Твердиня

LXXX

12 серпня 2012, 14:48 (UTC -5)

Паїтіті, Мадре-де-Діос, Перу

Левко прийшов до пам’яті від того, що його трясло. Двоє перуанців, ухопивши під пахви, тягли його темним переходом углиб Твердині. Голова хлопця гойдалася з боку в бік, стукаючись підборіддям то об праву, то об ліву ключицю. Руки за спиною було стягнуто пластиковим фіксатором. Тонкий, але міцний пластик боляче врізався в шкіру. Українець відчував, що з порізів на долоні вже сочиться кров.

Ноги волочилися підлогою.

Левко напружив шию, підняв голову та роззирнувся. Коридор мав незвичайну форму. Попід стелею через кожні три-чотири метри висіли видовжені, сполучені дебелим дротом лампи. Запилюжені ліхтарі заливали галерею слабким брудно-блакитним світлом. Окремі блимали. Стіни та стеля проходу були кам’яними — зі значно менших, ніж зовнішні, та однаково немалих блоків; більшість — завбільшки з шафу для одягу, хоча траплялися й менші — такі, як телевізор. Долівка була ґрунтовою та горбкуватою, особливо порівняно зі стінами, проте добре втоптаною. Вона полого здіймалась у напрямі їхнього руху. Стеля виглядала ступінчатою: кілька метрів тягнулася рівна горизонтальна ділянка, що закінчувалась уступом. Тому під час просування постійно здавалося, що стеля намагається втиснути гурт у підлогу: після довгих — 6–7 метрів — горизонтальних відтинків перуанцям доводилося нахиляти голову, щоби пройти до наступної секції. Стеля нагадувала перекинуті догори ногами велетенські сходи. Незважаючи на гудіння в голові, Левко здогадався, що цей конструктивний атрибут пов’язаний із особливостями спорудження цитаделі: переходи виникали потому, як будівничі певним чином розташовували мегалітичні гранітні блоки, лишаючи в тілі споруди чималі пустоти. Для того щоби пустотами можна було пересуватися, нижню частину коридору присипали землею й утрамбовували, а верхню — покидали такою, як є, ступінчатою.

Довго втримувати голову піднятою не вдавалося — шия боліла. Левко озирнувся через праве плече, проте тут-таки вилицю пропекло болем. Щелепа спалахнула, а з очей зацебеніли сльози. Попри це, швидкого погляду вистачило, щоби переконатися: друзі поряд. Сьому сунули відразу за ним; росіянин тихо стогнав, намагаючись якомога вище піднімати ногу. Судячи із придушених зойків, що прохоплювалися крізь стогін, це не завше вдавалося. Ґрем і Сатомі, оточені конвоєм, похнюплено плелися слідом за тими, хто ніс Семена.

Двічі після того, як Левко отямився, загін змінював напрям руху, проминаючи похмурі, слабко освітлені зали з кількома входами й виходами. Приміщення в плані мали форму шестикутників, от тільки стіни були не гладкими, як у галереях, а… хлопець досить довго не міг дібрати потрібне слово… якимись наче тривимірними. Вони складалися з невеликих, у перетині не більше як два квадратні метри, блоків, які виступали зі стін на різну довжину. Окремі на ширину долоні, інші — на півметра та більше. Виступи відзначалися різною формою, через що стіна ставала схожою на кристал чи на спрощений тривимірний макет нью-йоркського кварталу, щільно забудованого хмарочосами.

Сходів не було. Конвой, як і раніше, простував угору похилою ґрунтовою долівкою. Звідкись із надр Твердині пробивалося приглушене аритмічне гупання.

Третя зала виявилася суттєво більшою. Світла настінних ламп не вистачало, тож конвоїри ввімкнули кишенькові ліхтарики. У цій залі «тривимірними» здавалися не лише стіни, а й підлога. Між блоками, що піднімалися з долівки, розкинулася мережа «траншей» — інтер’єр якось дивно поєднував у собі футуристичність і моторошну сірість середньовічних замків. Ширина проходів не перевищувала метра, через що нести полонених було незручно. Левко спробував підвестися, показуючи, що здатен іти сам, але конвоїрам це не сподобалося, котрийсь із них утихомирив українця стусаном у вухо.

Біля однієї зі стін блоки розступились, і Левко побачив освітлений вхід до сусідньої зали. Вхідний отвір було затулено шматками товстого поліетилену, проте завдяки світлу з приміщення хлопцеві вдалося розгледіти обладнання. Сучасне обладнання: столи, крісла, стелажі із серверами, настільні лампи, комп’ютери. Здається, навіть мікроскоп. Ізсередини долинав спокійний шум голосів і ледь вловне гудіння комп’ютерів. Левко навіть відчув характерний запах серверних кімнат: суміш озону та пригорілого пилу з вінчестерів і друкованих плат. А тоді здригнувся. Поліетилен розійшовся, випустивши смужку світла, і з кімнати вийшов чоловік — білий! — у блідо-зеленому лабораторному халаті, окулярах і гумових рукавичках.

— Ей! — не стримавшись, вигукнув Левко. Серце підскочило. Він білий, отже, мусить зупинити цих перуанських варварів. Він допоможе їм!

Чоловік завмер і зацікавлено глипнув на Левка. А тоді зняв рукавички, заштовхав їх до кишені халата, дістав цигарку та незворушно закурив.

Українець похолов. Він дивився на чоловіка в халаті, поки його не затягли за черговий поворот кам’яної «траншеї», а той лише курив, безстороннім поглядом проводжаючи колону з полоненими.

«Що за хрінь? Куди ми потрапили?»

Через хвилину перуанці вступили до чергової галереї та зупинилися. Підйом ставав крутішим, і вони вирішили перепочити. На вході до коридору було зовсім темно. Конвоїри віддихувались у пітьмі. Хтось узяв цигарку, спалахнув вогник запальнички, й Левкові ніздрі защипало від запаху дешевого тютюну.

Вони стояли навпроти ще одного підземного відгалуження. Левко здогадався про це через протяг, що немовби споліскував ноги, а згодом, коли очі призвичаїлися до темряви, зауважив ліворуч і трохи вище хідник із трапецієподібним склепінням, схожим на видовжені арки на ритуальних спорудах у Чичен-Іці та Паленке. У проході також панувала пітьма, та незабаром Левко побачив невиразні сплески світла. Спершу вони здалися відблисками ламп, які погано працюють, утім, придивившись, хлопець збагнув, що помилився. Світло здавалося бляклим не тому, що було слабким, а тому, що його джерело знаходилося надзвичайно далеко. Ступінчате склепіння відкривало шлях не до бічної галереї — за ним поставав велетенський зал, стелі якого не було видно, а бокова стіна знаходилася метрів за тридцять від входу. Левко примружився, вдивляючись у плями світла. Зіниці розширювались, пристосовуючись до пітьми, очі щомиті розрізняли все більше відтінків сірого. І тоді він розгледів: попід стіною зали гойдалися на тросах платформи — такі, як ті, з яких прибиральники миють вікна хмарочосів. Левко зауважив лише дві, бо через прохід відкривалася тільки невелика ділянка стіни. На платформах стояли чоловіки. Підсвічуючи собі лампами, вони… Левко напружився… що вони робили?.. фотографували стіну?..

Ні, не стіну, несподівано осягнув хлопець. Символи. Завдяки зблискам фотоспалахів він угледів, що поверхня порожнини щедро всіяна невідомими письменами. Вони вкривали всю стіну — від долівки й до стелі.

ПИСЬМЕНА!

Пересилюючи біль у щелепі, українець глянув на Семена. Проте Сьома, впершись підборіддям у груди, лежав із заплющеними очима й ні на що не реагував.

— Vamos![100] — перуанець докурив і наказав рушати далі.

Утробне гупання стало віддалятись.

LXXXI

Проминувши ще кілька поворотів, загін потрапив до галереї верхнього рівня: над нею стелі не було — коридор вибирався на сонце. Конвоїри вивели бранців на відкритий простір. Уперше від моменту виїзду з Пуерто-Мальдонадо друзі позбулися тягара всюдисущих дерев, побачивши так багато неба відразу.

Мружачись, Левко роззирався. Вони опинилися на самісінькій верхівці Твердині. Верхній майданчик був ідеально рівним. Як і на інкських сільськогосподарських терасах, усю площу наповнювала земля, повсюди росла трава. Де-не-де пробивалися дерева, оточені негустими й невисокими кущами.

Горішня тераса мала форму дуже витягнутого прямокутника. У довжину вона виглядала як два футбольні майданчики, в ширину ж складала три п’ятих від ширини футбольного поля. Посередині тераси, з південного її боку, здіймалася ступінчата піраміда з напіврозваленою церемоніальною будівлею на вершині. Зовні вона відрізнялася від інкських пірамід, більше скидаючись на піраміди майя. Блоки було витесано з дивного каменю, що вилискував на сонці, наче метал. Левко ніколи з таким не стикався. Із боків тулилися дві менші піраміди, їхні діагоналі слугували продовженням діагоналей великої. Зміщене щодо поздовжньої осі тераси розташування пірамід надавало горішньому рівневі твердині схожості з палубою авіаносця.

Коло пірамід розмістилися дерев’яні бараки з бляшаними дахами кольору хакі. Навпроти них — два навіси, що ховали від сонця столи, розкладні стільчики, якісь дошки зі схемами, комп’ютери й іншу цифрову апаратуру. Поруч із навісами височіла щогла з подібним до корабельного радаром, який обертався на вершині. Одразу за щоглою стриміла велетенська тарілка супутникового зв’язку. У траві поміж навісами зміїлися дроти. Більшість вела до масивної жовтої будки (більше як три метри завдовжки та майже два метри заввишки), в якій Левко за характерним жовто-чорним логотипом компанії впізнав дизель-генератор британської фірми «JCB». Ще далі стояло кілька дерев’яних столів і один здоровенний військовий намет. З іншого боку від пірамід чорнів силует гелікоптера — того самого, який Левко та друзі бачили вранці. То був «EC12 Colibri»[101], одномоторний, виробництва французької компанії «Eurocopter», покритий особливою фарбою, що не відбивала сонячне проміння.

У найвіддаленішому, західному кінці тераси вимальовувалися циліндричні ангари. До них тягнулися протоптані стежки. Що здивувало найбільше — це дюжина кудлатих лам, котрі мирно паслись уздовж платформи.

Усе вкупі — навіси, бараки, металеві ангари, супутникова тарілка та навіть гелікоптер — затуляли камуфляжні сітки. Дах одного з бараків укривав товстий шар моху.

Ким би вони не були, ці хлопці дбали про маскування.

Семен крекнув від полегшення, коли його поклали на траву. Сатомі опустилася біля росіянина та погладила його по голові. Японка була єдиною, кому перуанці не зв’язали руки. Ґрема та Левка відволокли трохи далі й поставили на коліна.

Левко спробував поворушити щелепою. Губи розпухли, та, на щастя, кістка лишилася цілою. Ґрем налякано глипав на Лео.

— Чого ти так дивишся на мене?

— Тобі вибили зуб.

Українець презирливо скривився. Наче то складало найбільшу їхню проблему на той час. Та однаково ковзнув язиком і переконався: таки справді, одного нема — передній зліва, зразу перед верхнім різцем.

— Амаро! Амаро-о! — загукав один із конвоїрів.

Із дальнього намету виборсався потворний карлик і закрокував до полонених. Коротун був непристойно бридким: приблизно півтора метри на зріст, горбатий, із кривими ногами. Левку ще не доводилося бачити так недоладно скроєних людей. Штани на ньому були закочені кілька разів, одначе біля талії ледве сходилися; крізь нижню частину сорочки кольору хакі випирав волохатий живіт, зате плечі провалювались, а рукав починався на середині біцепса. Та найбільше вражала голова. Сплюснута й витягнута, звіддаля вона нагадувала «дзьобате» лицарське забрало. Лоб, плескатий ніс і підборіддя лежали на одній скісній лінії під кутом 45° до горизонталі. Через це макітра виглядала сплющеною та здавалася постійно закинутою назад, а вуха знаходилися на одному рівні з гострим виступом нижньої щелепи. За винятком чорних жмутків над вухами та на зашийку недоросток не мав волосся. Сорочку підперезував широкий шкіряний пояс, до якого кріпилася кобура із автоматичним пістолетом «Sig-Sauer», довгий ніж із визубнями та дві осколкові гранати.

Коротун підійшов до полонених. Зблизька проступили інші вади: заломисті пальці, почорнілі зуби, що скидалися на гнилі пеньки, по-ведмежому клишоногі ступні. М’язисті передпліччя, що виказували немалу фізичну силу, виглядали на тілі недоречними, бутафорськими. Щось конкретно зсунулося під час внутрішньоутробного розвитку, й пігмей це усвідомлював. Розуміння читалося в очах — миготливих, глибоко втоплених в очницях плямках кольору міцної кави, — свавільство та скаженість котрих приховували гори різноманітних комплексів.

Карлик віддав наказ іспанською, й один із перуанців узявся порпатись у принесених наплічниках бранців. Потім тицьнув пальцем у ногу Семена та про щось запитав. Інший конвоїр, розводячи руками, відповів. На Сатомі погляд коротуна затримавсь — очі заслало хіттю. Він облизав губи, демонстративно схопився за пах, після чого забулькав діркуватим сміхом і штовхнув долонею Ґремову голову. Американець ледве встояв.

Завершивши патрати рюкзаки, конвоїр передав пласкоголовому чотири паспорти.

Коротун постійно рухався. Ховав руки до кишень, витягував їх назад, крутив головою, неспокійно гріб п’ятою землю, по-мавпячому шкрібся. Саме тому Левко не зразу помітив, що в каліки смикається нижня повіка лівого ока. Здавалося, він намагається підморгнути. «Якщо цей тип тут головний, — зміркував хлопець, — нам гайки…»

Левко намагався зрозуміти, хто ці люди. Загін повстанців? Малоймовірно. Для чого повстанцям лабораторія з робочими станціями та лаборанти у стерильних халатах? Навряд чи у звичайних бунтарів набереться достатньо грошей, щоби тримати в робочому стані вертоліт. Може, наркоторговці? Вирощують коку, роблять кокаїн і переправляють його до Мексики чи США? Теж сумнівно…

За секунду до того, як побачити сивочолого, Левко подумав, що ліпше б ці хлопці були повстанцями. Бо наркоторговці живими їх напевне не випустять.

Із віддаленого кінця тераси, розмахуючи руками, до бранців прямував високий чоловік. Не перуанець. Білий. На вигляд — іще не старий, років п’ятдесят, може, п’ятдесят п’ять, але сивий. Сивина цілком захопила волосся, залишивши неторканою незначну, завширшки два пальці, смугу, що огинала потилицю знизу. На сивочолому були потерті сині джинси, дешеві кросівки та футболка зі стилізованим під графіті афоризмом Джорджа Карліна: «The planet is fine, the people are fucked»[102]. Він був одягнутий невимушено, майже недбало; схоже одягався Стів Джобс. Він здавався приємним; можливо, дещо незграбним і сухуватим, але симпатичним.

— Чого вони на колінах? — наблизившись, запитав чоловік. Вимова — американська, спокійна й ненапружена.

Пласкоголовий карлик моргнув і подав знак. Двоє перуанців підскочили до хлопців, поставили їх на ноги, а потім акуратно всадовили на траву.

— Ви говорите англійською?

Хлопці закивали.

— Де їх знайшли? — кинув чоловік через плече.

Хтось із вартових відповів. Сивочолий невдоволено мотнув головою. Потому довго мовчав, споглядаючи небо над терасою.

Левко тихцем вивчав його, поволі усвідомлюючи, що сподівання на щось добре марні. На це вказували очі чоловіка. Вони безповоротно псували враження від нібито приязного лиця. Безбарвні, водянисто-моторошні, з проникливими закляклими зіницями, котрі, немов дві антрацитові скалки, прорізалися крізь очні яблука.

Здалося, минула вічність, перш ніж він заговорив.

— Добрий день, пані… — чоловік награно вклонився Сатомі, — …і панове. Радий вітати вас у надрах цитаделі, котра колись давно, набагато давніше, ніж може уявити більшість сучасних істориків, була центром могутньої цивілізації, — він звів голову, заклав руки за спину та замріяно пробігся очима по терасі. — Чудовий день, чи не так? — вицвілі очі опустилися. — Сонце. Вітерець. І комарі не докучають… Велика рідкість. Так, мої друзі? — він дивився на полонених, але на відповіді не чекав. Він грав, проте не на публіку, грав сам для себе, впиваючись власними жестами та власним імпровізованим монологом. Сивочолий був одним із тих самозакоханих, хоч і геніальних мерзотників, котрі знають ціну показним учинкам. Левкові чомусь спав на гадку ексцентричний португальський футбольний тренер Жозе Моурінью. Такий самий зверхній, зарозумілий і… харизматичний. Вони навіть зовні були схожими. — Я страшенно перепрошую, друзі, що забираю ваш дорогоцінний час. Мені прикро, що затримую вас, заважаючи насолоджуватися красою джунглів такої прекрасної днини. Я не мав на меті відволікати вас від тих милих дурниць, якими ви займались у тропічному лісі, — тут він зиркнув на ногу Семена. — Справді. Проте так склалося, що наші шляхи перетнулись, і я попрохав привести вас сюди, бо хочу почути відповідь на одне… дуже… просте… запитання… — останні слова він карбував, неначе пресом.

Чоловік глянув собі під ноги, поворушив губами, зробив кілька кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав достатню паузу, він схилився над Левком, чомусь сприйнявши його за головного, й, не розчепивши долонь, закричав хлопцеві просто в обличчя:

— ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!

Левко стежив, як губи чоловіка витягнулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі зуби. Зуби були нерівними, проте щільними.

Левко в пошуках підтримки закрутив головою. Зачепився поглядом за Семена.

— Сьома, что дєлать? — заговорив російською.

— Ей! Дивись! Дивись! — схопився карлик, побачивши, що полонені перемовляються не знайомою йому мовою. — Не дозволяй їм! — Пласкоголовий рвонув уперед, наміряючись зацідити Левкові в писок. Він говорив англійською з нестерпним акцентом.

— Нехай порадяться, — жестом спинив його чоловік.

Невдоволено випнувши щелепу, коротун відступив.

Росіянин ворухнувся, намагаючись послабити пута й водночас не рухати ногою.

— Розказуй усе, як є.

— Ти певен?

— Що це змінить, Лео? Для чого нам вигадувати?

— Добре.

Левко стулив рота, перевівши погляд на сивочолого. Той незворушно чекав, зігнувши пальці на лівій руці та вивчаючи нігті. Черговий гіперболізований сценічний жест. Недоросток супився за його спиною.

Левко довго збирався з думками. Поняття не мав, із чого почати. Останньої миті йому перешкодив Сьома, обізвавшись своїм фірмовим «я-знаю-що-кажу» тоном (російською).

— Тільки не розповідай їм про Яна.

— Чому? — українець звів брови.

— Нізащо не згадуй про Яна, — жорстко відкарбував Семен.

— Гаразд. Поговорили й досить, — урвав їх сивочолий. — Почнемо знову, згода? — він схилив голову й удавано приязно підморгнув Левкові. — Моє ім’я Джейсон Х’юз-Коулман, я археолог, підприємець і експериментатор. Паспорт у мене американський, хоча вважаю себе громадянином світу, — чоловік розвів долоні, показуючи: ось я перед вами — бачите, який чесний.

Левко замислився, що означає «експериментатор» — над чим він експериментує? — та запитати не наважився. Йому не сподобалося, що сивочолий назвав своє ім’я. Хорошого в тому було мало. Не опускаючи рук, Джейсон зробив півоберт ліворуч.

— А ось мій компаньйон — містер Амаро Кіспе. Він перуанець, хоч, як видно з його імені, містер Кіспе має кечуанське[103] коріння. Ви вже мали приємність із ним поспілкуватись.

Чоловік, як диригент, змахнув рукою та наказав:

— Амаро, посміхнися нашим гостям. — На юродивому лиці перуанця не ворухнувся жоден м’яз. Джейсон не звернув на це уваги та продовжив: — А тепер, мої друзі, я повторюю своє запитання: хто… ви… такі?

Левко перелякано кліпав очима. Ініціативу вирішив захопити Семен.

— Джейсоне, ми не хочемо проблем. Ми вже збиралися йти геть. І якби не…

— SHUT UP!!![104] — гарикнув сивочолий. — Я не до тебе звертався, виблядку! Я наказав, щоб говорив він, — Джейсон тицьнув пальцем у Левка. — Чого ти взагалі розтуляєш свого брудного рота?! Сука, ти що собі думаєш? Якщо ти хоча би перднеш без мого дозволу, я зламаю тобі другу ногу! Ти хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?

Сьома змовчав, відвівши погляд.

— Я не чую?!

Левко збагнув, що помилився. Перед ним не самозакоханий геній. Психічні проблеми цього типа не обмежує сама лише манія величі.

— Н-ні, — промимрив Семен.

— Відповідати слід «ні, сер»!

— Ні, сер.

— Що «ні, се-е-ер»?

— Ні, сер, я не хочу, щоб мені ламали другу ногу.

Обличчя Джейсона розслабилось. Він посміхнувся.

— От і прекрасно. Та раптом передумаєш — звертайся, я завжди до твоїх послуг, — обличчя знову скам’яніло. Чоловік повернувся до Левка, водночас простягаючи ліву руку до Амаро (коротун уклав у неї паспорти): — Говори.

Українець облизав губи та якомога більш спокійно почав.

— Моє ім’я Лео Бартош, я українець, здобуваю ступінь магістра в Королівському технологічному інституті, скорочено — KTH, це в Стокгольмі, Швеція.

— Магістра чого? — сивочолий переглядав документи.

— Інженерії. Master of Science in Engineering.

Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.

— А цей?

— Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, також навчається у KTH.

— Росіянин? — чоловік труснув синім документом із написом «Union Européenne / République Francáise».

«От чорт!»

— Він живе у Франції… жив тобто, бо зараз живе у Швеції… а… але його батьки…

— Не бреши мені, українцю.

— Я кажу правду, ви ж бачите з прізвища. Він росіянин.

— Гаразд. Далі.

— Дівчина — японка, ім’я Сатомі, вона навчається на одному департаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник… тобто він теж зі США. Ґрем… е… — було важко двома словами переказати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі Стокгольма.

Джейсон нахилився та подав Ґремові руку.

— Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?

Мулат затремтів.

— Нам руки зв’язано, — проторохтів Левко.

Не забираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.

— Джейсоне, не варто… — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.

— Амаро, не дратуй мене.

Коротун обійшов хлопців і нехотячи розрізав пута. Ґрем боязко потиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену посмішку, поплескав згори по долоні мулата й упівголосу спитав, повернувши голову до українця.

— Що ви робите у моїй цитаделі?

Левко розгубився.

— Ем… нічого.

— Нічого?! — брови полізли на лоба, кутики рота холерично засмикались. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману та продерлися ще п’ятдесят крізь Мадре-де-Діос, найбільш тривкі джунглі на планеті, просто від нічого робити? — губи Джейсона склались, як у Скруджа. Він набув кумедного, ба навіть придуркуватого вигляду, а тоді рвучко повернувся до пласкоголового: — Амаро, зламай Семенові другу ногу.

— Ні! Ні-і! — заволав Левко. — Не треба! Ми шукали Паїтіті!

— Ва-а-а-а-у… — протягнув Джейсон, — не поспішай, Амаро. Ти бачиш: студентики прийшли підготовленими. Вони навіть знають назву моєї Твердині.

Левко важко дихав. Щоками збігали сльози. Він уже не знав чи від болю, чи від страху. Він не міг повірити, що таке відбувається з ним. Семен отупіло телющився в землю. Росіянин уже прощався з життям.

— Звідки ви дізналися про Паїтіті?

Думки злиплись у Левковій голові, йому було складно одним реченням розповісти про те, з чого виникла задумка цієї триклятої подорожі. Хлопець тихо хлипав і морщив лоба, розуміючи, що не варто затягувати з відповіддю.

Цього разу сивочолий не став заводитись.

— Гаразд, зекономлю трохи часу, спитаю по-інакшому. Хто нагородив вас оцим? — Джейсон дістав із кишені оригінал старої карти й легенько ляснув українця по носі. Всі, крім Левка, вражено витріщилися на папірець.

— Ми почули про Паїтіті від шведського художника, — нарешті спромігся вичавити з себе українець. — Це він намалював карту.

— Художника?

— Ну, він назвався художником.

— І звали цього художника…

— …Ґуннар Іверс.

Чоловік зовсім не відреагував на ім’я. Він знав про Ґуннара та хотів лиш упевнитись, що Левко не водить його за носа. Зате Амаро багатозначно гмикнув.

— Чудово. У вас є ще копії?

— Так, дві, — цього разу хлопець відповів без затримки.

— Я можу дізнатися, де вони, Лео?

— Однією підтерся Семен, — українець чекав, що Джейсон розсміється, проте чоловік лишався незворушним, — і викинув. Друга в моєму рюкзакові.

Х’юз-Коулман схопив Левка за підборіддя, повернув обличчям до себе. Чоловік і хлопець схрестили погляди.

— Іще копії?

— Ні, — твердо проказав Левко, — більше немає.

Джейсон розслаблено зітхнув, подивився на карту, скуйовдив рукою волосся. Було важко вгадати, що він думає. Було незрозуміло, чи повірив він.

— Якою мовою ви розмовляли? — дружньо, так, наче й не горлав нещодавно, рвучи рота й бризкаючи слиною, поцікавився сивочолий.

— Е… російською.

— Це твоя рідна?

— Ні, моя рідна — українська. Але ми обоє розуміємо російську.

— А іспанська? Іспанську знаєш?

— Ні… сер.

— Добре, — Джейсон передав паспорти назад до рук Кіспе.

— Давай уб’ємо їх, та й по всьому, — запропонував Амаро. Повіка засмикалася дужче. — Проблеми не буде!

— У-у, — мотнув головою Х’юз-Коулман.

— Чому? Старигань мертвий, прикінчимо цих, і все.

Джейсон проігнорував пласкоголового. Тримаючись упівоберту, він недбало кинув:

— З вами був іще хтось?

І тут Левка осяяло. По-перше, карта. Джейсон боїться, чи не потрапили копії ще до чиїхось рук. І по-друге, йому конче необхідно дізнатися, хто ще, крім Левка, Сьоми, Ґрема та Сатомі, достеменно знає про мету їхньої поїздки. Їх не прикінчать, принаймні доти, доки цей псих не відстежить усі канали, якими було поширено інформацію про Паїтіті. Левко також збагнув, що Джейсон навмисне розігрує спектакль, ставить малозначущі питання про мову, національність, навчання та пильнує за реакцією, щоби потім порівняти її з реакцією на справді важливі й несподівано підкинуті запитання. Останнє належало до таких. Мабуть, то ключове запитання всієї розмови.

— Ні… Нікого більше, — українець подумки відзначив проникливість Сьоми. Бісів росіянин, він наче справді передбачає майбутнє.

— Ти певен? — Х’юз-Коулман свердлував хлопця пронизливим поглядом.

— Нас четверо… — не встиг Левко стулити рота, як його обсипало мурашками. Він згадав перуанця, що його бачив у Розколині Черепів (безсумнівно, то був один із людей Амаро), бачив до того, як їхній загін відступив до хатини Тора Сандерса. І це погано, страх як недобре, бо тоді їх іще було п’ятеро.

Джейсон блискавично зауважив сум’яття, брови випрямилися стрілами.

— Щось не так, Лео? Говори!

Хлопець гарячково пригадував. Невдовзі після Розколини Черепів Яну стало зле, тож вони попрямували назад до річки. Перуанці засікли їх до того, це поза всяким сумнівом. Та чи доповідали про це Амаро чи Джейсону? Напевно, так. Чи казали, що група складалася з п’ятьох? Можливо. Одначе Джейсон розпитував, а отже, сумнівався. Може, він і Амаро помилково вважають подвійний штурм Мадре-де-Діос за вилазки різних експедицій? Або взагалі нічого не знають про інцидент у Розколині, бо на той час Лео й товариші були далеко від Паїтіті, а потім завернули. З іншого боку, якщо Х’юз-Коулман знає, що їх було п’ятеро… їм кінець.

Левко звів очі, доклав максимум зусиль, щоби погамувати хвилювання, та пішов ва-банк.

— Нас лише четверо, і ви це знаєте. Ви стежили за нами дорогою від річки.

Розмову перервав шум вертолітного гвинта. Левко, Сьома та Ґрем одночасно повернули голови праворуч, проте крихітний «Колібрі» мертво стояв на землі з обвислими нерухомими лопатями.

«Іще один?» — проскочило в голові українця.

Наступної миті вони втупились у південний захід, трохи піднявши голови, — звідти долинало чахкання лопатей і стугін двигуна. У той самий бік, мружачись від сонця, дивилися Джейсон і Амаро.

Іще до того, як вертоліт виринув праворуч від піраміди, за силою звуку й насиченістю стугону Левко здогадався, що цей гелікоптер буде чималим, значно більшим за «Колібрі». І хлопець не помилився. Із південного заходу на посадку заходив двомоторний семитонний Мі-17, один із найбільш масових вертольотів за всю історію авіації. Гелікоптер мав піщано-сірий камуфляжний колір. На корпусі Левко не розгледів написів чи символів, які вказували б на належність повітряного судна до якоїсь організації чи армійської частини. Нічого, крім лаконічної цифри 742, виведеної чорною фарбою у хвостовій частині, зразу за кабіною.

Спостерігаючи за приземленням гелікоптера, Джейсон лишався незворушним, Амаро, навпаки, нервував.

— It’s a gunship[105], — промовив Ґрем.

— Що? — Левко перестарався: щелепа спалахнула таким болем, що хлопець ледь не знепритомнів.

— It’s a gunship, — вражено повторив американець.

Проте Левко не питав. Він знав, що означає слово gunship, і не міг повірити.

— Не може бути…

— Подивися: пускові ракетні бокси.

Придивившись, українець помітив, що з боків Мі-17 звисають пускові блоки для стрільби некерованими ракетами. Блоки були старі, ще радянського зразка.

Хлопець повернувся до думки, що вгніздилась у мозок ще під час підйому підземними переходами: це не просто ватага наркоторговців, тут щось серйозніше, набагато глобальніше. Два вертольоти, лабораторія у скелях, здоровенний генератор, радар і т. п. — все це тягне на десятки, якщо не сотні мільйонів доларів.

Наступної секунди вертоліт опустився, і його майже повністю затулила одна з менших пірамід. Після того як Міль Мі-17 торкнувся колесами тераси, а двигун став затихати, збавляючи оберти, Левко відзначив те, що раніше лишалося поза увагою: в західній частині тераси, по діагоналі від місця стоянки «Eurocopter EC12 Colibri» розташовується ще один вертолітний майданчик.

Дверцята з правого боку вертольота розчинилися, й на посадковий майданчик висипали четверо зодягнутих у камуфляжні штани й футболки ґевалів. Троє були дебелими, мов бугаї, останній виглядав худорлявішим, але вищим за решту.

Усі четверо мали короткі військові стрижки й однакове озброєння: австрійський «Glock 17» на поясі, американська штурмова гвинтівка M16 за спиною.

Чоловіки, регочучи й перегукуючись, попрямували до Джейсона, й сивочолий кожного по черзі обійняв. Амаро Кіспе з перуанцями тупцяли обабіч. Левко переводив погляд із тих на тих і дещо збагнув. То був перший момент, коли хлопець зауважив, що між Амаро та перуанцями, з одного боку, та Джейсоном Х’юз-Коулманом і чотирма ґевалами, з іншого, пролягає незрима, втім відчутна межа, що стосується не лише відмінностей в озброєнні, одязі чи кольорі шкіри. Це дві різні громади, що співіснують у межах Паїтіті, проте не є та ніколи не були єдиним цілим.

Один із ґевалів заговорив до Джейсона, показуючи на полонених. Сивочолий відповів, а тоді, розвернувшись, голосно наказав Амаро:

— Забери їх.

Коротун кивнув своїм хлопцям, і ті грубо поставили студентів на ноги.

Левко відважився та крикнув:

— Джейсоне, що з нами буде?

— Тобто? — чоловік подивився на нього так, наче бачив уперше.

— Що ви з нами зробите?

Х’юз-Коулман усміхнувся, начепивши маску приязні на лице:

— Сумніваюся, що ви зможете кудись помандрувати, доки у твого друга не зростеться кістка. Я пришлю Ірландця, нашого штатного лікаря. Він зробить усе, що треба. До того часу ви будете моїми гостями.

«До якого часу? Поки в Сьоми не зростеться перелом?..»

— А потім?

Він відповів, не вагаючись, оманлива посмішка не сходила з лиця.

— Потім я вас відпущу.

LXXXII

12 серпня 2012, 15:56 (UTC -5)

Паїтіті

Амаро та двоє озброєних автоматами Калашникова перуанців повели Левка, Сьому, Ґрема й Сатомі до підземелля. Вони спустилися двома послідовними переходами та втрапили до широкого коридору, з боків якого тягнулись входи в темні, схожі на печери приміщення. Коридор сяк-так освітлювали лампи.

Група дісталася майже кінця галереї. Карлик зайшов до однієї з печер і, полапавши рукою по стіні ліворуч від входу, ввімкнув світло.

— Ось, — сказав він, пропускаючи хлопців і дівчину досередини.

— Що за діра? — роззираючись, прошепотів Левко.

Приміщення було штучно висічене в суцільній кам’яній брилі, а не сформоване з граней окремих брил. Над входом під стелею висіла лампа, захищена ґратчастим забралом. Праворуч від входу стояли два переносні ліхтарі.

Вікон кімната не мала.

— Це ваше, — Амаро з напускною гостинністю обвів кімнату рукою. — Ваша «нора».

Через нерівності стін і підлоги було важко встановити форму «нори» в плані — чи то прямокутник, чи то неправильний багатокутник. Левко на око визначив площу — близько тридцяти квадратних метрів. Небагато, та їм чотирьом мусить вистачити. Від долівки до стелі в найнижчих точках було чотири метри. Ліворуч за вимикачем світла він зауважив ряд із чотирьох розеток.

— Нора… це точно, — буркнув Сьома.

— Вам принесуть матраци й подушки, на них спатимете, — Левко бачив, як сіпається око Амаро. — Біотуалети далі коридором, наприкінці. Там же — душ. Можете хлюпатися, скільки влізе, води в нас достатньо, — коротун якось дивно розмежовував сутність своїх слів і їхнє звучання: тон і зміст сказаного разюче контрастували. Він говорив нібито приємні речі, виявляв гостинність, але таким голосом, від якого мурашки бігли по спині. Тим самим голосом він міг повідомляти засудженому до страти, де туалет і душ, щоби справити нужду та востаннє помитися перед смертю. — Ліхтарі тут на випадок, якщо зникне світло, раптом щось трапиться з генератором нагорі, — він оглянув бранців і, підсміюючись, підсумував: — Ну, розташовуйтеся. Незабаром прийде лікар і підлатає вас.

Перуанці вийшли.

Троє хлопців і дівчина не рухалися, роззираючись і час від часу ловлячи розгублені погляди один одного. Печера була похмурою, гнітючою і… ворожою. Першим ворухнувся Семен. Хлопець пошкутильгав до стіни й сперся на неї спиною.

— Нора… — ще раз шепнув росіянин.

«Темниця», — подумав Левко.

— Хоч би вікна прорубали, — мовила Сатомі. Слова глухо шурхотіли в заллятій жовтим світлом порожнечі. Відлуння не було.

— Ми зараз далеко від зовнішньої стіни, — припустив Левко, — а з вікон завтовшки із двадцять метрів світла проходило б не більше, ніж крізь суцільний мур.

— Я буквально відчуваю, як стіни тиснуть на мене, — японка з острахом обдивлялася стелю.

Невдовзі до «нори» спустилися шестеро індіанців мачігуенга, п’ятеро принесли матраци, шостий тягнув оберемок подушок сумнівної чистоти. Їх ескортував озброєний перуанець. Без ознак зацікавлення індіанці скинули ношу посеред кімнати й забралися геть. Перуанець поплівся за ними.

Левко та Ґрем розібрали принесені матраци. Із двох спорудили подобу дивана, інші три склали біля стіни, наваливши на них подушок. Розсілись.

Сатомі діставала колючку з вуха мулата, коли до приміщення зазирнув приємний на вигляд чоловік років сорока в шортах і футболці з відірваними рукавами. Поставивши біля ніг прозору спайку з шести півторалітрових пляшок із водою, він постукав кулаком по кам’яному одвірку. Звуку це не дало жодного, та принаймні чоловік зробив вигляд, що дотримується правил пристойності.

— Хелло! Дозволите зайти?

Ніхто не відповів. Чемно виждавши секунду-півтори, незнайомець ступив до «нори».

— Щось мені підказує, що вам потрібна моя допомога.

Побачивши чималу сумку з червоним хрестом на тлі білого кола, що висіла на шлейці через праве плече, Левко здогадався, що перед ними той, кого Джейсон назвав Ірландцем.

— Моє ім’я Мел Барр, я лікар. Я приніс вам трохи води, а ще… о-о-о, — чоловік присвиснув. Свист стосувався Сьоми. Пов’язка на нозі росіянина частково розповзлася, відкривши страхітливу підпухлість. Мел скрушно похитав головою.

Сатомі не знати чого схлипнула.

— Ірландець? — обізвався Левко.

Чоловік, що вже починав лисіти й помалу запливав жирком від малорухливого способу життя, підштовхнув до центру приміщення спайку з пляшками, а сам присів навпочіпки біля Семена.

— Так, Ірландець. Якщо вам так легше, називайте мене Ірландцем, — не торкаючись, Мел вивчав розпухлу литку. Вдруге похитав головою. — Кепські справи, друже. Кепські… Я спочатку підлатаю твоїх приятелів, а тоді займуся тобою. Потерпи.

Розкривши сумку з медикаментами, лікар моторно й управно обробив і перев’язав, де це було необхідно, рани хлопців і дівчини, переконався, що Левкову щелепу не зламано, дав усім по дві таблетки аспірину. Потому піднявся та промовив, дивлячись на Сьому:

— Старайся не рухатись. Мені знадобиться півгодини, щоб усе підготувати. Потім я повернусь.

І зник у коридорі.

Хвилин п’ять хлопці мовчали. Левко рухав м’язами обличчя, згинав і розгинав руки, намагаючись позбутися сверблячки продезінфікованої навколо ран шкіри.

— Він сказав неправду, — порушив мовчанку Сьома.

— Ти про Ірландця? — повернув голову Левко.

— Ні, — заперечив росіянин, — я про того з тераси — Джейсона.

— Не розумію тебе.

— Нас не відпустять, — Сьома скривився. — Глянь на це, — вказав долонею на литку. — Мине щонайменше п’ять місяців, доки я зможу ходити. За цей час наші батьки здіймуть тривогу. Нас шукатимуть. Сумніваюся, що знайдуть, адже навіть тим, хто знає, що ми поперлись у джунглі, не вдасться зайти так далеко.

— До чого ти хилиш?

— Чувак, ці люди переймаються конспірацією. Невже ти гадаєш, що нас відпустять через п’ять місяців? Ти не думав, що розповідатимеш батькам після повернення? Казочки, як ми заблукали у тропічному лісі? Так чи так нам доведеться розповісти, де ми тинялись, у що вляпались. А ці хлопці, Лео, — Семен тицьнув пальцем угору, маючи на увазі верхню терасу й усіх, хто на ній, — не такі дурні, щоб не усвідомлювати: неможливо вигадати історію, котра правдоподібно покриє довбаних п’ять місяців. Якби нас мали намір відпустити, то вже повантажили б у вертоліт і повезли б до Куско. Півтори години льоту, не більше. Проте цього не сталось і не станеться, бо Джейсон і К° страшенно бояться, щоб їх не викрили.

— Але ж нас не вбили та навіть намагаються підлікувати, — заперечив українець.

Сьома скептично хмикнув і стенув плечима.

— Про що ви говорите? — втрутився Ґрем. — Наче у нас є варіанти для дій. Ми в полоні та цілковито від них залежимо.

Росіянин парирував, не замислюючись.

— Варіанти завжди є. Ми маємо стати для них потрібними.

Із коридору долинув тупіт. Хлопці стулили роти, розуміючи, що то не може бути Мел Барр, оскільки лікар щойно їх покинув.

У вхідному отворі вималювалися три силуети. Перуанці. Ті самі, що конвоювали їх із нижніх рівнів Твердині на верхню терасу. Вони принесли наплічники та частину спорядження, мовчки поскладали все у проході.

Щойно вартові пішли, Левко, Ґрем і Сатомі кинулися передивлятися речі.

— Ну що там? — нетерпляче витягував шию Семен. — Усе на місці?

— Ага, чекай і сподівайся, — буркнув Левко та перерахував: — Залишили твій нетбук, увесь одяг, спальники, засоби гігієни… навіть телефони є, — хлопець витягнув батарею зі свого «Samsung», — але без sim’ок.

— Мій фотоапарат на місці, — додала Сатомі.

— А знімки? — поцікавився українець.

— Що знімки?

— Витерли?

— Їх там не було. SD-картка в моїй кишені.

— Добре, тримай у себе, — Левко продовжив інвентаризацію. — Покинули дещо з аптечки, зате забрали ножі, сокирку, ліхтарі, намет…

— Намет у таборі, — підказав Ґрем.

— А, точно. Забув… Немає також газового балончика, GPS-навігатора і… паспортів.

Понишпоривши у відділенні для паперів свого рюкзака, американець докинув:

— Авіаквитки теж відібрали.

— Знайшов проблему, — пирхнув Левко, — у мене є копії квитків на флешці, — хлопець поплескав себе по кишені, де лежав чорний USB-диск «Kingston». — Проблема зараз — дістатися туди, де ми зможемо ними скористатись.

— Є щось, що можна застосувати як зброю? — поцікавилася Сатомі.

Ґрем і Левко озирнули безладно звалену в проході купу речей і спорядження.

— Нічого…

Підготовка Ірландця зайняла більше часу, ніж він розраховував. Лікар повернувся до «нори» через сорок хвилин, принісши із собою каструлю з гіпсовим розчином, кілька мотків бинтів, хірургічні інструменти й сталеві шини. Уколовши Семену знеболювальне, Мел Барр управив кістку та почав накладати справжній гіпс.

— Перелом важкий, — із нотками вибачення промовляв він до Сьоми, — тобі слід було б зробити рентген, гарно порівняти кістку, вкрутити штифти, проте це складна операція, й за тих умов, що я маю, провести її неможливо. Такі тут правила: хай що сталося, вирішуємо все самотужки. — Закусивши губу, Сьома пихкав, зі скам’янілою маскою відчаю спостерігаючи за роботою Ірландця. — Я зроблю все, що можу. Кістка зростеться, не турбуйтеся, та, боюся, нога лишиться кривою, а перелом нагадуватиме про себе болем аж до старості.

За чверть до шостої гіпс був готовий.

— Я бачив, у вас є аптечка. Маєте якесь знеболювальне?

— «Кетанов», — кволо промовив росіянин.

— Тиждень можеш пити по 1–2 таблетки на день. Якщо закінчиться, скажеш, я принесу «Новрил», але більше як 10 днів не даватиму — наркоманів нам тут не треба. І нікуди сьогодні не ходи. Нехай твої друзі принесуть вечерю сюди.

— Дякую, — витиснув Семен.

— Було б за що дякувати, — Мел Барр обернувся до Ґрема й Левка. — Маю кілька слів до вас… до вас усіх. Їх просив переказати містер Х’юз-Коулман.

— О’кей, — безбарвно зронив Лео.

— Навряд чи ви в захваті від свого помешкання, — чоловік обвів рукою «нору». — І я вас розумію. А тому вам люб’язно дозволили вільно пересуватися Паїтіті за умови, що ви надягнете на зап’ястки ось це, — Барр видобув із сумки чотири браслети з опуклими синіми лампочками. Півсферичні індикатори були неактивними.

— Що це? — запитала Сатомі.

— Радіомаяки, що надсилають безперервні короткохвильові сигнали, позначаючи ваше місцезнаходження на загальному радарі. Їх носять усі. — Ірландець, труснувши долонею, продемонстрував ліву руку: зап’ястя обтискав такий самий браслет, тільки лампочка блимала якось по-особливому (світло не зникало та з’являлося, воно висихало, згущуючись до туманного густо-синього, потому розгоралося до сліпучо-блакитного кольору). — Це задля вашої ж безпеки.

«У нас є вибір?» — зміркував Левко. А ще лікар обманював. Українець пам’ятав, що у ґевалів із американськими штурмовими гвинтівками браслетів не було. Як і у Джейсона.

— Ми справді зможемо йти, куди заманеться? — прискалив око хлопець.

— Так.

Левко першим простягнув праву руку. Мел начепив браслет на зап’ясток і защебнув замок. Тієї миті лампочка спалахнула. Секунд десять вона горіла рівним синім світлом, після чого стала пульсувати, як і та, що на руці Ірландця. Забравши руку, українець оглянув браслет. Защіпка нагадувала замок на наручниках. Сумнівно, що її вдасться відімкнути без спеціального ключа.

Ґрем, Сатомі та Семен без нарікань дозволили надягнути на себе браслети.

— Чудово, — закінчивши, Мел Барр холодно всміхнувся, — проте щодо вашого пересування є одне обмеження. — Більшість коридорів усередині споруди освітлюють стаціонарні джерела світла, як-от, скажімо, цю галерею, — чоловік махнув рукою за спину, показуючи на вихід із «нори». — Однак у підземеллі під нами, набагато нижче за житлові приміщення, склади й лабораторії, є ходи, що їх обладнано сенсорами руху. Світло в них умикається лише тоді та лише там, де є рух. Здебільшого коридор огорнутий темрявою, тож тільки тоді, коли хтось уступить у галерею, автоматично спрацьовує освітлення. Так ось, вам суворо заборонено заходити в такі галереї та наближатися до приміщень, до яких вони ведуть. Це наказ Джейсона, і він попросив наголосити, що за його порушення вас буде жорстоко покарано, — лікар перевів подих. — Це зрозуміло?

Замість відповісти Левко виплюнув чергове запитання.

— Чи можемо ми виходити за межі Паїтіті, а якщо так, то як далеко?

— Якщо дотримуватиметеся згаданого обмеження, то ніколи не досягнете найнижчих рівнів, а отже, не зможете вийти до лісу.

— Це означає, що вибиратися за межі Паїтіті нам заборонено?

— На жаль, так.

— Я зрозумів.

Ірландець кивнув і підвівся.

— І ще дещо…

Хлопці й дівчина звели очі.

— Ви вже стикалися зі «службою безпеки» містера Х’юз-Коулмана? — промовляючи «служба безпеки», Ірландець зобразив пальцями лапки.

— Хто це? — насупився Сьома.

— Род, Луїс, Роджер і Боб — чотири ґевали, озброєні до зубів. Ми іронічно називаємо їх «службою безпеки» чи «цереушниками», а сам Джейсон кличе хлопців «стрільцями», — Мел Барр вищирився, — як у кіно про ковбоїв, — а тоді різко посерйознішав: — Іноді вони корчать із себе туполобих качків, але насправді не такі. Остерігайтесь їх, будьте з ними дуже обережними… — Чоловік обвів студентів поглядом, зупинившись на обличчі кожного. — І це не наказ Джейсона, це порада особисто від мене. Пропоную вам її запам’ятати. Бо ви тут надовго.

Щойно лікареві кроки стихли в галереї, Сьома повернувся до Левка.

— Я тобі казав: нас не відпустять! — дивно було чути, яку розмаїту гаму звуків видавав росіянин крізь зціплені зуби та майже не розтиснені губи.

Лео подивився на товариша й несподівано для самого себе проказав:

— Я бачив письмена.

— Що? — Сьома не знав, чому дивуватися більше: почутому від Левка чи разючій, просто вбивчій зміні теми.

— Дорогою, поки нас тягли нагору, я бачив письмена на стінах. Ґуннар мав рацію: ці хлопці — ті, що вибехкали оце все, — вони мали власну писемність.

LXXXIII

13 серпня 2012, 12:18 (UTC -5)

Паїтіті

— Ти знаєш, що це за вертоліт?

Ґрем, побачивши, куди спрямований погляд українця, кивнув.

— «Eurocopter EC12 Colibri».

— Літав на такому?

— Ну… е… так, — відповів мулат. — У «Helicopter Academy» два типи тренувальних вертольотів — «Robinson R44»[106] і «EC12 Colibri». Трохи літав на останньому.

Вони стояли біля намету-їдальні за півсотні метрів від «Colibri».

— Він долетить до гір? До Куско?

Ґрем довго думав перед тим, як відповісти.

— Якщо бак заповнено хоча б наполовину — так.

Левко стишив голос.

— Зможеш підняти його у повітря?

Ґрем здригнувся, вирячившись на українця.

— Що ти замислив?!

— Я поставив запитання, Ґреме: чи зможеш ти підняти «Colibri» в повітря, якщо випаде така нагода?

Очі американця забігали.

— Так, — зрештою витиснув із себе він.

— Добре.

— Але ж ти не зможеш…

— На горішній терасі завжди чергують двоє перуанців: один — у східній частині біля входу до галерей, другий — у західній, коло ангарів. Учора їх змінили о 20:00. Сьогодні зранку була нова пара, котру поміняли двадцять хвилин тому — о 12:00. Тобто вартові змінюються що вісім годин: о 4:00, 12:00 і 20:00.

— Для чого ти це мені розповідаєш? — пополотнів Ґрем.

Не дивлячись на мулата, Левко відповів:

— Ні для чого… Все, що потрібно від тебе, янкі, — підняти вертоліт, коли він буде готовий. Зрозумів?

Очі Ґрема розширилися, він неохоче кивнув, беззвучно ворухнувши припухлими після побоїв губами.

LXXXIV

13 серпня 2012, 23:28 (UTC -5)

Паїтіті

Левко, Ґрем і Сатомі спали.

Семен, безшумно зісковзнувши з матраца на кам’яну долівку, переніс вагу на здорову ногу та, балансуючи в повітрі руками, випростався. Він мав у руці костур, але не спирався на нього, остерігаючись, що той рипне й розбудить товаришів. Навпомацки, притримуючись рукою за стіну «нори», росіянин дійшов до виходу та застиг у проході.

Визирнув, ховаючись у тіні.

Галерею заливало світло, неяскраве, та рівномірне: воно не лишало темних згустків по кутках.

Сьома взявся уважно вивчати стелю й верхню частину стін коридору, обнишпорюючи очима заглибини, місця скупчення дротів, ніші, в яких кріпилися лампи. Шукав камери. Якщо за освітленими переходами ведуть спостереження, він заспокоїться, повернеться на матрац, проковтне дві пігулки знеболювального, котрі після вечері приніс Мел Барр, і засне. Якщо ж камер немає… і якщо він не помилився, припустивши, що охоронці пильнують лише верхню терасу… то він…

(…ці хлопці… що вибехкали оце все… вони мали власну писемність…)

…він спуститься в найнижчі галереї та подивиться, просто гляне, що там таке.

Після двох хвилин прискіпливого огляду хлопець переконався, що камер немає. Він ступив у коридор, просунувся вздовж стіни й став на костур. На секунду повернувся назад, присів навпочіпки біля купи речей, наосліп відшукав фотоапарат Сатомі й начепив його на шию. Чуття підказувало, що «Nikon» йому знадобиться.

Серце несамовито калатало. Сьома швидко пошкутильгав уперед, завернув за ріг, притулився до стіни та затамував подих. Груди під футболкою вібрували — серце влаштувало справжній землетрус. До всього дуже розболілася нога. Хлопець навмисно не ковтав увечері пігулок, не бажаючи, щоби знеболювальне загальмовувало свідомість, коли він перебуватиме внизу.

«Нормальок… Заспокоїтись… Треба заспокоїтись… Ніхто мене не помітить, вони всі сплять». Але заспокоїтись не вдавалось.

(…заборонено… це наказ… за його порушення вас буде жорстоко покарано…)

Віддалившись від «нори», хлопець завагався. На дідька він це робить? Він удруге в житті в цих переходах і легко може заблукати. Крім того, Джейсон…

(…хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?)

…якщо Джейсон дізнається, йому кінець. Злостиво скривлене обличчя з тонкими губами та скуйовдженим посрібленим сивиною волоссям виплило перед очима, утворившись із окремих точок, немов зображення на екрані комп’ютера. Невже воно того варте? Що такого може бути в тих письменах, щоб так…

(…буде ЖОРСТОКО покарано…)

…ризикувати?

А втім, щось неухильно тягнуло, вабило хлопця донизу. Поклик був таким потужним, що Сьома відчував його фізично, неначе силу тяжіння. Подекуди думки про це лякали його більше, ніж обличчя Джейсона, що не сходило з-перед очей, і вартові-перуанці, що раптом могли закортіти зазирнути в глибини Паїтіті, проте опиратися таємничому потягові він не міг, навіть якби хотів. Ми ж неспроможні опиратися силі земного тяжіння, правда?

Сьома зробив потужний видих, женучи геть образ Джейсона. В очах спершу потемніло, та врешті-решт затримка дихання допомогла: серце нехай і не заспокоїлось, але перейшло зі скаженого галопу на розмірений алюр. Придержуючи рукою фотокамеру, він посунув униз.

Відлуння кроків не було. Чорні камені поглинали звуки.

Росіянин швидко проминув житловий блок (порожні «нори» сусідили з акуратними апартаментами, схожими на готельні номери) та два рівні ходів зі складськими приміщеннями. Чимало стояло незайнятими, проте більшість було зачинено розсувними дверима з прозорого пластику та магнітним картковим замком. Дорогою хлопець зазирнув до п’яти таких кімнат; у чотирьох один на одному стриміли ящики з чорним камінням усередині. На кожному камені висів шматок картону з цифрами та написами, схожий на етикетку, й тільки одну кімнату було заставлено гірничовидобувним обладнанням — переважно понівеченим.

Усі переходи освітлювали стаціонарні лампи.

Досягаючи розгалужень, Семен завжди обирав відгалуження з найкрутішим спуском. Він вважав, що завдяки цьому швидше досягне глибинних рівнів.

Невдовзі Сьома опинився в залі з «тривимірною» підлогою та застиг у нерішучості. У холі було темно, проте він зауважив по периметру щонайменше десять ходів. Вибрав перший праворуч і продовжив спуск.

Сліди доглянутості щезли. Долівка стала нерівною, то тут, то там валялися шматки дротів, розбите скло, поламані інструменти (кайла, заступи, лопати), подовжувачі, трифазні розетки, що оплавилися від надмірного виділення тепла. Траплялися кімнати, щоправда, зовсім крихітні, неначе келії ченців-самітників, усі — порожні. Галерея вужчала, петляла, цілком збиваючи відчуття напрямку, неухильно сповзаючи вглиб Твердині. Тонкі лампи тягнулися по всій її довжині.

Діставшись чергового розгалуження, Сьома вирішив піти праворуч і надалі звертати лише так. Він не знав, куди це приведе, але тільки так міг сподіватися не заблукати в лабіринті.

Після третього чи четвертого розгалуження хлопець уперся в глухий кут.

«Зараза!.. І що тепер, розумнику?»

Коридор обривався глухою, вдавленою стіною. Складалося враження, що якийсь гігантський хробак, який прогриз прохід, доповз до цього місця та здох.

Сьома розвернувся та пошкутильгав назад до розгалуження. Постоявши трохи, він завернув у наступне відгалуження праворуч, гамуючи панічні заклики здорового глузду. «Не роби, не роби, не роби цього! Це небезпечно, так можна заблукати». Ні — так він майже напевне заблукає. Проте ноги самі несли хлопця вперед.

За тридцять кроків коридор вирівнявся та поширшав. Наприкінці росіянин побачив чорноту.

Від несподіванки Сьома прикусив язика та спинився. Якщо там черговий глухий кут, то він мав би бачити стіну. А він не бачить нічого. Світлова сфера тягнеться вздовж коридору і… розчиняється в мороці, з якого тягне холодом.

Нерви знову пришпорили серце, проте цього разу Семен вирішив не зважати на стукіт у грудях. Заціпившись (ліва рука — на костурі, права стискає об’єктив фотоапарата), хлопець повільно посунув уперед. Підступивши до розмитої межі світла й темряви, Сьома вп’явся очима в чорноту. Він відчував, що коридор продовжується, проте не бачив нічого. А що як там, у мороці, глибокий колодязь посеред шляху? Хлопець виставив руку й помахав долонею.

Нічого. Світло не спалахнуло.

Відпустивши «Nikon», присів, намацав пальцями камінець і пожбурив його в пітьму. З чорноти долинуло сухе постукування: камінчик, відбиваючись, пострибав галереєю.

Усе, як і було, — темрява.

І тоді, наважившись, Сьома рушив уперед.

На третьому кроці над головою щось тихо клацнуло — і простір на три метри вперед затопило яскраве світло від підвішеної під стелею лампи.

— ГА! — попри те що готував себе до цього, Семен не стримався: з рота вилетів безформний вигук. Інстинктивно, не осягаючи, що робить, він метнувся до стіни, притиснувся до неї тремтячим тілом. Світло…

(…вмикається лише тоді й там, де є рух…)

…було яскравим, примушувало Сьому підсліпувато мружитись. Він крутнув головою, очікуючи на появу перуанців або когось зі «служби безпеки» Джейсона, які його схоплять, а потім катуватимуть. Утім, через кілька секунд, тихо клацнувши, датчик руху вимкнув лампу, й росіянина огорнула пітьма.

«Я дійшов! Я в забороненій зоні», — думка збадьорила, хоча страху не поменшало. Відштовхнувшись правицею від стіни (клац! — новий спалах), хлопець закрокував уперед. Повітря стало сухішим і прохолоднішим. Коридор, не петляючи, похило йшов униз.

Клац! Світло.

Клац! Темрява…

Клац! Світло.

Клац! Темрява…

Клац… Клац… Клац… Сьома рухавсь у бульбашці світла, що ривками просувалася галереєю, наче хом’як у пластиковій сфері для бігу. «Цікаво, я все ще в Паїтіті чи цей хід уже під землею?» — Він уявлення не мав, як глибоко спустився.

Стіни коридору були ідеально рівними, лише де-не-де позначені нечіткими сірими рисками, що вказували на стики між мегалітами. Сьома вів по стіні долонею, так борючись із панікою, що клубком підтискала горло щоразу, коли зникало світло й весь коридор — і позаду, й попереду — поринав у темряву. Тож коли праворуч вигулькнув прямокутний вхід до якогось приміщення, а під рукою виявилася порожнеча, Сьома заточився й ледь не впав у нього.

Відновивши рівновагу, він ступив досередини. За звичкою пошукав вимикач ліворуч на стіні й незмірно здивувався, відчувши його під пальцями. За формою той був такий самий, як і в їхній «норі». Хлопець натиснув — і приміщенням поширилося тихе дзижчання. По всьому об’єму спалахували фіолетові вогники. Сьомі скрутило подих. Замість очікуваного верхнього освітлення ввімкнулося підсвічування десятків — та де там! — сотень відкритих металевих шаф. Приміщення сповнило фантастичне бузкове світіння. Вражали розміри кімнати: в довжину вона сягала метрів із дванадцять, в ширину — не менше як сім. Повсюди стояли стелажі, кожен із яких мав по п’ять полиць, обладнаних лампами.

— Ого… — вихопилось у росіянина. Він наче потрапив на знімальний майданчик фантастичного фільму.

Сьома підійшов до найближчої шафки й звів брови: на всіх полицях лежали акуратно викладені в ряд камені. На вигляд — звичайнісінькі шматки граніту з украпленнями кварцу й інших мінералів. До кожного капроновою ниткою кріпилася картонна бирка.

Хлопець узяв до рук шматок завбільшки з людське серце, гладенький з одного боку та зернистий, пришерхлий з іншого. Покрутив, зважив на долоні. Насамкінець навіть понюхав. Камінь, як камінь, — нічого особливого. Тоді зиркнув на бирку.

Знизавши плечима, поклав зразок на місце.

Оглянувши кілька стелажів, Семен вимкнув світло й повернувся до коридору.

Наступне приміщення трапилося на три метри далі з лівого боку коридору. На відміну від складу зі стелажами вхід до кімнати грубо видовбали в монолітній стіні: в гранітній товщі залишилися канали від свердел, за допомогою яких робили отвори для закладання вибухівки, а також сліди від інструментів, якими сколювали породу, розширяючи прохід.

Гарячково стріляючи навсібіч очима, Сьома пірнув у горбкуватий хідник. Під ногами зашаруділо — пил, пісок, дрібне каміння. Потягнувся рукою ліворуч, провів по стіні й на одному з виступів знайшов недбало закріплений вимикач. Переставив його в положення «ввімкнуто». Угорі скрипнуло, чотири продовгуваті кварцові лампи заблимали, розжарюючись; три зразу згасли, й тільки одна продовжила блимати, ніби роздумуючи, вмикатись їй чи ні. Хоча навіть такого миготливо-непевного джерела світла вистачило, щоб Сьома побачив: в темряві за кілька кроків від нього хтось стоїть. Якийсь гігант заввишки не менше як чотири метри вилупився на нього моторошно порожніми зіницями.

Хлопець верескнув, одначе звук, що линув із горлянки, вмить урвався: його заблокувало серце, що вскочило просто до рота та забилося там, перекривши доступ повітрю. Сьома вдруге впродовж останніх двох хвилин видав горлянкою щось недоступне розумінню — закоротке для переляканого репету й задовге для зойку. Він відстрибнув, перечепився через поріг і гепнувся куприком об долівку, почувши, як хруснули хребці та глухо стукнувся об камінь гіпс. Так він і застиг: дупа — в коридорі, ступні — ще в кімнаті.

«Не вистачало ще зламати хребет!»

Проковтнувши серце й урешті хапнувши повітря, Сьома зауважив, що силует гіганта якийсь… плаский. Надто плаский, щоб належати живому створінню. Наступної миті лампа розгорілась, і Семен охнув — від полегшення та від захвату водночас, — усвідомивши, що злякався барельєфа, висіченого на металевій плиті заввишки п’ять метрів. Щоправда, захват викликав не розмір плити, а метал, із якого її було зроблено.

Золото.

Сьома сидів, спираючись на руки, та витріщався на височенне рельєфне зображення, виконане зі щирого золота.

«А хай мені…» — секунд десять він навіть не пробував розрізнити, що зображено на плиті, лише водив по ній очима, думаючи, як багато людей на цій планеті мали можливість споглядати так багато жовтого металу воднораз.

Зрештою росіянин відшукав милицю, звівся на ноги, підступив до плити й упізнав малюнок.

— Віракоча, — вражено видихнув хлопець. Зображення верховного божества інків траплялося в Перу на кожному кроці: на одязі, предметах побуту, автентичних прикрасах. Усюди один і той самий малюнок: бородатий чоловік у латах, що стискає в руках чи то стріли з пташиними головами, чи то громовиці.

Сьома замислився. Звідки тут цей барельєф? Від інків? Сумнівно. Найбільш імовірно, що інки, як і ті, хто населяв долину Куско та пустелю Сечуру до них, запозичили віру в Бога Сонця, а з нею і «трафаретне» зображення Віракочі, в будівничих Паїтіті. Чи був Віракоча богом узагалі?

Від цих запитань хлопця охопило холеричне тремтіння.

Однієї лампи не вистачало, щоб освітити кімнату, проте світла було достатньо, щоб Сьома роздивився незчисленну кількість інших виробів із золота, розкиданих просто на підлозі. Статуетки, сережки, браслети, ланцюжки, чаші, вироби незрозумілого призначення — все це хаотично громадилось у півтемряві ліворуч від Семена. Золоті кучугури попід стінами сягали двометрової висоти.

Хлопець і вірив, і не вірив у те, що бачить. Перед ним було не просто золото. Перед ним лежали ТОННИ ЗОЛОТА. На мить він уявив себе Франциском Пісарро, що постав із могили, щоб удруге забрати викуп Атауальпи.

Росіянин шанобливо торкнувся плити з барельєфом. На пальцях щось лишилось. Він підніс їх до очей і розгледів на пучках шар сірого пилу. Торкнувся в іншому місці — те саме сухе оксамитове відчуття. Пил. Нахилившись, Сьома побачив на плиті товстий шар порохняви. Хлопець протиснувся вглиб приміщення, топчучи розсипані витвори із золота, проте, до чого б не торкався, всюди намацував пальцями пил.

Критичний розум узявся швидко зіставляти факти. Пил на золоті, зате маркування на кожному камені, виколупаному зі стін Паїтіті. Єдина лампа, та й та, здається, от-от згасне, зате поруч — вичищений до блиску склад, де кожна полиця з камінням має індивідуальне освітлення. Що за безглуздя? Що це, в біса, за єресь така? Чому вони ігнорують мільйонні запаси золота, та носяться з убогими каменюками?

А тоді раптово Сьома осягнув, що кімната із золотом — зовсім не те, через що йому і його друзям заборонили спускатись у низинні галереї. Хлопець утямив, що далі коридором, у ще глибших надрах, знаходиться дещо важливіше, потужніше, щось таке, що примушує Джейсона ігнорувати неосяжні багатства Твердині.

Сьома розвернувся, гадаючи, чи не сфотографувати плиту, проте швидко роздумав (це лише шматок металу!) та прибрав руку з «Nikon’а». Він вислизнув із кімнати, забувши вимкнути єдину справну лампу.

Клац! Світло. Клац! Темрява…

LXXXV

Через збудження Сьома проґавив критично важливий момент. Попри виняткову прозірливість, росіянин не здогадався, що датчик руху, що посилає сигнал на припасований під стелею світильник, із легкістю може передавати цей самий сигнал кудись іще, скажімо, на спеціальний комп’ютер, який стоїть під навісом на горішній терасі. Тієї миті, коли Сьома залишив кімнату зі скарбами та продовжив спуск галереєю, один із вартових-перуанців знавісніло гатив у двері котеджу, будячи Джейсона, а другий із автоматом напоготів і затиснутим у зубах ліхтариком мчав углиб Твердині, щоб затримати порушника…

LXXXVI

Третє приміщення виявилось іншим. Сьома зрозумів це, ще навіть не наблизившись.

Вхід був прямокутним, як і до «фіолетової» кімнати, проте обкладеним світлим каменем. А ще із приміщення розходилось химерне світіння. Щось усередині кімнати наповнювало повітря перед хідником хвилями м’якого зеленкуватого світла. Сьома завмер, почекавши, доки згасне лампа над головою, та переконався, що йому не ввижається: хвилі стали об’ємнішими, світло — густішим.

Кілька кроків — і Сьома втрапив до кімнати з білого мармуру. Приміщення мало форму куба, всі грані якого облицьовували відполіровані плити лілейного кольору. Лиш де-не-де на стінах і стелі проступали жовті прожилки. Дивовижна урочиста білість, здавалося, витискає геть чорноту, що заповзала з коридору.

На висоті трьох метрів від підлоги по контуру стін тягнулася прокладка з невідомого зеленого матеріалу, що був джерелом фосфоресційного світіння.

Проте найбільше захоплювало інше.

Опинившись у кімнаті, Семен уперся поглядом у незрозумілий малюнок, який займав більшу частину протилежної від входу стіни. На білому мармурі розташувалися вісім пар сірувато-чорних відбитків людських долонь. Кожну пару відмежовував чорний символ. Угорі над колонками людських долонь стояли поряд чорний кружечок і щось, що змахувало на відбиток великого пальця.

Стіни ліворуч і праворуч укривали безліч інших написів, як міг судити Сьома, сформованих винятково з восьми символів, розміщених поміж парами долонь.

Семен наблизився впритул і побачив, що відбитки не намальовано. Він не уявляв, як їх могли нанести на таку тверду поверхню, проте розрізняв плетиво ліній на внутрішній поверхні та розумів, що це не картинки, а відбитки долонь живої людини. Складалося враження, що зображення випалили на мармуровій плиті. Щойно подумавши про це, Сьома тихо реготнув. Ідея відгонила бородатими анекдотами про Чака Норріса. Хто здатен випалювати долонями по відполірованому каменю?!

Хлопець зосередився на символах. Спершу вирішив, що їх висікали з іншого каменю, після чого вставляли в акуратно підігнані виїмки в мармурі, та, провівши пальцем по кількох знаках, не знайшов стиків. Чорні символи виявилися частиною мармурової плити, так, наче вони були в камені ще до того, як монолітний блок розрізали на плитки.

«Неймовірно…» — він забув про біль у нозі, хвилі якого час від часу підіймалися стегном і досягали промежини, примушуючи яйця хворобливо стискатись.

І лише потім Сьома зауважив у проміжках між пальцями долонь чорні кружечки, відпечатані в мармурі. Кількість кружечків на кожній парі відбитків була різною.

Росіянин відступив на три кроки, схопив камеру та почав фотографувати. Він так захопився, що не почув, як коридором прибіг охоронець. Сьома збагнув, що його спіймали на гарячому тільки тоді, коли перуанець ударом приклада АКМ ззаду по потилиці звалив його додолу.

LXXXVII

14 серпня 2012, 00:07 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон і перуанець, який його розбудив, чекали на Семена та конвоїра в переході перед поворотом до «нори». Угледівши Джейсона зі скам’янілим обличчям і дивним срібним блиском у очах, Сьома затремтів, нога підігнулась. Якби не гіпс і милиця, хлопець осів би на долівку там, де стояв. Вартовий штовхав його перед себе. Роблячи навмисно маленькі кроки, немов засуджений, що йде на ешафот, Сьома раз за разом озирався за спину. Це йому ввижається, чи очі Джейсона справді видаються мертвими?

Ґрем і Лео, розбурхані шумом, повистромлювали голови в галерею. Вартовий штурхнув росіянина до кімнати та відступив, звільняючи дорогу Джейсонові. Другий вартовий прослизнув повз сивочолого, поставив Сьому на ноги та заламав йому руки за спину.

Джейсон увімкнув світло.

Ґрем і Сатомі притислися до стіни у віддаленому кутку «нори». Левко із немов крейдою побіленим обличчям сидів на матраці найближче до Джейсона.

— Де ти був? — кинув хлопець у бік Семена.

— Заткнись, — Х’юз-Коулман приклався ступнею до грудей українця та відкинув його на матрац. — Тут я ставитиму запитання, — потому склав руки за спиною та зиркнув на Сьому: — Ірландець передавав мій наказ не спускатись у неосвітлені галереї?

— Так, сер, — хлопець від страху буквально клацав зубами. Він не сумнівався, що до ранку не доживе.

— Чому не послухався?

Фальшива посмішка неприродно перекривлювала обличчя Джейсона. Воно нагадувало фоторобот, склеєний із різних знімків: нижню частину взяли від усміхненого чоловіка, верхню — від якогось трупака зі сріблястими райдужними оболонками.

— Я… хотів… побачити написи, — пробелькотів Сьома.

— Що? — Джейсон скинув голову та звернувся до вартового: — Де ти його знайшов?

— En la Sala Blanca[107], — шанобливо відповів перуанець.

— Справді? — сивочолий здивувавсь.

— Так, сеньйоре.

— Обшукав?

— Так, сеньйоре.

— І?

— Лише фотоапарат, — вартовий простягнув Джейсонові камеру.

Чоловік узяв «Nikon» до рук.

— А золото?

— У нього не було із собою золота.

Джейсон Х’юз-Коулман спідлоба роздивлявся Сьому. Ввімкнув фотоапарат і запустив режим перегляду знімків: у камері збереглося чотири фотографії кремової мармурової стіни з чорними долонями та кілька знімків притемнених розгалужень.

— Я наскочив якраз, коли він фотографував, — додав вартовий.

— Чому ти не взяв золота? — не піднімаючи очей від «Nikon’а», поцікавився Джейсон. — Чому пішов далі?

— Навіщо воно? — проскиглив росіянин і повторив: — Я хотів побачити письмена.

Несподівано Джейсон пожбурив фотоапарат Левку (українець ледве встиг зреагувати, піймавши камеру за сантиметр від долівки), після чого звелів другому перуанцеві, що тримав Сьому:

— Відпусти його.

— Е?!

— Просто відпусти.

— Він же порушив…

— Ти наполовину дерев’яний, аміґо? — в голосі задеренчали металеві нотки.

— Слухаюсь, — вартовий забрав руки від Семена, а для переконливості позадкував до стіни.

— Лягайте спати, — порадив Джейсон хлопцям і дівчині, — завтра в нас багато справ. Добраніч… — і погасив світло.

Сьома колодою повалився на матрац.

LXXXVIII

— Що це було? — долинув із глибини нори здивований голос Ґрема.

— Я боялася, що він уб’є тебе, — зв’язки Сатомі все ще дрижали.

— Що це було? — передражнив мулата Левко. — Хочеш, твою маму, дізнатися, що це було? — він повернувся до Сьоми й зашипів: — А я хочу знати, якого хера ти поліз у ті ходи? — пауза. Сьома, склавши руки, мовчки тупився собі під ноги. Левко оскаженів: — СУЧИЙ ТИ СИНУ! Ти смердючий кавалок собачого лайна!

— Чувак… — спробував захищатися Сьома.

— Не кажи мені «чувак», придурку! — Левко нахилився вперед і стишив голос. — Я гепу рву, щоб придумати, як нам утекти, а ти… — руки зі скрюченими пальцями потяглися до Семена, він був готовий задушити товариша.

— Я не зможу втекти, — огризнувся Сьома. — Ти забув, що я в гіпсі? Я не зможу йти через джунглі, навіть якщо ми виберемось із Паїтіті.

Українець присунувся впритул і заговорив іще тихіше:

— Я зараз говорю не про джунглі, йолопе. Ґрем знає, як підняти в повітря той вертоліт, що стоїть біля котеджу. Розумієш, що це означає? Нам залишається намізкувати, як відволікти вартових, вибрати момент, коли ніхто не заважатиме, і фу-у-х, — хлопець показав рукою, як вони злітають у небо.

Сьома підняв голову.

— Вибач, чувак…

— Нам дозволили вільно пересуватися Паїтіті. Ти хоч усвідомлюєш, яке це щастя? Я міг вільно вештатися терасою, спостерігати, планувати… Зате тепер, через твій безмозкий вибрик, до нас приставлять вартового, а може, взагалі посадять під замок і годуватимуть крізь ґрати, немов звірів у зоопарку!

— Вибач…

— Досить, — утрутилася Сатомі, підсунувшись до хлопців. — Не кричи на нього. Все владнається. Якби Джейсон хотів поставити вартового, він лишив би його просто зараз.

Розумом Семен осягав, що закиди Левка небезпідставні. Подавшись у підземелля, він підставив усіх. Але серце нашіптувало інше. Росіянин згадував м’які барви Білої кімнати й безпричинне піднесення, що затопило груди, щойно він зайшов досередини. Він пам’ятав, як хвилі зеленого світла огинали його, лагідно торкаючись шкіри, й несподівано зловив себе на думці про те, що… не хоче тікати. Навіть на вертольоті.

— This guys are fucking billionaries[108], — задумливо проказав Сьома.

— Блін, і що з того? — українець струснув долонями з розчепіреними пальцями біля голови. — Нам треба вигадати, як звалити звідціля.

— Я б не поспішав із висновками.

— Що?

— Думай, Лео, думай. Я не впізнаю тебе, — повільно проговорив Семен.

— До чого ти це? Я не розумію.

Сьома зітхнув.

— Лео, ці люди знайшли золото інків. Може, й не інків, зараз на це начхати. Не знаю, скільки в них жовтого металу, але точно не менше, ніж вивіз звідціля Пісарро п’ять століть тому. Це мільярди доларів. Мільярди сраних доларів, які не потрібно відмивати, бо метал — він і є метал! — росіянин перевів подих і продовжив: — Кожен із них є мільйонером. Кожному вистачить грошей на три життя, навіть якщо вони, не оглядаючись, витрачатимуть їх на дівчат, наркоту й нескінченні вечірки.

— Так… — зненацька у Левка всередині все похололо. Здається, він зрозумів, до чого підводить Семен.

— А тепер скажи мені, Лео, чому вони досі не звалили? Чому сидять у цій глушині?