Твердиня

LXXXIX

14 серпня 2012, 08:40 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон стояв посеред «нори», розставивши ноги. На ньому були широкі джинси, похідні бутси й легка вітрівка. У коридорі спинився один зі стрільців.

— Сьогодні допомагатимеш Марко на кухні, — чоловік вказав пальцем на дівчину.

— Хто такий Марко? — підозріло зиркнула на чоловіка Сатомі.

— Наш кухар. Не бійся, красуне, кулінар буде чемним, обіцяю, інакше я використаю його яйця замість м’ячиків для гольфу. Можеш йому так і сказати. Основне, щоб робила все, що він накаже, на кухні, — Джейсон повернувся до мулата, ковзнув поглядом по м’язах на руках і грудях. — Тебе, ніґґере, сам Бог велів відправити на плантацію.

— Яку плантацію? — так само насторожено, як і японка мить тому, поцікавився Ґрем.

Джейсон роздратовано клацнув зубами, з боків міцно стиснутих губів концентричними півмісяцями скупчилися зморшки. Від шалу його ніздрі роздулися, а над ними проступили дві ямки. Левко зміркував, що чоловік, мабуть, більш вибухонебезпечний, як нітрогліцерин. Спалахує від найслабшого непродуманого посмику. Спопеляючи мулата поглядом, Джейсон озвався — і звучав він так, наче проштовхує вгору стравоходом печінкові камені завбільшки з перепелині яйця:

— Ви з мене знущаєтеся, шмаркачі? Ви гадаєте, в нас тут клуб «чомучок» або зібрання дошкільнят, які можуть до безкінечності діставати запитаннями? — очі химерно пульсували, переливалися сріблом, одначе від цього чоловік не змахував на божевільного. Він помовчав, пройшовшись поглядом по хлопцях і дівчині, а тоді гарикнув, бризкаючи слиною: — Ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую! Вдовбайте це в свої тупі казанки, бо, дупою своєю присягаюся, двічі повторювати я не буду! — він тицьнув пальцем у Ґрема та промовив абсолютно рівним і спокійним голосом: — Якщо я сказав, що ти йдеш на плантацію, ти маєш вигукнути «з радістю, сер!» і почати збиратися.

Жодної реакції. Хлопці мовчки витріщалися на Джейсона, Сатомі прикипіла очима до долівки.

Джейсон розвернувся впівоберту до ґевала, чий силует вимальовувався в галереї.

— Він якийсь загальмований, — після чого рвучко підскочив до Ґрема (Левко сахнувся, здавалося: сивочолий почне шматувати мулата голими руками) та знову гаркнув: — Я сказав: ти маєш вигукнути «з радістю, сер!» і почати збиратися!!!

Ґрем спершу відсахнувсь, як і Левко, проте тут-таки поквапливо підвівся й став порпатись у наплічниках. Він безглуздо перебирав речі, не знаючи, що саме треба «збирати».

Джейсон повернув голову до українця.

— Лео, ти полетиш зі мною, — назад до незворушного, стриманого тону. Складалося враження, що говорить зовсім інша людина, якої ще секунду тому в «норі» не було.

Левко здригнувся й тільки потім усвідомив, що поставив запитання «куди?» подумки.

— Так, сер, — пом’явшися трохи, він ледве ворухнув язиком: — Можна я спитаю?

— Ну що знов?

— Мені щось брати із собою?

Х’юз-Коулман усміхнувся.

— Ні. Хіба прихопи теплу сорочку чи легкий светр. У пустелі зранку прохолодно.

— У пусте… — почав українець, але прикусив язика, побачивши, як зметнулись угору брови Джейсона.

— За п’ять хвилин чекаю нагорі, — сивочолий розвернувся та вийшов. Стрілець посунув слідом, делікатно тримаючись на крок позаду.

Ґрем нарешті перестав порпатись у наплічнику.

— Він не згадав про мене, — озвався Сьома, зиркаючи на друзів і безмовно питаючи: що це може означати?

— Ти комплексуєш чи що? — сказав Левко.

— Я теж гадаю, що це привід радіти, — долинув із кутка надломлений голос мулата.

Певна річ, Сьома не радів, але чомусь подумав, що мовчанка Джейсона означала запрошення.

Запрошення повернутися до Білої кімнати.

XC

14 серпня 2012, 08:47 (UTC -5)

Паїтіті

Ґрем стояв на терасі, спостерігаючи, як Лео зникає в череві гелікоптера Мі-17, і чекав, поки Амаро Кіспе відбере мачігуенга, що підуть на плантацію. Почувався американець кепсько, невідомість душила його, та ще більше пригнічувало те, що їх розділяли: Сьома лишається в підземеллі, українець летить невідь-куди, а Сатомі заслали працювати на кухню до якогось прилизаного італійця.

Зрештою карлик визначився. Разом із Ґремом вирушали п’ятеро перуанців і восьмеро індіанців мачігуенга. Перуанці йшли без зброї, суплячись, тож американець здогадався, що «похід на плантацію» вважали серед них чимось на кшталт принизливого, та неухильного обов’язку. Обличчя індіанців нічого не виражали.

Гурт, що прямував до плантації, мав конвоювати один зі стрільців Джейсона, той, що спускався із сивочолим у «нору» кілька хвилин тому. Стоячи на відкритій ділянці неподалік вертольота, Ґрем крадькома роздивлявся його. Височенний, під два метри, відносно худорлявий (принаймні здавався таким на тлі інших трьох горлорізів), з дуже крупними кістками. Плечі, лікті й коліна випирали, наче шарніри грубо збитого механізму. Довгі пальці з опуклими суглобами нагадували маніпулятори японських роботів. Очі — сіро-сині, волосся — світле. Відчувалася скандинавська кров. Коли чоловік стояв і не рухався, то справляв враження незграби — геть чисто опора високовольтної лінії в людській подобі, — та щойно починав рухатись, незграбність дивовижно зникала. Рухи відзначалися стрімкістю й спритністю, м’язи вигравали, а маслаки, що так випирали в нерухомому стані, виглядали цілком гармонійно. На відміну від колег зі «служби безпеки» він був жилавим, як столітній дуб. Не роздутий на стероїдах у тренажерному залі, а по-справжньому м’язистий.

Найпомітнішою ознакою були вилиці, що випинались у боки, надаючи видовженому лицю схожості з черепом із натягнутою на нього маскою та штучними очима.

На вигляд довготелесий мав років тридцять. Він єдиний ішов на плантацію озброєним. На правому плечі, стволом донизу, висіла штурмова гвинтівка M16, на лівому — недбало накинутий одношлейковий рюкзак із логотипом охоронної компанії «Blackwater»[109]: чорний ведмежий слід в овальному, приплюснутому згори та знизу, прицілі бордового кольору.

Помітивши лого «Блекуотера», Ґрем збадьорився. Хай там що про неї розказують, але це американська компанія. Ймовірно, власник наплічника — теж американець. Хоч-не-хоч у серці зажевріла надія: якщо співвітчизник виявиться трохи приязнішим за Джейсона, можливо…

Роздуми перервав хрипкий наказ.

— Ходімо, — довготелесий говорив сухим скриплячим голосом.

Першими рушили мачігуенга, за ними, все ще ображено буркаючи, роззброєні хлопці з ватаги Амаро Кіспе, слідом — Ґрем, стрілець замикав колону. Двоє індіанців тягли на собі пакунки з їжею, решта несла порожні кошики. Вони зійшли вниз звивистими галереями та вибрались у джунглі крізь замаскований заростями прохід у східній стіні Паїтіті. Група ступила на вузьку, добре витоптану стежку, й попрямувала на північний схід. Мачігуенга чудово знали дорогу.

Просувалися повільно; довготелесому довелося кілька разів вигуками підганяти індіанців. Мачігуенга пришвидшували темп, але за хвилину знову плелись, наче на каторгу.

Двічі мулат обертався до стрільця з широкими вилицями й за другим разом навіть наважився озватися, проте чоловік одразу жорстко зупинив його.

— Не озирайся. Вперед.

О пів на десяту дерева стали траплятися рідше й група вийшла на відкриту галявину видовженої форми. Уважно приглянувшись, Ґрем припустив, що галявина була не природною, а вирубаною в лісі. Вона виглядала як прямокутник завширшки вісімдесят і завдовжки близько кількох сотень метрів. На штучне походження вказувала не так форма ділянки, як рівні ряди насаджених за метр один від одного кокаїнових кущів[110]. Рослини скидалися на кущі терну, були вищими за людський зріст, часом ледь не вдвічі, та доглянутими: гілки рівні, підрізані, земля довкола спушена, волога. Тонке зелене листя пашіло здоров’ям.

У південно-західному куті кокаїнової плантації стриміла халабуда (чи радше навіс) із дахом із висушеного пальмового листя та трьома стінами з довгих, грубо обструганих гілок. Усередині виднілася кострубата, увінчана кріслом дерев’яна конструкція, схожа на вишку, з якої судді стежать за тенісним матчем. Накриття захищало від сонця, а «вишка» давала можливість продивлятися (а також, мабуть, прострілювати, як подумав Ґрем) усе поле.

Довготелесий почепив наплічник на стіну халабуди й зронив:

— До праці, хлопці.

— А що мені робити? — кліпнув мулат.

Мачігуенга поскладали під халабудою пакунки з їжею, дістали купу потертих сумок і повішали на плечі, пустивши шлейку навскоси через тулуб. Дехто прилаштовував до поясів пляшки з водою.

— Агов, ти, — гукнув стрілець до одного з перуанців, — ти ж ніби розмовляєш англійською. Поясни цій дамочці її завдання на найближчі чотири години.

Молодий перуанець із лицем, поораним слідами від чиряків, подав Ґремові наплічну сумку й кивнув, закликаючи йти із собою. Він був молодим, на рік молодшим за мулата, та через подзьобане вм’ятинами обличчя здавався чи не вдвічі старшим. Разом з іншими перуанцями та мачігуенга вони попростували вздовж джунглів до південно-східного краю плантації.

Ґрему та його напарникові випав другий поперечний ряд кущів.

— Це кущ коки, — хлопчина торкнувся видовженого, загостреного на кінці листочка. Він говорив, розтягуючи слова, певно, щоби зменшити акцент.

— Я знаю, що це, бадді.

— Ти будеш іти і рвати листя, і складати його в сумку. В ось цю. Я буду йти з одного боку, ти — з іншого. Рви акуратно, контролюй, щоб не пошкоджувати гілку, — перуанець показав, як правильно: не смикати, а перегинати, ламаючи черешок. Листки коки мали товсті й короткі ніжки, що міцно сполучали їх із гіллям, тож рвучи абияк, можна було лишити без кори всю гілку. — Відділяй… як його?.. як це англійською?.. патичок?.. ні… el peciolo[111].

— Черешок, — підказав мулат.

— Так, черешок… відділяй його, щоб не здирати кори. Верхні листки не зривай, вони потрібні, щоб кущ не загинув.

Американець неуважно кивав, дивлячись у інший бік поля, де його співвітчизник, діставши з рюкзака глянцевий журнал, умощувався в кріслі на верхівці сторожової «вишки». Штурмова гвинтівка лежала поряд.

Простеживши за його поглядом, перуанець насупився.

— Навіть не думай. У головоріза локатор, який спіймає тебе за цим, — він торкнувся браслета з лампочкою на руці мулата. — Він наздожене та пристрелить тебе.

Проте Ґрем міркував не про втечу, він тупився в сіро-зелений наплічник із вистроченим на ньому логотипом «Blackwater». Той чоловік американець. І він найманець.

Хлопці взялись обривати листя. Якби не спека, робота була би легкою. Якийсь час працювали мовчки, поволі просуваючись упоперек плантації, коли раптом Ґрем почув, як із-за куща долинуло несміливе:

— Ти американо?

— Так, — відповів мулат.

Трохи помовчали, потому Ґрем вирішив, що не варто відштовхувати перуанця, якщо той хоче поговорити. Він нагнувся, зазирнувши під гілля.

— Хей, бадді, чуєш мене? — від довготелесого їх відділяло півсотні метрів, але мулат однаково покликав пошепки. З іншого боку кущів вигулькнуло смагляве лице. — Як твоє ім’я?

— Хесус.

— А моє Ґрем. Чим ви тут займаєтеся, Хесусе? Вирощуєте коку й робите кокаїн?

— Ні, — замотав головою перуанець. — Кокаїн — це складно. Ми лише готуємо… як його?.. сировину. Так? Я правильно сказав? Продукт. Сирець. А кокаїн виготовляють у Колумбії.

Упродовж минулих тридцяти років світовий кокаїновий бізнес змінився. У 1970–1990 роках на ринку домінував Медельїнський картель, яким керували Пабло Ескобар[112] і брати Очоа. Завдяки їм Колумбія стала світовим центром із виробництва кокаїну. Усередині вісімдесятих картель так розрісся, що почав упливати на політичне життя всієї Південної Америки, а його дохід оцінювали у 30 % від сукупного ВВП Колумбії, Перу та Болівії. 1984 року уряди цих країн за підтримки США зініціювали боротьбу з картелем, цілеспрямоване винищення його лідерів. 1984–1990 роки ввійшли в історію за назвою кокаїнової війни. Під кінець декади Медельїнський картель зазнав поразки — всі осередки було розчавлено, лідерів ліквідовано або ж арештовано. Його місце заступив картель Калі, очолюваний братами Родріґес. До середини 90-х вони контролювали 80 % поставок кокаїну до США та 90 % поставок до Європи. Зважаючи на досвід попередників, брати Родріґес інтенсивно виділяли кошти на фінансування політичних партій і лояльних кандидатів. Утім, 1995-го по картелю Калі також завдали удару, лідерів запроторили до в’язниці. Зрештою початок ХХІ століття став новим етапом у розвитку кокаїнового бізнесу: з огляду на знищення всіх серйозних гравців їхнє місце займають дрібні, не пов’язані між собою картелі.

— Це поле належить містерові Х’юз-Коулману?

— Кому? — Хесус узяв один зі щойно зірваних листків, протер від пилюки, заклав за щоку та розжував.

— Джейсону.

— А-а, ні. Це плантація Амаро Кіспе. Я та мої друзі також маємо частку з прибутку.

Плантація Амаро була однією із сировинних баз скромного, з оборотом трохи більше як чотирнадцять мільйонів доларів на рік, колумбійського картелю.

— Яку, якщо не таємниця? — хлопці повернулися до збирання листя, проте продовжували перемовлятися через кокаїновий кущ.

— Одна частка на кожного.

— А скільки забирає собі pudge[113]?

Хесус усміхнувся сам до себе, почувши, як Ґрем обізвав Амаро.

— Дев’яносто часток.

«Логічно», — подумав мулат.

— Це, мабуть, збіса прибутковий бізнес для тебе, бадді.

Перуанець розреготався та сміявся так довго, що на них почали задивлятися з інших рядів.

— Не глузуй з мене, американо. Зі ста кілограмів свіжого листя коки після первинної обробки лишається приблизно кілограм пасти, насиченої алкалоїдами, — Хесус, який майже напевно не вмів писати, досконало знав процес приготування кокаїну та, мабуть, краще за Ґрема міг пояснити, що таке алкалоїди. — Після вторинної обробки із двох із половиною кілограмів пасти отримують кілограм креку[114] чи кокаїну. Як гадаєш, скільки він коштує? Питаю: скільки він коштує тут, не в Америці, де ви платите по п’ятдесят баксів за один грам? Га? Собівартість одного кілограма кокаїну трохи більше як 400 доларів. Колумбійці дають нам 100 баксів за кілограм пасти. Подивишся наприкінці дня, скільки насмикаємо листя, та прикинеш, що вийде в грошах. Часом за місяць кожному з нас не перепадає й шістдесяти доларів. Зате Амаро загрібає до п’яти тисяч. Ми більше заробляємо на охороні Твердині.

— А Джейсон? Його стрільці? Вчені? Що вони тут роблять?

— Я не знаю… — Хесус затих, а Ґрем подумав, що перуанець фільтрує, що можна, а що не варто казати. — Джейсон прийшов сюди давно, дуже давно, я ще був маленьким хлоп’ям (Кіспе підібрав мене на вулиці та відвіз у джунглі), проте пригадую, що люди Джейсона та банда Амаро ледве не перестріляли один одного, реально почали війну в джунглях, і ніхто не хотів відступатись. Кіспе прагнув відстояти плантації, а Джейсон… йому щось потрібно було в Мадре-де-Діос. Зрештою вони пішли на перемовини й уклали мирову, домовилися про щось. Із того часу Амаро продовжує вирощувати коку та прикриває Джейсона, а Джейсон приплачує йому за це, а також ділиться… нібито ділиться… тим, що знаходить у надрах Твердині.

— Чим? — Ґрем припинив зривати листя.

— Цього я не знаю.

Отак перемовляючись, вони дістались іншого краю поля. Хесус, чи то злякавшись, що розпатякав занадто багато, чи то просто остерігаючись довготелесого, більше не поновлював розмову.

Із відстані п’яти метрів Ґрем роздивився, що за глянець читав стрілець. «Penthouse». З обкладинки, задерши руки та виставивши кавуни, млосно позирала бронебійна білявка Алексис Форд. Судячи зі стану, номер був зовсім свіжим[115]. Посмакувавши фотографією пишногрудої Алексис, Ґрем укотре перевів погляд на наплічник із нашивкою.

Коли між ним і «вишкою» залишилося три метри, хлопець випростався (футболка геть чорна від поту) й голосно, достатньо голосно, щоб його почули, промовив:

— Хелло! Мене звуть Ґрем.

Чоловік ледь відхилив журнал, показавши над верхнім краєм холодні сині очі, глянув на мулата й повернувся до споглядання глянцю.

Ґрем не відступав.

— Ти з «Блекуотер»? — очікувальна пауза й… нічого. — Я знаю компанію… тобто знаю про компанію. Мій батько 2006-го працював з Еріком Принсом.

Ерік Принс, колишній офіцер військово-морського спецназу США, заснував «Blackwater» 1997-го. Спочатку планували, що «Blackwater» буде звичайною охоронною організацією, та всього лише за кілька років компанія перетворилася на справжню приватну військову армію, здатну самостійно проводити невеликі військові операції. Основний тренувальний центр для підготовки своїх спеціалістів, а також спецназівців армії США Принс відкрив 2001-го на спеціально придбаному шматку землі площею 28 км² у північно-східній частині штату Північна Кароліна. Центр був одним із найбільших у США, проте через п’ять років Принс розкрутився так, що цього стало мало. У листопаді 2006-го «Blackwater» почав пошук нової ділянки для зведення другого тренувального комплексу. Принс обрав наділ площею 32 га за 150 миль на захід від Чикаго в Маунт-Керролл, штат Іллінойс, і збудував підготовчий центр за назвою «Impact Training Center», який тепер називають просто «The Site». Батько Ґрема на той час працював у «VBS Consulting», і саме він асистував під час купівлі ділянки для «Impact Training Center».

Високий чоловік мовчав, переглядаючи статтю про електромобіль «Tesla», що от-от мав увірватися на ринок. Чистий «електрик», не гібрид, седан «Tesla», як обіцяли розробники, стартуватиме з нуля до сотні за 6,5 с і розвиватиме максимальну швидкість 110 миль/год. Слабкувато, хоча, якщо взяти до уваги, що це на голих акумуляторах, то видавалося навіть незле. Що справді вразило чоловіка, то це дизайн. Седан виглядав по-суперкарівськи стильним і агресивним, чимось скидаючись на «Maserati GranTurismo».

— Мій старий допомагав вибирати землю під «Impact Training Center» в Іллінойсі, — правив далі Ґрем. — Кажуть, ви називаєте його просто «The Site», — пауза. — Я сам із Чикаго, — знову пауза. — Ти бував там? Ну, в тому «Impact Training Center».

Стрілець поклав журнал на коліна й утупився в мулата.

— Не був, — відрізав він. — Я вже пішов із компанії, коли почали будувати той тренувальний центр.

Ґрем зрадів — довготелесий зволили розтулити рота! — проте не знав, за що вчепитися, щоб закріпити успіх. Несподівано стрілець обізвався сам:

— Боб Марґоліс, мабуть, бачив. Він тут найпізніше з’явився.

Мулат здогадався, що Марґоліс — то один зі стрільців Джейсона.

— То ви всі, хлопці, перейшли сюди із «Blackwater»?

Чоловік узявся за журнал, показуючи, що балачку завершено. На читання налаштуватися не зміг, тому розгорнув розворот на 36 сторінці, підписаний «Smooth sailing»[116], де пікантна морячка Кетті К. з Блекпула, Англія, рачкувала по яхті й демонструвала всі свої принади.

Ґрем відчайдушно чіплявся.

— Чому ти покинув «Blackwater»? Через скандали?

Зважаючи на певні моменти, пов’язані з діяльністю компанії «Blackwater», татко Ґрема не любив на людях базікати про співпрацю з Принсом, але вдома цю тему порушував неодноразово. «Blackwater» упродовж останніх п’яти років існування нахапала самих тільки урядових контрактів на суму мільярд доларів і платила вона, як король.

— Які скандали? — синьоокий не прикидався, він справді не розумів, про що йдеться.

Пояснюючи мету заснування компанії, Ерік Принс зазначав: «Ми робимо для апарату національної безпеки те саме, що «FedEx»[117] зробив для Поштової Служби». Дуже влучне порівняння, щоправда, неточне. Воно було би так, якби співробітники «FedEx» час від часу напивались і розстрілювали поштарів із Поштової Служби. Just for fun.

У квітні 2004-го, за кілька днів після влаштованої іракцями засади в Ель-Фаллуджі (четверо працівників «Blackwater» вбили, над їхніми тілами поглумилися), група найманців із компанії обстріляла 400 мирних іракців, що протестували біля штаб-квартири тимчасової Коаліційної адміністрації в Ад-Наджафі. 24 грудня 2006-го п’яний співробітник компанії застрелив охоронця тодішнього віце-президента Іраку. Найманця звільнили, депортували з країни й… усе. 16 вересня 2007-го бійці «Blackwater», конвоюючи чиновників Державного департаменту США, влаштували стрілянину на майдані Нісур у центрі Багдада, порішивши 17 і поранивши 18 цивільних. Серед убитих були діти. Насамкінець у вересні 2010-го п’ятьох членів керівництва тоді вже «Xe Services» звинуватили в незаконній торгівлі зброєю.

— Ну, я про розстріл мирних іракців 2007-го… і контрабанду зброї.

Довготелесий витріщився на Ґрема, а потім насмішкувато гмикнув. Це скандали? Чхати він хотів на такі скандали. Після інциденту в Багдаді Конгрес США розпочав розслідування, під час якого було встановлено, що співробітники «Blackwater» упродовж останніх двох років фігурували в 193 інцидентах із застосуванням вогнепальної зброї, причому у 84 % випадків вони відкривали вогонь першими. Проте це війна, і на війні ти стріляєш першим завжди. Інакше якийсь немитий араб продовбає вентиляційний отвір у твоєму черепкові. Краще сидіти перед телевізором, цмулити пиво та слухати, як країна захлинається, поливаючи тебе лайном через дюжину пошаткованих на капусту арабів, ніж витати на небесах і чути поминальні промови про те, яким ти був кльовим пацаном і як за тобою всі сумують.

Після процесу (довготелесий уже працював на Джейсона, та відстежував перипетії в газетах, які Х’юз-Коулман привозив із вилазок) найманця дивувало одне: де вони відкопали 16 % випадків, у яких бійці «Blackwater» відкривали вогонь другими.

— Тут краще платять, — відповів він.

Ґрем обернувся та зиркнув у той бік, звідки вони прийшли. Чим аж таким прибутковим займається Джейсон Х’юз-Коулман, що може платити своїм людям більше, ніж їм платили у «Blackwater»? Золото, що знайшли у сховках Паїтіті? Але на дідька його витрачати на те, щоби безвилазно сидіти в Паїтіті?..

Мулата покликав Хесус. Вони переходили на новий ряд кущів, далі від халабуди. Ґрем зітхнув і востаннє скоса глипнув на стрільця. Чому він тут? Навіщо марнує час на плантації? Якщо перуанці мають частку від продажу кокаїнової пасти, бодай і мізерну, то поле умовно належить і їм також, вони зацікавлені працювати. Принаймні зацікавлені в тому, щоб наглядати за мачігуенга та підганяти їх, коли це потрібно. Навіть якщо це не так, то яким боком до цього причетні Джейсон та його стрільці? Цим мусить перейматись Амаро Кіспе.

Довготелесий узяв журнал під пахву, витягнув із кишені сорочки чорний девайс, схожий на кишеньковий комп’ютер, які були популярні на початку 2000-х. Клацнув пальцем по екрані. «Локатор», — механічно відзначив Ґрем. І тут він зрозумів. Джейсонові начхати на сировину для кокаїну! Він поставив свою людину, щоби пильнувати, чи ніхто не дремене з Паїтіті. Стрілець тут для того, щоб не дати нікому втекти.

Мулат зібрався йти за Хесусом, коли почув скрипучий голос найманця.

— Я Род Холмґрен. Можеш звати мене просто Род, — Ґрем розплився у посмішці: все ж старався не марно. — Не посміхайся мені, бо ти й твої друзі в повній задниці. І якщо ти хочеш це почути, то ні — я не зможу тобі допомогти.

XCI

14 серпня 2012, 09:12 (UTC -5)

Паїтіті

— Роботи небагато, не лякайся, — виразний італійський акцент.

Японка кивнула, не піднімаючи очей. Дівчина тупцяла посеред намету, що правив за кухню, крадькома розглядаючись. Чорнявий чоловік середнього зросту, що привітався, коли вона ввійшла, стояв з іншого боку широкого кухонного стола та витирав руки рушником. На ньому був заляпаний різними соусами блідо-рожевий кухарський фартух до колін, футболка й короткі шорти. Все разом виглядало кумедно. Акуратно зачесане назад темне волосся ледь кучерявилося на кінчиках, пасуючи до рельєфного лиця (ямок на підборідді, заглиблень під щоками, високих вилиць, широко поставлених глибоких очей) і цілковито не пасуючи до всього іншого — одягу й довколишньої обстановки загалом. Якщо не зважати на куці шорти, з яких стирчали волохаті ноги, й дивитися лише на вимиту та старанно вкладену феном чуприну, чоловіка можна було сприйняти за бармена з елітного диско-клубу, а не за кухаря, що варить їдло для якихось приблуд, горлорізів і індіанців мачігуенга. У віддаленому лівому куті намету двоє індіанців сиділи, схилившись, над тазиком і чистили великими ножами картоплю.

Попри ранню годину, під прогумованою крівлею намету починало парити. На скронях кухаря в рожевому фартухові висіли мутні краплі поту. Над мийками стриміла поличка з двома сітчастими колонками, до яких через неймовірне переплетіння зелених і червоних дротів було під’єднано пошарпаний CD-плеєр «Walkman». Звучала «Metallica», боляче шарпаючи й без того натягнуті нерви Сатомі. Джеймс Хетфілд низьким приємним голосом рокотав:

— Зараз домиються тарілки, — чорнявий повернув чисто виголене підборіддя в бік доісторичної посудомийної машини «Lady Kenmore» зі схожим на піаніно рядком білих кнопок на панелі керування та стилізованими під темне дерево передніми дверцятами; випущена наприкінці 1960-х машинерія тряслась і буркотала, — ти їх витреш і поскладаєш отуди. А потім ми чекатимемо, поки ці два невмиванці, — кухар кинув косий погляд на мачігуенга, — дочистять картоплю, і почнемо готувати суп. Згода?

Дівчина вдруге кивнула, ніяково переступивши з ноги на ногу. Зиркнувши на неї, він потягнувся рукою та вимкнув плеєр. Без Metallic’и в наметі стало якось порожньо, але ніби не так спекотно.

— Не бійся, — чоловік сяйнув посмішкою, — ніхто тебе не скривдить.

Японка звела голову й проказала:

— Я не боюсь.

— От і чудово! Ти перша дівчина в комплексі за… м-м-м… за весь час, що я тут, тому не думаю, що тобі щось загрожує. До речі, моє ім’я Марко, — чоловік іще раз усміхнувся. — Марко Молінарі, хоча сумніваюся, що когось із тих дармоїдів, які щодня наминають мої кулінарні шедеври, цікавить моє прізвище. Мене кличуть кухар Марко, та й усе.

Мабуть, про «кулінарні шедеври» він пожартував, адже на полицях із продуктами японка бачила лише макарони, боби, пакети з борошном і дуже мало спецій, але вона не засміялась. Провагавшись секунду, дівчина відрекомендувалась:

— Я Сатомі…

— Радий познайомитися, Сатомі, — Марко нарешті припинив терти руки рушником, схопився та підставив японці табурет. — Сідай, машина працюватиме ще хвилин двадцять.

Сатомі сіла, склавши руки на колінах.

— Ти трохи, тойво, подряпана. — Він здвигнув бровами, глипнувши на вкрите порізами лице.

— Це із джунглів. На нас щось напало, я тікала крізь хащі, а тоді… не пригадую. Страшенно перелякалась.

Італієць співчутливо прицмокнув губами.

— Не дивно. Вони підвісили вам Ерла Лембе. Я б сам дуба врізав від перестраху.

— Кого підвісили? Хто такий Ерл Ле… Лембе?

Кухар відвернувся й буркнув:

— Не зважай.

Сатомі нічого не зрозуміла, та вирішила не повертатися до цієї теми. Просидівши хвилину чи дві, наважилася запитати:

— Марко, що ви з нами зробите?

Молінарі уважно подивився на дівчину.

— Нічого… Наразі нічого. Звісно, склалося б краще і для нас, і для вас, якби тебе й твоїх друзів тут не було, і поки що я не уявляю, як вирішити цю… м-м-м… проблемку, та ми не вбивці, не якісь душогуби, Сатомі, ніхто не хоче вас кривдити навмисне. Пильнуй за тим, що говориш, спілкуючись із Джейсоном і його стрільцями, — пауза. — Ти ж знаєш, про кого я? Чотири амбали, обвішані зброєю, що нічого не роблять і вештаються Твердинею, — дівчина ствердно хитнула головою. — Так от із ними краще не жартувати. Решта — звичайні наймані працівники за контрактом, — Марко практично слово в слово повторив застереження Ірландця; принаймні цій частині його промови японка схильна була вірити.

— Карлик пропонував нас убити, — відзначила вона. — Казав, що ми тільки заважаємо.

Кухар стенув плечима.

— Той пігмей психований, не слухай його. Він чваниться, хоча насправді нічого тут не вирішує, — чоловік замислився. — Розумієш, одна з особливостей цього проекту полягає в тому, що про нього не повинен знати ніхто, крім самих учасників. Стаючи до роботи, кожен із нас підписав купу паперів про нерозголошення всього, що стосується і її, і цього місця. Я думаю, як тільки Джейсон вигадає варіант, прийнятний і для нього, і для вас, ви з ним мирно розійдетесь. Просто він повинен знайти спосіб примусити вас… — Марко прикусив язика та швидко переформулював речення, — …повинен упевнитись, що ви нікому не розкажете.

— Ти італієць? — перескочила на інше Сатомі.

— Oh, no, no! — смішно замахав руками Молінарі. — Veneziano! Я венеціанець! Це велика різниця.

— Як ти тут опинився?

Марко раптово спохмурнів, погляд застиг, як ніби звернений у порожнечу.

— Вибач, якщо я щось не те запитала. Як не хочеш, можеш не розповідати.

Чоловік потер рукою щоку.

— Та ні, все гаразд, усе нормально, — перед очима постало обличчя брата, звіддавна, ще з дитячих років, затерте, наче чорно-біла фотографія. Собі на сором Марко не пригадував, як виглядав Лука за тиждень чи за місяць до смерті. Він навіть не знав останніх слів, вимовлених братом: коли Луку винесли з підземелля, бідолаха вже був мертвий. — Мене забрав сюди брат Лука 2005-го. Я мав у Венеції крихітну піцерію, а разом із нею купу боргів. Не уявляв, коли зможу розгребтись. Ну, ти знаєш, зараз народ усе більше на їжу швидкого приготування переходить, чи на якісь заморські делікатеси, як оті… — він ледь не сказав «як оті довбані суші», та вчасно проковтнув кінець фрази. — Словом, ніхто більше не бажає традиційної італійської лазаньї, пасти чи піци, — розповідаючи, Молінарі продовжував у задумі терти щоку. — Мій брат був шукачем пригод. 2002-го поїхав до Бразилії, зв’язався з чорними археологами, двічі чи тричі ходив у джунглі на заході країни, а під час останнього походу зник. Не повернувся. Я вважав його загиблим, коли несподівано 2005-го отримав e-mail, у якому брат пропонував попрацювати кухарем для групи науковців у джунглях Перу. Лука був пройдисвітом, і я не повірив йому, проте, коли він покрив усі мої борги й оплатив квиток до Ліми, я вирішив летіти. І ось я тут.

— Уже сім років.

— Так. Платня, як у президента Сполучених Штатів. От тільки з рідними поговорити не дають… Сумую.

— А твій брат?

Марко зітхнув:

— Лука помер.

— Чому?

— Нещасний випадок.

Кухар брехав. Він чудово знав, що Лука не помирав, Луку вбили… На поверхні брат виглядав жахливо. Мел Барр згодом розповів Марко, що в Луки стався страшний крововилив у мозок, розірвалися легеня та селезінка, були зламані обидві руки та семеро ребер, а ще страшно потрощена нижня щелепа. То скидалося на що завгодно, тільки не на нещасний випадок. Марко здогадувався, що вбивця — один зі стрільців Джейсона, проте хто конкретно, не знав. Що він знав напевно — так це те, що мусить брехати, щоб не вирушити на той світ слідом за Джеймсом Деваром і китайцем Сун Чі, випадковими свідками вбивства…

Усе трапилося 20 липня 2008-го, за дві доби до того, як Амаро Кіспе зі своїми хлопцями за наказом Джейсона збудували плоти й спустили по Ріо-де-лас-П’єдрас усе, що лишилося від експедиції британського натураліста сера Пола Холбрука.

Джейсон Х’юз-Коулман жорстко контролював дисципліну. На Паїтіті не було жінок, забороняли розпивати спиртне й уживати наркотики. Індіанці гнали самогон, одначе пили його потай, лише в неробочі дні, ховаючися, мов мавпи, на деревах у джунглях. Амаро Кіспе часом нанюхувався кокаїном, але теж тихцем від Джейсона, переважно тоді, коли сивочолий вирушав у вилазку. Чи не єдиною із дозволених розваг був покер. Майже щонеділі чоловіки засідали за техаський холдем[119] на пристойні суми. Оскільки готівки ні в кого на руках не було, перед грою чоловіки йшли до Джейсона — він сам вів усю бухгалтерію та був єдиним, хто знав, скільки грошей на рахунку в кожного мешканця Паїтіті — і просили виділити чи «зарезервувати» ту чи ту суму на гру: дві, три, часом десять тисяч доларів. Якщо на рахунку прохача було достатньо коштів, Джейсон давав розписку, де зазначав суму, на яку той може розраховувати під час ставок. На основі цих розписок гравці перед початком партії розбирали фішки. Після закінчення підбивали підсумки, хтось один знову йшов до Джейсона та повідомляв, із якого на який рахунок і яку суму переказати.

У неділю 20 липня за столом у одній із кімнат у надрах Паїтіті зібралися п’ятеро: двоє стрільців, двоє науковців і Лука Молінарі. Грали по-крупному. Під час однієї з партій ставки сягнули захмарних висот. Після флопу на столі лежали чирвова дев’ятка, хрестова дама та чирвовий валет. На момент відкриття четвертої карти (терн) у банку вже набралося фішок на двадцять три тисячі доларів. Четвертою вийшла чирвова вісімка; розпочалося передостаннє коло торгівлі, на якому двоє скинули карти, вилетіли з гри. П’ятою на стіл лягла пікова дев’ятка. Після останнього кола торгівлі банк складав п’ятдесят одну тисячу, а в грі залишилося двоє: Лука Молінарі й один зі стрільців — Роджер Зорн.

Настав час відкривати «кишенькові» карти, роздані під час префлопу.

У Роджера Зорна були чирвові десятка й король, що разом із трьома чирвами зі столу дали флеш. І це виглядало нівроку, стрілець уже потирав долоні, готуючись загребти півсотні тисяч баксів.

Флеш (п’ять карт однієї масті)

Під час торгівлі Роджер поводився агресивно, бо його комбінація була близькою до стрейт-флешу[120]. Якби замість пікової дев’ятки вийшла чирвова дама, стрілець виграв би, як кажуть у футболі, із розгромним рахунком. Утім, і без того чирвовий флеш становив собою серйозну заявку на перемогу. Та доля розсудила по-інакшому…

Критики не тямлять себе, буквально сатаніють, коли такі моменти трапляються в голлівудському фільмі. Вони розтирають на порох сценариста, рвуть на шматки режисера, запекло доводячи, що в ході справжньої гри в покер — партії в реальному житті — нічого подібного ніколи не станеться. Бо це неможливо! У книзі «Історія Лізі», розмірковуючи на цю тему, Стівен Кінг згадував газетну вирізку про коллі із кличкою Ральф, який загубився, коли його господарі відпочивали у штаті Флорида, а також про те, як вони здивувалися, коли через три роки побачили на порозі свого будинку в Юджині, штат Орегон, схудлого, та зміцнілого Ральфа, який зраділо метеляв хвостом. Собака перетнув по діагоналі всю Америку, повернувшись додому дорогою, що її ніколи не знав і не міг знати.

Іще один злободенний приклад — катастрофа рейсу AF447 компанії «Air France» на шляху з Ріо-де-Жанейро до Парижа. Новий — чотири роки на службі — «Airbus A330» упав у океан. Перетинаючи Атлантику, лайнер потрапив у бурю, внаслідок чого відмовили, покрившись льодом, сенсори визначення швидкості руху повітряного судна. Без даних про швидкість відімкнувся автопілот. Зазвичай у такій ситуації пілоти не вживають жодних заходів, просто продовжують політ і чекають, поки розмерзнуться сенсори. Проте П’єр-Седрік Бонін, один із трьох пілотів AF447 тієї злощасної ночі, невідь-чому вирішує потягнути джойстик[121] на себе, задерши ніс літака. 330-й набирає висоту, видряпується вище, ніж це передбачено його технічними параметрами, стрімко втрачає швидкість і звалюється у плоский штопор. Навіть у такому разі не все втрачено. Лайнер на дванадцятикілометровій висоті; все, що потрібно від П’єр-Седріка Боніна, — це нахилити джойстик уперед, опустити ніс, дати літаку набрати швидкість і повернутися до нормального польоту. Та ні, месьє Бонін, маючи поруч себе надзвичайно досвідченого п’ятдесятивосьмирічного капітана месьє Дюбуа, чуючи, як кабіна розривається від сигналів про звалювання літака, продовжує відхиляти джойстик назад. Невдовзі сигнали про звалювання припиняються, бо комп’ютер просто не розуміє, що, в біса, коїться з літаком. Через три хвилини борт AF447 падає в океан — о, так, П’єр-Седрік до останнього не відпускає джойстик! — в одну мить спроваджуючи на той світ 228 людей… А тепер уявіть, що було б, якби якийсь письменник написав роман про авіакатастрофу, в якій літак розбивається тому, що троє винятково досвідчених пілотів звалюють лайнер у штопор, і тримають його у штопорі, і не роблять нічого, щоб вивести його зі штопору, бо тупо не в’їжджають, що відбувається. Писаку обкидали б лайном, критики обплювали б його з ніг до голови, знавісніло стверджуючи, що такого бути не може, бо це нереально.

Та невже? Як часто ми забуваємо, що таке реальність.

Бо реальність — це Ральф. Реальність — це П’єр-Седрік Бонін із трьома тисячами налітаних годин за плечима, який смикає джойстик на себе й тримає його так протягом трьох хвилин падіння, зі швидкістю 600 км/год заганяючи себе та двісті двадцять семеро інших пасажирів у водяну могилу. Реальність — це… фул-хаус, який опиняється на руках, коли у твого суперника, що виклав на покерний стіл усе до останньої копійки, склався чирвовий флеш (у такій ситуації, мабуть, краще сказати: всього лише чирвовий флеш).

…На руках у Луки Молінарі виявився хрестовий валет і бубнова дев’ятка, що разом із трьома картами зі столу сформували симпатичний фул-хаус (три дев’ятки й пара валетів), комбінацію, вищу за флеш.

Фул-хаус (три карти з однаковими індексами й одна пара)

Лука виграв. Італієць одномоментно став багатшим на п’ятдесят тисяч баксів.

А потім помер. Бо левову частку з тих п’ятдесяти тисяч у банк уклав Роджер, і розлучатися з ними стрілець не збирався. Не було звинувачень у махлярстві, пустопорожніх слів і погроз. Зорн просто забив Луку до смерті, навіть не відтягнувши від стола.

Марко вимагав у Джейсона знайти й покарати винного, та сивочолий обмежився тим, що заборонив азартні ігри та вишпетив своїх стрільців. Він пообіцяв кухареві поховати Луку, проте наступного дня передумав і наказав Амаро Кіспе сплавити тіло до Пуерто-Мальдонадо разом із носильниками сера Пола Холбрука та двома вченими, що мали нещастя сидіти того вечора за одним столом із Роджером Зорном: американським інженером Джеймсом Деваром і китайським ученим-матеріалознавцем Сун Чі.

— Співчуваю, — тихо зронила Сатомі, зауваживши вологу в очах Марко.

— Та пусте… Але дякую.

Дзенькнула посудомийна машина. Італієць підняв голову.

— Усе, є робота. Пішли.

XCII

14 серпня 2012, 10:29 (UTC -5)

Паїтіті

Захопивши ліхтар, Сьома спускався до Білої кімнати. Дорогу він пам’ятав слабко, та сподівався, що інтуїтивно відшукає шлях, коли потрапить до найнижчих галерей. Крім того, в нього з’явився орієнтир — хай лише звуковий, але як-не-як це краще, ніж жодного, — до хлопця долинало деренчання відбійних молотків і притлумлене гупання молотів. Щось підказувало йому, що звуки надходять із порожнин, близьких (якщо не суміжних) до Білої кімнати.

Крім електричного світильника, Сьома взяв із собою фотокамеру, блокнот, кулькову ручку та мобільний телефон (останній — бо там калькулятор). Фотоапарат теліпався на шиї, решту речей хлопець розштовхав по кишенях.

На межі між освітленою та неосвітленою частинами коридору Сьома спинився. Стукіт скидався на ритмічне гупання серця якогось чудовиська; сам хлопець почувався біблійним персонажем, що опинивсь у череві кита й протискується стравоходом поміж його легенями. Нерівномірність стукоту не викривляла, а навпаки посилювала ефект, породжуючи здогади, що серце монстра хворе, засмикане безкінечними аритміями.

Формально заборону спускатися Джейсон не скасовував, але зараз сивочолого нема на Паїтіті: він уже півгодини як полетів кудись разом із Лео.

«І що? Блін, що це змінює? — міркував Семен. — Якщо мене засічуть, то схоплять і без Джейсона». А те, що його засічуть, не підлягало сумніву.

«Але й стовбичити тут до обіду я не можу», — його наче магнітом тягло донизу.

(…ми ж неспроможні опиратися силі тяжіння, правда?..)

Хлопець зиркнув на мобілку — 10:33 — і заховав її до кишені. Облизав губи й повільно видихнув. Виштовхавши думку «для чого я це роблю?», що панічно билась у мозку, за межі активної частини свідомості, він рішуче переступив рубіж між монохромним світлом і пітьмою.

Клац — світло. П’ять кроків — клац! — і за спиною темрява.

«Нормальок», — Сьома пришвидшив крок, щоби світло попереду вмикалося раніше, ніж порине в темряву секція коридору, що лишається позаду. Клац… Клац… Клац… Клац… Світлова бульбашка повзла за ним коридором.

За одним із поворотів хлопець несподівано вгледів освітлену ділянку на іншому кінці галереї. «Чужа» бульбашка рухалася назустріч.

«Фа-а-ак!» — подумки лайнувся Семен, відскочив назад і причаївся за рогом.

На щастя, перед поворотом знаходилась одна з вузьких келій, які хлопець помітив під час нічного візиту до підземелля. Сьома заховавсь у заглибленні й завмер, коли лампа згасла.

«Побачили чи ні?» — слова скакали в голові в такт із ударами серця.

Невдовзі з-за повороту з’явилися двоє мачігуенга. Індіанці, понуро звісивши немиті голови, несли дерев’яний ящик завдовжки метр і завширшки півметра, з горою навантажений камінням, тримаючи його за прибиті цвяхами вздовж бортів нестругані дошки. Бідолахи аж згиналися під вагою ноші. Мачігуенга пройшли повз, не глянувши в бік, де принишк Семен.

Від серця відлягло, хоча тремтіння в ногах не вгамувалось. Трохи перечекавши, хлопець продовжив спуск.

Через хвилину Сьома впізнав галерею з Білою кімнатою та приміщенням із «фіолетовими» шафами. Відбійні молотки звучали зовсім поряд — десь наприкінці коридору, куди він учора так і не дістався, — а перехід застилала крицево-молочна імла. Вдихнувши, Семен відчув її смак — сухий кам’яний пил. Зелене люмінесцентне світло, що роїлось уночі біля входу до Білої кімнати, зникло, так наче пилюка поглинула, всотала його.

Хлопець проминув облицьований мармуром вхід до кімнати з написами, вирішивши спершу зазирнути до приміщення, звідки долинав туркіт молотків. Вхід, позначений плямами світла (штучного… цього разу штучного світла, подумав Семен) і хмарами порохняви, що раз за разом вихоплювались у коридор, знаходився метрів на десять нижче коридором.

Досягнувши проходу, Сьома спинився та зазирнув досередини. За кострубатим входом погляду відкривалася простора зала з високою стелею, більш-менш рівними стінами та підлогою, що нагадувала поле танкової битви. Долівка проступала на півметра нижче від порога й, судячи з того, що робили індіанці, надалі ставатиме ще нижчою. Четверо мачігуенга розтрощували підлогу відбійними молотками. Ще шестеро, орудуючи велетенськими чавунними молотами, розбивали виламані шматки граніту на уламки. Просто під порогом сидів хтось із науковців (білявий чоловік років тридцяти п’яти), виконуючи над кожним уламком дивну процедуру. Він брав шматок, відколотий від підлоги, зважував у лівій руці, а потім водив над ним правою. Після цього більшість уламків летіла до дерев’яного ящика, подібного до того, що його несли індіанці, з якими зустрівся Семен, і лише поодинокі шматки приковували до себе увагу чоловіка. Вчений роздивлявся їх крізь лупу, а тоді клав на примітивні ваги, що стояли біля його лівого стегна. От тільки клав не на площину для зважування, на якій стриміла кілограмова гирька, а під неї, й стежив, що буде. Звісно, нічого не відбувалось, і камінь летів у ящик до решти.

Попри те що білявий чоловік сидів буквально під ногами Семена, хлопець спочатку не помітив його. Він зауважив чоловіка лише тоді, коли той звів голову та привітався:

— Хелоу! — рот затуляла захисна пелюстка.

Сьома сконфужено кивнув, притлумлюючи бажання дременути геть. Науковець не закричав, не став кликати охоронців. Він навіть не здивувався, побачивши хлопця. Робота тривала, так наче Семена не існувало. Або вони не знають про наказ Джейсона, або ж Джейсон сьогодні вранці видав нове розпорядження: не чіпати чувака з поламаною ногою. Сьома з хвилину переминався з ноги на ногу, проте ніхто не зважав на нього. Учений повернувся до роботи й не підводив голови.

Трохи нижче від входу до каменоломні галерея впиралась у чотириметрові сталеві ворота з масивним навісним замком.

Росіянин розвернувся та попрямував до Білої кімнати. Зайшовши, ввімкнув електричний світильник, поставив його на підлогу й сів, підклавши незагіпсовану ногу під стегно, навпроти стіни із зображенням долонь і загадкових символів.

Зринуло вже знайоме відчуття легкості. Сьомі здавалось: якщо він заплющить очі та набере в груди повітря, то злетить ген під стелю кімнати. Від самої думки про це в шлунку залоскотало. Лоскіт був приємним, зовсім відмінним від свербіння нутрощів, що супроводжує почуття страху, чи від хворобливих позивів до блювання.

Сьома вивчав малюнок. На першій парі відбитків у верхньому лівому куті у впадині між мізинцем і безіменним пальцем лівої долоні був один кружечок. На другій парі, що розташувалася під першою, — два кружечки (один — між мізинцем і безіменним, а другий — між безіменним і середнім пальцями). На третій парі проступало три кружечки. На четвертій — чотири (вони заповнили всі проміжки між пальцями на лівій долоні). Наступна пара відбитків знаходилась у верхньому правому куті, і на ній з’явився п’ятий кружечок — між великим і вказівним пальцями правої долоні. У найнижчій парі долонь (восьмій за рахунком) було вісім кружечків.

— Це цифри, — Сьома не усвідомив, що вимовив здогадку вголос; стіни проковтнули звук, що злетів із його губів.

Ковзнувши поглядом угору, хлопець прикипів до найвищої точки зображення, де поруч із випаленим відбитком великого пальця виднілося кружальце більшого діаметра. Символів було вісім, останній із них (між восьмою парою долонь) виглядав поєднанням першого символа та кружечка більшого діаметра. Це спостереження підштовхнуло Семена до наступної здогадки.

— Вісімкова система, — пробубонів він під ніс. — Якщо кружечок більшого діаметра позначає «нуль», то творці Паїтіті використовували вісімкову систему.

Наша цивілізація користується для лічби десятковою системою, тобто в нас є набір із десяти цифр: 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 і 9. Решту чисел ми записуємо, комбінуючи їх. Наприклад, число десять (перше з наступного після цифр розряду) формуємо шляхом поєднання 1 і 0 — 10. Загалом цивілізації, що населяли Землю, оперували десятковою системою. Це пов’язано зі звичкою рахувати на пальцях, яких є десять… ну, принаймні в більшості з нас. Але траплялися й винятки. Розміщення кружечків на долонях підказувало Сьомі, що цивілізація Паїтіті рахувала не на пальцях, а на проміжках між ними, а тому ближчою та зрозумілішою для неї була вісімкова система числення, утворена лише з восьми цифр: 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6 і 7.

Незалежно від кількості використовуваних тією чи тією цивілізацією цифр (шість, вісім, десять чи більше) перше число з наступного після цифр розряду потрібно записувати як комбінацію цифри, що відповідає одиниці, та нуля. Якщо цивілізація Паїтіті з її вісімковою системою окремих символів для вісімки та дев’ятки не мала, то вісімка, записана як одиниця й нуль, — це перше число наступного розряду, а дев’ятка — це дві одиниці тощо:

Оскільки цифри 8 у вісімковій системі немає, то десяткове число 16 позначатиметься не як 18, а як поєднання двійки та нуля:

Система числення не міняє суті числа, а лише форму його представлення.

Сьома опустив погляд у правий нижній кут зображення на мармурі:

Це ніщо інше, як форма представлення вісімки у вісімковій системі, а отже, все зображення є таблицею символьного позначення цифр вісімкової системи.

«Мабуть, ця кімната слугувала залою для занять арифметикою», — подумав Семен.

Він підтягнув до себе світильник, дістав скручений блокнот і почав переносити в нього символи.

Приблизно через двадцять хвилин він мав у блокноті акуратно вималювану таблицю відповідності між символами цивілізації Паїтіті й арабськими цифрами.

Удовольнившись результатами, Сьома повернувся та заходився розглядати ту частину мармурової поверхні, що її раніше увагою оминав. Ліву від входу стіну Білої кімнати вкривали написи, із-поміж яких вирізнялися два блоки опуклих цифр, зроблених зі схожого на хром металу.

Семен затиснув блокнот колінами, зняв із шиї «Nikon» і взявся фотографувати їх.

XCIII

14 серпня 2012, 11:37 (UTC -5)

У повітрі над пустелею Наска[122]

Під кінець третьої години польоту Мі-17 залишив за хвостом останні відроги Анд і помчав над усіяною горбкуватим скельними виступами сірою пустелею.

У кабіні посвітлішало. Відразу після рівнинного Мадре-де-Діос почалися гори. Вкриті лісом Анди гострими піками здіймалися до небес, тож пілоту Мі-17 доводилось активно маневрувати, просуваючись на захід глибоченними ущелинами, часом втрапляючи у місця, де крутосхилі скелі наступали з трьох боків. Вертоліт жодного разу не піднявся вище за найближчий гірський кряж. І не тому, що не міг перелетіти через нього; Левко знав, що у двомоторного Мі-17 достатньо потужності, щоби перемахнути через найвищий хребет між сельвою та пустельним західним узбережжям Південної Америки, покинувши загрозливі піки внизу. Причиною, що примушувала трьох пілотів гелікоптера працювати в поті чола, никаючись лабіринтом розколин, була конспірація. Мі-17 ховався не так від людей, як від радарів цивільних аеропортів і станцій протиповітряної оборони, що не могли не звернути увагу на невідомий літальний апарат, якби засікли його. Як наслідок — впродовж минулих двох годин пасажири, куди б не повернулися, бачили лише прямовисні, посічені світлом і забризкані химерними тінями, кручі.

Щойно гори опинилися позаду, Джейсон Х’юз-Коулман розслабився. Перекинувся кількома жартами з молодим штурманом Джимом Ломбарді (його місце в кабіні знаходилося найближче до Джейсона), розреготався, ляснувши по щоці й спостерігаючи, як очунює його стрілець, що закуняв від хитавиці в салоні. Крім нього й Левка, в салоні розташувалися ще троє — двоє ґевалів зі «служби безпеки» й один молодий перуанець.

Левко сидів біля правих дверцят, навпроти сивочолого, й дивився на пустелю крізь круглий ілюмінатор. Несподівано він помітив прямі лінії, що перетинали плато в усіх напрямах, подекуди утворюючи прості геометричні фігури: трикутники, трапеції. Мі-17 ішов достатньо високо, щоби бачити: лінії розтягнулися на кілометри. Хлопець ніколи не бував тут, одначе відразу впізнав його.

— Це Наска?

— Ага, — кивнув Джейсон і без причини підморгнув Левкові.

Левко повернувся до споглядання візерунків на землі, коли Джейсон посмикав його за футболку. Хлопець зиркнув на чоловіка. Той жестом попросив Левка нахилитися (через шум двигунів і чахкання лопатей потрібно було напружуватися, щоб чути один одного).

— Це, щоб ти знав, Віктор Шако, — промовив чоловік, указуючи пальцем на пілота. — Він, як і ти, українець.

Левко кліпнув, а тоді, зважаючи на піднесений настрій сивочолого, вирішив підіграти.

— Без дурні?

— Без дурні, пацан! Чого б то мені тебе обманювати? Віктор народився в Штатах, але його батьки приїхали з України.

Джейсон умовк. Почекавши, Левко наважився озватись.

— Джейсоне!

— Га?

— Можна дещо запитати?

— А якщо я скажу «не можна», то ти, типу, не питатимеш?

Хлопець попервах схотів витиснути із себе мляву посмішку, та вчасно схаменувся, згадавши вранішню лекцію…

(ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую!)

…і вирішивши, що панібратські загравання можуть погано скінчитись.

— Ні, сер, не питатиму.

Офіційна відповідь протверезила Джейсона, й він начепив на обличчя звичну зневажливо-глумливу маску.

— Валяй, українцю.

— Це ви підвісили біля нашого табору мертвяка?

Секунду чоловік стримувався, а потім зморшки довкола очей затанцювали й із рота порснув нестримний регіт.

— Ха-ха-ха-ха-ха!

— Чому ви смієтеся? — Левко пожалкував, що спитав.

— Ха-ха-ха! — з язика злетіли тонкі цівки слини й упали на підборіддя. Джейсон витер їх долонею й лише потому припинив реготати. — Ти, мабуть, думаєш, ніби ми якісь психи, що завалили нещасного негра, тільки щоб налякати студентів? — загалом він був недалеким від істини: Левко саме так і думав. — Чорт, Лео, невже я схожий на ідіота?

«Ви схожі на дуже небезпечного ідіота, який не далі як позавчора хотів зламати ногу моєму приятелеві просто тому, що той невчасно розтулив рота».

— Ні.

— Якщо ти справді хочеш знати, то так: це ми підкинули вам ніґера, — Х’юз-Колуман двічі пирхнув, не стримався й знову загоготав. — А що, гарно вийшло? Ви ж там наваляли в штани від страху, ге?

Хлопець скулився, згадавши, як побачив понівечену чорну голову з виваленим язиком у промені Семенового налобника.

— Збіг обставин, — сказав чоловік. — То був Ерл Лембе, працівник, який відповідав у нас за водогін та електрику. Ерл помер 10 серпня, трохи більше ніж за добу до того, як ми його вам… показали, хе-хе.

— Чому? — занімілими губами витиснув Левко. Щелепа в місці, де вибили зуб, досі боліла.

— Що «чому»? Чому помер чи чому показали? — Джейсон насупився, міркуючи, як би краще пояснити. — Ерл мав камені в жовчному. Якщо камені маленькі, людина може жити, не підозрюючи про їхню наявність, лише зрідка, після порядної трапези, відчуваючи біль у правому підребер’ї. На жаль, камені в Ерла були великими. Тижні два тому один із камінців перекрив канал, яким жовч надходить до черевної порожнини; Ерл їв, печінка виробляла жовч, а та, не знаходячи виходу, накопичувалась у жовчному. Їжа не перетравлювалася, печінка вижимала ще більше жовчі, яка, відповідно, ще більше тиснула на стінку міхура. Спитаєш у Ірландця, бо я не пам’ятаю, він скаже, яких величин досягає тиск жовчі в жовчному. Якби такий тиск прикласти до очних яблук, вони повистрелювали б на три метри з очниць. Круто, ге? Словом, Ерлу боліло. Ерл землю гриз від болю. Ірландець почав колоти йому наркотики, й це на якийсь час знімало біль, але не вирішувало проблеми: камінь не проходив. Почалося запалення, жовчний міхур наповнився гноєм і болів уже так, що бідоласі не допомагав навіть героїн. Зранку 10-го гній прорвав стінку жовчного, вилився у порожнину між органами, й до обіду Ерл Лембе врізав дуба, — чоловік плямкнув губами, як дитя над зламаною іграшкою. — Ввечері ми з Амаро придумали, як із користю розпорядитися тілом Ерла. Для ліпшого ефекту Роджер виламав йому нижню щелепу, після чого Луїс і Боб уночі приволокли тіло до вашого табору… Як бачиш, збіг обставин, — повторив Х’юз-Коулман, — якби Ерл умер на день раніше, ми б, напевно, просто його поховали, якби протягнув іще два дні, ти мав би приємність побувати на його похороні.

Левко притисся до ілюмінатора, даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову, й не зауважуючи, як цей порух зрозуміє Джейсон.

— Здогадуюся, що в тебе на думці, — вів далі сивочолий, — але не раджу сприймати ситуацію чорнішою, ніж вона є насправді. Ерл Лембе розумів, на що йшов. У контракті, що його підписав кожен учасник проекту, передбачено окремий пункт про те, що в разі смертельного поранення, тяжкої травми чи хвороби, що становитиме загрозу для життя, на професійну й невідкладну медичну допомогу йому розраховувати не варто. Так, я знаю, що Ерла можна було врятувати, провівши просту операцію з видалення каменів із жовчного міхура, зараз їх роблять навіть без розтину черевної порожнини, та я не міг завезти його до хірурга в Куско й тим самим ризикувати всім проектом. Так само я не маю змоги втримувати в гарнізоні Паїтіті операційну на всі життєві ситуації. Це надто дорого. Лембе було відомо про камені в себе під ребрами та про те, що в разі загострення хвороби стане кепсько, та однаково він підписав контракт. Хай яким жорстоким ти вважаєш моє рішення, я діяв згідно з домовленостями. Все по честі, Лео.

«Цікаво, а в угоді було вказано, що після смерті Ерлові вирвуть щелепу, а його самого повісять на дереві для відлякування чотирьох дурнуватих студентів, які приперлись у джунглі з іншого кінця світу?» — зі злістю подумав хлопець.

Джейсон відхилився до лівого борту, глянув у вікно та просяяв.

— О, здається, прилетіли.

Левко відчув, як вертоліт сповільнився, завис над землею та почав неквапом обертатися навколо вертикальної осі, вишукуючи місце для посадки. Вони знижувалися під кряж, який півмісяцем випинався з пустелі, в найвищій точці підносячись над плато на тридцять п’ять метрів. Левко встиг розгледіти, що за кряжем простягається неходжена пустка, а потім огляд закрила пелена здійнятої лопатями куряви. Менше ніж за півхвилини колеса гелікоптера торкнулися землі.

Першими, не чекаючи, поки осяде жовто-сіра пилюка, з Мі-17 вискочили стрільці. Притискаючи гвинтівки до грудей, ґевали метнулись урізнобіч від вертольота кроків на двадцять, обстежили пустелю в біноклі й тільки потому дозволили вийти іншим.

Джейсон потягувався, розминав ноги. Перуанець тупцяв осторонь, очевидно почуваючись некомфортно далеко від джунглів і своїх побратимів. Штурман Джим Ломбарді та 2-й пілот Гордон Лі Купер, виждавши зупинки лопатей, заметушилися довкола вертольота.

Левко зіскочив на землю й умить відчув, як пилюка в’їдається в очі. Він закашлявся й узявся швидко кліпати, що, втім, лише посилило різь.

До хлопця наблизився Джейсон, недвозначно побрязкуючи сріблястими наручниками.

— Я можу тобі довіряти, Лео? — Джейсон говорив дивним тоном, як ніби запрошував Левка до втечі. «Давай, Лео, давай, чувак, ти ж майже на волі, зривайся й біжи, а ми всадимо кілька куль у твою гепу, й на одну проблему стане менше». А потім Х’юз-Коулман полетить назад і розповідатиме Семенові, Ґрему та Сатомі, що не бажав Левкові зла. «Так трапилося, вважайте, збіг обставин: хлоп побіг, надумав утекти, і тим самим поставив під загрозу таємність мого проекту. Все по честі, згідно з домовленостями…» Сивочолий прокрутив наручники на пальці. — Я взяв тебе сюди, щоби помалу залучати до спільноти Паїтіті; допомагатимеш вантажити гелікоптер. Оскільки ти новенький і поки що не освоївся з нашими звичаями, я переймаюся, щоб ти не викинув коника. Я можу ускладнити тобі життя, начепивши «браслети»: ти будеш виконувати ту саму роботу, тільки зі скутими руками. Втім, якщо пообіцяєш не ускладнювати життя мені та не робити капостей, обійдемося без брязкалець.

— Я не тікатиму, — мовив Левко.

— Гм-м… — Джейсон, підкреслено вагаючись, переводив погляд із наручників на Лео та назад.

— Там, — хлопець кивнув на схід, де були джунглі, — лишилися мої друзі.

Не такі вже й друзі, зважаючи на останні події, та кидати їх напризволяще хлопець не мав наміру. Навіть якщо випаде стовідсоткова нагода.

— Добре. Проте затям: те, що відбулося вночі із Семеном, — відбулося востаннє. Більше поблажок не буде. Якщо спробуєш драпонути, здеру з тебе шкуру живцем, — Х’юз-Коулман пошукав очима стрільця, що пильнував східний сектор. — Луїсе! Агов, Лу! — почувши своє ім’я, ґевал обернувся. — Наглядай за цим шкетом.

Стрілець відсалютував стуленим вказівним і середнім пальцями, після чого штрикнув Левка поглядом, мовляв: без фокусів.

Левко роззирнувся. Курява спала, відкривши огляду схожий на гігантську коричневу бородавку кряж, що захищав місце стоянки Мі-17 із трьох боків — із заходу, півночі й сходу. На півдні стелилася пустеля, абсолютно рівна, якщо не брати до уваги кількох віддалених кряжів, які тремтіли й переливались у висхідних потоках розігрітого повітря, та переплетених слідів сходження останнього льодовика, що нагадували розкошлане волосся велетенської мумії, розметане по землі. Куди не глянь — жодного натяку на присутність людини. Шосе, що його Левко зауважив із повітря, вони проминули кілометрів двадцять назад, тож навіть якби хлопець хотів, утікати не мав куди.

Місце для приземлення обрали невипадково: все вказувало на те, що Джейсон і його люди тут не вперше. Джим і Гордон Лі вже розчистили від піску горизонтальні двостулкові ворота до підземного сховку. Відчинивши важкі металеві дверцята, вони видобули на поверхню паливний насос і купу з’єднувальних шлангів. Неподалік сантиметрів на двадцять над землею вистромлювалася ляда закопаної в пісок і замаскованої каменями велетенської паливної цистерни. Поки Джим Ломбарді не розгріб каміння та не почав розкручувати кран на ляді, пофарбованій, як і гелікоптер, у жовто-сірий хакі, Левко цистерну не помічав.

Останнім із вертольота вибрався Віктор Шако.

— Заправляйте, — для проформи розпорядився Джейсон.

— Усе зробимо, босе, — кивнув пілот.

Віктор заземлив вертоліт і поставив під колеса упорні колодки. Гордон Лі «обв’язав» шлангами польовий електронасос, під’єднав дроти живлення, що тягнулися від розетки Мі-17, розташованої на правому борті між 12-м і 13-м шпангоутами, і також заземлив насос. Джим заштовхав усмоктувальний шланг у цистерну, нагнітальний — у заливну горловину паливного баку, переконався, що обидва заповнилися пальним.

— Пускаємо? — запитав Гордон Лі, тримаючи палець на вмикачі електронасоса.

Віктор Шако зиркнув на наручний годинник і притримав 2-го пілота.

— Почекай, хай охолонуть двигуни.

Тієї миті із заходу долинув хрипкий голос стрільця:

— Автомобіль на десятій годині, прямує до нас.

— Бачиш, що за тачка? — задерши голову, гукнув сивочолий.

— Як завжди, босе, чорна «Toyota Hilux».

— Це рудий, — усміхнувшись, мовив Джейсон.

Левко здригнувся.

XCIV

14 серпня 2012, 11:43 (UTC -5)

Паїтіті

Сьома зробив півсотні фотографій, 90 % із яких було не відрізнити одну від одної, проте навіть тоді не заспокоївся. Джейсон, чий настрій змінювався швидше, ніж погода в тропічних широтах під час сезону ураганів, міг передумати, після чого фотокамеру, ймовірно, відберуть, а знімки знищать. Улаштувавшись якомога зручніше (хоча в його ситуації було би правильніше сказати «влаштувавшись так, щоб якомога менше боліло»: «Кетанов», який хлопець ковтнув зранку, переставав діяти й пошматовані м’язи литки починали боліти), хлопець старанно перемалював опуклі хромовані знаки до блокнота.

Сьома вирішив зосередитися на двох найбільших групах символів, що проступали на лівій від входу стіні Білої кімнати. Ці символи виділялися не лише величиною, а й тим, що єдині з усіх зображень виглядали опуклими, тобто на два пальці виступали над мармуровою поверхнею. Крім того, на відміну від інших написів дві найбільші групи символів були металевими, виконаними з матеріалу, схожого на відполірований хром. Хлопець здогадувався, що їх не виділяли б так, якби вони не були важливими.

Завершивши перемальовувати, росіянин залишив Білу кімнату й пошкутильгав нагору. Дорогою трапилися двоє індіанців, які несли у підземелля порожній ящик, але вони пройшли повз, не виявивши ні занепокоєння, ні здивування.

Вибравшись на поверхню, хлопець узявся гарячково розмірковувати. Походжав туди-сюди, спираючись однією рукою на милицю, іншою безперестанку тручи лоба, скроні, носа. Йому не вистачало кубика Рубика, хоча навіть якби той був під рукою, Сьома не зміг би його складати, постійно тримаючись однією рукою за костур.

У тому, що будівники Паїтіті використовували вісімкову систему числення, Семен не сумнівався. Він витягнув із кишені блокнот і вкотре уважно передивився змальовані символи. Якщо його припущення правильне, то обидва блоки складаються лише з цифр. Тобто з великою імовірністю можна припустити, що ці блоки є числами. А числа, як правило, щось означають.

Перегорнувши кілька сторінок, хлопець відшукав аркуш із перемальованою таблицею відповідників. Потому на чистому аркуші, заглядаючи на екран Nikon’a з виведеною однією з останніх фотографій, замінив хромовані символи на арабські цифри. Отримав таке:

І що? Якщо це числа, то що ними позначали? Дати? Чисельність вояків у війську? Величину стягнених із різних регіонів податків? Це може бути що завгодно…

Глибоко в душі росіянин відчував, що числа мають фундаментальне значення. Інакше їх би не робили такими великими.

Збивало з пантелику те, що групи відрізнялись. У тому сенсі, що в обох рядках першого блоку було по п’ять цифр, а в нижньому рядку другого блоку — на одну більше, шість.

Сьома не міг не зауважити, що обидва блоки нагадують звичайні математичні дроби. Спосіб запису цифр виглядав тотожним до застосованого сучасними математиками. Наприклад, або , не вистачало лише рисочки. Сьома не надто радів такій гіпотезі, позаяк нечасто коли в реальному житті у знаменнику трапляється число 100516 або 20540. Тоді ми зазвичай оперуємо десятковими дробами, як-от 81,07296.

«А раптом учені древнього Паїтіті не знали десяткових, чи то пак, у їхньому контексті, вісімкових дробів?..»

«Варто спробувати», — Семен вирішив надати записаним числам зрозумілого йому десяткового вигляду та подивитися, що з того вийде. Зрештою, інших ідей не було. Хлопець дістав із кишені мобілку, відшукав у додатках калькулятор і… спинився.

— Чорт! — лайнувся вголос.

Він несподівано осягнув, як важко подати дробову частину вісімкового числа в десятковому вигляді. Числа 11117 і 100516 записано у вісімковій системі числення, тож це означає, що їх аж ніяк не можна ділити одне на одне на калькуляторі, запрограмованому для обрахунків у десятковій системі.

Добре поміркувавши, Сьома вирішив перевести вісімкові числа в десяткову систему й тільки потім поділити. Конвертувати вісімкове число в десяткову систему просто. Достатньо скористатися формулою:

де a_i — цифра числа, що підлягає конвертуванню, i — порядковий номер цієї цифри у вісімковому числі (починати з нуля та відраховувати справа наліво). Наприклад, вісімкове число 274 можна перевести в десяткове ось так:

Отже, 274 у вісімковій системі числення відповідає 188 у «нашій», десятковій системі.

Сьома взявся похапцем переводити два числа, що вважав чисельником і знаменником дробової частини змішаного вісімкового дробу, в десяткову форму, записуючи результати у блокнот:

Це зайняло трохи більше ніж хвилину. Ще три хвилини хлопець витратив на перевірку, вивіряючи кожну дію: він давно не проводив обрахунки вручну й боявся проґавити помилку. Переконавшись, що все правильно, росіянин поділив 4679 на 35342 й до результату додав трійку.

На екрані мобільного телефона висвітилося число 3,132392.

Семен розчаровано зітхнув. Воно нічого не означало. Нічого! Жодних асоціацій.

Для чого було викарбовувати на кам’яній стіні півметровими символами число, що нічого не означає? Він іще раз перевірив обрахунки й удруге переконався: помилки не було. Та й де їй там бути? Хлопець спробував погратися окремими цифрами: міняв їх місцями, попарно додавав сусідні тощо. Як параноїк, шукав приховані смисли…

Усе марно.

Росіянин скрипнув зубами. Відповідь проста: він схибив на початку. Символи на стіні — це не дріб і взагалі, мабуть, не число. Це щось інше.

XCV

14 серпня 2012, 13:06 (UTC -5)

Пустеля Наска

Пілоти заправили Мі-17, опустили польовий електронасос і шланги назад у сховок, замаскували закопану в землю цистерну та байдикували. Стрільці розташувалися на західному схилі кряжа, для захисту від сонця спорудивши з футболок сміховинні подоби тюрбанів і повкладавшись на взяті з вертольота рюкзаки. Складалося враження, що ґевали, як і пілоти, били байдики. Та це лише на перший погляд. Насправді чоловіки, не відриваючись, пильнували рівнину на заході.

Левко розташувався в затінку від хвостової рампи гелікоптера та спостерігав за стрільцями.

Джейсона не було. Щойно чорний пікап «Toyota Hilux» підкотив до стоянки, чоловік застрибнув на пасажирське сидіння. Незважаючи на тоновані вікна, Левко роздивився та впізнав водія — за кермом сидів рудий бородань, який стежив за Ґуннаром Іверсом, тинявся неподалік хатини Бенґта й навдивовижу опинився в Куско в той самий час, коли туди прилетіли українець і його друзі. Рудий і сивочолий потиснули руки та, перехилившись над важелем коробки передач, обнялися. Перекинувшись кількома словами з Джейсоном, рудобородий повернув голову й утупився в Левка. Ось тоді, не раніше, українець відчув, як його кишки намотуються на рожен. Не відводячи погляду, рудий щось проказав сивочолому. Той розтягнув губи в посмішці й поплескав приятеля по плечі, неначе промовляючи «розслабся». От тільки рудий не розслабився. Він продовжував щось запекло доводити, аж поки Джейсон не обірвав його, роздратовано махнувши рукою. Не витримавши погляду, Левко відвернувся та зайшов за вертоліт. Згодом Джейсон крізь відчинене вікно прокричав останні настанови Віктору й стрільцям, і «Toyota», круто розвернувшись, помчала на північний захід.

О 13:06 сієста закінчилась. Один зі стрільців випростався, приклавши бінокль до очей. Віктор Шако, краєм ока помітивши рух у західній частині кам’яного пасма, також підвівся.

— Щось бачиш, Луїсе?

М’язиста постать стриміла нерухомо, й лише через п’ять секунд порив вітру доніс відповідь:

— Їдуть…

Стрільці стали спускатися. Левко спершу подумав, що то повертається Джейсон, але з подивом відзначив, що ґевали тримають M16 напереваги, стволами донизу, а не за плечима. Наступної миті з Мі-17 вискочив Віктор, несучи в кожній руці по штурмовій гвинтівці. Пілот передав гвинтівки Джиму Ломбарді й Гордону Лі Куперу, а сам озброївся пістолетом «Glock», попередньо перевіривши кількість набоїв у обоймі.

— Заповзайте до вертольота й не вистромлюйтеся, поки вас не покличуть, — Віктор загнав Левка й перуанця до гелікоптера та зачинив за ними дверцята.

Невдовзі до Мі-17 під’їхали два вантажні автомобілі: стара автомобільна цистерна на колісний базі МАЗ-500, що збереглась у Перу від часу співпраці з Радянським Союзом, і легка китайська вантажівка «Foton OLLIN» із відкритим кузовом і невисоким бортами. Левко прикипів до ілюмінатора, щоби бачити те, що відбувається на стоянці.

Один зі стрільців залишився на кряжі, контролюючи, чи не привели вантажівки хвіст, інший підлетів до кабіни «Foton’а» й, тицяючи штурмовою гвинтівкою в салон, схопив простягнуті документи. Смаглявий водій-перуанець, із пожовклими від тютюну зубами, нахилився й поклав руки на кермо. Джим і Гордон Лі тримали під прицілом цистерну. Перевіривши паспорт першого водія, стрілець перейшов до цистерни, водій якої так само, як і його колега, підкреслено витягував руки над панеллю. Ґевал забрав його паспорт.

Із документами виявилось усе гаразд. Стрілець дав знак Віктору, і той разом із Джимом узявся розкручувати зливний шланг автоцистерни. Вони працювали швидко, проте без поспіху. Гордон Лі в цей час не зводив M16 із кабіни вантажівки. Водії сиділи й не ворушилися, наче два роботи, в яких після вилучення паспортів відмикається живлення.

Віктор і Джим упоралися за хвилину — авіаційне пальне з автомобільної цистерни потекло в замасковану підземну ємність.

У кузові «китайця» стояло п’ятнадцять менших цистерн заввишки з метр і в діаметрі половину з того. Кожна ємність містила близько 200 літрів рідини. Придивившись до маркування, Левко з’ясував, що в цистернах — дизельне пальне, напевно, для електрогенератора й на інші потреби Твердині.

Стрілець, який перевіряв документи, обійшов вантажівку та двічі махнув рукою Гордонові Лі. 2-й пілот кивнув, підступив до Мі-17 і розчинив вхідні дверцята.

— Виходьте, ледарі, — кинув у салон.

Левко, а слідом за ним і молодий перуанець зіскочили на пісок.

— Туди, — Гордон Лі показав дулом штурмової гвинтівки в напрямку вантажівки з двохсотлітровими цистернами. — Ворушіться.

Ґевал, тримаючи M16 у одній руці, іншою відімкнув замки та відкинув задній борт кузова. Джим Ломбарді, лишивши Віктора наглядати за наповненням великої цистерни, підбіг до Foton’а, дістав із-поміж цистерн дві дерев’яні дошки, одними кінцями приставив їх до кузова, іншими впер у пісок. У цей час підійшли Левко з перуанцем. Джим заскочив у кузов, повалив крайню цистерну на бік і зіштовхнув униз. Важенна металева ємність, злегка прокручуючись, зісковзнула дошками, вдарилась об землю та покотилася під колеса МАЗа. Левко ледве встиг ухилитися — металева бочка промайнула за сантиметр від пальців правої ступні.

— Ловіть їх, бовдури! — сплюнувши на землю, гаркнув Ломбарді. Він був приблизно однакового з Левком віку й командний тон не пасував йому. Лео пригадав кривоногого коротуна Намчука, полковника з військової кафедри, чий зріст не перевищував півтора метри і який завжди намагався страшно горланити під час шикувань, проте, навіть якби він рикав, наче лев під час сезону злучок, ефекту від того не було би жодного: голосові потуги горе-полковника звучали непереконливо й смішно. — Спиняйте й відкочуйте вбік! У нас сто секунд на розвантаження! Давай! Давай! Не здумайте піднімати, нам їх іще до вертольота заштовхувати.

Наступне двохсотлітрове барильце Лео з перуанцем спіймали, розвернули та відкотили вбік.

У сто секунд вони, звісно, не вклалися, та загалом розвантаження двоосьового «Foton’а» не зайняло більше як десять хвилин.

Коли велика цистерна наповнилася, стрілець тицьнув паспорти водіям і недвозначним жестом показав, що їм слід ушиватись. Автоцистерна та легкий «Foton» розвернулись і, тягнучи за собою хвости пилу, заторохтіли пустелею.

Протягом наступної години Левко та перуанець закочували через відчинену задню рампу розкидані на піску цистерни до багажного відсіку Мі-17, де ставили їх сторчма. Після того як останню цистерну прилаштували у вантажному відсікові, Левко ледве тримався на ногах, а його руки дрібно тремтіли. Віктор Шако дав хлопцю води й чотири сандвічі, що наситили його приблизно так само, як ранкова роса насичує пустельну землю вологою, після чого загін повернувся до байдикування.

Вони чекали на Джейсона.

XCVI

До сутінків Х’юз-Коулман не з’явився.

Температура падала. О 18:00 скотилася до +19°, а через дві години опустилася ще на 10°. Холод діймав відчутно.

Джим і Гордон Лі викопали неглибоку яму, розпалили вогнище та підігріли вечерю. Після трапези перуанець заліз у спальник, підсунувся під днище вертольота й майже одразу захропів. Стрільці, повернувшись від кам’яного пасма, повечеряли й також стали готуватися до сну. Левко раптом збагнув, що сьогодні Джейсон не повернеться — чоловіки знали, що ночуватимуть у пустелі.

Віктор Шако, нап’явши на голову налобний ліхтар (такий самий, як у Сьоми, подумав Левко, а придивившись, зрозумів, що то і є Семенів налобник; схоже, ревізію в їхніх речах проводили всім гарнізоном, і кожен брав собі, що хотів), примостився біля згасаючого вогню й узявся за книгу — хорор-роман Мелісси Марр «Хранителі могил»[123].

Підбадьорений загуслою темрявою, Левко підійшов до багаття та присів навпочіпки біля пілота. Віктор, цілковито поглинутий книгою, не зреагував.

— Джейсон сказав мені, що ви з України, — несміливо почав хлопець.

Пілот з неохотою відірвався від «Хранителів могил».

— Він сказав неправду.

— Але…

— Я не з України. Мої батьки з України.

— А… — багатозначно витиснув Левко. Пом’явся, пом’явся та заговорив знову: — Ви розмовляєте українською?

Віктор метнув на хлопця незадоволений погляд — ну чого тобі ще? — й рубонув:

— Ні, — і перегорнув сторінку.

Хлопець зрозумів, що розмову слід припинити, проте несподівано його погляд примерз до рук пілота, в яких той тримав розгорнуту книгу. Попервах Левко не усвідомив, від чого його пересмикнуло, а потім осягнув: на зап’ястках Віктора не було браслета з синьою лампочкою. Пілот ходив без маячка. І це підштовхнуло хлопця розпитувати далі.

— Звідки ваші батьки?

Віктор закрив книгу й поклав її на коліна. Левко несвідомо відсунувся, подумавши, що нарветься на грубощі, та пілот довго мовчав, у задумі спостерігаючи, як витанцьовують вогненні язики. Спливла хвилина, перш ніж він відповів.

— Із Броварів… це під Києвом, знаєш?

«Цікаво, скільки місяців… чи років… він не спілкувався з ними?»

— Знаю, — сказав українець.

— Батько мав родичів у штаті Айдахо. 1963-го, під кінець Хрущовської відлиги, йому дозволили виїхати. Я народився 1972-го, тому не вважаю себе українцем.

— Як довго не буде Джейсона? — спитав Левко. — Ми ж на нього чекаємо?

— Та звісно, — криво посміхнувся Віктор. — Колись він доїздиться до того, що нас тут накриє перуанська армія, сплутавши з повстанцями чи торговцями коксом. Має з’явитися завтра.

— Це щось аж таке важливе, що він ризикує вами всіма?

Пілот пирхнув.

— Аби ж то! Подався до Іки[124], заліз у якийсь барліг і трахає свою подружку… котрусь із них.

Левко смикнув бровою, показуючи, що здивований.

— А ти що гадав? — прискалив око Віктор Шако. — Типу, бос поперся на зустріч із президентом Перу домовлятися про поставки золота? — чоловік скупо реготнув. — Я не раз попереджав Джейсона, що дограється. Якби моя воля, ми тут не затрималися б на довше, ніж потрібно, щоб заповнити баки й напакувати вантажем багажний відсік. Але бос вважає по-інакшому, часом ми зависаємо на добу, а то й на дві. — Віктор розгорнув «Хранителів», показуючи, що збирається повернутися до читання, й наостанок промурмотів: — Ну, йому видніше…

XCVII

Ґрем Келлі повернувсь із плантації таким виснаженим, що не мав сил переповідати, що з ним трапилося протягом дня. Семен Твардовський теж не розмовляв, але з іншої причини: він не хотів нічого розказувати. Навіть якби хотів, однаково не ризикнув би переповісти, що вдруге спускався до підземелля та що його там бачили.

Левка не було, тож Сатомі засинала в обіймах мулата.

Уранці наступного дня (середи, 15 серпня) Ґрема знову повели на кокаїнову плантацію, Сатомі подалася на кухню до Марко, а Семен, практично повністю позбувшись страху, на півдня щез у підземеллі. Того дня він уперше вголос привітався з одним із науковців, якого перестрів у галереях.

Джейсон Х’юз-Коулман прибув на стоянку о третій пополудні, вим’ятий і замріяний, схожий на кота, якого випустили надвір уперше після довгої зими. Він майже не говорив, нікого не підколював і проспав більшу частину польоту над Андами.

Мі-17 торкнувся колесами посадкового майданчика на верхній терасі Твердині о 19:50, приземляючись у глибоких сутінках. Левка примусили допомагати з розвантаженням, і він змучився ще більше, ніж у пустелі, бо довелося тягати цистерни до ангарів.

Ґрем, Сатомі, Сьома та Лео зібралися разом під час вечері. Кожен мав чим поділитися з іншими, проте ніхто так і не розтулив рота. Вони їли, не дивлячись один на одного й думаючи кожен про своє. І що вже геть погано — ніхто з них не ламав голову над тим, чому за два дні вони стали чужими один одному.

Така сама безмовність супроводжувала хлопців і дівчину, коли вони лаштувалися спати. Цього разу Сатомі завбачило лягла окремо; Ґрем не перечив. За винятком Семена Твардовського, всі спали мертвим сном.

І тільки Сьома спав неспокійно.

Росіянину снилися цифри.

XCVIII

16 серпня 2012, 15:09 (UTC -5)

Паїтіті

3,132392… 3,132392… 3,132392…

Сьома готовий був відкласти блокнот, коли щось у голові дзенькнуло. 3,132392 — це число неправильне. Телепень! Не можна відірвати дробову частину від вісімкового числа, перевести її в десятковий дріб і приєднати до цілої вісімкової частини. Трійка в десятковій системі — це не те саме, що трійка в системі вісімковій. Під час конвертації певна частка дробової частини може «перетікати» в цілу, й навпаки. Він повинен працювати відразу з усім числом, а не з його «уривками». Інакше кажучи, він повернувся у відправну точку: йому все ще потрібно конвертувати змішаний дріб із вісімкової в десяткову систему числення. На жаль і собі на сором, Семен поняття не мав, як це зробити…

Звісно, алгоритми для цього є, та, не маючи під рукою спеціальної літератури й — що важливіше — засобів для реалізації цих алгоритмів у вигляді програми, можна було покласти тижні на те, щоб витягнути з вісімкового дробу його зрозуміле значення.

Сьома ще раз подивився на число, що безрезультатно намагався розкодувати.

А що, як перевести його в неправильний дріб? ( можна представити у вигляді ; цей дріб буде неправильним, тому що його чисельник більший за знаменник.) Маючи неправильний дріб, можливо конвертувати чисельник і знаменник у десяткову систему, після чого поділити одержані числа на звичайному калькуляторі. Це дасть коректний результат. Сьома взяв ручку до рота, вперся поглядом у траву та напружив мізки до краю. Щоб знайти чисельник неправильного дробу, слід помножити 3 на 100516 і до результату додати 11117. Ніби все просто, та… перед носом знову зринала вихідна проблема: Семен не знав, як множити вісімкові числа.

«Зараза!» — хлопець стиснув зубами ручку так, що на пластику від них лишилися вм’ятини.

На горішню платформу, накульгуючи, піднявся Левко. М’язи його спини й рук досі боліли після перекочування й підіймання двохсотлітрових цистерн. Українець радів, що цього дня не потрібно нікуди летіти й не доведеться нічого вантажити.

— Сьома, де твій нетбук? — спитав він.

Росіянин шпигонув товариша роздратованим поглядом. Левко відволікав, заплутуючи й без того сколошкані думки.

— Не знаю. Для чого він тобі?

— Хочу подивитися фільм.

— Лео…

— Ну, будь ласка.

Сьома сердито чмихнув, розуміючи, що Лео не відступиться, поки не отримає бажане.

— Він тут чи в нашій «норі»? — уточнив українець.

— У «норі».

— Добре. То я візьму?

Семен махнув рукою, показуючи: йди вже. Голова українця зникла в галереї.

Сьома спробував повернутися до головоломки, проте думки, наче потік води під вітром, відхиляло в інший бік. Може, його гіпотеза хибна в основі? Що як ті вісім знаків — зовсім не цифри, а Паїтіті мала відмінну від вісімкової систему числення?

Комп’ютер…

Навіть якщо символи зображують базові цифри, їхня кількість зовсім не означає, що цивілізація Паїтіті використовувала вісімкову систему.

Цілком імовірно, що система була змішаною чи для лічби застосовували абсолютно невідомий спосіб, подібний до інкської кіпу[125] чи юпани[126].

Нетбук.

Раз по раз із підсвідомості Семена викочувалися туманні образи, грубо порушуючи хід думок.

Він зиркнув убік, де хвилину тому зник Левко, й вилаяв українця. Клятий комп’ютер тепер не ліз із голови. Замість того щоб ламати голову над символами…

Нараз Сьома стрепенувся. Він думав про нетбук перед тим, як узятися за розрахунки, та вирішив, що калькулятора на телефоні вистачить. Насправді він просто полінувався спускатися до «нори». Росіянин зморщив лоба. Щось не так. Щось не давало йому спокою. Нетбук… «Windows»… Калькулятор… Зненацька його очі округлилися. Хлопець збагнув. Він підскочив на місці, ледь не випустивши милицю з рук. КАЛЬКУЛЯТОР! Ось чому мозок відмовлявся зосереджуватись на закодованих цифрах!

Сьома крутнувся на місці та підстрибом, по-пташиному підгинаючи ногу, помчав углиб цитаделі. Коли він улетів до «нори», Левко саме вмощувався на матраці. Тривало завантаження операційної системи.

— Лео, мені треба нетбук.

— Але я…

— Він потрібен мені зараз!

— Ти ж щойно дозволив, — відкопилив губу Левко.

— Дай сюди! — гаркнув Сьома, висмикнув комп’ютер із рук товариша та пошкутильгав нагору, до сонця.

Дорогою нагору Windows пискнув, повідомивши про завершення завантаження. Семен дочовгав до найближчого навісу й опустився в полотняне крісло. Костур пожбурив у траву. Через «Пуск» зайшов у папку зі стандартними програмами та запустив калькулятор. На екрані з’явилося вікно арифметичного калькулятора ОС «Windows»:

Усміхаючись, Сьома виконав команду меню «Вид → Инженерный», і вікно програми вмить поширшало вдвоє. Стали доступними нові, складніші функції та операції (тангенс, синус, косинус, десятковий і натуральний логарифми, факторіал), однак найважливіше — хлопець аж руки потирав від задоволення — інженерний калькулятор давав змогу перемикатися між системами числення. У верхньому лівому куті програмного вікна, під полем виведення результатів, з’явився перемикач із чотирма пунктами:

• Hex (тобто hexagonal) — шістнадцяткова система числення;

• Dec (з англ. decimal) — десяткова (цей пункт установлено за замовчуванням);

• Oct (octal) — вісімкова система числення;

• Bin (binary) — двійкова система числення.

Росіянин перемкнувся на «Oct», вісімкову систему. Ураз зробилися недоступними тригонометричні функції (cos, sin, tg) — відповідні кнопки стали неактивними. Не біда — вони не знадобляться. Також перейшли в неактивний стан клавіші із цифрами 8 і 9. У вісімковій системі вони зайві.

«І треба було стільки мучитися?» — Сьома відчув, як у нього змокріли долоні. Кілька натискань — і він отримає відповідь. Він хвилювався, розуміючи, що результат підтвердить або спростує його гіпотезу.

Отже, потрібно обрахувати чисельник неправильного дробу. Семен натиснув трійку, потім «помножити», ввів 100516, клацнув мишею «дорівнює» та до отриманого числа швидко додав 11117. У полі виведення висвітилося 313071 — правильний вісімковий чисельник. Усе, що лишалося, — поділити його на 100516.

Серце забухкало швидше. Сьома натиснув «поділити», набрав 100516 і, затамувавши подих, клацнув по кнопці із символом «дорівнює».

У рядку результатів з’явилась одна-єдина цифра — 3.

Трійка? І все? Серце впало. Безглуздя! Не буває такого, щоб унаслідок маніпуляцій із дробу одержати ціле число.

Семен у розпачі відкинувся на спинку крісла, взяв ручку до рота й почав несвідомо жувати. Ейфорія випарувалась. Хлопець зніяковіло пощипував кінчик носа, збагнувши, що накрутив сам себе на рівному місці.

Знічев’я росіянин, не виходячи з вісімкового режиму, поділив 7 на 2. У полі виведення неждано-негадано вигулькнув аналогічний із попереднім результат — трійка. Рука Семена зависла над клавіатурою, а зуби мертво вп’ялись у ручку. Що за фігня? Сім поділити на два не дорівнює трьом навіть у вісімковій системі числення. Чому там ціле число, коли результат має бути дробовим?

Сьома поділив 5 на 2 й у підсумку отримав… двійку!

«Бути такого не може, — хлопець підсунувся до нетбука, почухав потилицю. — А що як 3,5 помножити на 2?»

Він набрав трійку, після чого почергово натиснув клавіші з розділювачем (комою) та цифрою п’ять. «Windows» видав характерне «дзень!», сигналізуючи про те, що користувач намагається виконати недопустиму процедуру, а в полі введення зависло число 35. Не 3,5, а 35!

«Не зрозумів…»

Семен скасував операцію, похапцем увів довільне число, а тоді клацнув по кнопці з розділювачем. І знову пролунав той самий звук — «дзень!». Він продовжив набирати цифри, та кома не з’являлась. Система не давала змоги задати для операцій дробове вісімкове число.

Хлопець ляснув себе по лобі: інженерний калькулятор у вісімковому режимі оперував лише цілими числами. Либонь, хлопці з «Microsoft» полінувалися довести його до пуття чи, ймовірніше, не хотіли забирати хліб у розробників із «MathLab» та інших програмних пакетів для математичних обчислень. Як наслідок, під час ділення процесор видавав лише цілу частину від результату.

Знову глухий кут? Ні. Відповідь знайшлася миттєво. Перед ним правильний (у сенсі вісімкових значень) неправильний (у сенсі форми запису) дріб. Нічого не зміниться, якщо він конвертує і чисельник, і знаменник у десяткову систему, а потім поділить їх у десятковому режимі! Власне, від початку він так і планував.

Сьома не помічав, що, працюючи з калькулятором, і далі стискає зубами ручку. Щоб перевести число з вісімкової в десяткову систему, достатньо надрукувати його в полі введення, а потім перейти в десятковий режим, клацнувши на перемикачі «Dec». Чисельнику 3130718 відповідало десяткове число 10399310, а знаменнику 1005168 — 3310210. Семен, відчуваючи, як серцебиття набирає обертів, занотував значення у блокноті. А тоді — виконав ділення в десятковому режимі.

У рядку виведення результатів вискочило число 3,141592653011903.

Ручка випала із зубів, а рот застиг роззявленим від зачудування. Три — чотирнадцять — п’ятнадцять — дев’яносто два. Цю послідовність Семен знав напам’ять із восьмого класу.

Ось воно!

Росіянин записав результат у блокнот, потім натиснув кнопку «pi» на калькуляторі та лише для формальності порівняв числа:

Знайдений ним дріб до мільярдної долі — 9 знаків після коми — повторював число π.

«Боже, це ж так просто! Це π! Записане до божевілля точним змішаним дробом, та ще й у вісімковій формі, втім поза всяким сумнівом, — це π. Розумаки з Паїтіті були збоченцями, проте знали величину числа π!»

Лихоманкова дрож прокотилася тілом хлопця. У голові запаморочилося від екстазу. Він скочив на ногу, ледь не впав, нахилився, підняв із трави милицю та кілька разів пройшовся назад-вперед терасою. У грудях клекотало, кулаки самовільно стискались і розтискались. Сторонньому така реакція може видатися дивною, одначе той, хто жодного разу в житті не знаходив елегантного рішення наукової проблеми, над якою довбся тижнями, ніколи не розгадував карколомний математичний ребус або ж не доводив до ладу запаморочливий програмний алгоритм, ніколи не зрозуміє, від чого так перло Семена. Оргазм із нічого — це прерогатива програмістів, аспірантів і задротів-ботаніків.

«Вони знали π! — не міг заспокоїтися Сьома. — Я дурень! Ці хлопці вміли пересувати й обточувати кам’яні блоки вагою по 4000 тонн, звісно, вони знали число π…» Насправді найважливіше полягало в іншому. Йому вдалося дібрати ключ! Він розшифрував метод кодування, принаймні в тій частині, що стосується чисел, а це вже немало. Відтепер усе, що зафіксовано в числах на каменях Твердині, він зможе прочитати й зрозуміти.

— Перше число, — нараз похопився хлопець.

Виставляючи костур далеко вперед, він пострибав назад до нетбука. У нього було ще одне число. Всівшись, він зазирнув у записник.

Що цього разу? Алгоритм уже відомий, тож обрахунки не зайняли й тридцяти секунд.

Спочатку чисельник:

Далі — перехід у десяткову систему:

І насамкінець — ділення:

Побачивши результат, Семен не здивувався. Фактично, під час обчислень він здогадувався, що отримає наприкінці. То була основа натурального логарифма — число e — одна з основоположних і найменш поясненних математичних констант.

Хай там що, проте задоволення від того не поменшало. Сьома ніколи не вживав важких наркотиків, але зараз почувався так, наче був під кокаїном. Усе єство нуртувало; заплющуючи очі, він уявляв, що летить.

Установлення того, що вчені Паїтіті знали e, багато чого пояснювало. Число π фігурує всюди — від звичайної тригонометрії й до квантової теорії. Проте присутність π достеменно вказує тільки на одне: людям, що висікли його на стіні, було відоме співвідношення між довжиною та радіусом кола. Було б помилкою припускати, що вони також знали, скажімо, сталу Планка. Число e відіграє важливу роль у диференційному й інтегральному численні, а це з великою ймовірністю означає, що цивілізація Паїтіті розуміла сутність інтегрування й уміла розв’язувати диференційні рівняння. Це надзвичайний стрибок уперед. Якщо говорити про нашу, європейську цивілізацію, то між відкриттям π і першою згадкою числа e в наукових роботах минуло три з половиною тисячі років: наближене значення π було відоме ще 1900 р. до н. е. у Вавилоні та Єгипті, а перша згадка константи e датована 1614 р н. е. І Семен це розумів.

А тоді він осягнув одну просту річ: йому потрібні числа. Всі числа, які лише можна видерти зі стін цієї бісової цитаделі.

Лишивши нетбук, він подибуляв до входу в підземелля. Зустрів у переході охоронця та поцікавився, де зараз містер Х’юз-Коулман. Перуанець тицьнув рукою в бік підземелля. Сьома поквапився туди.

За кілька хвилин він спинився на порозі зали, з глибин якої долинало безперервне гахкання молотів і зубодробильне деренчання відбійних молотків. Через пил майже нічого не проглядалося. Вдалині ледве позначалися промені чотирьох прожекторів.

Семен не наважувався зайти до зали. Він і так забрів надто далеко. Заборону ніхто не скасовував. Але нетерплячка під’юджувала.

— Містере Коулман! — гукнув хлопець. Горлянку обпекло сухим пилом. Семен закашлявся. — Кхе… кхе… Містере Х’юз-Коулман!

Пневматичні відбійники стихли. Молоти працювали далі.

— Хтось кликав мене? — долинуло з туману.

— Це я, Семен. Ви можете підійти?

Джейсон, як примара, матеріалізувався з хмари порохняви й дрібних уламків. Увесь брудний і змокрілий. У важких чоботах, довгих гумових рукавицях і захисних окулярах. Із захисною пелюсткою на носі й роті. У футболці, сірій від пилу, котрий помалу перетворювався на багнисту кашу під пахвами та на грудях.

— Якого біса? — гарикнув сивочолий, стягнувши пелюстку та протираючи рукавицею скло захисної маски.

Сьома кліпнув і випалив:

— Джейсоне, я хочу вам дещо показати…

XCIX

16 серпня 2012, 15:39 (UTC -5)

Паїтіті

— Переводь, — наказав Джейсон, виклавши на стіл течку з фотографіями.

Сьома розумів, що від нього вимагають, але не поворухнувся.

— Я… — сивочолий привів Сьому до свого котеджу, й росіянин почувався ні в сих ні в тих. Левко якогось біса, замість переглядати кіно, вибрався на поверхню, тож бачив, як вони із Джейсоном пліч-о-пліч перетинали терасу.

— Хлопче, — Х’юз-Коулман злегка торсонув Сьому за плече, — я не маю часу дивитись, як ти гальмуєш. Я й без тебе знав, що цивілізація Паїтіті використовувала вісімкову систему, та ніколи не міркував про дроби. У теці — знімки із написами з різних частин Твердині, вибери будь-який і доведи, що твоє припущення правильне. Витягни хоча б одне число, яке я впізнаю.

— Але… — хлопець хотів сказати, що у світі надзвичайно мало глобальних констант, які були б однаковими в математичних системах різних цивілізацій, однак язик ніби заіржавів. Холодна хвиля страху прокотилася з грудей на голову, коли він осягнув, що, крім числа π та основи натурального логарифма е, не здатен згадати подібних чисел навіть у нашій цивілізації.

Джейсон перевів долоню з плеча на шию Семена та трохи натиснув.

— Якщо хочеш подумати, можу підвісити тебе за здорову ногу на радарній щоглі. Як тобі ідейка? Кажуть, це реально покращує приплив крові до мозку.

Семен виштовхав геть думки про Левка, якому доведеться достобіса всього пояснити, й струснув заціпеніння. Розкрив теку й почав перебирати фотокартки.

У течці були знімки написів зі стін, золотих пластинок і циліндрів із витисненими цифрами, траплялися фотографії зжовклих від часу аркушів паперу із нанесеними вручну символами. Левову частку записів складали однорядкові, цебто ті, що не цікавили Семена. Чисел у дробовій формі запису, після того, як він перебрав половину світлин, набралось усього сім.

— Досить, — зупинив хлопця Х’юз-Коулман. — Почни із цих.

Сьома підтягнув до себе ноутбук Джейсона й узявся конвертувати дроби з вісімкової у більш зрозумілу десяткову форму. Перші два числа (одне висічене на чорній гранітній стіні, друге витиснене на золотому циліндрі завдовжки десять і завтовшки три сантиметри) дали десяткові дроби 8,511714 та 40,001974. Ні перший, ні другий не викликали асоціацій.

Сьома спітнів, футболка вкрилася вологими плямами.

Третій знімок був фотографією напису.

За способом написання ці символи дещо відрізнялися від знайдених у Білій кімнаті, хоча Сьома однаково їх розрізняв. Звіряючись із записником, щомить більш тремтячими руками хлопець занотував відповідник.

Джейсон Х’юз-Коулман нависав над ним. Росіянин відчував потилицею його теплий, але безбарвний віддих, боячись озирнутись і побачити срібний відблиск у вицвілих очах.

Скориставшись калькулятором, Семен перевів отримане число в неправильний дріб. У чисельнику одержав 36033138, знаменник лишився без змін 22445638. Записав обидва числа в десятковій формі.

І виконав ділення.

1,618… Ще один десятковий дріб без усякого смислу. Сьому накрила чадна слабкість. Руки стали ватяними, груди затопило важкістю, що розповзалася тілом і відбирала бажання рухатися. Він відклав блокнот убік, відчуваючи, що не здатен конвертувати числа на решті знімків. Усе марно.

— Ану зачекай, — Джейсон узяв блокнот до рук. — Це часом не золотий перетин[127]?

Слово «золотий» збило хлопця з пантелику: він згадав кімнату із золотом у підземеллі Паїтіті й не зрозумів, про що говорить чоловік.

— Золотий?..

— Золота середина, золота пропорція, золоте число, — збуджено перерахував чоловік. — Ти маєш це знати, чорт забирай, згадай алгебру!

Раптово Сьома опинився в космосі, важкість зійшла, він почувався, як у невагомості.

— О, — тільки й видушив він і з надією глипнув на Джейсона.

— Ти пам’ятаєш, як його визначати?

Хлопець кивнув. Він сам здивувався, та потрібний ірраціональний вираз вискочив від першого натиску на пам’ять.

— Корінь із п’яти плюс один, і все поділено на два.

— Ну, — Х’юз-Коулман нетерпляче постукав долонею по столу. — Рахуй давай.

Росіянин повернувся до калькулятора й обчислив значення — 1,61803399. Від серця відлягло остаточно.

— Таки вона, — прошепотів Джейсон. — А ти, я бачу, розумник, ге.

Сьома скоса зиркнув на чоловіка й уперше зауважив на його лиці щось схоже на повагу. Хлопець швидко перевів чотири записи, що лишились, у десяткові дроби, та жоден із них не виявився числом, яке він зміг би ідентифікувати.

— Тільки золоте число, решта — порожняк.

Джейсон уперся гепою в стіл і задумався, склавши руки на грудях.

— Я не здивований, — промовив він. — Інші числа теж щось означають, і це важливі числа, просто ми їх «не бачимо», — чоловік поводив долонею перед очима, як іноді роблять перед обличчям сліпця, переконуючись, що він незрячий, а тоді знову згорнув руки на грудях.

— Але ж число π, e та золоту середину ми «побачили».

— Невже не розумієш?

— Ні, — зізнався Сьома.

— Числа, які ти перерахував, — безрозмірні, — (і цієї миті хлопець усе збагнув). — Вони однакові в усіх частинах Всесвіту, не залежать від того, як їх вимірюють. Інші константи — прискорення вільного падіння, гравітаційна стала, швидкість світла у вакуумі — залежать від основоположних категорій, як-от одиниця часу, маса, спосіб вимірювання відстані, й ці категорії є унікальними для всякої розвинутої цивілізації. Суть, скажімо, гравітаційної сталої незмінна, та її представлення, спосіб запису, зовнішня форма, що виражає цю суть, буде цілковито різною в нас, — Джейсон показав пальцем на себе, — й у них, — випростав руку до вікна, маючи на увазі цивілізацію Паїтіті. — Тепер ти розумієш?

Замість відповіді Сьома випалив питання, що невідчепно гризло його з того моменту, коли він побачив кімнату із золотом.

— Чому це так важливо? У вас же стільки золота! Чому ви скнієте в Мадре-де-Діос?

Х’юз-Коулман провів тильним боком долоні по неголеному підборіддю:

— Хтось робить гроші, хтось робить історію. Руал Амундсен, Персі Фосетт, Роберт Скотт. Ці люди помирали за ідею. Для них не існувало в житті нічого іншого, крім бажання перемогти, крім непереборної жаги зробити щось, чого ще ніхто не робив до цього. Колумб сконав у злиднях, зате його ім’я ввійшло в історію. Кука вбили туполобі дикуни, та пам’ять про нього живе досі. Поглянь на біографії великих людей, Семе. Серед них ти не знайдеш жодного, чиїм усепоглинаючим прагненням було збагачення. Всі, хто шукав гроші, зрештою здобували багатство та відходили в небуття. Ті, що не зраджували своїй вірі, живуть і житимуть вічно.

«Понесло…» — здвигнувши бровами, подумав Сьома, проте рота не розтулив. Джейсон продовжив:

— Тільки не думай, що я пришелепкуватий фанатик, який збирається киснути в цій Богом забутій дірі аж до смерті. Я нормальний чоловік, як і всі, хочу будинок на Лонґ-Айленді, «Mercedes» у гаражі та двійко-трійко вродливих панянок щовечора в ліжко. Колись я покину це мракобісся та повернуся до Штатів, одначе перед цим… — сивочолий затих, погляд затуманився.

— Перед цим що? — підштовхнув його Семен.

— Треба завершити. Треба все тут завершити. Не всі загадки Паїтіті розгадано.

— А ви можете їх розгадати?

Джейсон роздратовано вигнув брови, та погамував гнів, розуміючи, що питання має сенс: він тут уже два десятки років, а може просидіти ще двадцять, не просунувшись уперед ні на міліметр. Знизавши плечима, він проказав:

— Я завжди можу повернутися на батьківщину як простий учений і ввійду в історію, розповівши світові про Паїтіті. Сюди мигцем прискаче американський спецназ і перестріляє всіх цих обдовбаних перуанських мартишок, потім прийдуть будівельники, вирубають кілька гектарів лісу та збудують аеропорт. За кілька років місцина стане Меккою Південної Америки, другим Мачу-Пікчу. Точніше Мачу-Пікчу стане другим після Паїтіті. Та… це не те, чого я прагну. Тут, на Паїтіті, відбувається багато дивних речей, і з каменями, і… з людьми. Я прагну показати світові, чого я тут навчився. Мені вже вдається чимало, проте здебільшого те, що дала мені Твердиня, стає неможливим, варто віддалитися від споруди на кілометр чи два. Не знаю, чому так. Та попри це, хочу більшого, хочу наблизитися до таємниці упритул, хочу… — сивочолий закусив губу, несфокусовано туплячись у стіну кімнати.

— І що тоді, коли вашу таємницю буде розгадано?

Наступні слова Джейсона Сьома прокручував у голові сотні разів, одначе ні в його вигляді, ні у виразі обличчя, ні в інтонаціях не було навіть натяку на насмішку чи іронію.

— Мабуть, тоді я володітиму світом.

«Прибацаний», — подумав Семен, стежачи, щоб скепсис не відобразився на обличчі. Він не вникав у зміст почутого, вважаючи слова чоловіка повною маячнею.

— Числа важливі, — Джейсон спустився із небес на землю. — Ми цілковито відмінні від тих, хто населяв Паїтіті, й числа — єдине, що спроможне нас поєднати. Наша цивілізація пішла шляхом розвитку знарядь праці. Ми пристосовуємо світ під себе, змінюючи та руйнуючи його. Це неприродно. Ми викривляємо, вульгаризуємо сутність речей. Задовго до нас, задовго до інків тут жила інакша цивілізація. Цивілізація, що розвивалась інакшим шляхом: ці люди вникали в зміст речей, вивчали природу такою, якою вона є, не змінюючи та не ламаючи її, а потім пристосовували знання й уміння до свого побуту. Не навпаки. Розумієш, Семе?.. І їхні знання викарбувано ось тут, — чоловік тупнув ногою, — в надрах Твердині.

Сьома змовчав.

— Буду відвертим, ти молодець. Ти менше ніж тиждень на Паїтіті, а спромігся на ривок, на який мені не вистачило двадцяти років. Шкода, — в голосі сивочолого забринів щирий жаль, — що все даремно. Ти зробив грандіозне відкриття, тепер ми знаємо не лише про вісімкову систему, але й про запис дробових чисел, можемо «витягти» всі числа, проте це не наближає до розгадки таємниці, — Х’юз-Коулман зітхнув. — Уся проблема в базових категоріях. Що таке секунда? частка земної доби. Та помилково припускати, що одна секунда з Паїтіті дорівнює секунді в нашій цивілізації. Хто скаже, скільки «годин» було в їхній добі? Вісім? Шістнадцять? Тридцять дві? А скільки хвилин у годині чи секунд у хвилині? А раптом вони оперували субсекундами — мікроскопічними інтервалами, на які ділили секунду?.. Та сама ситуація з вимірюванням довжин. Що таке метр? Це просто платиново-іридієвий пруток у Міжнародному бюро мір і ваг[128], на сьогодні, по суті, музеї, еталон, із яким порівнюємо решту розмірів. Але той, хто створив Всесвіт, довжину необов’язково вимірював у метрах, правда, Семе? Цивілізація Паїтіті порівнювала довжину з інакшими еталонами, через це за однакової суті, за однакової величини маємо різні числа. Аналогічно з масою. Кілограм? Це циліндр із уже згаданого платино-іридієвого сплаву з діаметром і висотою, що дорівнюють 39,17 мм. Це абстракція! І в цьому вся заковика. Ми по-різному вимірювали й обчислювали цей світ. Тому в нас із ними цілковито різний набір фундаментальних фізичних констант. Якби була константа, безрозмірна й водночас глобальна, що дала б змогу зачепитися за…

— Знаю таку, — випалив Сьома.

— Що? — Джейсон не очікував, що його перервуть. Очі забігали, він наче не тямив, де знаходиться.

— Постійна тонкої структури[129].

— Що це, в біса, таке? — Джейсон бридливо скривився. Його страшенно роздратував той факт, що перед ним сидить шмаркач — незмірно молодший шмаркач, — який знає щось, чого не знає він сам.

— У вас є довідник із фізики? Хоч якийсь.

Джейсон відірвався від столу, зник у сусідній кімнаті й через хвилину приніс Семенові дві книженції: страшенно пошарпану «Handbook of physical constants»[130] за редакцією Сідні П. Кларка із незрозумілою яскраво-червоною діаграмою на матовій твердій обкладинці та другу — «Global Earth Physics: A Handbook of Physical Constants»[131] із кострубато намальованим темно-коричневим глобусом — у кращому стані, проте також далеко не нову. Погортавши перші сторінки, росіянин дізнався, що книга Сідні П. Кларка вийшла друком 1966 року, тоді як «Global Earth Physics» Томаса Дж. Аренса — 1995-го. Хлопець зупинився на останній, новішій. Відшукав потрібний розділ, швидко перегорнув кілька сторінок і тицьнув у розгорнуту книгу.

— Ось, — палець упирався у статтю із заголовком «Fine-structure constant».

Нижче йшло пояснення кожної величини з формули: e — елементарний електричний заряд, 1,602·10⁻¹⁹ Кл; ћ = h/2π — згадана стала Планка, 1,054·10⁻³⁴ Дж·с; c — швидкість світла у вакуумі, 299792458 м/с; ε₀ — електрична константа, 8,854·10⁻¹² Ф/м.

— Вона справді безрозмірна?

Хлопець провів нігтем під значенням 7,29735·10⁻³:

— А ви не бачите?

Джейсон телющився в книгу й… нічого. Удруге за день Семен загнав його в малознайомий і незвичний емоційний стан, цього разу — в розгубленість.

— І що тепер? — невиразно буркнув він.

Постійна тонкої структури α є однією з найбільш загадкових констант. Її ввів у фізику Зоммерфельд 1916-го під час створення теорії тонкої структури енергії атома. Спочатку α було визначено як співвідношення швидкості електрона на нижчій борівській орбіті зі швидкістю світла. Із розвитком квантової теорії стало зрозуміло, що таке спрощене бачення не відображає сутності постійної тонкої структури. Донині походження цієї константи, як і її фізичний зміст, не розкрито.

Сьома переписав значення α в блокнот, прибравши експоненціальну частину.

— Я «пережену» цю константу у вісімкову систему та запишу цифрами з Паїтіті, після чого ви накажете всім, хто працює під землею, шукати схожий набір символів на стінах, на виробах із золота тощо.

— Ти гадаєш, вони були аж такі розвинуті, що знали цю константу?

— Я можу лише сподіватись.

— Гаразд. А далі?

Росіянин подивився на Джейсона.

— Поняття не маю. Та хіба це не те, чого ви прагнули? Постійна тонкої структури дає можливість зачепитися, відштовхуючись від неї, можна спробувати витягнути значення елементарного заряду — таке, яким воно було в розмірностях Паїтіті, — й далі одну за одною видобувати відомі нам фізичні константи, а за ними… — Сьома зробив паузу, обмірковуючи, що збирається сказати, — …а за ними також ті, що нам невідомі.

Помучившись із хвилину, хлопець вивів вісімкову версію постійної тонкої структури.

І лише відсторонившись і зиркнувши на запис у блокноті звіддалік, він усвідомив, що всі його потуги можуть завершитися фіаско.

— У-у-у, — хлопець видав звук одним горлом, не розтуляючи щелеп.

— Що не так? — занепокоївся Х’юз-Коулман (він більше не силкувався встигнути за лавиною думок росіянина, просто спостерігав).

— Цей дріб, він… — Сьома не знав, як пояснити. — Скажімо, те саме π можна подати у вигляді , , або як уже відоме співвідношення , щоразу поліпшуючи точність. Якщо дробова частина числа неперіодична, то кількість наближених «дворядкових» дробів буде як завгодно великою. Це, відповідно, означає: якщо науковці Паїтіті не використовували однорядковий спосіб запису дробових чисел, постійну тонкої структури ми шукатимемо до кінця часів.

Джейсон заплутався.

— Я… я не розумію, — здавалося, ще трохи, і він почервоніє.

— Нам невідомо, чи знала цивілізація Паїтіті однорядковий спосіб запису дробів, чи записувала дробові числа тільки дискретно, типу «ціла частина — чисельник — знаменник», — терпляче розтлумачував Семен. — На жаль, у нас лиш однорядкова версія постійної тонкої структури, іншої ми просто не знаємо, тож якщо вчені уми Паїтіті записали цю константу в такий самий спосіб, як π та е на стінах Білої кімнати, тобто через чисельник і знаменник, то ми дивитимемося на неї впритул і… ніколи про це не дізнаємося, бо не уявляємо, якими є ці частини.

— І що тепер? — удруге впродовж останніх п’яти хвилин поцікавився сивочолий.

— Треба підшукати іншу константу. Велику. Тобто з великою цілою частиною. Таку, де були б сотні або — ще краще — тисячі.

— І водночас безрозмірну, — скептично докинув Джейсон.

Сьома ствердно покивав: «Певна річ».

— Маєш щось на прикметі?

Цього разу росіянин замотав головою заперечно.

— Зараз нічого. Треба думати, — він згріб довідники зі столу й лише потому спитав дозволу: — Я візьму їх собі, о’кей?

— Бери. І думай. Часу в тебе вдосталь. А я повертаюсь у підземелля.

Чоловік попрямував до виходу, показуючи, що розмову завершено. Сьома на хвильку затримався, витягнув із підставки для ручок товстий чорний маркер «Centropen» і дещо вивів на новій сторінці блокнота. Вирвавши аркуш, він наздогнав Джейсона.

— Візьміть ось це.

— Що це?

— Накажіть робітникам видивлятися цей фрагмент. Це 00357 — шматок «вісімкової» версії постійної тонкої структури. Такої, яка є, іншої не маємо… Можливо, нам пощастить.

Потримавши аркуш у руках, Х’юз-Коулман заштовхав його до задньої кишені джинсів.

— Гаразд.

«А чому ні? Втрачати нічого…» Все ж краще, ніж топтатися на місці.

Уже надворі, зачинивши двері, покинувши Семена на порозі котеджу й відійшовши на десяток кроків, Джейсон раптом обернувся.

— Семене…

— Га?

— Ти не втомлюєшся все знати?

Сьома посміхнувся.

— Ні, сер.

— Бережи свою голову, хлопче. Вона тобі знадобиться.

C

17 серпня 2012, 16:04 (UTC -5)

Паїтіті

Як він і думав, Левко піджидав його, встромивши руки до кишень шортів.

Українець стояв на початку похилого спуску в надра Твердині. Сьома, неквапливо переставляючи костур, наближався стежкою, що бігла вздовж фронтальних граней пірамід; обоє щосили вдавали, що зустріч — цілковито випадкова, паралельно вигадуючи відмовки для уникнення розмови.

— Ну, привіт, — підійшовши й спинившись, обізвався Семен.

Левко обмежився кивком: вони сьогодні вже бачились.

— Можеш узяти нетбук, якщо треба, — тільки щоб не мовчати, сказав росіянин. — Він мені більше не потрібен.

— Дякую. — «Як і мені». — Ти як узагалі? — українець спробував зазирнути Сьомі в очі, проте йому нічого не вдалося: росіянин управно вивернувся, перевівши погляд на гіпс.

— Та нормальок, майже не болить, — росіянин удав, що не розуміє, про що насправді спитав товариш.

— Що за книжки?

— Довідники з фізики.

— А.

Вони ще ніколи так не розмовляли. Вони ніколи, перебуваючи поряд, не почувалися, мов два електрони, що з шаленою силою намагаються відштовхнутися один від одного.

«Як ми до такого докотились? Через що це? Через Сатомі? — міркував Левко. — Невже причина в ній? Чи… в мені? — він припускав таке. Може, це було виявом об’єктивності, проте аж ніяк не про бажання змінюватись. Левко хотів змінювати ситуацію, та не себе. — Чи це через Джейсона? Про що вони говорили в хатині?» Хлопець злостився та водночас побоювався Семена тому, що в такий критичний момент, коли вони мали би згуртуватись і виступити разом проти спільної загрози, їх розвело один від одного на світлові роки. Так, саме побоювався, хоча не міг докопатись і з’ясувати, звідкіля взялося це бридке відчуття, що гарячою струною вібрує між животом і грудьми.

Мовчанка затягувалась. Семен уже ніби наважився оминути Левка, а потім, уявивши, що лягатиме спати й прокидатиметься з ним у одній кімнаті ще багато-багато днів і постійно бачитиме його мовчазно-докірливі сині очі, передумав і вирішив поговорити просто зараз.

— Слухай, Лео, я мушу пояснити щодо вилазок у підземелля й того, що я там…

— Допоможи мені, — хрипким голосом обірвав його Левко, водночас із приятелем вирішивши за краще припинити гру в ментальні піжмурки.

— Допомогти з чим? — прохання заскочило Сьому зненацька.

— Із головоломкою, — відповів Левко. Семен сторожко подивився у співрозмовникові очі, та не побачив навіть тіні насмішки. — Тобі ж подобається розв’язувати головоломки.

— Я не в’їжджаю, Лео.

Українець знизив голос до ледь чутного шепоту, проте голови не схиляв, щоб ніхто не запідозрив, що вони обговорюють щось справді важливе.

— Мені начхати, про що ви ґелґочете з тим психом, я хочу, щоб ти допоміг утекти.

Семен трохи зблід і смикнув кадиком. Він відвів очі, можливо, щоби поглянути, чи їх ніхто не підслуховує, та ймовірно, не витримавши загостреного погляду Левка.

— Чувак… — сказав росіянин і затнувся. У голові була каша.

Лео виждав секунд п’ять, після чого, збагнувши, що Сьома не продовжуватиме, дістав із кишені зіжмаканий папірець зі схемою.

— Ось тобі вихідні дані: на Паїтіті дев’ятнадцять індіанців, більшість працює в надрах Твердині, решта — на кокаїнових плантаціях. Вони тут найнижча каста. Є шестеро науковців: геолог, хімік, два археологи, здається, історик і хтось на кшталт мовознавця чи спеціаліста з древнього письма. Напевне не знаю, вони рідко з’являються на поверхні. Більш-менш на одній сходинці з ученими в ієрархії розташовуються кухар Марко Молінарі, лікар Мел Барр і пілоти: Віктор Шако, Гордон Лі Купер і Джим Ломбарді. Пілоти, я підозрюю, «котуються» трохи вище, бо Віктор — єдиний, хто, крім стрільців, не носить браслет із локатором. Над усіма стоять четверо ґевалів, колишні найманці з приватної компанії «Blackwater», місцева версія ЦРУ: вони стежать, щоб ніхто не звалив, не базікав зайвого та не виходив на зв’язок із зовнішнім світом. По суті цих хлопців наділено необмеженою владою. Головний над усіма — Джейсон. Перуанці на чолі з Кіспе виступають чимось на кшталт автономії. Мені здається, вони лише формально підпорядковуються Х’юз-Коулману, хоч, як і інші мешканці Паїтіті, не можуть самовільно покидати проект. — Сьома уважно спостерігав, як Левко водить пальцем по намальованій схемі. — Індіанці повний день на роботі, ночують у бараках, що на схід від пірамід. Двоє бійців Кіспе безупинно — й удень, і вночі — несуть вахту на верхній терасі. Обидва озброєні АКМ. Патрулі змінюють один одного що вісім годин: о 12:00 дня, 20:00 вечора й о 4:00 ранку. Один вартовий перебуває в східній частині тераси, наглядаючи за спуском у катакомби та за радаром. Другий сидить на заході — сторожує вертольоти й ангари. Амаро Кіспе, перуанці, що не на чатах, стрільці Джейсона й науковці ночують у Твердині. Єдиний, хто перебуває нагорі протягом ночі, крім мачігуенга та вартових, — це Джейсон. Він живе в хатині, в якій ти мав приємність побувати. Загалом сорок шість осіб. Не рахуючи нас, звісно.

— Звідки ти все це знаєш? — не зміг приховати подиву Семен.

— Я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підземеллі й студіює довідники з фізики.

— Ти нарвешся. За нами стежать.

Левко скривився.

— Це мені говорить людина, котра, ні з ким не порадившись, полізла в катакомби, а щойно провела півгодини віч-на-віч із психом, який тут усім заправляє?

Росіянин прикусив губу.

— О’кей, чого ти хочеш від мене?

— Допоможи їх усіх нейтралізувати, — Левко ненавидів себе за благальні нотки, що плаксивою скрипкою полискували в голосі. — Весь гарнізон. Хоча б на годину, — без Сьоми йому не впоратись.

Семен несвідомо замотав головою збоку вбік.

— Ти думаєш, це так просто? — не встигли слова випурхнути з рота, як хлопець уже перебирав у голові варіанти «нейтралізації», розмірено, по-шаховому розкручуючи стратегії на багато ходів уперед. «Теоретично, стрільців і перуанців можна заблокувати в підземеллі… вони поза грою…. вчених можна не брати до уваги… як і мачігуенга, попри те, що каменярі сплять на терасі… якщо вдасться, лишаються двоє вартових і Джейсон… Джейсон… який, знову ж таки гіпотетично, може бути відсутнім… у результаті — за інших сприятливих умов — маємо лише двох перуанців…»

А потім він згадав дерево з жовтими квітами.

«Дерево. Чорт!»

— Якби це було легко, я б тебе не просив, — проказав українець.

— Потрібно все гарно зважити, я не можу так одразу щось запропонувати, але…

«ДЕРЕВО!»

— Що «але»? — скинув брови Левко, відчуваючи, що його приятель вислизає, немов слизька рибина, що зірвалася з гачка за півметра від берега.

— Це божевільний задум, і він… нереальний, — Семен лукавив, йому знадобилося п’ять секунд, щоб з’ясувати: теоретично «погасити» гарнізон Паїтіті можливо. І не на годину, як просив Левко, а на час, достатній для підйому в повітря тисячі «Колібрі». — Я не хочу марно обнадіювати тебе. Нам не вдасться. На Сатомі не варто розраховувати, у мене зламана нога, якщо Ґрем поратиметься з «Колібрі», тобі, Лео, доведеться самому контролювати ситуацію на терасі. Якби не мій гіпс, іще можна було б, а… — хлопець опустив очі, відмовка звучала непереконливо.

Левко розвернувся й, не зронивши жодного слова, закрокував геть. Семен дивився йому в спину знеохоченим поглядом, дивився з жалем, проте без бажання гукнути товариша.

Вони обоє розуміли, що проблема не в зламаній нозі.

Сьома не хотів утікати.

C

17 серпня 2012, 17:04 (UTC -5)

Паїтіті

— Для чого ви мене покликали? — Семен ішов назирці за Джейсоном. На чоловікові досі була брудна футболка.

— Щоби показати ось це. Подумав, ти маєш це знати.

Х’юз-Коулман спинився та підніс ліхтар до стіни коридору. Вони із Семеном стояли на десять метрів нижче від входу до Білої кімнати. Біля лівої стіни.

— Що там? — хлопець спочатку нічого не побачив. І лише нахилившись, розрізнив багряно-чорні лінії, що проступали на сірій гранітній поверхні.

— Підійди до мене, — порадив чоловік, — тоді побачиш.

Сьома послухався й моментально розгледів зображення — все відразу, цілком. Так, наче його намалювали спеціальною фарбою, що стає невидимою, припиняючи відбивати світло, як тільки промені потрапляють на неї не під прямим кутом.

— Вау, — не зміг погамувати захоплення росіянин. — Що це?

— Це ти мені скажи, — хитро зиркнув Джейсон.

— Я?

— Так, — чоловік знав, що викарбувано на стіні, втім хотів примусити Семена думати. Так було краще. Так було потрібно.

Сьома ступив крок назад, щоб краще осмислити малюнок. Перед ним постав круг, а точніше — кільце із восьми секторів. Сектори пронумеровано цифрами від нуля до семи. У верхньому правому куті стояв символ, що відповідав вісімці, у верхньому лівому — п’ятірці. Нульовий сектор було поділено на менші сегменти в поки що незрозумілому співвідношенні. В центрі кільця древні художники розмістили вісімкове число — 555 — три п’ятірки. Саме воно виглядало найчіткішим. І аж по низу зображення проходив напис, у якому, крім незнайомих символів, Семен запримітив «п’ятірки» й «вісімки».

Хлопець наморщив лоба. В іншій ситуації він одразу здогадався б, що перед ним, але того вечора з голови не йшла остання розмова з Левком.

(…я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підземеллі…)

Росіянин не міг ні про що, крім неї, думати.

— Я не… Джейсоне, я не можу…

— Подивися на число в центрі, — сивочолий підніс ліхтар до числа 555, — відповідь на поверхні, Семене.

Сьома зрозумів натяк. Дістав ручку й блокнот, щоб дізнатися, що приховує вісімкове 555.

— Триста шістдесят п’ять! — вигукнув він. І тут же: — Це календар!

— Бінґо! — крекнув Джейсон.

— У них було вісім місяців у році і… і… — хлопець спробував поділити 365 на 8 і, не отримавши цілого числа, розгубився. Голова геть не варила. — Вісім місяців по… гм, — він затих. Надовго.

Джейсон вичікував, а коли заговорив, в його голосі вчувалося розчарування.

— Вісім місяців по сорок п’ять днів у кожному, плюс п’ять окремих днів у році. Бачиш? — чоловік торкнувся пальцем п’яти загострених виступів на сегменті, що відповідав останньому, сьомому місяцеві. — Вони позначають п’ять неврахованих днів, що не належать до жодного місяця.

— А в місяці?

Х’юз-Коулман пересунув палець на нульовий місяць, сектор якого було розграфлено на тижні й дні.

— П’ять тижнів по вісім днів у кожному, плюс знову ж таки п’ять неврахованих днів. Тут усе розмічено, можеш перерахувати. — Він торкнувся стилізованого зображення сонця вгорі календаря. — Цей символ позначає день, із якого починався рік. Якби його не було, весь малюнок виїденого яйця не вартував би. Ти маєш здогадатися, що це за день.

Семен придивився до зображення, на яке вказував Джейсон: промені-змії та чорне півколо всередині. Який день? Хлопець збагнув практично миттєво.

— Весняне рівнодення?

— Так. Щороку припадає на 20 березня.

— А як із високосними роками?

Джейсон знизав плечима.

— Мабуть, як і ми, додавали по одному дню раз на чотири роки. А може, відразу п’ять днів — раз на двадцять років.

— Це так дивно… — сказав Сьома.

— Що саме?

— Те, що кількість діб у земному році — 365 — у вісімковій системі відповідає числу 555. Фантастично просто.

— Узагалі розподіл напрочуд симпатичний. Вісім місяців, п’ять тижнів, вісім днів — усе крутиться навколо вісімок і п’ятірок. Починаєш думати, що греки, чи єгиптяни, чи шумери, чи хто там перший вигадав прототип сучасної математики, поквапились із вибором десяткової системи числення.

Притримуючи блокнот долонею, росіянин занотував:

— Ось цей запис унизу… отже, це формула, що описує весь календар, — Семен показав Джейсону записник, тримаючи палець на рядку з формулою (5∙8+5)∙8+5, а тоді перевів погляд на рядок із символами внизу малюнка. Тон його голосу був радше запитальним, аніж ствердним.

Чоловік скоса подивився на росіянина.

— Ти незосереджений.

— Та ні, все гаразд, — неуважно відповів Сьома.

Джейсон пригасив усезнаючу посмішку, що норовила вискочити на лице.

— Це тому, що ми спілкуємось? Твоїм друзям це не подобається, так?

— Левкові, — знову впершись поглядом у стіну з круглим календарем, промовив хлопець. — Лише Левкові. Іншим начхати.

— Українець не здається… — мовив Джейсон.

Семен здвигнув плечима, не подумавши, що в цій ситуації будь-яка реакція означає відповідь «так».

— Хочеш, я його приберу? — раптом запропонував Х’юз-Коулман.

Сьома здригнувсь. Якби він зараз переглядав кінофільм, у якому під Джейсоном-актором виплили титри зі словами «Хочеш, я принесу морозива?», то повірив би титрам, а не власним вухам, так буденно й гладко звучав голос сивочолого.

— Ні, Джейсоне! Господи, ні!!

— Як знаєш. Просто мені здалося, що він заважає.

У Сьоми нарешті прорізались очі. Невже він вірив, що колись зможе порозумітися з цим монстром? Невже не усвідомлював, який він насправді?

— Хай там як, це лише прелюдія, — щось сіпнулось у горлі сивочолого. — Не зовсім те, заради чого я тебе кликав, — він підібрався, риси обличчя загострилися. Х’юз-Коулман виставив долоню, й Семен розгледів на ній ключ. — Наприкінці коридору є великі двері під масивним навісним замком. Бачив їх? — хлопець кивнув, не зводячи очей із ключа. — За ними — Чорна кімната. Зазирни до неї, коли матимеш настрій.

Сьома взяв ключ і стиснув його в кулаці, боячись, що Джейсон забере його.

— Що там?

— Дати.

— Дати?

— Так, — чоловік забрав ліхтар від стіни й, утупивши погляд поперед себе, попрямував до виходу. — Тільки не заходь туди вночі, — кинув він через плече.

— Чому?

Відповідь Джейсона прозвучала глухо, наче крізь товщу води.

— Бо якщо щось станеться — я не встигну тебе витягти.