Твердиня

CLXIX

24 серпня 2012, 06:47 (UTC -5)

Паїтіті

«228».

Сьома сів так різко, що мусив виставити руки, щоб не скотитися з матраца.

— О Боже… — прошепотів він, і вірячи й не вірячи тому, що пережив уві сні за мить до пробудження. — Не може бути…

У нозі пульсував жар, під час рухів стегном узагалі здавалося, наче у м’яз устромили розжарену до білого кочергу, страшенно хотілося пити, хотілося знеболювальних пігулок чи… героїну, проте всі ці почуття були ніби затушовані, проступали мовби крізь целофан, і Сьома міг із ними миритися. Набагато гіршим видавався післясмак сновидіння. А наснилося, що він…

сидить у батьковому котеджі на півдні Франції, із відчиненого (вітер гойдає фіранки) ліворуч од нього вікна відкривається дивовижний вигляд на гори. Він тупиться у телевізор. Йому не подобається те, що бачить, він перемикає канал, раз, удруге, втретє, й усе марно, бо скрізь показують одне й те саме — екстрений випуск новин. Зрештою він кидає пульт на диван, намагаючись відмежуватися від зображень, що мигтять у телевізорі, проте мозок хоч-не-хоч усотує інформацію з «ящика». На екрані виникає велетенський авіалайнер: білий корпус, гострий ніс, синьо-червоні навскісні смуги на горизонтальному стабілізаторі. Сьома розуміє, що лайнер належить «Air France». Картинка не статична, проте літак не рухається — камера «повзе» над фотографією. У лівому нижньому куті телевізора ріже очі крикливий червоний напис «BREAKING NEWS», одразу за яким іде фраза, набрана меншим кеглем: «Air France Flight 447 disappears over Atlantic»[174]. У правому нижньому куті стоїть дата — 1 червня 2009. І настороженим, немовби придавленим голосом дикторка за кадром промовляє:

— …очікуваний час прибуття рейсу 447 в аеропорт Шарля де Голля 9:10 ранку. Зараз 12:47, лайнер не з’явився. Уламків не знайдено. З оперативного штабу, який засідає в одному з терміналів, надійшла інформація, що востаннє пілоти виходили на зв’язок із бразильським диспетчером о 2:10, перебуваючи над Атлантикою приблизно посередині між узбережжям Бразилії та Сенегалом. На борту літака знаходилося 216 пасажирів і 12 членів екіпажу. З кожною хвилиною шанси на те, що хтось із 228 людей вижив, катастрофічно зменшуються…

228 людей…

Сьома гикнув від несподіванки й переляку.

1 червня 2009 року в Атлантичний океан упав літак із 228-ма людьми на борту. Семен не міг пригадати, чи справді почув про це, сидячи у вітальні батькового будинку (вірогідно то антураж, зітканий підсвідомістю), проте не сумнівався, що чисельність пасажирів, дата й голос дикторки були справжніми (про зникнення рейсу 447 трубили більше як два тижні і на французьких, і на світових телеканалах). То була найбільша катастрофа не лише від моменту заснування «Air France», але й за всю історію французької авіації. Голос, кадри з літаком, напис «BREAKING NEWS» і дата йому не наснилися — він пригадав їх уві сні.

Минуло трохи часу, й хлопець заспокоївся.

«Маячня. Цього не може бути. Звідки цивілізація, що існувала тисячі, можливо, десятки тисяч років тому в світі, де не було не те що літаків, а навіть коліс, могла дізнатися про катастрофу збудованого 2005 року лайнера? Зрештою, що в тій катастрофі особливого? Рейс 447 — не перший літак, що валився з небес, спровадивши на той світ кілька сотень життів, — Сьома відкинувся на лікті. — Це навіть не збіг, число 228 — надто просте, це не π, не константа е, воно може позначати будь-що: 228 лам, 228 платників податків, 228 одиниць-маси-в-цивілізації-Паїтіті… Дідько, я навіть не певен, чи правильно розкодував дату!»

Попри це, поновити самовладання повністю не вдалося. Щось муляло, не відпускаючи думку про 228 загиблих із рейсу AF447. Невдовзі Семен зрозумів, у чому причина.

«Рік… — зметикнув він. — Хай яким безглуздим здається припущення, воно дає змогу зачепитися за рік. А там… — він згадав, як занотовує рядки символів зі стін Чорної кімнати, — там були інші записи.»

Подумки підсміюючись із себе, хлопець потягнувся крізь пітьму до свого рюкзака та навпомацки відшукав блокнот. Узяв до рук.

Налобника не було, а лампу вмикати не хотілося, щоб не побудити хлопців і дівчину, тому Сьома, намагаючись не звертати уваги, як скипає в нозі біль, поліз у коридор. Млявого світла вистачало, і росіянин розгорнув записник на сторінці із записом, де в п’ятій колонці стояло число 228.

Він згадав першу розкодовану дату: 12 січня 3651 року.

«Якщо припустити… чорт! це дурниця, та гаразд… якщо припустити, що 3650 рік із календаря цивілізації Паїтіті — той, біля якого стоїть число 228, — відповідає 2009 року н. е. григоріанського календаря, то… — Сьома швидко вирахував різницю — 1641 рік: — …то 3651-й буде 2010-м».

12 січня 2010-го…

І що? Нічого. Росіянин не пригадував, щоб того дня[175] сталося щось жахливе.

Наступний рядок — третій знизу. 3–2 — 7 — 3645. Семен мусив напружитися, щоб пригадати, як переганяти дату в сучасний формат. Сімка у третій колонці вказує на сьомий місяць календаря Паїтіті. Двійка в другому стовпчикові позначає другий тиждень сьомого місяця, а трійка в першому — третій день другого тижня. Разом — 6 × 45 + 8 × 1 + 3 — усе склало 281-ий день від початку «паїтянського» року. Хлопець додав до отриманого числа 79, одержав 360.

— Це могло бути 25 або 26 грудня, — ледь чутно видав Сьома. Поглянув на число, що позначало рік, 3645, відняв від нього 1641: — 2004-й. Високосний. Отже, 26 грудня 2004-го.

«Ну?» — подумки запитав сам у себе.

Відповідь була, як і попереднього разу: нічого.

Хоча… 26 грудня 2004 року…

Сьома відчув, як заворушилось і стало сторч волосся, наче хтось провів над головою наелектризованим предметом. Він підібгав губи й секунд двадцять не дихав. Бо знав цю дату.

26 грудня 2004-го на узбережжя Індонезії налетіло цунамі, що забрало тисячі життів. Хлопець пам’ятав той день, бо в убивчих хвилях загинула його однокласниця Карла Лукас, наполовину фламандка, наполовину алжирка, чия сім’я вирішила провести різдвяні канікули в Індонезії. Сьома був закоханий у неї по вуха. Карла стала його першим великим коханням, і, попри невзаємність почуття, смерть дівчини вибила його з колії на місяць.

«Не може бути… — втретє впродовж ранку повторив росіянин. — Я сплю… я марю… я…»

На сторінці залишався найвищий рядок: 8–5 — 4 — 3642. Восьмий день п’ятого тижня четвертого місяця 3642 року. Семен підрахував: 3 місяці по 45 днів… це 135 днів… 4 повні тижні… ще 32 дні… плюс 8 днів 5-го тижня… разом — 175». До 175 він додав 79 і отримав 254.

254-й день року за григоріанським календарем.

Склавши докупи кількість днів із січня до серпня, Сьома одержав число 243. Тобто 254-й день року — це 11 вересня. Потому від 3642 він відняв 1641 і… блокнот випав із його рук.

2001.

Восьмий день п’ятого тижня четвертого місяця 3642 року за календарем цивілізації Паїтіті — це 11 вересня 2001 року за григоріанським календарем. А 2977, число, що стояло після року (Семен більше не сумнівався в цьому), відповідає чисельності жертв терактів у Нью-Йорку й Пентагоні.

Довгі п’ять хвилин росіянин не ворушився, не розтуляв рота й ні про що не думав, боячись, що варто видати звук, і довбешку рознесе вибухом. Згодом притомні думки почали повертатись.

«Це якийсь жарт? Може, Джейсон видовбав ті дати… всі ті дати… Але для чого?»

Сьома посидів хвилину нерухомо, після чого, не зважаючи, що може розбудити Левка, Ґрема чи Сатомі, залетів до «нори», схопив ліхтар, блокнот і ручку, всівся в електричне крісло та помчав коридорами вниз до Чорної кімнати. Він усвідомив, що дати — це не вибрик, не черговий коник Джейсона. Безглуздо вкривати письменами сотні квадратних метрів каменів у кімнаті глибоко під землею, а потім ховати цю кімнату за броньованими дверима, бажаючи просто позбиткуватися з нікчемного студента. Чорна кімната справжня.

А ще він осягнув, що записів багато, і що розшифровані ним дати далеко не останні, і серед сонмища інших, тих, котрі поки що лишилися поза увагою, безумовно знайдуться такі, де цифра в колонці «рік» буде більшою за 3653.

Дати, що дають змогу зазирнути за 2012-й…

CLXX

Біля металевих дверей Сьома завмер, вирішивши, що забув ключа.

На щастя, він помилився: на ньому були якраз ті шорти, в кишені яких лежав ключ від Чорної кімнати.

Хлопець відкинув замок, відхилив важенну стулку та протиснувся досередини. У грудях засвербіло. Він увімкнув ліхтар і обдивився стіни, наче боявся, що записи раптово щезнуть. Глянув углиб кімнати, де за темрявою зачаїлася роздовбана підлога та діра, що тягнулась із бозна-якої глибини. Скажена думка засіла в мозку: «А раптом звідти щось вилізе?» Хлопець мотнув головою та поставив візок так, щоб не бачити місця, де знаходивсь отвір. Потім дістав блокнот, ручку й заходився записувати все — усе, що бачив, починаючи від найвищих рядків, куди досягало світло, й помалу спускаючись додолу.

Семен заповнив дрібним шрифтом сторінку, перегорнув її та списав знаками ще півсторінки, коли ліхтар тихенько дзизнув, заблимав і, поморгавши секунд шість, погас. Тієї самої миті Сьома почув за спиною шепіт…

(…аш-ш-г-х-х-р… ро-хо-ш-ш-р-р-р-а-а-а-ах… ш-ш-шекхр…)

…і відчув, як щось сухе й холодне торкнулося його шиї.

CLXXI

Росіянин заверещав. Закричав як ніколи в житті, бо осягнув: хай там що лапнуло його за шию, воно було неживе, більш мертве, ніж стіни, що його оточували, ніж навіть чорнота, з якої та нечисть піднялась.

І шепіт. Якби Семен розрізнив хоч слово, він би вирішив, що галюцинує, тож не злякався б так. Можливо, навіть озирнувся б. Але шепіт був незнайомим — рваним і сухим, — не схожим на жодну з відомих хлопцеві земних мов. Він часом виливався в утробне гарчання.

Очі вилазили з орбіт, але Сьома не бачив нічого, крім попелястої смужки, на півтону світлішої за довколишню пітьму, в тому місці, де знаходився вхід до зали.

«Господи, допоможи мені…»

(…аш-ш-г-х-х-р…)

Покинувши згаслий світильник, не обертаючись, Сьома витиснув до упору ручку газу, думаючи про одне: якнайшвидше вшитися з Чорної кімнати.

(…бо якщо щось трапиться — я не встигну тебе витягти…)

Протискаючись у нешироку щілину між стулками воріт, електричний візок зачепився заднім колесом за торець лівої стулки. Сьома наліг на ручку газу з такою силою, що міг її зламати, електромотор надривно загудів, але крісло не зсунулось і на сантиметр. Спину обсипало мурашками, ноги й руки заніміли від жаху. Хлопець зіщулився, очікуючи, що потвора з пітьми дістане його й цього разу не просто торкнеться, а схопить, зчавить і потягне в чорноту, в дальній кінець кімнати, куди Семен не ризикував зазирати навіть за ввімкненої лампи. Останнім вольовим зусиллям росіянин погамував паніку, примусив себе здати назад, потім, упершись руками у двері, ривком зсунув візок убік і вирвався в коридор. Клацнувши, спрацював датчик і залляв ділянку перед Чорною кімнатою яскравим світлом.

Дверей Сьома не зачиняв. Він знав, що не зможе розвернутись обличчям до того, що підступило до нього в Чорній кімнаті. Він витиснув повний газ і, нахилившись, скерував «iChair» до виходу з підземелля.

Клац! Світло… Клац! Темрява…

Рівномірно дзизкаючи, електричний візок повз коридором нагору. Росіянин витискав із «iChair» усе, на що воно було здатне, та швидкість крісла не перевищувала 5 км/год.

Шепіт стих, щойно Сьома віддалився від воріт на десять метрів.

Діставшись повороту, він дозволив собі спинитись і зиркнути назад.

Нічого — тихо й порожньо. Він у галереї сам.

Справді? Хлопець глянув на руки, що тремтіли, як у неврастеніка. Тоді чого ним так тіпає?

«Примарилося, — зміркував він. — Дожилися… Реально божеволію».

Семен спостерігав за напіввідчиненими дверима Чорної кімнати, що ледь проступали наприкінці коридору. Ніхто не проривався з пітьми, ніхто за ним не гнався.

Клац! Лампа, що освітлювала ту ділянку галереї, де він спинив «iChair», згасла. Сьома здригнувся, опинившись у повній темряві, проте страх минув. Тієї миті він почувався безпечніше, лишаючись невидимим.

Перевівши подих, хлопець обхопив пальцями регулятор газу, готуючись продовжити підйом, коли раптом…

Клац! Увімкнулася лампа, проте не над головою, а в глибині коридору — в найдальшій секції, що біля дверей Чорної кімнати. Сьома вкляк.

Клац! Лампа згасла, коридор поринув у пітьму.

«Раз… два… три… — хлопець рахував удари серця, — чотири… п…»

Клац! Загорілася наступна лампа — друга від входу до зали з датами.

Пауза.

Клац! Знову темрява.

«Що за чорт?» — Сьому затрясло. Навздогін йому від воріт Чорної кімнати рухалася світлова сфера.

Клац! Світло… Клац! Темрява… Ще на одну секцію ближче.

Клац! Світло…

АЛЕ ТАМ НІЧОГО НЕ БУЛО. Світлова сфера насувалася порожньою!

Семен, як паралізований, сидів і спостерігав, як бульбашка світла підкрадається коридором. Несподівано накотилося болісне відчуття безпомічності, наче він у тунелі метро, яким із темряви мчить поїзд, а довкола немає жодної ніші, куди заховатись.

Клац! Світло… Клац! Темрява…

Між ними було чотири темні секції.

Клац!.. Клац!.. Уже три…

Дві…

Одна…

На Сьому війнуло сухим (мертвим!) холодом, і шепіт відновився.

(…аш-ш-г-х-х-р… аш-ш-ш… сла-а-ш-ш-с-с-с…)

Подумавши, скільки ходів і розв’язок відділяє його від поверхні, скільки тонн каміння височить над головою, вперше за весь час у Твердині відчувши щось схоже на напад клаустрофобії, росіянин закричав, закричав іще голосніше, ніж від доторку в Чорній кімнаті.

— Не чіпай мене-е-е!!! — ручка газу до упору, проте два моторчики по 220 Вт кожен нездатні на чудеса; вони швидше вибухнуть від перевантаження, ніж розженуть візок до 7 км/год. — Допоможіть! Рятуйте! — Сьома нагинався вперед, як нібито це могло пришвидшити підйом.

Крісло «iChair», ігноруючи передінфарктний стан свого власника, розмірено сунуло вгору.

CLXXII

Йому вдалося вибратись.

Протягом наступних трьох годин Сьома залишався на терасі, навіть не наближаючись до спуску в лоно Паїтіті, й чекав на Джейсона.

Саме там, на найвищому рівні Твердині, Семен зауважив Амаро за чиїмось ноутбуком і з виразу обличчя здогадався, що пігмей задумує щось лихе. Підкравшись і підглянувши, що конкретно видивляється недоросток, росіянин ледь не збожеволів од розпачу.

Розвернувши інвалідний візок, хлопець помчав до «нори».

CLXXIII

24 серпня 2012, 11:13 (UTC -5)

Паїтіті

— Лео! — гукав Семен. — Ле-е-е-о! — його вигуки розліталися коридором, заглушуючи дзижчання електричного двигуна. І було в них щось таке, що наполохало Левка.

Українець, заклавши руки за голову, розлігся на матраці в «норі». Ґрема й Сатомі не було. Він згадував, де і як святкував попередні Дні Незалежності. Почувши вигуки Сьоми, Левко підвівся та ввімкнув світло.

— Лео! — росіянин увірвався в кімнату, і з першого погляду Лео зрозумів, що справи серйозні. — Як добре, що ти тут, — блідий Семенів лоб покремсали зморшки, під очима висіли темні кола.

— Що трапилося? — намагаючись просочити голос збайдужінням, заговорив Левко. До коліс інвалідного візка прилипли травинки, тож він здогадався, що Семен приїхав із тераси.

Сьома віддихувався. Чотири години тому, тікаючи із підземелля на горішню терасу, він прагнув позбутися того, що йшло за ним від Чорної кімнати, хотів опинитися на вільному просторі, побачити сонце й… не підозрював, що нагорі чекає ще більша халепа.

— Джейсон відбув учора, забравши трьох стрільців. Род зараз на плантаціях, і на Твердині тільки люди Амаро Кіспе.

— Я знаю. І що?

Росіянин замотав головою.

— Неважливо. У мене обмаль часу, — він кинув швидкий погляд у коридор, потому дістав з-за спини пошарпаний блокнот, перегорнув кілька сторінок і показав Левкові таблицю, де під символами цивілізації Паїтіті тяглися їхні арабські відповідники. — Дивись, у них була вісімкова система, лише вісім цифр — від 0 до 7, ось так їх позначали… Ти ж повинен мати поняття, що таке вісімкова система, — зиркнув на українця Семен.

— Ну-у так… — Левко замислився, прикидаючи, чи зможе перевести вісімкове число в десяткове й навпаки. — Гадаю, так. Зможу розібратись.

— Зможеш, я впевнений. А ось тут, — сторінки зашаруділи, — їхній календар.

— Що?

Сьома показав формулу, що описувала розподіл сонячного року на місяці, тижні й дні у цивілізації Паїтіті.

— У них було вісім місяців, у кожному по сорок п’ять днів, і ще п’ять, так би мовити, неврахованих чи непов’язаних днів, розташованих наприкінці року. Кожен місяць… — Семен докладно розтлумачив Левку принцип організації календаря та формат запису дати в Паїтіті. — Вхопив? Зможеш запам’ятати?

— Звідки ти це знаєш? — здивувався українець.

— Знаю! Повір, зараз немає часу на теревені, — росіянин удруге скоса зиркнув на вихід до коридору. Хлопець чекав… ні неправильно… не чекав, а боявся чиєїсь появи.

— Для чого ти це розказуєш мені?

— Лео, будь ласка! — хрипко вигукнув Семен, схудлі руки трусилися, тремтіння передавалося на сторінки записника. — Не гай часу! Не став запитань, просто вислухай мене та спробуй запам’ятати все, що я розповідаю.

Левко стулив рота й кивнув.

— Глянь сюди, — Сьома розгорнув сторінку, заповнену датами, й на ходу перевів кілька відомих йому у формат григоріанського календаря: катастрофа рейсу AF447, індонезійське цунамі, теракти 11 вересня.

На обличчі Левка зринула скептична посмішка.

— Ці записи тобі наснились?

— Ні, — відповів Семен. — Я переписав їх зі стін Чорної кімнати.

— І ти хочеш, щоб я повірив, що якісь аборигени, котрі жили в перуанських джунглях тисячі років тому, спрогнозували день атаки на Пентагон і будівлі всесвітнього торгового центру?

— Так. І не лише дату, але й точну кількість загиблих. Поки сидів на верхній терасі, я розшифрував іще кільканадцять рядків. Тут є 26 квітня 1986-го, 1 вересня 1939-го, 15 квітня 1912-го…

— А що відбулося 15 квітня 1912-го?

— Потонув «Титанік».

Усмішка не сходила з губ українця.

— Ти помилився.

— Тобто? — не зрозумів Сьома.

— На декого бруґмансія діє довше, ніж дві доби.

— Не віриш мені…

— Ти передивився голлівудських фільмів, Сьомо. Пам’ятаєш «Знамення» з Ніколасом Кейджом? Та сама бодяга з цифрами, що передвіщали катастрофи. Стрічка слабенькою вийшла, навіть Кейдж не допоміг, критики порвали її на німецький хрест.

— Але… — Семен не знав, як висловити те, що відчував у Чорній кімнаті, як описати інцидент, що стався сьогодні вранці.

— Джейсон підсміюється з тебе чи… — несподівана здогадка вжалила Левка. — Він дає тобі героїн?

— Байдуже, — Сьома насупився. — Неважливо! Думай, що хочеш, просто візьми ось це, — один за одним він вирвав із записника три аркуші — таблиця відповідників, формула календаря, переписані дати — й упхав у Левкові руки. — Бери їх і тікай. Сьогодні.

Українець сторопів.

— Як?

— На терасі шостого рівня досі лежить мотузка. Злізти по ній на нижчі рівні, далі — на землю, а потім ушиватися джунглями.

— А як же ось це? — Левко струснув браслетом із синьою лампочкою.

Сьома потер лоба.

— Не знаю, та завтра стане пізно. Забирай аркуші, розберешся з ними згодом, і вали.

— Чувак, у тебе геть дах поїхав, — і це була не метафора, Левко справді так вважав.

Семен замотав головою, силоміць заштовхавши аркуші до кишені шортів приятеля.

— Послухай мене. Почуй мене! — він благав. — Я не встигну розповісти достатньо, щоб ти повірив мені. Проте ти мусиш. Джейсона немає, його людей теж, ніхто не захистить нас.

— Захистить від чого?

— Від кого, — поправив Семен. — Від Амаро Кіспе.

— А що з ним?

— У нас проблеми. Вже зараз. Лео, повір мені! Ти ж знаєш, я ніколи нічого не кажу просто…

Цієї миті із коридору долинув галас: вигуки, рубане дихання, тупіт ніг і клацання затворів. Левко витріщився на Сьому, безмовно запитуючи: що таке?

— Пізно… — шепнув росіянин. Кутики очей безвольно опустилися, рот зм’як. Він відкинувся на спинку інвалідного візка, безпомічно сховавши руки між колін.

— Пізно для чого? Що за херня, Сьомо? Що ти наробив?!

— Це не я. Це все ти, Лео…

До «нори» заскочило четверо перуанців. Вони вдерлися усі відразу; перший ударом приклада АКМ у потилицю вибив Сьому з інвалідного крісла. Двоє інших схопили Левка, вклали його обличчям до землі та заламали руки. Не зв’язуючи, вартові потягли хлопців нагору.

CLXXIV

24 серпня 2012, 11:24 (UTC -5)

Паїтіті

Ґрем і Сатомі стояли навколішки в східній частині тераси, навпроти спаленого барака. Перед ними, заклавши ліву руку за пояс, стримів Амаро Кіспе. У правій недоросток тримав велетенський ніж і крутив його лезом, спостерігаючи, як воно зблискує на сонці.

Двоє перуанців, розставивши ноги, стовбичили за спинами мулата і японки, вперши між їхні лопатки стволи автоматів.

Перед хлопцем і дівчиною, ліворуч від Амаро, розташували пластиковий розкладний стіл. Кіспе наказав винести його з-під навісів і встановити перед бранцями. На столі — екраном до пірамід — лежав ноутбук. На невисокий стіл збоку спирався важкий чавунний молот, яким мачігуенга дробили гранітні брили в підземеллі, а біля нього — начищений до блиску автомат АКМ.

Четверо охоронців витягли Левка й Семена на поверхню та заквапилися до Амаро Кіспе. Сьома стогнав, кусаючи губи від болю. Коротун удавав, що не бачить, як наближаються його люди, волочачи попід руки двох студентів.

Перуанці поставили Левка на коліна поряд із Ґремом. Сьома на коліна стати не міг, тому його повалили на бік праворуч японки.

Кіспе нарешті відвів погляд від ножа та зобразив здивування.

— О, аміґос, ви тільки подивіться — сеньйор Лео та сеньйор Сімеон зволили завітати до нас. Як почуваєтесь, хлоп’ята?

Ситуація нагадувала їхній перший день у Паїтіті: те саме місце, майже ті самі пози.

— Щось ви дуже бліді, — спершу Левкові здалося, що Амаро пародіює сивочолого, та згодом він зрозумів, що коротун насправді наслідує Джейсона, копіюючи не лише слова, але й жести.

Сьома застогнав. Сатомі безгучно плакала.

Коротун, піднявши загострене підборіддя, ковзнув поглядом по росіянинові та японці. Він виглядав карикатурною, шаржовою копією Джейсона. Зненацька пігмей різко крутнувся й підступив до Левка.

— Пам’ятаєш свій перший день тут, ґрінґо? — вибалушені очі люто палахкотіли, повіка дриґалась. Амаро водив у повітрі ножем, але замість наганяти жах викликав асоціації з карликуватим дітлахом, що бавиться татовим мисливським ножем. — Скільки ти сказав вас тоді було?

Левко відірвався від споглядання ножа та перевів очі на ноутбук, який стояв на столі за два метри від нього.

— Четверо, — відповів хлопець. — Нас і зараз четверо, Амаро.

«Чи ти гадав, що ми почнемо тут розмножуватись?»

— Це добре, — коротун забрав руки за спину, сховавши ножа. — Бо я теж пригадую, що ти говорив про чотирьох.

Українець приглядався до ноутбука, намагаючись розгадати, для чого Кіспе приволік сюди лептоп, коли раптово побачив дещо, що пропалило нутрощі вогнем.

Із одного з USB-портів стирчала чорна флешка «Kingston Data Traveler».

Його флешка.

За секунду він усе збагнув. Серце немов облицювали кригою, а потім обмотали колючим дротом.

— Хе-хе, — прокректав Амаро. — Щось не так? Що з обличчям, ґрінґо?

Левко скоса глипнув на товаришів, проте ніхто з них, схоже, не розумів, що відбувається.

— Якщо ти стверджуєш, що ви подорожували вчотирьох, — недоросток відступив на два кроки, опинившися біля столу, й лівою рукою повільно розвернув ноутбук монітором до хлопців і дівчини: — то, може, скажеш, хто це такий? — Кіспе постукав кінчиком ножа по м’якій поверхні екрана.

На моніторі була фотографія. Остання, що вони її відзняли перед розставанням із Яном Фідлером. Вони стоять, обнявшись; на задньому плані — не у фокусі — двоповерхова хатина Тора Сандерса; за нею — кудлатий ліс, ледь сповитий вологою імлою. Стоять уп’ятьох. Сьома та Ґрем усміхаються; обличчя Яна Фідлера змучене, проте в очах просвічує радість, він залишає сельву; лице Сатомі нічого не виражає, японка дивиться в об’єктив, витягнувши губи; Левко насуплено зирить убік, думаючи про те, що Сатомі поїде до Пуерто-Мальдонадо з Ґремом, а не з ним.

Уп’ятьох.

Амаро тицяв ножем у Янову голову.

Побачивши знімок, Сатомі скрикнула, а Ґрем низько опустив голову.

Виставивши ножа перед собою, коротун підійшов до Левка.

— Хто це?

Хлопець мовчав, утупившись невидющим поглядом у згарище центрального барака. Якийсь сенс щось відповідати? Їм чотирьом однаково гайки, а промовчавши, він убереже Яна від проблем.

— Ти заснув, ґрінґо? — Кіспе відкопилив губу. — То я тебе… я дуже поб’ю тебе, щоб ти прокинувся, — голос і характерні жести карлик міг зімітувати, а от словник був очевидно бідніший, як у Джейсона. — Відповідай: хто це?

Левко німував.

— О, як… як… — недоросток знову загубив потрібне слово, — …як романтично! — мабуть, він хотів ужити «як героїчно», «як самовіддано», «як по-товариськи» чи щось таке, проте не впорався. — Українець прикриває друга. Ну що ж… — Амаро підібгав губи, із сичанням утягнувши в горло повітря, потому повернувся до стола та по-джейсонівськи театральним жестом скинув ноутбук додолу. Лептоп гепнувся, перекинувся, вперся кришкою в землю.

Пігмей дав знак одному з вартових. Хлопчина схопив Семена, поставив його на ноги і вклав кучмату голову на пластикову поверхню стола. Амаро взяв у ліву руку молот.

«А зараз ти схожий на гномика з “Володаря перснів”», — подумав Левко.

— Будь ласка, не треба… не робіть цього… Амаро, я прошу… — заскиглив росіянин. Йому потрібно було виграти час до прибуття Джейсона.

Кіспе ігнорував його.

— Востаннє запитую, українцю: яке ім’я того, хто стоїть між вами на фотографії біля халупи Сандерса?

Жоден м’яз не ворухнувся на Левковому обличчі. Тієї миті він розглядав молот, ручка якого майже сягала до плеча Амаро, й не зосереджувався на тому, що станеться через секунду.

Пласкоголовий коротун схопив кувалду обома руками, неочікувано легко піднявши її в повітря.

— Ні-і!!! — верескнув Семен. Сатомі затулила рота долонею, Ґрем, вирячившись, звів голову.

Масивний набалдашник описав дугу й опустився, з огидним хрускотом заїхавши в ліву щоку росіянина. Алюмінієві ніжки підігнулися, поглинувши частину енергії удару, і стіл розвалився. Росіянин опинився на землі.

— Як тобі таке, ґрінґо?! — писклявим голосом загорлав недоросток, витріщаючись на Левка. — Що скажеш тепер?! — останні слова потонули у воланні Семена. Лівий бік його обличчя було жахливо понівечено. Удар молота зламав обидві щелепи, утворивши на місці лівої вилиці страхітливу виїмку. Шкіра щоки у кількох місцях порвалась, оголивши кістку та потрощені зуби. З рота текла, змішуючись зі слиною, кров.

— Не ‘би’айте! Бу’ ‘аска! ‘и ‘о’ите ‘оми’ку, А’аро…

— Яке ім’я п’ятого, українцю?! Я не чую тебе! — його голос деренчав, як поламаний дверний дзвінок. Штани під поясом набухли від збудження.

Левко отупіло мовчав. Амаро Кіспе переставив долоні, міцніше обхопивши держално молота, й почав відводити його за спину.

— ‘і-і-і!!! — захникав Сьома. З рота вилізли закривавлені уламки вибитих зубів. — Не вби’айт’! НЕ ‘БИ’АЙТЕ! НЕ ‘БИ’АЙТ’Е!!! ‘Е ‘БИ’А…

Амаро замахнувся й удруге опустив кувалду на голову росіянина. Цього разу хисткого стола, що прийняв би на себе основну силу удару, не було. Пролунав лячний тріск, уламки черепа полізли крізь шкіру, голова воднораз потоншала вдвічі. Ліве око вилізло з очниці, потягнувши за собою закривавлені шматки мізків. Крик обірвався. Сьома більше не кричав, Сьома відтепер більше не кричатиме, бо його череп луснув, як мильна бульбашка на вітрі, й тільки незагіпсована нога продовжувала тіпатися, підкоряючись хаотичним імпульсам із пораненого мозку.

— Як тобі?! — бризкав слиною Амаро. — Як тобі, ґрінґо?! — молот утретє здійнявся над головою карлика. — Кажи його ім’я, сука! Він знає, де ви зараз?!

Третій удар розкидав рештки черепа по землі. На місці, де ще десять секунд тому лежала хай понівечена, та все ж голова, не лишилося нічого, крім бридкої суміші волосся, мізків, крові та потрощених кісток. Незважаючи на це, Семенова нога досі здригалась.

Левко почув дивні звуки, що вихоплювалися з рота Сатомі, та повернув голову. Японка смикала нижньою щелепою, ніби викинута на берег рибина. Гаряче повітря ходило вгору-вниз стравоходом, не знаходячи сил вихопитися вереском. Карі очі стали завбільшки з невеликі персики.

«Кричи, — подумки наказав їй Левко. — Кричи… Інакше ти збожеволієш».

— Is he dead?[176] — радше сторопіло, ніж налякано спитав Ґрем.

Лео глянув на мулата.

«Що за ідіот? Ти гадаєш, Сьома приліг відпочити?»

— Is he dead? — смикнувшись, повторив американець.

Левко відчув напад нудоти. Він не дивився на Семенове тіло, проте його й без того ледь не вивертало

— IS HE DEAD?!! — заволав Ґрем те саме запитання. Мулат став вириватися. Він зміг підвестись, але двоє перуанців повалили його долілиць, наступивши ногами на спину. Ґрем загрібав пальцями землю, марно намагаючись повзти геть, і безперестану повторював одне й те саме: він мертвий? Сьома більше неживий?

— Чому ти мовчиш?! — Амаро осатанів, але Левко не міг видобути жодного слова. Тепер це не мало значення.

Зненацька пігмей підскочив до японки, схопив її за волосся та кинув на траву. У лівій руці він усе ще тримав закривавлену кувалду, набалдашник волочився по землі, покидаючи по собі сірувато-багряні сліди. Тіло Сатомі стрясалося від безгучних ридань, ноги загрібали по землі й тремтіли. Якоїсь миті Левку здалося, що вони дриґаються так само, як нога мертвого Семена, й він уявив японку без голови.

— Стій! — українця прорвало. — Зупинися! Його ім’я Ян Фідлер! Він із Чехії, і він подорожував із нами! Тільки не займай її!

Амаро відпустив голову дівчини та випростав спину. Маленькі груди часто надимались і опадали. Недоросток переможно щирився, ставши схожим на гієну.

— ХА-ХА-ХА-ХА-А! — заіржав він.

Сатомі нарешті виштовхала повітря з горлянки та розпачливо закричала.

Її крик швидко поглинуло рівномірне чахкання лопатей. Над пірамідою вигулькнув чорний «Колібрі», пролетів по дузі над місцем розправи й став знижуватися навпроти пірамід.

Джейсон повернувся. Майже вчасно.

Майже.

Задерши голову, Амаро посміхнувся та помахав чорним вікнам вертольота. Ліва повіка смикалася, створюючи ілюзію неперервного дружнього підморгування.

Наступні півгодини врізались у мозок Левка так, наче їх випалили паяльником.

CLXXV

24 серпня 2012, 11:44 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман вискочив із «Колібрі» до того, як полози торкнулися тераси. Троє стрільців вистрибнули навздогін. Навіть із відстані тридцяти кроків Лео розгледів, як сіпається лице Джейсона. Віктор Шако, вимкнувши двигун гелікоптера, висковзнув із кабіни та рвонув навперейми босу. Пілот перехопив сивочолого на середині шляху між «Колібрі» та вартовими на чолі з Амаро Кіспе, почав щось доводити Джейсону. Стрільці скупчилися довкола, суплячись, напружено дослухалися до того, що говорить Віктор. Час від часу хтось із них косо позирав на перуанців. Сивочолий не реагував.

Сатомі й Ґрем лежали на траві обличчями до землі. Японка принишкла й не рухалась, волосся затуляло обличчя, через що було неможливо встановити, чи притомна вона. Двоє охоронців утримували мулата, наступивши ногами на спину. Скориставшись тим, що за ним ніхто не спостерігає, Левко встав із колін.

Дивлячись повз Віктора, Джейсон щось проказав — тихо, проте злостиво процідив крізь зуби. Відштовхнувши пілота, він упевнено попрямував до перуанців. Стрільці не відставали. Віктор побіг назад до вертольота. За секунду Левко побачив, що він наздоганяє стільців, стискаючи в руках штурмову гвинтівку.

У повітрі запахло свинцем.

«Семеро проти п’ятьох, — прикинув українець. — АКМ проти M16».

Три лопаті маленького «Колібрі» зробили останній оберт і немічно повисли. На терасі запанувала тиша.

Джейсон Х’юз-Коулман спинився за два кроки від Амаро. Недоросток не відзначався хорошим зором, а тому не розрізняв виразу босового обличчя, аж доки той не став навпроти. Його посмішка зів’яла.

Роджер, Боб і Луїс розташувалися широким півколом позаду Джейсона, так, щоб їх не зняло однією чергою з автомата. Віктор зупинився за спиною сивочолого. Гвинтівка в руках пілота помітно тремтіла.

— Привіт, Амаро, — озвався Джейсон.

— Привіт, Джейсоне, — коротун спробував усміхнутись, але срібний полиск в очах чоловіка навпроти заморозив м’язи його лиця.

Стрільці зберігали перевагу, тримаючи штурмові гвинтівки в руках, готові першої-ліпшої миті відкрити вогонь на ураження. У чотирьох із шести людей Амаро автомат Калашникова висів за спиною, двоє мали АКМи на руках, одначе лиш один вартовий поклав палець на гашетку.

— Розкажеш, що тут сталося, — лінивим, ледь не сонним голосом попросив Джейсон.

— Певна річ, босе, розкажу, — Амаро Кіспе намагався бадьоритись, і поки що йому непогано вдавалося. Поки що він не усвідомлював, що накоїв. — В обід після отруєння, ну, коли згорів оцей барак і ти якраз повернувсь, я надибав у траві біля котеджу USB-флешку, що належала комусь зі студентиків. Знаю, це негарно, та я вирішив з’ясувати, що на ній. Було багато файлів, всі підписані якимись закарлюками, але я…

— Ближче до суті, Амаро, — підхльоснув Джейсон.

— Е, — розгубився пігмей. — О’кей. Зараз ти усе зрозумієш, босе, — він нахилився та підняв із землі ноутбук. На щастя, лептоп після падіння не вимкнувся. — Подивися, що я знайшов, — Амаро показав чоловікові фотографію.

Джейсон не зважав на знімок. Його очі обмацували тіло Сьоми.

— Це ти його?

Недоросток скоса зиркнув на мертвого росіянина й заторохтів:

— Глянь на фотокартку, Джейсоне. Малюків було п’ятеро. Розумієш, що це означає? Десь є шмаркач, який знає, куди прямували наші студентики, і — що вже геть погано — який знає, що вони звідтіля не повернулись.

— Для чого було вбивати? — Джейсон не зводив металевого погляду із бездиханного Семенового тіла.

Кіспе вищирився.

— Хе, Джейсоне, як ти любиш говорити — вимушені заходи. Я ж повинен був дізнатись ім’я п’ятого й таки зміг його витягти. Хлопцеве ім’я…

— Ян Фідлер, — випередив його Х’юз-Коулман.

— О, — вражено роззявив рота пігмей, утямивши, що його головний козир виявився фікцією.

— Я знав про нього від початку.

— Як? — пігмей розгублено і якось по-дитячому ображено закліпав. — Звідки?

— У їхніх речах знайшли бронювання зворотного рейсу. На п’ять прізвищ. Останнє з них було «Jan Fidler». І якби ти виймав голову із задниці, Амаро, перед тим, як нею думати, то здогадався б, що зараз я відлітав, аби вирішити цю проблему.

Несподівано Левко зауважив, що від гелікоптера відокремилася ще одна постать. Хлопець здригнувся, відчуваючи, як стають восковими коліна. То був рудий. Чоловік віддалився на десять кроків від «Колібрі» й застиг, дослухаючись до розмови.

— Для чого було вбивати? — повторив Джейсон.

— Джейсоне, аміґо, не розумію, через що галас. Це ж бранці, чужаки, ми однаково мали намір їх…

— Таки мали, — знову обірвав його сивочолий. — Їх, — він указав пальцем на Лео, Сатомі та Ґрема. — Не його, — перевів палець на тіло Семена.

Амаро набурмосився.

— А тому я повторюю своє запитання: для чого було вбивати саме його? — Джейсон говорив спокійно, та щось проривалось у голосі, якесь притлумлене шипіння, що розкривало лють, яка пожирала його зсередини. Амаро відчув це й утямив, що переборщив. — Чому не янкі? Чому не українця?

— Джейсоне, якщо для тебе це так важливо, я кажу вибач, але не можу зро…

Х’юз-Коулман не слухав коротуна.

— У цього хлопця мізків більше, ніж у всіх твоїх предків, починаючи, ні, не з Адама, і навіть не з мавп, Амаро, починаючи з довбаних одноклітинних організмів, разом узятих. Цей пацан за два тижні розшифрував більше написів, як я особисто й уся моя зграя очкариків, які длубаються в носах у підземеллі, — чоловік спрямував палець під ноги, — за останні шість років… і ти його вбив, Амаро. Я хочу знати, чому?

Джейсон повільно дістав з-за пояса пістолет «Glock», підступив на крок і приставив ствол акурат поміж очей Амаро.

— Я… не… х-хотів… прошу, н-не роби цього…

«Тепер ти знаєш, що відчував Сьома кілька хвилин тому», — зміркував Левко, проте думка вийшла безбарвною, без емоційного відтінку.

Один із вартових — єдиний, хто тримав палець на спусковому гачкові, — притулив автомат до плеча. Двоє людей Амаро також узялися за автомати. Чотири проти чотирьох, якщо не брати до уваги Джейсона, який натиснув стволом на лоб карлика так, що під дулом сформувався блідо-рожевий відбиток. Двоє інших перуанців переминалися з ноги на ногу, не ризикуючи витягувати АКМи з-за спини.

— Джейсоне, — Кіспе опанував себе та розвів руки, демонструючи, що не має наміру чинити опір, — давай не будемо робити дурниць… давай домовлятися… так, як ми робили завжди.

Левко переводив погляд із охоронців на стрільців. Перші — пониклі, бліді й налякані — пітніють, переступають із ноги на ногу, тримають голови піднятими, не думаючи про те, щоб цілитись. Другі — зосереджені й упевнені в собі, професіонали, які не вперше діють під дулами автоматів — застигли, голови притиснуті до прикладів, очі сфокусовані на мушках, готові першої-ліпшої миті відкрити прицільний вогонь.

Хлопці Амаро не виявляли бажання встрявати у стрілянину.

У голлівудських фільмах такі моменти зазвичай завершуються ретельно прописаними діалогами, після яких напруження згасає та конфліктні сторони ховають стволи. Але то в кіно.

— Давай без дурниць, босе… — прошепотів коротун, відхиляючись під тиском руки сивочолого. — Ми домовимося, еге ж?

— Амаро, — спокійно сказав Джейсон, — найбільшу дурницю у своєму житті ти вже скоїв, — і смикнув за спусковий гачок Glock’а.

Бах! Із такої відстані дев’ятиміліметрова куля пробила голову Амаро наскрізь, вилетівши з потилиці хмарою крові й мізків. Амаро Кіспе закинув голову назад (немов од ляпасу, як відсторонено подумав Левко) й упав на траву мертвим.

Перуанці зреагували першими. Троє, що тримали автомати Калашникова напоготові, пустили короткі черги по стрільцях. Марно. Свинець прошив повітря; кулі застукотіли по грані малої піраміди, дві чи три вп’ялись у металеву поверхню генератора.

Наступний хід за стрільцями. Двома одиничними пострілами з M16 Роджер Зорн і Боб Марґоліс підстрелили двох перуанців. Трупів було би троє, якби не халепа з Лу Данковичем: у стрільця заклинило штурмову гвинтівку. Луїс — найбільш неохайний і безвідповідальний із людей Джейсона — часто забував розбирати й чистити зброю. Як наслідок, напрочуд точна M16, яка секунду тому дала змогу напарникам Луїса зі снайперською точністю прикінчити двох перуанців, відмовила. Данкович оскаженіло смикав гашетку, чув клацання ударного механізму, та не чув найважливішого — пострілу. Вартовий, який перебував найближче до бараків і якого, власне, й мусив ліквідувати Луїс, мигцем усвідомив, як йому пощастило. Він не дав стрільцеві часу, щоб оговтатися: довжелезна черга з АКМ поцілила в Лу, струсонувши його та поцяткувавши майку багряними плямами. Продовжуючи з безсилою злістю смикати гачок, Луїс Данкович осів на траву. Через кілька секунд передня частина його сірої футболки стала цілковито чорною від крові.

— Crap![177] — скрикнув Віктор Шако. Він не стріляв, побоюючись зачепити Джейсона. — Вони підстрелили Лу! Чорт забирай, мавпи поцілили в Луїса! — а тоді, глянувши вперед: — Лягай, Джейсоне! — сивочолий стояв, грізно вигнувши брови, над мертвим коротуном, але дивився не на Амаро, а на Сьому, що лежав неподалік. — ЛЯГАЙ!!!

Усвідомивши, що опинився між молотом і ковадлом, Левко припав до трави. Мабуть, якби не Джейсон, що стримів навпроти, в нього б давно влучили. Лежачи, хлопець зауважив, як ушивається під захист вертольота рудий.

Двоє охоронців, які до цього часу тримали автомати за спинами, вгледівши, як усе обертається, похапали зброю та, відступаючи до входу в підземелля, відкрили безладну стрілянину. Одна з куль ударила в Джейсонове плече, поваливши його на землю. Чоловік рикнув. Схоже, пострілом зачепило артерію, бо кров зацебеніла, немов із поливального шланга.

— Джейсоне! — з розпачем вигукнув Віктор і заходився поливати свинцем перуанців.

Роджер Зорн метнувся під захист крайнього барака, на ходу спробувавши підстрелити вартового, що вбив Луїса, та промахнувся. Боб Марґоліс, чортихаючись крізь сціплені зуби, відступив до генератора JCB і заліг за дерев’яною тумбою з піском і вогнегасниками.

Четверо вцілілих перуанців, відстрілюючись, забігли в заглиблення, що вело до надр Твердині, й стрілянина на якийсь час ущухла.

— Подивись, як Лу, — наказав Віктор Бобові Марґолісу, а сам підскочив до Джейсона. — Як ти? — лівий бік Х’юз-Коулмана став червоним від крові. Чоловік морщив лоба та скрипів зубами. — Тримайся, — пілот повернувся до стрільців: — Приведіть Ірландця!

— Ірландець там, — Роджер показав рукою в підземелля, де щойно зникли хлопці, що лишилися від ватаги Амаро.

— То підіть і витягніть мені його! — гаркнув Віктор, пальцями перетискаючи артерію над плечем, ближче до Джейсонової шиї.

Боб і Роджер перезирнулись.

— Лу мертвий, — констатував Марґоліс.

Зорн дістав нову обойму та перезарядив M16.

— Пішли, — прохрипів він.

Приставивши приклади до плечей, стрільці задріботіли до входу в підземелля.

CLXXVI

Левко з Ґремом понесли Сатомі під навіси з апаратурою. Українець, до всього, тягнув за собою АКМ, підібраний біля мертвого перуанця.

На півдорозі, голосно зойкнувши, Сатомі опритомніла. Левко затулив її рота долонею, втім, їх і так ніхто не почув.

— Що тепер? — запитав мулат.

Українець глянув на американця. Японка тремтіла всім тілом і припадала до Ґрема.

— Посидь із нею, — він розвернувся, не випускаючи автомата з рук, навприсядки підкрався до північного краю тераси й зісковзнув униз — на шостий рівень.

Через дві хвилини Левко видряпався назад, тягнучи за собою мотузку, за допомогою якої добирався по бруґмансію.

— Треба тікати.

— А як же він? — Ґрем кивком показав на Віктора, який власною сорочкою намагався перев’язати плече Джейсона та спинити кровотечу.

Українець опустився на коліно й підняв АКМ. Три сухі постріли (американець здригнувся), і Віктор Шако, стогнучи, повалився у траву біля свого боса. Пілот спробував повзти, проте незабаром затих.

— Ніяк, — відрубав Левко.

Хлопці допомогли японці підвестись, і Левко повів їх через терасу до південного краю Паїтіті.

— Куди ти? — шарпнувся мулат.

— Із північного боку ми не зліземо, не вистачить довжини мотузки.

— А там? — Ґрем махнув рукою на південь.

Левко згадав, як намагався втекти перуанець, котрого він спершу скинув на пристінок четвертого рівня під пальмовим гаєм, а потім застрелив на виступі третього біля піраміди.

— Побачимо.

Трійця швидко перетнула відкритий простір — Левко підібрав іще один автомат — і пірнула за бараки. Потрібно було квапитись: якщо стрільці повернуться та побачать тіло Віктора, їм стане непереливки.

За бараком українець віддав один автомат американцеві й попросив:

— Допоможи, — потому присів і вперся рукою в землю, вигинаючи кулак так, щоби браслет із синьою мигалкою нависав над землею. — Пристав ствол сюди.

— Що?

Левко взяв АКМ за ствол і впер дульний отвір у браслет.

— Стріляй.

— Ти здурів! Тобі відірве кисть…

— Стріляй, кому кажу!

Ґрем замружився й натиснув на спусковий гачок. Г-гах! Розжарений ствол обпік руку, браслет рвонуло так, що він до крові порізав зап’ястя, проте куля не зрикошетила, зарившись у м’яку землю, й основне — лампочка погасла, а розламаний наручний передавач легко зісковзнув із руки.

— Тепер ти, — Левко поманив Сатомі. Дівчина без нарікань погодилась.

За хвилину всі троє позбулися браслетів із локаторами.

— Отже, так, — заговорив Левко, — план такий: я тримаю мотузку, ви з Сатомі по черзі спускаєтеся на п’ятий рівень, довжини якраз вистачить, з п’ятого на четвертий є перехід, он там, — хлопець показав на східну частину південного схилу, де п’ятий і четвертий рівні сполучала рампа. — Із четвертого на третій переходів нема, та можна перебратися, просто з’їхавши схилом, він тут не такий крутий, щоб зламати карки. Діставшись третього рівня, біжіть за підніжжя піраміди, із західного боку знайдете місце, де можна злізти на другий, а далі аж до землі є похилі переходи.

— Ти певен? — Ґрем недовірливо зазирнув у провалля.

— Абсолютно. Я бачив це, коли переслідував того перуанця, який… — «якого я вбив». — Неважливо. У нас немає часу на теревені, — українець обкрутив мотузку навколо себе.

— А ти? — запитала Сатомі.

— Я спробую злізти стиком між стінами терас і східною гранню піраміди.

— Зможеш?

— Так. Почекаєте на мене в кущах за ровом. Якщо не з’явлюся протягом десяти хвилин, ідіть далі самі… Я впораюся, просто це займе трохи більше… — хлопець недоговорив. Його обірвали відчайдушні розлючені вигуки, що линули від місця, де стояв «Колібрі».

— Сюди! Швидше! Вони вбили Віктора! Обережно, ті шмаркачі за бараками!

«Чорт. Це рудий», — він геть забув про нього. І, судячи з вигуків, Роджер і Боб уже на терасі.

Наступної миті на Левкових очах стіна барака почала розлітатися на шматки, й тільки потім він почув звуки пострілів: стрільці залягли біля спуску в підземелля й обстрілювали їх із M16.

— Пригніться! — наказ був зайвим: Ґрем і Сатомі й без нього розпласталися на землі.

Опинившись на траві, українець підтягнув АКМ до себе та випустив чергу у відповідь.

Левко важко дихав. Двічі він намагався підвестись, але вогонь автоматичної гвинтівки вкладав його назад. Ідеї вичерпалися, хлопець не знав, що тепер робити. Вони могли спробувати злізти обабіч піраміди, але тоді стрільців ніхто не стримуватиме, вони розстріляють їх під час спуску, як він колись розстріляв вартового-перуанця. Лежати він також не міг. Левко був певен, що перед входом у надра лишився тільки один зі стрільців, інший зараз обходить їх із протилежного флангу.

Ґрем підповз і ліг збоку від Левка. Американець тримав у руках АКМ.

— Спускай Сатомі та лізь униз, — сказав він.

— Вони перестріляють нас, — заперечив українець.

— Лізь. Я їх затримаю.

— Ти?

— Я вмію вести вогонь, не переймайся. Протримаю достатньо, щоб ви забігли в хащі.

— Я не про те питав, янкі, — Левко докладав максимум зусиль, щоб не дивитися в мулатові очі. Голос його кришився, наче пересохле печиво. — Як же ти? Що буде з тобою?

— Не думай про це. Бери дівчину й тікай.

— Ґреме… — Левкові очі розширились.

— Давай без сліз, ґрінґо. Я її не виведу, я не відшукаю човна, я навіть довбаної річки не знайду.

Їх перервала нова черга з боку спуску до галерей. Ґрем загарчав і смальнув у відповідь.

— Я… — українець поклав руку на плече мулата. Він не знав, що казати.

— Не гай часу, — гарикнув Ґрем. І тут-таки прикусив губу, на очі навернулися сльози. — Я не зможу, Лео. Якщо спущусь, я не зможу про неї подбати…

Сатомі чула їх. Але після смерті Семена вже не реагувала.

— Дякую, — прошепотів Левко.

Торкнувшись Сатомі, він став відповзати до південної крайки тераси. Тримаючись під захистом бараків, Левко випростався, обмотав навколо плечей мотузку та скинув її у прірву.

— Лізь униз, — запропонував дівчині. — Тільки тримайся міцніше.

Японка послухалась. Коли ноги зісковзнули з краю, хлопець додав:

— Як злізеш, не чекай на мене. Біжи на схід уздовж стіни до спуску на четвертий рівень. Він отам, бачиш?

Упираючись ногами в стіну, дівчина посунула вниз. Через хвилину ступила на терасу п’ятого рівня та подивилась угору на Левка. Хлопець насупився та двічі поспіль махнув рукою, показуючи на схід.

«Біжи, давай! Не затримуйся».

Постоявши секунд десять, японка почала рухатися пристінком до похилої рампи.

Українець зіпхнув мотузку з тераси, закинув автомат за спину й побіг до піраміди. Допомагаючи собі руками й ногами, з’їхав униз стиком між південним муром Твердині та східною гранню великої піраміди. Його ступні торкнулися трави на п’ятому рівні тієї миті, коли нагорі застрекотали постріли. Хлопець утиснув голову поміж пліч, злякавшись, що стріляють по ньому, втім одразу отямився. Звуки пострілів линули з верхньої тераси; сухе потріскування високотехнологічних M16 розбавляло грубе торохтіння автомата Калашникова — Ґрем устряв у перестрілку з головорізами Джейсона. Утримуючись рукою за стіну, Левко пішов до місця, де на нього чекала Сатомі.

Невдовзі українець і японка спустилися на третій рівень і забігли за піраміду. А ще через хвилину, ігноруючи гілки, що батогами шмагали по руках, грудях та обличчю, продиралися крізь джунглі геть від Паїтіті…

CLXXVII

1 вересня 2012, 09:52 (UTC -5)

Хатина Тора Сандерса

…Тор поквапився на ґанок, зачувши шум човнового двигуна. Розчинив двері хатини й раптом усвідомив, що мотор стих. На піску біля причалу, задерши тупого носа, спочивав гумовий човен BRIG B310. У плоскодонці розпласталося два нерухомі тіла.

«Мерці?» — від несподіванки Тор Сандерс відступив на крок, ударившись плечем об одвірок, проте заспокоївся, розсудивши, що мотор хтось вимкнув, а отже, хоча б один із пасажирів моторки живий. Принаймні був живий секунду тому.

Загрібаючи змученими артритом ногами пісок, він наблизився до човна. Став на коліна та, перехилившись через гумовий борт, перекинув одного з пасажирів. Знадобилася хвилина, щоб Тор упізнав мандрівника, який зупинявся в його хатині кілька тижнів тому.

«Лео… здається, українець, — подумав Тор, намацуючи пульс на шиї. — Той, кому маляр адресував листа зі Швеції».

Поруч із хлопцем лежала дівчина. Її ім’я норвежець пригадати не зміг, але пам’ятав, що вона з Японії. Біля голови японки валявся заляпаний кров’ю автомат АКМ, який розвіяв останні сумніви: парочка бачила те, чого їм категорично не рекомендували до перегляду.

І хлопець, і дівчина виглядали худими й замурзаними, наче в’язні концтабору. Потемнілу шкіру вкривали сліди комариних укусів.

Пульсуючої жилки Сандерс не відшукав, проте необхідність у цьому відпала: від доторків зашкарублих пальців до підгорля українець очуняв.

— Ґрем… — прошепотів він, — там залишився Ґрем… ми повинні витягти янкі…

Чоловік мовчки дивився на змарніле, ніби у хворого на рак на останній стадії, обличчя Левка. Він хотів сказати щось підбадьорливе, проте губи заніміли. Не варто лукавити. Ніхто не буде нікого витягати. Ці двоє мають дякувати небесам, що їм дозволити спуститися вниз Ріо-де-лас-П’єдрас живими.

Та чи дозволили?

Тор Сандерс нашорошено, немов ховрах, що помітив тінь шуліки на траві, озирнувся. Потім перевів погляд назад на хлопця та дівчину, напрочуд чітко осягнув, що відтепер щось зміниться. Ці двоє запустили ланцюг подій, що більше їм не підвладний і що розгортається далі сам по собі. Непідвладний, мабуть, нікому.

«Усе поінакшає», — подумав норвежець, відчуваючи, як наростає бажання поїхати до Норвегії та подивитись, як там справи. І чхати він хотів на довічне ув’язнення.

Японка лежала, не рухаючись. Сандерс провів долонею по її спині та переконався, що вона жива; на це вказував жар, який плинув від тіла. Дівчина палала в гарячці.

Старий перевірив, чи вдосталь у баці палива, виштовхав гумовий човен назад у річку та повів його до Пуерто-Мальдонадо…

Із Пуерто-Мальдонадо спеціальним літаком Сатомі й Левка доправили до Ліми.

Того самого дня — 1 вересня 2012-го — про знайд, що видерлись із джунглів, повідомили посольства України, Японії та Сполучених Штатів. Світова спільнота отримала підтвердження того, що Паїтіті існує…

Три ночі поспіль Тор Сандерс ночував одягнутий, сидячи на стільчику посеред вітальні, стискаючи в руках старезний дробовик, чекаючи, що із джунглів прийдуть ті, від кого втекли Левко та Сатомі.

Але ніхто не прийшов.

CLXXVIII

7 вересня 2012, 08:01 (UTC -5)

Паїтіті

— Що робити з твоїми записами? — роздивляючись нігті, спитав рудий.

— Сховаєш у джунглях, — Джейсон змахував на напівзогниле яблуко: щоки обвисли, погляд потьмянів, зморшки поглибшали й стали виразнішими, так, ніби в них накопичився бруд. Обличчя нагадувало стару потріскану маску. — Закопай. Тільки подалі від Паїтіті, — чоловік зітхнув. — Зафіксуй координати, а… е… як усе вляжеться, я повернуся по них.

— Можна спробувати вивезти, — не підводячи очей, запропонував червоноокий.

Х’юз-Коулман повільно похитав головою.

— Пізно… Без Віктора ми наче каліки на інвалідних візках, — Джейсон несподівано згадав Сьому. В очах спалахнули каламутні вогники; в них не було ні волі до життя, ні тіні від звичної ексцентричності, лише злість, змішана із безмежним відчаєм. Вогні згасли швидше, ніж рудий устиг їх помітити. — Не хочу, щоб у когось знайшли папери, що викликатимуть питання.

На кілька кроків далі, навпроти дверей котеджу, зібралися залишки тих, хто протягом останніх років населяв Паїтіті: троє стрільців (Боб, Род і Роджер), лікар Мел Барр і п’ятеро вчених. Останні виглядали переляканими: кожен із них розумів, що в нинішній ситуації є непотрібним баластом. Ближче до вертолітного майданчика лежала купа наплічників, коробки з камінням, ящики із золотом і різне спорядження. Поруч із кучугурою речей зі зв’язаними за спиною руками стояв Ґрем Келлі.

Рудий знизав плечима.

— Як знаєш.

— Коли все заспокоїться, я повернуся по них.

Криваво-червоні очі підскочили й уп’ялись у пом’яте обличчя сивочолого. Тієї миті рудий усвідомив, що бачить Джейсона востаннє. Неприємна млосна хвиля протнула його з голови до п’ят.

— Джейсоне…

— Ідіть. Вам уже час.

Стрільці переминалися з ноги на ногу, спідлоба зиркаючи на боса. Ніхто не розумів мотивів його дій. Ситуація й без того кепська, а він уперто силкується зробити її ще гіршою.

— Джейсоне, це не останнє таке місце, — спробував рудий.

— Паїтіті було найбільшим, — Джейсон мимоволі здригнувся, усвідомивши, що став говорити про Твердиню в минулому часі.

— Так, воно найбільше, та не єдине, — повторив рудий, зробивши наголос на словах «не єдине» й обвівши рукою рештки зруйнованого табору. Все, чого не вдавалося прихопити із собою, чоловіки потрощили.

Тепер уже Х’юз-Коулман стенув здоровим плечем, мовляв, тобі не втямити. Раптово нахилившись, повернувши голову так, щоб його не чули вчені, він швидко заговорив:

— Розумників прибереш, щойно заховаєш аномальні зразки та золото, — Джейсон міг би перестріляти науковців зараз, але без них стрільці не заберуть усе цінне. — Тіла розчленуй і розкидай джунглями. Цього разу нам не потрібна зайва увага.

— А мулат?

Сивочолий вигнув ліву брову та подумав, перш ніж відповісти.

— Не чіпай. Я потім вирішу.

— Добре, Джейсоне.

— Рушайте, — чоловік підійшов до стрільців і по черзі потиснув кожному руку. Вони мовчали, супились.

— Босе, ви б пішли з нами… — якби не хрипкий голос, Род Холмґрен скидався б на малюка, котрий просить батька залишитись із ним у дитсадку.

— Не переймайся, Роде, я вас наздожену, — всі знали, що це брехня. Вони йтимуть, замітаючи сліди, а в Пуерто розділяться: хтось попрямує до Ліми, дехто подасться до Болівії, решта спробує злиняти через Бразилію. Якщо Джейсон не вирушить зараз, він їх нізащо не знайде. Зауваживши скептичний вираз на обличчі стрільця, чоловік поквапився додати: — Якщо не наздожену, то побачимось у «Niutōua»[178].

— Так, — Род зрадів, схопившись за підкинуту Джейсоном ідею. — Побачимося на острові!

Роджер Зорн і Боб Марґоліс допомагали вченим прилаштувати на спину рюкзаки й коробки. Хтось спробував висловити незадоволення, та його миттю примусили заткнутися, зацідивши кулаком у зуби. Ґремові довірили нести чорний мішок із золотими виробами із підземелля.

Через хвилину кавалькада витягнулася вервечкою в напрямку входу до підземелля. Род ішов першим, за ним сунули науковці й мулат, замикали колону Боб із Роджером.

Рудий затримався біля Джейсона. Х’юз-Коулман у задумі тер пальцями пов’язку на плечі. Секунд тридцять обоє мовчали, а тоді сивочолий озвався:

— Ти коли востаннє зв’язувався з Лімою?

— Учора ввечері. 211-й «Escuadrón Aéreo» три дні тому передислокували з Арекіпи до Пуерто-Мальдонадо. Я стримував їх, скільки міг, але більше вони не чекатимуть. Навіть якби ми засипали золотом усе командування 3-го авіаційного крила, 211-й раніше чи пізніше вирушить у сельву… Українець і японка зчинили забагато галасу.

— Що за 211-й? — насправді Джейсона це не цікавило, він лише хотів потягнути час. Рудий тільки здогадувався, а от Джейсон знав напевне, що вони розмовляють востаннє.

— Два Мі-35П і щонайменше шість Мі-25Д у повній бойовій готовності.

— Зрозуміло… — безбарвно витиснув Х’юз-Коулман.

— Є ще дещо, — рудий невдоволено вигнув брови. — Ходять чутки, нібито до узбережжя Перу із Сан-Дієго рухається американський авіаносець.

— Що?! — цього разу зацікавленість була щирою.

— Може, неправда. А може, це через мулата, — рудий кивнув у бік колони, вказуючи на Ґрема Келлі. — Інформатор повідомив, що твої співвітчизники самі виявили бажання втрутитись. Уряд Перу видав формальний запит про допомогу в операції, й ось — «US Navy» щодуху мчить сюди.

— Через мулата? Вирядити сюди авіаносець? Маячня! Він лише прикриття… Щось пронюхали… — процідив Джейсон. Губи вималювали зловтішну посмішку. — Хрін вам! — він повернув обличчя до співрозмовника: — Але що вони зможуть зробити зі своїм сраним авіаносцем? Звідси до узбережжя п’ять сотень кілометрів, між нами Анди… вони не дістануть мене, вони не зможуть сюди висадитись!

— Не знаю… Я переповів усе, про що довідався. Ти просто мусиш усвідомити, що над Твердинею збираються недобрі хмари. Хай що ти там задумав, завершуй свої справи й ушивайся звідціля.

— Я встигну, — посмішка згасла, Джейсон наче просів. Через пониклу голову виглядав згорбленим старцем. — Це не займе багато часу.

Рудий знову відчув, як зашкребло під серцем. Якщо ця таємнича «справа» займе так мало часу, то чому не зробити її давно й піти разом із усіма?

— Ти ж не будеш… — рудоволосий нарешті наважився запитати відверто, проте Х’юз-Коулман обірвав його.

— Прощавай, — уникаючи погляду у вічі, простягнув руку.

Рудий потиснув долоню.

— Щасти тобі, Джейсоне.

Джейсон стояв і довго дивився їм услід. Потому підійшов до крайки горішньої тераси та спостерігав, як десятеро навантажених важенною ношею чоловіків виходять із Твердині й зникають у джунглях. Замикав процесію рудий. Перед тим як пірнути в хащі, він озирнувся та розрізнив на тлі неба силует Джейсона. Рудий підйняв руку й помахав. Х’юз-Коулман не відреагував.

Постоявши, Джейсон розвернувся та поплівся до ангара. Лишившись на самоті, чоловік розслабився. Зазвичай випнуте підборіддя впало на груди, руки звисали вздовж тіла та майже не рухалися під час ходьби. Пасма сивого волосся сповзли на лоба, частково ховаючи розмиту сірість очей.

Усередині було пусто, якщо не брати до уваги рядка металевих шаф, відгороджених дротяною перегородкою в дальньому куті. Вгорі кожної шафки красувалася жовто-чорна, вицвіла від часу наклейка з малюнком черепа та написом «DANGER!!! Do not open without permission!». Спрощене зображення черепа виглядало смішним, а не зловісним.

Джейсон попрямував до шаф, на ходу дістаючи з кишені ключі. Розмірені кроки гучно відлунювали від циліндричного даху ангара. Звуки скрапували на бетон, відбивались і знову летіли до стелі, створюючи ілюзію, нібито чоловік у ангарі не сам.

Підступивши до крайньої шафи, Джейсон Х’юз-Коулман відімкнув навісний замок і розчахнув дверцята. Всередині було чотири полиці, доверху закладені сірими брикетами з підписами «С4 explosive». Пластична вибухівка. Чоловік покрутив головою в пошуках сумки чи пакета, щоб за один раз забрати побільше вибухівки. Нічого такого не знайшлося, проте неподалік шаф лежало перекинутим на бік порожнє відро для прибирання. Він підійшов, ногою поставив відро вертикально, нахилившися, прискіпливо оглянув дно й лише тоді підсунув його до відчиненої шафи. Наповнивши відро пластиковими брикетами, Джейсон узяв із верхньої полиці жмут дротів і п’ять цифрових детонаторів.

Ще більше горблячись, час від часу перекладаючи відро з однієї руки в іншу, чоловік вибрався з ангара та подався до спуску в підземні галереї.

CLXXIX

7 вересня 2012, 08:17 (UTC -5)

11° 52′ 28″ пд. ш. 77° 24′ 46″ зх. д.

Тихий океан: 40 км до Ліми, 570 км до Паїтіті

Авіаносець CVN-70 «Карл Вінсон» Військово-морських сил США, саме той, на який 2011-го привезли труп Осами бін Ладена та з якого тіло лідера «Аль-Каїди» поховали у водах Аравійського моря, спинився в океані за 40 км від узбережжя Перу. Колосальна 330-метрова махина водотоннажністю 97000 тонн застигла, нітрохи не погойдуючись, на бірюзових, помережаних кучерявими баранцями водах. Грізний корабель класу «Німіц» із пласкою, наче праска, палубою та циліндричною боковою надбудовою 120 годин, не збавляючи ходу, йшов від Сан-Дієго, свого порту приписки, до Ліми, столиці Перу.

CVN-70 відрядили на південь, щойно командування ВМС США отримало від уряду Перуанської республіки дозвіл на проникнення в ліси Мадре-де-Діос. ЦРУ давно одержувало повідомлення про наявність руїн невідомого походження в сельві на сході Перу, а також про групу громадян США, котрі, ймовірно, проводять незрозумілі експерименти в цих руїнах. Агенти розвідки доповідали про вірогідну (безпосередню або ж опосередковану) причетність цієї групи до зникнення в амазонських джунглях кількох десятків людей, серед яких були американські громадяни. За допомогою супутників-шпигунів відшукати щось схоже на руїни в сельві не вдалось, і про рапорти спецагентів на якийсь час забули. Приводом для того, щоб витягти справу з-під сукна, слугували зникнення дослідниці Еріки Міджетт (не маючи достатніх доказів, ЦРУ все ж пов’язало це щезнення з діяльністю таємничої групи) і здебільшого — розповідь Левка Бартоша та Сатомі Хігенорі. Українець надав американському послові в Лімі докладну інформацію про місцезнаходження руїн і розповів про Ґрема Келлі, котрого силоміць утримують у Твердині. Фахівці із ЦРУ та Пентагону нарешті роздивилися на знімках щось схоже на мегалітичні руїни та замаскований табір, а Ґрем Келлі став формальною причиною допуску владою Перу на свою територію американських військових.

Що може зробити авіаносець — хай навіть найкращий у світі — зі схованими в нетрях далеко від узбережжя мегалітичними руїнами? Зазвичай авіаносці класу «Німіц» перевозять на собі до 90 літаків, серед яких основну ударну силу складають винищувачі-бомбардувальники «F/A-18 Hornet». Усе, що можуть зробити три ескадрильї F/A-18 із руїнами, розташованими за п’ятсот кілометрів від берега, — це стерти їх з лиця землі, закидавши бомбами. Але це зовсім не те, чого прагнули США. Твердиню слід було дослідити, якомога швидше та за можливості нічого не пошкодивши. Саме тому на широченній палубі «Карла Вінсона» не стояло жодного F/A-18. Перед відплиттям із військової бази «NAS North Island» у бухті Сан-Дієго літаки зняли з корабля, натомість завантаживши авіаносець конвертопланами[179] «V-22 Osprey» — унікальними літальними апаратами, що поєднують у собі можливості літака та вертольота. Зі своїми конструктивними особливостями «V-22 Osprey» легко перемахнуть через Анди, після чого приземляться біля Твердині та висадять десант.

З огляду на унікальність запланованої операції в командній рубці «Карла Вінсона» зібралося чи не все вище командування ВМФ США: командувач спеціальними операціями адмірал ВМС Ерік Олсон, начальник військово-морських операцій адмірал Гаррі Роуґхед і особисто командувач Тихоокеанським флотом США адмірал Патрік Уолш.

О 8:29, попередньо зиркнувши на дорогий наручний годинник, Патрік Уолш стримано запитав:

— Починаємо, джентльмени?

— Поїхали, — підтакнув Ерік Олсон.

Гаррі Роуґхед просто кивнув.

— Починайте операцію! — повернувши голову до Клайва Оуена, капітана авіаносця, наказав адмірал.

— Слухаюсь, сер! — Клайв узявся за переговорний пристрій і передав наказ далі: — Командувачеві операцією, HMX-1 у повітря… повторюю: HMX-1 у повітря!

Тієї самої миті тридцять два двигуни «Rolls-Royce T406» утробно загули, розкручуючи чорні лопаті над куцими крилами «V-22 Osprey». Шістнадцять конвертопланів із 1-ї морської вертолітної ескадрильї («Marine Helicopter Squadron One», або HMX-1) один за одним відривали шасі від палуби авіаносця та зринали в небо. У чотирнадцяти V-22 розмістилося 336 морських піхотинців, іще два несли на зовнішній підвісці баки з паливом і спорядження для облаштування тимчасової бази в джунглях. Набравши висоту, конвертоплани вишикувались у два ряди та, перевівши двигуни в горизонтальне положення, полетіли на схід у напрямку Твердині. Над Сечурою, пустелею навколо перуанської столиці, їх зустріли два МіГ-29 перуанських ВПС, які ескортуватимуть ескадрилью аж до джунглів.

Майже водночас із конвертопланами з ґрунтового летовища біля Пуерто-Мальдонадо піднялись у повітря шість військових гелікоптерів Мі-25. Ледь позадиравши тупі носи, вони помчали над сельвою на північ — назустріч американським «V-22 Osprey».

CLXXX

7 вересня 2012, 10:01 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман сидів, підклавши ноги під себе, спиною до великої піраміди й обличчям до джунглів. За дві години він вісім разів спускався до підземелля, перетягнувши й розклавши по галереях кількадесят кілограмів вибухівки. Від роботи погано оброблена рана на плечі почала кровити, м’язи палали вогнем, одначе Джейсон усвідомлював, що це вже не має значення.

Ніщо більше не мало значення.

Американець поставив усі таймери на 10:30, але вирішив не чекати на вибухи. Він знав, де розташовувати C4 — в щілинах найбільших монолітів, уздовж найтонших бокових стін, у кавернах після сколювання зразків граніту, — й не сумнівався, що Твердиня не вистоїть. І попри це, ризикувати не бажав. Хай якими потужними будуть вибухи, він може вижити. А жити Джейсон більше не хотів.

Рудий мав рацію: Паїтіті — не єдине таке місце. На острові Тонгатапу є конструкція з трьох мегалітів за назвою Хаамонга-а-Мауї (Ноша Мауї), котра, як і Твердиня, невідомого походження. От тільки Хаамонга-а-Мауї — це піщинка порівняно з громаддям Паїтіті. Що гірше — на каменях Тонгатапу немає написів. Максимум, що Джейсонові вдасться добути, — кілька аномальних зразків, завбільшки з квасолину кожен, які ні на йоту не наблизять його до розгадки. Сьома загинув, менше ніж через півгодини щезнуть усі написи в надрах Твердині (Джейсон навіть не припускав того, щоб залишити їх), зникне Чорна кімната. Все, чому він присвятив останні двадцять років життя, швидко та невідворотно котилося під три чорти, все, що мало сенс і примушувало сивочолого почуватись особливим, провалювалось у прірву.

Джейсон міцніше стиснув шерехате й тепле на дотик руків’я Glock’а. Підставивши дуло під нижню щелепу, він якийсь час витріщався на крони дерев, які ледь ворушилися під подмухами вологого вітру, й думав про те, з чого все почалося. Коли все полетіло шкереберть? Коли п’ятеро затятих студентів висадилися біля Голови Папуги? Коли його люди проґавили Яна Фідлера? Ні. Все почалося за багато років до цього, тоді, коли він дозволив Ґуннару піти.

«Клятий шведський маляр…»

Чи варто було взагалі братися за проект? Зараз сивочолому здавалося, що він від початку знав, що наприкінці на нього чекає фіаско. Банальне правило, котре Джейсон сотні разів чув протягом життя й котрим тисячі разів легковажив: не варто братися за те, чого не можеш утримати. Не зазіхай на речі, котрі не в змозі захистити, — чи то на жінку, чи то на великий бізнес чи то на… Твердиню.

Чоловік кволо всміхнувся та напружив палець, готуючись натиснути на спусковий гачок, як зненацька почув шум. Лопаті. Турбогвинтовий двигун. Багато турбогвинтових двигунів.

«Перуанські гелікоптери?» — зринув у голові байдужий здогад. Проте звук видавався інакшим, крім того, він долинав із заходу.

Джейсон повернув голову ліворуч і зразу помітив два ряди сірих крапок, розсипаних у бірюзовому небі.

«Що за чорт?» — рука з пістолетом несвідомо опустилася. Вони не можуть летіти з того боку.

Х’юз-Коулман чекав, спостерігаючи за наближенням літальних апаратів. Ось перші з них підібралися зовсім близько й стали сповільнюватись, аж поки не зависли на одному місці.

— Мазефакери, — він звів на переніссі брови докупи, водночас і обурюючись, і захоплюючись співвітчизниками. Усвідомлюючи, що морські піхотинці впродовж найближчих хвилин висадяться на терасу та візьмуть її під контроль, чоловік упер дуло пістолета у м’якоть під щелепою, якраз над кадиком.

У цей час із переднього V-22 заскрипів гучномовець:

— Говорить майор ВМС США Джеффрі Лонґ! — рев моторів затушовував голос, але Джейсон однаково розумів слова. — Сер, прошу вас покласти зброю на землю та підняти руки над головою.

— А якщо я не послухаюся, що ви зробите? — вищирився Джейсон. — Пристрелите мене? — й смикнув за спусковий гачок.

Куля прошила голову наскрізь, пошматувавши мозок. Х’юз-Коулман загинув умить, завалившись набік, як маріонетка, що їй підрізали нитки, за які ляльковод утримував її вертикально.

Джеффрі Лонґ прикусив губу й стиха вилаявся. Хороший початок.

Шеренга перших конвертопланів перелетіла руїни та знизилася над сельвою, обираючи місце для тимчасового табору. Два «V-22» наблизилися до західного краю тераси, готуючись висадити морських піхотинців.

Цієї миті в надрах Твердині прогримів перший вибух.

Тераса задвигтіла, наче під час землетрусу. Майор скомандував припинити висадку, та було вже пізно. Низка нових вибухів примусила кам’яне громаддя вібрувати. Раптово центральна частина провалилася, піраміда похилилася, немов покинута дитяча іграшка, випустивши в небо хмару диму, вогню й розпеченого кам’яного пилу. З боків Твердині раз за разом, немовби сонячні протуберанці, вихоплювались язики розкошланого полум’я. Один із зарядів розколов на шматки західну частину відразу двох верхніх рівнів. Тераса сфонтанувала хмарою кам’яних уламків, яка зачепила лівий двигун найближчого конвертоплана.

— Назад! Назад! — кричав майор Лонґ по рації. — Набирайте висоту.

Рій розпеченого каміння шрапнеллю протнув двигун, спинивши його майже відразу. Правий двигун пошкодженого V-22 продовжував працювати. Конвертоплан повело ліворуч, він круто завалився на ліве крило, перекинувся та через секунду шугонув у роззявлену пащу кратера, що утворився на тому місці, де хвилину тому підносилася в небо велика піраміда.

Цього разу майор не лаявся. Збліднувши, він спостерігав, як двадцять шість осіб із ввіреного йому загону загинули, розтанувши серед розплавленого каміння. Решта V-22 похапцем віддалилась на безпечну віддаль. В ефірі запанувала тиша. Двісті спецназівців, прикипівши до ілюмінаторів, похмуро споглядали, як загадкові руїни, які ще мить тому велично височіли на нетрищами, перетворюються на купу почорнілого каміння, схожу на згарище після велетенського багаття…