Твердиня

LVII

6 серпня 2012, 15:51 (UTC -5)

Річка Такуатіману

176 км вгору за течією від Пуерто-Мальдонадо

— Що шукаєш? — надриваючи глотку, прокричав Лео.

Упродовж останньої півгодини Сьома щось прискіпливо видивлявся на правому березі Ріо-де-лас-П’єдрас, час від часу звіряючись то із GPS-навігатором, то із роздобутою ще у Стокгольмі й до цього часу геть розлізлою картою.

Росіянин відповів, проте Левко не розчув жодного слова. Після семи з лишком годин поруч із майже безперервно працюючим двигуном, вони всі нівроку так оглухнули.

Левко та Сьома сиділи на носі човна, Ґрем кермував, Сатомі, розіславши на пласкому днищі спальник, прилаштувала голову на задню лаву й куняла.

— Шукаєш, де заночувати? — українець підсунувся ближче, щоби краще чути Семена. — Ще рано.

Сьома зиркнув на товариша.

— Хочеш до смеркання дістатися Голови?

Українець, зануривши долоню в потік води за бортом, смикнув плечима.

— Не вдасться, — заперечив Сьома, — в темряві проскочимо притоку.

Двоциліндровий «Tohatsu» працював надійно, хоча його потужності — 15 кінських сил — вистачало лише на те, щоб розігнати човен максимум до 20 км/год. За такої швидкості вони допливуть до Голови Папуги в кращому разі о першій ночі.

— Та однаково рано, — подивився на годинник Левко.

Тримаючись рукою за нагрітий на сонці гумовий борт, Семен перебрався на корму.

— Давай покерую, — запропонував Ґремові.

Перші три години американець кайфував від кермування BRIG’ом. Зате згодом, упродовж четвертої години, почав думати, що віддав би що завгодно, щоби вимкнути мотор: нестерпний шум кислотою роз’їв вуха, а вібрація, передаючись через руку на плече, розтрусила нутрощі, тож мулат із радістю пристав на пропозицію Семена.

Сьома присів біля «Tohatsu», швидко освоївся з керуванням і зменшив газ, одночасно скеровуючи човен ліворуч — до правого берега річки.

«BRIG» помалу сунув уздовж стіни з тропічної рослинності — дерев, кущів, повзучих рослин, — що нависала над мутною водою. Коли траплялися чистини, Сьома глушив мотор і, фіксуючи ручку коліном, обстежував їх у бінокль. Левко впевнився, що його приятель щось вишукує.

О 16:05, востаннє звірившись із навігатором, росіянин повів «BRIG» навпростець до берега.

— Що там? — Левко ненавидів моменти, коли Семен напускав на себе поважнючий вигляд і нікому нічого не пояснював.

— Стаємо на ночівлю, — незворушно пояснив Семен.

— То ти на сонці перегрівся чи від шуму в очах потемніло? — поцікавився Лео.

— Знайдемо місце, розіб’ємо табір і відпочинемо.

— Чувак, ти оглух? Ми марнуємо час, — сонце не пройшло й половини шляху від зеніту до горизонту на заході. — Ми спокійно відмотаємо ще півсотні кілометрів, перед тим, як ти перестанеш розрізняти, де вода, а де земля, і я впевнений, знайдемо краще за це місце.

Перед носом човна з води здіймалося хаотичне переплетіння гілок і рослин-паразитів, що тільки на вигляд здавалися тонкими й кволими. Насправді без мачете крізь них не пройти.

Сьома міг пояснити причини свого рішення, та вирішив по-інакшому.

— Давайте проголосуємо. Хто за те, щоби знайти чистину, поїсти й відпочити?

Дві руки в центральній частині човна вмить злетіли вгору. Сьома переможно всміхнувся.

— Навіть якщо я втримаюся, ми зупиняємося на ночівлю, брате.

Вони заштовхали «BRIG» у мангрові зарості та прив’язали його. Потім, орудуючи мачете, заходилися розчищати дорогу до берега.

Коли після десяти хвилин махання здоровенними ножами під ногами все ще хлюпала вода, Ґрем зупинився, витер піт рукою та сказав:

— Можна відкликати свій голос?

Семен не зреагував. Смішно вимахуючи мачете, він уперто продовжував врубуватися в прибережні зарості.

— Семе, я з тобою розмовляю, — підвищив голос мулат. — На біса ми сюди полізли? Дорогою траплялося повно місць, де можна було причалити просто до берега.

Раптово Сьома зник, наче шубовснув під воду.

— Сееем? — насторожено покликав американець.

— Він упав? — визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.

— Сплеску не було, — промовив Левко, витріщаючись туди, де щойно стояв Семен. — Його ніби… джунглі ніби проковтнули його… Сьо-о-о-ма!

У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:

— Ідіть сюди, плаксії.

Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі поквапились до того місця, де востаннє бачили росіянина.

Першим крізь зарості продерся Левко та несподівано усвідомив: нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточкою обличчя.

— Ого, — здивувався українець. — Що це?

— Ти не здогадуєшся?

Слідом за Левком з’явився Ґрем, за ним — Сатомі.

— Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.

Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, якою поросла розчищена ділянка.

— Тобі час на шоу «Найрозумніший», — зіронізував Ґрем, роззираючись. — Он літак.

Під деревами, в іншому кінці посадкової смуги, встромившись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і пофарбованим у червоне кінчиками крил і рулів висоти.

Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смугу.

— Ти навмисне йшов сюди, правда? — спитав Левко.

— Так.

— Гадаєш, тут є люди? — українець кивком указав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.

— Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літав.

— Тоді що ми тут робимо?

— Тут бувають люди, — скоса глипнувши на Ґрема та Сатомі, Сьома раптом заговорив російською: — Если вдруг мои запломбированные в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех, что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной… с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это произошло напрасно. Понимаешь? — Семен закрокував уперед, відхиляючи траву руками: — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця. — А ми з Лео назбираємо дров на багаття.

LVIII

Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він іще міг літати, але те, що його давно не піднімали в повітря, було безсумнівним: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах попідтікали іржею.

Левко обійшов «Cessn’у», обдивившись зусібіч, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.

Закінчивши, росіянин простягнув товаришеві аркуш.

— На, читай.

Українець став спиною до сонця та заглибився в текст, виведений акуратними буквами:

Суплячись, Левко віддав аркуш Семенові.

— Ну що, як тобі? Бачу, незадоволений.

Послання було кострубатим, надміру офіційним і водночас надто кіношним, якимось сурогатним. Хоча не це непокоїло українця.

— Ти справді думаєш, що це потрібно? — він почувався, мов людина, що потрималася за хрест на власній могилі. — Ми наче як самі накликаємо біду.

Сьома стенув плечима.

— Поховавши, як страуси, голови між ніг, біду ми не відвернемо. Хочеться вірити, що лист не знадобиться, дорогою назад ми заберемо його, посміємося над собою та спалимо. Я просто хочу перестрахуватись.

— Чому ти не написав прізвища?

— Нам невідомо, хто тут вештається, Лео. Я подумав: якщо ми реально встрянемо в якусь халепу, а хтось таки знайде цей лист, працівникам посольств вистачить імен, щоб нас ідентифікувати. Якщо ж усе складеться добре, я не хочу, щоби хто-небудь у Мадре-де-Діос знав наші повні імена.

— Логічно. І ще: чому ти не написав про кам’яні дороги? Принаймні одна з них справді існує.

Сьома поклав аркуш перед себе, дістав іще один і почав перекладати повідомлення іспанською. Відірвавшись, пояснив:

— Хто б не знайшов послання, сумніваюся, що він помчить по нас у джунглі, навіть якщо повірить у написане. Це дорого та небезпечно. Найбільше, на що можна сподіватися, — це на те, що по нас вишлють літак, такий, як оцей, типу, на розвідку. Я вказав орієнтири, що легко розгледіти з повітря: Голова Папуги, Лоуер-Уінкер-Лейк, Аппер-Уінкер-Лейк. Якщо розвідник залетить достатньо далеко на захід, то знайде те, по що ми йдемо, й тоді, можливо, знайде нас. Дорогу вони нізащо не побачать.

Росіянин говорив так, наче напевне знав, що лист віднайдуть, тобто те, що ним доведеться скористатися. Це не подобалося Левку, тож хлопець іще більше насупився.

Сьома завершив переклад, згорнув обидва аркуші вчетверо, збоку надписавши жирними друкованими літерами «READ THIS»[88], потому вклав їх у целофанову торбину та скотчем приклеїв до останньої шибки з правого борту літака. На запиленому темному тлі складений учетверо папірець відразу впадав у очі… якщо стояти поряд із «Cessna».

— Гадаєш, помітять? — нахилив голову Левко, скептично роздивляючись приклеєний стрічкою пакунок.

— Той, хто тут уперше, — Семен зиркнув на протилежний край злітної смуги, де Ґрем і Сатомі витоптували місце для багаття й розпинали намети, — навряд. Але той, хто постійно літає, помітить.

Цього разу знизав плечима Левко. Не вірилось. Напис «READ THIS» здавався надто маленьким, його вдавалося прочитати, лише порівнявшись із краєм крила.

Росіянин сховав ручку до кишені й закинув на плечі рюкзак.

— А тепер можна й по дрова.

LIX

Наступного дня — у вівторок, 7 серпня — хлопці й дівчина вирушили в дорогу ще до сходу сонця. До обіду досягли кліфу Голова Папуги та вивантажили спорядження на берег.

Левко квапився, поводячись так, наче від швидкості руху залежало, чи знайдуть вони Паїтіті, ніби Твердиня (якщо вона існує) з дня на день могла провалитися крізь землю.

Перед заглибленням у ліси українець наполіг на привалі. Виявилося, що мотор «Tohatsu» може працювати в режимі генератора. Пального було більше ніж достатньо на зворотну дорогу, тому хлопці лишили двигун увімкненим і підзарядили всі наявні акумулятори. Левко приділив особливу увагу GPS-навігаторові, сподіваючись, що цього разу він витримає довше.

Зарядивши батареї, хлопці зняли «Tohatsu», закріпили його на дні поряд із каністрами, а потому замаскували човен у прибережних заростях. Узявши найнеобхідніше, подалися на південь.

Прорубана три дні тому стежка встигла зарости, проте пагони й ліани були свіжими, неміцними, тож не затримували просування. О пів на третю Лео, Сьома, Ґрем і Сатомі опинилися біля Аппер-Уінкер-Лейк, верхнього озера. Шлях, на який під час першої спроби змарнували майже день, зайняв не більше як дві години. За годину дісталися до Лоуер-Уінкер-Лейк і, обігнувши його з півночі, ступили на кам’яну дорогу. Трактом рухалися швидше, проте через кілометр Сьома запропонував збавити темп, щоб не проґавити бокової стежини.

Коли перевалило за п’яту й тіні під кронами стали густішати, друзі припинили пошуки й вирішили вибрати місце для ночівлі, розуміючи, що у півтемряві вони напевно прогледять дорогу.

— Може, ми вже її прогледіли, — пробурчав Ґрем.

Таке також могло трапитись. Те, що хлопці легко помітили стежку минулого разу, не означає, що вони так само просто виявлять її вдруге.

Українець, який ішов першим, розвернувся та зирнув на Семена. Сьома, сьорбнувши води через трубочку, що тягнулася від схованої в рюкзакові пляшки, кивнув, спонукаючи його говорити. Левко глибоко вдихнув і сказав російською:

— Чувак, може, ну його нафіг?

(…де ти, Лео, бачив свиней півтора метри на зріст?)

Він думав про гільзи, запломбовані зуби та чоловіка, який, цілком можливо, саме цієї миті стежить за ними крізь приціл автомата Калашникова. А тоді зненацька усвідомив, що витріщається просто на стежку. І перш ніж Сьома встиг розтулити рота, Левкова рука піднялась, а з губів злетіло схвильоване:

— Он вона!

Семен, Ґрем і Сатомі подивились у той бік, куди він показував. Посеред переплетення тонких стовбурів і гілок проступало ніби втиснуте всередину місце, за яким чорніла порожнеча. Прохід був невеликим: людина могла йти по ньому, лише злегка пригнувшись і нахиливши голову. Він чимось нагадував коридор у підводному човні.

Сьома переступив з ноги на ногу.

— То як: стаємо на ніч чи йдемо глянемо, що там?

Темрява стрімко зсідалася, тіні заковтували віддалені об’єкти, проте Левко пірнув у прохід. Почасти через те, що добре розрізняв навколишні предмети, а почасти тому, що побоювався залишатися на мощеному тракті. Після того як зустрівся поглядом із тим, хто стежив за ними в Розколині Черепів, він не мав бажання ночувати на дорозі чи навіть поряд із нею.

Ґрем пробурчав: «Дякую, що поцікавився нашою думкою», — нахилився та пірнув слідом за Левком. Третьою пішла Сатомі. Сьома, востаннє зиркнувши на дорогу до Розколини Черепів, потупав навздогін японці. Потривожені рухом, у повітря здійнялись ескадрильї москітів. За кілька метрів хлопці й дівчина зупинились і оббризкалися репелентом, хоча навіть потому мошва пхалася до очей, вух, ротів.

Стежина виглядала занедбаною. Подеколи друзі ставали на коліна й повзли, подекуди доводилось орудувати мачете. Протягом тридцяти хвилин вони віддалилися від кам’яної дороги на кілометр — не набагато далі, ніж якби продиралися навпростець крізь нетрі, — й Левко вирішив отаборитися. Через сотню метрів вони надибали вільну від кущів ділянку поміж двох товстенних бавовняних дерев і заходилися облаштовувати нічліг. Місце було не з найкращих, одначе ліпшого ніхто не шукав: на першій після відходу від Ріо-де-лас-П’єдрас стоянці і води, і їжі було достатньо.

Сатомі діставала з рюкзаків усе необхідне, щоб розігріти вечерю. Сьома збирав дрова, а Ґрем вовтузився з наметами. Левко, чекаючи, поки Семен принесе сухого гілля, ввімкнув GPS-навігатор і зафіксував їхнє місцезнаходження.

Невдовзі геть стемніло.

За чверть години багаття шипіло на підстилці з вогкого листя, а в казанку закипала вода на чай. Хлопці й дівчина мовчки сиділи довкола вогню. Сьома присипав дрова свіжою зеленню, щоби пустити дим і розігнати комарів. Дим пішов, але москіти не здавались. Їхнє дзижчання виїдало мізки. Під листям аж кишіло від інших комах. Якоїсь миті японка зойкнула й струсила з руки десятисантиметрову стоніжку.

І знову запала мовчанка.

Від репеленту всі відкриті частини тіла стали липкими, ніби змащені солідолом. Шкіра на обличчі свербіла від ядучої протимоскітної речовини. Їм усім — і Левку, й Семену, й Ґрему, й Сатомі — було бридко, вогко й гірко від думок про те, що вони тут роблять. Їсти не хотілось. Утома хилила до сну, та від усвідомлення, що доведеться пхатися у спальники з липкими, як чортзна-що, руками й обличчями, тягнучи за собою, неначе весільну фату, сірий шлейф мошкари, ставало геть кепсько.

Четверо друзів, як це часто трапляється, гадали, що гіршого годі чекати, аж доки… не почули бумкання.

Незрозумілі звуки долетіли із заходу. Розмірені й важкі, вони долинули з пітьми й пробудили огидне тремтіння в завмерлих грудях.

Пум-м… пум-м… бан, — коротка пауза. — Бан, — іще пауза. — Пум-м-м. — Потім перерва, і знову: Бан… пум-м… — пауза, — бан… пум-м… пум-м, — пауза, — бан… пум-м, — пауза, — пум-м… бан… пум-м… пум-м.

Вода закипіла й почала вихлюпуватися, вогонь шипів і метався, оживлюючи кущі й дерева навколо табору, проте ніхто з мандрівників не простягнув руку, щоби зняти казанок.

— Що це? — міцно обійнявши коліна руками, шепнула Сатомі. — «Дивні речі», про які попереджав Ґуннар?

Хлопці мовчали, втиснувши голови поміж пліч і повернувшись обличчям на захід.

Звуки не стихали.

Пум-м… ум-м… бан-н.

Бан-н.

Пум-м-м.

Бан… пум-м.

Бан… пум-м… ум-м.

Бан… пум-м.

Пум-м… бан… пум-м… ум-м.

— Схоже на церковні дзвони, — намагаючись не виявляти страху, прохрипів Семен.

Визначити природу звуків було нелегко. Вони не здавалися схожими ні на бій барабанів, ні на тужливий стугін примітивних духових інструментів. Сьома дібрав найкращу аналогію — церковні дзвони, хоч як на дзвони звук видавався надто податливим і глухим. Та й звідки їм узятись у Мадре-де-Діос?

Звуки вщухли так само раптово, як і розляглись.

Іще щонайменше з хвилину друзі мовчали.

— Може, якась тварина? — зрештою припустив Ґрем.

— Та ні, — заперечив українець.

Бумкання безсумнівно мало штучне походження. Інтенсивність звуків не спадала й не наростала. Вони ввірвались у пітьму, не розширюючись, одразу, мовби хтось натиснув «Play» на величезному програвачеві.

— Дикуни? — запитала Сатомі, обводячи хлопців поглядом.

— Мабуть, яке-небудь плем’я, — згодився Левко.

— Але ж вони далеко? Далеко, правда? — пробелькотіла дівчина.

Хлопець кивнув.

— Так, вони далеко.

Бумкання справді вчувалося звіддалік. Єдина проблема полягала в тому, що лунало воно на заході — якраз у тому боці, куди Левко й компанія мали намір прямувати.

LX

8 серпня четверо мандрівників наполегливо пробивалися на південь. Хвилювання, що раніше муляло лише Семенові та Левкові, від учора перекинулося на Ґрема й Сатомі. Друзі йшли, не розмовляючи й ламаючи голови над імовірним джерелом вечірніх звуків. Невдовзі після півдня стежку вони загубили, та, пам’ятаючи настанови Ґуннара, трималися південного напрямку, сподіваючись раніше чи пізніше опинитися на меншій дорозі.

Щогодини робили п’ятихвилинний привал, під час якого Левко запускав навігатор і переконувався, що вони не кружляють у сельві.

Ліс на південь від великого тракту був не таким густим, як на підходах до Розколини, водночас назвати його легким для просування також не випадало. За годину мандрівники проходили кілометр, якщо щастило — півтора.

У другій половині дня хлопці повернули на південь-південь-захід, побоюючись, що, втративши прорубану стежку, пропустять початок другої кам’яної дороги.

Українець коли-не-коли озирався, несвідомо очікуючи на появу переслідувачів (дикунів?.. перуанців?.. привидів?..). Сьома також — прискіпливо, проте так, щоб не насторожити Ґрема й Сатомі, — видивлявся сліди людської присутності, та безрезультатно. Прогонисті дерева, чиї крони ховали сонце, епіфіти, вогкий мох, тисячі видів папороті, мавпи, великі жуки — тропічний ліс виглядав таким, як завжди.

Під час однієї із зупинок Левко натрапив на струмок, із якого хлопці поповнили запаси води. Сатомі нарешті з насолодою вмилася чимось чистішим за суміш власного поту й протимоскітної рідини, щоправда, лише для того, щоби за хвилину знову обляпати себе репелентом.

За чверть до четвертої група наштовхнулася на південний тракт. Чи то пак на те, що від нього лишилось. Ґрем, який після обіду крокував на чолі загону, перечепився через притрушений листям валун і полетів сторчака, ледь не розбивши голову об другий камінь, що причаївся за метр від першого. Підводячись, мулат згріб шар зіпрілого листя та побачив перед собою брилу неправильної форми з пласкою верхньою частиною. Може, він не звернув би на неї уваги, якби поряд у землі не лежала ще одна така сама. У місцях стику каменів їхні контури цілковито збігалися. Камені виглядали, ніби два шматки тривимірної головоломки, тож могли мати лише штучне походження.

— Гляньте! — спираючись на витягнуті руки, покликав мулат.

Сьома визирнув з-за Ґремової спини.

— Що там? — запитав українець.

— Камені, — Семен став на коліна й узявся гарячково розгрібати листя.

Левкові очі заблищали, коли він побачив брили.

— Оброблені. Але чому лише дві?

Водночас із Семеном вони подивилися спершу на схід, потім — на захід. Між деревами справді вгадується просіка чи їм лише здається? Ліворуч і праворуч від місця падіння Ґрема росли тільки кущі й трави, там не було дерев зі стовбурами, які не можна було б обхопити однією долонею. Щось заважало їхньому росту.

— Привал, — скомандував Сьома, скидаючи наплічник. Його очі палали, як і Левкові. — Ти давай туди, — кинувши погляд на українця, показав на захід. Лео кивнув. — Я піду на схід.

Левко не встиг віддалитися й на десяток кроків, як уже гукав:

— Сюди! Бігом до мене! Я знайшов її!

Тупцяючи крізь траву, як слони на водопій, Семен, Ґрем і Сатомі прибігли на заклик. Левко сидів навпочіпки, водячи руками по землі. Біля його колін починалася кам’яна кладка, сформована з нерівних, але добре припасованих каменів площею не більше як 0,5 м², зі старанно вирівняним верхнім краєм. Брил було багато, складене з них полотно тяглося на захід, де-не-де зникаючи під землею.

— Яка ж вона стара, — оглядаючи дорогу, відзначив Семен. Там, де тракт не присипало землею, окремих брил не вистачало, а з дірок, наче з клумб на тротуарах, вистромлювалися деревця.

— Прикинь, ми майже проґавили її, — схвильовано сказав Левко.

Подекуди південна кам’яниця виглядала цілковито зруйнованою. Мандрівникам пощастило, що Ґрем перечепився, бо інакше вони ризикували проминути розтрощену ділянку, не зауваживши тракт і продовжуючи заглиблюватись у джунглі.

Обговорюючи, що було б, якби прогавили кам’яницю та як далеко зайшли б, мандрівники просувалися на захід. Час від часу дорога немовби провалювалась, іноді сотню метрів від неї не проступало й сліду. Доводилося петляти зиґзаґами, поволі прокрадаючись уперед доти, доки хтось не натрапляв на край тракту, і тоді загін продовжував рух уперед.

Упродовж трохи більше ніж години хлопці й дівчина подолали два кілометри, а потому дорога зникла зовсім. Вони кружляли, шукаючи продовження, Левко не вимикав GPS, стежачи, щоб не відхилятися від західного напрямку, проте камені безслідно щезли. Перед друзями простягався незайманий тропічний ліс.

— Ґуннар писав, що друга дорога сягає в нетрі глибше, — нагадала Сатомі.

— Мабуть, так і є, — кивнув українець, — але сьогодні ми про це не дізнаємося, — простір під кронами поволі набрякав темрявою.

— Стаємо табором? — Сьома роззирнувся.

— Давай, — згодився Левко.

Через півгодини (попри те що над верхніми ярусами вечір тільки западав) у нижній частині нетрищ вже панувала ніч.

Наминаючи сушене м’ясо та запиваючи його чаєм, мандрівники стомлено розмовляли, згадуючи насичений день. У казанкові доварювалася вівсянка. Сатомі показала хлопцям зроблені впродовж дня знімки: Ґрем, що стоїть рачки над двома першими каменями, Левко з кумедно випнутою щелепою нишпорить кущами у пошуках зниклої дороги, Сьома пере в потічкові посірілу від поту, бруду й репеленту хусточку. Настрій, звісно, був далеким від піднесеного, та друзі потрохи заспокоювалися: Левко крадькома зиркав на Сатомі, переконуючи себе, що йому слід нарешті розповісти їй про свої почуття, Сьома розказував непристойний анекдот, від якого червонів навіть Левко. Хлопці розслабилися, беззлобно кепкували один з одного аж поки…

…поки не залунали дзвони.

Пум-м… ум-м… бан-н.

Бан-н.

Пум-м-м.

Бан… пум-м.

Бан… пум-м… ум-м.

Бан… пум-м.

Пум-м… бан… пум-м… ум-м.

Цього разу бумкало ближче. І саме в тому напрямку, куди вони йшли.

LXI

Спливе час, однак ніхто з них чотирьох так і не усвідомить, що після 8 серпня, коли вони знайшли південний тракт, коли вечір був таким спокійним, із прийнятною їжею та практично без москітів, вони більше не сміялись.

І майже не бачили сонця.

LXII

9 серпня 2012, 07:37 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Усе почалося з туману.

О 7:37 Левко розплющив очі та хвилину думав, що спить. Він не бачив нічого.

Нічого.

Насправді не так. Не нічого. Довкола розстилалася молочно-сіра ізотропна порожнеча.

І ще — було важко дихати, так, наче в горло запхнули мокру ганчірку.

Місце, вчора обране для ночівлі, дивом оминали основні ударні дивізії москітів, тож хлопець ліг біля вогнища, про всяк випадок змастивши частини тіла, не прикриті спальником, протимоскітною рідиною. Не вилазячи зі спальника, українець повернув голову й зиркнув у бік, де стояли намети (де вчора ввечері стояли намети, подумки виправив себе він), і не розгледів нічого, крім однорідної тьмяної сірості. Напевно, проскочило, щось таке відчуває метелик шовкопряда, прокидаючись у герметично запакованій лялечці.

Левко перекинувся на спину, підняв руку й… не побачив руки.

«Сплю», — вирішив хлопець. Інакше ніяк.

А тоді опустив руку й суттєво здивувався, зауваживши долоню за п’ять сантиметрів від носа. Не очікуючи, що рука так раптово матеріалізується з білості, Левко «не впорався з керуванням» і тицьнув указівним пальцем просто в праве око.

Від несподіванки тихо зойкнув.

— Ой.

Око засльозилося.

«По ходу, не сплю…» — гілочки, що продавлювали каремат і встромлялись у спину, підтверджували, що він таки прокинувся.

Левко підніс долоню до носа й почав повільно віддаляти її, спостерігаючи, як пальці розчиняються у бляклій сірості. На відстані тридцяти сантиметрів від очей проступав лише край передпліччя.

«Туман», — нарешті втямив українець.

Хоча слово «туман» не зовсім пасувало до опису погодних умов того ранку. То був не туман, то було тотальне вибілення.

Збоку, де стояли (де мали би стояти) намети, почувся хрускіт. Хтось обережно крокував до багаття. Левко крутнув головою та завмер, дослухаючись. Як і раніше, він нічого не бачив. Хлопець помітив ногу за півсекунди до того, як вона ступила на його живіт.

— А-а-р-р-р! — загарчав він.

— Ай! — то була Сатомі. — Лео, це ти?

— Ні, це гілляка, що вночі гепнулася з дерева й зараз не хоче, щоб ти на неї ставала.

— Вибач, — дівчина забрала ногу та присіла коло Левка. — Ти щось бачиш?

— Було б дивно, якби я бачив зараз більше за тебе, нє?

— Це такий туман?

— Це не туман, — долинув звідкілясь голос Семена, — це повний триндець.

Сатомі пирхнула, проте Левко відчув, як у грудях зсідається страх. Він раптом уявив, що трапиться, якщо ця поволока висітиме тиждень… чи два тижні… чи, скажімо, місяць.

— Де ми? — з намета виборсався Ґрем.

— Там, де були вчора ввечері, — відповів Левко. Його голос зрикошетив від заростей і повернувся абсолютно невпізнаваним відлунням.

— Це ти, Лео? — відчувалося, що мулат насторожився.

— Так.

— А що з голосом?

— Це все туман.

Сьома навпомацки — ледь не навкарачки — прокрадався до згаслого вогнища.

— Прив’язуйте себе до кілків від наметів, коли йдете до туалету, — бубонів росіянин, — бо я щойно ледь не заблукав. Якби не вигук Сатомі, я б уже шурував у протилежний від табору бік.

Це могло би бути смішно, якби не було правдою.

— Ми зможемо йти в таку погоду? — спитала японка.

— Навряд, — Левко вибрався на землю та навпомацки скручував спальник.

— Розпаліть вогнище, — порадив Семен. Голос долинав уже з іншого боку табору.

— Чувак, ти куди знову забрів? — повернув голову українець.

— Твою маму… — вилаявся Сьома й поповз назад.

— Що робитимемо? — поцікавився Ґрем, попередньо ледь не зваливши Сатомі.

— Можна зіграти в квача, — саркастично промовив Левко. — Буде весело.

LXIII

Вимушена бездіяльність гнітила. Друзі розсілися коло багаття, чекаючи, доки сонце підніметься достатньо високо, щоб пропарити сельву й розчинити туман. Спливла година, а видимість не ставала кращою. Нагнані з ночі хмари до ранку тільки згустилися, захищаючи від пекучих променів насичену вологою атмосферу біля землі. Джунглі залило імлою, немов цементом, молочний серпанок скував усе навколо, змазавши рослинність в однорідну масу та притлумивши звуки. Здавалося, навіть час зупинився.

Вогонь догорав. Ніхто не думав підкидати галуззя. Полум’я допомагало мало: світло розчинялось у завислих у повітрі краплинках вологи, а сивий дим лише погіршував видимість.

— Why?..[89] — чийсь шепіт долинув до українця зліва.

— Що «чому»? — перепитав Левко.

Пауза.

— Що ти сказав? — Семенів голос вчувався із протилежного до напівзгаслого вогню боку — між ними було не більше як два метри, та хлопці не бачили один одного — просто навпроти.

— Хтось із вас запитав «чому?», от я й уточнюю: що «чому»?

— Я мовчав, — мовив росіянин.

— Я теж, — голос Ґрема напливав праворуч.

— Сатомі?

— Я тут, — японка сиділа посередині між Сьомою та Ґремом, — я нічого не говорила.

Левко знав, що не вона (голос був чоловічим), просто хотів збагнути, хто де сидить. Він усвідомив, що хлопці й дівчина розташувалися навпроти, тоді як запитання прозвучало… зліва.

Заморожені майже до нуля Кельвінів мурашки обсипали спину й передпліччя.

— Ви мене розводите? — процідив Левко.

— Що трапилося, Лео? Що ти почув? — Семен нахилився вперед, тож його лице на якийсь час вималювалося над пригаслим вогнищем.

Українець дослухався.

(…іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси…)

Нетрища приглушено шумували, проте їхній шепіт не таїв нічого загрозливого.

Приверзлося?

Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багаттям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блискавично виверг на каремат увесь його вміст і дістав аж із дна противедмежий балончик «Frontiersman». Затиснув його у правій руці.

— Ви справді нічого не чули? — мурахи повзали вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.

— А що ми мали чути? Ти ж не…

За табором голосно хруснула гілка. Сьома вмовк. Українець повернув голову в бік, звідки долетів хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання та скрапування вологи з листя високо в кронах. Він міркував, як із біса моторошно сидіти отак, мов сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і чекати, що щосекунди з найближчих кущів на тебе кинеться щось дике й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздивитися до пуття те, що вискочило з туману.

Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилось.

— Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява вже малювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно роздерши його друзів, ласує їхніми теплими нутрощами.

— Я, — обізвалася Сатомі.

— Ти куди? — Левко почув стурбований голос американця.

— Хочу відійти.

— Куди? — наполягав Ґрем.

— Туди, куди Сьома радив виходити прив’язаним до намету, — невдоволено буркнула японка. Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, а нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло до туалету.

— Не відходь далеко, — попросив українець.

Якби не туман, хлопці побачили б, як зашарілася дівчина.

— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.

Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар і пішла в кущі. Хлопці чули, як шурхотить трава під її ногами та поскрипують, відхиляючись, гілки.

За десять кроків японка спинилась. Обернулася — табору не видно. Втім, вона все ще знаходилася близько. Постоявши секунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як вона дзюрить. Просто не могла.

Шурхіт і поскрипування, відновившись, стали віддалятися від табору. Зачувши їх, Левко гукнув:

— Сатомі, не відходь дале…

І цієї миті японка пронизливо заверещала:

— А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!

Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя — Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли, поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти напролом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо він не бачить, отже, не бачать і його.

Американець із росіянином добігли до Сатомі.

— Що з тобою?

— Хто тут?

— Я бачила… бачила… когось, — затинаючись, говорила японка, — ось там… просто попереду.

— Кого? — Левко чув, як тремтить голос Семена, проте сам як на диво зберігав спокій. Українець був радше напружений, ніж нажаханий. Щось підказувало йому, що їх лише лякають. Якби хотіли повбивати, давно перерізали б горлянки. Ступаючи обережно, хлопець заглиблювався в ліс.

— Не знаю, Сьомо… там хтось стояв… у тумані…

— Хто тут?! — оглушливо гукнув Ґрем. — Що вам треба?

«Правильно, покричи, янкі, — подумав українець, — покажи їм, де твоя макітра».

У відповідь — жодного звуку.

— Пішли до табору, — сказав Семен.

Левко почув, як знову зашаруділо гілля.

— А де Лео? — похопився Ґрем.

— Лео, ти в таборі? — покликав росіянин.

Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі заскочила незнайомця.

— Лео, що за жарти? — мулат намагався промовляти суворо, проте голос вібрував від страху.

Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступити на суху галузку й не виявити своєї присутності. Звівши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку із двома рядами схожих на бамбук рослин. Наприкінці просіки, за десять метрів від Левка, хтось стояв. Сірий силует проступав крізь туман, наче накритий білою тканиною мрець на столі у морзі. Стояв і не рухався.

Українець не бачив обличчя, воно виглядало сірим, пливким, як і весь обрис, але, судячи із розташування голови, очі було спрямовано просто на нього.

Хлопець відчув, як унизу живота звело м’язи, в кишках зануртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не загорлав, як Сатомі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холодний піт. І тут Левко згадав, що дещо стискає у правій руці.

Мізинцем лівої руки він перевірив, що скеровує балончик пусковим отвором від себе, потім випростав руку, прицілився та натиснув на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с», і біла струмина, практично злившись із туманом, полетіла в бік загадкового силуету.

Обрис незнайомця, ще секунду тому лячний і загрозливий, раптом утратив усю моторошність, захистившись типово людським жестом: підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відступив у туман.

«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслись, однак усвідомлення, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою паніки, що розверзлась у хлопця під ногами.

— Лео? — ліворуч пискнув Сьома. — Це ти?

— Я.

— Що за запах? — росіянин уловив сухувато-ядучий присмак отруйного газу.

Українець не відповів і пішов у бік табору.

Біля вогнища Сьома нахилився до Левка та проказав на вухо:

— Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в тебе газовий балончик Калеба.

— Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.

— Як?

— Я ввімкну GPS-навігатор. Просуватимемось, як літак у хмарі, — за приладами. Буде важко, та ми мусимо вшиватися звідси.

— «Garmin» іще ловить?

— Так. Ми зможемо йти.

«Ага, — подумав Семен, — поки хтось не наштрикнеться на гілку, залишивши на ній своє око». Проте вголос не заперечив.

LXIV

Невдовзі після полудня туман нарешті відступив, хоча хмари продовжували втримувати під покровом тропічного лісу депресивну півтемряву.

Коли повітря очистилося достатньо, щоб продовжувати похід без навігатора, Левко вимкнув його та спробував відшукати кам’яний тракт. Марно. Дорога зникла, наче й не було її.

Порадившись, хлопці вирішили не повертатися до місця останньої стоянки, натомість продовжувати йти на захід. Довелося знову вмикати GPS-навігатор. До вечора на індикаторі сигналу супутника була лише одна поділка.

О пів на шосту, отаборившись, Семен вибрав момент, коли вони були самі, та запитав Левка:

— Ти щось бачив у тумані? — питання гризло його весь день. Він не покладався на Сатомі, а Левкові був схильний вірити. — Ти ж не просто так застосував ведмежий балончик?

Українець знизав плечима.

— Важко сказати. Все було біле. Ми були налякані. Що завгодно могло приверзтися.

Сьома не відступав.

— Тоді знай: я питав у Ґрема, що йому сказав Атаучі, мотивуючи відмову.

— І що?

— Індіанець сказав, що ми всі загинемо. Тут нібито живуть демони, що роблять дивні речі з людськими головами, і нас вони не випустять.

— Тоді й ти знай, — Левко тупився вбік, уникаючи очей приятеля. — «Демон» затулив носа рукою та драпонув, підібгавши хвоста, коли я пальнув у нього з балончика.

LXV

9 серпня 2012, 18:03 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

«Дзвони» вдарили рівно о шостій.

Пум-м… пум-м… бан.

Бан.

Пум-м-м…

Із першими ударами Сьома схопився та непомітно відійшов від наметів.

У Швеції росіянин носив мобільний на шиї на спеціальній шворці, іноді закидаючи її до нагрудної кишені сорочки, іноді лишаючи просто теліпатись. Попри те що в Мадре-де-Діос телефон став непотрібним, Сьома й надалі носив мобілку на шиї.

Ставши поміж дерев, куди не долітало потріскування багаття й розмови Ґрема, Левка й Сатомі, Семен узяв телефон, відкрив папку «Програми» та запустив диктофон.

«Пум-м… пум-м… бан, — коротка пауза. — Бан, — іще коротка пауза. — Пум-м-м». Потому триваліша перерва, й знову: «Бан… пум-м… — пауза, — бан… пум-м… пум-м, — пауза, — бан… пум-м, — пауза, — пум-м… бан… пум-м… пум-м».

Через дві хвилини він мав на мобілці цифровий запис вечірнього бумкання.

Тієї ночі Сьома майже не спав, замість симфонічних опер чи Висоцького раз за разом прокручуючи записані звуки.

LXVI

Ніч із 9 на 10 серпня видалася спокійною.

Уранішній туман у п’ятницю був не таким густим, як попереднього дня. Мандрівники змогли вирушити відразу після сніданку.

Дорогою Левко чотири рази наштовхувався на камені, що їх лише з великою натяжкою можна було вважати штучними. Крім них — жодного сліду зниклої дороги. Друзі прямували на захід незайманим тропічним лісом.

О четвертій годині дня на індикаторі сили супутникового сигналу GPS-навігатора не залишилося жодної поділки.

Акурат о шостій — як куранти — прозвучали «дзвони». Бумкання лунало збоку і — що дивно — страху не викликало. За три дні хлопці й дівчина призвичаїлись і більше не вбачали у «дзвонах» прихованої небезпеки. Вони почали сприймати їх як обов’язковий, хоч і непоясненний, атрибут подорожі.

LXVII

10 серпня 2012, 18:59 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко лаштувався на ніч, витрушуючи зі спальника павуків та іншу повзучу нечисть. Семен піднявся схилом від струмка й став на межі табору, спостерігаючи за Левковими маніпуляціями. Однією рукою хлопець тримав зубну щітку й тюбик із пастою, іншою м’яв велетенський листок папороті.

— Лео, — зрештою покликав він.

Українець обернувся. Йому вистачило одного погляду, щоби посерйознішати.

— Що? — самими вустами промовив він, здогадуючись, що Сатомі й Ґрему краще не чути подальшої розмови.

— Треба поговорити.

Левко звів брови. Семен мовчки мотнув головою до джерела: не тут.

Друзі зійшли до потічка. Лео всівся на порослий мохом чорний камінь, зняв кеди й устромив ноги у воду. Глибина сягала десяти сантиметрів. Сьома примостився на поваленому дереві навпроти. Один кінець стовбура торкався землі, інший, заплутавшись у ліанах, немов жерло гармати, тягнувся до неба.

— Викладай, що в тебе, — почав Левко.

Мовчки поклацавши на мобілці, Сьома зняв апарат із шиї та подав українцеві.

— На, послухай.

— Що там?

— Я записав бумкання.

Піднісши телефон до вуха, Левко ввімкнув запис. Звуковий файл засмічувало чимало завад: шелест нетрів, пориви вітру, котрі на записові перетворилися на скрипуче шипіння, віддалене пугикання мавп, — одначе загалом бумкання було чути добре. «Пум-м… пум-м… бан, — пауза. — Бан, — пауза. — Пум-м-м…» — і так далі. Левко вслухався, проте не зауважував нічого підозрілого. Нічого такого, на що б він не звернув уваги раніше. Він не міг знати, що помиляється, силкуючись розчути щось поза поєднанням звуків, замість того, щоби зосередитися на суті їхньої послідовності.

Запис скінчився.

— Ну?

— Це не просто набір звуків, — упівголосу повідомив Семен.

— Я вже здогадався.

— Як? — у Сьоминому голосі проступив щирий подив із домішками розчарування.

— Інакше ти б мене сюди не кликав.

— Хе-хе. Правильно. Щовечора повторюється одне й те саме. П’ять разів. Одна й та сама послідовність.

Семен на кілька секунд затих, давши товаришеві час обміркувати почуте. Левко цокнув спересердя язиком. Як він раніше не зрозумів? Це ж так просто! Послідовність. Зиркнув на росіянина — із захватом, але водночас із заздрістю. Вже, мабуть, всоте він почувався поруч із Семеном цілковитим бевзем. Може, в цьому й полягає геніальність: помічати речі, що лежать на поверхні, та лишаються невидимими для більшості?

— Код?

— Ага, — труснув кучмою Сьома. — Помізкувавши, я вирішив відобразити послідовність на папері, так би мовити, представити її графічно. Глянь, що вийшло.

Росіянин розгорнув перед Левком смужку паперу.

— Довгі й низькі звуки я позначив рисками, короткі й високі — крапками. Невеликі паузи відповідають малим пробілам, довші — великим.

— Це ж азбука Морзе… — вражено прошепотів українець.

— Не квапся з висновками, друже. Ще не факт. Далеко не кожен код, сформований із коротких і довгих символів, є азбукою Морзе.

— Але ж ти мусиш її знати! — не стримавшись, Левко вхопив товариша за плече. — Ти ж вивчав цю… як її… криптологію? Ні… Криптографію! Ти маєш знати азбуку Морзе, можеш усе перевірити!

— Маєш рацію. Колись я вивчав морзянку, та це було давно… Розумієш, код Морзе безнадійно застарів. Його ніде не використовують. Я не дуже ним захоплювався, а тому… не пам’ятаю й половини літер.

Левко похнюпився.

— Не кисни, Лео, — правив далі Семен. — Дещо я все-таки пригадую. Семюел Морзе створював шифр так, щоб найпростіші коди — ті, що складаються з одного-двох знаків, — відповідали найчастіше вживаним буквам. Це для зменшення загальної кількості символів, які передають по радіо. Зрозуміло, що саме найкоротші коди найбільш легко запам’ятати, саме вони найдовше тримаються в голові. Наприклад, я точно знаю, що «E» позначають однією крапкою, «Т» — однією рискою. Ще я пам’ятаю код для букви «А» (вона перша, її просто неможливо витравити з пам’яті) — це крапка й тире, — хлопець провів пальцем по смужці. — А тепер дивись: у нас є й одинарна крапка, й одинарне тире, і комбінація крапки й тире.

Росіянин дістав із кишені завчасно припасену гелеву ручку, стягнув зубами ковпачок і акуратно вималював під кодами відповідні їм букви.

— А решта? — Левко завовтузився з нетерплячки. Зрештою зліз із каменя та випростався навпроти Семена. Струмок, муркочучи, огинав його босі ноги.

— Ось тут починається найцікавіше, — Сьома звично смакував потужністю власного інтелекту. — У цьому шифрі є дві літери, чиї коди симетричні один щодо другого. Це перша буква в першому слові та друга в другому, та, що між літерами «А». Дивися, — хлопець показав пальцем, — «тире-тире-крапка», а тут — «крапка-тире-тире». Бачиш?

— Бачу. І що?

У Семенових очах зажеврів лихоманковий полиск.

— Скажу так: нам із тобою пощастило. У таблиці, за якою я вивчав англійську морзянку, букви з відповідними кодами було розташовано у два стовпчики. У першому йшли літери від «A» до «P», а в другому — від «Q» до «Z». Зовсім випадково за такого поділу дві букви із симетричними кодами — «крапка-тире-тире» й «тире-тире-крапка» — опинилися на одному рядкові, одна проти другої, розумієш? Саме тому вони відкарбувались у пам’яті.

— Що за букви?

— «G» та «W». Але, — Сьома, застерігаючи, підняв указівний палець, — я не можу згадати, яка з них «тире-тире-крапка», а яка — «крапка-тире-тире».

— Так підстав! — мало не загорлав Лео. — І подивися, що вийде!

Росіянин зміряв товариша співчутливим поглядом.

— Уже підставив. Для початку припустив, що «крапка-тире-тире» — це «джі», а «тире-тире-крапка» — «дабі», — замість дописати букви хлопець зобразив їх умовно, не знімаючи ковпачка. — Перше слово буде «wet».

— Мокрий.

— Сам знаю. Не перебивай. А от друге — «aga»… — Сьома шморгнув носом. — Я «не native speaker», але знаю англійську достатньо, щоб стверджувати, що в ній немає слова з чотирьох букв, яке починалося б на «aga». Коротше — глухий кут. Тоді я поміняв «G» і «W» місцями, — хлопець знову зняв ковпачок і на цей раз упевнено домалював літери.

— А остання? — ледь ворухнув губами українець.

— «Тире-крапка-тире-тире». Її я не пригадую, Лео, проте…

— Проте…

— Я майже певен. В азбуці Морзе достатньо букв, кодованих за допомогою чотирьох символів. Це «B», «C», «L», «P»… здається, «Q»… якісь інші. Це неважливо. Я добре пам’ятаю ці літери, бо саме з ними мучився найбільше, намагаючись запам’ятати відповідні комбінації. Коди, певна річ, забув — за стільки часу все змішалося. Зате я точно пригадую, що останні три букви англійського алфавіту — «X», «Y» та «Z» — кодують за допомогою чотирьох графічних знаків кожну.

Ще задовго до того, як Семен сягнув середини свого пояснення, Левко збагнув, якою є остання літера.

— «Y»?

— Так, мені здається, що «тире-крапка-тире-тире» — це «Y».

Сем дописав останню букву на аркуші й передав його другові.

Небо швидко примерхло. Темрява скрапувала з дерев і осідала поміж хлопцями.

— Get away[90], — похмуро озвучив Левко, а тоді скептично гмикнув: — Ти впевнений, що розписав усе правильно? Маю на увазі послідовність звуків, проміжки між ними…

— Лео, я сумнівався, поки вираховував тривалість інтервалів. Але сумніви розвіялися, щойно взявся за розшифрування. Це не може бути збігом. За всі літери, крім «Y», я ручаюсь.

Українець м’яв руками смужку.

— І що ти про це думаєш?

Сьома кумедно вигнув ліву брову.

— Принаймні, хто б то не був, він розмовляє англійською.

Левко кисло всміхнувся. Трохи позаздрив бравурному настроєві товариша, бо в самого жижки трусились. Росіянин продовжив:

— Якщо серйозно, то схоже на те, що нам уже третій день намагаються втовкмачити: нам тут не раді, — Семен помовчав, а потому озвався: — А ти що скажеш?

Левко відвернувся, зробив незрозумілий порух губами (чи то скривився, чи то випнув щелепу) й мовив:

— Я гадаю, Сьомо, ми вже близько…