Твердиня

LXVIII

11 серпня 2012, 18:01 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко підсів до Сатомі. Дівчина ворухнулася, посуваючись убік, але очей не підвела.

Перед ними шкварчало багаття, в’ялими язиками пережовуючи вогкі гілки. Українець зачерпнув пригорщу мокрого листя й кинув його у вогонь. Полум’я ображено засичало, та, підігріте зі споду палаючим брикетом твердого розпалювача, не загасло. Листя, чадячи сірим димом, чорніло. Лео закашлявся. Сатомі теж бухикнула, проте від багаття не відсунулась. Навпаки — обійнявши коліна руками, дівчина горнулася до вогню. У джунглях, обираючи між уїдливим димом і хмарами ще більш уїдливої мошви, перевагу зазвичай надають першому.

— Привіт, — дурнувато бовкнув хлопець. — Ти як?

— Нормально, — дисонуючи з відповіддю, Сатомі знизала плечима.

— Утомилася?

— А ти хіба ні?

Левко кинув швидкий погляд за спину, переконуючись, що Ґрем відпочиває в наметі, а Сьома встромив у вуха навушники, й підсунувся ближче.

— Не знаю. Не так щоб дуже.

Дівчина не стала підтримувати розмову. Їй кортіло спитати, як довго їм іще тинятися цим смарагдовим пеклом, але вона змовчала, припускаючи, що наперед знає відповідь. Українець не відступиться, доки припаси не вичерпаються.

Хлопець посунувся ще на кілька сантиметрів і пошепки промовив:

— Сатомі, знаєш, я… ем… ну… давно хотів із тобою поговорити.

Він спробував надати голосу серйозності, натомість останній прозвучав, як благання про шпаргалку на екзамені.

— Кажи, — Сатомі незворушно дивилася на вогонь.

У ній не було байдужості, радше підкреслена апатія. Левко знітився. Після хвилинної паузи демонстративно відсунувся й озвався знову:

— Як буде японською вогнище? — штрикнув пальцем у вогонь.

— Ти маєш на увазі багаття чи конкретно вогонь?

— Багаття.

— Можна говорити takibi, та це означає швидше «вогнище в будинку», тобто камін, зі значенням «багаття» його не вживають.

— Тоді як краще?

— Kyanpufaia.

— Кі-ян-пух… Ні… Кі-ян-па-хуря?

Японка всміхнулась і повернула голову. У мерехтливому відблиску вогнища ямки на її щоках стали одурманливо рельєфними. Левка кинуло в дрож від самого погляду на них. Йому страшенно закортіло її поцілувати.

— Та ні! Kyanpufaia.

— Кіампіфайя.

— Ось так правильно! — усмішка поширшала. — До речі, ти маєш знати це слово. Воно похідне від американського — camping fire[91].

Українець вирячив очі, а тоді, подумки прокрутивши слово, й собі засміявся.

— Не може бути! — комизливе kyanpufaia виявилося вимовленим на японський лад англійським словосполученням camping fire.

— Так. Я не обманюю!

— Справді? Дивина. Ніколи не думав, що японці щось запозичили в американців.

— Ми багато чого запозичуємо, — Сатомі на мить замислилась і виправилася: — Ми багато вчимося.

— Зрозуміло, — Лео задер голову. — А як по-вашому буде… небо?

— Hoshi.

— Хоші.

— Ага.

— А як… як будуть зорі?

Над табором розкинулося гнітючо чорне небо. Де-не-де Левко ще розрізняв гілля високих дерев, проте понад ним, хай як напружувався, бачив лише масу пітьми; крізь неї з космосу не пробивалося (та й не могло пробитися) жодного промінчика. Жодного сліду зір. Хмари виглядали грубими й товстими — такими, що навіть з гармати не прострелити.

— Sora.

— Сора, — повторив він. — Майже як українською зорі.

Сатомі затихла. Левко не знав, як далі підтримати розмову, за що вчепитись, як повернути діалог у потрібне русло. Його ледь не тіпало від власної незграбності. Раптово він усвідомив, що мимоволі повторює неоковирні дії головного персонажа стрічки «Той, що пройшов крізь вогонь» — пластмасового фільму, в якому через неперервну чергу режисерських ляпів було важко не те що насолодитися, а навіть простежити сценарій. Режисер двічі за фільм утягував свого героя в лінгвістичні дискусії штибу «а переклади мені…» з героїнями — спершу із закоханою в героя росіянкою, а згодом, у Канаді, з так само закоханою індіанкою. На його думку, така «любовна» бесіда має неминуче завершитися надзвичайним, приголомшливим сексом. Левко розумів, що в житті воно трохи інакше, від того нітився ще більше, і водночас… продовжував дурнувату гру в слова.

— А «зоряне небо»?

Якщо Сатомі й набридла забава, то вона цього тактовно не показувала.

— Hoshizora.

— Хошісора, — папугою повторив українець.

— Чудово, Лео. Майже без акценту, — звично по-японськи — без жодного виразу на лиці прокоментувала дівчина.

Зрештою хлопець наважився й, відчуваючи, як холонуть руки, видихнув.

— Як буде «я тебе люблю»?

Японка змінилася на обличчі. Ворухнула бровами й кокетливо зиркнула на хлопця.

— Японці не кажуть «я тебе люблю». Слово «тебе» в нас майже не використовують. Ми говоримо просто «люблю» — aishteimasu.

Багаття відбивалось у її чорних очах. Вона була гарною, запаморочливо гарною, хоча тієї миті смолянисті зіниці практично зливались із чорнотою лісу навколо табору. Від цього Сатомі скидалася на героїню фільму жахів, у яку вселився злий дух. Не надто романтично, та Левкові було байдуже. Зараз або ніколи!

Він прохрипів.

— Айштеймас… — і наліг на дівчину.

Його порух вийшов смиканим і майже хамським, більше нагадував лобову атаку, а не обійми. Сатомі різко відсахнулася. Розпаленілий Левко, вирішивши не здаватися, викотив очі, висолопив язика та посунув слідом, аж поки не притиснувся губами до вуст японки. Язик наштовхнувся на непробивний мур із міцно зціплених зубів.

Пирхнувши, дівчина сховала підборіддя. Тоді відіпхнула українця й із розмаху заліпила йому ляпаса. Водночас із гучним «лясь!» від намету долинуло:

— Хей! Мазефакер! Ти що там робиш?! — Ґрем стояв на ногах. — Ану відлипни від моєї дівчини!

Від ляпасу Левко ледь не заточився у вогонь. Йому почулося?

— Що означає «відлипни»? Що… що означає «твоєї дівчини»?!!

Сатомі розгублено кліпала. Ґрем безшумно ковзнув у темряві й затулив її, нависнувши над українцем. Семен нічого не чув, із заплющеними очима слухаючи музику.

— Тільки спробуй іще раз до неї наблизитися!

Левко випростався та розвів руки, демонструючи, що не мав на думці лихого. Шкіра на вилиці палала, у правому оці набиралися пекучі сльози. Проте гірше за щоку щеміло серце. Дівчина… То йому почулося чи ні? Спитати він боявся. У шлунку, мов чорнило, розпливалося недобре передчуття.

— Охолонь, друже, — вони з Ґремом стояли ніс до носа. Левкові це не подобалося. Він відступив. — Ти сказився?

— Ти більше не торкнешся її, бадді.

— Це не тобі вирішувати.

— Заткнись! Вона моя дівчина.

І знову: girlfriend. Тепер уже без сумнівів. Отже, вперше теж не почулося.

— Яка, в біса, дівчина? — вигинаючи брову, пирхнув Левко. — Ти ж довбаний педик!

Ґрем метнувся вперед і грубо хапнув Левка за футболку. Правий кулак підняв до щоки, готуючись до удару.

— Іще раз назвеш мене геєм, я тебе поб’ю!

— Ґреме, будь ласка… не треба, — самим порухом вуст попросила Сатомі.

Вищирившись, Левко відірвав від себе руку американця. Ґрем не розтиснув кулак, і футболка затріщала.

— Та ти… — українець замалим не загарчав від люті. Безперечно, він був слабшим за мулата, проте не думав про це, готовий будь-якої миті кинутись у бійку.

— Я спав із нею, бадді!

— Що?

— Ґреме, ні, — застогнала японка.

Левко хитнувся. Кістки ніг мовби розтали, а в тілі раптом утворилася порожнеча. Здавалося, внутрішні органи зникли, розчинилися самі в собі, хлопець почувався, як мертвий жук, усі нутрощі якого виїли мурахи.

— Цього не може бути… ти ж…

— Я тебе зараз точно приб’ю!

— Та пішов ти!

— Сам пішов! Ми із Сатомі зустрічаємося.

Хлопець відступив іще на крок. Він не боявся, просто підсвідомо віддалявся від вогню, приховуючи власну розгубленість.

— Сьомо, — Левко не повірив.

Спочатку Семен на поклик не відреагував, зав’язнувши у хвилях класичної музики.

— Сьомо, твою мать! — загорлав російською Лео.

Росіянин відкинув навушники та звівся на лікті. Зрозумів усе з першого погляду.

— Скажи мені правду, — Левко тицьнув пальцем у Ґрема, — він голубий?

— Чувак…

— Сьомо!

— Лео, все непросто…

Левко відмахнувся, повернув обличчя до Сатомі та заговорив англійською.

— Це правда?

— Лео, я тобі не казала… — дівчина стояла за спиною Ґрема, наполовину затуливши обличчя долонями, — я не думала, що це важливо для тебе, я… — і затихла.

— Бляха, та ж я на власні очі бачив! Він був із Яном Фідлером у ліжку! Голий! Обоє голі!

Ґрем поблажливо всміхнувся.

— Того вечора у мене справді був секс. Тільки не з Яном, а з Сатомі, — через відверто знущальний тон Семенові нестримно закортіло зацідити Ґрему в писок. — За хвилину до того, як приперся ти, до мене ввалився спітнілий на бігу чех і переконав зробити те, що ти бачив: залізти під одну ковдру, — американець зверхньо випнув підборіддя: — Це все твої друзяки вигадали!

— Що вигадали?

— Не говорити тобі. Не розповідати про мене й Сатомі. Не хотіли тебе травмувати.

— Але чому?!

— Боялися, що розсваримось, і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.

— Краще б і не вибиралися, — розпачливо вставила Сатомі.

— Ян заштовхав Сатомі до ванної та вскочив у ліжко якраз перед тобою. Я був проти, проте змирився — та й то лише тому, що попросила Сатомі.

Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Порожнеча у грудях розросталась.

— Ти знав про це? — ледве ворушачи губами, спитав він.

Семен, похнюпившись, мовчав.

— Сьомо, відповідай… — зовсім тихо.

— Так, — іще тихше мовив росіянин.

— Як ти міг? Увесь цей час… — Левко боявся говорити, відчуваючи, що після кожного наступного слова може розридатися. Хапнувши повітря, він усе ж вичавив: — Я вірив тобі.

Семен, низько схиливши голову, знову змовчав.

Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами вогнище, розтоптав головешки й метнувся геть із табору. Страшенно хотілося втекти, забігти кудись далеко, щоби не чути й не бачити своїх товаришів. Чи то пак, тих, кого вважав товаришами. Проте Левко був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені гіллям і липким листям джунглі.

Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. Гілляччя боляче захльоскало по ногах, тулубові, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти далі перехотілося. Власне, бігти не ставало куди. Іще кілька невпевнених кроків — і хлопець спинився.

Водночас повернутися він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю.

Ґрем, Сатомі та Семен лишились у темному таборі.

У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.

LXIX

Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.

— Ти вважаєш, розказувати не треба було? — Ґрем стояв за хлопцевою спиною. Японка тулилася до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. Їй було некомфортно.

Семен припинив дмухати, повернув голову.

— Не знаю.

— А ти? — Ґрем торкнувся кінчиком носа щоки дівчини.

Сатомі стенула тендітними плечима.

— Однаково він раніше чи пізніше дізнався б. Ми мали йому сказати…

— Але не тут, — буркнув Сьома.

— Він чіплявся до Сатомі, — наїжачився мулат.

— Ґреме, не починай. Ти міг вирішити все по-інакшому.

Під конусом із гілок умить виразно прорізалося полум’я. Сьома хекнув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.

— Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Семе, не мовчи.

— Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.

— А, — махнув рукою Ґрем, — начхати.

«Мудак», — подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.

Японка й американець, не розчіплюючи обіймів, присіли на каремат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин із десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.

— Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.

Ґрем поцілував її у волосся, а тоді прискіпливо глипнув на росіянина.

— Як гадаєш? Валимо?

Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони виявилися сирими. Вогонь засіпався, зашипів. Росіянин навмисне не відповідав, тягнучи час, щоби подратувати мулата. І так було зрозуміло.

— Зважаючи на те, що тільки-но сталося, — взявся доводити Ґрем, — невже ти наполягатимеш на…

Семен недослухав його.

— Зранку вирушаємо назад, — вибору не лишалося. Продовжувати експедицію за таких обставин безглуздо та небезпечно.

Сатомі не стримала полегшеного зітхання, після якого знову запала мовчанка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчина дрімала. Сьома, не змигуючи, дивився на вогонь. Коли-не-коли росіянин зводив голову та крутив нею навсібіч, промацуючи очима морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитись із джунглів. Потім знову втуплювався у багаття.

Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіти, проте він уперто не виходив із кущів.

Зрештою Семен підвівся.

— Піду поговорю з ним.

— О’кей, — байдуже муркнув американець.

Перед тим як рушити туди, де засів українець, Сьома вкотре роззирнувся та напружено прислухався. Нетрища стояли моторошно мовчазними. Із темряви не долітало нічого — жодних шерехів чи перегукування мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.

Семен увімкнув підсвічування на годиннику та стривожено зирнув на циферблат. 21:20. Потому витягнув із рюкзака світлодіодний ліхтар і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.

LXX

— Прибери світло! — несподівано гаркнув українець.

Семен знав, що Левко десь поряд, одначе здригнувся, непристойно гучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорчившись у формі ембріона. Він затулявся рукою від світла та супився, роздратований тим, що його потурбували. Через тривале перебування в темряві зіниці не встигли звузитися, й очі виглядали моторошно-багнистими, мов у демона. Він скидався на монстра, що все своє життя провів у підземеллі й оце щойно виповз на поверхню.

— Довго тут сидітимеш? — Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.

— Іди звідси.

— Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.

— Не хочу.

— Нехай жеруть?

— Нехай жеруть.

Семен зітхнув і присів коло товариша навпочіпки. Він передбачав, що розмова видасться важкою та, очевидно, марною. Проте не почати її не міг. Не заради себе — заради них усіх.

— Вибач мені.

— Іди на хер.

— Чувак…

— Я сказав: вали звідси!

— Лео, мені дуже жаль, що все так склалося. Мені прикро, що я не сказав тобі раніше. Страшно навіть уявити, що ти… що ми більше не будемо друзями. Але… — росіянин неспокійно зиркнув за спину: в скупих відблисках багаття Ґрем і Сатомі вкладалися спати в намет. — Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.

У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.

— Та невже, Бруте?

— Ображайся, скільки хочеш, — Семен проковтнув закид. — Узагалі не розмовляй зі мною аж до повернення до Швеції, я тебе зрозумію — заслужив. Але зараз хочу попросити про дещо.

Відмахуючись від комах, українець звів очі. Принаджені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метелики. Вони вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.

— І що це?

Відпльовуючись, Семен відставив ліхтар подалі. Комах від того не поменшало.

— Нам краще відступити. Завтра вранці ми мусимо вирушити назад.

Левко опустив голову й нічого не відповів.

«Тільки не це, навіть не думай, — подумки благав Семен. — Не роби цього, Лео».

Усе марно.

— Завтра вранці ми розділяємося, — рівним, як у диктора, голосом промовив Левко. — Ви вирушаєте назад. Я продовжую пошуки Паїтіті.

«Чорт!» — якраз те, чого Семен боявся.

— Лео, змирися! Треба якомога швидше вшиватися звідси. Авантюра скінчилась. Усе — баста! Завтра підіймаємось, пакуємо манатки, чешемо до Ріо-де-лас-П’єдрас і звідти, не озираючись, униз до Пуерто-Мальдонадо. Будь ласка, послухай мене!

— Не заговорюй мені зуби.

— Я не заговорюю. Нам слід повертатися. Негайно!

Семен карбував слова так жорстко та розважливо, що Левко на якийсь час викинув із голови Ґрема та Сатомі. Сьома не говорив би таким тоном, якби не мав підстав, і не наполягав би так запекло, якщо тільки…

— Чому?

Метелик завтовшки з великий палець ударився об верхню губу, кілька менших жуків зрикошетили від щоки — росіянин не звернув уваги.

— Сьогодні перша ніч, коли не чутно дзвонів.

Через мильну оперу, що заварилася між ним, японкою й американцем, Лео не помічав нічого, тож лише тепер усвідомив: звичного бумкання цього вечора не пролунало.

— Е…

— Їх не було сьогодні.

— І що? — Левко занепокоївся. — Що це означає?

— По-моєму, ми перейшли рубікон, — похмуро припустив росіянин.

LXXI

Удвох вони повернулися до вичахлого вогнища. Сьома підкинув кілька останніх гілок і роздмухав вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.

Ґрем перевальцем підійшов до хлопців.

— Що вирішили?

Сатомі, стоячи на колінах, визирала з намету й дослухалась.

Росіянин зиркнув скоса на Левка. Українець узяв до рук гілляку та поворушив нею дрова.

— Я залишаюсь. Ви робіть, що хочете.

Із уст Семена зірвалося сердите «ц!». «Клятий упертюх! Напиндючений баран!» — проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був таким.

Американець не очікував на таке.

— Що?!

— Зранку ми поділимо припаси. Я заберу четверту частину, — хлопець обвів очима табір. — Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить самого спальника.

— Ти здурів, — промимрив мулат.

— Лео, ти не можеш, — зойкнула Сатомі.

— Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі люди — розділяємося. — Левко говорив короткими реченнями, цідячи слова крізь зціплені зуби. З губ не сходила награна саркастична усмішка.

— Ти ідіот! — змахнув руками Ґрем. — Кому ти ставиш ультиматум, йолопе? Що ти намагаєшся довести?

— Я нікому нічого не доводжу.

— І що ти робитимеш?

— Шукатиму Паїтіті. Твердиня десь поряд, — Левко сам не йняв віри тому, що казав. На той момент він із більшою ймовірністю повірив би в наявність вампірів у Мадре-де-Діос, ніж у реальність Паїтіті. Та й зоставатися, відверто кажучи, не хотілося: він боявся нетрищ. Чого йому хотілося, то це примусити Ґрема та Сатомі терзатись. Картати себе. Нехай почуваються винними. Нехай благають його передумати.

— Ти не можеш лишитися, — заперечив Ґрем. — У нас тільки один човен.

— То й що?

— Як ти повернешся? Ми заберемо його.

— Збудую пліт і тягтиму вздовж берега.

— Будь ласка, Лео, — японка таки почала впрошувати. — Поїхали назад разом.

— Слухай, бадді. — Американець посерйознішав. — Припиняй це. Я без жартів. Ти ж можеш загинути… Лео, хай там що між нами сталось, я хочу сказати, що все ще вважаю тебе другом і…

Левко показав Ґрему середній палець.

— А оце все, що я хочу сказати тобі.

Мулат стулив рота й відвернувся. Якийсь час вагався, ніби готуючись знову заговорити, проте так нічого й не вимовив і пішов до намету. Сатомі щось жалісно зашепотіла, не пускаючи хлопця. Той зашипів у відповідь, відтіснив дівчину та поліз досередини.

До намету підійшов Семен. Присів навпочіпки й, не зазираючи, відкарбував:

— Я лишаюсь із ним.

— Що ти сказав? — вистромився американець.

— Я піду разом із Лео.

Мулат грубо вилаявся. Ще один.

— Куди ви, в дідька, підете?

— Шукати Паїтіті.

— Ви сказилися! Ти нічого кращого не міг вигадати?

— Він не відступиться, я знаю Лео. Його гординя заввишки з Бурдж-Халіфа в Дубаї.

— Але це не причина лишатися з ним у цій неймовірній гущавині!

— Це я винен. Потрібно було розповісти йому все до початку поїздки. Можливо, ми б не поїхали, проте напевне уникнули б цієї ситуації. Я не можу покинути його напризволяще.

Зненацька Ґрем відчув лоскіт у животі. До такого він виявився геть неготовим. Левко із Семеном були беззаперечними лідерами в усьому, що стосувалося вибору маршруту й організації експедиції. Вони ухвалювали рішення та відповідали за них. Залишитися наодинці означало взяти на себе всю відповідальність. Ґрем сумнівався, що самотужки виведе Сатомі з лісу. А що, як вони заблукають? Або човна не знайдеться на місці? Або… Та яка в біса різниця: чого тільки не трапиться в цьому смарагдовому пеклі?! Американцю більше, ніж Левкові, не хотілося лишатися сам-на-сам із джунглями.

— Семе, це неправильно, — силкуючись не виявляти хвилювання, заторочив Ґрем. — Не відступайся. Давай іще раз спробуємо його переконати.

Поруч із американцем вигулькнуло кругле личко Сатомі.

— Я теж залишаюсь.

— Ти?! What the fuck?! Ти при своєму розумі?

— Сем має рацію. Ми не можемо покинути Левка самого.

— О Господи… У вас від спеки скипілися мізки, та ви просто…

Семен підвівся та почовгав назад до вогню. Він сказав усе, що мав. А далі — хай буде, як буде. За його спиною американець щось запекло доводив своїй дівчині. Сатомі час від часу не менш запекло протестувала.

Сьома присів коло українця. Безмозкі жуки один за одним пікірували в полум’я. Окремі влітали просто в пурпурні вогняні язики та лускали з чудним звуком, як попкорн на сковорідці. Інші падали неподалік, але продовжували, розплавлюючись і агонізуючи, отупіло повзти до вогню — назустріч смерті.

Переповідати розмову не було сенсу. Левко й так усе чув.

— Ти знаєш, куди йти?

— На захід. Якщо Твердиня існує, то вона десь там…

— Добре. Я лягатиму. До завтра.

Левка терзали суперечливі почуття. Він перекрутив епізод на свою користь, лишив за собою останнє слово, проте… не відчув ані крихти радості. Вони лишаються у Мадре-де-Діос. Чорт забирай, невже воно того варте?! Він подумував гукнути Сьому, запитати, чим той пояснює зникнення дзвонів, чи справді вважає, що їхня ватага зайшла надто далеко, й іще багато речей, які неабияк бентежили. Та не насмілився. Натомість сказав:

— На добраніч.

Семен поліз у спальний мішок. Стало тихо.

То була їхня точка неповернення. Остання миттєвість, коли вони ще могли впливати на подальші події.

LXXII

12 серпня 2012, 04:17 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Ламаючись, затріщало гілля. Хтось, не криючись, пробивався до табору.

Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника й сів. Подекуди над головою зблискували сріблом зорі. Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло темряву при землі. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі від ліктя.

Через секунду після пробудження його серце заскочило в горлянку й зірвалося на галоп. Що це?

Тріск не стихав. Ближчав.

Ліворуч вжикнула блискавка спальника.

— Лео? — українець не бачив обличчя, проте за голосом упізнав Семена. — Ти чуєш?

Страх лляним клоччям законопатив дихальні шляхи. Левко мовчав.

— Лео?! — Семен задихався.

Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.

— Не кричи. Я тут.

— Що це? — голос тремтів, наче Семена били дрижаки від холоду.

— Не знаю. Треба розбудити Ґрема та Сатомі.

Нікого будити не довелося. Праворуч долинув шурхіт, хтось виповз із намету.

— Хлопці, ви це чуєте? — то була японка.

— Так.

— Мені страшно.

— Нам теж.

Слідом за дівчиною з-під тенту з’явився американець. Сонно покрутив головою.

— Це хтось із наших? — спросоння він вирішив, що то Левко знову подерся в нетрі.

Сатомі заперечно мотнула головою. Мулат радше відчув, аніж розгледів оте мотання. І тут до нього дійшло: Лео та Сем поруч із ним у таборі. Із джунглів протискається щось чуже.

Ґрем зойкнув. Він переполохався, як ніколи в житті до цього. До страху домішувалося бридке відчуття безпорадності: їм нема куди тікати, нема де заховатися, абсолютно марно боронитися в такій пітьмі. Мулат метнувся геть від намету й упав навколішки позаду хлопців.

— What’s that? What’s that? — заторочив він. — WHAT IS THAT?

— Заткнись! — цитьнув Левко.

Ґрем не вгамовувався.

— Що це може бути?

— Умовкни!

— Це не тварина, — прошепотів Сьома. — Звір так не шумітиме.

— Дайте світло! — гукнула японка.

Левко відчув недоречну в такій ситуації шпильку ревнощів. Сатомі боїться не менше за них, але не скиглить і не панікує. Інша на її місці давно захлиналася б в істериці. І ця дівчина — дівчина, що її він практично вважав своєю, — спить із мулатом! Він готовий був задушити американця.

— Справді, ліхтар, — схаменувшись, Семен узявся нишпорити руками навколо. Як на гріх, діодний ліхтар під руки не потрапляв.

— Ти ж останнім тримав «Vektor» у руках, — прошепотів Левко.

— Я знаю, Лео. Знаю! Та зараз не можу його знайти!

Не минуло й двадцяти секунд після пробудження, а звуки розлягалися вже впритул. Хрусткіт гілок і страхітливе притлумлене рохкання лунали на самісінькій межі табору. Левко раптом згадав про противедмежий спрей; наплічник лежав поряд, устромивши руку досередини, він дістав балончик і стиснув його в долоні.

— Швидше! — вицокуючи зубами від страху, підганяв українець.

— Світло! — благала Сатомі.

— Треба втікати, — Ґрем метнувся в бік, протилежний тому, звідки долинали звуки, проте тут-таки повернувся назад. Самому пірнути в таку темряву? Нізащо! — Чого ви сидите? Побігли!

Ніхто не звернув на нього уваги. Семен намагався знайти ліхтар.

— Vektor’а немає! Не можу… не знаю, де він.

— Чорт! — від шаленого припливу крові думки Левка зірвалися на галоп, як стадо наляканих коней. Його осяяло: — Headlamp![92]

— Що?

— Твій налобний ліхтар.

Сьома згадав про ще один діодний світильник «LED Lenser», який за допомогою ременя закріплювали на голові.

— Справді!

Росіянин хутко підтягнув спальник і обнишпорив його руками. За секунду пальці намацали налобник.

— Є!

Несподівано тріск і рохкання урвалися. Довкола стало так тихо, що хлопці без зусиль розрізняли дихання одне одного — поквапні сторожкі схлипи.

— О Боже… — застогнав Ґрем.

Що б це не було, та воно щойно прорвалося крізь зарості й зараз зупинилося на межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.

— Умикай, — стерплим голосом попросив Левко.

Тремтливими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову й тільки тоді ввімкнув батарейку.

Лампа виявилася достатньо потужною, щоби прорубати в пітьмі виразний коридор.

Наступної миті троє хлопців і дівчина заволали в унісон:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!! — серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.

Біля краю заростей стояв темношкірий чоловік. Промінь триватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здалося, що перед ними мрець. Попри те що проява трималась вертикально, в очі впадали деталі, що наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у монохромному діодному сяйві Левко чітко побачив зжовклі білки без зіниць) і — найважливіше — у потвори не було нижньої щелепи. Замість неї з-під верхньої підкови зубів звисали скривавлені шматки шкіри і… язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла й теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрилися напрочуд швидко, бо чоловік ворухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став водити ними в повітрі. Рухи виглядали смиканими, конвульсивними, ніби в ляльки-маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі зблискували у світлі ліхтаря. Не примружившись і не уникаючи насиченого сріблом променя, він зробив крок до центру табору.

Левку здалося, що його очі повипадають із орбіт. Як у трансі, він підняв праву руку й натиснув на ковпачок балончика. Струмина дострелила до потвори. Хлопець пам’ятав, як минулого разу, в тумані, непроханий гість затулив обличчя рукою та відступив, одначе цього разу нічого такого не сталося. Левко злегка викрутив кисть, спрямувавши струмінь просто в понівечене лице, проте темношкірий монстр, який вийшов із нетрів, не кинувся навтьоки. Він навіть не відвернувся. Натомість зробив іще один крок до табору.

«Це не людина!» — від жаху українець ледве втримався, щоб не задзюрити штани.

Першою зірвалася Сатомі. Прикривши рота рукою, щоби спинити заливисте верещання, дівчина помчала геть.

Слідом, не озираючись, рвонули хлопці. Розвернувшись, Семен лишив темношкірого в темряві.

Хлопці бігли так швидко, як тільки це можливо в джунглях. Ґрем і Левко силкувалися не відставати від росіянина, зорієнтовуючись на світло ліхтарика. Семен біг навмання. Він не мав на кого зорієнтовуватись. Він просто гнав туди, де було менше гілок.

— Вируби його, — через якийсь час хрипнув з-за спини Левко.

Семен зрозумів. Світло налобника видає їх. Росіянин простягнув руку до потилиці й вимкнув батарейку.

Тримаючись один за одного, хлопці пробігли ще трохи, а тоді повалилися на землю. У пітьмі бігти далі було неможливо. Можна було запросто вивихнути ногу або виколоти око.

Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті — щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву огорнула гнітюча тиша.

— Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у противедмежому балончикові, схоже, скінчився, та він продовжував стискати його в руці. Пальці збіліли від напруження.

— Цить… — Сьома приклав указівний палець до губ українця.

— Звідки в тебе газовий балончик? — запитав Ґрем, але йому ніхто не відповів.

Спливло п’ять хвилин. Нічого не змінювалося. Напруження м’язів не відпускало, проте принаймні хлопці припинили тремтіти.

— Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас… — припустив Левко.

— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоченими очима без зіниць.

— Ти теж бачив…

— Ще б не побачити.

— Фак! Мені страшно.

У цій частині тропічного лісу дерева мали не такі густі крони: світло зірок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенське листя міконії[93] та обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув товаришів поглядом, а тоді, завмерши, спитав:

— А де Сатомі?

LXXIII

Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю, хлопці зачаїлись у хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Семен угамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині японку не розшукати. Легко пройти за півметра й не побачити дівчини. Крім того, яскравий діодний промінь умить вкаже на їхнє місцезнаходження тому, хто вийшов із нетрищ.

— Найвірогідніше, що Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, й вичікує.

— Сьомо, та не можемо ми сидіти, склавши руки.

— Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.

Ґрем не втручався, радіючи — якщо в такій ситуації хоча б чомусь вдавалося радіти, — що пітьма приховує панічні судоми, котрі раз за разом прошивали його тіло, а також мокру пляму на його шортах спереду.

LXXIV

12 серпня 2012, 07:37 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

На ранок у сельву почали повертатися звуки: подуви вітру, щебет птахів…

Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнувшись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони вирубилися, сягнувши межі нервового виснаження. Семен не склеплював повік, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупало так, наче він уже встиг під зав’язку заправитися кавою.

Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.

Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. Довкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев[94]. Окремі досягали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони виглядали товстішими — завдяки вертикальному корінню, котре нагадувало стабілізатори космічних ракет. Крони годі було розгледіти.

Росіянин розштовхав товаришів.

— Піднімайтесь.

Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, де він. Зате Ґрем умить підхопився.

— Уставай, — Сьома поплескав українця по спині.

Левко підвівся. «Frontiersman» валявся біля ніг.

— Я що, заснув?

— Так, — підтвердив Сьома.

— А ти?

— Я не спав.

Потираючи очі, Ґрем із Левком роздивлялися навколо. Майже повсюди погляд упирався в сірувато-коричневі колони стовбурів. Левко подумав, що за такими можна заховати танкову колону — запросто, один за одним, — і доки не обійдеш, нічого не побачиш.

— Нам треба повернутися до табору, — сказав Семен. — Оскільки ми не маємо зброї, це треба зробити тихо. Розумієте?

Левко і Ґрем кивнули.

— Тоді пішли.

Почали скрадатися: попереду Семен, за ним Левко, американець позаду.

Коли вийшли з-поміж бавовняних дерев, довкола посвітлішало. Вдалині проступила чистина, на якій вони стояли табором. Крізь листя кущів і нижчих дерев проглядалась яскраво-жовта верхівка намету.

Сьома, припавши ледь не до землі, задріботів до табору. За десять метрів від намету він упав на черево й поповз. Американець із українцем робили за його прикладом. Через хвилину всі троє простяглись у кущах навпроти вогнища.

— Щось бачиш? — штурхнув ліктем товариша Левко. Як і під час перебіжок, він тримався трохи позаду Семена.

— Намет, вогнище, спорядження… ніби все на місці.

— Ні. Я не про те. Щось незвичайне?

Росіянин не відповів. Лео підповз ближче — і тієї самої миті водночас із Сьомою побачив силует. З іншого боку вогнища, якраз у місці вчорашньої появи чорношкірого, хтось стояв.

— Бля, — затремтів Левко. — Ти бачиш?

Силует стримів нерухомо.

— Тс-с… Бачу.

— Це той самий?

— Не певен. Може.

— Тікаємо.

Спершу Сьома теж перелякався, проте його критичний розум остудив ляк, швидко розклавши все по полицях.

— Стій, — і він ухопив українця, котрий уже лаштувався дати драла, за футболку. — Не може бути.

— Чого не може бути? — істеричним шепотом видав Левко, простягаючи перед себе порожній балончик із газом.

— Це той самий негр, глянь на здутий живіт.

— Але… — Левко не мав що додати. Очі вилазили з орбіт.

— Він не міг стояти там усю ніч.

Роздивившись обриси людини, Ґрем запхинькав і сховав обличчя в листя.

Семен тим часом поповз уперед. Левко не рушив із місця, не наважуючись покликати товариша. Незабаром росіянин сягнув крайки заростей і вистромив голову.

Лео думав, що в нього розірветься серце.

— Він мертвий, — несподівано голосно проказав Сьома.

Для мулата й українця слова пролунали немов гарматні залпи.

— Чого ти горлаєш, бевзю? — засичав Левко.

— Цей… він… ну, мертвий, а більше нікого немає.

— Але він стоїть!

Семен пригледівся уважніше.

— Він не стоїть. По-моєму, його підвісили.

— Що ти плетеш?

Росіянин звівся на ноги та ступив на територію табору. Левко й Ґрем перечекали кількадесят секунд, після чого також підвелися та несміливо вийшли з лісу.

За ніч із табором нічого не трапилось. Речі лежали на місцях. Усе було так само, якщо не зважати на мертвяка, підвішеного за кілька метрів від залишків багаття.

Хлопці обережно підступили до тіла. Левко та Ґрем глипали навсібіч, несвідомо чекаючи на атаку невідомого ворога. Сьома зосередився тільки на мертвякові.

Невдовзі стало зрозуміло, що мертвяка підвісили не за горло. Мотузка проходила під пахвами, стискаючи груди та трохи розводячи в боки захололі руки. Значно тонша поворозка на рівні лоба обвивала голову та припинала її до основної мотузки. Завдяки цьому голова не звішувалася на груди й моторошно закочені очі дивилися просто вперед.

— Він не міг прийти сам, — усе ще пошепки сказав Левко.

Звівши брови, Сьома глянув скоса на українця.

— Браво, Ватсоне.

— Я не про те, Сьомо. Я кажу, що він був мертвим до того, як його почепили на дерево.

Семен, погоджуючись, кивнув.

— Не схожий на перуанця, — знову озвався Левко. Хлопець пригадав обличчя, котре бачив у Розколині Черепів. Той незнайомець скидався на перуанського індіанця, цей безсумнівно належав до негроїдної раси: кучеряве волосся, товсті губи, широкий плаский ніс і довгі, як у мавпи, руки. — Негр.

— Ага.

— Як думаєш, для чого? — українець мав на увазі «для чого його тут повісили?», проте Семен і так зрозумів.

— Для того ж, для чого дзвони й усе інше.

— Останнє китайське попередження, — резюмував російською Лео. Ґрем однаково їх не слухав.

— Гадаю, так.

— Але це безглуздя: вбивати негра, виривати йому щелепу та висмикувати ним, наче лялькою, перед табором лише для того, щоб налякати нас.

Левко нарешті наважився підійти впритул. Одяг чорношкірого ні на що не вказував: штани з легкої водовідпорної тканини, похідні кросівки та сорочка з короткими рукавами. Одяг сучасний, трохи подертий, але не старий. Обстеживши мертвяка, українець зиркнув на Сьому.

— Що вирішуємо?

Ґрем розтулив рота й незрозуміло хекнув, як ніби похлинувся повітрям, а тоді закричав:

— Що тут вирішувати, ідіоти грьобані?! Треба валити на хрін звідціля!!! Хтось підкинув нам мертвого чорного, а ви ще радитеся, що робити?! — американець заледве не вищав. Від його самозакоханості не лишилось і згадки. Здавалося, що навіть риси обличчя змінились: очі покруглішали від страху, підборіддя більше не випиналося — щелепа безвільно обвисла.

— Передусім треба розшукати Сатомі, — дивлячись під ноги, озвався Семен. Він розумів, що насправді варіантів у них небагато. Їхня групка нагадала йому самотнього короля на шаховій дошці, що його сильніший ворог заганяє в кут. Відтепер їхні рішення, плани чи задуми не мають значення, а всі можливі ходи визначені наперед тими, хто притягнув уночі чорношкірого та хто бив у дзвони всі попередні дні.

Ґрем прикусив губу. Мулатові стало соромно, що він не згадав про дівчину.

Левко сказав:

— Спочатку знімемо його і… і відтягнемо кудись.

— Для чого?! — знову завівся американець. Він важко дихав широко роззявленим ротом. Виглядав так, наче боявся, що втратить контроль і почне цокотіти зубами, щойно стулить щелепи докупи. — Може, ви йому ще тризну влаштуєте?!

Українець схопив мулата за плече й стиснув.

— Ґреме, заспокойся, — він двічі струснув американця, доки не спіймав його погляд. — Чувак, якщо Сатомі нагодиться сюди без нас, я не хочу, щоби першим, що вона побачила, був здохлий ніґер із вирваною щелепою, підвішений на бразильському горіхові.

Ґрем іще більше знітився. За інших умов він би вилаяв Левка за слово «ніґер». Щоправда, за інших умов Левко навряд би його вжив. Наразі було не до політкоректності.

— Ми можемо покинути когось у таборі, — промимрив мулат. — Сема, наприклад. Або мене.

— Ні! — гаркнув Левко. — Відтепер ми постійно триматимемося разом. Навіть сцяти ходитимемо, взявшись за руки!

Семен пішов до табору та повернувся назад із похідним ножем.

— Підсади мене, — тихо попрохав. Він поводився адекватно, та якось загальмовано, ніби пацієнт, який іще не відійшов від операційного наркозу.

— Залазь, — Левко присів навпочіпки, встромивши руки у вогке й глизяве опале листя.

Росіянин виліз йому на шию.

— Тримаєшся?

— Так.

Утримуючи баланс розведеними руками, Лео став підійматися. Сьома був худим, але дебелим хлопчиною, важив не менше за Левка. Якоїсь миті українець усвідомив, що от-от утратить рівновагу та разом із товаришем беркицьнеться долі.

— Допомагай мені… тримайся… вхопися… за нього… — хрипнув він.

— Не буду, — аж зашипів Семен. — Я не торкатимуся його!

Левко напружився до краю. Квадрицепси на ногах затріщали. Ліва литка завібрувала, сигналізуючи про наближення болючої судоми. На жаль, усі старання були марними — Лео та Сьома почали завалюватись. Останньої секунди українець поборов відразу та схопився обома руками за здутий живіт. Тіло виявилося холодним, вогким і на диво піддатливим. До горла підкотила хвиля нудоти. Зате вони встояли.

Ґрем тупцяв за кілька кроків від них і отупіло спостерігав.

— Усе ок? — бевкнув згори росіянин.

— Ріж давай!

І Сьома почав різати. Мертвяк задриґався, немов живий. Кучерява голова гойдалася, наче довбешка ганчір’яної маріонетки, якраз понад Левковими очима. З мертвого рота досі смерділо. Та найстрашнішим був язик, який вивалювався з горла. Нічого страшнішого Левко не бачив за все своє життя. Хлопець відчув, що в нього підгинаються коліна. Цього разу не від напруження. Стало млосно. Перед очима замигтіли червоно-сірі цятки, руки заніміли, а на спині, шиї та щоках воднораз засріблилася кольчуга з краплин холодного поту.

— Швидше, — з благанням вичавив Левко.

Линва зі штучного волокна не піддавалась.

— Не можу!

На півсекунди — не більше — в Левкових очах потемніло. Він відпустив негра, хапнув ротом повітря, став осідати. Тієї самої миті Сьома перетяв мотузку. Шурхнувши, вона зникла в плетиві ядучо-зелених епіфітів[95], а тіло посунуло додолу. Росіянин не встиг навіть зойкнути, тільки відкинув подалі ножа, як через секунду вони втрьох простяглися на мокрому смердючому листі: внизу — Левко, над ним — мертвий негр, устромившись оголеним горлом хлопцеві в потилицю (могло здатися, що мертвяк прагне з’їсти голову українця), а згори — Семен.

— Устань із мене! От бля! Злізь! — борсався українець, відчуваючи, як мертвий язик заплутується у волоссі.

Сьома хутко сповз із трупа, проте не взявся допомагати товаришеві. Сидів, відкинувшись, впирався руками в землю та загальмовано дивився на бездиханне тіло. Ґрем також не рвався допомагати.

— Зніміть його з мене! Стягніть на хер! — кричав Левко. Негр був ізбіса важким.

Семен так і не торкнувся чорношкірого. Навіть відповз трохи.

Зрештою Левко виборсався з-під тіла. Завмерши навкарачки, переводив подих. І саме тоді його знудило. Власне, хлопець більше кавкав, ніж спорожняв шлунок, позаяк блювати особливо було нічим.

Порозповзавшись у різні кутки табору, вони трохи посиділи. Приходили до тями. Зрештою Левко встав і потягнув мертвяка геть від табору. Семен мовчки приєднався до нього. Разом вони відволокли негра до лісу, вклали між двома пласкими коренями й закидали згори листям.

— От і все, — хрипко сказав українець.

— Так. Тепер ходімо по Сатомі, вона не могла забігти далеко.

Хлопці озброїлися мачете й подалися туди, де вчора ввечері востаннє бачили дівчину.

Ґрем простував попереду.

LXXV

12 серпня 2012, 08:56 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Знайти японку виявилося не так просто, як здавалось. Налякана побаченим, вона бігла напрочуд довго, в шоковому стані ігноруючи пітьму та колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона рухалася. Проблема полягала в тому, що до ранку більшість слідів щезла. Шукаючи зламане гілля та шматки одягу на колючках, Левко, Ґрем і Сьома повільно просувалися на південний захід.

Після двадцяти хвилин пошуків слід загубили остаточно; Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти паралельними смугами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.

Ще за якийсь час почали по черзі гукати.

— Сатомі! Сато-о-о-мі!

Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз основне — знайти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом для інших членів гурту: зі мною все гаразд, продовжую пошуки.

Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від нього йшов Сьома. Праворуч від росіянина вів пошуки Ґрем. У такому порядку вони й гукали.

Левко:

— Сатомі!

Секунд за п’ять Семен:

— Сатоми-и-и!

І через такий самий проміжок Ґрем:

— Satomi!!

Українець так звикся з такою послідовністю, що не зразу усвідомив, що під час чергового, мабуть, десятого за рахунком, перегукування Сьома не відповів. І лише зрубавши кілька ліан, Левко зупинився. Подумки полічив до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З того боку, де рухався росіянин, не долинало жодного звуку.

— Сьома, — неголосно покликав хлопець.

Мовчання.

— Семене!

Майже відразу у відповідь:

— Ану тихо! — то був голос Сьоми. Відверто чимось стурбований.

— Ти щось знайшов?

— Що у вас там таке? — насторожений тишею, долучився американець.

— Замовкніть! — наказав росіянин.

Левко не послухався.

— Сьомо, все гаразд?

— Ідіть сюди.

Лео став продиратися праворуч.

Там, де йшов Семен, зарості були не такими густими. Йому майже не доводилось орудувати мачете. Протиснувшись, Левко побачив товариша — з опущеним ножем і високо задертою головою.

— Чуєш? — підняв палець росіянин.

— Нє…

Із заростів вибрався Ґрем. Сьома приклав палець до губ, прохаючи хлопців не шуміти.

І зрештою вони почули.

— It cannot be[96], — в очах американця проскочила недовіра.

— Це не галюцинація, — сказав Левко.

Сьома швидко закивав головою.

— Так, це вертоліт.

Тепер до них долинало чітке характерне чахкання: в-вух-фух-фух… в-вух-фух-фух. Лопаті стрімко розсікали повітря. Звук набирав сили, вертоліт швидко насувався з півночі.

У Ґрема затремтіли губи, а лице неначе підсвітили зсередини ліхтарем: землисто-сіре до того, воно набуло звичного кольору какао з молоком.

— Нас урятують!

Семен скоса зиркнув на товариша та невдоволено вигнув брову. Відповісти росіянин не встиг, оскільки в цей час хлопці помітили гелікоптер. Те, що гвинтокрилу машину майже повністю затуляли крони бавовняних дерев, не заважало визначити її місцезнаходження: потік гнаного до землі повітря кошлатив верхівки, стріпував листям, на тлі неба вимальовуючи строкаті візерунки з мерехтливих світлових плям.

Хлопці закам’яніли, не знаючи, що думати. То було неймовірним: опинившись чортзна-як далеко від цивілізації, несподівано натрапити на один із її найбільш технологічних продуктів!

Вертоліт наблизився та завис за півсотні метрів від того місця, де, позадиравши голови, застигли хлопці. Він сунув надзвичайно низько, іноді здавалося, що полози черкають найвищі гілки. Із передньої опуклої скляної частини кабіни пілоту відкривався огляд того, що відбувалося внизу. Корпус, гвинти й вікна гелікоптера були повністю чорними. Проте не того блискучо-кітчевого кольору, що властивий піжонському транспортові (представницьким седанам, яхтам чи приватним літакам) і розкриває бажання власників виділитись. Вертоліт був незвично матовим, без жодного відблиску. Здаля його було непросто помітити. Іноді гелікоптер зависав над певним місцем, помалу обертаючись навколо вертикальної осі.

— Хто це? Що вони тут роблять? — гукнув Левко.

— Може, це… — почав Сьома.

— Що? — не розчув українець.

— Я не знаю… не знаю.

Хлопці не опускали голів. Ґрем намірився вискочити на відкрите місце та закричати, привертаючи увагу, коли Семен зненацька розвернувся й потягнув товаришів за коміри до лісу — глибше й подалі, під захист заростів.

— Що ти робиш? — мулат легко вирвався та люто відштовхнув росіянина. — Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.

— О так! — Сьома вишкірився. — Ця цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра.

Левко не міг упізнати Семена. Він іще ніколи не бачив товариша таким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: переляканий, але водночас готовий учепитися в горлянку кожному, хто лише посміє підступити. Лихий. Імпульсивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, втримуючи його.

Рев лопатей шматував атмосферу зовсім поряд.

— Пусти!

Хай там як, але серед них саме Семен найкраще розумів, що відбувається. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері — ті самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Вони небезпідставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю вшиється. Тобто вирушить на схід у напрямку Ріо-де-лас-П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джунглі й решті загону доведеться піти на її пошуки. На захід. «Схоже, — подумав Сьома, — після того як ми забрели в нетрі, вони загубили нас, і це означає, що ми…»

— Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Ґремові, — вони шукають!

— Що шукають?

— Не що, а кого.

— ?

— Нас.

…Вертоліт покружляв іще декілька хвилин, знижуючись так низько, як тільки міг. Одного разу він підлетів настільки близько, що хлопці бачили, як обрубані лопатями гілки падають на землю. З такої віддалі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури пілота й пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.

Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту й подався на захід…

LXXVI

12 серпня 2012, 10:24 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко помітив її першим. Хлопець хвилин із п’ять продирався наосліп, давно загубивши слід, чуючи, як десь праворуч і позаду борсаються в заростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, то була ілюзія — нетрища не розступались. Левко сам випав із них на пологий схил, як шматок старого тиньку, що відстав від стіни. «Дежа-вю», — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив це місце. От тільки де? Цього не може бути, бо він тут уперше…

Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого озера й лише подекуди був укритий хирлявою рослинністю — переважно дрібнолистяними кущами й тонкою травою, що досягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світлом. Після одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Здалося, наче його телепортували в просторі; він озирнувся, шукаючи очима ліс. Упевнившись, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивився вниз і… вгледів Сатомі. Зіщулившись, підтягнувши коліна до губ, японка лежала у вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.

— Я знайшов! Знайшов! — загукав українець. — Он вона!

Ліворуч виднілася смуга прим’ятої трави й поламаних кущів. Схоже, Сатомі котилася схилом, поки не зупинилась, наштовхнувшись на достатньо густу масу рослинності.

— Де вона?.. Лео, де ти є?.. Де?.. — притишено долинуло з тропічного лісу.

— Сюди! Йдіть на мій голос! Тут озеро!

Левко почав спускатися, не чекаючи на появу товаришів. Тонкі й гострі стебла, попри те, що були невисокими, немов щупальця спрутів обмотували литки та пришпилювали до землі. Хлопець спробував бігти, підстрибуючи й задираючи ноги, проте ще більше заплутувався.

— Сатомі! — заволав він. — Я йду!.. Чуєш мене?!

Японка не рухалась.

— Сатомі!!!

Раптово Левко усвідомив, що недооцінив крутизну пагорба. Уперше він спіткнувся, вдруге ступня провалилася глибоко в траву, й, так і не відчувши під собою твердої землі, хлопець сторчголов покотився схилом.

Негнучкі гілки шматували одяг. Левко підняв обидва передпліччя й утягнув голову, захищаючи ліктями лице, здебільшого очі. Зарості нещадно кремсали шкіру, розривали її живцем. Хлопець терпів, кусаючи губи, проте надовго його не вистачило. За секунду Лео став кричати від болю. Коли падіння припинилося, він почувався так, наче його вибатожили. Хвилину лежав, віддихуючись.

— О Боже, ні! — розпачливий вигук повернув українця до реальності. — Сатомі!.. — Ґрем стояв на межі джунглів і розмахував руками: — Хей! Чому ти нічого не робиш?! Чому не допоможеш їй?!

Наступної секунди американець почав спускатись.

— Обережно… — хрипнув Левко. На більше в легенях не вистачило повітря.

Ґрем не почув. Через кілька кроків він перечепився та, зойкаючи, покотився схилом. За мить мулат простягся ницьма біля українця. Застогнав. Левко звів голову. На вигляд Ґрем постраждав більше за нього: з кутика правого ока збігала товста цівка крові, немов у боксера під час розриву шкіри (ще трохи лівіше, подумалось Левкові, і мулат виколов би на хрін очне яблуко), верхню частину правого вуха наскрізь проштрикнула колючка завтовшки зі цвях, біцепси обплітало рясне мереживо порізів, які кровили. Незважаючи на пошкодження, американець скочив на ноги. Не встояв — упав. Зрештою на колінах доповз до японки й узяв її на руки.

— Satomi, — схлипував він. — Oh my God, Satomi!

Левко скривився. Цього разу не від болю. Квиління Ґрема нагадувало безглузде варнякання героїв американських мелодрам. Воно дратувало.

Левко піднявся на руках. Американець заходився термосити дівчину.

— Прокинься! Я благаю… Сатомі, чуєш мене?

Несподівано Ґрем завмер і притулив вухо до губів дівчини. Щойно мулат нахилився, японка ворухнулась і застогнала.

— Вона жива! Слава Богу!

Сатомі кілька разів кліпнула, розплющила очі. Примружилася, спробувала затулити лице лівою рукою, потім відкинула лівицю геть. Погляд поволі ставав осмисленим.

— Ґреме… — прошепотіла вона. — Лео… — Левко вже стояв на повен зріст. — Де я?

— Ти жива, — американець вткнувся носом у її волосся, не помічаючи, як кров із ран скапує на обличчя дівчини. Запустивши руку в темні кучері, Сатомі пригорнулася до мулата.

Левка перекосило від злості.

— Що сталося? Як ми тут опинились?

— Уночі на нас…

— Замовкни! — Левко урвав американця. — Якщо вона не пам’ятає, то не варто нагадувати.

Японка справді не пам’ятала. Спогади обривалися на подіях учорашнього вечора. Вона пригадувала сварку між Левком і Ґремом, а після неї — нічого. Внаслідок перенесеного шоку у пам’яті утворився провал — короткострокова ретроградна амнезія. Тобто мозок, захищаючи себе, стер усі спогади, що передували нічному нападові та спричинили небезпечний для ментального здоров’я стрес.

— Ти маєш рацію, — збуджено закивав Ґрем. — Не треба.

— Але я… — спробувала опиратися Сатомі.

— Нічого, — американець іще міцніше обійняв її і став погойдувати на колінах, гладити по голові, — нічого не було. Все гаразд. Ми повертаємося. Просто зараз. Сьогодні ж рушаємо назад, — Ґрем кинув лютий погляд на Левка. — Ми ж повертаємось, Лео?

Злостиво скривившись, українець мовчав. Стиснуті кулаки побіліли від напруження. Можливо, він і хотів щось сказати, проте цієї миті в улоговину звалився Сьома. Росіянин, як і його товариші, не зміг утриматися на підступному схилі. Щоправда, Семен примудрився зірватись ногами вперед. Замість того щоби, прокотившись, упасти навзнак, він щосили ввігнався кінцівками в землю.

Гух-х! Хрусь!

— А-А!.. А-А!..

Сатомі зойкнула та сховала обличчя на Ґремових грудях.

Левко крутнув головою. Щільна трава огортала Семенові ноги, ховаючи все, що нижче від колін, але, судячи зі звуку, що супроводжував приземлення, а також з того, як зсудомило обличчя хлопця, нічого доброго очікувати не доводилось.

Простір навколо українця загус. Він раптом подумав, що спить. Інакше й бути не може. Все, що сталося впродовж останніх дванадцяти годин, — сварка з американцем, нічний напад, поява мертвого негра, втеча Сатомі — мусить бути сном, довбаним кошмаром!

— А-А!.. А-А!.. А-А!.. — не припиняв кричати Сьома. — МОЯ НОГА! ГОСПОДИ, НОГА-А-А!

Не дихаючи, Левко відступив на два кроки, потім нахилився, щоби поглянути на ноги товариша. Права на вигляд здавалася непошкодженою. Зате ліва… Стопа стирчала під прямим кутом до великої гомілкової кістки й виглядала викривленою вбік. І то був не вивих. Із першого погляду Левко зрозумів, що йдеться про перелом: місце страхітливого згину знаходилося на сантиметрів двадцять вище від щиколотки.

Перелом був закритим. Нахилившись ближче, хлопець побачив з лівого боку на передньому гомілковому м’язі велику опуклість — зламана кістка могла будь-якої миті прорвати плоть.

— Fu-u-u-ck me! — лайнувся українець, підносячи кулаки до скронь.

Семен припинив кричати. Він звівся на лікті, хрипко дихав і виряченими очима телющився в небо.

— Допоможи йому, — пролепетала Сатомі.

— А не пішла б ти! — гаркнув Левко, маскуючи грубістю паніку й розпач.

— Лео… чувак… — Росіянин відкинув голову та намацав очима очі товариша. — Що робити?..

Левко присів за його спиною.

— Ти зможеш іти?

— Ні! — розпачливо заволав Сьома. На губах проступила піна. З очей витекли дві сльози. — Ти що, на хер, сліпий?! Ти не бачиш, що з моєю ногою?! А-а, Боже, як болить!..

Українець подивився ліворуч. Сатомі все ще сиділа, згорнувшись клубочком, на Ґремових руках. Тепер їм напевне доведеться повертатись. І всю дорогу тягти на собі Семена. Можливо, й Сатомі теж. Левко несвідомо стиснув сорочку на грудях Семена. Чому? Чому Семен? Якби ногу зламав американець, вони б його за…

«Чорт, про що я думаю?!» — осмикнув сам себе Левко. Він швидко закліпав очима, стараючись не дивитися на мулата і японку, женучи геть із голови зловорожий туман.

— Ні… Господи… ні! Тепер ми здохнемо тут… — хлипав росіянин. — Су-у-у-к-а-а-а! Ми не зможемо дійти назад!

— Заспокойся, — Левко відпустив сорочку, — ми виберемося, — на жаль, у словах не було ні впевненості, ні заспокійливої рішучості. Він не знав, що робити.

— Заспокойся?! — верескнув Ґрем. — Глянь на це, кретине! Ще хвилину тому ми були по коліна в лайні, а тепер вгрузли по самісінькі яйця та продовжуємо занурюватись, і до всього довкола немає жодної грьобаної трісочки, за яку ми могли б ухопитись!

Левко хрипко дихав і тупився під ноги. Бісів америкос має рацію. Вони вляпались.

Сатомі встала та підійшла до Семена. Ґрем спробував затримати її, та дівчина жестом показала, що з нею все гаразд. Тримаючи долоню біля рота, зиркнула на ногу.

— Йому треба вправити кістку, — з акцентом промовила вона, — а потім накласти шину. Інакше кістка прорве м’язи, й він спливе кров’ю ще до заходу сонця.

Лео глянув на неї так, наче бачив уперше.

Сьома засопів і, впершись підборіддям у груди, злякано дивився на зламану кінцівку.

— Ні, — замотав він головою. — Ні, ні, ні! Не торкайся мене! Краще здохнути.

Підсунувся Ґрем. У його вусі досі стирчала, неначе якась дикунська сережка, колючка. З ран на обличчі сочилася кров.

— Триматимеш його за плечі, — наказав йому Левко. — Я знерухомлю кістки тазу, — а тоді кинув погляд на дівчину. — Зможеш?

Японка зблідла. Не прибираючи долоні від губів, кілька разів швидко кивнула.

— Не чіпайте мене, — зашипів росіянин. — Не смійте!

— Давай, — скомандував Лео.

Американець скорився механічно, не замислюючись над тим, що робить. Поклав руки на плечі Сьоми й силоміць уклав хлопця на землю. Для певності тримав голову росіянина коліньми. Семен несамовито брикався здоровою ногою. Українець переступив через хлопця та наліг на ногу.

— Ні-і-і!

— Швидко.

Сатомі стала навколішки. Правою рукою натиснула на Семенове коліно. Глибоко вдихнула, після чого безжальним ривком перемістила викручену частину ноги в нормальне положення.

Тобто спробувала перемістити.

— А-а-а-а-а-а-а-г-р-р-р!!! — Сьома нелюдськи загарчав і вигнувся дугою, ніби крізь нього пустили електричний струм. Очі закотились. Він кричав так, що японка відсахнулася, перекинулася на спину та поповзом спробувала відсунутися. Левко силкувався втримати ноги товариша на місці.

Ураз Семен затих — вирубився. Левко послабив натиск, Ґрем відпустив плечі.

— Що з ним? Він помер? — забелькотіла дівчина.

Українець приклав указівний палець до шиї, знайшов артерію. Серце билося слабко, та рівномірно.

— Утратив свідомість.

— А що з ногою? — Сатомі не мала сил подивитися на кінцівку ще раз.

— Краще.

Стопа однаково стирчала неприродно. Проте гомілка вирівнялась, а основне — зникла ота страхітлива гулька на передньому гомілковому м’язі. Кістка сховалась.

— Тепер треба чимось зафіксувати, — сказав Левко.

— А раптом там внутрішня кровотеча? — припустив Ґрем.

— Не знаю…

— Ти вмієш накладати шину?

— Я не знаю, Ґреме! — люто огризнувся українець. — Я вперше в житті бачу людину зі зламаною кінцівкою!

Левко відповз, затулив лице руками та замружився. Провів долонями по обличчю вниз; спинив під щелепою, обхопивши шию. Тепер сидів, упершись ліктями в коліна, піднявши лице до неба. Повільно розплющив очі. Небесний купол був чистим, але не блакитним. Він не палахкотів приязною синню. Був блідим, якимось сивим, вицвілим. Ґрем і Сатомі німували. Атмосфера пропарювалась, із озера тягнуло солодкавими випарами. «Це повітря отруєне, — подумав Левко, — а нетрища прокляті. Атаучі мав рацію: ми всі здохнемо. Ми забрели надто далеко, й демони не відпустять нас назад… А перед тим, як здохнути, збожеволіємо. І заради чого?! Заради якихось руїн — довбаної кучугури каменів із фотографії бездарного художника».

Хлопець хрипко розсміявся. Японка косо зиркнула на нього та несамохіть відповзла далі.

Небо зовсім втрачало колір, розжарюючись до сліпучого-білого. Зненацька Левко насторожився. Над головою не було хмар, не було навіть туманної поволоки, та він чомусь не відчував жару від сонця. Хлопець телющився просто в розпаленілу білість, проте в очах не пекло. Не було того приголомшливого ефекту від навали теплого сяйва, котре огорнуло його, щойно він вискочив із нетрів і побачив озеро. Він сидів у тіні.

Українець роззирнувся. Вони знаходилися на відкритій галявині, та… водночас у затінку від чогось.

І знову — дежа-вю. Він був тут. Так. Чи ні?

Це неможливо…

Що за чорт?!

Було щось неправильне в розташуванні тіней біля озера. Лео довго не помічав цього, бо після стількох днів під покровом тропічного лісу (куди світло не проникало, а якщо й пробивалося, то тільки розсіяне, нездатне породжувати тіні) мозок відвик від правильного геометричного розподілу світла й тіней. Хлопець підвівся. За місцем, де він знайшов Сатомі, тяглася смуга високого очерету, що заступав озеро й те, що за ним. Розгрібаючи руками цупкі стебла, українець узявся продиратися до водойми. Крок, другий, третій… Під кедами захлюпала вода. Очерет став щільнішим, лиховісно заскрипів, не піддаючись. Левко не відступав. Вода сягнула колін, у кеди поліз глинистий намул, а тоді… очерет скінчився.

Лео стояв по коліна в теплій воді й, не змигуючи, дивився перед себе. Протилежний берег прямовисно злітав у небо. Вертикальний схил сягав у висоту п’ятнадцяти метрів і був рясно вкритий рослинністю. Лео посунувся ще на крок уперед, не вірячи власним очам. Щелепа відвисла. Крізь діри в зелені проглядалися частини кам’яної стіни, що повторювала мури Саксайуамана: прямі лінії, заокруглені кути, ідеально припасовані одна до однієї грані. Все абсолютно таке саме, за винятком одного: брили були у стократ більші за й без того немалі камені Саксайуамана.

Хлопець повів очима вгору, всюди споглядаючи одне й те саме: колосальні, майстерно оброблені моноліти. Це не схил пагорба. І не спад урвища. Перед ним — стіна.

Нагорі стіна обривалася рівною горизонтальною крайкою. Левко не так побачив, як інтуїтивно осягнув, що це лише перший виступ. Над ним здіймається ще один, а далі — ще й ще. Українець стояв надто близько, через що не міг їх бачити, проте припускав, що саме верхні виступи муру, котрий налічує десятки метрів у висоту, заступали сонце. Те, що він сприйняв за улоговину з продовгуватим озером, насправді виявилося ровом перед височенною кам’яною твердинею. Їхньою Твердинею.

Іззаду захлюпало. З очерету вийшла Сатомі.

— Що тут? — почала вона й затнулася. — Ой…

Левко проігнорував її.

Зацікавлений, до них пробрався Ґрем. Американець вистромився з очерету й завмер, не насмілюючись іти далі. Всі троє стояли шоковані, викинувши з голів усе, крім руїн.

— Це те, що я думаю? — перервав мовчанку Ґрем.

Українець ворухнувся. Запустив пальці у відросле волосся та зімкнув їх на потилиці.

— Знайшли… — сказав він.

На більше йому не вистачило сил.

LXXVII

Коли Семен отямився, хлопці зафіксували йому ногу (Ґрем подер на шмаття свою сорочку, її використали замість бинтів, а Левко відшукав більш-менш рівну гілляку) й потягли його до табору.

Добиралися більше ніж годину. Одного разу на початку шляху Сьома втратив свідомість: кожен порух чи випадковий доторк до ноги спричиняв вибух болю, від якого спирало легені та спинялося серце. Решту часу Ґрем і Лео несли товариша на плечах.

Був майже полудень, коли хлопці повернулися до бівуаку. Стараючись, щоби Сатомі нічого не запідозрила, Левко обійшов по периметру табір, зазирнув під кожен кущ, проте не виявив слідів чиєїсь присутності. Поки їх не було, до наплічників і намету ніхто не торкався.

Передусім вирішили подбати про Семена. Лео підшукав нову палицю для фіксації ноги; Сатомі підготувала компрес і дала хлопцеві відразу три знеболювальні таблетки. Семен, не глянувши, проковтнув усі. Доки японка перебинтовувала ногу, Левко вистругав костур: вирубав довгу гілляку з V-подібним роздвоєнням на кінці, пообрізав і відшліфував, після чого перевірив палицю на міцність. Насамкінець обмотав роздвоєння на кінці однією зі своїх футболок, щоб росіянинові було зручно спиратися. Краї підкладки зафіксував скотчем.

Нова шина вийшла значно кращою за попередню, тимчасову: вона повністю знерухомила зламану гомілкову кістку. Нижній кінець примотаної до ноги палиці підв’язали шворкою до пояса на Семенових штанах. У такий спосіб Сьома втримував травмовану ногу в напівзігнутому положенні. Ні Левко, ні Сатомі не знали, чи можна так, але з напівзігнутою ногою Сьома міг сяк-так пересуватися, спираючись на костур і не черкаючи ступнею по землі. Щоправда, таке пристосування заважало росіянинові продиратися крізь джунглі — йому вдавалося шкутильгати лише на відносно рівних і вільних від заростей ділянках. І це означало одне: незалежно від того, що хлопці надумають, Сьома залишається у джунглях.

Приємне, профільтроване зеленню світло та дрімотний спокій розімлілого на сонці лісу помалу заспокоювали нерви. Певна річ, хлопці не могли позбутися думок про чорношкірого, проте шокове напруження минуло, відкривши шлях для інших почуттів, першим із яких був голод. Закінчивши перев’язку, Левко згадав, що від учорашнього вечора нічого не їв.

— Треба підкріпитись.

Ґрем кивнув і взявся чаклувати над вогнищем. Хвилин за десять закипів чай. Хлопці й дівчина поснідали сухими крекерами та шматками в’яленого бекону, заїдаючи це все курагою. Потім пили чай. Сиділи мовчки. Лише вряди-годи тишу розтинало чиєсь гучне сьорбання чи тонке, майже беззвучне зітхання. Знеболювальне почало діяти, й Семен розслабився; блідість стекла з його обличчя, щоки порожевіли.

— Що сталося вночі? — перервала мовчанку Сатомі. Хлопці переглянулися, проте, схоже, ніхто не мав наміру розказувати. — Як я опинилась у кущах за кілька кілометрів від табору?..

— Ти реально нічого не пам’ятаєш? — запитав Левко.

— Я отямилась на Ґремових руках за хвилину до того, як Сем звалився зі схилу.

Левко з Ґремом одночасно подивились один на одного. Наїжачились.

— А вчорашній вечір?

Сатомі на мить пожалкувала.

— Вечір? Я… ну… пам’ятаю, що трапилося… між вами. Але потім ми лягли спати, а ти із Семом лишився сидіти біля вогнища…

У психіатрії явище, коли травматичні спогади витравлюються зі свідомості, має назву «синдром уникання». Реальність виявляється такою кошмарною, що свідомість відмовляється її сприймати. Уникання буває таким тотальним, що з пам’яті стирається доступ не лише до ситуації, що спричинила травму, але й до всього, що з нею пов’язане.

— Ми теж незабаром лягли, — Левко поквапився закрити тему, — а посеред ночі прокинулися через дивний шум біля табору. — Розповідаючи, хлопець уважно вдивлявся в лице дівчини; він хотів і водночас не хотів, щоб вона згадувала. — Ти злякалась і побігла в джунглі.

Сатомі скулилась. Упродовж минулих дванадцяти годин так багато всього сталося: Ґрем посварився з Левком, Левко зненавидів усіх, уночі на них щось напало, а потім вони знайшли Паїтіті. Ці події викликали неймовірне сум’яття, породжуючи бурю суперечливих і різних за амплітудою відчуттів. Дівчина просто не знала, за що в голові зачепитись.

— Ось так: просто взяла й побігла? — обличчя японки недовірливо витяглось. — Чому я не лишилася з вами? — вона зазирала співрозмовникам в очі; хлопці їх відводили. — Що такого я побачила, щоби дременути посеред ночі в хащі?

— Сатомі, — обірвав Левко. — Яка різниця, що побачила? Зараз важливо вирішити, що робити далі.

Усі крадькома кидали погляди на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.

— Він має рацію, — мовив американець. — Нічні події в минулому. Нам треба придумати, як вигрібати звідси… Отож, що маємо?

— Ми відшукали Паїтіті, — злетіло з Левкового язика.

— Чудово, бадді! — саркастично пирхнув мулат.

— А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчавши, додав: — Іти я не зможу, — в голосі не вчувалося відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. Їхні рішення більше не мають значення. На так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей час.

— Може, змайструємо волока та будемо тягнути його? Найважливіше — це дійти до човна, — сказав Ґрем.

— Ідіотство! — спересердя Левко сплюнув. — Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, крізь які нетрі ми продиралися? Ми не зможемо ні тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нереально!

— Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взагалі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!

— Угамуйтеся! — замахала руками Сатомі.

Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше.

— Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти із цього лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається із Сьомою в джунглях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються річкою на човні та повертаються з підмогою.

Запала напружена мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи викладений план якомога далі в майбутнє. І нічого хорошого в тому майбутньому не було. Не факт, що тим, хто зостанеться, вистачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, бо наразі GPS-навігатор не працює, точні координати невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати пошукову групу, тому що Перу — це не Швеція чи Німеччина. Та найважливіше — зважаючи на останні події, залишенців уже може не бути серед живих, коли по них прийдуть… План уміщував забагато «але» та ще більше «якщо», проте ніхто не відважився озвучити їх.

— Згода, — опустивши очі, мовив американець. — Хто залишиться із Семом?

— Лишайся ти, — попросив українець.

Ґрем пронизав Левка лютим поглядом і поволі, наче бик, похитав з боку в бік головою.

— Ні.

Нова проблема. Сатомі лишитися не могла, їй буде важко доглядати за Семеном, крім того, з огляду на мізерні шанси на успіх було неетично кидати у джунглях дівчину. Левко не міг лишитись, адже мав найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Отже, вирушити по допомогу мусять Левко та Сатомі. Українець разом із японкою.

— Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитись.

— Ти впевнений, що знайдеш дорогу до човна? — запитав Левко, краєм ока зиркаючи на Семена.

Мулат сердито засопів. Сьома не зронив жодного слова, відсторонено спостерігаючи за друзями.

— Ти усвідомлюєш, що через власний егоїзм ставиш під загрозу наші життя? Якщо ти не надибаєш човен, нам усім кінець!

— Хто б говорив тут про егоїзм!

Левко скреготнув зубами та скубнув росіянина.

— Сьомо, не мовчи. Скажи йому!

— Це вже не має значення… — Сьома вимовляв слова так, як ніби перемелював у роті купу битого скла.

— Тобто?

— Пішли до Паїтіті.

Кількасекундна пауза.

— Що?

Росіянин байдуже обдивився товаришів. Він не мав наміру їм що-небудь пояснювати. Вони не зрозуміють. Або зрозуміють, але занадто пізно. Він, як завше, був на крок попереду них.

— Я хочу, щоб ми пішли до Твердині, що її знайшли сьогодні вранці.

Левко повернувся до Сатомі.

— Ти що йому за таблетки дала?

— Знеболювальне.

— Часом не те, що п’єш у критичні дні?

Японка показала українцеві середній палець.

— Ти мене геть за дурепу маєш?

Сьома зітхнув. Спробувати пояснити? Ні, надто довго. І він вирішив підіграти.

— Нехай ідуть Ґрем і Сатомі. Вони впораються, Лео. Та перед тим я хочу, щоб ми всі разом перетягли намет і решту провіанту до Паїтіті. Там є відкриті галявини, є вода. Ми з Лео облаштуємо табір і чекатимемо на вас попід стінами.

LXXVIII

12 серпня 2012, 12:43 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Сьома шкандибав, однією рукою спираючись на костур, другою тримаючись за Левка. За сорок метрів попереду Ґрем і Сатомі розчищали шлях. Вони ж тягнули на собі складений намет і більшість спорядження.

— Чому ти не переконав його? Це самовбивство! — хекаючи й обливаючись потом, бурчав українець. — Він уночі підтертися не може, бо не здатен знайти дірку в своїй задниці, а ти хочеш, щоб він вибрався з лісу та відшукав човен!

— Це вже не має значення.

— Не розумію.

— Ти справді хочеш почути відповідь на своє запитання?

Левко помалу здогадувався, до чого хилить його товариш.

— Чувак, ти лякаєш мене.

— Лякаю? Попустися, Лео. Зараз не мене треба боятися… не мене…

LXXIX

12 серпня 2012, 13:02 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Що ближчими ставали руїни, то більша нетерплячка підстьобувала хлопців. Мимоволі вони пришвидшували крок, і тільки стогони Семена примушували збавляти темп.

Коли ліс розступився й вони вдруге в житті побачили Твердиню, їх охопила справжня гарячка. Цього разу загін вийшов до руїн із північного боку, де хащі були не такими густими й цитадель лежала наче на долоні. Як і припускав Левко, Паїтіті складалося з багатьох рівнів. Він нарахував сім. Перший, найбільший, сягав у висоту від п’ятнадцяти до двадцяти метрів; де-не-де зі стіни нижнього майданчика випирали п’ятикутні виступи, що у верхній частині мали вузькі вертикальні прорізи, схожі на бійниці для велетнів. Кожен із решти був заввишки із десять метрів, і тільки найвищий, сьомий, рівень здіймався на три чи чотири метри. Як міг судити Левко, рівні в плані не були еквідистантними, тобто кожен наступний не повторював точно периметр попереднього. Подекуди пристінки верхньої платформи відступали від крайки нижньої, утворюючи акуратні тераси полігональної форми. На двох таких терасах зяяли чималі отвори входів углиб твердині.

По-собачому висолопивши язики, хлопці витріщалися на грандіозну споруду.

— Фу-у-у-х… Повірити не можу, — ошелешено пробелькотів Ґрем.

Навіть Семен забув про біль у нозі. У його допитливій макітрі невгомонними зміями закрутилися тисячі запитань. Звідки в переважно рівнинному тропічному лісі, від якого до найближчих гір сотні кілометрів, узялися монолітні гранітні блоки вагою більше ніж тисячі тонн? Як їх транспортували? За допомогою яких інструментів обробляли? Як витягли на найвищі рівні? Хто це робив? Для чого? Вражала не так висота, як об’єм споруди. За розмірами вона відчутно переважала й піраміду Хеопса в Єгипті, й піраміду Сонця в Теотіуакані.

— Неймовірно, — американець усміхнувся, по-дитячому тицяючи пальцем у руїни, — Саксайуаман порівняно з оцим — однаково що вігвам на тлі Уілліс-тауер[97].

— Ви думаєте, це Паїтіті? — склавши долоні та притуливши їх до губів, спитав Левко.

— А ти сумніваєшся? — скоса глипнув на нього Сьома.

— Сьомо, глянь: он ті брили в зовнішньому мурі, вони більші за моноліти Баальбека[98].

Із півночі на певній відстані від основної твердині тягнулася лінія мегалітів, формуючи зовнішню огорожу. Стіни основної споруди де-не-де затягувала зелень, через що було важко оцінити на око габарити каменів: незрозуміло, де закінчується один і де починається інший. Зате зовнішній мур був чистим. Брили в ньому мали форму паралелепіпедів із основою 7×7 метрів і завдовжки метрів тридцять. Вони чіпко дотикались основами, проте подекуди у блоках було висічено проходи, через що рядок мегалітів нагадував абияк складені Г-подібні фігурки з тетріса.

— Ага.

— Скільки в них?

Семен прикинув: основа — приблизно 50 м², довжина — 30 м, отже, об’єм — 1500 кубів. За густини граніту 2,5…2,7 тонни на кубічний метр це дасть…

— Орієнтовно 4000 тонн. Кожен.

Левко присвиснув.

— Здуріти…

— Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.

Приблизно посередині між 2-м і 3-м рівнями повзуча рослинність, що вкривала нижню частину мурів, закінчувалась. Вище йшли голі стіни — за винятком невеликих гайків там, де крайка нижнього рівня значно відступала від початку стіни верхнього, утворюючи тераси. В одному місці Сьома помітив самотнє дерево, що, здавалося, стирчало із прямовисної стіни. Великі жовті квітки рясно обсипали крону. Дерево виглядало знайомим. «Бруґмансія?» — спливло в його голові.

Хлопці похмуро озирали Твердиню. Несподівано виявилося, що їхні жертви мають сенс. Паїтіті існує! Голодні, обдерті та виснажені, з однією зламаною ногою, вони таки знайшли її. Вони зробили те, що не вдавалося десяткам інших експедицій. І ніхто тієї миті не думав, що побачити Паїтіті — це навіть не півсправи; що основне — повернутися назад і розповісти про знахідку.

— Спирайся на мене, — Ґрем підставив Семену плече, — а ти тримай з іншого боку.

Українець обхопив росіянина з лівого боку — той підігнув ноги, — й удвох із мулатом вони знесли хлопця вниз. Сатомі покинула спорядження в лісі та пішла слідом.

Через хвилину друзі спинилися біля проходу в одному з блоків зовнішнього муру. У прорубаний отвір без зусиль могли пройти поряд два слони. Левко облишив Сьому й із роззявленим ротом підступив до моноліту.

— Не вірю власним очам… загублене місто інків, хоча… — хлопець гірко розсміявся. — Які інки? Ґуннар мав рацію, таке не могли збудувати інки. Розумієте, що це означає? — Левко притулив долоні до каменю. Не обертаючись, звертався до товаришів. — Ми зробимо переворот в історії. Тут справді задовго до інків хтось був. Не просто хтось. Цивілізація! І подивіться… — він захлинувся, слів не вистачало, щоб описати хворобливий, недоречний захват. — Це розриває мій мозок. Уявляєте? Сьомо, ти можеш таке уявити? Ми — не вінець творіння. З усіма нашими літаками, айфонами та ядерною зброєю. За тисячі й тисячі років до нас на планеті жила значно більш просунута цивілізація…

— Лео, — тихо покликав Семен.

Українець не реагував, ошелешено водячи руками по гладкій поверхні мегаліту.

— Чуваки, ми станемо знаменитими…

— Лео! — гукнув Ґрем.

Нуль реакції. Левко стояв до них спиною, абсолютно поглинутий руїнами.

І лише коли Сатомі істерично прокричала:

— Лео!!! — хлопець обернувся. І усвідомив, що зазирає просто в дульний отвір АКМ, модернізованого автомата Калашникова[99]. Характерна скошена цівка легенько тремтіла за сантиметр від його носа — так близько, що він уловлював легкий запах зброярського мастила та різкіший дух порохових газів. Із-понад мушки витріщалося перуанське обличчя: кругле, смагляве, з опуклими вилицями та високими дугами брів.

Сюрпри-и-и-з!

Левко не став зчіплятись очима з чоловіком і глянув праворуч. Одразу троє тримали під прицілом Ґрема Келлі, встромивши дула автоматів йому межи лопаток. Ще один за шию притримував Сатомі. Зважаючи на забинтовану ногу, в Сьому ніхто не цілився, хоча біля росіянина також стояло двоє перуанців.

Левко сказав:

— О’кей, — і почав поволі піднімати руки. Дурнуватий жест, ніхто його не просив, але він мусив якось показати, що не має на думці опиратись.

Перуанець, який наставив на нього АКМ, щось прокричав іспанською, відхилився та з розмаху вгатив його прикладом по обличчю. Левкова щелепа зсунулася далеко вбік, а перед очима застрибали пульсуючі малинові кружальця. Останнє, що він устиг осмислити, перед тим, як червоні плями розрослись у суцільне непроникне тло й стали чорними, — на нападниках був європейський одяг і химерні браслети, на яких ритмічно блимали сині лампочки.

Свого зіткнення із землю Левко вже не відчув.