Твердиня

XXXIV

29 липня 2012, 16:49 (UTC -5)

Річка Такуатіману

266 км угору за течією від Пуерто-Мальдонадо

— Це вона, — Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалася ліворуч, — координати збігаються.

— Атаучі, — покликав човняра Семен, — туди! — і вказав пальцем на поворот.

Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга заглушив двигун і з дивним виразом на обличчі глянув на росіянина.

— Я туди не поїду, — прогугнявив він іспанською.

Сьома отетерів.

— Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!

— Далі не поїду, — мотав головою індіанець.

— Що він каже? — Сатомі обернулась. Вона займала сидіння в носовій частині човна перед тумбою для керма, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступалися місцем піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталося на тлі зелено-бурого переплетення тонких стовбурів і листя, — це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові хащі рясно обліпили хатину. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири та садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатись, що норвежець ще живе в хижі, проте Сьома наполіг на тому, щоби прямувати до скелі Голова Папуги, не марнуючи час. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20–25 км/год, і росіянин сподівався дістатися місця висадки ще до смеркання.

Сьома відмахнувся й знову заговорив іспанською до човняра:

— Я не розумію, Атаучі…

— Туди не можна, — різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

— Чому?

— Не можна, й все. Або виходите тут, або пливемо назад.

Росіянин, який сидів на високому сидінні ліворуч від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістилися на задній лаві.

— Він відмовляється везти нас далі.

— Чому? — звів брови українець.

— Не говорить. Каже, що туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

— То попередь його, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.

Хлопці попідскакували.

— Ей!

— Агов!

— Ти що робиш?

— Стій, — росіянин ухопив індіанця за руку, — почекай. — Мотор заглухнув. — Що ти хочеш?

— Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене — у протоки ніхто не плаває! Ніколи.

— Ми докладемо зверху двісті песо, — запропонував Семен. Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившись із товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Та хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, — він боїться.

Атаучі завагався й невдовзі промовив:

— Ні, — голос звучав достатньо тихо, щоби росіянин продовжував.

— Триста песо зверху, вісімсот за всю поїздку.

Цього разу — довша пауза, проте наприкінці та сама відповідь:

— Ні.

Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:

— Я хочу запропонувати йому чотириста песо.

— Зверху тих, що ми вже заплатили? — роззявив рота Ян.

— Так.

— Ти здурів! — обурився Левко.

— Інакше він не погодиться.

— Скажи йому, що ми не мільйонери, — українець безпардонно тицьнув пальцем в Атаучі. — Скажи цьому здирникові, цьому чорнопикому сучому синові, що…

— Річ не в тому, Лео. Він не вимагає, він боїться пливти до Голови Папуги.

— Зрештою, це не так і багато — 80 песо з людини, — порахував Ян.

— Нічого собі небагато, — пирхнув українець, — майже тридцять баксів!

Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми й неохоче погодились.

— Вісімсот песо, — коротко промовив Семен. 260 доларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону: такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів і людей вгору річкою тут не знали від часу появи іспанців.

Атаучі подивився на хлопця, взявся за кермо й повернув моторку проти течії.

За хвилину вони мчали протокою на захід.

XXXV

29 липня 2012, 17:01 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

— Ви сумнівались?! — Левко гасав пляжем, немов очманілий. — Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну справді: ви ж не вірили?

Друзі стояли посеред неширокої смуги піску, отороченої кущистими заростями, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою та зиркає на схід. Перший з орієнтирів, указаних Ґуннаром, виявився на місці. І це обнадіювало. Їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерех листя й ліан. Із гілок довколишніх дерев сердито глипали та клацали дзьобами папуги, під ногами шмигали ящірки. Із хащів долинав підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гудіння ненаситної комарні. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди та річкові каймани. Десь там, у мутних струмках, плавали електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за декілька секунд обгризуть людину до кісток…

— Не верещи так, — пригамовував українця Ґрем, хоча видно було, що американець також радіє, — ще невідомо, що на нас чекає далі.

— Але це означає, що Іверс був тут!

Сатомі, ставши на коліно, фотографувала скелю. Фото не вдавалися, бо доводилося знімати проти сонця, що било в очі з північного заходу.

— Знаєте, що дивно? — почав Семен, проводжаючи поглядом «Falcon 570», який на повній швидкості, здіймаючи високу хвилю, мчав геть. Атаучі, втиснувши голову поміж пліч, схилився над кермом. Індіанець не озирався та витискав із мотора максимум, так, наче за ним гналися демони.

— Ну? — скоса глипнув на росіянина Ян Фідлер.

— Він не спитав, як ми повертатимемося, — хлопець за звичкою торкнувся пальцями брови. — Якби він думав, що ми повернемося із джунглів, то поцікавився б, як попливемо назад, або принаймні сказав, що не має наміру вдруге підніматись за течією та забирати нас…

— І ми тоді відповіли б, що в нас є надувні матраци, — в тихій задумі вимовив Левко.

«Бісів Сьома… зіпсував кайф від такого моменту».

— Надувні плоти, — поправив Сьома, все ще не відводячи погляду звідти, де зник човен. — Та не суть. Він не спитав.

— Ай, — махнув рукою українець, — чувак, ти надто заморочуєшся.

Друзі, оточені горою спорядження, слухаючи затихаюче деренчання моторного човна, мовчали.

Семен знизав плечима й підняв голову, задивившись на захмарене небо, що от-от мало розродитися дощем. Мабуть, він справді надміру фокусується на дрібницях. Чого боятися? З будь-якою природною напастю можна впоратися. Природа жорстока, та ніколи не підла. Найбільша небезпека надходить від людей. І в цьому сенсі глухі ліси заспокоювали: людей, на щастя, у Мадре-де-Діос не було.

Принаймні він так думав.

— Треба ставити намети, а то змокнемо, — опустив погляд росіянин.

XXXVI

Напинали намети вже під дощем. Злива зірвалася так раптово, неначе нагорі прорвало плівку, що втримувала тонни води серед хмар.

Ян і Ґрем розклали свій швидко. У них був намет відомого бренда «Quechua», придбаний за сотню євро в мережі «Decathlon». Сатомі розгортала надлегку одномісну «Unna» — намет відомої шведської компанії «Hilleberg», який вона придбала на сайті www.hilleberg.se за тиждень до вильоту. Важив він лише 2 кілограми та був цілковито рожевим. Навіть крізь зливу москіти бачили його за кілометр. Сьома та Левко мучились із безіменним поліестровим наметом сірого кольору. Помітивши фірмовий знак «Hilleberg» на наметі японки та прикинувши, скільки таке чудо може коштувати, Левко поцікавився:

— Це «Хіллеберг»?

— Так.

— Скільки?

— 599 євро, — не думаючи, відповіла дівчина.

— Ти знущаєшся?! — Левко ледь не всівся гепою на мокрий пісок. — Ми за переліт не набагато більше заплатили!

— А ваша скільки? — Сатомі зиркнула на безформну лискучу ганчірку, якій Семен намагався надати конічної форми.

Левко заплатив за намет 242 гривні.

— 30 баксів…

Тепер уже японка ледве встояла на ногах.

— І що це за бренд?

— Бренд? — вигнув брови українець. — Бренд має назву «китайський».

— Як-як? — Левко промовив слово «китайський» українською, тож Сатомі не зрозуміла. — Ки-тся-ки?

— Так, правильно — «китсяки», найпопулярніший в Україні бренд.

Лео взявся допомагати дівчині, крадькома зиркаючи, як звабливо проступають під мокрою футболкою груди. Спочатку «Unna» впала — хлопець і дівчина розреготались, вони й так змокли до нитки, їм уже було однаково, — та за другим разом яскраво-рожеве шведське чудо гордо напнулося посеред табору. Сатомі подарувала хлопцеві чарівну посмішку й полізла досередини.

XXXVII

Перший день у джунглях — 30 липня 2012-го — видався жахливим. Мандрівники вирушили пізно, бо заспали, а потім довго пакували речі.

Після обіду двічі налітала така злива, що потоки води в буквальному сенсі прибивали до землі. Дощовики порвалися впродовж перших десяти хвилин, взуття намокло й стало муляти, одяг обважнів, липнув до тіла й тягнув до землі. За шість годин вдалося пройти трохи більше як три кілометри.

Увечері хлопці й дівчина почувалися такими втомленими, що навіть не готували їсти. Повечеряли беконом і крекерами, сяк-так поставили намети й завалилися спати. Москіти не докучали, тому Левко, підстеливши каремат і загорнувшись у спальник, ліг під відкритим небом. Провівши вчорашню ніч «під одним дахом» із Семеном, він геть не виспався. Лігши, українець увімкнув «Garmin GPSmap» і вніс у пам’ять координати першої стоянки. То стало останнім, що він запам’ятав перед тим, як вирубитись.

XXXVIII

31 липня 2012, 02:53 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Пітьма була цупкою й вогкою. Просякнуті чорнотою нетрища стялись, ущільнились під навалою темряви, та не затихали ні на мить. Десь хруснула гілляка, в іншому місці щось зашурхотіло килимом із підгнилого опалого листя, востаннє пискнув гризун у пазурах нічного птаха. Зрідка тишу порушували різкіші звуки: рипіння дерева під вагою великого хижака або відчайдушний, але недовгий передсмертний лемент тапіра чи коати[79]. Ближче… Далі… Іноді над головою. Пітьма робила реальність плоскою, розчиняла об’єм. І тільки нічні звуки, хай які моторошні, повертали відчуття простору. Хащі не мовчали. Вони дихали: боязкими, ледве чутними схлипами, немов беззахисна жінка, ув’язнена в темній кімнаті з маніяком.

Левкові знадобилося трохи часу, щоби збагнути: він прокинувся й лежить із розплющеними очима. Хлопець раз чи два ледачо кліпнув і переконався: суттєвої різниці нема. Так чи так — сама чорнота. А тоді замислився. Зазвичай він спить добре. Прокидається рідко, та й то через настирний поклик сечового міхура чи ущипливий свербіж у залежалих кінцівках. Зараз у туалет не хотілось; ані в руках, ані в ногах не було свинцевої важкості застояної крові. Його розбудило щось інше. Що́?.. Левко нашорошив вуха.

Нічні джунглі — не надто комфортне місце навіть для людей зі сталевими нервами. Пирхання, шелест, шкряботіння, що линули звідусіль, могли навіяти що завгодно. Водночас ці звуки вже були знайомими, Левко звик до них. За хвилину, начебто не виявивши нічого підозрілого, хлопець почав засинати.

Поринувши у перехідний стан, де розмиваються межі між реальністю й сном, Левко побачив майстерню Ґуннара Іверса. Стоси запилюжених, переважно бездарних картин, пензлі, вимащені фарбами ганчірки, трухляві мольберти. У свідомості воскрес момент, як старий художник уперше підсовує йому карту зі шляхом до Паїтіті. Хлопець пригадав, що попервах ледь не розсміявся, та згодом узяв папірець до рук, заходився розпитувати Ґуннара про Перу, про руїни, про шлях до Твердині. Проте в теперішньому сновидінні (чи то в напівсвідомому маренні) Левко відкинув аркуш назад, ніби відгороджуючись від Паїтіті, інкських таємниць і поїздки до Мадре-де-Діос.

У цей час покривало хмар над нетрями стоншилося, а тоді нечутно порвалося відразу в кількох місцях. Крізь діри з розмитими краями на землю ринуло місячне світло. Надломлюючись об гілки, зачіплюючись на колючки, воно ліанами стікало вниз, заповнюючи галяву, на якій отаборилися хлопці та їхня подруга. Левко з подивом виявив, що його очі все ще розплющені. Тепер із-під напівопущених повік він розрізняв стіну заростів навколо табору. На кілька секунд дві картинки наче наклалися одна на одну: хлопець зиркав на посріблені місяцем джунглі крізь стокгольмську майстерню Ґуннара. Із загрозливого, огорненого чорним туманом муру, немов вузлуваті лапи лісових покручів, стирчали гілки. Вони прохромлювали Ґуннара наскрізь, протинали йому груди, черево. Старий намагався щось говорити, проте Лео його більше не чув. Наступної миті швед вицвів і щез. Слідом за ним розтанула його студія.

Несподівано біля підніжжя нетрищ щось заворушилося. Пливкий силует відокремився від суцільної стіни дерев, випростався й почав рухатися. Левкова уява вималювала монстра з нашпигованим іклами ротом і шматками відвислої плоті на обличчі. Хлопець ледь не закричав, бо спочатку постать посунула просто на нього. На щастя, желейна в’язкість, яка сковує у снах, не дала розтулити рота, а через секунду Левко зметикнув, що у млявому освітленні зір не здатен розрізнити деталі. Наступної миті примара звернула наліво, підступивши до звалених у купу спорядження та наплічників.

«Це сон?»

Левко затамував подих, учепившись руками за підкладку спальника. Серце клацало часто й дрібно, як механізм наручного годинника. Чорна постать пересувалася безгучно, пливла у повітрі, часом провалюючись у тінь, часом проступаючи чіткіше. Коли проява підкралася ближче, хлопець угадав у ній людину — невисокого чоловіка із прямим тулубом і короткими руками. Або щось дуже подібне до чоловіка.

«Я сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»

Між Левком і кучугурою спорядження було заледве три метри. Силует схилився, потім присів навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець із-під напівопущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається в їхніх речах.

«Це не справжнє. Не наяву. Це просто сон!»

Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? Якоїсь миті Левкові знову захотілося кричати, але він боявся поворухнутись і тим самим виказати себе. Боявся переконатися, що таємничий гість йому не приверзся.

Левко так і не розплющив очі повністю. Він просто не схотів. Що більше намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чортиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це вві сні, ніж зчинити тривогу та зійтися віч-на-віч із тим, хто вкляк біля рюкзаків. Людський мозок — великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.

Склепивши повіки, хлопець із головою загорнувся у спальний мішок. Через хвилину він вирубився, поринувши у повноцінний сон.

…Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. Подивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було розгледіти. Не добереш навіть, чи є воно, те обличчя. Виждавши якийсь час, незнайомець підвівся та позадкував до лісу. Небавом він зник там, звідкіля прийшов.

XXXIX

31 липня 2012, 07:32 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дров під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував нічний кошмар. І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сновидіння. Почистивши зуби, він наважився запитати:

— Нічого дивного вночі не зауважили?

— Ти про що? — звела очі Сатомі.

— Мені здалося, хтось совався табором.

— Ти серйозно? — запитав Ян.

Сьома покинув шнурувати кросівок і завмер, дослухаючись.

— Не знаю, може, наснилося, — пробубнів Левко.

— Я вставав відлити о пів на четверту ранку, — випростався Семен.

— Мабуть, то був ти, — кисло всміхнувся Левко.

— А ти злякався?

— Ледь не перефарбував штани в коричневе.

Сатомі розливала по чашках окріп. Левко пройшовся табором, не замислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть на тому місці, до якого наблизився силует із його сну. Хлопець присів навпочіпки й подумки відзначив, що його рюкзак лежить згори.

Левко глипнув на товаришів. Ніхто не звертав на нього уваги. Він розкрив наплічник: запасна пара взуття, зв’язані вузлами шкарпетки, чисті футболки, шорти, білизна, зарядний пристрій для телефона, пригодницький роман Уілбура Сміта «Крик диявола», засоби гігієни (в окремому відділенні), навігатор, противедмежий балончик, сокирка. Трохи безлад, та у пацанів так завжди. «Тобто в нормальних пацанів, — уточнив Левко. — Не в таких, як Ян чи Ґрем». Найважливіше, що все на місці.

Левко намірився відкласти наплічник, коли завмер, пригадавши дещо. У задній частині рюкзака була кишеня для паперів, де він зберігав обидва паспорти (закордонний та український), недоторканний запас грошей, дебетну картку «VISA» банку «Nordea», а також різноманітні папери, пов’язані з подорожжю: роздруківки з інтернету, карти, бронювання хостелу в Куско. Левко розстібнув блискавку й устромив руку у відділення для паперів. Перебрав уміст руками, не надто приглядаючись. Ніби все гаразд, хоча…

Стоп!

Чогось не вистачало.

Хлопець витягнув футболки, книгу та згорток білизни, щоби краще бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України — все на місці, крім… льодяна брила сповзла стравоходом і бухнулась у шлунок… не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.

Не було карти.

«Чорт забирай, зникла мапа Ґуннара!»

Непокоїло не так зникнення аркуша (мапа не вирізнялася точністю й не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось таки справді виходив із джунглів, порпався у рюкзаках і поцупив малюнок, за яким вони намагаються знайти Паїтіті.

Але, бляха, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.

«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад, Сьомі, та просто не пам’ятаю?»

Семен зберігав ксерокопію, зроблену у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал, проте українець відчував, що мусить переконатися.

— Сьома, ти не… — голови піднялися на українця, й він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особливо про те, як вона зникла, поки він у всьому не розбереться. Левко на ходу переформулював питання: — У тебе є копія карти, правда?

— Якої карти? — перепитав росіянин.

Левко нашорошив вуха. У них не картографічна експедиція, щоби Сьома не розумів, про яку мапу йдеться.

— Карти, що її накреслив Ґуннар. Здається, я віддав її тобі в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі про човен.

Семен збентежився, й це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд запала ніякова мовчанка.

— Ну так… — пробубнів Сьома.

— З нею все гаразд? — Лео в’ївся очима в лице приятеля.

Росіянин підібгав губи й лупнув на українця.

— Ні.

— Що означає «ні»?

«Невже копію теж забрали?» Одну карту Левко міг загубити, проте якщо зникли обидві…

— «Ні» означає, що з моєю картою не все гаразд.

— Що з нею?

— Її нема.

— Сьома, я пам’ятаю, як давав її тобі на при…

— Я нею підтерся, Лео.

Сатомі пирснула. Обличчя Ґрема і Яна підсвітилися посмішками. Левко зберігав серйозну міну, не тямлячи, сміється з нього Семен чи говорить без жартів. Прокашлявшись, хлопець повільно заговорив:

— Розумію, моє питання прозвучить дико, але, Сьома, чувак, ти не міг би пояснити, якого хера ти підтерся копією карти Ґуннара Іверса?

Ян Фідлер, гойднувшись назад, розреготався.

— Ну, туалетний папір увесь намок, і я подумав… — бубонів Сьома, — більше нічого не було… просити серветки в Сатомі я посоромився… Не виривати ж сторінки з твоєї книги? Ну, реально, чувак, хіба нє? Я схопив перший-ліпший аркуш із наплічника й пішов у кущі. Було трохи темно… я помітив, що то за папірчик, тільки після того, як використав його з одного боку. Я лише потім перевернув і побачив, що то карта…

Ґрем, Ян і Сатомі за животи хапалися від реготу. Чех дореготався до сліз. Зате Левкові було не смішно. Йому здалося, що він зараз лусне.

— А шо? — правив далі Семен. — Ну не кластиму ж я той папірець назад собі в наплічник? От я і використав його до кінця.

— Твою мать! Твою мать!!! — Левко заволав російською. — Ти не вигадав нічого кращого, як підтертися картою?! А листочки, розтуди твою маму, ЛИСТОЧКИ!!! Ти ж у джунглях, Сьомо! Я що, мусив зрубати дерево, щоб ти підтерся?

— Але ж то була копія твоєї карти, чорт забирай! — спробував захищатися Сьома. Надійшла черга Левка нітитись. — Навіщо вчиняти з цього скандал? У тебе ж є оригінал, — помітивши, як змінилось обличчя українця, Семен вигнув брови. — Чи… — зненацька він усвідомив, що розмова зав’язалася не просто так, і з місця попер у наступ. — Де оригінал, Лео? — запитав цілком серйозним тоном.

Левко осягав: якщо розкаже, що його сон — насправді не сон, то автоматично визнає, що за ними, ймовірно, ведуть спостереження, ну, або щонайменше хтось нишпорить табором посеред ночі, а це доконає команду. Після першої доби в хащах хлопці були на межі. Левко відчував, що повинен збрехати. І тоді він обережно, зважуючи кожне слово, промовив:

— Я загубив її…

Секунд десять усі ошелешено мовчали.

— Як то загубив? — зронила Сатомі.

— Ну отак, загубив.

— Де?

— Не знаю.

— Чому ти не сказав нам про це? — поцікавився Ґрем.

— Бо думав, що в нас є копія.

— У тебе із собою тільки одна копія?

— Так, інша лишилась у Стокгольмі.

— Чекайте, заждіть, — стрепенулась Сатомі. — Якщо я все правильно розумію, ми зараз заглиблюємось у надра найбільш неприступних нетрищ на Землі у пошуках ефемерних руїн, не маючи на руках навіть карти? Куди ми йдемо, хлопці?

— То не карта, радше схема, впораємось і без неї, — заспокоїв друзів Левко. — Крім того, в нас є GPS-навігатор, — він узяв до рук сіро-чорний пристрій. — Ми легко визначимо своє місцерозташування, ми ж знаємо, де лежать озера, і…

Навігатор тихо «нявкнув», сповістивши про критично низький рівень супутникового сигналу, екран потьмянів, а карта стала неактивною.

— Чува-а-ак… — розвів руками росіянин. Доля знущалася з них.

— Чорт, — Левко сконфужено потрусив масивний «Garmin GPSmap», наче від того сигнал міг посилитись.

Незважаючи на те що вони перебували за двісті кілометрів від найближчих гір, щось блокувало сигнали із супутника.

XL

Друзі розмістилися півколом обабіч пригаслого багаття. Радились.

— Нам не потрібна карта, — доводив Левко.

— Ми не можемо рухатися без навігатора, — парирував Ґрем.

— До біса навігатор, лишилося кілька кілометрів! Сьома, скажи йому, — гарячкував українець, кидаючи багатозначні погляди на росіянина (я попереджав, що так буде, не слід було брати із собою гомосексуалістів!).

— Зате яких кілометрів… — хитав головою Ян, скоса глипаючи в бік джунглів.

Левко цокав язиком і зітхав із виглядом людини, що втомилася сперечатись із розумово відсталими. Сьома мовчав, по черзі повертаючи голову до того, хто брав слово.

— Ти впевнений, що ми дійдемо до Аппер-Уінкер-Лейк без допомоги Garmin’а? — Сатомі зазирнула в очі Левку.

— Абсолютно, — хлопець стукнув кулаком по нозі. — Бляха, ви наче в похід ніколи не ходили. Достатньо компаса.

— А що далі? Як ми виберемося до нижнього озера? Як знайдемо кам’яну дорогу? — не вгавав американець.

— Забудьте про карту. Озера є, вони там, — Левко витягнув руку на південь, — ми це знаємо, ми бачили їх у «Google Earth», і щоб дістатися туди, нам не потрібен GPS-навігатор. Не шукайте проблем там, де їх немає. Скільки разів за минулі три дні ви зазирали в карту? — хлопець обвів поглядом товаришів, вони не відповідали. — Отож-бо й воно. Бо то не карта, а ілюстрація до інструкцій, як знайти Паїтіті.

— Але ж навігатор… Ми можемо проґавити озеро й не дізнаємося про це.

Українець скорчив презирливу міну.

— Half empty bottle man[80], — це він про Ґрема. — Навігатор запрацює, я впевнений. Гадаю, проблема зі зв’язком тимчасова, — «Garmin GPSmap» лежав перед українцем, на екрані перманентно блимав напис «CONNECTING TO A SATELLITE…», проте з’єднання не налагоджувалося. — Навіть якщо сьогодні-завтра зв’язок не відновиться, до Лоуер-Уінкер-Лейк якихось п’ять кілометрів!.. О боги, не говоріть мені, що ми пролетіли півпланети, щоби відступити за крок від мети.

«Ну, не за крок, — подумав росіянин, — але…» Він не поділяв Левкового ентузіазму. Магнітний компас — ненадійна штука, й у таких нетрищах вони можуть почати намотувати кола навіть на десяти квадратних кілометрах простору. Зважаючи на те, що ні в кого з них немає засобів зв’язку із цивілізацією, такий розвиток подій був, м’яко кажучи, небажаний. Водночас Сьома не хотів згущувати фарби.

— Не сваріться, — втрутився він. — Не встигли відійти від Ріо-де-лас-П’єдрас, а вже згризаємось. Давайте так: вирушаємо на південь, щоб якнайшвидше досягти Аппер-Уінкер-Лейк і Лоуер-Уінкер-Лейк. Біля нижнього озера шукаємо початок кам’яного шляху, що його описував Ґуннар. Якщо не знаходимо тракт і GPS-навігатор не ввімкнеться, ми повертаємося. Згода?

— Так, — відгукнувся Левко.

— О’кей, — знизала плечима японка.

— Добре, — після паузи погодився Ян Фідлер.

— Пообіцяй, що дамо задній хід, якщо біля Лоуер-Уінкер-Лейк «Garmin» не ловитиме сигнал, — присікався Ґрем.

— Обіцяю, — стримано всміхнувся Семен.

— Тоді я з вами.

XLI

31 липня 2012, 10:00 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Небо затягувала однорідна попеляста мла, що пропускала сонячні промені у вигляді розсіяного світла, проте перешкоджала доступу у верхні шари атмосфери парникового тепла. Мандрівники в буквальному сенсі стікали потом. Москіти, всідаючись на шию чи на тулуб під пахвами комусь із них, ризикували втопитися.

Друзі поскидали наплічники на землю; ніхто не подивився, що під ногами чвакає. Ян, Ґрем, Сьома й Сатомі розстелили каремат і безсило попадали на нього. Перехід тривав лише дві години, та вони змучилися гірше за рабів на будівництві єгипетських пірамід.

І тільки Левко стояв на ногах, витягнувши губи та переможно зиркаючи поперед себе. Перед хлопцем, витягнувшись із північного сходу на південний захід, розкинулось овальне озеро — Аппер-Уінкер-Лейк. Вони добрели до нього без проблем (якщо не брати до уваги м’язів, що починали тремтіли від самої думки про рух — ще до того, як із мозку надходила команда про скорочення).

— Бачите? — хлопець переможно глянув на товаришів. — Елементарно.

— Ага, — прохрипів Ян, відпиваючи води з пляшки. Від задушливої спеки його шкіра стала блідою, а очі, навпаки, червоними.

Озеро простягалося метрів на чотириста й, судячи з кольору води, було неглибоким. Низькі береги вкривала трава, де-не-де розбавлена невисокими деревами.

Українець обернувся спиною до приятелів, затуливши собою «Garmin», і ввімкнув пристрій.

«CONNECTING TO A SATELLITE…»

Усе працювало, проте зв’язку не було.

— Пропоную на честь нашої маленької перемоги, — впершись руками в боки, Левко ступив до змучених друзів, що сиділи пліч-о-пліч на карематі, — відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, й відсвяткувати.

— Є-є-є-є-є! — заплескала в долоні Сатомі.

Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі було рівномірно розподілено між хлопцями, тож Ґрем, який пам’ятав, що пакував коробку із шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час пересадки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, перебравши половину наплічника, мулат підняв знічений писок.

— Його нема…

— Де воно? — щиро здивувалась японка.

Ян зітхнув і сказав:

— Не бийте, це я його з’їв.

— Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли?

— Учора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання коробка.

— Безсовісний, — насупилась Сатомі.

— Пробачте, я їсти хотів…

— Їсти хотів? — розходився американець. — Чого ж ти вівсянку не гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбі аж від Мальдонадо!

— Янкі, не наїжджай, це ж просто печиво.

— Ти уявляєш, чого варте одне печивко в такій дупі, де ми зараз?

— Ну чого ти від мене хочеш? Хочеш, після повернення куплю тобі квиток на Бібера?

Сатомі розреготалась.

— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері!

Левко, махнувши рукою, потюпав до замуленого берега озера. Продерся крізь високу траву, присів навпочіпки й зачерпнув рукою воду. Вона була тепла й масна, в ній шмигали якісь комахи. Від озера тхнуло чимось прілим і цвіллю.

Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем і Сатомі шпетили Яна за нищення колективних запасів.

— Про що думаєш? — запитав Сьома.

Левко дивився на південний берег озера.

— Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер-Уінкер-Лейк… А ти?

Росіянин смикнув плечима.

— Та ні про що…

Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.

XLII

До Лоуер-Уінкер-Лейк усі п’ятеро добредали, як поламані роботи чи як люди, що їм років із десять тому потрощили всі кістки, які потім зрослися неправильно.

Нижнє озеро також витягувалося на 400 метрів, але здавалося більшим за верхнє, бо мало круглішу форму. На південному заході за озером розкинулася вільна від нетрищ галявина. В усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.

Хоча до сутінків лишалося три з половиною години, Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побоюючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Із ночівлею нічого не вигадували. Просто в тому місці, де вийшли до нижнього озера, стали облаштовувати табір. Сатомі розклала свою «Unna», Ґрем і Ян напнули «Quechua», а Сьома з Левком поралися коло речей, збагнувши, що доведеться викинути половину з поклажі, інакше їм не дійти до Паїтіті.

Левко перевірив GPS-навігатор — зв’язку, як і раніше, не було, — після чого озвався до Семена:

— Я хочу її пошукати.

Росіянин збагнув, що йдеться про дорогу.

— Ризикнеш піти сам?

— Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчуваю, що вона поряд.

Семена цілковито підкосило, просто знищило кількагодинне прорубування крізь сельву, тож йому було байдуже. Він махнув рукою.

— Роби, що хочеш, Лео.

— О’кей. До вечері повернуся, — захопивши пляшку води й мачете, українець звівся на ноги. М’язи гули, наче високовольтні лінії, та, попри це, він рішуче подався в бік джунглів.

— Ти куди? — змученим голосом озвалася Сатомі.

Хлопець розвернувся, дещо придумавши.

— Можна взяти фотоапарат?

Дівчина здивувалась, але відповіла:

— Бери, — й простягнула йому маленький рюкзак із Nikon’ом усередині.

XLIII

31 липня 2012, 18:05 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, що вислів «валитися з ніг від утоми» може бути не метафоричним. Перед табором хлопець намагався підвестися й іти — хай не як людина, хоча б як пітекантроп, — але сила тяжіння згинала й ставила його рачки. Хлопець приповз до вогнища на колінах.

Ян і Сьома метнулися до Левка, допомогли зіп’ястися на ноги й підтягнули до наметів. Ґрем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди вклали хлопця.

Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши одним духом майже півлітра.

— Пригальмуй, — попередив Сьома, — в нас закінчується вода, а озерну, зважаючи на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.

Потому Левко змолов тарілку каші, здобрену смужками бекону. Коли хлопець наївся, американець сів поруч і поклав йому на коліна GPS-навігатор.

— Зв’язку нема, — сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця.

Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фотографій і хрипко промовив:

— Як вам таке, чуваки?

Його очі шалено ятрилися.

На картці пам’яті було лише два знімки — одного й того самого місця — один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетенням буро-зелених крон, простягалася широка кам’яна дорога, сформована з чорних брил неправильної форми. Нерівна, більш нерівна, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, проте дорога, жодних сумнівів. Акуратна мозаїка каменів тягнулась у далеч і завертала, ховаючись у джунглях. Хай яка густа буяла довкола рослинність, дорогу було прокладено так добротно, що вона не заросла протягом віків. Дерева, кущі й трава випирали з боків, немов придавлені каменями, тягнулись угору та змикалися на висоті півтора-два метри над кладкою, формуючи подобу тунелю.

— Неймовірно, — затуливши рота долонею, прошепотіла Сатомі.

— Вона існує, — прохрипів Левко, очі палали, наче дві жарини, — Ґуннар не брехав.

Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся в пошуках вимощеного камінням тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію перенести табір до його початку, на що Левко відповів щирим хропінням. На той час споночіло, й ніхто не виявив особливого бажання перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.

А дарма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.

Гірше просто не буває.

XLIV

1 серпня 2012, 00:19 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левкові сниться, що він крокує галереєю в надрах велетенських руїн. Ліворуч і праворуч тягнуться ряди пощерблених часом гранітних колон. Зі стелі звисають ліани та рваний мох. Долівкою в’ються химерні візерунки. Він намагається знайти вихід із галереї, щоб окинути оком, осягнути, як виглядає споруда (піраміда?.. фортеця?.. укріплений храм?..), але бачить лише ходи, що розбігаються в різні боки.

Невдовзі хлопець потрапляє до кімнати з вогнем. Він довго дивиться на язики полум’я та думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на вогонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щупальці повзуть кімнатою, підкрадаючись до хлопця, й він розуміє, що серед руїн починається пожежа…

І ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму та запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню й урешті передпліччя.

Жар наростає. Левко хоче втекти, проте не може зрушити з місця.

Він чує крики.

«Пожежа! Горить! Усе палає!»

Повертає голову й бачить Сатомі.

«Рятуйте! Я горю!»

На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що раніше лишалося невидимим, так наче своїми вигуками дівчина матеріалізувала вогонь.

«Вогонь! Я ГОРЮ! ДОПОМОЖІТЬ!!!» — заходиться вереском японка.

Жар, що охоплює руку, стає нестерпним. Левко відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнату, першої секунди не помічаючи заграви. За мить він сам волає з болю — шкіра вкривається пухирями, що лопають, — і…

…прокидається.

— Пожежа! Я горю!

Хлопець заснув під відкритим небом, тож, замість перетягнути до намету, його так і лишили, накривши згори спальником. Він крутнув головою на голос, але не побачив нічого, крім нафтової пітьми. Зір не було, небо затягували розкачані в один великий млинець хмари.

— Я вся палаю! Допоможіть мені!

Кричала японка.

— Сатомі? — покликав Левко, гадаючи, чи це не продовження сну.

— Лео, допоможи!

— Що з тобою?

Українець скочив на задерев’янілі ноги й умить зрозумів, що не зарадить Сатомі, бо сам горить. Рука, що він уві сні нею затулявся від вогню, палала.

— А-а-а-р-р, чорт! — загарчав він, струшуючи передпліччям, і тільки тоді збагнув, що не бачить полум’я. Левко відчував, як вогонь обпалює шкіру, проникаючи вглиб руки, як висипають пухирці по всій довжині від кисті до ліктя, але самого вогню не бачив. Рука була темною, як і все довкола. — Що за…

— ЛЕО!!!

Галас розбудив Сьому. Левко почув, як роз’їжджається блискавка на вході до намету, після чого зсередини висковзнув промінь світла. Семен присвічував собі ліхтарем.

— Чого кричите? Що сталося, Сатомі?

— Мої ноги! Я вся горю!!!

Росіянин освітив голі ноги японки, на яких не було ні жаринки.

— Я не розумію…

— Сьома, вона говорить правду. Я відчуваю те саме, у мене палає передпліччя.

Семен перекинув промінь на Левка, й українець жахнувся. Рука виглядала так, наче її обпалили вогнеметом: м’язи роздулися, шкіра почервоніла й укрилася пухирями.

— Чувак, що ЦЕ?

Сьома підійшов ближче та водночас із Левком помітив комах. По передпліччю повзали бурі п’ятиміліметрові істоти із потовщеними задніми частинами тіла. Росіянин опустив промінь під ноги, освітивши видовище, від якого волосся стало сторчака. Земля пульсувала від крихітних тілець — увесь табір заполонили кусючі комахи.

— МУРА-А-АХИ! — мов ошпарений, заволав Семен, упізнавши нападників.

— Що?

— Вогненні мурахи! Ґреме, Яне, вставайте! Fire ants![81] ТІКАЄМО!

Зрозумівши, в чому проблема, Сатомі стала збивати мурах із ніг. Левко струсив комах із руки, та вони полізли на литки.

— Ці падлюки геть покусали мене.

— Вони не кусають, а жалять, Лео! До озера, мерщій!

— А як же табір? — вирячився Левко.

— Якщо ми лягли ночувати на шляху колонії, то ТАБОРУ ВЖЕ НЕМАЄ!

Ян і Ґрем, ускочивши в самісіньку гущу мурашиного війська, мигцем зорієнтувалися, що й до чого, тож за мить четверо хлопців і дівчина мчали берегом до Лоуер-Уінкер-Лейк. Забігши в теплу воду, вони поприсідали, лишивши на поверхні лише очі й носи. Отак і сиділи в цілковитій темряві.

— Довго вони будуть шаленіти? — озвався Лео.

— Не знаю, — булькнув Сьома.

— Народ, а крокодилів тут немає? — прорізав пітьму стурбований голос Ґрема.

— Які крокодили в такій калабані? Ти б іще про акул спитав, — прогудів Левко, та, подумавши, для певності уточнив у Семена: — Правда, Сьомо?

Сьома витримав багатозначну паузу, міркуючи, чи не заверещати й почати бовтатись, вдаючи, що за ногу вхопив кайман, але вигадав дещо краще.

— Певна річ, що каймани тут не водяться. Вони не живуть у закритих водоймищах, та й їжі в озері небагацько для підтримання хоч якоїсь популяції… — знову пауза. — Зате тут є сомик кандиру, — й умовк.

Спливло півхвилини, Ґрем заворушився.

— Семе… чувак… а що таке «сомик кандиру»?

— Рибка.

— Рибка?

— Ага. Маленька така рибка, не більше як два сантиметри завдовжки…

Від Ґрема долинуло полегшене зітхання. Двохсантиметрова риба — це нестрашно. Сьома правив далі:

— …яка на запах аміаку із сечі проникає в сечовий міхур…

— Куди???

— …в пісюн, Ґреме, й присмоктується до його стінки. Через день сомик склеює ласти, благополучно забувши відсмоктатися, та починає гнити. Усе закінчується операцією, що…

— Та пішли ви всі в сраку! — заверещав Ґрем, вискакуючи з води. — Ви вже дістали з вашими нетрищами, кайманами, мурахами та сомиками-розтуди-їх-маму-смоктунцями.

Ян, Сьома та Левко від душі розреготалися.

XLV

Наслідки нічного набігу вражали.

Уранці нового дня четверо хлопців і дівчина, мокрі, голодні й невиспані, тинялися спустошеним табором, не вірячи власним очам. Табір виглядав так, наче його всю ніч дерли на шматки хворі на сказ собаки. Намети здулись, опавши на землю рваним ганчір’ям. Два новенькі спальники з «IKEA», в які загортався Левко, перетворилися на лахміття, схоже на залишки повітряних кульок, що луснули від надмірного тиску. Вогненні монстри погризли три з чотирьох карематів, і тепер їхня поверхня, що ще вчора була гладенькою, нагадувала макет марсіанського рельєфу. Всі харчі (а також усе, що пахло харчами), не запаковані в металеві банки чи герметичні коробки, мурахи з’їли або забрали із собою. Зрозуміло, добираючись до їжі, вони розгризли наплічники. Дивом уціліли рюкзаки Левка, Яна та сумка з речами Сатомі. Наплічник Сьоми також виглядав непошкодженим, але щойно той узяв його за лямки, дно прорвалось і все, що було всередині, висипалося на землю.

Ноги Сатомі розпухли й страшенно чухалися. Праве передпліччя Левка роздулось і стало схожим на перекачану руку армреслера.

— Жесть, — прокоментував Левко, дивлячись на купу Семенових речей.

— Ага, — підтакнув Ян, перебираючи продукти. — У нас більше немає м’яса. Взагалі.

— І сухофруктів теж, — додав Сьома, ногою розгорнувши вміст знищеного рюкзака.

— Зате вівсянка на місці, — продовжував інвентаризацію чех.

— Хоча б щось…

— Хотіли зменшити вагу наплічників? — глузував мулат. — Ось вам, будь ласка.

— А де моя «Unna»? — Сатомі сконфужено водила очима по місцю стоянки.

Левко ковзнув поглядом по табору. Яскраво-рожевий надлегкий одномісний тент компанії «Hilleberg» безслідно щез.

— Вони зжерли «Unna», — дівчина шоковано кліпала, — ви тільки вдумайтеся — ці потвори ум’яли намет за 600 євро!

— І я впевнений, не вдавилися, — гмикнув Левко.

— Не смішно! — огризнулась японка.

— Добре, хоч печиво їм не дісталося, — кидаючи скоса погляди на Яна Фідлера, зіронізував Ґрем.

— Де я тепер спатиму?

— Візьмеш наш, — українець згортав свою «китсяку» за 242 гривні. На наметі не було навіть дірочки: чи то через ціну, чи то через токсичність матеріалу мурахи погребували ним. — Він цілісінький, наче щойно з магазину. Ми із Семом спатимемо під відкритим небом. Намети однаково від москітів не захищають.

— Це ваш не захищав, — бідкалася дівчина, — а моя «Unna»…

— Ну й де тепер твоя «Unna»? — обірвав її Левко.

Тим часом американець витягнув із-під намету свої похідні кросівки (точніше, підошви від своїх похідних кросівок), і його жартівливий настрій згас. Ненаситні санітари лісу зжерли всю шкіру, лишивши тільки підметки й металеві кільця для шнурівок. Самих шнурівок не було — їх теж ізжували.

Того дня вирушили в дорогу пізно. Наводили лад із запасами, з’ясовували, на скільки часу їх вистачить, перепаковували речі. Сатомі тепер несла тільки намети (Левкову «китсяку» та Ґремовий «Quechua», добряче згризений, одначе придатний для користування) й уцілілі спальники. Хлопці розподілили продукти між трьома рюкзаками й однією сумкою. Лишилася переважно вівсянка (за економного використання її вистачить на десять днів). Пляшки з водою обв’язали мотузками, щоби нести, перекинувши через плечі та шию, — місця для них не ставало. Сьома поділився парою кедів із Ґремом. Взуття було трохи замалим для мулата, проте нічого ліпшого не знайшлося.

Проплентавшись проходом, яким учора повертався із розвідки Левко, мандрівники дісталися початку кам’яного тракту. Довго тупцяли, не насмілюючись торкнутися каменів, боячись, що дорога зникне, розчиниться в повітрі, наче пустельне марево, такою нереальною вона здавалася посеред джунглів.

Хто її будував? Коли? І навіщо?

— Це від інків? — Ґрем стомлено глипнув на Сьому.

— Схоже на те, — тракт справді нагадував інкські дороги, та, попри це, в голосі Семена не вчувалося певності.

Сатомі вийняла фотоапарат і зробила кілька знімків.

Незважаючи на виснаження, серця хлопців і дівчини збуджено калатали.

Дороги просто так не прокладають. Дорога завжди кудись веде.

Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши чотири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) та заважали просуванню, ступив на кам’яницю.

Йшли повільно. Ґрем мучився в замалих кедах, Сатомі потерпала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втримували речі в пошарпаних наплічниках, що розлазилися просто на очах. Брудні й невиспані, вони нагадували зграйку безхатьків, які повертаються з нальоту на міське сміттєзвалище.

Спочатку кам’яний тракт пролягав на північ-північ-захід і тільки через три кілометри звернув на захід. Незабаром праворуч від дороги з’явилися нагромадження гранітних брил, що поступово зросталися в суцільну стіну. Кам’яниця звивалася, повторюючи контур невисокого плато, що тяглося з півночі.

Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду й думав винятково про те, що на них чекає. Сьома, майже не дивлячись собі під ноги, крокував за ним, безперестану прокручуючи в голові одне запитання: чому?

Знайти дорогу в джунглях на схід від регіону Куско, колиски цивілізації інків, — це відкриття світового масштабу. Дуже мало мандрівників, дослідників чи істориків можуть похвалитися такими досягненнями, тим паче на початку ХХІ століття, в еру «Google Earth» і супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про кам’яний тракт у джунглях Перу, враз стане знаменитістю та зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.

Отже, чому?

Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу?

Чому спровадив сюди їх?..

XLVI

1 серпня 2012, 14:26 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг.

— Ой, — японка визирнула з-за плеча й тієї самої миті позадкувала. Вона би побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.

Вони збилися в гурт посеред кам’яного тракту й утупилися поперед себе — Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата, — намагаючись осмислити побачене.

Були два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні брили обабіч шляху ставали все вищими, тож зрештою мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини. Бескиди здіймалися над головами на висоту від восьми до десяти метрів. Дорога петляла по дну розколини, точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною постав глухий кут — обидві стіни зімкнулися, перегородивши ущелину.

А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів до рівня чотирьох із половиною метрів було завалено людськими черепами.

— Мда… — прохрипів Левко.

— Skull’s Crevice, — як зачарований промовив Ґрем.

— Я… я не знав, що тут… черепи, — Сьома часто дихав, — так багато черепів…

Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді виявиться… розколиною черепів.

Кучугура кісток починалася за двадцять кроків від занімілих мандрівників і під кутом 45° підіймалася до середини стіни ущелини. Місцями її присипало землею, з боків вилазила трава.

— Скільки їх там? — запитала Сатомі.

— Важко сказати, — росіянин провів пальцями по брові, й то був єдиний рух на всю групу. — Не менше як кілька сотень, — вималювавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зрозумів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.

— Як думаєш, звідки? — озвався Ґрем.

Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що формувала глухий кут.

— Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.

— Як ацтеки, — докинула японка, отямившись від шоку, — я читала про те, що вони часом убивали тисячі людей на втіху богам.

— Ага.

Левко першим поборов заніміння та рушив до кучугури. Нахилившись, узяв один із черепів до рук.

— Не чіпай! — зашипіла на нього дівчина.

— Чого? — шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними звичайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. — Був би нівроку сувенір, — черепові в його руках не вистачало половини зубів, одначе загалом він виглядав непогано. Як на череп, звісно.

— Цікаво почути, що б ти лопотів митникові в аеропорту Ліми, пояснюючи, звідки взяв костомаху, — вищирився американець.

— А це що? — Сьома помітив, що праворуч від Левка з-під землі виглядає шкіряний мішок.

Хлопці оточили знахідку.

— Відкривай, — сказав українець Семену.

«Ти відшукав, ти в ньому й длубайся».

Росіянин став навколішки та потягнув мішок на себе. Роз’їдена вологою шкіра порвалася, й між пальців Семена посипалися… людські зуби.

— Фу-у! — Сатомі затулила рота долонею.

— Бридота, — Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий — літрів на двадцять — мішок, ущерть заповнений зубами.

— Тут напевне проводили жертвоприношення, — він поклав кілька зубів на долоню та став роздивлятися.

— Як ти можеш? — відсахнулася дівчина. — Лео, Семене, ви якісь збоченці!

Українець відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план. Цікавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, та не бачив жодного місця, куди могла би завернути кам’яниця.

Зненацька Левко відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки й далі на поперек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, старі й струхнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто… йому здалося, наче щось з’явилося поряд.

Вони не самі — хтось іще в ущелині.

Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян, Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до порослого травою нагромадження кісток. Хлопець поводив головою ліворуч і праворуч. Із щілин у скелях на нього перло кущисте гілляччя, рясно вкрите лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А тоді, підкоряючись незвіданому внутрішньому поштовху, Левко звів голову, обнишпорив очима краї розколини й… побачив над собою людину. То не був зоровий обман — хлопець міг заприсягтися — на краєчку скелі, якраз над ним, стояв і дивився вниз смаглявий чоловік зі строгими рисами обличчя та короткою, зовсім не перуанською зачіскою. Кілька секунд вони не рухалися, споглядаючи один одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зімкнулися над ним, ніби вода над пожбуреним в океан каменем.

Левко замлів, наче в судини замість крові влили клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, та навіть потому не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними — затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.

— Лео…

Ян, зауваживши, що щось негаразд, наблизився до нього.

— Лео!

Жодної реакції.

— Що там таке? — й собі задер голову. Порожньо.

І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.

— Нічого.

То вперше Левко подумав про те, що їм не варто було сюди їхати.

Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.

XLVII

Привал у Розколині влаштували не для відпочинку, а тому, що просто не мали куди йти. Сьома тинявся довкола купи черепів, вишукуючи печеру чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно — з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.

Левко сидів осторонь, міркуючи над побаченим. Двічі він боязко зводив обличчя, проте вгорі не було нічого, крім затягнутих зеленню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чоловік йому привидівся, та це не надто допомагало.

Українець трохи поспостерігав за Сьомою, а потім опустив голову, втупившись під ноги. Несподівано погляд зачепився за продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав, напівприсипаний землею, у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня циліндра вказувала на його штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підняв знахідку.

Під серцем кольнуло, хоча подиву хлопець не відчув.

Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.

Левко зиркнув на товаришів і, переконавшись, що за ним ніхто не підглядає, став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він відшукав п’ять гільз від куль того самого калібру, жодна з яких не лежала в землі, всі — на поверхні. Це доводить, вирішив Левко, що гільзи попадали на землю після минулого сезону дощів, тобто протягом останніх дев’яти місяців щонайпізніше.

Підійшов Семен, і Левко поквапливо загріб гільзи під себе.

— Проходу немає, — мовив росіянин.

— Не розумію… Ґуннар говорив, що кам’яна дорога обходить Розколину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.

— Я думаю, вона там, — Сьома показав рукою нагору, — на плато над нами.

— Зверху?

— Так, продовжується.

— І?

— Поліземо та знайдемо її.

XLVIII

1 серпня 2012, 16:07 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Вони полізли, проте дороги не знайшли. Натомість опинилися в найбільш густих від початку подорожі заростях. Обплетені ліанами дерева стояли перед ними суцільною багатометровою стіною. Протягом години хлопці просунулися не більше ніж на сотню метрів від прірви, й ця сотня метрів ледь не доконала одного з них.

Цілковито несподівано першою здалася не Сатомі. За годину до того, як ставати табором, Ян Фідлер закректав і опустився на коліно.

— Що з тобою? — підскочила японка.

Чех утягував повітря дрібними й частими ковтками, майже не надимаючи грудей. Він заклав руку за лямку наплічника, немовби з наміром його зняти, проте завмер і не рухався, туплячись перед собою осклянілим поглядом.

— Допоможіть йому, — Сатомі взялася стягувати з хлопця рюкзак. Ян остаточно сів, випроставши ноги.

— Я більше не можу, — прохрипів він. — Я далі не піду…

Левку здавалося, що то говорить не Ян. Анемічні слова вилітали як із нізвідки, таким відсутнім був погляд чеха.

— Цього ще не вистачало, — злизавши піт із верхньої губи, промовив українець.

Сьома разом з американцем допомагав Сатомі. Через півхвилини Яна звільнили від наплічника й умостили на більш-менш чистому та сухому місці.

— Ти як, друже? — Сем сів навпроти. — Нормальок? Випий води. Все буде добре.

Чех не дивився на росіянина. Міцно зчепивши долоні, він упирався поглядом у груди Семена, хоча зіниці не фокусувалися, а наче прозирали крізь плоть. Сьома кинув погляд униз і зненацька зауважив, що Ян якось дивно стискає долоні. Він тримав їх так, ніби намагався всією правою долонею потиснути основу великого пальця лівої.

Помітивши, що Семен дивиться на його руки, чех повернув їх тильними боками догори. Начебто приховував щось. От тільки ховати йому не було чого, крім…

— Яне, що ти робиш? — якомога більш м’яко запитав росіянин.

Сьома ще раз глянув на руки товариша й раптом зрозумів. Як би Ян не повертав долоні, одна річ лишалася незмінною: пучка великого пальця лівиці незмінно торкалася ямки на правому зап’ясткові біля закінчення променевої кістки. Пучка не рухалась, наче приклеєна. Семен усвідомив, що означає відсутній погляд і «приклеєний» до зап’ястка палець, оскільки його тато також мав проблеми із серцем: ні на секунду не розчіпляючи долонь, Ян Фідлер рахував свій пульс.

— Дай сюди, — Сьома торкнувся долоні чеха.

Ян відсмикнув руки.

— Дай мені руку, — тихо, проте твердо наполіг росіянин.

Чех опустив долоні. Семен акуратно взяв його за праве зап’ястя й приклав великого пальця до точки, де міряють пульс. Слабкі, ледве відчутні удари на тлі скаженого темпу. Вільною рукою росіянин схопив мобілку, що теліпалася на шворці на шиї, і запустив секундомір. На крихітному екрані замигтіли цифри. Сьома, закусивши губу, став рахувати, відчуваючи, як спиною до потилиці холодок повзе: на кожну секунду припадало щонайменше два скорочення серця.

— Друже, що з тобою? — пополотнів Семен.

І цієї миті Ян Фідлер знепритомнів.

XLIX

Полилася вода, полетіли ляпаси, Сатомі допомагала Семену, Ґрем і Левко тримались осторонь, перелякано спостерігаючи за тим, що відбувається.

Через хвилину Ян опритомнів, обвівши друзів затуманеним поглядом.

— Що з ним? — спитав українець.

— Пульс більше ніж 160 ударів за хвилину, — проваленим голосом відповів Семен.

— Чорт, — Левко переступив з ноги на ногу. — Це через навантаження? Він зможе йти?

— Ні, Лео, він не зможе йти далі з пульсом під двісті!

— Не гарчи на мене, чувак. Я питав не про далі!

До найближчої клініки їм було півтора десятка кілометрів джунглями та майже триста по Такуатіману.

— Як ти? — Сатомі притримувала руками бліде обличчя Яна.

— Не дуже… — що мовою «сердечників», напевно, означає «препаскудно».

— Таке з тобою вперше?

Чех заперечно мотнув головою.

— Вибачте… я не… у мене були проблеми… та я не думав… не хотів, щоб ви…

— Чорт, ти ж знав, куди перся! — не витримав Левко.

— Заткнись, Лео! — осадив українця Семен.

Левко обхопив руками голову та відійшов на кілька кроків назад прорубаною просікою.

За п’ять хвилин тахікардія стишилась, і на обличчя Яна повернулися фарби. Сьома наблизився до Левка. Хлопці довго мовчали, уникаючи дивитися один на одного.

— Паскудство, — зрештою видихнув росіянин.

— Ага.

— Вибач, що підвищив голос, я трохи здрейфив, — у хлопця досі тремтіли руки.

— І ти мені пробач, — сказав українець.

— Проїхали.

— Маємо довезти його назад… — Левко чверть хвилини вагався, перш ніж вимовити останнє слово у фразі, — …живим.

Сьома, смикнувши кадиком, глитнув слину.

Уранці Яну покращало достатньо, щоб він міг іти без допомоги.

Хлопці поділили між собою його поклажу, спустилися з плато в Розколину та повільно рушили назад до річки.

L

2 серпня 2012, 10:11 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Почався дощ. Джунглі наповнилися пришерхлим стукотом крапель.

— Привал, — скомандував Семен.

Ніхто не заперечував. Група зупинялася щогодини, даючи Яну відпочити.

Чех наразі виглядав здоровим, хоча, почуваючись винним, ні з ким не розмовляв.

Злива посилилась. Менше ніж за хвилину друзі змокли до рубця.

Левко сів на наплічник, відпив води та, закручуючи пляшку, несподівано побачив хід, що відгалужувався від кам’яної дороги й вів на південь. У суцільній товщі заростей праворуч від тракту, якщо стояти спиною до Розколини Черепів, проглядалася стежка. Утоптана трава й обламане гілля формували коридор заввишки півтора метри.

— Сьома, — стиха покликав Левко.

Семен неохоче підійшов і прилаштувався поряд.

— Он, — показав пальцем українець. — Бачиш?

Росіянин байдуже огледів стежку.

— Стежина. І що?

— Що це може бути?

— Мабуть, звірі стежку протоптали.

— Ти думаєш?

— Дикі кабани чи щось таке.

На тому розмова урвалась, однак перед тим, як рушити далі, Сьома пропустив друзів уперед, а сам, ставши на початок стежки, зазирнув у нетрища. Ретельно обдивившись траву та зламані гілки, хлопець пішов наздоганяти приятелів…

Три з половиною дні по тому, 5 серпня 2012 року, два надувні плоти торкнулися берега біля причалу навпроти хатини Тора Сандерса. Сьома не помилився: матраци витримали.

Ґрем першим скочив на пісок і, хитаючись від знемоги, поволік матраци на пологий берег. Левко із Семеном поскидали речі на пісок і відтягли їх від води. Мулат подивився на двоповерхову, оточену заростями хатину й замріяно пробурмотав:

— Якщо у стариганя є душ і гаряча вода, я поставлю йому в Швеції пам’ятник.