Твердиня

LI

5 серпня 2012, 15:44 (UTC -5)

Хатина Тора Сандерса

Двері рипнули, із приміщення потягнуло солодкавим запахом цвілі. Левко протиснувся першим і ширше розчинив хідник, пропускаючи досередини інших.

Вони опинились у квадратній вітальні, що нагадувала залу невеликого ресторанчика. Більшість простору займали довгі столи із незграбно обструганих дощок, оточені плетеними стільчиками. Із боків попід стінами стояли лави, вкриті барвистими перуанськими ковдрами, а біля дальньої стіни стримів чи то кухонний стіл, чи то імпровізована барна стійка. За столом — дві шафи, що висвічували порожніми чистими полицями. Під стелею на дроті висіла електрична лампочка. Попри запустіння й дух мертвеччини, що ним просякнув кожен куток, відчувалося, що в хатині хтось живе. Столами й кріслами користувалися: на них не було ні пилу, ні павутиння.

— Агов! Є хтось живий? — гукнув Ґрем англійською.

Віконце було одне, ще й заліплене зеленню, тож у залі панував півморок. Левко пошукав очима вимикач біля дверей. Безрезультатно.

— Hay alguien aquí?[82] — повторив Семен іспанською.

Тиша.

Ян Фідлер, відсунувши одне з крісел, скинув наплічник і присів. Сидіння рипнуло під його вагою.

— Можемо продовжити спуск по річці та спробувати дістатися Пуерто-Мальдонадо до темряви, — запропонувала Сатомі. Місцина не здавалась аж такою похмурою, водночас відсутність мешканців і відносний порядок у вітальні наштовхували на думки про привидів, що ночами виходять із лісів і засідають у цій вітальні.

— Спробувати, звісно, можемо, — погодився Левко, — та я сумніваюся, що до заходу сонця ми догребемо до Пуерто.

— Він має рацію, — сказав росіянин, ставлячи свої речі на дерев’яну долівку. — Плоти кепські. Здуваються через годину. Маємо шанс не доплисти взагалі. Треба відпочити, а завтра подивимось, що можна зробити.

Ян глянув на Семена й Левка та кивнув.

— Цікаво, де цей Сандерс? — уголос міркував Левко. — Можливо, він уже склеїв ласти?

— Хто тут хоче моєї смерті? — голос пролунав так несподівано, що всі п’ятеро скрикнули, Ґрем і Сьома інстинктивно відскочили до виходу, а Ян хапнув повітря з таким звуком, наче вдавився персиковою кісточкою.

Від однієї з шаф біля дальньої стіни відколовся силует дебелого чоловіка з геть білою чуприною. Він ступив крок уперед, ліву руку поклав на стіл, праву тримаючи під столом. Між передпліччям і стегном стирчав приклад мисливської рушниці.

«Він стояв там увесь час, ми його не бачили», — відзначив Левко.

— Ти о’кей, брате? — запитав Семен, тремтячою рукою торкнувшись Янового плеча.

Той кивнув, хоча колір обличчя вказував на протилежне.

— Хто такі? — озвався силует.

— Ми мандрівники з… зі Швеції, — відповів українець, вирішивши, що зараз не час підкреслювати, хто якої національності. Він роздивлявся чоловіка. Вище від середнього зросту, з овальним нордичним обличчям, що досі не адаптувалося до тропічного сонця, довгим, але не занедбаним волоссям і колючими світлими очима, котрі, мов два люмінесцентні ґудзики, світились у мороці вітальні. Левко намагався не зважати на проскакування в голові запитань про те, що могло загнати симпатичного здорованя в таку глушину. Загнати навіки.

— І що, ви тут мандруєте?

— Ви ж чули, — спокійно мовив Лео, — ми вертаємося до Пуерто-Мальдонадо після походу в джунглі.

Хлопець очікував на запитання про те, куди конкретно вони ходили, проте помилився. Люмінесцентні цятки покруглішали й стали виразнішими — чоловік вирячив очі та перепитав:

— То ви повертаєтесь із лісів?

— Так, — підтвердив Левко.

— А скільки вас було, коли ви йшли в ліси?

— П’ятеро, а що?

— П’ятеро пішло, п’ятеро повернулось? — у голосі вчувалася недовіра.

— Саме так.

Чоловік окинув ватагу непривітним поглядом. Спершу затримався на кожному із хлопців, а під кінець дістався Сатомі. І погляд трохи потеплішав.

— Ви містер Сандерс? — ніяково всміхнувшись, запитала японка.

— Тор Сандерс, до ваших послуг, — старий відставив рушницю до стіни.

Хлопці безгучно видихнули.

— Ми хотіли б заночувати у вас, — озвався українець.

— Вам пощастило, ще хвилин двадцять — і ми розминулися б.

— Чому?

— Сьогодні неділя, я їду до Пуерто дивитися футбол і перекинути кілька кухлів пива. Хай хтось із вас дасть паспорт, я запишу дані. Розрахуєтесь, коли повернусь.

У Куско перемовини в хостелах вів Сьома, лише він знав іспанську, тож зазвичай саме йому доводилося давати паспорт. Цього разу Левко вирішив дати свій. Хлопець підступив до стола та, пошукавши в натільній сумці, що висіла на поясі, витягнув закордонний паспорт.

— Ось, будь ласка. Скільки берете за ніч?

— П’ятнадцять баксів з людини.

Забагато як для Перу. Водночас, зважаючи на те, що конкурентів у Тора було аж нуль, ціна виглядала цілком пристойною.

Тор дістав із шухляди обгорнений у целофанову плівку зошит для запису пожильців, який, судячи з того, як злиплись аркуші, востаннє розгортали щонайменше кілька років тому, іншою рукою взяв Левковий паспорт. В українських закордонних паспортах ім’я та прізвище пишуть спочатку українською, а потім у тому самому рядку через скісну риску англійською:

— Ае… Аебк… Аебко? — затинаючись, проскрипів Сандерс.

Кириличні літери завжди бентежать іноземців. Тор морщив лоба. З ім’ям він сяк-так упорався, сприйнявши кириличну «Л» за англійську «А», проте літера «Б» на початку прізвища цілковито сконфузила його. Не забираючи паспорт із руки норвежця, Левко прикрив пальцем частину рядка, надруковану кирилицею.

— Читайте звідси.

— Я б і сам розібрався, — пирхнув Сандерс, нарешті зауваживши слеш.

Він розгорнув пожовклий від часу журнал реєстрацій (українець зауважив, що заповнено лише три сторінки, а останній запис датований 3 березня 2009 року), після чого повернувся до паспорта, вчитався у прізвище і:

— Лео Бартош? — рвучко скинув голову.

Левко розгубився. Вилинялі очі старого пожирали його. Тор тупився в українця з якимось благоговійним заціпенінням, так, наче перед ним постав Джон Траволта чи — хай йому грець! — Джонні Депп власною персоною.

— Срань Господня, ти Лео Бартош? — повторив запитання старий.

Ледь почервонівши, Левко кивнув.

— Yep…[83] А що?

— Подумати не міг, що зустріну тебе, — зі щирим здивуванням прошепотів Тор. — Я не вірив навіть у те, що ти існуєш.

— Я… е-е… Звідки ви можете мене знати?

Очі старого хитро зблиснули.

— Ге-ге, — реготнув він. — А я й не знаю тебе.

— Тоді чому ви так зреагували? Чому ви мали думати, що зустрінете мене?

Тор витримав паузу, ніби вагаючись, чи говорити далі, а тоді продовжив:

— У мене для тебе лист.

LII

— Лист?

— Лист?! — Сьома та Ґрем визирнули з-за спини українця.

— Так, — витиснув усмішку Сандерс.

— Від кого?!

Замість відповіді Тор сягнув рукою до шухляди й видобув звідти стандартний DHL’івський пластиковий пакет для кореспонденції. Пакет був пом’ятий, як чортзна-що, та розірваний.

— Це надійшло кілька місяців тому, — норвежець витрусив ізсередини продовгуватий блакитний конверт. — Конверт і записка. У записці відправник просив передати конверт Лео Бартошу або… — Сандерс глянув на підпис в кутку пакета, — …Сімеону Твардовському. Хай коли б вони не з’явилися.

Хлопці мовчали й стовбичили, мов у ступорі. Старий прискіпливо роздивився Ґрема, перевів погляд на Семена. Прикинувши, що прізвище Твардовський навряд чи пасуватиме мулатові, тицьнув у Сьому та проказав:

— Ти, мабуть, Сімеон.

— Семен, — упівголосу поправив росіянин. — Ну, тобто так… Сімеон.

— Покажи паспорт.

Хлопець слухняно висмикнув документ із нагрудної кишені та показав першу сторінку Торові.

— Сі-ме-он, — по складах прочитав Сандерс, а потому підсунув до хлопців конверт і пакет: — Забирайте, це ваше, — зауваживши вагання, додав: — Я відкрив лише зовнішній пакет, самого листа не чіпав.

Сьома потягнувся по DHL’івського пакета. Левко взяв до рук блакитний конверт. Він справді був нерозпечатаним. На лицьовому боці у верхньому лівому куті стояв підпис дрібними літерами:

Крім цих слів, більше нічого.

— Це від Ґуннара, — сказав Семен, учитавшись в адресу відправника.

Тор стрепенувся.

— То це той шведський щур, який розповідав, ніби він художник, направив вас сюди?

— Ви знайомі з Ґуннаром? — прискалив око росіянин.

— Був час, він заглядав у наші краї, — ухильно відповів Тор Сандерс.

— Але цей лист… — українець провів пучками пальців по блакитному конвертові.

— Я тут ні до чого, — посміхнувся норвежець. — Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.

— Подивися на дату відправлення, — нахилився до пакета Ґрем.

— 17 березня, — прочитав Левко. — На другий після нашої розмови день…

Семен у задумі покивав головою, після чого боязко кинув погляд на блакитний конверт в руках Левка.

— Розпечатуй.

— Ні, давай краще ти, — Лео підсунув конверт Семенові, так, наче той був охоплений полум’ям. Дивлячись на лист, він відчував незрозуміле хвилювання. Чуття підказувало йому, що з посланням щось не гаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя.

До хлопців приєдналися Сатомі та Ян Фідлер. Росіянин відкрив конверт і дістав два складені втричі аркуші паперу. На одному був написаний від руки текст, на другому — карта.

— Карта? — гмикнув Ян.

— Нова карта, — Сьома наголосив слово «нова».

— Дивно, — зронила Сатомі. — Вам не здається це дуже дивним?

— Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? — пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся.

— Вона інша… — Левко не міг визначити, що саме не так із малюнком (порівнювати не було з чим, а пам’ять — вельми ненадійний порадник, коли йдеться про точні зображення), проте інтуїтивно вловлював, що ця версія карти відрізняється від попередньої.

— Хто буде читати? — запитав Семен, розгортаючи списаний аркуш.

— У мене акцент, — замахав руками Лео. Не було в нього акценту. Вже давно не було. Втім, українцю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара: хлопець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілька місяців спочиває в землі.

— Читай уже, — штовхнув Сьому ліктем Ґрем.

Сьома поправив окуляри й затягнув анемічним голосом:

— Лео… Сімеоне… Я вас вітаю… Якщо ви читаєте цього листа…

— Бляха, припини! — пирхнув американець. — Ти гундосиш, як диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Думаю, в листі банальні напутні поради, — він висмикнув аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!

І став читати:

— Ну не йо… — вилаявся Левко. — Він би ще після повернення нам це сказав.

— Не перебивай, — утрутився Сьома. — Ґуннар тут ні до чого: він наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед походом у нетрі, самі винні, що не послухали.

— Але навіщо було тицяти нам неправильну карту?

Семен відмахнувся й кивнув Ґремові.

— Читай.

«Та що ви кажете», — проскочило в Левковій голові.

Левко із Семеном перезирнулись.

— Оце так пояснив, — сказав Ян, — «ви мусите знайти Паїтіті…», «на все інше є причини…», бла-бла-бла. Ти слушно говорила: дідок стрьомний.

— Ти теж вважаєш, що швед їздить нам по вухах? — Ґрем відклав аркуш.

— Ще й як, — підтакнув чех.

Українець і росіянин продовжували витріщатись один на одного, наче грали в гру хто кого передивиться.

— А я так не вважаю, — повільно промовив Левко.

— І чому це? — мулат саркастично скривився.

— Тому що Розколина Черепів, Голова Папуги, Аппер-Уінкер-Лейк, Лоуер-Уінкер-Лейк і мощена дорога є насправді та розташовані саме в тих місцях, про які писав Ґуннар. Швед не брехав, і я не бачу причин, чому йому брехати зараз.

Ґрем замислився.

— Гадаєш, це вона? — смикнув бровою Сьома, так і не відвівши очей від лиця Лео.

Українець мигцем збагнув, про що йдеться.

— Я впевнений, — рубонув він.

— Ви про що? — нашорошив вуха Ян.

— Стежка, про яку згадано в листі, є насправді, — пояснив Семен. — Ми її бачили.

— Чому я вперше про неї чую? — з відтінком обурення присікався американець.

— Бо ми вирішили, що це не так і важливо, — сховавши очі, злукавив Сьома: — Я гадав, то звірі стежку протоптали.

Друзі примовкли. Розмовляли англійською, і Тор усе розумів. Норвежець слухав хлопців зі значно більшою цікавістю, ніж належало б відлюдникові, уважно вивчав їхні обличчя. Проте ні Левко, ні Ян, ні Ґрем цього не помічали.

— Що означає «жодної містики»? — вклинилась у розмову Сатомі, пробігшись очима послання Ґуннара.

Хлопці воднораз втупились у дівчину.

— Мабуть, південна дорога тягнеться реально далеко в сельву, пролягає крізь неймовірно дрімучі нетрі. Під час походу люди виснажуються, от їм і ввижаються дурниці, — спробував пояснити росіянин.

«Як, наприклад, чувак, який стежив за нами, зі стіни Розколини Черепів», — подумав Левко.

— Дурниці зараз говориш ти, Семене, — палко заперечила дівчина, помахавши перед носом росіянина розгорнутим листом. — «Іноді здаватиметься, що чуєте голоси… бачитимете те, чого насправді немає» — такі речі так просто не пишуть! У тих нетрищах щось є, і… — японка зробила паузу, окинувши хлопців поглядом: — Невже ви не розумієте? Ґуннар не застерігає, він лише натякає, не відкриваючи всієї правди, бо боїться нас налякати.

— Це не має значення, — м’яко обірвав її Ґрем. — Ми однаково повертаємось.

— Коли в нас зворотній літак? — у задумі пом’явши неголене підборіддя, спитав Левко.

— Ні-ні-ні-ні-ні, — насупився мулат. — Ти що це замислив, бадді?

— 24 серпня, — відповів Сьома.

— День у Лімі, день на дорогу до Куско, три дні на зворотній спуск по Ріо-де-лас-П’єдрас, — підраховував українець, загинаючи пальці. — Маємо час до 18–19 серпня. Два тижні від сьогодні. Можемо спробувати, якщо завтра вранці рвонемо назад до Голови Папуги.

— А як же Ян? — упирався Ґрем.

— Поїде до Пуерто-Мальдонадо без нас, — запропонував українець. — Ти ж не проти? — чех знизав плечима. — Гадаю, Тор із радістю його підкине, — Левко глипнув на норвежця. — Він може вирушити просто зараз і ввечері вже спати в нормальному ліжкові.

Тор Сандерс повільно кивнув на підтвердження, що доправить чеха до столиці регіону, хоча його обличчя зберігало дивний вираз: міркував він напевне не про дорогу до Пуерто-Мальдонадо.

— Ти все ще віриш, що Паїтіті існує? Що це не вигадка? — не вгавав Ґрем.

Після слова «Паїтіті» Сьома кинув швидкий погляд на Тора. Старий, роздувши ніздрі, пожирав американця очима. Сьома готовий був битись об заклад на піврічну стипендію, що Тор знає, про що йдеться, а також знає про щось їм невідоме, та навряд чи скаже, коли його запитають. Їм не слід обговорювати такі речі перед сторонніми. Точніше, перед тими, хто здавна живе тут, бо «сторонніми» в цьому разі був він сам і його друзі.

— А що змінилося за тиждень, янкі? По-моєму, ми виявили достатньо, щоби повірити в розповіді Ґуннара. Питання не в тому, чи вірю я в Твердиню. Особисто я переконаний, що руїни існують, також я не маю сумнівів, що описана Іверсом дорога виведе до них. Питання в тому, чи віримо ми, що ці руїни варті того, щоби пхатися туди, де «навкруг можуть коїтися дивні речі».

— Ми маємо порадитись, — відкарбував Семен, недвозначно кинувши погляд у бік Тора.

Ґрем невдоволено зітхнув, спідлоба зиркнув на Сатомі, гадаючи, чи стане вона на його бік, і хлопці з дівчиною повернулися до крісел у центрі кімнати.

Тор дістав із шухляди ключі.

— Як завершите, я покажу вам апартаменти, — і знову затримав погляд довше, ніж того вимагали правила гостинності. — Якщо комусь із вас треба до Пуерто-Мальдонадо, хай поквапиться — за чверть години я вирушаю.

LIII

Після нетривалого обговорення рішення повернутись у Мадре-де-Діос і спробувати знайти південний тракт ухвалили одностайно: 4 голоси — «за», 0 — «проти»; Ян не голосував.

Найбільше за другу спробу агітував Семен. Хлопець підкреслив, що з дорогою вони ознайомлені, тож пройдуть її швидше, крім того, як зазначав Левко, в них достатньо часу, й основне — вони не так утомилися, щоб відступати. Проти вороття в ліс висловлювався Ґрем, однак жодних змістовних аргументів, крім власного небажання лізти в джунглі, мулат не навів. Американець розраховував, що під час голосування Сатомі стане на його бік, і за рахунку 2:2 йому вдасться відмовити друзів від ідеї поновити пошуки. Проте японка на Сьомине запитання «хто за те, щоб продовжити експедицію та піти назад у ліси?» несподівано підняла руку, тож мулатові нічого не лишалось, як докласти своє вимучене «за» до решти. Він не хотів, щоб Сатомі подумала, наче він злякався.

LIV

5 серпня 2012, 16:41 (UTC -5)

Хатина Тора Сандерса

Лео та Сьома підійшли до норвежця, що пакував невелику наплічну сумку біля дверей вітальні. Зачувши кроки, чоловік випростався.

— Ви хочете повертатися, — радше ствердив, ніж запитав Тор, пробігшись очима по обличчях хлопців.

— Так, — сказав Сьома.

— Не наситились іще, — скорчив усмішку Тор. А тоді знизав плечима й, не стишуючи голосу, додав: — Йолопи.

— Я поважаю вашу думку, Торе, та вона мені нецікава, — жорстко парирував Семен.

— Байдуже, — прокректав у відповідь старий. Розчинивши двері, Сандерс пропустив уперед Яна. Затримався, повагався, озирнувся через плече та зрештою промовив: — Я радив би вам, хлопці, двічі подумати перед тим, як пертися назад у selva negro[86]. Та якщо не передумаєте, вам не завадило б оновити реманент.

Погляди приятелів зійшлися на купі розкислих від вогкості, подертих колючками та наполовину згризених мурахами рюкзаків. Тор мав рацію: після наскоку вогненних мурах третина спорядження стала непридатною, шкіра на бутсах розлазилася, мов туалетний папір, а одяг здебільшого нагадував вогку марлю.

Левко та Семен упівголосу перекинулися кількома словами. Лео розтулив рота, проте Сандерс випередив його.

— Я можу купити все необхідне. Тобто все, що зможу знайти в Пуерто-Мальдонадо. Завтра до обіду спорядження буде тут.

— Ми самі хотіли про це попросити, просто в нас майже не лишилося готівки. Тільки картки, — Левко безпорадно розвів руками.

— Нехай хтось поїде зі мною. В Пуерто є відділення «Banco de la Nacion»[87]. Якщо поталанить, у банкоматі, можливо, виявиться кількасот нуебо-солів.

— Я поїду, — зголосилася Сатомі.

— Тобі не можна самій, — повернув голову Левко.

— Я поїду з нею, — докинув американець, на підтвердження своїх намірів ступивши крок до дверей.

Левко застиг ні в сих ні в тих. Насупився. Він волів би поїхати замість Ґрема.

— Нехай їдуть, — сказав Сьома. Ставши так, щоб його бачив лиш українець, він шепнув: — Є розмова.

— Тоді вирішуйте, що мусите купити, й у дорогу, — Тор ступив за поріг.

Хлопці й дівчина швидко обговорили, що слід докупити: намет, два спальники, три пари взуття, розпалювачі для вогнища та ще інші, менш важливі елементи екіпірування.

Вийшовши на подвір’я та побачивши припнуту біля причалу місцями заляпану іржею плоскодонку, Левко похопився.

— Домовся з човнярем, — він звертався до Сатомі, уникаючи дивитися на Ґрема.

— З Атаучі?

— Так. Можна й з ним.

— На коли?

— Затягувати не варто. Нехай завтра вранці піджене човен до причалу коло халупи Сандерса. Як тільки повернетеся, відпливемо, добре?

— Добре, — кивнула японка. — Щось іще?

Сьома метнувся назад до хатини та повернувся із записником у руках. Видерши аркуш, він накидав на ньому електронну адресу й передав його Сатомі.

— Це мейл моїх батьків. Напиши, що з нами все гаразд і що наступного разу вийдемо на зв’язок десь за два тижні.

— О’кей.

— Я залишаю генератор увімкненим, — озвався Тор Сандерс, — заряджайте камери та що там іще у вас із техніки. Душ за будинком, туалет у кущах. Якщо маєте продукти, можете скористатися плитою — кухня на першому поверсі відразу за вітальнею.

Прощаючись, Ян простягнув Левкові руку.

— Бувай, друже, і… не ображайся, що зіпсував вам усе…

— Це ти мені пробач, — українець почувався дивно, бо якби не Ян, вони ніколи не зазирнули б до хатини Сандерса та не дізналися б про послання Ґуннара.

— Усе нормально.

— Ти зразу до Ліми чи зависнеш у Куско?

Чех невесело всміхнувся.

— Самому сумно. Спробую поміняти квиток, щоб вилетіти якнайшвидше. Якщо не вдасться, куплю на найближчий рейс.

— Зрозуміло. Тоді гарної дороги. Не хворій!

— Дякую! А тобі… — очі Фідлера потьмяніли, — …бажаю розшукати цю гниду.

Левко сяйнув короткою, мов зблиск сонячного зайчика, усмішкою.

Підійшов Семен, хлопці по черзі обійнялися. Тор Сандерс завів двигун старезного «Jeep Cherokee», сигналізуючи, що час рушати.

— Давайте сфоткаємося, — запропонував Ґрем, — усі разом. Знімете нас, Торе?

Не заглушуючи мотор, Сандерс вийшов із машини та зашкарублими пальцями взяв камеру з рук японки. Хлопці й дівчина стали пліч-о-пліч і обійнялися. Ліворуч — Сьома, за ним — Ґрем, обоє всміхаються. У центрі — Сатомі, зосереджено тупиться у вічко фотоапарата. За дівчиною стримить Ян, несфокусований, майже розгублений, думками він далеко від сельви, бачить себе в чистій і сухій кімнаті з кондиціонером над головою й основне — в кліматичній зоні, в якій від спеки піт не ллється з усіх бісових пор твого тіла, так, наче ти підгузок, який не змінювали цілий день. Праворуч прилаштувався Левко. Українець супиться, міркуючи про те, що мав би зреагувати першим і поїхати з японкою замість Ґрема.

Тор Сандерс зробив два знімки й віддав «Nikon» Семену.

LV

Поставивши телефони, навігатор та акумулятор від «Nikon’а» заряджатися, Левко засів за ноутбук Семена та стежив, як проходить копіювання на жорсткий диск зроблених упродовж останнього тижня знімків. Процес ішов повільно: чи то SD-картка Сатомі була старою, чи то Семенів нетбук ледве дихав од спеки.

До вітальні зайшов загорнутий у рушник Сьома. Щойно з душу.

— Як вода? — не піднімаючи голови, спитав українець.

— Чудова! Там чорна бочка з північного боку будинку, за день нагріло добряче. Хоча за такої погоди я був би не проти крижаного душу.

— То лізь у річку.

— Пф-ф. Гадаєш, там набагато холодніше?

Росіянин підтягнув плетене крісло й умостився біля Левка.

— Ну як фотки?

Українець стенув плечима.

— Ще не переглядав, копіюється поки.

— Добре, — Семен зітхнув і, дивлячись убік, тихим голосом промовив: — Ти реально хочеш туди пертися?

Левко звів голову. «І це питає людина, що півгодини тому вламувала Ґрема й Сатомі, доводячи, що вони скусають лікті від жалю, якщо не скористаються шансом і не вирушать на пошуки Твердині?» Хлопець замислився. Пригадав обличчя над Розколиною, сон, після якого щезла карта, знайдені гільзи. Зрештою коротко, проте не надто впевнено відповів:

— Хочу.

— Ти вагався, — відзначив Сьома.

— Який ви спостережливий, Шерлоку! А ти не вагаєшся?

— Пам’ятаєш ту стежку, правда? — змінив тему Семен.

Левко мовчав. За мить Сьома продовжив.

— Як гадаєш, чия вона?

Відчуваючи, що питання не таке просте, як здається, українець обережно відповів:

— Ну, ти ж казав, що її, ймовірно, витоптали дикі свині.

Семен витягнув губи та звів брови над переніссям. Він завше робить таке обличчя, коли має намір озвучити очевидні речі, які не озвучував бозна-скільки часу, щоб остаточно переконатися, що ніхто, крім нього, до них не додумався, і, відповідно, всі навкруги повні ідіоти. Сьома нахилився, зазирнув просто в Левкові очі й видав:

— А де ти, Лео, бачив свиней півтора метри на зріст?

Несподівано до Левка дійшло, що він справді ідіот.

— Ти хочеш сказати…

— У джунглях немає тварин, які робили б такі проходи. Це безглуздо. Таку стежку треба постійно підтримувати. Вона може бути потрібною лише для нас — прямоходячих приматів.

— Хм…

— От і я кажу — хм.

Копіювання фотографій завершилось.

— Перекинь собі на флешку, — порадив Семен, показавши пальцем на нетбук. — Хай буде. А то раптом мій у воду шубовсне чи щось таке.

Зауваження мало сенс. Сатомі звільнить картку, щоб умістити нові знімки, тож поки в них є доступ до електроенергії, слід скопіювати фотографії на якомога більше носіїв.

Українець підвівся, зробив кілька кроків до кучугури рюкзаків, які вони, полінувавшись, вирішили не заносити на другий поверх, і витягнув зі спеціальної кишеньки в наплічникові розсувну флешку «Kingston» у формі запальнички. Попорпавшись, хлопець дістав із бокової кишені ще дещо та повернувся за стіл.

Уставивши флешку в порт на нетбуці та дочекавшись відкриття спеціального вікна, перемістив у нього папку з фотографіями. І тільки потому Левко виклав на стіл поруч із нетбуком п’ять автоматних гільз.

— Що це? — звів брову Семен.

— Гільзи від АК-74.

— І?

— Я знайшов їх у траві біля кам’яної кладки неподалік Розколини Черепів, — про побачену людину українець вирішив поки що змовчати. — Там були ще. Багато.

— А, — якось розчаровано витиснув Сьома, взяв одну з гільз і покрутив її, короткозоро мружачись.

— Що думаєш? — знизивши голос, мовив Левко.

Росіянин спохмурнів.

— Ти зіпсував мій сюрприз.

— Який іще сюрприз?

— Збіса великий сюрприз, Лео.

Сьома нахилився, підсунув до крісла наплічник і видобув із кишені шовковий мішечок, у якому зазвичай возив окуляри. Тільки зараз у ньому були не окуляри. Розтягнувши шворку, він висипав на стіл зо два десятки людських зубів.

— Що за?.. — від несподіванки Левко схопився руками за бильця та відсахнувся від друга. Очі округлилися. — Бляха-муха, Сьома, це те, що я думаю?

— Ага, — апатично підтвердив Семен, так, наче щойно розсипав не зуби, а фішки для гри в нарди.

— Розтуди твою маму, ти взяв зуби із Розколини Черепів?!!

— Як бачиш, не всі, але — так — це зуби зі «Skull’s Crevice».

Там були лише кутні. Жодного різця чи переднього.

— Ти ненормальний! Це тебе в Сибіру навчили? Їх у Омську замість перлів носять, так?

— Візьми їх і роздивись.

— Пішов на хер, чувак! Ти хворий!

— Я сказав: візьми їх, — наполіг Сьома.

Поборовши відразу, Левко згріб кілька зубів у долоню й… отетерів.

— Ну що, побачив? — зронив росіянин.

— Пломби… — шепнув Левко. — Чорт забирай, тут усюди пломби.

— Насмілюся зауважити, Лео, сучасні пломби, — росіянин набрав лише запломбованих зубів.

— І що це означає, чувак? — задерев’янілий язик насилу проштовхував слова крізь губи. «Чи означає це, що засідки в Розколині робили не лише ті, хто населяв Паїтіті, але й ті, хто його… населяє?»

— Я не знаю, Лео, — Сьома відкинувся на спинку крісла та простягнув уперед худі ноги. — Не знаю… — насичена вогкістю атмосфера відмовлялася висушувати шкіру: краплини вологи й досі блищали на його грудях і руках.

Левко зненацька усвідомив, що вони самі у ветхому двоповерховому котеджі посеред диких джунглів за тридцять кілометрів від найближчого житла, без жодних транспортних засобів до цього житла дістатися. А ще спало на гадку: якщо Сьома здумає повторити своє перше запитання, те, з якого почали розмову, — чи справді він хоче знову попертись у Мадре-де-Діос? — відповідь цього разу буде інакшою.

Проте Сьома нічого не сказав.

LVI

6 серпня 2012, 08:57 (UTC -5)

Хатина Тора Сандерса

Хлопці водночас почули наближення моторки й вибігли на причал: Левко із зубною щіткою за щокою та рушником, який після джунглів скидався на ганчірку для миття підлоги, на плечі, а Сьома взагалі невмиваний. Розкотисте гудіння долинало з півдня. Якийсь човен (судячи із сили звуку, на максимальній швидкості) рухався до хатини Тора.

Погода видалася кепською: накрапав дощ, розшарпані хмари затягували небо.

Невдовзі моторка випірнула з-за вигину річки, й хлопці від здивування пороззявляли роти. Вони очікували побачити що завгодно, та лише не Ґрема й Сатомі в темно-синьому надувному човні із закріпленими вздовж бортів металопластиковими веслами та підвісним мотором. Сатомі сиділа на передній лавці та махала друзям руками, Ґрем тримав праву руку на ручці керування підвісним двигуном і вів човен до дерев’яної пристані.

Коли моторка підпливла достатньо близько, щоб її можна було чути, Сатомі гукнула:

— Чого стоїте, лежні? Тягніть на причал речі, через кілька хвилин вирушаємо! — і голосно розсміялась.

Невдовзі тупий ніс надувного човна зачепив одну з опор причалу.

— Що це таке? — в унісон запитали Лео та Сьома.

Японка сяяла.

— Надувний човен «BRIG B310» з підвісним мотором «Tohatsu».

Ґрем також щасливо всміхався.

— Де ви його взяли? — Левко вражено витріщався на плавзасіб. Моторка була в непоганому стані, особливо зважаючи на те, в якій глушині її роздобули. — Човен практично новий.

— Та-а-а-к! — задоволено проказала Сатомі, а тоді, задерши підборіддя, випалила: — Я його купила.

— Купила? — вирячився Сьома.

— На дідька? — спохмурнів Левко.

— Атаучі відмовився везти нас.

— Навідріз, — підтакнув американець.

Левко із Семеном перезирнулись.

— Довелося терміново вигадувати інші варіанти. Ми знайшли іншого човняра з оцим, — дівчина провела долонею по тугому прогумованому бокові. — Та бідолаха, коли дізнався, що треба підніматися вище від «Проґресо», повівся, як Атаучі: дав задній хід. Ми з Ґремом старались, як могли, підняли ціну до небес, але мачігуенга не поступався. Тоді я запропонувала продати човен разом із мотором і двома каністрами. Поторгувавшись, індіанець погодився, — японка вкотре посміхнулась: — У мене не було вибору, — карі очі переможно виблискували, неначе промовляючи: а ви ще сумнівалися, чи брати мене, розумники.

Лео та Сьома все не могли отямитись.

— І скільки коштує… — Сьома ще раз оглянув човен, відзначивши дві засмальцьовані каністри, вкладені під другою лавою, новий намет, спальники та кілька пакунків із покупками, — …оце все щастя?

— Ну, новий коштує 1200 баксів (я дивилася в інтернеті), додайте ще 500 за підвісний мотор і 100 на каністри… — дівчина витримала паузу й доказала: — А я взяла все за одну тисячу! Ми з Ґремом вигребли всю готівку в «Banco de la Nacion».

Левко присвиснув. Поміж них була домовленість: усі неособисті витрати ділити порівну. Оскільки їх тепер стало четверо, кожному доведеться викласти 250 USD за останнє придбання, і це ще не беручи до уваги грошей за взуття, спальники й інше спорядження, що катастрофічно збільшувало бюджет поїздки. Особливо для Левка. Він цих зайвих двох із половиною сотень просто не мав.

— Це було… е… трохи непомірковано, — потупившись, проговорив українець.

Сатомі вискочила на причал.

— По-перше, дозволь запитати, чи ти бачиш інший вихід із ситуації? Ні? І я не бачу, — дівчина пальцями витерла зубну пасту з нижньої губи українця. — А по-друге, не переймайся. Це мій вам подарунок.

— Так не можна, — буркнув Семен. — Це великі гроші.

— Вони однаково не мої, а батькові, — вона спохмурніла та вперлась руками в боки. — Та що з вами таке? Ви хочете до Паїтіті чи ні?

Левко із Семеном перезирнулися вдруге. Хороше запитання.

Не чекаючи на відповідь, Сатомі правила далі:

— Щоб ви не гризли себе, зробимо так: після повернення продамо човен, різницю в ціні розділимо порівну, сумніваюся, що там стане більше як тридцять баксів на людину. Згода?

— А якщо не продамо? — блиснув очима Левко.

Японка відмахнулась.

— Ну то затопимо під Пуерто-Мальдонадо на пам’ять про нашу велику подорож.

Вона по черзі обійняла Сьому й Левка, поцілувала обох у щоки та діловито закрокувала до хатини. Українець устромив до рота підсохлу зубну щітку, пожував ворсинки, насторожено глипнув на Сьому та попрямував слідом за дівчиною — збиратися.

— А де Тор? — запитав Семен у Ґрема.

— Має приїхати в обідню пору. Він допоміг нам скупитися, а потім напився у барі до чортиків. Гроші за вас двох ми йому залишили, можеш не перейматися.

— Добре, дякую.

— Допомогти з речами?

— Не треба. Будь у човні, ми самі впораємося, — росіянин розвернувся, проте ступивши два кроки, озирнувся та поцікавився: — А що конкретно сказав Атаучі?

Американець наморщив лоба, пригадуючи.

— Він злякався, й то добряче, наче побачив мерців. Руки тремтіли так, що втримати нічого не міг. Він не вірив, що ми повернулися. На мої слова, що ми вирішили вдруге полізти в нетрі та нам знову потрібні його послуги, замотав головою і затявся, що не піде.

— І все?

— Не все. Потім він зробив отак, — Ґрем постукав пальцем по скроні, — додавши, що місця, куди ми йдемо, переповнені демонами, й ті демони роблять дивні речі з людськими головами. І вдруге вони нас не випустять.