Твердиня

CI

18 серпня 2012, 06:11 (UTC -5)

Паїтіті

Росіянин не спав усю ніч і на ранок почувався страшенно змученим. У голові панував тотальний безлад: раз по раз у свідомості прохоплювались уривки фраз…

(…мені начхати, про що ви ґелґочете з психом…)

(…хочеш, я його приберу?..)

…а перед очима спливали яскраві палички, схожі на збудників смертельних хвороб під мікроскопом. Семена страшило небажання залишитися на Паїтіті. Це він міг пояснити, бо легко прийняв цей факт і знав, що зможе жити з ним, не шукаючи виправдань. Хлопця лякало інше. Збрехавши Левкові, своєму найкращому другові, він не відчув жалю, жодних докорів совісті. Страшно було, що він не відчув узагалі нічого.

(…допоможи нейтралізувати… хоча б на годину…)

(…задум нереальний…)

(…українець не здається…)

(…хочеш, я його ПРИБЕРУ?)

Те, що не давало Семену спати, не мало нічого спільного із сумлінням. Химерне відчуття, від якого злегка млоїло в шлунку, було радше гіпертрофованою формою цікавості, змішаною із безжальним усвідомлення того, що він достеменно знає, як організувати втечу. Мабуть, йому вдалося б заснути, якби не згадки про заквітчане дерево, що його хлопець побачив того дня, коли вперше опинився перед Паїтіті. Триметрове кущоподібне деревце з жовтими квітками, що тулиться до прямовисної північної стіни Твердині приблизно посередині між основою та вершечком.

«Янгольські сурми… без дурні… то були Янгольські сурми».

На ранок Сьома вирішив допомогти Левку.

Росіянин підвівся та, як лише давав змогу гіпс, швидко одягнувся. Потім дошкандибав до матраца, на якому похропував Левко, й поторсав українця.

— Лео…

Левко щось муркнув і відмахнувся.

— Лео, прокинься, — Сьома говорив російською.

— Чого тобі?

— Уставай.

Левко розплющив праве око. Темні кола під очима та стиснуті до білого губи Семена насторожили його, щоправда, не аж так, щоб розплющувати ліве око.

— Нафіга? Ще ж рано.

— Я знаю, як нейтралізувати весь гарнізон.

Українець без жодного слова сів на матраці. Сьома приклав палець до губів і поманив його за собою. Левко вскочив у джинси, натягнув кросівки та навшпиньки вислизнув із «нори».

Хлопці вийшли на терасу. Сонце щойно зійшло, розіславши ковдру з променів над сельвою. Повітря було свіжим, а кольори такими насиченими, що здавалися нереальними, наче з картини. На стільчику біля бараків, задерши голову й висолопивши язика, схропував перший вартовий. Другого видно не було. Мабуть, досипав десь поміж ангарів.

Семен повів Левка до північного боку та спинився на самісінькому краю платформи. Зазирнув униз і… переконався, що не помилився.

— Бачиш оте дерево? — росіянин тицьнув у кущоподібне триметрове деревце, рясно всіяне блідо-жовтими видовженої форми квітами. Воно притулилось у щілині між каменями на три рівні нижче від верхньої тераси. Майданчика під ним не було — в цьому місці стіни різних рівнів майже дотикалися, — деревце росло з розколини, в якій протягом століть назбиралося достатньо ґрунту. Воно в буквальному сенсі вистромлювалось із прямовисної стіни.

Левко позіхнув і перепитав:

— Із жовтими квітками? — У тих квітах відчувалося щось до болю знайоме. Українець десь надибував їх, і то неодноразово. Та де?

— Ага.

— Бачу.

— Це Янгольські сурми. Angels’ Trumpets.

— І що? — українець знову позіхнув, аж щелепи хруснули.

— Наукова назва цієї рослини — Brugmansia candida, тобто бруґмансія деревоподібна. Це дерево, а особливо — його квіти, є одним із найпотужніших у світі галюциногенів. Шамани багатьох народів Південної Америки використовували бруґмансію для ритуальних обрядів, спілкування з духами, пророкувань і всілякої такої чорної магії.

Левко кліпнув і глипнув на Семена. Він ще не прочумався від сну та не міг в’їхати, якого дідька Сьома потягнув його дивитися на задурливі квіточки та розповідати про чорну магію.

— Не розумію…

Росіянин зітхнув.

— У журналі «Psychiatry and Clinical Neuroscience»[132] було описано випадок, коли після однієї чашки чаю, завареного на пелюстках бруґмансії, хлопчина ампутував собі пеніс і язик.

— Та ти що… — сонно промимрив Левко. — Для чого він це зробив?

Сьома не витерпів і з силою ляснув товариша по лобі.

— Прокинься, Лео! Той хлопчина був у нестямі. Алкалоїди, що містяться у бруґмансії, такі потужні, що після вживання зумовлюють цілковитий розрив із реальністю. Людина марить і не усвідомлює цього, все здається напрочуд реальним. Якщо галюцинації від інших наркотичних рослин описують переважно як приємні й безневинні, то всі, хто вживав бруґмансію, одноголосно твердять: видіння, спричинені Янгольськими сурмами, моторошні й бридкі.

— Відколи це ти став біологом? — спитав Левко й тут-таки зміркував, що «біолог», мабуть, не зовсім доречне в цьому контексті слово.

— Глянь уважніше на квітки. Вони тобі нічого не нагадують?

Левко закивав, хоч і не зміг пригадати, а Семен продовжив:

— Вони нічим не відрізняються від квіток дурману. Нашого звичайного дурману. Хіба що пелюстки дурману не такі яскраві, більш бліді.

— Точно! — перед Левковими очима враз постали подібні рослини, що їх він не раз бачив у бабусиному селі, тільки там вони мали вигляд великих трав, а не дерев.

— Так я дізнався про бруґмансію. Років два тому надибав у мережі інформацію про види дурману з більшою концентрацією алкалоїдів, ніж у тих, що є в Україні. Зацікавився, почав читати. Потім знайшов згадку про інший рід рослин із тієї самої родини, що й дурман, але з іще більшим вмістом галюциногенів, які ростуть переважно в Латинській Америці. Це була бруґмансія. Здається, в тому «Psychiatry and Clinical Neuroscience» писали, що впродовж 1994 року в самій лише Флориді 112 підлітків потрапили до реанімації через бруґмансію, окремі померли. Завдяки яскравим квітам я запримітив дерево першого дня, як ми підійшли до Паїтіті, — Семен вказав пальцем на деревце, а тоді розвернув Левка до себе: — Чувак, бруґмансія — це ключ до втечі.

Левко нарешті вхопив ідею, та вона йому не сподобалась. Ні разу.

— Як ти пропонуєш…

Росіянин недослухав і відповів:

— Підкинути в їжу перед обідом. Сатомі допомагає на кухні, вона зможе це зробити. І тоді ти… тобто ми… отримаємо день, щоби вшитися з Твердині.

— Цілий день? — не повірив Левко.

Семенові очі недобре зблиснули.

— Якщо правильно визначити дозу, наслідки інтоксикації відчуватимуться навіть на третій день після отруєння. Бруґмансія «погасить» гарнізон мінімум на дві доби.

Левко закліпав, тепер значно швидше, й, витягнувши шию, став роздивлятися кущисте деревце, завішане, мов ялинка новорічними іграшками, біло-жовтими квітами. Таке сумирне й незагрозливе на вигляд.

— Бляха, до дерева двадцять п’ять метрів, — українець остаточно прокинувся.

— Я знаю. Та якщо ти не хочеш…

— Хочу. Що треба робити?

Сьома якось дивно (приречено?..) посміхнувся.

— Для початку: нарвати квіток.

CII

18 серпня 2012, 06:27 (UTC -5)

Паїтіті

Дорогою до «нори» Левко поцікавився у приятеля:

— Чому передумав?

Семен спинився й довго мовчав, удаючи, що зручніше вмощується на костур. Зрештою сказав:

— Я не передумав. Просто раніше не вірив, що тобі… що нам усе вдасться.

Слова були далекими від правди. Семен брехав. Росіянин почувався винним перед Левком через те, що не розповів про Ґрема та Сатомі. Проте найважливішою причиною зміни рішення стало усвідомлення, що його товаришів, якщо вони залишаться в Паїтіті, раніше чи пізніше вб’ють. Сьома підозрював, що Х’юз-Коулман лише вичікує. Він дочекається реакції з Європи на зникнення чотирьох студентів у Перу, подивиться на активність ведення пошуків, після чого зробить усе, щоби скерувати рятувальників (якщо такі будуть) хибним шляхом. Можливо, тоді Джейсону знадобляться тіла Ґрема, Левка та Сатомі, щоби підкинути на шлях пошукової групи — певна річ, далеко від Паїтіті — й інсценізувати трагічну загибель мандрівників. Можливо, до цього не дійде. Пошукових загонів може й не бути, але навіть якщо будуть, вони не зайдуть далеко. Джейсону доведеться лише трохи потерпіти, доки пошуки не вщухнуть самі по собі, після чого він позбудеться студентів. Його, Семена, зважаючи на нещодавні відкриття, майже напевно, залишать серед живих, проте інші так чи так умруть.

Сьома знав, що ніколи не пробачить собі загибелі товаришів, тому мусив допомогти.

Чи тікатиме сам? Він іще не вирішив.

— То ти з нами? — сяючи, Левко стиснув товаришеве плече. Зневіра щезла: Семенів задум давав значно більше за хисткі сподівання чи надію — він означав реальний шанс вирватися з полону. Українця сповнювало п’янке піднесення — він рвався у бій. Він готовий був вибачити приятелеві. Ні, не так — він просто викинув із голови історію з Сатомі та розмови із Джейсоном. Левко посміхався, посміхався по-справжньому. Вперше з того моменту, коли побачив Твердиню.

— Не знаю…

— Ти не хочеш тікати?

— Я не знаю, чого хочу.

— «Якщо не знаєш, чого хочеш, помреш у купі того, чого не хотів». Це «Бійцівський клуб», друже, — Левко зазирнув у товаришеве обличчя. — То ти з нами чи ні?

— Так, я з вами, — коротко відповів Семен.

— Прекрасно! Давай швидше, — хлопцю кортіло поділитися з Ґремом. Тобто ділитися йому зовсім не хотілося, він би не дуже переймався, якби мулат згнив у цих руїнах, але усвідомлював, що тільки американець може підняти гелікоптер у повітря, а без гвинтокрилої машини їхній план вартував не більше, ніж одноногий каліка на позиції квотербека у професійній футбольній команді.

Звісивши голову, Семен понуро дибуляв за Левком.

CIII

18 серпня 2012, 07:06 (UTC -5)

Паїтіті

— Ні, — категорично заявив Ґрем Келлі.

— Що-о?! — за лічені секунди Лео став червоним, як помідор.

— Ні, — стояв на своєму мулат. — Я не згоден, бадді.

— Чому?! — «Сука».

— Бо нас перестріляють нахер. Якщо не тоді, як лазитимемо стінами Твердині, то під час самої втечі напевне.

— Краще так, аніж сидіти, склавши руки! — Левко заледве контролював себе. Відмова Ґрема за мікроскопічну частку секунди довела його до осатаніння. Він як ніколи гостро відчув, як ненавидить американця. — Ти запропонуєш щось краще? — в запалі ледь не зірвалось образливе «ніґере».

— Ян найближчим часом зрозуміє, що ми зникли, й заб’є на сполох, — огризнувся мулат.

— Тс-с! — шикнув Сьома. — Жодних розмов уголос про чеха.

Левко відмахнувся від росіянина.

— І що? Хер нас хтось знайде, — він спопеляв Ґрема поглядом. — Навіть коли так, ти думаєш, Х’юз-Коулман віддасть нас рятувальникам? Дуже сумніваюсь. Він боротиметься за Твердиню. А нас тоді точно перестріляють, тільки вже як рабів: на колінах, зі зв’язаними за спиною руками та чорними мішками на головах.

Американець посварився пальцем перед носом Левка.

— Ні-ні-ні! Ти не хочеш розуміти, як усе нереально. Яким чином ти спустишся по стіні Паїтіті? А що робити з нічними вартовими? — випльовуючи кожне запитання, Ґрем загинав по пальцю. — Далі — навіть якщо тобі вдасться нарвати тієї бургомістрії, чи як там її, і ти накришиш її пелюстки в каструлі з їжею, хто дасть гарантію, що всі без винятку — інженери, пілоти, науковці, охоронці, робітники — скуштують обід? А якщо хтось матиме розлад шлунка в той день? А якщо подадуть рис, а хтось хотітиме гречки? І чому ви думаєте, що галюциногени подіють на всіх однаково? Раптом хтось виблює обід до того, як отрута почне діяти?

Контраргументи могли би пригасити віру Левка, якби її не підігрівала зсередини палюча ненависть до мулата.

— Ти не хочеш утікати? — несподівано запитав Семен.

Мулат здригнувся, і росіянин втямив, що влучив у яблучко. Ґремові зауваження мали сенс, проте Сьома відчував, що американець не надає їм значення. Його голос тремтів, а очі злодійкувато бігали — за озвученими перепонами, що пояснювали, чому викладений план не може бути втілено в життя, ховалося щось глибше. Росіянин не мав сумніву: мулата налякала сама пропозиція втечі. Ґрем, як і Семен, не хотів утікати, от тільки причина цього була незрозумілою Семенові. І вона непокоїла більше, ніж власне небажання залишати Паїтіті.

Не зрозумівши запитання, Левко переводив погляд із Сьоми на Ґрема й назад.

— Не в тому річ, бадді… — опустивши голову, промимрив американець.

— Усе, що від тебе вимагають: підняти вертоліт і посадити його за 300 кілометрів на захід, десь біля Куско, — сказав Сьома. — Будь-де, де є цивілізовані люди й поліція.

Левко вхопився за озвучену Семеном думку.

— Сем має рацію. Можеш не брати участі ні в чому іншому. Взагалі не втручайся! Ми все зробимо самі. Та пообіцяй: коли я підведу тебе до «Колібрі», ти зробиш усе, що треба. Обіцяєш?

Мулат зиркав спідлоба, наче загнаний у пастку звір.

— Я не… — почав він, але недоговорив.

— Давайте проголосуємо, — вперше за розмову озвалася Сатомі. — Як завжди.

Українець окинув товаришів поглядом, мигцем зваживши шанси, й залишився задоволеним.

— Чудово! Так і зробимо, — Левко випростав ліву руку, а згори на долоню вмостив правий кулак із піднятим, наче у грі в «Мафію», великим пальцем: — Я — за!

Секунд десять нічого не відбувалось, і Лео засумнівався у тому, що правильно оцінив настрої приятелів, як Семен тихо мовив:

— За… — і так само, як Левко, простягнув кулак із відставленим пальцем.

Одразу за росіянином пожвавилася Сатомі.

— Я погоджуюся з усім, що ти казав, Ґреме. Ми беремося за ризиковану справу, що може закінчитися трагі… кгм… не так, як ми плануємо, проте… — дівчина шумно зітхнула, — я підтримую пропозицію Лео та Сема, — крихітний кулачок опустився на ліву долоньку, й лише після того японка боязко вистромила палець із давно обламаним нігтем. — Я хочу спробувати.

— Гаразд, — несподівано легко здався мулат, — хай буде по-вашому.

Семен приклеївся до Ґрема поглядом. Чому так швидко відступився? Через Сатомі?

— Допоможеш? — Левко здивувався не менше за Сьому, та не копав аж так глибоко.

— А як же «взагалі не втручайся», «ми все самі»? — мулат передражнив українця, майстерно пародіюючи слов’янський акцент. — Не геройствуй, Лео. Ти ніби збираєшся лізти по квіти? — Лео кліпнув. — Не думав, хто триматиме мотузку? Може, він? — американець тицьнув у загіпсовану ногу Семена. — Чи вона? — показав пальцем на тендітну японку. А тоді додав спокійніше: — Воля ваша, я допоможу, та хочу, щоб для протоколу зафіксували мою офіційну позицію: ви щойно проголосували за смертний вирок самим собі.

На останні слова Левко не зважав: нехай базікає — зараз настав час діяти. Хлопець повернувся до Семена.

— Чувак, мені потрібні дві мотузки: одна — метрів на три, друга — метрів на двадцять п’ять, можна й на тридцять. Дістанеш?

— Поцуплю в робітників.

— Добре. Спробуй роздобути їх сьогодні.

— Лео, я не знаю, чи…

— Постарайся. Я не хочу скніти тут до Різдва. А ти, — Лео звернувся до Сатомі, — візьми, будь ласка, чиюсь футболку та поший із неї торбинку, таку, щоб на шию повісити.

Японка відповіла беззвучно, самими лиш очима.

CIV

Погода змінювалась. Ранкова прохолода швидко вивітрилась, її змінила задуха. Тиск упав, а ртуть у термометрах поповзла вгору. За якусь годину повітря перетворилося на розплавлене скло й стало густим від гарячої вологи. Вітру ніби й не було, проте на відкритому просторі відчувався рух. Повітряні маси пругкою стіною повзли над сельвою, набрякаючи мокротою та розпарюючись, як у топці парового котла.

Перепад тиску був таким значним, що у Твердині утворилися стійкі протяги. Повітря з підземелля мчало коридорами та з потойбічним присвистом випорскувало на поверхню…

CV

18 серпня 2012, 12:33 (UTC -5)

Паїтіті

— Ось, — насилу вичавив Семен, скидаючи на підлогу «нори» два мотки мотузки.

— Покликав би нас, ми б допомогли, — сказав Левко.

Мотки були різними. Перший — скручена climbing rope, альпіністська мотузка зеленого кольору з легкого та міцного нейлону, десь із палець завтовшки. Весь моток важив не більше як два з половиною кілограми. Зате другий мав вигляд скрученої бухти грубого канату й тягнув кілограмів на двадцять. Такі в Україні у шкільних спортзалах висять. Лео уявити не міг, як Сьома, шкандибаючи на одній нозі та кривій милиці, спромігся самотужки приволікти другий моток із каменоломень. Семеном аж метеляло від знемоги. Він був увесь мокрий і блищав, неначе начищені блиском для взуття лаковані туфлі. Під очима проступили глибокі коричневі кола, чіткі, немов наведені фломастером.

— Ай, — відмахнувся росіянин, щосили показуючи, що тримається. — Забий.

— Ти ледь на ногах стоїш.

— Ви тільки привернули б зайву увагу. Ви ж туди ніколи не спускались.

— А ти? — Левко несвідомо зиркнув Семенові за спину, наче остерігаючись, що звідти хтось з’явиться. За росіянином протяг гнав слабко освітленим коридором холодне підземне повітря. Воно терлось об стіни, шурхало та шепотіло, мов живе.

— А я проскочив непоміченим. Майже всі каменярі потяглися на терасу обідати.

— Величезний, — буркнув Ґрем, копнувши носаком більший із мотків.

— Вибач, чувак, іншого не знайшлось.

— Агов, друзяки, — очі американця забігали, — їх же десь заховати треба.

Левко машинально потягнувся до перемикача та погасив світло. Відблисків із коридору вистачало, щоб розрізняти силуети один одного.

— Тоншу й гладеньку можна під матрац, — напівпошепки запропонував українець.

— Давай, — разом із мулатом вони як могли розрівняли зелену мотузку та запхали під один із матраців.

— Думаєш, не видно? — скептично скривився Ґрем.

Матрац виступав над сусіднім на два пальці.

— Розсуньте матраци, — порадив Семен.

Через мить матраци розштовхали по «норі», й різниця у товщині стала непомітною.

— А із цим ворсистим удавом що робити? — мулат присів коло товстішої мотузки. — Така під матрац не ляже.

— Покладемо в той куток, — Левко показав у дальній кут печери, — за наплічники.

Ґрем пирхнув. Зобразив, змістивши губи в лівий бік, not impressed face, та сперечатися не став. Удвох хлопці перетягнули канат у найвіддаленіший закуток «нори», після чого замаскували його власними речами.

— Ну як? — спитав Лео, відходячи.

— Херово, — відверто зізнався Сьома. Оскільки речей вони мали небагато, й всі надто малі, то, як не тули, неозброєним оком було видно, що в кутку лежить складена бухтою дебела мотузка. Її можна прикрити матрацом, але поставлений сторчма матрац приверне ще більше уваги, ніж сам моток канату.

— Біс із нею, — махнув рукою українець.

— Якщо її помітять, нам гаплик, — прокаркав американець.

— Не помітять, — упевнено констатував Левко, — сьогодні вночі ми її використаємо… й одразу позбудемось.

— Притримай коней, ковбою, — вихопилось у Ґрема. — Ти не занадто поспішаєш?

— Назви хоч одну причину зволікати.

— Щоб усе обміркувати.

— У тебе із цим так туго, що на роздуми треба кілька днів?

У мулатових очах розцвів гнів. Вони й п’ятьма фразами не могли перекинутися, щоб не наїхати один на одного.

— А як щодо вартових, бадді, тих красенів, які всю ніч блукатимуть терасою?

— Я про них подбаю, — хижо вищирив зуби українець.

«Ага, розказуй мені…» — Ґрем недовірливо ворухнув бровами та вийшов із «нори».

Твердиня скиглила від протягів. Здавалось, у підземних ходах, десь глибоко в надрах Паїтіті, загубилося доісторичне чудовисько, й от тепер, зовсім осліпнувши, воно осягнуло, що в марних пошуках виходу на поверхню приречене блукати в пітьмі довіку, й застогнало. Тягучо, утробно та злостиво.

CVI

Решту дня хлопці трималися разом, наче побоювалися, що, коли ходитимуть нарізно, хтось прочитає їхні думки. Після обіду, намагаючись не привертати уваги, вони зібралися біля північної крайки горішньої тераси, навпроти великої піраміди. Умостилися, звісивши ноги з краю, і якийсь час удавали, що насолоджуються краєвидами безмежної розкошланої сельви. Втім, перестороги виявилися марними — попри незбагненне пожвавлення на терасі того спекотного суботнього пообіддя, бранців ігнорували.

Заспокоївшись, хлопці заходилися вивчати місцевість, закарбовуючи найменші деталі, що можуть стати в нагоді під час нічної вилазки. У тому місці, де вони сиділи, крайка шостого рівня відступала від стіни тераси (тобто сьомого рівня) метрів на 3–4. Далі вниз аж до бруґмансії, що приліпилася на боці четвертого уступу Твердині, тягнулася практично прямовисна стіна. Навіть на найширший виступ навряд чи помістилася б людська ступня.

— Тут нагорі прив’яжемо зелену climbing rope, якою ми з Ґремом спустимося на шостий рівень. Потім Ґрем стане над місцем, де росте бруґмансія, обмотається канатом і стоятиме так, доки я спущусь і нарву квітів, — окреслив план Левко. — Ви із Сатомі пильнуватимете на терасі.

Росіянин жував травинку та, примружившись, водив очима навкруги. Сатомі, впершись підборіддям у коліна, з тугою дивилась удалечінь.

— Спускатися краще там, — Сьома показав праворуч: навпроти великого намету, що правив за їдальню, кам’яний схил був пологим. Крутизна там не перевищувала 45°. — Мотузку прив’яжемо до одного з кілків, на яких тримається намет, — і винувато: — Я не зможу її втримувати.

Українець уважно обдивився запропоноване Семеном місце спуску. Ухил виглядав ідеальним. Ним можна було легко спуститися без страхування. Навіть піднятися, якщо вночі не піде дощ і на ногах буде неслизьке взуття. Із мотузкою підйом, бодай і у зливу, займе лічені секунди. Єдиний недолік означеного місця полягав у тому, що бруґмансія росла метрів на двадцять західніше.

— Ти тоді не над нами стоятимеш, — зауважив Левко. — Як подаси знак, якщо хтось наближатиметься?

Поміркувавши хвилину, Сьома знайшов відповідь.

— Блимну ліхтарем. Згори промінь не буде видно, а ви знатимете, що треба залягти й перечекати. Нехай одноразове блимання означає небезпеку, а потрійне — що все минуло, і вам можна продовжувати.

— Чув? — озвався до Ґрема.

Мулат неуважно кивнув, більше прислухаючись до звуків шарварку на великому вертолітному майданчикові.

— Там щось затівається, — сказав американець, та Лео вже відвернувся.

Робітники мачігуенга, які в цей час мали би перебувати під землею, безперестану снували між виходом на терасу й ангарами. Обливаючись потом, тягали ящики, порожню тару. Від вертольотів їх постійно підстьобували вигуками.

— Думаєш, довжини вистачить? — запитав Левко в Семена.

Сьома нахилився над проваллям і витягнув шию.

— Було б добре спершу проміряти, — від майданчика шостого рівня до дерева було метрів двадцять. На око. — І канат, і стіну. Та гадаю, мусить вистачити.

Хоча вітру, як і раніше, не було, небо затягувало плівкою. Атмосфера витискувала її із себе, розмазуючи, наче якийсь наліт, по небесній сфері. Спека ставала нестерпною.

— Що робити з канатом, коли вилізу? — українець намагався прорахувати всі деталі наперед. — Скинути вниз?

— Нє… Тфу… — Сьома виплюнув травинку. — Десь зачепиться й теліпатиметься, як шмаркля на лобовому склі. Помітять. Краще залиш. Розтягни вздовж стіни на шостому рівні та присип землею.

— А на шостому, типу, не помітять? — саркастично гмикнув Левко.

— Під самим носом? Ні.

Несподівано ліворуч і позаду пролунало кілька різких, але утробних вилясків, слідом за якими повітря розітнув рівномірний гул. Семен і Лео повернули голови.

— Я так і знав, — промовив Ґрем.

— Що то? — спитала японка.

— Вертоліт, — відповів мулат. — Що ж іще?

— Це не «наш», — заперечив росіянин. «Colibri» непорушно стояв менше ніж за півсотні метрів від того місця, де сиділи хлопці.

— Знаю, — буркнув Ґрем.

Лопаті великого Мі-17 розкручувалися, спочатку повільно й безшумно, згодом усе швидше, й незабаром повітря наповнилося поки що холостим вертолітним чахканням: фух-фух-фух. Біля відчинених багажних дверей Мі-17 Джейсон Х’юз-Коулман підганяв мачігуенга, які, боягузливо пригинаючися під струминами з-під лопатей, пакували порожні ящики. Час від часу він невдоволено позирав на небо, що помалу ставало білим, як молоко. На блідому тлі розпухали перші, моторошно нерухомі — схожі на нервово-паралітичний газ над полем бою — хмари.

— Я зараз, — кинув через плече американець, рвучко скочив на ноги та побіг до пірамід.

Ґрем подався до місця, де наповзали одна на одну велика та мала піраміди. Неподалік лінії стику розкинула листя невеличка пальма. Мулат видряпався по ній і заліг у впадині між пірамідами. З боку вертолітного майданчика хлопця затуляв конус меншої західної піраміди, від тих, хто прямував до спуску в підземелля чи простував від нього, його ховала пальма.

— Що він робить? — Сатомі скоса глянула на Семена.

Довантаження тривало ще чверть години. Потому вантажний відсік зачинили, мотори заревли, переходячи у злітний режим (мачігуенга сипонули врозтіч), — і семитонний Міль Мі-17 відірвався від землі.

Ґрем спокійною ходою повернувся до хлопців і дівчини.

— Полетів Джейсон, троє пілотів, двоє зі служби безпеки та четверо перуанців. Останні одяглися так, як одягаються горяни в Куско. Зброю, крім Джейсонових «цереушників», ніхто не брав.

— Отже, по припаси, — резюмував Семен.

Левко дивився в той бік, де зник Мі-17, — вертоліт летів низько, а тому щез із поля зору раніше, ніж віддалився звук його лопатей, — а тоді опустив погляд на Сьому.

— Що скажеш? — очі українця блищали.

Росіянин одразу здогадався, що спало на гадку товаришеві.

— Пригальмуй, Лео, — тепер навіть Семен вважав, що вони надміру квапляться, — ми неготові.

— Цієї ночі в наших руках буде мішок бруґмансії. Десятеро людей полетіло геть. Що ще потрібно?

— Я правильно зрозумів: він хоче драпати завтра? — вискнув мулат.

— Завтра неділя, — взявся доводити Левко, — мачігуенга не працюватимуть, тобто обідатимуть разом із людьми Кіспе й ученими.

— Лео має рацію, — підтримала хлопців японка, — іноді в будні робітникам подають на годину пізніше.

— Ні! — відсахнувся Ґрем Келлі. — Ідіоти.

— Заткнись! — гримнув українець, крутнувся до Семена та повторив запитання: — Що ти думаєш?

Сьома гарячково міркував. Була одна проблема, наявність якої вони всі усвідомлювали, проте не хотіли обговорювати: Джейсон Х’юз-Коулман рідко обідав за одним столом із усіма. Вчені також іноді не з’являлися на сніданок чи обід, уникаючи компанії грубуватих солдатів Кіспе, й тоді їжу їм приносили до лабораторії. Проте жодного разу Семен не бачив, щоби хтось носив їжу Джейсонові — або йому готували окремо, або він готував собі сам. Це в будь-якому разі означало одне: американець не їсть зі спільного казана. Через відліт Джейсона ідея пришвидшити початок операції не виглядала аж такою навіженою.

Нарешті росіянин заговорив.

— Плюс: оскільки Джейсон рідко хаває разом зі своїми підлеглими, нам не доведеться вигадувати, як його… м-м… нейтралізувати. Мінус: ми не знаємо, коли вони повернуться.

— Минулого разу вилазка тривала два дні, — зиркаючи то на чорний «Колібрі», то на Сьому, сказав Левко.

— За весь час, що ми тут, вони лиш один раз вилітали кудись, — засичав на українця мулат, — і тому абсолютно нерозумно припускати, скільки часу займе ще…

— Тоді вони літали по пальне, — суплячись, відмахнувся Лео. — Цього разу вилазка по продовольство. Я впевнений, вона триватиме довше: треба стягнути в одне місце багато різних продуктів, перевірити їх, завантажити те-се…

Сьома відчув, як кольнуло під серцем. Раніше, завдяки розвинутій дедукції, хлопець бачив життя щонайменше на кілька годин уперед. Якщо на горизонті зринали неприємності, він чітко й основне своєчасно знав, що робити, щоби їх спекатися. Від сьогоднішнього ранку події стали розвивалися занадто швидко, й Семен більше не усвідомлював, до чого все йде. Віднині цілісної картини майбутнього не існувало, вона розпливалася, наче акварельний малюнок під дощем. І невідомість лякала.

— Чувак, вони полетіли в бурю, — росіянин підняв очі до хмар, які, набрякаючи, важчали та підсувалися до джунглів. — Вони можуть повернутися будь-коли. Вони можуть у буквальному сенсі завтра сісти нам на голови.

Левко також усе зважував. Так, імовірність несподіваного повернення додасть справі перцю. Проте якщо вони відступляться, доведеться чекати на приліт Джейсона два, три, може, чотири дні. Бруґмансія зів’яне, а він сам згорить від хвилювання.

— Завтра, — жорстко відкарбував українець. — Завтра в обід ми починаємо.

Він підхопився, тим самим показуючи, що тему закрито, й… здригнувся. На стежці, що бігла повз піраміду, розставивши ноги, стояв Амаро Кіспе. Він хижо вищирився, нагадуючи хлопцям, хто тепер за старшого у Паїтіті. Виждавши, коли всі голови крутнуться в його бік, коротун випустив у напрямку бранців довгу цівку жовтої слини, розвернувся й, задерши носа, закрокував геть.

CVII

18 серпня 2012, 21:14 (UTC -5)

Паїтіті

Здавалось, із настанням темряви спека тільки подужчала. Хмари опустилися так низько, що, стоячи на верхній терасі й увімкнувши навіть найслабший кишеньковий ліхтарик, можна було штрикати їх променем.

Вітру, як і раніше, не було.

Сатомі повернулася з кухні, де допомагала Марко Молінарі вимити тарілки. Хлопці сиділи в темряві, борючись з неприємним бурчанням у животах. Відчуття були, наче перед важливим університетським екзаменом: тремтіння, цілковитий вакуум під ребрами та постійне бажання збігати до туалету.

— Ви спите? — пошепки спитала японка.

— Ні, — долинув із чорноти напружений голос Левка.

— Я щойно з кухні, — дівчина присіла на краєчок матраца. — Завтра на обід готуватимемо рис, салат із залишків зелені, курячі стегенця з двома соусами на вибір, точніше, буде один соус і якась підливка, мабуть, із-під тих самих стегенець, а також чай і узвар.

— Кидай в усе, крім рису, — порадив українець. — Особливо, постарайся, щоб листя потрапило в каструлі, де варитимуться соус і курятина. І ще, звісно, чай.

«Іще нема чого кидати», — подумав Сьома, та промовчав.

— Чому не рис? — відсторонено прокоментував Ґрем: — Це ж гарнір, його їстимуть усі.

— Бо в білому рисі жовті шматочки пелюсток впадатимуть в очі та можуть викликати підозри. Крім того, нам доведеться обідати з усіма, а отже, маємо щось поїсти. Ми сточимо рис, решту непомітно викинемо з тарілок.

— Що з вартовими? — нагадав Семен.

Левко нахилився до росіянина та зашепотів на вухо. Сьома спершу почервонів, потім кисло всміхнувся, хитаючи головою з боку в бік, і нехотячи спитав:

— Зараз?

— Ні. Давай за дві години. Нехай мачігуенга полягають.

CVIII

18 серпня 2012, 23:12 (UTC -5)

Паїтіті

Сьома й Левко вибралися на терасу й, присвічуючи ліхтарем, перевальцем посунули до навісів. Біля ангарів горіло півдесятка підвісних світильників — решту верхньої платформи огортала темрява. Після 22:00 у бараках, як у армійських казармах, гасили світло.

Українець стискав під пахвою нетбук, а в руці ніс зарядний пристрій до нього.

Зірвався вітер. Він налітав короткими, проте дужими поривами, ляскаючи навісами, розтріпуючи листя пальм і примушуючи сельву хвилюватися, немов штормове море. Одного разу Семен відірвав промінь од землі та спрямував угору. У небі клекотало, наче в казані. Хмари нагадували шматки шерсті, видерті з хутра гігантського сірого звіра.

Спека не спадала.

— Ей! Ви куди? — гукнув до них вартовий, який розвалився в розкладному кріслі між пірамідами та кухнею.

— Buenas noches, señor! — привітався Сьома іспанською, а потім чомусь удав, що не розмовляє, хоча насправді знав castellano[133] не гірше за англійську. — Estamos aquí… porque no podemos allí, — хлопець висолопив язика, зобразивши, яка внизу спека. Потому тицьнув двома пальцями собі на очі, а тоді на нетбук під пахвою Левка. — Película… ver películas[134].

На терасі було не набагато прохолодніше, ніж у Твердині, проте охоронець дозволив.

Хлопці всілись, розкрили нетбук і ввімкнули звук на повну потужність. Через кілька секунд терасою розлетілося непристойне охкання — Сьома запустив фільм для дорослих. Упізнавши звуки, охоронець розвернувся й застиг у нерішучості. Хлопці зацокали язиками, заахали та заляскали долонями по столі, показуючи, як їм до вподоби карколомні й далекі від реальності сцени на екрані. За мить, ніби ненароком зауваживши вартового, що переминався з ноги на ногу за кілька метрів від них, Семен махнув рукою.

— Давай, підходь, — і недвозначно тицьнув пальцем у екран.

Перуанець наблизився. За хвилину він уже цокав і ахав голосніше за хлопців.

Почувши галас, з іншого кінця тераси причвалав другий вартовий, котрий, як і його колега, багато тижнів не бачив жодної жінки. Йому заборонялося покидати ділянку, ввірену для патрулювання, проте Джейсона не було, Амаро спав, та й узагалі — що, в дідька, може трапитись у цих нетрях?

Сьома дав їм подивитися «кіно» хвилин двадцять, виждав, поки бідолахи дійшли до кондиції, а тоді почав позіхати. Небавом Левко приєднався до нього.

— Сон… ми спати, — сказав росіянин, показуючи, що вимикатиме нетбук.

У перуанців хіба дим із вух не повалив. Вони зарепетували, водночас заторохтіли, невлад упрошуючи Семена лишитись. Сьома був непохитним.

— У-у, — мотав головою хлопець. — Ми спати, — позіхав і тицяв пальцем на вхід у надра Паїтіті.

Вартові підвищили голоси. Почали погрожувати, на що Семен демонстративно хряснув кришкою нетбука.

Один із перуанців — той, що підійшов до стола першим, — хапнув Сьому за передпліччя, грізно глянув у вічі та промовив ламаною англійською:

— Атпустіть калькулятар тут.

Суперечка була безглуздою, бо перуанці мали автомати, проте росіянин узявся заперечувати: показував на небо, на комп’ютер, говорив про дощ. Зрештою, домовилися: Сьома залишає нетбук, але вартові дивляться кіно не під навісом, а в якомусь затишному й сухому місці. Наприклад, у ангарі.

— О’кей? — востаннє перепитав Сьома, випроставши праву руку в напрямку ангарів, сталеві боки яких чорніли за вертолітним майданчиком.

Перуанці заремиґали, тицькаючи вгору великими пальцями.

— О’кей, о’кей!

І Семен віддав їм ноутбук.

Досягнувши галереї, що вела до підземелля, хлопці не стали спускатись. Спинились і вимкнули ліхтарик. Чекали, щоби переконатися, що вартові не повернуться.

— Вони сперечалися, де краще заховатися від дощу, — сказав Сьома. — Думаю, вони не в’їхали, що ми їх розвели.

— Чудово. Отже, ще півгодини — й починаємо, — прошепотів Левко.

На годиннику було за десять північ.

CIX

19 серпня 2012, 00:23 (UTC -5)

Паїтіті

Вітер розійшовся, й сельва зловісно шуміла. Хмари повзли низько: моторошні кошлаті моцаки проступали навіть без ліхтаря. Пахло озоном.

Щойно хлопці й дівчина вистромилися з галереї, буревій став відтісняти їх до бараків. Іти, не пригинаючись, не вдавалось. Левко ніс торбину, пошиту зі шматків футболки, й моток тоншої альпіністської мотузки. Ґрем тягнув на плечі канат. Сьома тримав у руках ліхтар. Вони пройшли повз навіси — стільці поперекидало вітром і винесло на стежку — й без пригод дісталися до намету-їдальні.

Цієї миті торохнула перша блискавка.

Небо розірвалося з оглушливим тріском. Крізь залиту крицево-синім світлом діру вихопилися голки полум’я. Блискавки розкремсали на шмаття кипляче небо, й одна з них, корчачись, обвалилась у ліси за сотню метрів від Твердині. На секунду стало світло, як удень, і друзі побачили, що половина центральної піраміди повністю вгрузнула в сіру імлу, а обривки найнижчих хмар, як кущі перекотиполя, пролітають терасою.

Сатомі скрикнула та схопилася за Ґрема. Хлопці поприсідали ще нижче та повтягували шиї. Відголоски грому висіли над сельвою секунд десять, поки не розчинились у вітрі.

Левко повернув голову, спробувавши в темряві зазирнути в Семенове обличчя, проте розрізнив лише невиразний контур. Хлопці думали про однакове: якщо почнеться гроза, то височенне громаддя Паїтіті, що здіймається посеред рівнинної сельви, буде чи не єдиною ідеальною мішенню для блискавок. Вони лупитимуть на терасі в усе, що можна й не можна. Якби цієї миті росіянин запропонував скасувати спуск по бруґмансію, Левко з радістю погодився б. Усе від початку пішло не так, як він собі уявляв. Натомість Семен намацав у темряві плече українця та сказав:

— Давай мотузку.

— То мені йти? — озвалася Сатомі. Судячи з голосу, бажання починати операцію в таку погоду в неї було не більше, ніж у Левка.

— Так, — промовив Сьома, — заховайся біля меншої піраміди та стеж, чи не йтиме хтось від ангарів. Але на саму піраміду не лізь.

— Чому? — японка несвідомо горнулася до мулата.

— Так треба, — буркнув росіянин.

Ґрем поцілував дівчину в скроню та відпустив її. Гнана вітром у спину, японка швидко щезла в темряві.

Семен тим часом, присівши на одній нозі, прив’язував мотузку до крайнього правого, якщо дивитися від входу, прикілка намету-їдальні. За півхвилини все для спуску на майданчик шостого рівня було готово.

— Один виблиск — ховайтеся, три поспіль — усе гаразд, — нагадав росіянин.

— О’кей.

— Щасти.

Першим, ледь тримаючись за линву, з’їхав Левко. Ґрем скинув йому канат, потому спустився сам. Підхопивши моток, хлопці задріботіли уздовж стіни на захід.

Семен лишився наодинці та, не втримавшись, узявся гризти нігті. У певному сенсі йому випала найважча в цій операції роль — чекати. Відтепер тупо чекати.

Через хвилину, коли хлопець догризав до м’яса ніготь на вказівному пальці лівої руки, торохнула друга блискавка. Цього разу небеса луснули віддалік Паїтіті, проте один із розрядів, простреливши вертикально метрів на вісімсот на південь, увігнався якраз у велику піраміду. Здавалося, на терасі підірвали бомбу. Твердиня загула. Не так вібрація, як пекельний гуркіт повалив Сьому навзнак. Наляканий силою удару та сліпучим світлом, хлопець упустив ліхтар і затулив обличчя руками. Цієї миті з шостого рівня, з тієї ділянки, куди попрямували хлопці, долинув одчайдушний крик «Бля-а-а-а!».

Коли Семен прибрав руки від обличчя, на голову впали перші краплини дощу.

CX

Сатомі навпомацки просувалася до центральної піраміди. Незважаючи на неймовірну задуху, її тіпало, а спину, руки й ноги вкривала «гусяча шкірка». Дівчина думала, що їй іще ніколи не було так страшно.

Хай там як, але Сатомі була дитям цивілізації. До навчання у Швеції вона нічого, крім Японії, не бачила. І навіть потім, мандруючи з колегами-студентами Європою, вона обмежувала свій досвід лише культурними й розвиненими місцями. Спочатку японка сприймала поїздку до Перу як щось на кшталт чергової вилазки в Європу. Не більше. Проте от реальність: вона в полоні у безумців, що днями й ночами викопують із землі каміння, змушена в розпал грози прокрадатися, виставивши руки, мов незрячий, щоби стати на чати й дати можливість її товаришам нарвати отруйного зілля. Сатомі проклинала себе за легковажність, з якою встряла в цю авантюру. Вона розуміла, що хлопцям більше не було кого відрядити до пірамід, але однаково ненавиділа їх за це. На півдорозі дівчина розплакалась, утім із затятістю та самовідданістю, властивими її нації, продовжувала рухатися вперед.

Ось і піраміда. Японка спіткнулась, і вітер притис її до гладенької, ніби скло, чорної грані. Вона звернула праворуч, уперлась у меншу піраміду та присіла біля її кута.

У цьому місці вітер практично оглушував. Маса повітря, що розбивалась об північну грань, розламувалася на два потоки та проривалася крізь виїмки між ребрами великої та малих пірамід, створюючи несамовитий протяг. Сатомі не чула нічого, крім стугону бурі, й тому, що вітер нестерпно колов очі, майже нічого не бачила. Вона не помітила б вартових, навіть якби перуанці пройшли за три кроки від неї.

«Для чого вони відіслали мене сюди? Чим я тут зможу допомогти?» — сердилась японка, щоправда, розуміючи, що ні Семен, ні Левко не сподівалися на таку негоду. Раптом у голові зринула думка про підвітряний бік меншої піраміди. Там не так дутиме. І розгледіти вона зможе більше.

Сатомі навпомацки посунула назад і видряпалася на місце стику двох пірамід: із цієї точки кілька годин тому Ґрем стежив за відльотом Мі-17. Дівчина підтягнулася на руках і перекинула праву ногу через ребро, коли її осяяв спалах світла за спиною. Потім пролунав розкотистий удар, у вуха наче спиці повстромляли, а спалахнуло вже ліворуч, дужче. Піраміда задрижала — японку підкинуло й потягло вздовж західної грані. Сатомі заверещала. Вона закричала щосили, та не почула себе. Після спалаху вона не чула нічого.

Секунду Сатомі здавалося, що вітер ухопить її й викине за межі Твердині, та зрештою сила тяжіння перемогла. Дівчина впала: спершу на грань, а потім з’їхала вниз, ударившись плечем і головою об землю. Раптова тиша шокувала. Буря не вщухала, проте навколо стало так тихо, ніби в соборі перед молебнем. Не змінюючи пози, японка доторкнулася рукою до лівого вуха. Волосся злиплося, шкіра була вогкою. Вона також відчула, як щось схоже на шмарклі скапує з ніздрів. Висолопила язик і лизнула верхню губу. У роті розплився кислуватий металевий присмак. Кров. Сатомі піднесла до очей руку, яку прикладала до вуха, й побачила, що вона аж чорна від крові.

Так і не зрозумівши, що її оглушило ударом блискавки, дівчина знепритомніла.

Об землю застукотіли перші великі краплини.

CXI

Бідолахи стомились, але не наситилися. Хіть ніяк не минала.

Якийсь час вартові-перуанці соромились один одного й просто дивилися порно. Та зрештою хіть перемогла: хлопці поскидали штани й запрацювали кулаками. За півгодини вони понатирали члени до червоного, їхні передпліччя боліли, проте спинитися не могли. Стількох голих жінок вони не бачили за останні десять років. Та де там! За все своє життя. Ще й яких жінок! Красуні з «Virgin» не йшли ні в яке порівняння із проститутками Пуерто-Мальдонадо. Хтозна, коли ще випаде таке щастя?..

Лупнула блискавка. Перуанці не звернули увагу, знаючи, що ангари обладнано громовідводом. Вони налаштовувалися на нове коло, коли крізь скигління вітру, пригаслі відголоски грому, що, немов купа каміння, котився сельвою, та поскрипування розхитаної металевої балки вглибині ангара розчули жіночий крик.

— Ти чув? — спитав один.

Другий чув, але не вважав за потрібне зупинятись.

— Ні, — збрехав.

— Мені здалося, хтось кричав. Жінка.

— Там нема нікого. У тебе галюцинації. На сексуальному ґрунті. Га-га-га!

— Це може бути тільки маленька японка, — інших жінок у Паїтіті не було. Зненацька перший вартовий підтягнув труси й став застібати ширінку: — Піду подивлюсь.

Невідомо, що підштовхнуло його — спогад про симпатичну Сатомі й бажання втілити свої фантазії в життя з реальною жінкою чи несподіваний докір совісті через самовільно покинутий пост, — але перуанець, затягнувши пояс і прихопивши ліхтар, потюпав до виходу.

— За такої погоди? — кинув навздогін другий. — Як знаєш, — він не мав наміру гаяти час на такі дурниці. Наразі були й цікавіші речі.

Перший охоронець відчинив двері й пірнув у темряву, скулившись від кількох краплин, які впали за комір, а другий тим часом відмотав ролик назад — до свого улюбленого епізоду — та продовжив задовольняти себе.

CXII

— Погано, що дме з півночі, — пробубнів Левко.

— Ага, бадді.

«Певна річ, то ж туди не тобі лізти…» — зморщив носа українець.

Хлопці спинилися біля місця, що кілька годин тому вибрали для спуску.

Вітер налітав на прямовисну стіну Паїтіті, відбивався, кидаючись на зустрічний потік, і закручувавсь у небувалі за силою турбулентні вихори. Хлопців смикало то назад, то вперед, заледве не зносячи з тераси. Левко вдруге пошкодував про свій поспіх: операцію слід було відкласти — гіршої погоди для спуску вниз годі вигадати. Стоячи лицем до півночі, було неможливо дихати: буревій набивав вітром горлянку, не випускаючи з легень вуглекислий газ.

Ґрем розмотував канат. Левко підступив до краю, зиркнув униз і не розгледів нічого. Товста ворсиста мотузка зникала в пітьмі.

— Утримаєш мене? — українець повернув голову до мулата. — Тут добряче смикає.

Американець не відповів.

— Ти зможеш мене втримати? — повторив Левко, подумавши, що Ґрем не розчув.

За кілька сотень метрів від них розчахнулося небо, сипонувши врізнобіч поламаними фіолетовими блискавками. Одна з них кресонула з півночі на південь, проскочивши якраз над головами хлопців і звергнувши на них лавину тріскучого гуркоту. Твердиня задвигтіла. Не так щоб дуже, немов палуба океанського лайнера під час крутого повороту, та все ж відчутно.

І мулат, і українець присіли, причавлені гуркотом, і водночас подумали про Сатомі. Вони знаходилися на кілька метрів нижче від верхньої тераси й тому не бачили, що блискавка ввігналась у велику піраміду, інакше покинули б усе й помчали рятувати дівчину.

— Бля-а-а-а! — від перестраху закричав Лео. — Я не буду туди лізти!

Один із вихорів зачепив своїм моцаком Ґрема та штовхнув його на українця.

— Ти мені не довіряєш? — апатично промовив мулат. — То не лізь.

І щось у тому «не лізь» боляче різонуло Левка. Ґрем, попри те, що йому не потрібно було повзти вниз і теліпатися над п’ятдесятиметровою прірвою, відверто не хотів продовжувати. Боїться? А може, ще гірше — не хоче тікати? Хлопці зчепилися поглядами, забувши, що нині не час з’ясовувати стосунки. У Левка нуртувало в серці, а в голові кублилися недобрі думки, серед яких проскакувало навіть хворобливе бажання зіштовхнути американця в безодню, раз і назавжди поклавши край їхньому суперництву.

По траві залопотіли поодинокі краплі дощу, й Левко першим відвів погляд.

— Розкручуй далі, — українець торкнувся рукою каната й випростався.

Останні два метри мотузки Ґрем обмотав навколо пояса та зав’язав спереду вузлом.

— Не дрейф, — із незмінним відстороненням сказав мулат. — Я втримаю.

Потому відступив на крок і обома руками перехопив мотузку нижче від вузла.

— Уперед!

— З Богом… — шепнув Левко, почепив на шию пошиту Сатомі торбинку та ступив у прірву.

Перші три-чотири метри спускатися було легко. Вільний кінець каната під поривами вітру розгойдувався й норовив висмикнутися з рук, однак українець наловчився втримувати його колінами. Левко незчувся, як, лишивши позаду середину шостого рівня, віддалився від муру. Ноги більше не торкалися каменю, й відбитий потік повітря миттю підхопив його та відтягнув іще далі.

— О-о-о! — вихопилось у хлопця. Він пролетів по дузі над прірвою, після чого новий зустрічний порив бурі жбурнув його назад на стіну.

ТОРОХ! Левку здалося, що кістки в його тілі на мить зсунулися зі своїх місць, а потім стали на них назад. Хоча стали, мабуть, не всі. Під ребрами підозріло закололо. Хлопець глибоко вдихнув, розмірковуючи, що краще — розтиснути коліна, повиснути на самих руках і спробувати знайти ногами опору чи далі триматися за мотузку, — коли його вдруге понесло від стіни. Чіпляючись за канат, неначе мавпа за ліану, Левко секунд двадцять розгойдувався над прірвою. А тоді — новий порив, болісне зіткнення та зірочки перед очима. Від удару коліна розтиснулись, і Лео, обдираючи шкіру на долонях, з’їхав на кілька метрів униз.

«Усе, баста!» — подумав українець і випростав ноги. Руки напружилися до краю, злившись воєдино з мотузкою. Долоні пекли. Хлопець знав, що на них уже голе м’ясо, та думав про це відчужено. Борсаючись над проваллям, на такі дрібниці не звертаєш уваги. Невдовзі він натрапив ногами на виступ п’ятого рівня.

Притримуючись носаками кросівок за виступ, Левко виждав кілька секунд і продовжив спуск.

Дощ ущух, так і не почавшись.

Уздовж стіни п’ятого рівня Твердині хлопця ще кілька разів розгойдувало, наче маятник, проте він уже призвичаївся: віддаляючись від муру, обхоплював ногами канат, коли несло назад — виставляв ледь зігнуті й з’єднані ноги перед собою. Зіткнення були не надто болючими, можна терпіти.

«Це як приземлятися з парашутом, — порівняв Левко, — двадцять разів поспіль».

Наблизившись до четвертого рівня, Левко став шукати очима бруґмансію. Двічі зазирав униз, але в темряві нічого не бачив. Упершись ногами в десятисантиметровий виступ четвертого рівня, він опустив голову втретє та нарешті помітив дерево. Он воно! До бруґмансії залишалося метрів п’ять. Продовгуваті квітки, згорнувшись, сіріли в потемках.

Підбадьорившись, Левко вирішив пришвидшити спуск: розслабив ноги й став з’їжджати на самих руках. Іще зовсім трохи, і він зануриться в кущисту крону дерева, де пориви вітру не дошкулятимуть і можна буде перепочити.

Хлопець надто пізно зрозумів, чому зникло відчуття вібрації мотузки. Він осягнув це тільки тоді, коли в руках опинився розтріпаний кінець каната.

Левко охнув від несподіванки, а потім видав нечленороздільний наляканий крик. До бруґмансії лишалось не менше як три метри, а він завис над заповненою вітром порожнечею, відчайдушно чіпляючись за самісінький краєчок каната. Пальці збіліли від напруження, а канат потоншав від тиску. Торбинка теліпалася на шиї.

«Короткий! Закороткий!» — бухкало в голові. Мотузка була метрів із двадцять п’ять завдовжки, проте, зважаючи на те, що Ґрем тримав її навстоячки, обмотавшись нею довкола пояса, не діставала до бруґмансії.

Левко не знав, що робити. Потрібно було перехопити канат вище, втім, відпустивши руку, він міг зірватися. Однією рукою ніяк не втриматись. Водночас довго висіти на двох він теж не може — долоні пітніли від страху.

Зрештою, дочекавшись моменту, коли черговий порив вітру притиснув його до скелі, українець уперся в гладеньку прямовисну поверхню колінами, підтягнувся на обох руках і… вчепився в канат зубами. Тепер, маючи чотири точки опори — ліву руку, зуби та коліна, які, щоправда, постійно зісковзували, — він наважився звільнити праву руку та перенести її на півметра вище.

Закручені вихори знову відірвали його від муру. Намертво вчепившись у канат зубами, Левко закрутився навколо своєї осі, неначе дурнуватий пітбуль, який зімкнув щелепи на підвішеній до дерева шині. Під час наступного зіткнення хлопець зміг перенести ліву руку. Таким чином йому вдалося піднятися канатом доти, доки він знову не вперся в нього ступнями.

Хвилину Левко висів, скорчившись, як ембріон. Віддихувався. Потім поліз угору.

— Так швидко? — здивувався мулат, побачивши червоне від напруження лице Левка над виступом.

Українець виліз на терасу з ногами, простягнувся на спині й тільки тоді сказав:

— Довжини не вистачило.

— Скільки?

— Метрів три.

Левко підвівся на ліктях. То йому почулося, чи мулат справді зітхнув із полегшенням?

— Що робитимеш? — Ґрем щось відчув і поквапився розвіяти Левкові сумніви.

— Заберемо в Сьоми альпіністську, зв’яжемо разом, і ти спустиш мене знову.

— О’кей, — сказав американець.

CXIII

— Пс-с…

Сьома насторожився та повернув голову. Вітер, віддалений грім і більше нічого. Ніби.

— Пс-с! Пс-с!

«Не може бути. Вони не могли повернутися так швидко», — аж тут угледів, як хтось смикає за мотузку, прив’язану до металевої палі намету.

Налігши на костур, Семен підступив до краю платформи. Внизу стояли Ґрем і Левко.

— Що таке?

— Відв’язуй зелену мотузку, — прошепотів українець. Світла торбинка на його шиї скидалася на слинявчик.

— Навіщо?

— Канат закороткий. Не вистачило.

— А хто то кричав?

— Я, — в Левковому голосі задеренчала нетерплячість: — Відв’язуй давай.

Сьома похитав головою та зашкутильгав до намету-їдальні. За чверть хвилини мотузка звільнилась і зашурхотіла по траві — хлопці, не чекаючи, потягли линву на себе.

Діставшись до спуску, Сьома побачив, що товариші зникли. Він хотів розповісти про удар блискавки, бо непокоївся через Сатомі, та хлопці пішли, не сказавши ні слова.

Подумки провівши друзів уздовж тераси, Сьома крутнув головою. І помітив, як хтось прямує до нього від пірамід. На коротку мить хлопець зрадів, зміркувавши, що із Сатомі все гаразд, але тут-таки похолов і ледь не зойкнув, усвідомивши, що в японки не було із собою ліхтаря.

Ризикуючи виказати себе й тим самим занапастити всю операцію, Сьома став спиною до силуету, що наближався, приклав ліхтар до живота, спрямувавши його в той бік, де мали бути хлопці, й блимнув один раз. Він сподівався, що його тулуб хоч трохи сховає промінь від охоронця.

Розвернувшись, Сьома ненароком упустив ліхтар на землю. Нахилятися не було коли, тож хлопець поквапився під захист намету-їдальні.

CXIV

Левко самотужки намагався зв’язати дві мотузки докупи. Вдавалося не дуже: передусім через різну товщину альпіністської мотузки й каната, та здебільшого тому, що Лео нічого не тямив у вузлах. Він з’єднав линви прямим вузлом, невідь чому вирішивши, що він самозатяжний, а вільні кінці вирішив для надійності скрутити між собою.

Ґрем довго мовчав, але зрештою не витерпів.

— Це прямий вузол, бадді. Він небезпечний.

— Чому?

— Бо ненадійний. Він може ковзати й розв’язуватись. Ти не уявляєш, скількох людей він спровадив на той світ.

Американець мав рацію: прямий вузол забрав життя не одного альпініста. Мулат узяв обидві мотузки в руки й заходився сплітати їх наново.

— Я скручу їх ґрейпвайном[135]. Цей вузол самозатяжний, під дією ваги тільки дужче затягується. Так буде краще.

Левко уважно спостерігав за тим, що робить мулат.

Якраз тоді, коли Лео та Ґрем зосередилися на в’язанні вузла, Сьома блимнув ліхтарем, сповіщаючи про небезпеку. Домовившись про сигнал, хлопці не взяли до уваги одного нюансу: Семенів ліхтар був не надто потужним, — тож, щоби зафіксувати спалах, Ґрем мусив постійно дивитися на схід. Що ще гірше: Сьома блимнув коротко, мерщій погасивши світло. Росіянин і так ризикував, знаючи, що з-за спини підходить охоронець. Левко краєм ока помітив, що на мить на терасі посвітлішало, проте сприйняв цей спалах за відсвіт далекої блискавки. Тієї миті він більше переймався негодою та не думав про те, що їх можуть заскочити. Про всяк випадок українець кинув швидкий погляд у той бік, де мав би бути Сьома, та росіянин у цей час уже заповзав під брезент намету-їдальні. Сигнал лишився непоміченим.

— Ось, готово, — сказав американець. Наступивши ногою на канат, він смикав зелену мотузку — перевіряв вузол на міцність.

Потому зіштовхнув канат у прірву, тоншою линвою обкрутив себе на рівні пліч і відступив до стіни сьомого рівня.

Левко намацав тонку мотузку й став спускатись. Мотузка губилась у пітьмі, через що хлопцеві здавалось, наче він тримається руками за порожнечу. Він зрадів, коли намацав вузол та поліз далі по канату. Грубий і м’який, канат був уже як рідний. Скориставшись досвідом першої спроби, українець прилаштувався протистояти вітру, тож упродовж усього спуску його тільки раз відірвало від стіни та протягнуло над проваллям. Через хвилину він сховався в кроні бруґмансії та взявся похапцем рвати квітки.

Дерево дивно пахло. Запах струменів від квіток і був неприємно масляним, гидким, якщо відверто, хоч і терпимим.

Із того, як послабшав натяг мотузки, Ґрем зрозумів, що Лео дістався дерева. Мулат видихнув (цього разу тримати українця було важче: тонка нейлонова линва боляче врізалась у тіло, аж згинаючи хлопця) та розслабився, притулившися спиною до муру. Довго байдикувати йому не випало. Повернувши голову праворуч, Ґрем зауважив, що хтось стоїть на терасі — саме на тому місці, де п’ять хвилин тому зміїлась альпіністська мотузка, — й нишпорить променем по майданчику шостого рівня.

«Семен? Що він шукає?» — попервах американець лише насторожився, та вже зовсім незабаром посірів від переляку. То не був один із умовних сигналів, а Семен не такий дурний, щоб висвічувати щось на шостому рівні тоді, коли Лео спустився по квітки бруґмансії.

Ґрем утиснувся в стіну, з жахом усвідомивши, що поняття не має, ані хто то такий, ані що йому треба посеред ночі на терасі шостого рівня.

CXV

— Joder![136] — лайнувся охоронець, побачивши, як низько розпласталися хмари. Він покрутився коло вертолітних майданчиків, обійшов хатину Джейсона й подався до пірамід. Крики більше не повторювалися, натомість починався дощ, та й на відкритому просторі, без захисту громовідводу, що не кажи, було трохи страшно, тому хлопчина хотів якнайшвидше завершити обхід. Буревій жахливо стугонів, і вартовий засумнівався, що міг щось почути, сидячи в ангарі.

Хіба що кричали дуже голосно.

Біля пірамід теж нічого не знайшлося. Присвічуючи ліхтарем, він зробив кілька кроків на схід і спинився.

«Якого біса? — розсердився перуанець. — Мабуть, справді приверзлося. Педро з мене сміятиметься». Він уже намірився йти назад — розвернувся та скерував промінь на захід уздовж стежки, — та несподівано помітив короткий, але яскравий сплеск світла неподалік намету-їдальні. Якраз над прірвою. Ошелешив не так спалах, як те, що на його тлі виразно проступив силует людини, котра стояла спиною до охоронця й дивилася на сельву.

У перуанця волосся стало дибки. Хто то був? Кому може знадобитися далеко за північ стирчати на краю платформи та мертво телющитися на затоплені ніччю джунглі? Що то був за спалах? Вартовому раптом закортіло пісяти. Бажано в яскраво освітленому місці без усяких там перегородок і темних закутків.

Зрештою почуття обов’язку переважило забобонний страх. Виставивши поперед себе промінь ліхтаря, вартовий посунув до намету. Краплі більше не пролітали, хмари все не могли розродитися дощем, але бідолаха тремтів, аж зубами цокав. Він наступив на щось кругле та ледь не зойкнув. Не опускаючи променя, присів, намацав руками знахідку й підняв її. Ліхтар. Охоронець поклацав вимикачем, переконавшися, що той працює. Тоді обережно підступив до крайки, за якою починався пологий спуск до шостого рівня Твердині, й, затамувавши подих, посвітив униз.

Нічого не надибавши, він став крок за кроком просуватися на захід.

CXVI

Торбинка була чималою, проте Левко затявся, що не полізе нагору, поки не наповнить її всю.

За п’ять хвилин хлопець обірвав усі квіти, до яких міг дотягнутись, і взявся за листя. Сьома, як завше, намагався все передбачити й добре постарався, готуючи приятеля до спуску. Він розповів Левку, що алкалоїди сконцентровані в усіх частинах бруґмансії — квітах, листі, гілках, тож українець не вагався, напихаючи торбу цупким овальним листям із загостреними відростками з країв. Щоправда, коли росіянин наголошував, що вся бруґмансія отруйна, він мав на увазі інше. Сьома хотів застерегти Левка: в жодному разі після контакту з рослиною не можна торкатися пальцями язика, губ, очей чи носових пазух. Навіть від невеликої дози Левко ризикує шугонути сторч головою зі стіни. Лео пам’ятав настанову: тримав рот міцно стуленим, акуратно відгортав листя від носа й очей, стежив за тим, щоби пальцями не зачепити губів чи ніздрів. На жаль, було дещо, чого ні Сьома, ні Левко не змогли передбачити: ніхто з них не знав, що у бруґмансії отруйний навіть запах.

Спочатку Левко заспокоївся. Заспокоївся так, що подальші вияви інтоксикації не викликали тривоги. Тремтіння в руках зникло, м’язи розслабилися (після першого спуску, під час якого Лео гойдався над прірвою, немов бульдог учепившись у канат зубами, судоми не відпускали, дістаючи аж до м’язів живота, а руки тіпались, як у алкоголіка з десятирічним стажем, котрий раптом надумав виходити з піврічного запою). Долоні перестали пітніти. Серце стишилося, припинивши гатити в барабанні перетинки.

Потому віддалився стугін бурі. Гілки бруґмансії й далі шарпало — вітер не послабшав, — але виття стишилось. Здавалося, негоду відтіснили невидимим звуконепроникним екраном на південь від Твердині. Шию помалу обволікало теплом. Воно, неначе чиїсь гладенькі пальці, пульсуючи, повзло вгору до вух, вилиць, очей.

Левко згадав якийсь анекдот і пирснув, інтуїтивно затуливши рота долонею. Він усе ще пам’ятав, що повинен поводитися тихо, сміятися не варто, та вже не розумів чому. За мить хлопець із подивом усвідомив, що не здатен пригадати, з чого сміявся секунду тому. Він пам’ятав, як спускався мотузкою та страшенно боявся… Але чого? Чого боятися? Тут так затишно, спокійно й тепло… і… і…

Левко припинив рвати листя й тихенько загиготів. Просто так, без причини. Потім зліз нижче, влаштувавшись на товщих гілках так, щоб обіпертися спиною та випростати ноги. Ігноруючи пориви вітру, геть забувши про тридцятиметрову прірву, чия паща розверзлася під ногами, він розслабився. Із подивом глипнув на майже повну торбу з квітами та листям. Що це?.. Він, що, збожеволів? На дідька йому так багато листя? Колись у нього вдома були хом’ячки, й на початку кожної осені він рвав і сушив траву, з якої протягом зими робив їм кубельця в акваріумі. Трава хом’якам подобалася більше за газети та навіть більше за деревну стружку. Але листя? Для чого йому листя? І тут-таки забув, позбувся незручних думок, перемкнувшись на туманний образ у голові, що спричинив новий напад притлумленого сміху.

Задерши голову, Левко спостерігав, як гілки бруґмансії тіпаються під натиском бурі, та несподівано відчув мелодію. Саме відчув, а не почув, оскільки наспів долинав ізсередини нього. Хлопець незчувся, як замугикав ту мелодію, легко відтворивши вголос мотив, що бринів у наскрізь просякнутій отрутою макітрі:

ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А

ХЕЕ-НА-БА-А У-А-І-ИИ У-МІ-Е-А-ОО-Я

ГИИ-У НА…

Замугикав достатньо голосно…

CXVII

Ґрему Келлі страшенно не хотілося помирати.

Мулат горбився, втискаючись у стіну, й тремтів. Від страху перед очима все пливло, шлунок стискався, готовий першої-ліпшої миті вивергнути рештки ще неперетравленої їжі. Якщо вартовий помітить мотузку, їм кінець. Їх розстріляють на місці. Для чого було сюди лізти? Він мусив зупинити тих йолопів! Він від початку знав, що задум приречений.

Промінь зупинився. Закляк на місці — ні назад, ні вперед. До тієї позиції, де під стіною причаївся Ґрем, лишалося метрів вісім, а охоронець закляк. Раптом американець зрозумів, чому саме, — з прірви долинало бравурне мугикання:

ЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И…

Ґрем не вірив у те, що чує: обриваючи отруйні квітки, зависнувши на кущоподібному деревці посеред прямовисного муру Паїтіті, Левко наспівував. Подеколи мугикання губилося в оскаженілих поривах буревію, та, оскільки вітер дув із півночі, фрагменти пісні без проблем досягали верхніх терас.

ХЕЕ-НА… У-А-І-И… У-МІ-Е-А…

Серце мулата вкрилося крижаною кіркою.

«Божевільний!!! — страх помалу, проте неухильно переброджував на лють. — Ти ж поховаєш нас усіх!»

Вартовий не рухався, встромивши промінь, як важкий середньовічний спис, у терасу шостого рівня. Не задумуючись над тим, що чинить, Ґрем рвонув до прірви. У темряві провалля не було видно, тож на півдорозі американець упав на коліна та підповзав до краю навкарачки. Над самим урвищем він затримався — зіщулився, очікуючи, що промінь посунеться на захід і вихопить його з пітьми. Утім, охоронець стримів нерухомо, мов статуя. Зрештою мулат наважився й, перехилившись, звісив голову якомога нижче в чорноту.

— ТИ ДОВБОНУВСЯ, КРЕТИНЕ? — якщо можна кричати пошепки, то Ґрем, схоже, саме це й робив.

Не встиг він стулити рота, як небо на сході розчахнулося та сипонуло жмутком жилавих блискавок. Відстань була незначною, тож грім прикотив умить. Від несподіванки Ґрем ледь не звалився у прірву. Він не заволав лише тому, що в легенях на той момент не лишалось ані крихти повітря. Оговтавшись, Ґрем повернув голову та в останніх спалахах наелектризованого неба встиг розгледіти силует перуанця, що вимальовувався на горішній терасі.

Вартовий дивився просто на нього.

CXVIII

Охоронець почувався некомфортно. Він штрикав променем на захід, але раз за разом повертав голову в інший бік, на схід. А що, як він помилився й силует — той, кого він помітив на краю тераси, — лишився позаду, за спиною?

Вітер шарпав одяг, відштовхував від провалля та постійно норовив відкинути руку геть, спрямовуючи промінь на ангари. Так, наче сам буревій підказував перуанцю, що йому слід повернутися туди, звідки прийшов.

Зненацька вартовий завмер. Йому почулося, ніби з того боку, куди він прямував, крізь завивання бурі щось пробилося. Не повертаючи ліхтар, він витягнув шию та прислухався. Наступної миті до бажання спорожнити сечовий міхур додалося нове — ще більш пекуче. Вартовому здалося, ніби все лайно, що тільки є в його організмі, раптово, мовби за командою, скупчилось у нижній частині тулуба, налаштувавшись одним махом прорватися через задній прохід. Бідолаха скулився та несвідомо підігнув коліна.

ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А

ХЕЕ-НА…А У-А-І-ИНИ…

Хтось співав.

Хтось співав у проваллі!

На сході сліпучим феєрверком бризнули кілька блискавок. Грім, злившись у суцільну канонаду, прокотився терасою.

— Ой-а! — не стримався охоронець.

Важкість зсунулася кишками донизу, примусивши його стулити коліна та зігнутись. Усе ще спрямовуючи ліхтар униз, перуанець витріщався ліворуч — туди, звідкіля долинали співи, — й у світлі блискавок розгледів… Він не знав, як описати побачене… На краю прірви, скорчившись, завмерла навкарачки людиноподібна істота. Її очі хижо блищали, відбиваючи спалахи громовиць. Істота наполовину звисала над чорною порожнечею, так, начебто намірилася шугонути назад у пітьму, з якої виповзла, проте дивилася на нього!

Блискавки згасли — й істота щезла. Вартовий був за крок від того, щоб уперше в житті втратити свідомість. Він застогнав. Йому знадобилося секунд десять, щоб опанувати себе та, переборюючи жах, тремтячою рукою спрямувати ліхтар у той бік, звідки витріщалася згорбатіла потвора. Промінь ковзнув по краю провалля і… висвітлив порожнечу. Тераса шостого рівня стояла порожньою.

Охоронець відступив, кавкаючи, наче астматик. Спочатку жіночий крик, потім чийсь силует, нерозбірливі співи з безодні й ось тепер — загадкова потвора, що заповзає у прірву! Це занадто навіть для не дуже забобонної людини.

— Мати Божа! — хлопчина втратив залишки хоробрості, що кволо ворушились у грудях і примушували його триматись. А ще він зрозумів: якщо стоятиме тут, то втратить не тільки хоробрість, але й рештки здорового глузду. — О Мати Божа, порятуй мене!

Дощ остаточно доконав його. Нова блискавка розпорола небеса, й на сельву водночас вивергнулися тисячі тонн сконденсованої вологи. Злива, неначе цунамі, стіною налетіла на Твердиню. Видимість упала до нуля. Струмини води розсікали, заломлювали та неможливо викривляли промінь, не даючи змоги бачити далі ніж на метр від джерела світла.

Вартовий розвернувся й галопом помчав до ангара.

CXIX

Надсадний Ґремовий шепіт досягнув свідомості Левка. Хлопець почув, як згори злетіло: «Ти довбонувся, кретине?» — і, що найдивніше, попри густий солодкавий туман у голові, зрозумів, що питання адресовано саме йому.

«Згори? Чому воно прилетіло згори? — проскочило в задурманеній макітрі. — Зі мною що, говорить Господь?»

Лео перестав співати, задер писок і промимрив:

— Господи, прийом… прийом…

А потім осягнув: «Це я щойно мугикав гімн України чи як?»

Вибух блискавок і гарматний виляск грому, що супроводжували скинуту згори фразу, на мить повернули його до свідомості. Левко побачив, що сидить на тоненькій гілляці, ні за що не тримаючись руками, безтурботно звісивши ноги у провалля.

— Ох ти бляха! — вигукнув хлопець рідною українською та ривком видерся вище.

«Щоб я всрався! — додав подумки та знавісніло потрусив головою. — Що це було? Що зі мною?» Викид адреналіну дав змогу кілька секунд опиратися запамороченню.

Попервах у голові крутилися лише дурниці. Твердиня не хоче, щоб вони тікали та якимись чарами протидіє їм. Згодом хлопець відчув, як знайомий масний запах залоскотав ніздрі, й здогадався: в усьому винні квітки бруґмансії. Вони труять його смородом.

Через кілька секунд здійнялася злива, притлумивши аромат пелюсток, «змивши» його та привівши хлопця до тями. «Треба вшиватися. І то швидко», — Левко похапцем заштовхав у торбину кілька останніх листків і посмикав мотузку. Домовленості, що американець тягнутиме його нагору, не було, Левко мав лізти сам, одначе вони погодили сигнал про те, що нагорі все гаразд і Левку можна підійматися: Лео один раз шарпоне мотузку, на що Ґрем відповість таким самим шарпанням.

Нічого не відбулося — Ґрем не відповів на сигнал. Вода спадала важким неперервним потоком, через що українець не чув і не бачив, що діялося нагорі.

«Заснув там чи що?»

Свідомість пригасала. Левко зрозумів, що це квіти, і вжахнувся швидкості, з якою наростає запаморочення. Півтора року тому, під час одного з численних переїздів поромом зі Стокгольма до Гельсінкі, Ян Фідлер (вони тоді тільки-но познайомилися) дав Левку спробувати снюс[137], специфічний різновид тютюнових виробів. Попри безневинну назву, ця штука спричиняє серйозну залежність, у багатьох країнах її вважають наркотиком. Ян тоді шукав щось, як він висловився, «для генерального прополювання мозкових звивин» і підсів на снюс. Починалось усе як жарт: Ян запропонував, Левко погодився. Чех витяг із пласкої та круглої картонної коробки сірий пакетик завбільшки з крайню фалангу вказівного пальця, що пахнув прілими спеціями, й українець, недовго думаючи, заклав його під верхню губу. Півхвилини Левко нічого не відчував, а тоді йому так «просапало звивини», що ледве спам’ятався. Море було спокійне, 2–3 бали, не більше, а хлопець плазував палубою лайнера «MS Mariella»[138], наче за бортом бурував дев’ятибальний шторм. Під час вживання снюсу доза нікотину, що потрапляє в організм, значно вища, ніж від викурювання цигарки, позаяк під час куріння більша частина нікотину згорає. Незвичний навіть до цигарок організм Левка в буквальному сенсі вивернуло навиворіт. Сидячи в гіллі бруґмансії, українець відчував щось дуже близьке до блискавичного сп’яніння після «подушечки» бронебійного шведського снюсу.

Намагаючись не вдихати отруйного повітря, Левко витримав паузу та смикнув удруге (давай… давай же… будь ласка… відгукнись). Знову жодної реакції. «Що за чорт?» Хлопець щосили поволік канат на себе, й лише тоді линва натяглась. Левко скубнув — Ґрем скубонув у відповідь. Для певності українець повисів трохи на линві, переконуючись, що американець тримає міцно, а потому подерся нагору.

Повзти вгору було напрочуд важко. Струмини дощу змішувалися з потоками води, що стікали з країв терас, і все це летіло донизу, з кожним метром набираючи маси й швидкості. Ноги час від часу зісковзували, тому розраховувати доводилося тільки на руки. Відчуття виникало таке, наче просуваєшся всередині Ніагарського водоспаду. Траплялося, що в Левка від нестачі кисню меркло в очах. Подекуди потік ширшав так, що, навіть відштовхнувшися ногами, хлопець не міг набрати в легені повітря — рот забивало водою. Доводилося притискатися губами до стіни та короткими ковтками всмоктувати кисень.

Діставшись місця з’єднання каната з тоншою мотузкою, Левко геть знесилився. Альпіністська мотузка була надто тонкою, йому не вдавалося повзти по ній угору без опори під ногами. Хлопець спробував, раз, удруге, втретє, та щоразу з’їжджав униз.

На щастя, Ґрем здогадався, що й до чого, й узявся тягнути, накручуючи мотузку на себе. Через хвилину українець, відпльовуючись, як опритомнілий потопельник, вишкрібся на терасу шостого рівня. Американець підхопив його, силоміць поставив на ноги та прокричав:

— Ти ненормальний! Якого біса ти співав? Мік Джаґґер, розтуди твою маму!

Левко лише похитав головою. Згадавши щось, стягнув із шиї торбину з квітами та листям бруґмансії й тицьнув її мулатові в руки. Потому гойднувся, наче п’яний, і розпластався на залитій дощовою водою траві.

Ґрем відклав торбу вбік і заходився витягувати канат із прірви.

CXX

19 серпня 2012, 01:15 (UTC -5)

Паїтіті

Дощ стишився, проте не вщух.

— Чому ти не попередив? — накинувся Ґрем на Семена, щойно вони з Лео вибралися на верхню терасу. Канат, як і домовлялися, замаскували травою й брудом на шостій терасі, а от тоншу нейлонову линву Семен вирішив забрати із собою та сховати в «норі».

Росіянин, із ніг до голови замащений глиною, припинив скручувати мотузку й витріщився на американця.

— Я попереджав! Один короткий виблиск, як і домовлялися.

Мулат спересердя ляснув руками по стегнах. Зі спортивних штанів навсібіч порснули краплини.

— Я не бачив твого сраного виблиску! — прогавкав Ґрем. — Я дізнався про вартового тільки тоді, коли помітив його на закрайку тераси!

— Сюди приходив охоронець? — вирячився Левко.

— Так! — мулат із такою експресією вивергнув останнє слово, що краплини дощу зі шкіри навколо його рота розлетілися віялом. — Якраз тієї миті, коли тобі заманулося поспівати!

— Не кричи, — опустив голову українець, — побудиш мачігуенга.

— Він там співав? — надійшла Семенова черга дивуватись.

— Так! — американець не стишував голосу. — Твоєму приятелеві Бог виділив мізків на кілька грамів менше, ніж ховраху.

— Чувак, — розвів руками українець, копнувши носаком кеда торбинку та звертаючись більше до Семена, ніж до Ґрема, — це все ті бісові квіти. І я не співав, я просто мугикав.

— Дупоголовий, — процідив мулат. — Ви обидва дупоголові.

— Заспокойся, Ґреме, — мовив Сьома. — Присягаюсь, я попереджав про наближення вартового.

— Але я теж нічого не бачив, — глухо докинув Левко.

— Я не міг світити довше, — почав виправдовуватися Сьома, — я сам помітив того чувака, коли він перетнув уже половину відстані між пірамідами й наметом.

Американець несподівано схопив Семена за передпліччя:

— А Сатомі? Хіба вона…

— У тому то й річ, її не було… — Сьома зам’явся. — Забув сказати: ота блискавка… ну, найперша… вона…

— Що?

— Вона вдарила в піраміду.

Ґрем із Левком перезирнулись, а тоді, не змовляючись, припустили в напрямку великої піраміди. Попри виснаження, Левко не відставав.

Від дощу Сатомі опам’яталася, і хлопці перестріли її, дезорієнтовану та закривавлену, біля сходів до вершини піраміди. Побачивши американця, японка метнулася до нього й повисла на шиї. Ґрем узяв Сатомі на руки та поніс до галереї, що збігала в надра Твердині. Левко похмуро плентався позаду.

Дорогою Сатомі знепритомніла, й американець закрокував швидше, притискаючи її, наче малу дитину, до грудей.

CXXI

У «норі» було тепло й сухо, якщо не зважати на калюжі, що поволі розпливалися від хлопців, а також під торбинкою (її ретельно замотали — щоб не пахтіла — й заштовхали у віддалений закуток, під наплічники). Сатомі, неприродно вигнувшись, лежала на матраці посеред кімнати. Як і раніше, без свідомості.

— Що… що робити? — хапаючи повітря, пролепетав американець. Він уклав японку на спину та витягнув її ноги.

— Закопати її в землю, — запропонував Левко.

Мулат різко випростався та без попередження зацідив кулаком українцеві в щелепу. Лео лантухом повалився на підлогу.

— Ти чого?! — підскочив Сьома, стаючи на захист товариша. — Він правду говорить: людей, у яких ударила блискавка, треба закопувати в землю.

— Уперше про це чую, — пирхнув американець.

— Я серйозно. Так завжди роблять.

Ґрем похитав головою, грізно зиркаючи то на українця, то на росіянина.

— Поки вона жива, ніхто її не закопуватиме.

Семен не заперечував. Левко лежав на підлозі, потираючи долонею щелепу та набряклу вилицю.

— Я тебе вб’ю, ніґере, — неголосно, проте чітко вимовив хлопець. — Я б тебе вже вбив, виблядку, якби від тебе не залежала наша втеча.

Американець почув і жахливо повільно, так, як ніби вона трималася на давно заіржавілих шарнірах, повернув голову до українця.

Сьома побілів, розуміючи, що зі зламаною ногою не зможе допомогти товаришеві, якщо Ґрем раптом вирішить кинутися на нього. Проте Ґрем здивував. Каламутні очі перелякано забігали, а лютий вираз зійшов із обличчя. Мулат згорбився, втягнув голову в плечі та, підсунувши матрац, сів навпроти Сатомі.

— Семе, зроби хоч щось, — благально звернувся мулат до Семена.

Росіянин відкрутив кришечку пластикової пляшки з водою, змочив один із шматків футболки, що лишився після того, як Сатомі пошила торбинку, й заходився протирати дівчині обличчя. Наразі нічим більше зарадити не міг.

Левко, не змінюючи пози, продовжував лежати на тому місці, куди його вклав правий прямий американця, й самими губами шепотів:

— Я тебе вб’ю, ніґере… Невдовзі я тебе вб’ю.

CXXII

Сатомі опритомніла через півгодини.

Семен оглянув японку й за винятком подряпин на лиці та рани в лівому вусі, з котрої сочилася кров, не виявив зовнішніх пошкоджень. Росіянин примусив Сатомі випити дві таблетки аспірину й одну парацетамолу.

Дівчина не пригадувала нічної вилазки. Все, що трапилося після того, як чверть по дванадцятій вона з хлопцями вийшла з «нори», стерлося з пам’яті. Ґрем стисло переповів їй про буревій, спуск по бруґмансію та злощасний удар блискавки.

Невдовзі вона заснула.

Потому Сатомі ще шість разів прокидалась і щоразу здивовано запитувала, що з нею сталося. Попервах Ґрем терпляче описував, повторюючи слово в слово, нічну вилазку, проте за третім разом нерви в американця стали здавати. Він розумів, що дівчина невинна, що її пошкодження значно серйозніші за подряпини та прокол у вусі, та, попри це, коли японка прокинулась уп’яте й уп’яте поставила те саме запитання — що з нею трапилося? — Ґрем не витримав і, захлинаючись слізьми, розпачливо стискаючи Сатомі в обіймах, узявся на неї кричати.

— Боже, невже ти не пам’ятаєш?! Я десять хвилин тому розказував тобі! Я…

Сатомі почала плакати. А потім знову вирубилась.

Сьома здогадувався, що дівчині слід було б дати снодійне, та, складаючи подорожню аптечку, росіянин подумати не міг, що виникнуть обставини, за яких доведеться когось присипляти.

О 04:10 японка нарешті заснула.

Лео поринув у сон за годину до того, забившись у куток неподалік того місця, де Ґрем відправив його в нокдаун. Українець заснув просто на долівці, підклавши під голову руку. До ранку він бачив яскраві сни. Не про те, як живцем здирає з Ґрема шкіру, ні. Левкові наснився матово-чорний гелікоптер «Колібрі», що спурхує з майданчика на північному заході горішньої тераси та на максимальній швидкості мчить до гір, лишаючи громаддя Твердині далеко позаду.

Американець вирубився разом із Сатомі, проте спав тривожно, прокидаючись від схлипувань чи сонного вовтузіння дівчини. Йому не снилося нічого. Він лише благав, щоразу піднімаючи повіки, про себе благав Господа, щоби Сатомі не прокидалась і не запитувала в нього, що з нею сталося вночі.

Тільки Сьома не спав, прокручуючи в голові й аналізуючи події буремної ночі. Сидів, не склепивши очей, обхопивши коліна руками, й чекав на світанок. Імовірно, останній світанок у своєму житті. Він був цього майже певен.

Бо від початку все пішло не так, як вони планували.