли він вийшов із «Щасливчика Люка», капелюха на ньому не було, та він не збагнув цього, аж доки не повернувся. До того часу, за його словами, він надто стомився, щоб повертатися до міста шукати його. До того ж уже стемніло.

Майзел втрутився.

— Ви просите суд повірити, що пройшли чотири милі, перш ніж збагнули, що на вас немає вашого грьобаного капелюха?

— Гадаю, оскільки я постійно його ношу, то був певен, що він на мені, — відповів Трусдейл.

Це викликало новий вибух сміху.

Барклі повернувся та сів біля Дейва Фішера.

— З чого вони всі сміються?

— Дурню навіть кат не потрібен, — пояснив Фішер. — Він сам затягує свій зашморг. Гадаю, сміятися з цього не варто, проте це досить кумедно.

— Ви перестріли Ребекку Клайн на тій алеї? — голосно запитав Джордж Ендрюс. Коли всі очі були звернені на нього, він виявив у собі приховані театральні здібності. — Ви перестріли її та вкрали іменинний долар?

— Ні, сер, — відповів Трусдейл.

— Ви вбили її?

— Ні, сер. Я навіть не знав її.

Містер Клайн підскочив зі стільця та закричав:

— Ти брешеш, сучий сину!

— Я не брешу, — відповів підсудний, і цієї миті шериф Барклі повірив йому.

— У мене більше немає запитань, — підбив підсумок Джодж Ендрюс і повернувся на своє місце.

— Чи продовжуєте ви стверджувати, містере Трусдейл, що хтось вкрав вашого капелюха, доки ви пили в «Щасливчику Чаку», потім той «хтось» надягнув його, пішов на ту алею, вбив Ребекку Клайн і лишив капелюха там, щоб накликати на вас підозру?

Трусдейл мовчав.

— Відповідайте на питання, містере Трусдейл.

— Сер, я не знаю, що означає «накликати підозру».

— Ви хочете, аби ми повірили, що хтось підставив вас, аби звинуватити в цьому жахливому вбивстві?

Трусдейл сплів пальці й задумався. Зрештою він промовив:

— Може, хтось помилково взяв мого капелюха, а потім викинув.

Майзел глянув на захоплену аудиторію.

— Чи не брав хто-небудь із присутніх помилково капелюха містера Трусдейла?

У відповідь — тиша, тільки вітер гуде. Виє, наростає. Це вже не короткий снігопад, ні. Настала перша велика сніжна буря. Та, яку мешканці міста називають Вовчою Зимою, бо вовки зграями спускаються з Чорних Пагорбів нишпорити в смітті.

— У мене більше немає запитань, — промовив Майзел. — І, у зв’язку з погодою, ми обійдемося без кінцевого слова. Присяжні підуть обдумувати вердикт. Перед вами три варіанти: цей джентльмен — або не винен, або скоїв ненавмисне душогубство, або здійснив убивство першого ступеня тяжкості.

— Ну дуже ненавмисне дітогубство, — зазначив хтось.

Шериф Барклі та Дейв Фішер рушили до «Щасливчика Чака». Абель Гайнс склав їм компанію, струшуючи сніг із пальта. Дейл Джерард подав їм великі келихи пива коштом закладу.

— У Майзеля, може, більше й немає запитань, — почав Барклі, — але в мене є одне. Облишмо капелюха. Якщо Тусдейл убив її, то чому ж ми досі не знайшли той срібний долар?

— Бо він перелякався та просто викинув його геть, — відповів Гайнс.

— Я так не думаю. Він же дурко. Якби він мав того долара, то точно повернувся до «Щасливчика Чака» та пропив би його.

— Що ти таке кажеш? — запитав Дейв. — То ти гадаєш, що він не винен?

— Я лише кажу, що хотів би, аби ми знайшли того металевого бакса.

— Мабуть, він провалився кудись через дірку в кишені.

— У його кишенях не було дірок, — відказав Барклі. — Була тільки одна, та й та в черевикові. До того ж вона така маленька, що долар не міг би випасти крізь неї. — Шериф відпив ще пива. Вітер переходив у шквал, і перекотиполе котилися в снігу по Мейн-стрит, наче примарні мізки.

Присяжні радилися півтори години.

— Ми з першого разу проголосували за те, щоб повісити його, — повідомить потім Келтон Фішер, — але ж хотілося, щоб усе виглядало пристойно.

Майзел запитав у Трусдейла, чи бажає той щось сказати, перш ніж вирок буде оголошено.

— Нічого не спадає на думку, — мовив на те Трусдейл. — Лише те, що я ніколи не вбивав цієї дівчинки.

Буря лютувала три дні. Джон Гауз запитав у Барклі, скільки приблизно міг би важити Трусдейл, і шериф сказав, що приблизно сто сорок фунтів. Гауз зробив опудало: він поклав каміння в мішок та перев’язав його джгутом, тоді поклав мішок на терези в барі та підсипав каміння доти, доки стрілка на вагах не перевалила за сто сорок фунтів. Опісля він повісив опудало під пильним поглядом доброї половини міста, що стояла в снігових заметах. Пробний запуск минув вдало.

У ніч перед стратою погода прояснилася. Шериф Барклі сказав Трусдейлу, що той може замовити на вечерю будь-що, чого б він не забажав. Трусдейл замовив стейк і яєчню, а на гарнір — картоплю по-домашньому, яка одним боком плавала б у соусі. Барклі оплатив це з власної кишені, а потім чистив нігті у своєму кабінеті й прислухався до ритмічного постукування Трусдейлових ножа та виделки об порцелянову тарілку. Коли воно припинилося, зайшов усередину. Трусдейл сидів на своїй лаві. Його тарілка була ідеально чистою, і Барклі збагнув, що засуджений вилизав рештки підливки язиком, як пес. Трусдейл плакав.

— Я щойно втямив дещо, — мовив він.

— Що саме, Джиме?

— Якщо вони повісять мене завтра зранку, то я ляжу в могилу зі стейком і яєчнею в животі. Вони просто не встигнуть вийти з кишок.

Якусь мить Барклі мовчав. Його не так злякав образ, як те, що Трусдейл подумав саме про це. Згодом він промовив:

— Витри носа.

Трусдейл витер.

— А тепер слухай мене, Джиме, бо це твій останній шанс. Ти був у барі по обіді. Там же в цей час не так і багато людей, правда?

— Гадаю, так.

— То хто взяв твого капелюха? Заплющ очі. Пригадай. Подивись на нього.

Трусдейл заплющив очі. Барклі чекав. Зрештою Трусдейл розплющив червоні від сліз очі.

— Я навіть не пам’ятаю, щоб надягав його.

Барклі зітхнув.

— Дай мені свою тарілку й обережно з ножем.

Трусдейл простягнув тарілку, поклавши на неї ніж і виделку, через ґрати і попросив випити трохи пива. Барклі обдумав це, потім надягнув своє важке пальто та ковбойського капелюха й знову рушив до «Щасливчика Чака», узяв у Дейла Джерарда невелике цеберко з пивом. Трунар Гайнс допивав свій келих вина. Він рушив за Барклі у вітер і холод.

— Завтра великий день, — сказав Барклі. — Тут уже років десять нікого не вішали і, якщо пощастить, не вішатимуть іще з десяток. До того часу я вже піду на спочинок. Шкода, що досі не пішов.

Гайнс глянув на нього.

— Ти й справді вважаєш, що він не вбивав її.

— Якщо не він, — мовив Барклі, — то той, хто вчинив це, досі гуляє на волі.

Повішення відбулося наступного ранку о дев’ятій. День був вітряним і жахливо холодним, але більшість містян прийшли подивитися. Пастор Рей Роулс стояв на ешафоті поруч із Джоном Гаузом. Обидва тремтіли, попри пальта та шарфи. Сторінки пасторової Біблії тріпотіли на вітрі. До пояса Гауза було причеплено мішок із домотканої тканини, пофарбований у чорне, і він також тріпотів.

Барклі вів Трусдейла із закутими за спиною руками до шибениці. Засуджений непогано тримався, доки не ступив на сходи — там він почав пручатися й плакати.

— Не робіть цього, — благав він. — Будь ласка, не робіть цього зі мною. Будь ласка, не завдавайте мені болю. Будь ласка, не вбивайте мене.

Як на коротуна, він був сильним, тому Барклі кивнув Дейву Фішеру, аби той підійшов і допоміг. Разом вони схопили Трусдейла та потягли його — а той штовхався, згинався, — викручувався — вгору, по дванадцяти дерев’яних сходинках. Раз він так зігнувся, що вони мало не впали зі сходів, і з натовпу вже простягувалися руки, щоб упіймати їх, та вони таки втрималися.

— Облиш це й помри, як чоловік! — вигукнув хтось.

Коли вони піднялися, Трусдейл миттєво затих. Та коли пастор взявся читати 51-й псалом[109], знову заскімлив.

— Наче баба, якій затиснуло цицьку між вальцями, — скаже хтось пізніше в «Щасливчику Чаку».

— Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, — почав читати Роулс, вивищуючи голос, аби перекричати вереск засудженого до смерті. — І з великого милосердя Твого прости провини мої.

Коли Трусдейл побачив, що Гауз витягує з-за пояса мішок, то запхикав, наче пес. Почав мотати головою в різні боки, сподіваючись ухилитися від мішка. У нього розкуйовдилося волосся. Гауз терпляче гойдав мішок слідом за ривками, наче людина, що хоче приборкати норовливого коня.

— Дайте мені подивитися на гори! — ревів Трусдейл. Шмарклі звисали з його ніздрів. — Я буду слухняним, якщо ви дасте мені ще раз подивитися на гори!

Та Гауз лише накинув мішок Трусдейлу на голову та натягнув його до тремтячих плечей. Пастор Роулс гундосив далі, а Трусдейл спробував відійти від люка. Барклі та Дейв Фішер штовхнули його назад. Хтось знизу закричав:

— Покатайся, ковбою!

— Скажіть «амінь», — звернувся Барклі до пастора Роулса. — Ради Христа, скажіть «амінь».

— Амінь, — промовив пастор Роулс і відступив назад, з ляском закривши Біблію.

Барклі кивнув Гаузу. Гауз потягнув за важіль. Змащена балка піднялася, і кришка люка провалилася. А з нею й Трусдейл. Пролунав тріск — то зламалася його шия. Ноги підскочили аж до підборіддя, а потім обвисли. Жовті краплі впали на сніг у нього під ногами.

— Так тобі, покидьку! — закричав батько Ребекки Клайн. — Здох, сцикаючи, як пес на пожежний гідрант. Ласкаво прошу до пекла.

Кілька людей зааплодували.

Глядачі лишилися там, аж доки тіло Трусдейла в чорному мішку не поклали в той самий «віз — бігом привіз», яким його доправили до міста. А потім вони розійшлися.

Барклі повернувся до в’язниці та сів у камері, яку займав Трусдейл. Побув там хвилин десять. Через холод було видно пару від його дихання. Він знав, на що чекав, і зрештою це прийшло. Тоді взяв маленьке відерце, у якому зберігалося останнє пиво Трусдейла, й виблював. Потім повернувся до свого кабінету та розпалив пічку.

Минуло вісім годин, а він усе ще сидів там, намагаючись читати книгу. Потім зайшов Абель Гайнс і сказав:

— Тобі потрібно спуститися в трупарню, Отісе. Я хочу дещо показати тобі.

— Що саме?

— Ні. Ти б хотів сам це побачити.

Вони спустилися до похоронного бюро Гайнса. На холодному столі в задній кімнаті лежав голий Трусдейл. Тхнуло лайном і хімікаліями.

— Вони завжди накладають у штани, коли помирають таким чином, — мовив Гайнс. — Навіть найхоробріші чоловіки, що йдуть туди з гордо піднятою головою. З цим нічого не вдієш. Сфінктер розслаблюється.

— І?

— Підійди сюди. Гадаю, на своїй службі ти бачив і гірші речі, ніж обхезані кальсони.

Вони лежали на підлозі, майже вивернуті на другий бік. Щось блищало в тій купі. Барклі нахилився ближче та побачив, що то був срібний долар. Він простягнув руку й витягнув його з лайна.

— Я не розумію, — здивувався Гайнс. — Сучого сина майже місяць тримали під замком.

У кутку стояв стілець. Барклі важко всівся на нього та голосно зітхнув.

— Мабуть, він уперше проковтнув його, коли побачив наближення наших ліхтарів. І кожного разу, коли долар виходив, він мив його та знову ковтав.

Двоє чоловіків витріщилися одне на одного.

— Ти вірив йому, — врешті мовив Гайнс.

— Вірив, бо дурень.

— Певно, це більше каже про тебе, ніж про нього.

— Він наполягав, що не винен, до самого кінця. Більш ніж певен, що й перед Божим престолом він скаже те саме.

— Так, — погодився Гайнс.

— Я не розумію. Його ж збиралися повісити. У будь-якому разі збиралися повісити. Ти це розумієш?

— Я не розумію навіть, чому встає сонце. Що ти збираєшся робити з доларом? Віддаси назад батькам дівчинки? Краще не варто, бо… — Гайнс стенув плечима.

Бо Клайни й так усе знали. Усе місто знало. І він єдиний, хто не вірив. Тому що дурень.

— Я не знаю, що робитиму з ним, — відповів він.

Вітер завивав і приносив у собі відголос співу. Він лунав із церкви. То був гімн на честь слави Божої.

З думкою про Елмора Леонарда