Твердиня

CXLVIII

20 серпня 2012, 11:21 (UTC -5)

У повітрі над Мадре-де-Діос

— Босе, дим, — Віктор крутнув головою так швидко, що в шиї хруснуло.

Джейсон задрімав, прихилившись до перегородки між кабіною та вантажним відсіком Мі-17, але, розчувши крізь стугін двигунів і шум лопатей «босе…», стрепенувся.

— Що?

— Бачу дим над Паїтіті, — напружено повторив Віктор Шако. На північному сході, просто за курсом Мі-17, в небо здіймалися клуби густого смолянистого диму.

— Що за?.. — Джейсон, двоє стрільців і четверо хлопців Амаро Кіспе тулилися купи на ділянці вільного простору не більше ніж три квадратні метри, що лишилася після того, як вертоліт завантажили продуктами. Сивочолий скочив на ноги та протиснувся до кабіни. Гордон Лі Купер і Джим Ломбарді з тривогою зиркали на боса.

— Хтось розпалив чимале вогнище на терасі, — ще раз сказав Віктор. Твердиню поки не було видно, проте він не сумнівався: диміло звідтіля, де вона розташовувалася. — Хтось… не знаю…

— He’s god damn motherfucking stupid piece of shit[153], — прогарчав Джейсон, після чого додав: — And he’s already dead, whoever he is[154].

Вертоліт наближався. Проступило громаддя Паїтіті, поки що невиразно, нагадуючи обліплену зеленню гору. Невдовзі стало видно центральну піраміду.

— Босе, — покликав Віктор. Джейсон, який стояв за його спиною, вчепившися збілілими пальцями за спинку пілотського крісла, нічого не відповів. Пілот правив далі: — Я от що думаю: може, це не через недогляд, може… в них там щось сталося.

Гордон Лі та Джим закивали головами. Гнів умить щез із очей Джейсона, змінившись настороженістю.

— Знижуйся. Спускайся, швидше! — загарячкував він. — Пірнай у сельву!

Задерши ніс гелікоптера, Віктор погасив горизонтальну швидкість і пішов на зниження, уважно стежачи за тим, щоб не загнати ротор у режим кільцевих вихорів[155] і не втратити керування. Нерівна непроглядна поверхня джунглів швидко насувалась. Він спинив Мі-17 тільки тоді, коли лопаті почали збивати листя й гілки з найвищих дерев.

— Що далі, Джейсоне?

Х’юз-Коулман зазирнув до вантажного відсіку.

— Зброю напоготів! Здається, в нас гості, — повернувся назад до пілота: — Підкрадись якомога ближче до Твердині, а тоді на повній швидкості прошмигни з північного боку, щоб я обдивився терасу.

— Ми зараз заважкі для трюків вищого пілотажу.

У череві гелікоптера лежало більше як три тонни продовольства.

— Вікторе!

— О’кей, о’кей, зроблю все, що можу.

Мі-17 піднявся та помчав до Паїтіті. Під потужним потоком п’ятилопатевого гвинта сельва розходилася хвилями. Часом гілки шкреблися по днищу.

— Подай M16, — наказав Джейсон. Род Холмґрен передав босові штурмову гвинтівку. Х’юз-Коулман замотав головою. — З гранатометом.

Довготелесий нахилився та витяг із-під відкидної лави спеціальну гвинтівку із вбудованим підствольним гранатометом M203. Джейсон прийняв зброю, відсунув дверцята й став ліворуч від отвору.

На підході до Твердині Віктор Шако знизив машину так, що стрільці Джейсона побачили крізь бокові ілюмінатори джунглі. Зустрінься на шляху міцніше дерево — і їхній політ буде останнім. Дивлячись на мавп, що драпали, задерши хвости, вони лише сподівалися, що Віктор знає, що робить. За сотню метрів до південно-західного кута споруди пілот витиснув повний газ, але різко набрати висоту не вдалося. Мі-17 розганявся, наче вагітна корова під гірку. Злетівши на вісімдесят метрів над землею, вертоліт посунув уперед. Перед самою Твердинею Мі-17 пришвидшився до 145 км/год (далеко не гранична швидкість для машин цього класу), проте більшого Шако з Купером витиснути не могли.

Джейсон заклав гвинтівку під руку, вперся ногою та, притримуючись плечем, щоб не випасти, визирнув крізь вхідний отвір. Віктор вів гелікоптер уздовж північного боку Паїтіті, на кілька метрів вище від горішньої тераси.

Найперше Джейсон помітив тіла. Руйнувань у західній частині не було, зате на терасі в найрізноманітніших позах валялись індіанці. «Мертві?» — звів брови Х’юз-Коулман. Він шукав очима Амаро Кіспе, проте бачив самих мачігуенга.

Вертоліт промайнув повз піраміду. Джейсон аж рота роззявив, коли на очі втрапила нерівна чорна підпалина праворуч від лінії сходів. «Що це? По ній стріляли? Хтось намагався її підір…» Потік думок перервав дзвінкий вигук Гордона Лі, другого пілота.

— Там Роджер!

Сивочолий скрутив голову в напрямку руху. Під ногами проплила вщент поруйнована їдальня та потрощені столи. У середньому баракові щось горіло, полум’я вже пробивалося крізь дах. У східній частині тераси з’явилася кров. Багато крові. «Принаймні один із людей Кіспе — мертвяк», — вирішив Джейсон, оцінивши розміри трав’яної латки під тілом, що змінила колір із насичено-смарагдового на тьмяно-багряний. А потім він угледів Роджера Зорна. Наполовину голий здоровань стояв неподалік від входу до підземелля та дивився на вертоліт. Він не махав, що занепокоїло сивочолого більше, ніж усе побачене до цього. Зорн поводився так, ніби не розумів, що з ним і де він.

Неподалік від Зорна, розкинувшись зірочкою, лежав Левко. З галереї на поверхню навкарачки виповзав один із науковців, здається, Метт Подольськи. Джейсон не зауважив нікого, кого можна було б ідентифікувати як ворога.

«Що ж це за хрінь така?»

Чоловік відступив на крок від отвору та гукнув у кабіну:

— Вікторе, чуєш мене?

— Так, босе!

— Розвертайся! Ми приземляємось. Саджай «Стегно»[156] навпроти піраміди.

— Буде зроблено.

Мі-17, знову збавляючи горизонтальну швидкість, розвернувся та підлетів до центру тераси. Віктор вирівняв гелікоптер паралельно до лицьової грані піраміди й став його садити в захищену з трьох боків нішу.

— Ви четверо заляжете коло вертольота, — стуленими вказівним і середнім пальцями Джейсон тицьнув у перуанців, — хай двоє залізуть на менші піраміди. Нікого не підпускати до машини. Ви мене, на хер, зрозуміли? НІКОГО, — охоронці закивали головами та похапали автомати Калашникова. — Лу й Роде, йдете зі мною.

Гелікоптер м’яко торкнувся землі, ледь не причавивши колесом мертвого індіанця, що зірвався вчора з вершини піраміди. Перуанці, згинаючись, пострибали на траву та розбіглися на позиції: двоє — на малі піраміди, двоє — на стежку, попереду й позаду Мі-17.

— Не вимикай двигуни! — наказав Х’юз-Коулман, востаннє схилившись у кабіну. У відповідь Купер показав «о’кей», склавши у формі літери «о» великий і вказівний пальці.

— Босе, — спинив Джейсона Віктор, стягнувши навушники та сівши впівоберту.

— Чого тобі?

— Хочу, щоб ти знав: у нас мало палива. Раптом що, без дозаправки ми не дотягнемо навіть до гір.

Сивочолий роздратовано відмахнувся та вискочив із вертольота.

CXLIX

20 серпня 2012, 11:27 (UTC -5)

Паїтіті

Біп… Біп… Біп…

Левко опам’ятався від ритмічних сигналів, які надходили з лівого боку. Джерело — невідомий пристрій, який невпинно витискав із себе короткий пискливий звук, — розташовувалося за кілька метрів праворуч від нього. Судячи із частоти, сигнали поки що не означали тривоги, проте наполегливо вимагали звернути увагу на пристрій.

Біп… Біп… Біп…

Хлопець розплющив очі й побачив небо: збиті, наче неприбрана постіль, білі хмари, крізь дірки випирає сліпуча синява. Хвилин п’ять українець не міг згадати, де він і чому… чому все так дивно.

Біп… Біп… Біп…

Серце билося слабко, видаючи не більше як п’ятдесят скорочень на хвилину. Либонь, саме резонанс із сигналами пристрою зумовив збурення в нервовій системі, що й примусило Левка розплющити очі.

Він спробував поворушитись, але ні ноги, ні руки не слухались. Паралізований. Утім, переляку це не викликало: нервові закінчення також були паралізованими. Левко почувався так, ніби оклигував після операційного наркозу. Страшенно хотілося до туалету; пекучий біль у переповненому сечовому міхурі більше за оніміння породжував ілюзію післяопераційного відновлення.

Хлопець спробував розслабитися й уявив, що стоїть над нужником. Начхати йому на те, що він у джинсах. Він хоче відлити, відлити, відлити просто тут і зараз! Різь посилилася, стала просто нестерпною, проте… полегшення не наступило. Штани залишалися сухими.

Біп… Біп… Біп…

Левко скреготнув зубами. Облизав сухі губи. І усвідомив, що може рухати головою. Повернув обличчя ліворуч, побачив навіс над апаратурою. Звуки долинали звідти. Українець крутонув головою в інший бік, упершись поглядом у Роджера Зорна.

«Я десь його бачив, я… — спогади повернулися пломенистим спалахом, — я лежу паралізований на горішній терасі, а переді мною стоїть один зі стрільців Джейсона».

Зорн гойдався з боку в бік, туплячись поглядом у точку поперед себе.

Біп… Біп… Біп…

Левко знову смикнув головою ліворуч. «Це радар, — хвиля радісного тепла затопила занімілі груди, — сигнали надходять із радара…» — хлопець не розумів чому, та ця думка сповнювала мозок утіхою. І ще йому страшенно не хотілося, щоб ґевал, який погойдувався, неначе дебеле дерево, праворуч від нього, вийшов із вегетативного стану й почув сигнали.

Нараз Левко вловив характерне чахкання та здогадався про наближення вертольота. Звуки посилилися, коли пілот вивів двигуни на повну потужність і підняв машину над сельвою. Мі-17 промайнув уздовж північної крайки тераси. Хлопець упізнав гелікоптер. Упізнав чоловіка, який стримів у вхідному отворі, тримаючи стволом униз американську штурмову гвинтівку M16.

Вертоліт зробив коло та завис над терасою. Шум лопатей заглушив сигнали радара.

«Джейсон повернувся, — відзначив Левко, відчуваючи, як щось слизьке ворушиться в животі. — Джейсон прилетів, і це погано. Бо радар…»

Наступної миті хлопець забув про все на світі, бо організм «пригадав», як розслабляти м’язи сечового міхура. Тепла рідина полилася між ніг. Левко заплющив очі й застогнав від задоволення.

CL

Політ Мі-17 над терасою розбудив Сьому.

Росіянин лежав біля листяного дерева позад однієї з менших пірамід, зовсім поряд із місцем, де тридцять шість годин тому впала, втративши свідомість після удару блискавки, Сатомі.

Сьома відходив після отруєння легше, ніж Левко. Він розумів, де він, хоч і не пам’ятав, як покинув «нору» та що робив на терасі. Розплющивши очі, хлопець осягнув, що лежить на лівому боці, поклавши голову на витягнуту вгору ліву руку. Поруч із обличчям на ще вогкому після бурі ґрунті він побачив три слова, відмежовані широкими горизонтальними рисками.

Літери вивели пальцем: де-не-де на буквах виразно проступали відбитки.

Попри абсолютну амнезію (останні дев’ятнадцять годин тонули в тотальній чорноті), Сьома припустив, що слова написав він. Як йому відомо, тільки двоє людей в Паїтіті знають російську — він і Левко. Якби послання лишив українець, слово «ЭЛЕКТРОН» було би написано українською, через «Е».

Сьома спершу не надав написаному значення. Згодом, повівши очима вгору, натрапив на грань меншої піраміди та сіпнувся. На чорному тлі невідь-чиєю кров’ю — проте, безсумнівно, його, Семеновою, рукою — було виведено те саме.

Після останнього в рядку слова стояли три знаки оклику, що мали підтверджувати важливість чи щось таке.

На цьому послання не закінчилися. Ледь піднявши голову, росіянин спостеріг за три метри від себе великі й викладені з деревної кори літери. Перед тим як читати, він глянув убік (зважаючи на те, що все ще лежав на боці, це було радше вниз, ніж убік), відзначивши, що з усіх трьох дерев, що ростуть у цій частині тераси, начисто обдерто кору.

«Це ж треба, щоб так розгребло», — подумав він, після чого, задерши голову, зиркнув на напис. Першим ішло слово АТОМ. Далі Семен міг не читати.

Що він хотів цим сказати? Адже це не просто так. Він ніколи нічого не робить просто так. Щось трапилося, поки він перебував під дією алкалоїдів, щось таке, що конче слід було зафіксувати та донести до того моменту, коли дурман вивітриться з голови. От лише спробуй розбери, що йому там приверзлось. «АТОМ — ПРОТОН — ЕЛЕКТРОН», — що це може бути? А раптом це результат галюцинацій і жодного змісту в ньому немає?

Ухкання Мі-17, що спускався на захищений із трьох боків майданчик перед великою пірамідою, перервало роздуми. Сьома вигнувся, щоби поглянути на вертоліт, і застогнав від скаженого болю, що прострелив крізь ногу до грудей. Уперше від часу пробудження він опустив підборіддя та зиркнув на ногу. Гіпс був розламаний у чотирьох місцях. Нога стирчала під іще гострішим кутом, ніж після перелому, литка розпухла, збільшившись майже вдвічі, та посиніла. З-поміж уламків гіпсу стікала кров.

Медицина — одна з галузей, у яких Семен орієнтувався найменше, проте йому вистачило одного погляду, щоб усвідомити: за таких ушкоджень ходити рівно — так, як ходив раніше, — він ніколи не зможе. Та й чи ходитиме взагалі?

Росіянин перекинувся на спину, проте нижня частина лівої ноги залишилася лежати, як лежала. Вона здавалася мертвим відростком, з’єднаним зі стегном тільки шкірою. Біль, що супроводжував перевертання, виявився таким скаженим, що свідомість превентивно відімкнулась, погасла, наче екран телевізора, чий штекер висмикнули з розетки.

Сьома прикусив язик, на секунду відчувши, як кисло-солодка кров потекла по зубах і щоці, а тоді поринув у темряву.

CLI

Японка тихо плакала, скулившись у кутку «нори».

Ґрем розплющив очі й почав прискіпливо вивчати заґратований світильник на кам’яній стіні, не розуміючи, де він. Якби не пхинькання Сатомі, він подумав би, що все ще вві сні, в якійсь печері з романів Толкіна.

Коли плач привів його до тями, мулат згадав розмову біля хатини Джейсона, вбивство перуанця на південному схилі Твердині та відвар із бруґмансії. Мить, коли він розбив чашку під ногами Левка, була останнім, що вдалося витягти з мозку. Далі йшла суцільна порожнеча.

Американець з острахом обдивився себе, переконався, що цілий. Ноги затерпли й свербіли, коли він намагався ними поворушити, та це швидко мине. Боліла голова, як під час похмілля, проте з цим також можна жити. Він зітхнув із полегшенням, упевнившись, що не випустив собі кишки, як той археолог, і нічого не поламав у безпам’ятстві.

Ґрем поповзом дістався до Сатомі та обійняв її. Дівчина зреагувала дивно.

— Хто це? Хто тут?! — завищала вона, вирячивши очі та відбиваючись. — Не чіпайте мене… будь ласка.

Хлопець відпустив японку й швидко оглянув її, не знайшовши видимих травм. «Певно, вона досі марить», — припустив мулат. Сатомі повернула голову до Ґрема, проте дивилася наче крізь нього. Погляд був не просто розфокусованим, він був порожнім. На щоках блищали свіжі краплини сліз.

Пригледівшись уважніше, Ґрем зрозумів, що помилився: ушкодження таки були. Руки японки були рясно покусані. Спершу він вирішив, що на неї напали пацюки, та невдовзі втямив, що сліди від укусів мають правильну форму — нагадують розміщені поряд математичні дужки. Під час інтоксикації Сатомі покусала саму себе. Найогидніші рани, обрамлені бузково-жовтими синцями, вкривали передпліччя від кистей до ліктів. Окремі сліди розташовувались аж на плечах. Ґрем прикинув, чи зміг би він вивернути голову так, щоб укусити самого себе за передню частину плеча…

Дівчина продовжувала глухо пхинькати.

— Сатомі, це я, — мулат удруге торкнувся її, цього разу акуратно провівши долонею по спині. — Це я, не бійся.

— Ти, Ґреме? — очі округлились, але порожнеча не зникла. Судячи з голосу, японка відійшла від алкалоїдів, поза тим щось із нею було негаразд. Щось було дуже, дуже погано.

— Це я, — він поклав на стегно другу долоню.

Дівчина незграбно скинула руки, схопила мулата за голову, глибоко запустивши пальці в кучеряве волосся, після чого кинулася Ґремові на шию.

— Це ти! Ти! Як добре, що це ти! — здавалося, слова прорвали невидиму мембрану, що стримувала сльози й квиління, і японка розридалась. — Як… ти… мене… з… знайшов?

«Що означає знайшов?» — звів брови на переніссі Ґрем.

— Заспокойся. Що б не трапилося, то був лише сон, — обіймаючи, хлопець відчував, як швидко б’ється її серце.

— Сон?! — верескнула Сатомі.

— Так, усе це с…

— Це не сон! Я нічого не бачу!!!

Інстинктивно, не задумуючись на тим, що робить, мулат відсторонився, а тоді зиркнув на лампу на стіні. Світла в «норі» було достатньо. Вона не може не бачити.

— Сатомі? — нервово зірвалося з його губів.

Зазвичай зір людини — це щось на кшталт відрізка, що сполучає око з об’єктом, чиє зображення надходить до мозку. Він починається в зіниці та закінчується, впираючись у яку-небудь характерну точку об’єкта. Ґрем із жахом усвідомив, що погляд у японки більше не є відрізком. Її погляд став променем, який виточується з кришталика та летить у нікуди.

— Я втратила зір! — чіпляючись у відчаї за його руки, дівчина заридала ще дужче.

CLII

20 серпня 2012, 11:36 (UTC -5)

Паїтіті

Вискакуючи з Мі-17, Джейсон Х’юз-Коулман обдумував три основні версії того, що могло статися: 1) бунт мачігуенга з метою захопити золото й утекти, 2) витівка студентів із метою просто втекти й 3) уторгнення або атака ззовні.

Першим, до чого він наблизився, стало тіло перуанця з ватаги Амаро Кіспе. Хлопчина вже встиг задубіти. Біля голови лежали засохлі рисові зернята, недожовані шматки курятини й салат. Він вихаркував їжу вже після того, як його поранили. «Отже, все сталося вчора під час обіду…», — Джейсон обдивився вогнепальну рану на животі вартового (Род і Лу стриміли з боків, тримаючи M16 напоготові) та пішов далі. Підходячи до Роджера — ґевал тупцяв, устромивши погляд у землю, — сивочолий сповільнив крок.

— Якого хріна ти голий? — витиснуті крізь губи слова зі свистом розсікали повітря. Не зовсім ті слова, якими Джейсон хотів би зустріти відданого стрільця, та по-інакшому він не міг.

Лу та Род кидали на товариша занепокоєні погляди.

— Ти мене чуєш, Роджере? — спокійніше звернувся Джейсон. — Що тут сталося? — зважаючи на шум вертолітних лопатей, говорити доводилося голосно.

Роджер Зорн повільно повернув голову.

— Я… не… зна… ю… — по складах промовив стрілець.

Зустрівшись із ним поглядом, Джейсон насилу погамував дрож, яка шугнула тілом. Роджер виглядав переляканим. Що, в біса, могло трапитися, щоб налякати стокілограмового здорованя, який воював із «Blackwater» в Афганістані? У Джейсоновому мозку зародилася четверта ймовірна версія вчорашніх подій: щось кошмарне та древнє прорвалося з надр, щось таке, чому навіть назви немає, та відтрахало всю його групу. Оглянувши Зорна, він не знайшов на ньому жодної подряпини.

Перемістившись ліворуч, сивочолий став над Левком. Опущений ствол M16 нависав просто над грудьми українця. Джейсон помітив мокру пляму спереду на джинсах, із чого зробив висновок, що хлопець живий. Мертві не пісяють. Копнув його носаком черевика та грубо проказав:

— Hey! Do you fucking hear me?[157]

Левко розплющив очі й намацав поглядом Джейсонове обличчя. Х’юз-Коулман копнув хлопця ще раз.

— Ти чого тут розлігся? Відповідай! Що з тобою сталось?

Левко поворушив губами, проте нічого членороздільного витиснути йому не вдалося. Кожна губа рухалася сама по собі, унеможливлюючи осмислене мовлення.

— Де твої друзі?

Хлопець похитав головою, мовляв, не знаю. Щось таке майнуло в Левкових очах, що Джейсон повірив йому.

Сивочолий віддалився, думаючи, що другий варіант відпадає. Якщо українець тут, у Твердині, та ще й у такому самому стані, як і Зорн, отже, студенти ні до чого.

— Джейсоне, — крізь шум Мі-17 долинув рипучий голос Рода Холмґрена, — треба із цим щось робити.

Джейсон звів голову. Род показував на середній барак, крізь дах якого пробивався чорний дим.

— Лу, лишаєшся тут і прикриваєш нас. Роде, бігом за мною.

Вони кинулися до дерев’яного ящика з вогнегасниками, що стояв біля генератора JCB G500QX. У ящику було чотири вогнегасники, достатньо потужні, щоб загасити тритисячолітровий дизельний бак генератора в разі пожежі. Схопивши по одному, Род і Джейсон ускочили до барака. За п’ять кроків від входу аж до стелі здіймалася кучугура з матраців. Хтось постягував їх із двоярусних ліжок і підпалив. Поблизу кучугури ницьма лежав індіанець.

Від жару тріскалися губи та, здавалося, от-от спалахне волосся. Мружачись і покашлюючи, чоловіки пішли на полум’я. Густі білі струмини зчепились із червонястими язиками. Вогнегасники, заллявши добряче обвуглену матрацну конструкцію піною, за лічені секунди збили вогонь. Пригорілі матраци ображено шипіли, барак наповнився сизим димом.

Тручи очі й кашляючи, Род і Джейсон вибралися надвір. Род зиркнув угору, побачив, що дах усе ще палає, й помчав по третього вогнегасника. Кинув його на траву біля першого, не підпаленого барака, влетів досередини й заходився виштовхувати назовні одне з ліжок. Джейсон секунд п’ять спостерігав, а тоді, второпавши, що й до чого, взявся допомагати. Разом вони витягли двоповерхове ліжко та підставили його до стіни будівлі, трохи віддалік місця, де, хрумкаючи й потріскуючи, вогонь поглинав дах. Род Холмґрен виліз на покрівлю та загасив полум’я.

Барак більше не димів. Стовп диму, схожий на брудну чорну пуповину, що тягнулася до розріджених хмар, повільно розсмоктувався в атмосфері.

Поки Род розправлявся з пожежею, Джейсон обстежив мачігуенга, що валялися довкола бараків. Вони були непритомними. Більшість із загидженими штанами, один голий, в іншого прикриті повіками очні яблука сіпались, але на жодному не проступало слідів насилля. Отже, перший варіант також відпадає. Джейсон спромігся б уявити що завгодно, але тільки не картину того, як обдристані до колін мачігуенга намагаються захопити Паїтіті. Бунту не було.

— Босе! — з-за бараків його гукнув довготелесий Род Холмґрен. — Сюди.

Джейсон підбіг до краю тераси та спрямував погляд туди, куди показував рукою Род.

— Що там? — примружився він. Роки, коли сивочолий міг похвалитися добрим зором, давно минули.

— Ще один хлопець із загону Амаро.

— А, — Джейсон захрип від диму. — Гадаєш, він живий?

— Мертвий, босе. І як можна судити з такої відстані, врізав дуба він не через те, що звалився туди.

— А через що?

— Його застрелили.

«Що ж це за хрінь така? — вдруге запитав себе Джейсон. — Уторгнення?.. Але де, в сраку, нападники?»

— Бери Луїса, спускайтесь у підземелля, — розпорядився Х’юз-Коулман. — Виведіть на поверхню наших, усіх, хто живий… — він замислився. — Дорогою гляньте, чи на місці золото. Я обстежу західну частину тераси, — насправді Джейсона цікавив котедж. Якщо це вторгнення, і нападників нема, отже, вони взяли все, що хотіли, й ушилися. Гроші, документи, записи та частина аномальних зразків зберігались у його будиночку.

— О’кей, Джейсоне, — Род Холмґрен переступив із ноги на ногу.

— Виконуй! — нетерпляче гаркнув Х’юз-Коулман.

— Босе… — незграбно ворухнув маслакуватими плечами Род, — а що тоді?

Крізь стиснуті губи, самою горлянкою Джейсон видав химерне хурчання, а потім промовив:

— Спочатку треба знайти когось, хто пояснить, що сталося, — подумавши про Кіспе, Джейсон скреготнув зубами. «Я залишив недоростка наглядати за Твердинею… На два дні… Всього лише на ДВА ДНІ!» — Там буде видно, Роде.

І вони розійшлись. Лу та Род із гвинтівками напоготів підтюпцем побігли до галереї, а Джейсон заквапився повз Мі-17, що невпинно молотив повітря лопатями, до свого будинку.

Левко провів сивочолого поглядом і відчув, як відступає заніміння. Йому вдавалося згинати й розгинати пальці, майже всі, крім мізинців, і рухати ступнями. Повернулося відчуття голоду, що також було добрим знаком. Він лежав, розплющивши очі, шарпав пальцями траву, водив ступнями та безмовно тішився, пильнуючи, щоб радість не вихлюпнулася на лице та не задерла кутиків губ. Радів він не тому, що параліч спливав з організму. Левко втішався, бо за шумом вертольота ні Джейсон, ні його стрільці так і не розчули сигнали радара.

CLIII

20 серпня 2012, 11:41 (UTC -5)

У повітрі над Мадре-де-Діос

— Ти впевнений, що це та притока? — Еріка озирнулася на місце, де річка, над якою Ернесто повів літак, упадала в Такуатіману.

— Біс його знає, — знизав плечима пілот, — тут GPS погано працює. Але ніби вона.

— Тепер шукай кліф, схожий на голову папуги.

— Еріко, з такої висоти скеля може бути зовсім не схожою на папугу, це може бути сірий камінь, що змахує на коров’ячий пляцок.

— Без скелі ми не знайдемо озер.

Ернесто Флоріо, стримуючи поблажливу посмішку, захитав головою.

— Тих озер може й не бути насправді.

— Ти думаєш, із нами пожартували? Це ж Мадре-де-Діос, кому таке потрібно?

— Я так не думаю, проте ці історії про Паї…

Цієї миті вони обоє побачили на горизонті дим, що витягнувся над незрозумілим підвищенням, схожим на наперсток, поставлений на зеленому рядні.

— Глянь, Ерні!

— Бачу… — пілот насупився, — бачу.

Стовп чорного диму повільно розсмоктувався у повітрі.

— Схоже, вогонь щойно загасили, — задумливо відзначив перуанець.

— Забудь про Голову Папуги, — загорілася жінка, — лети просто туди.

Зафіксувавши напрямок, Ернесто Флоріо скоригував курс Cessn’и…

CLIV

20 серпня 2012, 11:42 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон у задумі тер пальцями лоба. Перед ним на стіні кабінету чорніли дві дірки від куль, із країв котрих відлущилася штукатурка. У вікні не вистачало половини шибки. На цьому все. Все. Він не знайшов слідів зламу, меблі та речі були там, де їх залишили, до сейфа ніхто не наближався — аномальні зразки, записи, товсті пачки доларів і перуанських нуебо солів лежали на місці.

Кулі залетіли ззовні, ймовірно — випадково.

Чоловік спробував зібрати побачене докупи й виліпити єдину картинку. Підпалений барак, зруйнована їдальня, двоє мертвих вартових, кілька непритомних мачігуенга, повністю загальмований Роджер Зорн, паралізований Левко. І ще — дивна підпалина на піраміді. Хоч ти лусни, єдину картинку скласти не вдавалося. Він почувався так, наче тулив докупи шматки пазла з десяти різних коробок. Джейсон несподівано гостро відчув, що йому не вистачає Семена. Той би щось придумав. Напевне.

— Джейсоне! — долинуло знадвору.

Чоловік визирнув крізь обстріляну шибку. До ґанку широкими кроками простував Род Холмґрен, штовхаючи перед собою Амаро Кіспе. Карлик утискав голову між пліч (і без того коротка шия зараз ніби провалилась у тулуб) і сполохано зиркав навсібіч, марно силкуючись зрозуміти, що сталося за час його відсутності. Руки недоростка були скручені за спиною.

Джейсон вийшов стрільцю назустріч.

— Перекинуто кілька столів, але обладнання на місці, — доповів Род. — І золото теж. Ми також знайшли Ірландця, кухаря та двох студентів — ніґера й дівку.

— Науковці?

— Цей… здається, археолог… не пам’ятаю, як його…

— Джеррон Старкс, — хрипко підказав Кіспе.

— Ма’ть, він, — кивнув довготелесий, — коротше, той розумака лежить біля поверхні з розпоротим черевом. Реально тобі кажу, Джейсоне, хтось конкретно постарався: кишки хіба що зі стелі не звисають. Решта обдовбані, проте живі, поволі оклигують, — помовчавши, він додав: — І я питав: ніхто нічого не пам’ятає.

— Для чого ти зв’язав Амаро? — Х’юз-Коулман подумки відзначив, що Кіспе поки що єдиний, хто постав перед ним у притомному стані, на своїх двох.

— Я його не зв’язував.

— Умг? — видав сивочолий.

— Лу знайшов el peruano зв’язаного. Він кричав і лаявся аж піна з рота йшла.

— Що кричав?

Амаро німував, низько опустивши голову, так, мовби ця розмова його не стосувалась.

— Кликав на допомогу. Але більше все-таки лаявся.

Джейсон зійшов із ґанку та підступив упритул до карлика. Той не ризикнув глянути на сивочолого.

— Що тут сталось, Амаро? — спокійно поцікавився Джейсон. Коротун розтулив рота (з-поміж губ зірвалося коротке схлипування), й тут-таки стулив. — Аміґо, тобі хоч-не-хоч доведеться розповісти.

Кіспе підняв голову, і в його очах Джейсон Х’юз-Коулман прочитав відповідь за секунду до того, як вона прозвучала.

— Я не знаю, Джейсоне, — хрипко каркнув пігмей.

«Та ви, в дідька, знущаєтесь із мене».

— Хтось підпалив барак, намагався підірвати піраміду, порішив щонайменше двох твоїх хлопців і одного мого вченого, а ти нічого не знаєш? — Джейсон із роздратуванням утискав у повітря слова. — Що ти робив увесь цей час? Хто зв’язав тебе?

— Я не пам’ятаю. Присягаюсь!

Род Холмґрен дістав із задньої кишені напіврозстебнутий пенал із усім необхідним для ін’єкції героїну.

— Він лежав на підлозі зі скрученими руками та ногами, а на столі було ось це.

Х’юз-Коулман зиркнув на пенал, побачив шприц і здивовано ворухнув губами. Нова деталь, яка ще більше заплутує історію. На хвильку він відчув себе персонажем детективного роману Джеймса Паттерсона[158], в якому напруження досягають не за допомогою психологічних прийомів, а внаслідок штучного нагромадження не пов’язаних між собою та часто безглуздих фактів.

— Тебе накололи наркотиками? — збентеження Джейсона тривало недовго: налякане блимання витрішкуватих очей Амаро говорило саме за себе. — Ах ти сучий сину! — з рота полетіли краплі білої слини. — Sucker! Shithead!!! Шматок собачого лайна-а!!! Ти ж мав за всім наглядати! Чорт забирай, я лишив тебе на нещасні два дні! Ти… — Джейсон більше не стримувався, відставив праву ногу вбік, замахнувся лівою та врізав носаком черевика перуанцеві в живіт. Недоросток харкнув і, не маючи змоги спертися на руки, похилився набік, як підпиляне дерево.

Від удару Амаро розклало вуха, після чого в голову миттєво повернувся біль.

Карлик вишкірився. Джейсон, сприйнявши це на свою адресу, знову переніс вагу на праву ногу й удруге зацідив перуанцю лівою ногою, цього разу приклавшися дужче.

— Не треба! — верескнув Амаро. Від самої думки про те, що внаслідок побиття біль (той дикий, надлюдський, непосильний біль) повернеться, Кіспе ледь не напудив у штани. — Благаю, не…

Третій стусан під ребра розвернув його й уклав на землю за три кроки від Джейсона. Трава впереміш із землею набилася в рот, заглушивши слова.

Х’юз-Коулман скипав усередині, зуби скреготали, немов заіржавілі зубчаті коліщатка, що не прокручувалися сто років, але незатуманеною частиною мозку чоловік усвідомлював, що поява Амаро мала й позитивний ефект. Пенал зі джгутом і голкою несподівано запропонував правдоподібне тлумачення того, що відбулось. Авжеж, Джейсон додумався б до пояснення сам, трохи пізніше, у спокійній обстановці, проте Амаро Кіспе примусив здогадку випурхнути з-поміж інших, переважно нісенітних припущень, як поплавок, що вигулькує понад водою: мешканців Паїтіті потруїли. Ніхто не вчиняв бунту, не було жодних нападників іззовні — ворог поміж них. З якою метою організували отруєння, Джейсон іще не знав (він припускав, що кінцевої мети зловмисники не досягли — можливо, завадило повернення Мі-17), але не сумнівався, що агресор перебуває всередині Паїтіті. Обвівши наїжаченим поглядом частину тераси, згадавши про мертвого перуанця з рештками непроковтнутої їжі довкола голови, Х’юз-Коулман упевнився: людей отруїли, а тих, кого не вдалося, жорстоко порішили.

Зиркнувши на південь, чоловік помітив Семена. Амаро, що, корчачись, намагався підвестися, миттю вилетів з його голови.

— Сходи до гелікоптера та скажи Віктору, нехай глушить двигуни, — наказав Роду. — А тоді бігом до мене, — Джейсон кивком показав у напрямку дерева, під яким лежав Сьома, — допоможеш перенести росіянина до моєї хатини.

Амаро Кіспе, збагнувши, що йому на якийсь час дали спокій, облишив спроби встати та притих. Ігнорування його цілковито влаштовувало. Біль у голові поволі нишк, і коротун волів би лежати так, не рухаючись, вічність. Байдуже, що під ребрами ниє, а в роті повно трави й землі. Аби лиш у голові не боліло.

Поклавши голову набік, лівою щокою до землі, Амаро несподівано помітив перед кінчиком носа довгастий чорний предмет. Сфокусувавши на ньому вибалушені та вкриті прожилками очі, він розпізнав флешку — невеликий розсувний USB-диск у формі запальнички з написом «DataTraveler» на боці. Амаро поворушив дуплистими ніздрями та замислився…

CLV

Марко перекинувся на спину й сів, підтягнувши коліна до грудей, коли шум лопатей Мі-17 став затихати. Він глипав навсібіч, не усвідомлюючи, де перебуває, поки не втямив, що сидить на терасі шостого рівня спиною до прірви й обличчям до стіни. Поряд, уткнувшись носом у траву та витягнувши руки вздовж тіла, лежав мачігуенга. Очі розплющені. Його поза викликала асоціації з боксером у глибокому нокауті. Італієць придивився до очей індіанця та відсунувся, подумавши, що той мертвий. Утім, за секунду мачігуенга мляво кліпнув. Живий.

Провалів у пам’яті Молінарі щасливо уник. Кухар пригадав усе, що сталося до того, як знепритомнів, і чудово усвідомлював, чому опинився на рівень нижче від горішньої тераси. «Кляті шмаркачі перехитрували мене», — розпачливо міркував він. Перемкнувшись на стугін двигунів, які затихали, італієць зрадів, здогадавшися, що то Джейсон повернувся із вилазки. Допомагаючи руками, чоловік звівся на задерев’янілі ноги. В голові паморочилося; він підійшов до скелі та сперся на неї рукою, побоюючись, що звалиться в прірву. «Швидше! Треба поспішати, треба розповісти, можливо, ще не пізно піймати студентів, поки вони не загубилися в сельві».

Ковзаючи, двічі з’їжджаючи назад на терасу, Марко подерся на найвищий рівень Паїтіті. Схил був пологий, шерехатий і сухий, за інших умов підйом не становив би значних труднощів, але кухареві руки й ноги погано слухалися сигналів із мозку. М’язи нагадували стару гуму, що давно втратила здатність пружно згинатись. Останні кілька метрів він плазував, наче ящірка, на животі.

Діставшись верхньої тераси, Марко побачив, як Род Холмґрен і Джейсон несуть когось до котеджу попід руки. Між ними й італійцем було більше як півсотні метрів, тож останній не міг бачити, хто саме на руках чоловіків.

Кухар спробував устати, проте переоцінив свої сили. М’язи трусилися, мов желе, тарілку з яким поставили на пральну машинку. Молінарі лантухом повалився на землю. Він розтулив рота, наміряючись закричати, проте видав лише тихе булькання, з подивом виявивши, що язик підкоряється голові ще менше, ніж ноги.

— А-гу-га! Е-е-е! Гу-у!

Віктор Шако, який стояв біля Мі-17, проводячи післяполітний огляд гелікоптера, бачив кухаря, та не звернув на нього уваги: довкола було повно інших мешканців Твердині, які ворушилися, намагалися звестись на ноги та щось натужно белькотіли. І тоді італієць став навкарачки й поповз.

Позаду Марко один зі стрільців Джейсона, Лу Данкович, виводив із підземелля Сатомі та Ґрема. Дівчина скімлила, сахаючись від найменшого звуку, й чіплялася пальцями за мулатову футболку. Кілька вчених сиділи біля виходу на терасу, тручи лоби та суплячись.

Біля бараків приходили до тями перші мачігуенга.

Серед мешканців Паїтіті поволі ширилися перші чутки про вчорашній інцидент: їх отруїли невідомим галюциногеном… двоє хлопців Амаро розстріляно… один із учених лежить у галереї з розпанаханим черевом… дівчина, схоже, осліпла… один барак згорів, а кілька індіанців зникли.

CLVI

Вирівнюючи дихання, Джейсон дивився на Сьому. Росіянин лежав без свідомості, проте його груди надимались і опадали із заспокійливою ритмічністю. «З ним усе гаразд», — подумав Х’юз-Коулман, перевів погляд на фіолетово-чорні набряки на Семеновій нозі й жахливо скривився. Кого він обманює? Із хлопцем халепа. Страхітливий колір набряків вказував на серйозне запалення; синюваті язики сповивали нижню частину ноги, дістаючи практично до коліна й готуючись перекинутися на стегно. Джейсон присів на край ліжка (стежачи, щоб вигин матраца не зрушив зламаної ноги) та провів долонею по лобі росіянина, дивовижно інтимним, батьківським жестом прибравши пасма злиплого волосся. В погляді затеплилося співчуття, зазвичай не притаманне сивочолому, щоправда, отруєне безпорадністю, що межувала із сірим відчаєм. Джейсон не боявся жорстких заходів, він, не вагаючись, віддав би наказ ампутувати Семенові ногу, проте проблема полягала в тому, що, хай яким майстерним був Ірландець, він не міг провести таку операцію в польових умовах. Стиснувши губи в малопомітну риску, Х’юз-Коулман дивився на бліде обличчя Сьоми й усвідомлював, що за будь-яку ціну мусить спинити просування тієї огидної чорноти.

— Приведи сюди Мела Барра, — сивочолий ледь повернув голову до Рода. — Звісно, якщо він може ходити і якщо він при пам’яті… Розумієш, про що я?

Род Холмґрен кивнув.

— Що робити з Амаро?

Почувши ім’я карлика, Джейсон зморщив носа.

— Розв’яжи. Нехай допоможе тобі й Луїсу приводити до тями інших.

Довготелесий стрілець удруге кивнув і заквапився до виходу. В дверях він розминувся з Віктором Шако. Запримітивши сивочолого на ліжку біля Семена, пілот гелікоптера нерішуче застиг у передпокої. Підступив до входу в кімнату й постукав по дверній рамі.

— Босе…

— Чого тобі, Вікторе? — не підіймаючи голови, озвався Джейсон.

— Hip заглушив. Хочеш, щоб я з Гордоном і Джимом узявся його розвантажувати?

Х’юз-Коулман на хвильку замислився, а тоді мотнув головою, заперечуючи:

— Ні. Припаси зачекають. Краще допоможи моїм хлопцям розгребти… все це лайно.

— Як скажеш, босе, — Віктор розвернувся, ніби налаштовуючись вийти, проте погляд не відлипав від сивочолого. — Джейсоне, ти знаєш, що тут сталося?

Джейсон нарешті звів очі на пілота. Він довго мовчав, із чого Віктор зробив висновок, що запитання було несвоєчасним, і вже намірився піти, буркнувши щось на вибачення, та йому завадив новий гість.

Вхідні двері розчахнулись, і в проході вималювався силует Марко Молінарі. Італієць тримався лівою рукою за одвірок і, не ворушачи губами, самим лише ротом видавав дивні звуки:

— Ейсн… Ейсн…

CLVII

Склянка води освіжила Марко. Він осушив її одним махом, булькаючи й покашлюючи, й нарешті відновив здатність говорити. Джейсон і Віктор нависали над ним, і першим, що він видав, відставивши порожню склянку вбік, стало нервове запитання:

— Він тут? — кухар шоковано тицьнув у Сьому. — Як це… чому? — м’язи обличчя ще не відпустило від заніміння, через що говорити було важко.

Джейсон смикнув бровами та нахилив голову. Віктор Шако переводив погляд із боса на Молінарі, який неспокійно совався на стільчику в центрі спальні.

— Не зрозумів, — буркнув Джейсон.

— Чому росіянин тут? — натужно виштовхуючи з горлянки кожен склад, запитав Марко.

— Хлопець тяжко поранений, — грубо відповів він. — Не бачиш, яка в нього нога?

Італійцеві очі розширилися, він часто закліпав і вперіщив погляд у Джейсона.

— А його товариші? — здивування й розгубленість наповнили голос млявістю.

— Сидять на терасі біля виходу із підземелля, — замість Джейсона озвався Віктор. — Чого питаєш?

Марко припинив кліпати, від чого став виглядати ще більш сконфуженим.

— Це вони! — скрикнув він, показуючи пальцем на Семена. — Це все вони влаштували!

— Що? — Джейсон наблизив обличчя до італійця.

— Не знаю, мабуть, хотіли дати дьору, а може… може, щось іще, — взявся сумбурно пояснювати Марко. — Вночі була буря, і вони кудись виходили, всі вчотирьох, бо в оцього, — він утретє вказав на Сьому, — на ранок був мокрий гіпс, в українця — червоні, наче в диявола, очі, а в дівчини з вуха йшла кров. А потім я на власні очі бачив, як японка підкидала в каструлі з обідом якесь зілля.

На крихітну мить у Джейсонових очах промайнув сумнів. Раз чи два, оглядаючи терасу, він запитував себе: чи не Семенових рук це справа? Адже Сьома з його прискіпливістю до дрібниць і нестандартністю мислення міг легко організувати цей бедлам. Лише Семен міг прорахувати все так, щоб «відрубити» всіх без винятку мешканців Твердині. Втім, думки заганяли у глухий кут. Джейсон не простежував мотивів, а тому припущення лишалися припущеннями. І найважливіше — ось він, Семен, лежить перед ним непритомний, із розламаною в двох місцях гомілковою кісткою, із пошматованими на ганчір’я змертвілими м’язами литки — в буквальному сенсі однією ногою на тому світі. Х’юз-Коулман не осягав, навіщо хлопцю могло знадобитися калічити й труїти себе самого.

Зауваживши недовіру, що заступила сумнів у Джейсонових очах, Марко залепетав:

— Джейсоне, я присягаюсь, — язик заплітався, — можеш катувати мене, але я скажу те саме: це вони. ВОНИ! Повір мені! Вузькоока сучка допомагала з обідом і, скориставшись із моєї відсутності, підсипала щось у каструлі з рисом і в підливку.

Ефект був цілком протилежний бажаному: що більше й швидше Марко говорив, то менше вірив йому Джейсон.

— Півхвилини тому ти казав, що бачив на власні очі, як вона підмішувала отруту.

Італієць затнувся, метнувши панічний погляд на Віктора Шако, наче шукаючи у пілота підмоги. Вперше від моменту пробудження він замислився над тим, що, можливо, не слід було квапитись. Потрібно було зважити все, обдумати, що говорити Х’юз-Коулману, бо історія не така проста, як здається. Ця мікроскопічна пауза виявилася фатальною: відчувши вагання, Джейсон роздув ніздрі та відсторонився від кухаря. Тонка ниточка довіри — останнє, що давало змогу Марко переконати Джейсона, — розірвалась.

— Я стояв за наметом і стежив за японкою через вікно, — Молінарі варнякав замість того, щоб викладати все впевнено. — Я… я бачив це, присягаюся мамою, Джейсоне. Присягаюсь!

Х’юз-Коулман повернув голову до Віктора та запитально звів брови. Пілот повільно провів підборіддям зліва направо й назад. Він теж не вірив.

— Японку вивели з підземелля перед тим, як я завершив огляд вертольота й пішов сюди, — промовив Віктор. — Вона осліпла.

Джейсонів погляд, як цвяхами, прибив італійця до крісла.

— Що? Як? — Марко Молінарі опустив голову й затулив обличчя руками, ховаючись від погляду сивочолого. Зненацька він уторопав: студенти вдруге перехитрували його. Цього разу цілком і повністю: шах і мат. — Сволота, — прошипів він, усаджуючи сповнений ненависті погляд у Сьому.

— А повідай-но мені, друже Марко, — почав Джейсон, поклавши руку на кухареве плече; голос звучав спокійно й невимушено, заледве не привітно, — чому, підгледівши, як Сатомі підсипала зілля в каструлі з їжею, ти роздав страви моїм людям, хлопцям Амаро й індіанцям?

Італієць здригнувся, нарешті усвідомивши, яка прірва розверзлася під його ногами. Через поспіх він загнав себе в пастку. Воістину правду кажуть: хорошими намірами встелено дорогу до пекла. Він зміркував, що мусить розповісти про брата, про Амаро Кіспе та героїн, про бажання отруїти Зорна й Марґоліса, і про багато інших речей, от тільки Джейсон навряд чи стане його слухати.

— Я поставив запитання, друже Марко, — той самий спокій і відвертість, але голос уже не звучав рівно — зв’я́зки Джейсона тремтіли від напруження. — Раджу поквапитись і відповісти, якщо ти тільки не прагнеш дізнатись, які на смак твої яйця.

Марко скинув голову й побачив холодні відблиски в очах сивочолого. Сріблясті диски райдужок якось незвично робили очі мертвими: Х’юз-Коулман не змахував на мертвяка, водночас налитий сріблом погляд породжував ілюзію, що в нього вгніздилося щось неживе, бездушне, бездиханне, безформний демон, який керує тілом людини з далекого похмурого місця, куди не долітають нічиї молитви.

— Джейсоне… — видихнув Марко. Кадик конвульсивно смикнувся, але більше кухар нічого не сказав. Саме з тієї миті проблеми й неприємності ринули на них щільним неперервним потоком, так наче десь на небесах прорвало залізобетонну греблю, що відгороджувала їхнє сховище.

Спочатку заворушився Сьома. Скрегочучи зубами, хлопець вигинався, інстинктивно підшукуючи позу, в якій біль не так дошкуляв би. Марно: через секунду він розплющив очі й застогнав.

Віктор, Джейсон і Марко перевели погляди на росіянина.

А тоді вхідні двері розчахнулися від потужного удару ззовні. Жалібно скрипнули завіси, двері описали півколо та грюкнули об стіну передпокою. Чоловіки, немов за командою, повернули голови. У прохід ввалився довготелесий Холмґрен, збуджений («Він переляканий, — шугнуло у Вікторовій голові. — Невже він переляканий?») і розпашілий від бігу.

— БО-О-ОС! — ревнув стрілець.

Х’юз-Коулман зморщився: він сам полюбляв підвищувати голос, отримував насолоду від зміни тембру, від миттєвого переростання витриманого штилю у вербальний ураган, проте ненавидів, коли хтось горлав поруч із ним. Чоловік розтулив рота, збираючись гримнути на Рода, та стрілець випередив його.

— РАДА-А-АР!!! — вивергнув він, заледве не оглушивши чоловіків.

Сьома остаточно прочунявся.

Джейсон відштовхнув Марко Молінарі та підскочив до Рода.

— Що?!

Довготелесий заковтнув повітря.

— Літак… Із південного заходу наближається літак!

— Відстань? — Віктор Шако стояв за Джейсоном і свердлував Рода очима.

— Віку… близько… — стрілець важко дихав, відсапуючись, як олімпійський бігун після найпотужнішого в кар’єрі спурту. — Віку, він ду-у-уже близько.

— Скільки?! — нетерпляче гаркнув Віктор.

— Тридцять миль. Уже менше.

Ледь піднявши краї брів, Віктор квапливо підраховував. Якщо це турбопроп[159] (а інших у цій глушині не буває), що летить із крейсерською швидкістю 110–120 миль/год, отже, в них трохи більше як чверть години, щоб підготуватись. Якщо ж пілоту літака відомо, куди прямує, та витискає з мотора максимальну потужність, — у них немає й десяти хвилин.

— Вікторе, — Джейсон повернувся до пілота. Він виглядав розгубленим. У голові все перемішалося. Х’юз-Коулман не припускав, що поява незнайомого літака є простим збігом, відтак вважав усі свої попередні висновки хибними. Це справді вторгнення, і чоловік уже не знав, що тепер думати, кому йняти віру.

Віктор Шако торкнувся пальцем скроні, показуючи, що міркує. Йому знадобилося дві секунди, щоби проаналізувати обстановку. Коли він вимикав двигуни Мі-17, в основних паливних баках лишалося 200 літрів пального, в резервному — 450. Такої кількості у кращому разі вистачить на сімдесят кілометрів польоту. Поки Гордон Лі та Джим запустять гелікоптер, літак підлетить достатньо близько, щоб побачити Паїтіті. А це означає, що Віктору доведеться його наздоганяти. Ситуацію ускладнює те, що Hip стоїть біля пірамід із повним «черевом». У вантажному відсікові більше як три тонни вантажу, який не вдасться викинути за чверть години, — і це скорочує дальність польоту до жалюгідних п’ятдесяти кілометрів, а маневреність — до нуля. Навіть дуже старому турбопропові вистачить кількох хвилин, щоб відірватися від погоні.

«Чорт! Гіршого часу для відбиття атаки годі вигадати!»

— Вікторе, — ледь не благав Х’юз-Коулман.

Пілот глянув Джейсонові у вічі. Він міг пояснити, що в баках недостатньо палива. Міг повідомити, що не може заправити Мі-17, оскільки той посадили не на стоянці, а біля пірамід (підігнати вертоліт до заправних насосів не становить проблему, проте перед заправленням доведеться знову глушити двигуни та вижидати п’ять хвилин… в такому разі непроханий гість устигне зробити почесне коло навкруг Паїтіті й ушиється, а Джим і Гордон Лі все ще напомповуватимуть Мі-17 паливом). Віктор міг би поскаржитися, що заповнений барахлом вантажний відсік робить неможливим маневрування і прицільний вогонь несамонавідними ракетами, хай там скільки палива буде в баках. Проте чоловік нічого цього не сказав. Вистачило одного слова:

— Лайно.

І Джейсон відчув, як серце, що гулко вдарялось об ребра, вкривається кіркою льоду. Чи не вперше в житті він по-справжньому перелякався.

CLVIII

20 серпня 2012, 12:25 (UTC -5)

Паїтіті

— Ненавиджу! — кричала Сатомі. — Ненавиджу вас усіх!

Ґрем сидів віддалік, безвольно звісивши голову. Левко намагався обійняти дівчину, гамуючи потрясіння від усвідомлення її сліпоти. Послаблені отрутою руки не слухались, японка пручалась.

— Це через вас! — ридала Сатомі. — Якби ви не примусили… якби я не…

Переляк, що Сатомі із розпуки вибовкає про бруґмансію та спробу втечі, додав Левку сил. Він притиснув дівчину до себе та зривисто зашепотів їй у вухо:

— Сатомі, послухай, я співчуваю тобі… я уявляю, як ти зараз почуваєшся, — нічого він, звісно, не уявляв, просто розумів, що мусить заткнути їй рота, — проте довкола нас повно чоловіків із банди Амаро й один із людей Джейсона. Благаю, опануй себе і… не говори зайвого.

— Яке це має значення? Я сліпа, Лео! Зовсім нічого не бачу! Я… — вигуки заглушила низка безутішних схлипів.

Морщачись від волосся, що лоскотало носа й губи, Левко правив далі.

— Я витягну тебе звідси. Чуєш? Присягаюсь. І зір повернеться. Просто потерпи. Будь ласка, заспокойся та припини ридати.

— Я не можу, Лео… Це вже занадто.

Його увагу прикував шум, що долинав із західного боку тераси. Хлопець повернув голову і побачив Джейсона, Віктора Шако та довготелесого стрільця, що бігли — чесали, як очманілі — в напрямку до нього. Минаючи велику піраміду, Віктор щось гукнув, і до гурту приєдналися другий пілот і штурман Мі-17. Левко ніколи не бачив, щоб чоловіки так гналися: лиця перекошені, очі вирячені, земля летить із-під ніг — геть тобі енсьєрро з Памплони[160]. Спершу він злякався, що аферу з бруґмансією розкрили, й чоловіки мчать, щоб порішити його та японку. Хлопець затамував подих і міцніше обійняв Сатомі.

За десять метрів від Левка чоловіки завернули й забігли під навіс; обступили радар. «Радар!» — стрепенувся хлопець. Відсторонившись від дівчини, він окинув поглядом горизонт. Літака не було видно. Отже, він усе ще далеко.

— Holy shit! — випалив Джим Ломбарді, зиркнувши на екран радіолокатора.

Джейсон нахилився до монітора, спершись руками на стіл. Його обличчя набуло сірого відтінку, такого самого моторошного, як передсвітанковий туман. Віктор Шако виглядав не краще: пілот Мі-17 морщив лоба та кусав нижню губу.

— Двадцять п’ять миль! — нервував Ломбарді. — Джейсоне! Віку! На що ми чекаємо?

Гордон Лі Купер, другий пілот, як і Левко, виїдав очима небокрай.

— Мали б уже його бачити, — зронив він.

— Йде низько, — не своїм голосом відгукнувся Віктор. — Понад самими кронами.

— Можеш щось зробити? — Джейсон повернув голову до лівого плеча та подивився на Віктора. Через мертвотно-сірий колір обличчя Х’юз-Коулман змахував на актора, що наклав забагато тонального крему, причому не лише на шкіру, але й на губи.

— Треба розвантажити вертоліт! — змахнув руками Джим Ломбарді.

Штурмана проігнорували. І Віктор, і Гордон Лі, і Джейсон чудово усвідомлювали, що не встигнуть витягти з черева Мі-17 і десятої частини вантажу. До Джима Ломбарді поволі дійшло, які серйозні в них проблеми.

Віктор тер скроню, туплячись у круглий локатор і не бачачи його.

— Треба піднімати, як є, — запропонував Гордон Лі.

— Тоді ми його не зіб’ємо, — розпачливо заперечив Джим, показуючи рукою в той бік, звідки наближався непроханий гість. — Якщо «пташка» вціліє після першого залпу, дідька лисого ми за нею вженемося!

Хлопець мав рацію. Мі-17 непогано оснащено зброєю — два блоки по двадцять 80-міліметрових реактивних ракет. Цього більше ніж достатньо, щоб перетворити на металобрухт із десяток найсучасніших танків. Проблема була в тому, що ракети призначалися для знищення малорухомих точкових цілей на землі; вертольоти ніколи не оснащують самонавідними ракетами для повітряного бою. Некерованою ракетою можливо збити порівняно повільний літак, яким є, скажімо, «Cessna 172», проте зробити це напрочуд важко, бо доводиться «чіпляти» ціль, яка на порядок маневреніша за техніку на землі та яка, до того ж, рухається не площиною, а у тривимірному просторі. По суті, знищити літак можна, лише накривши його потужним залпом із близької відстані. Джим Ломбарді правильно міркував: із першого разу вони можуть не влучити (майже напевно не влучать), після чого літак припустить навтьоки, ухилятиметься, тож ганятися за ним із трьома тоннами харчів у вантажному відсікові — винятково безглуздий задум.

Джейсон Х’юз-Коулман не слухав другого пілота й штурмана, чекаючи, що скаже Віктор. Він не підганяв пілота, знаючи, що той зробить усе правильно. Якщо взагалі ще можливо щось зробити.

Спливло кілька секунд, і Левко помітив, що Віктор Шако ворухнувся. Пілот поклав руку на Джейсонове плече, криво всміхнувся й впівголосу промовив:

— Будеш моїм боржником, — розвернувся та рішуче закрокував до вертольота, на ходу віддаючи команди: — Джиме, розчохляй пускові блоки! Гордоне, розкручуй двигуни! Роде, бери щось гостре та дуй за мною!

— Що ти вирішив? — на бігу запитав Джим.

— Стули пельку та виконуй, що кажуть! — обрубав його Віктор.

— Він же порожній, — увернув Гордон Лі, маючи на увазі паливні баки Мі-17.

— Довірся мені…

Останніх слів Віктора Левко вже не почув. На його очах четверо чоловіків підбігли до затиснутого між пірамід велетенського вертольота й стали квапливо готувати його до зльоту. Джейсон лишився біля радара, загіпнотизовано спостерігаючи за світло-зеленою, розмитою з країв цяткою, що невблаганно підсувалася до центру екрана. Джим Ломбарді позривав чохли із пускових блоків і повиймав запобіжні чеки, підготувавши ракетні бокси до стрільби. Гордон Лі ввів у дію двигуни — головний ротор почав плавно набирати оберти. Віктор і Род розчахнули задні дверцята й щось робили з коробками у вантажному відсікові.

Українець, витягнувши шию, підглядав за шарварком довкола Мі-17. Із розмови він збагнув, що справи кепські, й хотів розгадати задум Віктора. Левко так захопився спостереженням, що не помічав, як Джейсон Х’юз-Коулман, стоячи впівоберту, уважно стежить за ним.

Сивочолий намагався переосмислити ситуацію. А що як Марко Молінарі говорить правду, й саме студенти влаштували цей бедлам? Раптом їм удалося зв’язатись із зовнішнім світом і викликати клятий літак? Дим… Стовп чорного диму, що здіймався над терасою, — це також не просто так…

Лео, мружачись, вглядався в те, що відбувалося біля вертольота; японка трималася позаду, вчепившись обома руками за футболку хлопця й утупивши погляд у траву. «Сліпа? — розмірковував Джейсон. — А може, лиш удає?.. Росіянин лежить зі зламаною ногою, та хто сказав, що він заодно з американцем, українцем і японкою?» Х’юз-Коулман придивлявся до Левка й те, що бачив на лиці хлопця, спричиняло неприємне заніміння в лівій частині грудей.

CLIX

12:31… Мотори заревли, ротор перетворився на прозорий диск.

Hip гойднувся. Раз, удруге, втретє — й нарешті відірвався від землі.

«Важко… Як же важко…», — позираючи на вертоліт, Джейсон відчував, як у животі все перевертається. Жодних шансів: двигуни надривались, а Мі-17 ледве набирав висоту.

Спостерігаючи те саме видовище, Левко стримував радість. Посмішка лізла на досі заніміле лице. Твердиню викриють, сюди прийдуть люди — нормальні люди — і їх врятують.

Зненацька сталося щось незрозуміле. Джейсонове обличчя видовжилось із переляку, а Левкове серце затокотіло ще швидше. Мі-17 високо задер носа: за секунду площина ротора піднялася на кут 35° до горизонталі та продовжувала відхилятися назад. Щось було негаразд чи то з гелікоптером, чи то з Віктором, який, схоже, цілковито втратив керування. Вертоліт щомиті ризикував зісковзнути з потоку й урізатися хвостом у землю. Висоти, на яку він злетів над терасою, очевидно не вистачало, щоб відновитись у разі втрати контролю.

Перуанці, двоє стрільців, Джейсон, Левко та Ґрем спостерігали за Мі-17, роззявивши роти.

Тяга гвинта, що заполонив ревом усю терасу, поволокла гелікоптер на захід. Він майже не набирав висоту, а, задерши носа під страхітливим кутом, посувався вздовж тераси. Вертоліт балансував на межі можливостей. Левко не знався на особливостях керування гвинтокрилими машинами, проте розумів: гелікоптери так не літають. Навіть не тому, що їх не проектували на такий політ, а через те, що за такого положення кабіни Віктор Шако бачить лише небо й уявлення не має, куди скеровує машину.

Наступної миті Мі-17 шарпнувся, дверцята багажного відсіку розчахнулись, і на землю полетіли мішки, ящики, коробки та паперові пакети з продуктами. Роти спостерігачів роззявилися ще ширше, проте страх і подив на обличчях поступилися місцем розумінню.

— Сучий ти сину, га! — прогарчав сивочолий, переможно вишкіряючись.

Левко збагнув, що робили Віктор і Род у вертольоті: чоловіки розрізали мотузки, що кріпили вантаж.

— Він розвантажує його! — долинув від пірамід рипучий голос Рода. — Розтуди його маму, вивергає все до дідька!

— Hell ye-e-e-s! — вигукнув у відповідь Джейсон.

Левку здалося: хтось гарячим дротом проштрикує йому живіт. Він не міг осягнути, як таке можливо: щойно він ледве стримував тріумф, а за одну секунду все змінилось — якась незрима сила витиснула всю ейфорію з його грудей і вприснула її в груди Джейсона, і тепер тріумфував уже сивочолий.

— Чому вони кричать? — Сатомі смикнула хлопця за футболку. — Що відбувається?

Левко мовчав.

Вертоліт пришвидшувався. З отвору в задній частині корпуса викочувалися бутлі з горошком, консервовані фрукти, пакунки із сиром, свіжі помідори, капуста, огірки, банки з джемом, картопля. Продукти сипалися, немов із рогу достатку, залишаючи на західній частині тераси широченний слід. Із лунким «дзинь» розбивалися пляшки з вином й інша скляна тара; мішки з борошном падали, мов бомби, розриваючись від удару та розпорошуючи білу пудру; кілька десятків консерв із рибою й тушкованим м’ясом зіграли барабанну арію на металевій поверхні ангара, коли Мі-17 промчав над краєм тераси. Консервні бляшанки, вдаряючись, рикошетили та робили на циліндричній поверхні вм’ятини, неначе снаряди на танковій броні.

Невдовзі гелікоптер вилетів за межі Паїтіті; продукти, витолочуючи гілля, висипалися просто в сельву. О 12:33 із вантажного відсіку висковзнув останній пакетик із приправами.

Віктор Шако перевів стійку керування циклічним кроком гвинта вперед. Мі-17 вирівнявся, опустив ніс і, заклавши крутий віраж, скажено ревучи моторами, рвонув на південь. Коли він пролітав над великою пірамідою, Род Холмґрен і Луїс Данкович привітали його радісними вигуками.

Джейсон, відчуваючи, як груди розпирає від адреналіну, підійшов до радара та начепив на голову навушники з мікрофоном.

CLX

20 серпня 2012, 12:34 (UTC -5)

Паїтіті

— Маю тебе на моніторі, Вікторе. Вести просто на нього? — на екрані радіолокатора з’явилася ще одна світло-зелена цятка.

— Ні. Хочу зайти… — (скрип електричних завад), — …і відрізати шлях до відступу, — єдині злітні смуги розташовувалися на півдні Мадре-де-Діос. — Веди на південь, але так, щоб я не віддалявся.

— На південь, о’кей… Тримай один-сім-нуль.

— Курс 1-7-0, підтверджую, — цятка посунула до нижньої частини радарного кола.

Минула трохи більше ніж хвилина, і Джейсон, поправивши мікрофон, озвався знову:

— Вікторе, прийом…

— Так, босе.

— Повертай 0-9-0… Ти вже мусиш його бачити, — на цих словах сивочолий ухопив бінокль, що завжди лежав поряд із радаром, і спрямував скельця на південний схід. Проте не розгледів ні Віктора, ні літака — мабуть, обоє йшли низько.

— 0-9-0, — підтвердив зміну курсу Віктор Шако. — Поки не бачу.

Джейсон нетерпляче вистукував пальцями по поверхні пластикового стола, на якому стримів монітор радара. Точка, що позначала невідомий літальний апарат, наближалася до Паїтіті. Не витримавши, він викликав Віктора.

— Вікторе… е… між вами одна миля.

Секунд двадцять у навушниках лунало зловісне шипіння. Чоловік відчував, як наростає роздратування, коли Мі-17 нарешті відповів:

— Ми притислися до «зеленки», — так між собою чоловіки називали тропічні зарості, — я не хочу, щоб вони побачили мене раніше, ніж я їх, але… — (Джейсон уявив, як вертоліт «угрузнув» у вм’ятині поміж верхівок дерев, причаївшись, як звір на полюванні), — …але ні я, ні Гордон нікого не бачимо.

— Бляха, вони зараз зайдуть вам за спини. Продеріть очі. Це ж літак, а не…

— Заткнися, Джейсоне, — обірвав тираду пілот, — у мене «голі» баки, й ми чекаємо на гостя, що цілком може виявитись озброєним, — наступні слова Віктор промовив тоном, яким раніше ніколи не звертався до сивочолого: — Повір, ми продерли очі, продерли так, як, чорт забирай, ніколи до цього в житті.

Джейсон прикусив язика.

Крізь навушники прорвалися збуджені вигуки, й одразу по тому Віктор сказав:

— Босе, — голос став, як раніше.

— Так?

— Є візуальний контакт, триста-чотириста метрів на північ від нас, — і зразу за цим: — Чо-о-орт…

— Що там?

— Це науковці.

— Які ще науковці? — не зрозумів Джейсон.

— Біологи з «Проґресо»… Я впізнав літак. Це «Cessna» з наукової станції у джунглях.

— За яким бісом вони сюди приперлись?

— Мабуть, летять дивитися на птахів чи ще якусь чортівню.

«Ідіоти». Віктор Шако підсвідомо очікував натрапити на військовий розвідник, можливо, турбопропелерний Tucano, що стоїть на озброєнні ВПС Перу, в гіршому разі — вертоліт. Але науковці… Пілот не горів бажанням збивати цивільний літак, який випадково опинився не в тому місці.

Джейсон Х’юз-Коулман завагався. Якби в нього запитали «чому?», він би не відповів. Іще один пазл, який нікуди втулити. Глянувши в бінокль, він уперше помітив білий силует на тлі зелених джунглів, що мчав просто на нього. Якщо він спостеріг літак на фоні строкатих нетрищ, отже, з літака вже давно видно Твердиню, що здіймається на тлі неба.

— Вогонь на ураження.

Віктор тягнув час, шукаючи інші способи вирішення проблеми, та, певна річ, нічого не знаходив.

— Там невинні люди, Джейсоне. Я думаю, вони не замислили нічого лихого.

— Навіть якби той літак був під зав’язку напханий черницями, Вікторе, черницями, які летять на зустріч із самим Папою Римським, мені було б начхати… Вибий із них усе лайно.

— Як скажеш, босе.

Мі-17 випурхнув зі схованки поміж дерев і, нахиливши носа, кинувся навздогін за жертвою.

CLXI

20 серпня 2012, 12:40 (UTC -5)

У повітрі над Мадре-де-Діос

— Тобі не здається, що ця гора попереду… вона… — Еріка силкувалася підшукати влучне слово. «Рукотворна?.. М-м-м… Ні». — …вона неприродного походження?

Ернесто Флоріо ніяк не зреагував. Він давно придивлявся до кам’яної формації, що вигулькнула посеред рівнинної сельви та спочатку видалася йому виходом породи на поверхню. Вона поки була далеко, проте перуанець уже зрозумів, що перед ним не скеля чудернацької форми, а руїни. Руїни споруди, котра монументальністю переважає все, до цього часу знайдене чи відкопане в Перу. Втім, пілот не відповів на зауваження Еріки. По-перше, надто нереальною була споруда, що стриміла посеред зеленої сельви, немов бородавка на гладенькому тілі ящірки. А по-друге, Ернесто Флоріо не давав спокою дим. Не так дим, як його раптове зникнення, що може вказувати лише на одне — руїни не порожні, там є люди. Ернесто більшу частину життя провів у Мадре-де-Діос і, безперечно, знав про експедиції, що не верталися з нетрищ. Він також знав, що вони там шукали, тож був майже певен, що, сам того не бажаючи, натрапив на Паїтіті. Тепер Ернесто небезпідставно припустив, що когорта трупаків, яких два десятиліття поспіль сплавляють по Такуатіману з джунглів, якось пов’язана з тими, хто загасив вогнище.

Сонце вийшло з-за хмар, і споруда проступила чіткіше.

— Ерні, глянь, — вражено промовила жінка, вказуючи пальцем уперед. — Це щось неймовірне! Ти колись бачив щось подібне? Це…

— Ану тихо! — скомандував Ернесто.

Літаки модельного ряду «Cessna 172» негерметичні, вони не піднімаються вище ніж 4000 метрів, а на такій висоті людина не потребує спеціальних пристроїв для дихання. Зазвичай єдиний звук, який супроводжує політ, — це гуркіт пропелера. Цього разу Ернесто Флоріо розчув незнайомий шум, що вплівся у звичний рев мотора. Він не розпізнав його, проте сам факт, що він почув щось стороннє, насторожував.

Пілот окинув поглядом небо перед кабіною, покрутив головою навсібіч. Нічого. «Cessna» наближалася до Твердині з південного сходу, а Мі-17 мчав їй навперейми з напрямку південь-південь-схід, тримаючись вище, тож широке прямокутне крило затуляло Ернесто той сектор, у якому був вертоліт.

Проте шум не зникав. І він надходив із-за меж кабіни.

Несподівано пілот угледів сіру пляму, що насувалася на літак із лівого боку. Крутнув головою, сфокусував погляд і… здригнувся. Неспокій умить ущільнився, скипівши тривогою. Сонце било з півночі, а тому на суцільному килимі з верхівок дерев Ернесто чітко розрізнив тінь, що рухалася напереріз його літаку. Тінь то підскакувала, втрапляючи на особливо високе дерево, то зникала, провалюючись у виїмку між крон, але неухильно наближалась.

— Прокляття! — крило заважало огляду.

— Що таке? Щось із літаком?

— Еріко, будь ласка, ти не могла б перелізти в салон на заднє сидіння та подивитися на небо ліворуч від літака?

— Що?.. Не розумію. Я не…

— Перелізь на лівий борт і подивися, що над крилом. Я через нього нічого не бачу.

— Подивитися на крило?

— НАД КРИЛОМ! — прокричав Ернесто.

Жінка не до кінця осягнула, чого від неї вимагають, але, зважаючи на тон пілота, слухняно полізла в задню частину салону. Притиснувшись до шибки, вона зрозуміла, що мав на увазі Ернесто. Щонайбільше за сотню метрів від «Cessna», нахиливши лупату кабіну, мчав вертоліт. Віктор Шако та Гордон Лі Купер навмисно вели Мі-17 на тридцять метрів вище за літак, який наздоганяли, щоб мати можливість одночасно вести вогонь і наздоганяти «Cessna».

Гелікоптер летів навперейми та знижувався.

«О Господи! Ми зіштовхнемось у повітрі», — подумала жінка, домалювавши в уяві траєкторію руху вертольота. Наступної миті вона запримітила дещо з боків вертольота, й це дещо скерувало думки в абсолютно іншому руслі. За іронією долі Еріка Міджетт, угледівши в сонячному світлі гелікоптер без розпізнавальних знаків, що виринув із нізвідки, вигукнула те саме, що й Ґрем Келлі, вперше стикнувшись із Мі-17:

— It’s a gunship!

— Wha-a-at?! — повернув голову Ернесто Флоріо.

— За нами вертоліт… із ракетами!

— Не може бу…

Ернесто недоговорив, бо несподівано біля його літака пролягло кілька димових смуг. За мить попереду й праворуч від «Cessna» сельву розірвали чорно-червоні вибухи.

Еріка закричала; Ернесто залементував:

— Ой-йо-йо-йо-йо-о-ой! — не контролюючи звуків, які вилітали з рота.

Ракет було чотири, й лише дивом жодна з них не влучила в літак.

Тепле повітря торсонуло й підкинуло «Cessna». Вилетівши з диму, Ернесто крунув праворуч, підсвідомо відчуваючи, що мусить зійти з лінії стрільби. Розвернувшись на 180°, він побачив свого переслідувача — Мі-17 російського виробництва без жодних написів на бортах. Відчинені двері багажного відсіку теліпалися з боку в бік. Ернесто примусив себе глянути двічі, щоб упевнитись, що йому не приверзлося: по ньому щойно смальнув ракетами старезний gunship із розчахнутими навстіж стулками задніх дверцят.

«Це якесь божевілля!»

Ернесто розганяв літак у напрямку, звідки прилетів. Вертоліт насідав на п’яти.

— Що це було? Чому вони по нас стріляють? — кричала Еріка Міджетт.

Максимальні швидкості «Cessna» та Мі-17 практично однакові, тож перуанець розумів, що втекти по прямій від нападника не вдасться. Вгледівши з правого боку звивисту, проте неглибоку улоговину, що лишилася від часів льодовика, він скерував літак до неї, різко поклавши його на праве крило.

Жінку відкинуло до лівого борту.

— Що ти робиш?

Крізь міцно стиснуті губи Ернесто не випорснуло жодного слова.

Вертоліт не відставав, але, як і раніше, тримався на сотню футів вище від літака.

Ернесто Флоріо опустив «Cessna» в роздолину та гнав на висоті п’ятнадцяти метрів над землею, скажено маневруючи.

Він програвав Мі-17 у швидкості, проте таким чином уберігав себе від ракет. Подеколи Віктор і Гордон Лі втрачали його з поля зору.

Улоговина, звиваючись, тягнулася на схід.

— Якщо він добереться до Ріо-де-лас-П’єдрас, ми його загубимо, — сказав у кабіні Мі-17 Гордон Лі Купер.

— Знаю, — хижо задерши верхню губу, відрізав Віктор Шако.

Вони спостерігали за літаком, чий силует мигтів крізь зарості. Наразі вони не могли його підстрелити, але раніше чи пізніше «Cessna» доведеться піднятися над сельвою, й тоді вони наздоженуть утікача.

Звісно, якщо до того часу в баках лишиться пальне.

Віктор підняв Мі-17 вище та повів його на південь, щоб перетяти шлях літаку, якщо його пілот раптом надумає рвонути до «Проґресо» чи Пуерто-Мальдонадо.

На превеликий жаль, Ернесто Флоріо вважав, що перевага цілком і повністю на боці переслідувачів. Літак прямував на схід, що не влаштовувало перуанця. У тому боці не було нічого, крім диких і безлюдних лісів. Помітивши, що гелікоптер віддалився на південь, пілот вирішив ризикнути: смикнув штурвал на себе, вивів Cessn’у з улоговини та різко повернув на північ. Зробивши повний розворот, він дременув у бік гір — на захід.

Маневр став несподіванкою для Віктора та Гордона Лі. Поки чоловіки розібралися що й до чого, крихітний літак примудрився відірватись аж на кілометр. Вони надалі відсікали втікача від рятівного півдня, де були посадкові смуги, радіозв’язок і нормальні люди, проте відчутно відставали. Мі-17 кинувся навздогін.

Ось тут Ернесто Флоріо припустився найбільшої в житті помилки: сподіваючись досягти місць, де хтось зловить його заклики про допомогу, він завернув на південь. Флоріо достатньо було гнати літак уперед, зберігаючи так уміло завойовану фору, й через п’ять — щонайбільше, через десять! — хвилин його переслідувач звалився б у сельву із сухими, мов пісок у Сахарі, баками. Та перуанець нічого не знав про проблеми з пальним у Мі-17.

За сорок секунд, зрізавши кут, гелікоптер наздогнав літак. Віктор наблизився впритул, і Гордон Лі випустив по втікачеві дві пари ракет. Перша пройшла повз, спалахнувши двома чорно-червоними вогненними кулями в товщі тропічного лісу. Зате одна з ракет другої пари влучила в хвостову частину літака, посередині між кабіною та вертикальним стабілізатором. Вибух розколов «Cessna» на дві частини й кинув передню просто під другу ракету, що вирвалася з лівого пускового блоку. Реактивний снаряд увігнався в кабіну та розірвав її на друзки. Літак буквально розчинився у вибуху: відносно цілими на землю падали лише два уламки крил і хвостове оперення.

— Хей-хо, Вікторе! — пролунав у навушниках радісний голос Джейсона. — Мені не привиділось? Ти справді підрум’янив їм зад?

— Ціль ліквідовано, — стомлено повідомив Віктор Шако.

CLXII

20 серпня 2012, 12:49 (UTC -5)

У повітрі над Мадре-де-Діос

Віктор піднімав гелікоптер, навіть не зиркнувши на покажчики рівнів палива в баках. Він знав, що нічого не змінить, і не хотів на них дивитися. Гордон Лі та Джим зосереджено мовчали, без пояснень розуміючи, чому перший пілот так поквапно набирає висоту: Віктор Шако готував Мі-17 до авторотації[161].

Режим авторотації є аварійним, проте саме завдяки йому вертоліт може м’яко сісти з непрацюючими двигунами. Щоб зрозуміти, що таке авторотація, достатньо згадати паперові пропелери на паличках, із якими ми гасали у дитинстві, примушуючи їх обертатися на вітрі під час бігу. У штатному режимі гвинт, розкручений двигунами, ніби «вгризається» в повітря — працює пропелером. У разі відмови двигунів вертоліт знижується: тепер повітря потрапляє на лопаті гвинта знизу й тисне на них, примушуючи «ковзати» й крутячи в тому самому напрямі, що й за робочого двигуна, — гвинт працює, як вітряк. Обертання гвинта під час авторотації перешкоджає гелікоптеру впасти, забезпечуючи можливість плавного зниження, а також через спеціальний редуктор підтримує роботу циркуляційних насосів гідравлічної системи та генератора змінного струму. Вертоліт зберігає керованість, пілоти мають живлення в кабіні. Втім, для успішного проведення м’якої посадки необхідне виконання кількох умов, найважливішою з яких є висота: на момент переходу на аварійний режим вертоліт повинен мати достатній запас висоти, щоби гвинт устиг розкрутитися й аеродинамічні сили, що діють на лопаті, досягнули величин, достатніх для переходу від убивчого падіння до аварійного спуску. Віктор Шако подумував над тим, щоб приземлити Мі-17 уже зараз, поки двигуни працюють, проте не бачив жодного придатного місця — сельва під ним розкинулась надзвичайно густа, — власне, через це у Віктора не було вибору, він мусив летіти в напрямку Паїтіті й набирати висоту, сподіваючись, що, коли мотори стихнуть і він почне авторотаційний спуск, таке місце знайдеться.

— Вікт’ре, чуєш ‘ене? — проскрипів у навушниках Джейсонів голос. — Як ви?

— Прямуємо додому, — сухо зреагував пілот.

— Усе гаразд?

Віктор нарешті кинув погляд на циферблат паливоміра. Нуль в основному бакові, нуль у додатковому. На секунду його огорнуло безмежне відчуття нереальності всього того, що відбувається. Чоловік розумів, що датчики рівня палива знаходяться понад днищем баків, тобто в паливних ємностях завжди лишається трохи пального (навіть коли стрілка паливоміра спадає на нуль), крім того, якийсь об’єм палива наявний у з’єднувальних трубопроводах і в самих двигунах. Утім, попри це, Віктор почувався, неначе вві сні. Уперше за двадцять років польотів на вертольотах він опинився у машині з порожніми баками. Не вірилось, що двигуни незабаром заглухнуть, груди затоплювала ідіотська впевненість, що він зможе долетіти до Паїтіті навіть зі стрілкою паливоміра, що мертво впирається в нуль. Відчуття протрималося секунду, а тоді зникло. Це реальне життя, а не голлівудський фільм. Дива не станеться.

— Скільки до Твердині? — відповів запитанням на запитання пілот. Він бачив громаддя Паїтіті, проте не хотів покладатися на чуття й визначати відстань на око.

— Дев’ять… десять миль, — повідомив Х’юз-Коулман.

«Сімнадцять кілометрів, — перерахував Віктор — без варіантів».

— То що, Віку? Все о’кей? — із надією обізвався Джейсон. — Дотягнете?

— Unable[162], — нестерпно спокійним тоном актора, що озвучує комп’ютерні програми, промовив пілот. — We can’t do it, Jason[163].

— Чорт. Я… я можу чимось допомогти?

Віктор більше не озивався, то були його останні слова; він зняв навушники з голови. Ані Джейсон, ані будь-хто інший більше не зможе йому допомоги, ніхто, крім нього самого, не здатен урятувати гелікоптер.

— Ми загинемо? — на відміну від пілота в голосі штурмана вчувалися нотки емоцій — не так страху, як невдоволення.

— Заткнися, Джиме, — тим самим незабарвленим тоном відповів Віктор. — Гордоне, шукай чистину, де можна приземлити Hip… у разі чого.

У Мі-17 — два двигуни ТВЗ-117, вироблені українським підприємством «Мотор-Січ», і першим зупинився правий.

— Падіння потужності у двигуні № 2, — зафіксував Гордон Лі.

Джим Ломбарді нервово смикнувся у штурманському кріслі.

Підйом різко сповільнився — підкоряючись силам інерції, нутрощі пілотів полізли у верхню частину грудей. Навантаження лягло на лівий двигун, і той не справлявся. Все, на що вистачало 2000 кінських сил із одного ТВЗ-117, — це підтримання горизонтального польоту.

Через три чверті хвилини заглухнув двигун № 1. Перед зупинкою він почав вібрувати й пирхати, немов живий, а тоді раптово став, як його відірвало від гондоли потоком повітря. Кабіну залляли звуки аварійної сигналізації.

— Engine #1 has failed, — другий пілот, згідно з інструкцією, поінформував про відмову лівого двигуна.

— Вимикай його, Джиме.

Віктор Шако зреагував блискавично: «крок-газ» — на нижній упор, ручку керування циклічним кроком — ліворуч на «малий газ». Вертоліт спочатку вирівнявся, потому задер носа та шугонув униз.

— Приготуватися до аварійної посадки, — перекрикуючи аварійне бемкання, наказав Віктор. — Джиме, вимкни цю бісову сигналізацію.

Сигнали обірвались.

На момент зупинки двигунів Мі-17 перебував на висоті 1400 метрів, що більше ніж достатньо для безпечного зниження в режимі авторотації. Поставивши «крок-газ» на нижній упор, Віктор зменшив до мінімуму крок гвинта, розмістивши площину лопатей практично паралельно до потоку повітря, підйомна сила зменшилась, і гелікоптер помчав до землі. Фактично, на цю мить він падав, але тільки так пілот міг розкрутити двадцятидвохметровий п’ятилопатевий гвинт.

— Віку, швидкість… швидкість… — безперестану повторював Гордон Лі, нагадуючи Вікторові про вертикальну швидкість. Швидкість зниження не повинна перевищувати 25–30 м/с, щоб перед приземленням її можна було погасити, збільшивши крок гвинта.

— Я стежу, не дрейф. Шукай чистину, — пілот зиркнув праворуч і, побачивши, що Гордон Лі Купер із лицем, укритим краплинами поту, вчепився побілілими пальцями в сидіння під своєю гепою, сказав іще раз: — Знайди мені прогалину, Гордоне!

Другий пілот відпустив крісло та, витягнувши шию, став шукати місце, куди можна було б утиснути гелікоптер. Як на гріх, всюди, куди не глянь, простягалася глуха пелена джунглів.

— Чорт, — лайнувся Гордон Лі.

Друга строго необхідна для м’якої посадки вертольота з неробочими двигунами умова — це наявність вільної від дерев ділянки для приземлення. Під час авторотації гелікоптер приземляється «по-літаковому», знижуючись і водночас рухаючись уперед, а не опускаючись вертикально (у разі вертикального спуску швидкість в останні моменти буде завеликою, тож енергії гвинта не вистачить, щоб погасити її перед землею). Перед посадкою пілот різко збільшує крок гвинта, гвинт сповільнюється, підйомна сила зростає, а вертикальна швидкість скочується до нуля. Вертоліт м’яко сідає з короткою горизонтальною пробіжкою — як літак — «по-літаковому». Якщо ж чистої й відносно рівної смуги немає, безпечне приземлення є малоймовірним.

Коли швидкість спуску сягнула 26,5 м/с, Віктор помалу збільшив крок гвинта. Мі-17 сповільнив падіння. Цього разу нутрощі чоловіків сплющились у нижній частині тулуба. Через секунду гелікоптер більше не падав, він плавно знижувався, рухаючись уперед. Віктор злегенька відхилив стійку керування циклічним кроком гвинта праворуч, перевіряючи, чи вертоліт слухається його. Мі-17, ледь подриґуючи, наче сонний собака, що відганяє мух, відхилився в правий бік.

«Усе добре», — машина під контролем.

І тільки потому пілот підняв голову, визирнувши крізь лобове скло.

«Лайно».

— У нас проблеми, — озвався Гордон Лі.

— Бачу.

Розкошлана сизо-зелена поверхня сельви наближалась. Віктор крутив головою, марно вишукуючи прогалину в кронах дерев. На десятки кілометрів навкруг землю встилала ковдра з тропічного лісу. Пілот зважував можливість відшукати пагорб, якесь місце, де верхівки дерев розташовуватимуться близько до землі, щоб спробувати протиснути рослинність під час посадки, проте нетрища виглядали такими щільними, що годі було роздивитися, де та земля. З тривогою він думав, що доведеться саджати Мі-17 будь-де.

Гордон Лі Купер озирав джунглі праворуч за курсом і, сам того не усвідомлюючи, щирив зуби. Повсюди триклятий ліс. Джим Ломбарді тупився вибалушеними очима в стелю кабіни та, захлинаючись, белькотів:

— О Господи… Господи… Господи…

Від найвищих дерев вертоліт відділяло не більше як двісті метрів.

Віктор відчув, як долоні стають липкими.

Сто п’ятдесят…

Із безпристрасним подивом Віктор Шако відзначив, що в таку критичну мить міркує про цілковито сторонні, подекуди несусвітні речі. Він раптом почав підраховувати, у скільки стала Джейсону витівка зі скиданням харчів крізь задні дверцята. Самих лише продуктів у вантажному відсікові було на 7–8 тисяч доларів. Крім того, враховуючи, що година польоту Мі-17 вартує 3–3,5 тисячі баксів (пальне, сервіс, те-се), своїм екстреним розвантаженням Віктор видув у трубу більше як 30 тисяч доларів. Далі зринула ще більш дивна думка: «Що вони тепер їстимуть? Адже… вертольота більше не буде. Hip сьогодні не повернеться. Більше не буде на чому літати по харчі чи пальне для генератора». Звісно, у Джейсона лишається маленький «Colibri», який напочатках замінить Мі-17. Принаймні харчі той карапуз зможе тягати. Але щось підказувало, що він помиляється: «Colibri» не допоможе. Пілот якийсь час не розумів чому, і знадобилось кілька секунд, щоби мозок віднайшов причину: «Colibri» не підстрахує, не виручить, тому що він, Віктор Шако, також не повернеться на Паїтіті. Сьогодні він загине.

Сто метрів…

«Паскудство…»

— П’ятдесят метрів, — відзначив Гордон Лі. Слова звучали так, наче рот другого пілота було напхано землею.

Нерівна зелена поверхня промайнула менше ніж за п’ятнадцять метрів під днищем Мі-17.

Сорок метрів… Окремі гілки черкали днище.

Віктор опустив руку, намацавши пальцями важіль «крок-газ» із лівого боку від крісла. Збільшення кроку гвинта, що є завершальним етапом авторотаційного спуску, на жаргоні вертольотчиків має назву «підрив гвинта»: лопаті повертаються навколо поздовжньої осі, забезпечуючи найбільш можливий кут для потоку повітря, що набігає («спираються» на повітря), підйомна сила стрімко зростає і…

— Brace for impact![164] — закричав Віктор і смикнув ручку «крок-газ» на себе.

Він зробив усе правильно. Набрав висоту, «спустив» гелікоптер униз, коли заглухнули двигуни, тим самим розкрутивши ротор, вчасно виконав «підрив гвинта». Не його вина, що приземлятися довелось у непролазній сельві.

Шум лопатей поінакшав, поважчав, і вертоліт завис, породивши відчуття ущипливої порожнечі в животах Віктора, Джима й Гордона Лі. Швидкість зниження впала до 1 м/с, що було ідеальним для посадки… певна річ, якби знайшлося куди сідати.

Дві секунди Мі-17 мчав просто вперед, зминаючи носом нещільні крони найвищих дерев. Лопаті чіплялися за гілки, гнулись і з дивним звуком (так наче рветься туго натягнутий дріт) ламалися. Щось дзвінко заскреготало в автоматі перекосу[165], стійку керування циклічним кроком гвинта вирвало з рук Віктора. Ще через секунду, лишивши за собою широкий тунель, вертоліт повністю зник у заростях, пішов, як субмарина під воду. На коротку мить Мі-17 зупинився, не посуваючись ані вперед, ані униз — Віктор устиг зміркувати, що, можливо, туге переплетіння гілок утримає вертоліт, а їм удасться вибратися, злізти на землю по ліанах, — але порожній Мі-17 важить 7 тонн, і це занадто навіть для найгрубших на планеті дерев. Пролунав оглушливий тріск — затріщало зразу звідусіль, — і гелікоптер зірвався.

У момент удару об землю Віктор побачив, як неприродно вигнулася шия Гордона Лі. Ліва ключиця зламалася, прорвала шкіру та, вистромившись практично на всю довжину, в’їхала у підборіддя. Другий пілот змахував на ляльку, якій невидимий малюк намагається відкрутити голову. Ця думка стала останнім, що промайнуло у Вікторовій голові перед тим, як свідомість облягло чорнотою.

CLXIII

20 серпня 2012, 13:00 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман стояв біля ліжка та з сумом дивився на Семена. Біля розпухлої ноги росіянина порався Мел Барр. Сьома, знову вирубившись, лежав без свідомості.

— Що скажеш, костоправе? — запитав сивочолий.

— Кепські справи, — після отруєння Ірландець розтягував слова, вони виповзали з його рота однорідною клейкою масою. Руки, що бинтували ногу, час від часу смикались, і бинт вислизав з-поміж пальців.

— Як саме кепські?

— Я дав йому антибіотики, та, боюся, це не допоможе. Хлопцю потрібна операція.

Джейсон підібгав губи. Стільки лайна звалилося на голову — диверсія, спалений барак, втрата Мі-17 з усіма пілотами, тепер іще Семен — і все, чорт забирай, в один день!

— Ти зможеш ампутувати йому ногу?

Мел Барр випростав спину та повернув голову до боса.

— Ти питаєш, чи зможу я ампутувати йому ногу так, щоб він після цього вижив? — відповіді він не чекав. Питання було риторичним. — Скажу так: «Jacksonville Jaguars»[166] мають більші шанси виграти наступний «Super Bowl», аніж цей хлопчина — опритомніти після того, як я відітну кінцівку за тих умов, що зараз на Паїтіті.

Сивочолий роздратовано пирхнув і зиркнув у вікно. Більше за ситуації, які йому не вдавалося контролювати, чоловік ненавидів лише ті ситуації, в яких йому не вдавалося нічого змінити.

Через хвилину Джейсон поцікавився, показуючи пальцем на непритомного Сьому.

— Як думаєш, він міг організувати це паскудство?

Ірландець здивовано звів брови.

— Хто — студент? Для чого?

— Можливо, їм вдалося зв’язатися із зовнішнім світом і… вони знали про літак.

— Але як?

Джейсон знизав плечима.

— Не знаю… Може, знали, що їх шукатимуть, якщо вони не повернуться вчасно.

— Подивися на пацана, Джейсоне. Якщо не брати до уваги тих, хто врізав дуба, він постраждав найбільше.

Сивочолий прискіпливо вивчав застигле лице Семена із сіро-синіми колами під очима.

— Хіба не міг він сам хильнути отрути, наприклад, усвідомивши, що щось пішло не за планом, і таким чином зняти з себе підозри? — Джейсон морщив лоба. — Треба гарненько допитати Марко й Ама…

Цієї миті, потривожений маніпуляціями лікаря, Сьома очуняв. Обличчя перекривила гримаса болю. Побачивши сивочолого, хлопець вирячив очі.

— Джейсоне… Джейсоне…

— Говори, — озвався чоловік.

— Я знайшов, — прохрипів росіянин. Перед очима стояли слова, викладені корою на землі.

Це ж так просто! Як він не додумався раніше? Потрібно було накачатись до повного потьмарення галюциногенами, щоб усвідомити очевидне.

— Що знайшов?

— Константу… — слова давалися Семенові важко. — Велику…

— Що? — сивочолий попервах не збагнув, про що говорить хлопець.

— Відношення маси протона до маси електрона.

Джейсонове обличчя витягнулось. Удруге за день усе перевернулося в його голові. Не міг Семен організувати диверсію, а тоді, прокинувшись, думати про глобальну константу, що дасть можливість докопатися до таємниць Паїтіті.

— Зараз не час, Семене.

— Дайте мені аркуш паперу, — кривлячись, попросив хлопець.

— Послухай…

— Я наполягаю.

Джейсон потягнувся до стола, що стояв біля іншої стіни, й видобув із шухляди чистий аркуш. Разом із ручкою передав росіянину.

— Відношення маси протона до маси електрона складає 1836, — повернувшись на бік, Сьома написав число на аркушеві. — Це не точне значення, в числі є дробова частина, та вона нам не потрібна[167]. Ціла частина — 1836 — достатньо велика й безрозмірна, а отже, є однаковою, що в нас, що в Паїтіті, — хлопець перевів її у вісімкову систему числення. — У вісімковій системі 183610 дасть число 34548, — знаючи напам’ять цифри цивілізації Паїтіті, Семен намалював у нижній частині аркуша чотири символи:

Неслухняними пальцями відірвав шматок аркуша та подав Джейсону.

— Ось що треба шукати. Звеліть своїм людям — ученим, каменярам, усім, хто працює з каменями чи золотом, — хай шукають подібний напис у надрах Паїтіті.

Нічого не розуміючи, Мел Барр переводив здивований погляд із хлопця на чоловіка й назад. Х’юз-Коулман узяв папірець і промовив слова, яких Ірландець не чув від боса за весь час роботи у Твердині.

— Усе зроблю, Семене.

Сьома безсило повалився на спину й застогнав. Від болю із запалих очей струменіли сльози.

— Ти дав йому знеболювальне? — строго запитав Джейсон.

— Знеболювальне йому не допоможе.

Сивочолий схилив голову до плеча, намагаючись не дивитися на хлопця.

— Зроби ін’єкцію героїну. Найкращого, який тільки є в Амаро.

— Добре, — кивнув лікар.

CLXIV

20 серпня 2012, 13:16 (UTC -5)

Паїтіті

— Він, — твердо заявив Амаро. — Це він мене зв’язав, — коротун тицьнув пальцем у Марко Молінарі.

— Ам… А… — фарба збігла з обличчя кухаря, він став сірим, як мрець.

Їх обступили Джейсон Х’юз-Коулман, Мел Барр, Род Холмґрен і Луїс Данкович. Оддалік за групою, що зібралася навпроти піраміди, спостерігали Левко та Ґрем.

— Ти впевнений? — перепитав сивочолий.

— Абсолютно, — повіка двічі смикнулась, Амаро вишкірився. — Визнаю, Джейсоне, я винен, був під кайфом, але нічого б не сталось, якби не цей італійський запроданець. Я добре пам’ятаю, як перед приходом він ускочив до моїх апартаментів, стягнув мене зі стільця і… зв’язав, — насправді недоросток пригадував лише те, як Марко торсав його, відразу після чого він вирубився, зате, прокинувшись зі скрученими мотузкою руками й ногами, Амаро зробив висновок, що винен в усьому італієць. Хто ж іще?

— Я приходив, щоб розповісти про студентів! — вигукнув Молінарі. — Щоб сказати тобі, що японка підкинула отрути в їдло! — кухар смикнувся в бік Амаро чи то з наміром штовхнути пігмея, чи то замахуючись, але Род Холмґрен випередив його, вдаривши носаком черевика під коліно. Марко скрикнув і став на коліна. Його голова опинилася майже на рівні голови коротуна.

— Ти хотів попередити Амаро, а потім дозволив усім, хто стільки років жив пліч-о-пліч з тобою, зжерти отруєну їжу? — просичав Джейсон.

— Я… е… — італієць затремтів, зрозумівши, до чого все йде. — Джейсоне, не треба, — почав благати, — ти припускаєшся помилки. Присягаюся, в усьому винні студенти.

— Віддайте Амаро його зброю, — наказав Х’юз-Коулман.

Довготелесий Род дістав з-за пояса пістолет і простягнув його Амаро Кіспе. Карлик зраділо вищирився.

— Ти знаєш, що робити, — Джейсон кивнув, показуючи на Марко Молінарі.

Пістолет, здавалося, вистрелив сам. Перша куля поцілила кухареві в обличчя, понівечивши його до непізнаваності. Доки тіло опадало, розпластуючись на траві, Амаро встиг усадити в нього ще дві кулі.

Сатомі скрикнула, Ґрем із Левком несамохіть заплющили очі. Провина за смерть італійця лягала і на них також.

— Може, варто було спитати, для чого він це зробив? — обережно сказав Ірландець.

— Яка різниця? — відрубав Джейсон і закрокував до свого котеджу.

Мел Барр знизав плечима. Різниця була. Попри те що він почувався як після п’янки, лікар пам’ятав, що ознаки отруєння передусім з’явилися саме у Марко Молінарі. А ще Мел чудово пригадував дивну поведінку Семена, який почав запевняти, що в кухаря напад епілепсії, та потурбувався, щоб якомога швидше прибрати італійця з-перед очей тих, хто сидів за столами.

Ірландець провів поглядом Джейсона, а тоді розвернувся та зиркнув на трьох студентів, які, ще не отямившись, сконфужено тупцяли віддалік.

До вечора Род і Лу оцінили масштаби диверсії та доповіли Джейсонові: спалено барак, зруйновано кухню, потрощено комп’ютери й інструменти в одній із лабораторій, кілька куль прошили «Colibri», та ушкоджень, несумісних зі стабільним польотом, не знайдено, загинуло двоє вартових-перуанців, обоє — від кульових поранень, один мачігуенга звалився з великої піраміди, ще один зник безвісти, археолог Джеррон Старкс випустив собі кишки. Загалом вісім (ураховуючи пілотів) трупів за один день — такого не траплялося від часу заснування колонії на Паїтіті.

Утім, у ніч із 20 на 21 серпня Віктор Шако повернувся. О пів на третю ночі пілот виповз із сельви та почав кликати на допомогу. Вартові розбудили Джейсона, й усі разом вони притягли пілота на терасу.

Віктор народився в сорочці: після аварії Мі-17 чоловік відбувся переломом ребра та подряпинами. Гордонові Лі Куперу та Джиму Ломбарді пощастило менше. Значно менше.

CLXV

Вівторок, 21 серпня 2012-го, став особливим днем.

Спочатку один із мачігуенга, який перебирав золоті прикраси в пошуках даних Семеном констант, притягнув Джейсонові золотий ролик.

— Не зовсім схоже, там іще цятка та риска попереду. І наприкінці трохи є. Але частина ніби збігається, — винувато пояснював індіанець.

Вихопивши ролик, Джейсон помчав до Сьоми, що другий день поспіль відлежувався у котеджі.

Навіть під дією опіатів хлопець утямив, що перед ним постійна тонкої структури, записана однорядковим вісімковим дробом. Риска, схожа на недомальований знак інтеграла, схоже, слугувала розділювачем між цілою та дробовою частинами.

Не встигли росіянин із американцем усвідомити значення знахідки, як заявився ще один мачігуенга. Цього разу із золотою табличкою, на якій було витиснено вісімковий дріб.

На табличці стояло число 3454,116124674, яке після конвертації в десяткову систему давало величину 1836,1526675, котра з точністю до мільярдної долі відображала співвідношення маси протона та маси електрона.

Сьому ледь не розірвало від емоцій. Джейсон теж не стримував збудження.

— Чорт забирай, хлопче, скільки тобі платили у Швеції?

— Ну… в мене була стипендія.

— То скільки?

— 1200 євро на місяць.

— Я платитиму тобі 12000, якщо ти працюватимеш на мене.

Семен стримав посмішку та простягнув Джейсонові руку. Чоловік потиснув її. Усе хлопцеве єство палало.

Хай йому грець, він був готовий працювати безоплатно.

CLXVI

22 серпня 2012, 11:08 (UTC -5)

Паїтіті

Віктор Шако повернувся з вильоту о 9-й ранку, привізши трохи провізії та спеціальне замовлення Джейсона — електричне крісло-візок «iChair» для пересування надворі. Напхане різноманітними функціями, крісло більше нагадувало сидіння пілота сучасного винищувача, ніж інвалідний візок. Коштував «iChair» не дешево — 6000 євро, проте Х’юз-Коулман вважав його цінним капіталовкладенням.

Презентувавши подарунок Семенові, Джейсон усадовив його в крісло, повіз підземними коридорами та через якийсь час через один із виходів на північній стіні першого рівня Твердині викотив у ліс.

— Куди ми, Джейсоне? — запитав Сьома.

— Ти не бажаєш прогулятись? Освоїтися з новим транспортним засобом? Крім того, мені треба просто поговорити з тобою.

— Я давно хотів запитати, чому ви безперестану трощите граніт? — біль відступив, і Сьома почувався добре. — Навіщо вам стільки каміння?

— Це і камінь, і не камінь водночас.

Вони спинилися метрів за сто від Твердині, не заїжджаючи в джунглі. Х’юз-Коулман показав хлопцю, як повертати крісло. Хлопець і чоловік опинились обличчями до руїн.

— Тобто?

— Я видовбав з мурів Твердині перші зразки років вісім тому, бо вважав, що натрапив на унікальну сировину — невідомий матеріал із незвичайними властивостями. Каменоломень у сельві немає. Найближче місце, з якого теоретично можна видобути кам’яний блок такого розміру, — Джейсон показав рукою на перший-ліпший камінь зі стіни нижнього рівня, — лежить у Андах за триста кілометрів звідси. Поглянь на них: дві, дві з половиною, три тисячі тонн! Це поза межею раціональної інженерії. Хай якого захмарного розвитку сягне цивілізація, вона не здатна вправлятися з брилою, що важить, як… як… — чоловік затнувся, намагаючись дібрати влучне порівняння, — як сто літаків. Це безглуздо! Не на цій планеті та не з нашими фізичними законами. Я довго думав. Єдиний спосіб, який зміг собі уявити для будівництва таких стін, полягав у тому, що мегаліти не висікали та не перетягували. Їх виготовляли на місці. Будівничі Паїтіті виліплювали їх чи, якщо хочеш, виплавляли. Інакше кажучи, ці люди вміли робити суміш, яка, застигаючи, перетворювалася на камінь. Я в це вірив і сподівався знайти секрет.

— Як бетон, — подумавши, вставив Сьома.

— Ага. Тільки це не бетон. Що більше зразків я діставав, то більше переконувався — мегаліти таки висікали.

— Але де?

— Метт Подольськи, геолог, проаналізував склад і зробив висновок, що не знає походження каменів.

— То вони… звідти? — і вірячи, й не вірячи самому собі, хлопець тицьнув пальцем у небо.

— Ні. Якби брили були позаземного походження, Метт визначив би. Все, що прилітає до нас «звідти», має конкретні характеристики. Камені Паїтіті не є екстраординарними з точки зору геологічної будови, проте вони по-своєму унікальні: до цього часу нічого подібного нам не знаходилося ні на планеті, ні за її межами. Метт припускає, що порода, з якої вирубували мегаліти, належить девонському[168] періодові, цебто її вік нараховує 400 мільйонів років, а тому гіпотетично такі пласти залягають десь дуже глибоко під поверхнею Землі.

«400 мільйонів років!» — Сьома тихо присвиснув.

— І ось, — правив далі Джейсон, — під час одного з експериментів над зразками ми виявили… ми, — сивочолий став затинатися й зазвучав, як подряпана платівка, — аналізуючи зразки, мої хіміки стикнулися з дечим… незвичайним… неймовірним… я б навіть сказав: фантастичним. Із чимось, що абсолютно не вписувалось у сучасне бачення світобудови.

Росіянин зрозумів, що не дихає, лише тоді, коли серце боляче смикнулося. Хапнувши повітря, він одним махом випалив:

— Що то було, Джейсоне?

Джейсон стрепенувся.

— Бачиш оту сіру глиняну формацію, схожу на видовжену купку слонячого лайна? — Конічна сіро-коричнева споруда, що виступала із землі за три метри від Семенового візка, більше скидалася на печерний сталагміт, одначе Сьома не став прискіпуватися до порівняння — місцями оповідач із Джейсона був нікудишній. — Це термітник.

Термітник здіймався в колі чистої землі на метрів півтора у висоту. Трава не росла за крок до його шкарубких попелястих боків.

Росіянин кивнув. Сивочолий продовжив.

— Великий, майже як людина на зріст, еге ж? Він, певно, вдвічі старший за тебе, Семене. Термітник збудовано із глини, піску, перетравленої целюлози, шматків деревини тощо. Усе це скріплено слиною й випорожненнями термітів-робітників. Окремі бувають такі міцні, що їх не зруйнувати, навіть в’їхавши на повній швидкості вантажівкою. Обивателеві може здатися, що термітник порожній, але це не так. На відміну від мурах терміти намагаються не контактувати з повітрям: вони вразливі до сонячного світла, а їхня кутикула[169] надто тонка, щоб утримувати вологу. Якщо термітам треба кудись дістатись, їм легше прокопати тунель, ніж іти відкритою місцевістю. Зовні термітники виглядають як мертві, проте там, усередині, вирує життя. — Джейсон відійшов на кілька кроків і присів коло глиняного конуса. Дістав із кишені кулькову ручку, встромив її в термітник і заходився безжально розколупувати стіну. Через хвилину на його долоні опинилося кілька розтертих шматків, серед яких копошилися білі робітники — крихітні істоти зі схожою на перлину сферичною голівкою без очей і тендітними, майже прозорими лапками. Джейсон показав уміст долоні Семену. — Бачиш? — Між тим навколо утвореної пробоїни завирувала робота. Назовні вилізло із півсотні солдатів. Вони мали подібне до робітників тіло (не довше ніж 10 мм), але значно більшу голову, увінчану гіпертрофованими щелепами. Солдати вишикувалися фалангою, налаштовані відбити напад будь-якого ворога, поки робітники квапливо лататимуть дірку. Ворога, звісно, не знайшлося, та солдати й без того були приречені: після поновлення стіни воїни не зможуть повернутись у термітник і загинуть на сонці. — Тобі відоме його справжнє призначення?

— Кого? Термітника?

— Так.

Сьома заперечно похитав головою. Сивочолий струснув термітів із долоні.

— Терміти не живуть у термітниках. Насправді, крім робітників і солдатів, ти нікого в цьому конусі не знайдеш. Запаси їжі, личинки, королева колонії, інші репродуктивні особини — вони всі не тут.

— А де?

Х’юз-Коулман опустив указівний палець.

— Під землею. Термітник — це надбудова, що захищає підземне гніздо. Він уберігає гніздо від тварин, що можуть ненароком наступити й провалитись або ж навмисно підкопати колонію.

Відверто кажучи, Сьомі було начхати на термітів. Він ледь не божеволів через інше — Джейсон не розповів, що дивного в зразках із мегалітів.

— Джейсоне, скажіть, що в тих каменях!

На диво, сивочолий не примусив себе впрошувати.

— Окремі уламки стіни змінювали вагу.

— Що? — зморщив лоба хлопець. — Як це? Вони ставали невагомими? Маса не може змінюватись.

— Ні. Камені змінювали вагу інших об’єктів. Принаймні так це виглядало спочатку. Ми вимірювали вагу зразків за допомогою електронного пристрою, коли виявили, що вага одних і тих самих уламків, зважених двічі, разюче розходиться. Спершу вирішили, що щось негаразд із вагівницею, та замінили її. Одначе вже через день невідповідність стала помітною навіть без вимірювальних пристроїв. Наприклад, лаборант після зважування фіксував у журналі, що в коробці 760 грамів породи, а носій-мачігуенга ледве втримував ящик обома руками. Варто було піднести зразок до шальок вагівниці, як він парадоксальним чином утрачав у вазі. — (У цьому місці росіянин недовірливо скривився). — Тоді ми очистили лабораторію, викинули все зайве, залишивши тільки ваги, понаставляли купу сенсорів. Я вибрав один зі зразків, який поводився дивно, і…

— І?

— Нічого. Провели сотню експериментів, у жодному з яких зміна маси не перевищила похибку вимірювання. — Джейсон підійшов до Семена впритул, заступивши термітник. — І я зрозумів, що причина не в каменях. Тобто не в тих каменях, які ми зважували, а в чомусь, що було поряд із вагами. Я наказав повернути до лабораторії всі винесені предмети — меблі, комп’ютери, довідники, канцелярське начиння, дослідні зразки — та вилучав їх один за одним, поки не натрапив на причину. Нею виявився гладенький чорний камінець завбільшки з гусяче яйце. Добряче попорпавшись, я відшукав іще двійко менших: один — як ґудзик, інший — не більший за горошину. Ці камінці, лежачи поряд із вагами, впливали на все, що зважували, так, що воно ставало легшим.

— Камені зменшували вагу інших каменів? — Bullshit. Сьома мотав головою, лише з міркувань власної безпеки стримуючи зневажливу посмішку.

— Не тільки. Потім ми клали на шальки чайник, лептопи, стоси книжок. І щоразу вага зменшувалася, — Джейсон змахнув рукою, ніби манячи хлопця, й відкарбував: — Семене, ті камені впливали не на об’єкти на вагівниці, а на те, що надає ваги всім об’єктам на Землі.

Семенів борлак смикнувся.

— На гравітацію?

— Так.

— Я не вірю вам.

— Я знав, що ти не повіриш, — сивочолий усміхався. — Мабуть, знову думаєш, що я божевільний, — він нахилився, встромив руку до кишені за спинкою крісла та витягнув звідти дванадцятифунтове[170] гарматне ядро. — Тримай. Це подарунок мого колеги з Італії, підводного археолога. Він дістав цю «кульку» з якогось корита, що затонуло біля берегів Сицилії років двісті тому, — і він вклав чавунний снаряд хлопцеві в руку. Ядро було чорним, шкарубким, відчищеним від іржі. В одному місці виступав затертий рельєфний символ, що, мабуть, був підписом майстра чи вказував на належність снаряда до певного корабля чи флотилії. Ядро поміщалось у долоні, щоправда, Сьомі доводилося напружувати руку, щоб утримувати його. — А тепер візьми ось це, — Джейсон дістав з кишені джинсів камінець… такий самий чорний, як і ядро, та завбільшки з гусяче яйце, й поклав його в іншу Семенову долоню.

Камінець нічим не вирізнявся. На дотик — звичайний уламок відшліфованої скелі.

— Це він? — самими губами запитав Сьома.

— Ти ж мені не віриш, — лукаво зблиснув очима Джейсон.

Хлопець знав, що мусить робити, проте вагався. За секунду він може впевнитися, що Джейсон — закінчений шизофреник, і тоді… Але в тому й проблема: він тупо не знав, що тоді.

Швидким рухом Сьома сумістив долоні, розташувавши ліву, в якій лежав камінець, під правою, і тієї миті:

— О, блін… FUCK!!!

«Або ми обоє шизофреніки, або я сплю, або я обдовбався в гівно, або…»

Гарматне ядро полегшало. Хлопець легко, не напружуючи передпліччя, підтримував його долонею. Спочатку йому здалося, що він тримає на руці більярдну кулю, а згодом іще легше — порожнисту дитячу іграшку, зроблену з пластмаси. Сьома перекотив ядро вперед, поставивши його на кінчики вказівного та середнього пальців, і… майже не відчував ваги. Що найдивніше — Сьомі приверзлося, що рука теж стала легшою, немов наповнилася повітрям.

Потому він обхопив шерехате ядро всією долонею та прибрав камінець. Снаряд знову став дванадцятифунтовим.

Хвилину Сьома, наче приморожений, дивився на камінчик. Зрештою жбурнув на траву коло візка та простежив, як той падає. Нічого незвичайного: уламок не спланерував і не завис у повітрі. Хлопець підібрав його та, зафіксувавши правий лікоть на коліні, розташував камінець над ядром. Снаряд поважчав, одначе не набагато. У такому положенні пропорційного зростання ваги не відбулось.

«Стоп! Стоп! Стоп! Не піддавайся, — подумки накручував себе Семен. — Це просто фокуси та нічого більше. Сприймай усе критично та не вір тому, що плеще цей чувак. Це можна пояснити… гм-м… це може бути… магнітне поле. Так! У камінці схований потужний магніт, який відштовхує ядро!»

Щоб перевірити здогадку, Сьома взявся наближати камінчик до снаряда збоку. На цей раз нічого не змінилося. Він підсунув уламок до ядра упритул, але той не відштовхнувся та не прилип, не зменшив і не збільшив ваги.

«Без паніки, чувак! Тільки без паніки. Це можна якось пояснити», — проте серце більше не слухалося мозку та нарощувало темп.

— Це не магніт, хлопче, — Джейсон пильно стежив за Семеновими муками, — можеш узяти в долоню відламану гілку, інший камінь чи пригорщу землі. Нічого не зміниться.

Росіянин і сам збагнув, що камінчик і ядро не взаємодіють. Ефект зменшення чи збільшення ваги виникає лише тоді (Сьома ще раз повторив перший дослід), коли чорний камінь опиняється на шляху дії силових ліній гравітаційного поля: знизу він їх відсікає, а зверху викривлює вниз, спричиняючи незначне збільшення ваги.

— Ох, блін… — облизав пересохлі губи Сьома.

— Ти второпав, що це означає? — розсміявся Х’юз-Коулман. — Камінь впливає на поле, а не поле на нього. І вони, — він іще раз тицьнув у Паїтіті, — про це знали.

— Е… у… — Семен тільки очима кліпав, а говорити не міг.

— Чомусь так поводяться лише поодинокі камені. Якщо взяти за масою — приблизно 0,006 % від загальної маси видобутої породи, — наступні кілька речень Джейсон випалив на одному подиху з ядучим роздратуванням: — Я до цього часу не можу виявити закономірність. Ось цей зразок на 55 % складається з польового шпату, на 28 % із чорного моріону та на 17 % із темноколірного мінералу біотиту; він має густину 2800 кг/м³ і твердість 90 HRA за шкалою Роквелла[171]. Я можу витягти із Твердині з тисячу ідентичних йому камінців, проте жоден не взаємодіятиме з гравітаційним полем. Тобто не взаємодіятиме інакше, ніж взаємодіють усі інші тіла у відомій нам частині Всесвіту, — чоловік зітхнув, придушивши хвилю обурення. — Звідтоді ми стали шукати, Семене. Щодня довбемо стіни, виймаємо з надр тонни породи та вилучаємо шматки, що перекошують гравітаційне поле. Потому фотографуємо, визначаємо їхній склад, вимірюємо магнітний момент, густину, теплопровідність. А ще опромінюємо, розігріваємо, заморожуємо. А ще роздивляємося під мікроскопом, пропускаємо струм, поливаємо кислотами, поміщаємо у вакуум. Намагаємося зрозуміти чому. Поки що — марно.

Джейсон простягнув руку й забрав у Семена чорний камінець. Ядро лишилось у хлопцевих руках.

— Чотири роки тому в Чорній кімнаті знайшли діру, — зненацька він стишив голос, як ніби остерігаючись, що Твердиня підслухає та перешкодить розкриттю своїх таємниць; хлопцеві довелося витягувати шию, щоб чути. — Каменярі сколювали породу з долівки й натрапили на отвір 11,6 см у діаметрі, що вів углиб. Хоча правильніше буде сказати, що вів нагору, бо він ішов ізнизу, з надр Твердині. Та циліндрична порожнина починалася (чи то пак обривалась) у глухій каменюці на відстані 46 см від долівки Чорної кімнати. Складалося враження, наче хтось бурив свердловину з-під землі — знизу вгору, пробиваючись на поверхню, — а тоді раптово покинув роботу, зупинившись за 46 см від цілі.

Говорячи, Х’юз-Коулман дивився вбік. Здавалося, він не помічає Семена та розмовляє сам із собою.

— Уперше, коли мені показали ту дірку, я не надав їй жодного значення. Вирішив, що то технологічний отвір, який проробили, запихаючи у фундамент Паїтіті особливо великий мегаліт. Наступного дня я посвітив у неї ліхтариком. Потім кинув п’ятицентову монету та… не почув нічого. Мій «нікель»[172] летів так довго, що, коли досягнув дна, звуку від падіння не було чути, — в цьому місці Джейсон затих.

— І як ви вчинили? — Сьома нетерпляче та безцеремонно смикнув чоловіка за штани.

— Наказав роздовбувати його. Порода не піддавалася, відбійні молотки перегрівались і горіли, свердла ламались, та, попри все, сантиметр за сантиметром ми розширювали отвір, вгризаючись у надра Паїтіті. Спаливши кількадесят тонн дизельного пального, ми видовбали колодязь завглибшки тринадцять метрів, а отвір і далі йшов у глибину — строго вертикально, з незмінним діаметром 11,6 см. Певної миті я припинив усі роботи. Чорна кімната лежала найглибше серед усіх, що розкопали, тож я втямив, що під нею не мегаліт, а суцільний пласт, на якому покоїться вся Твердиня. Каменярі повернулися до стін, які піддавались легше, проте та чортова діра залізла мені в голову та не давала спокою. Мені стало цікаво: яка її глибина? І куди (а точніше — звідки) вона веде? Я опустив у неї линву, проте дна не дістав. Узяв довшу — метрів на сто — результат той самий. Тоді зв’язав докупи всі мотузки, що мав на той час, причепив тягар на один кінець і почав спускати в отвір. Я витравив усю довжину — більше ніж триста метрів, — але тягарець і далі теліпався підвішеним.

Семен слухав, не перебиваючи, та відчував, як у животі спурхують метелики.

— Тоді я замовив у Лімі сталевий трос ¼ дюйма[173] в діаметрі та найбільшої довжини, яку тільки забезпечили на заводі-виробнику. Бухту доправляли на Мі-8; «Colibri» не міг її підняти. Дерев’яну котушку ледве заштовхали до Чорної кімнати. Потому зафіксували вільний кінець і почали розкручувати трос.

— Вистачило?

Джейсон скрипнув зубами, та спробував усміхнутись.

— Ні. Трос обірвався.

— Тобто? Його щось обрізало там, у глибині?

— Він обірвався під власною вагою.

Сьома несподівано втямив, що його щелепа відвисає, геть як у ляльки-маріонетки, що випала з рук ляльковода, проте він не може нічого зробити, щоб це припинити.

— Скільки ж ви…

— Трос був хороший, міцний і відносно легкий — погонний метр важив 162,4 грама. Загалом той пучок дротів був номінально розрахований утримувати 3 тонни й 20 кілограмів.

Хлопець зробив спробу підрахувати метраж сталевого каната, якщо він розірвався під власною вагою, проте жахнувся після першого ж наближення.

— Як глибоко ви його опустили?

— Трохи більше за номінал — у дірці теліпалося 3050 кілограмів.

— Срань Господня, — Семен обома руками вхопився за голову.

— От і я так сказав, коли трос дзизнув і шугонув униз. На той час ми спустили в діру 18780 метрів. Дна не було.

Дев’ятнадцять кілометрів! Це глибше за найглибшу на Землі свердловину. Навіть якщо свердлувати з дна Маріанської западини.

Х’юз-Коулман учепився за ручки інвалідного візка й розвернув Сьому обличчям до входу на північній стіні Твердині.

— От я й думаю, Семене, що вся ця триклята конструкція — всього лише термітник. Грандіозний, прекрасний, досконалий з інженерної точки зору, проте загалом — непотрібний. Термітник, який звели з єдиною метою: захищати те, що лежить під ним…

CLXVII

23 серпня 2012, 07:52 (UTC -5)

Паїтіті

Левко прокинувся та здригнувся. Сьома лежав на боці, незграбно витягнувши зламану ногу, й свердлував його поглядом. Очі пломенилися сріблом. Біля матраца стояла ввімкненою електрична лампа — єдине джерело світла, якщо не брати до уваги відблисків стаціонарних коридорних світильників.

— Чого вилупився? — хрипнув українець. Горлянка була сухою після сну.

— Добрий ранок, — рівним голосом привітався Семен.

— Добрий… — Левко сів. — Ти повернувся з котеджу?

«Очі… Що, в біса, з його очима?!»

Повільно, наче дайвер на вісімдесятиметровій глибині, повернувши голову, росіянин глипнув на годинник.

— Так. Годину тому.

Лео не стримався та скоса зиркнув на «iChair», який стояв біля Семенового матраца. Потім підвівся, потягнувся та почав одягати джинси й футболку.

— Я вмиватись.

— Ти кудись виходив уночі? — раптово поцікавився Семен.

— Ні, — без заминки відповів українець. — Чого питаєш?

— Побачимося за сніданком, — закінчив розмову Семен.

Українець сконфужено знизав плечима.

— Гаразд.

Опинившись на терасі, Левко потягнувся. Потому ковзнув долонями по передніх кишенях і раптом виявив, що вони порожні. Поплескав по них, розгладив складки, зрештою заліз долонями досередини. Ні, не помилився — кишені порожні.

— Де ж вона?.. — промимрив хлопець.

Він промацав пальцями задні кишені — там також нічого не було.

Обдивився довкола себе, та не знайшов того, що шукав.

Нашвидкуруч почистивши зуби та розтершись вогким рушником, Левко спустився назад у «нору». Сьома лаштувався йти на сніданок.

— Ти не бачив моєї флешки? — запитав українець.

— Якої?

— Ну, моєї флешки. Чорної такої, розсувної, у вигляді запальнички.

— Ні, не бачив, — буркнув Семен, увімкнув електродвигуни й подався нагору.

Левко перетрусив свої речі. Згодом, скориставшись тим, що в «норі» сам, оглянув наплічники Ґрема та Сатомі.

Флешки не було.

CLXVIII

Через сорок хвилин після сніданку Джейсон Х’юз-Коулман і троє стрільців — Боб Марґоліс, Роджер Зорн і Луїс Данкович — сіли в «Колібрі» та вирушили на захід. Треба було вирішити купу запитань, налагодити постачання їжі й пального, а найважливіше — знайти новий вантажний вертоліт. Четвертий «спецназівець» — довготелесий Род Холмґрен — повів індіанців на плантації. Збирання коки не припинялося: відтепер Джейсон потребував іще більше грошей.

Науковці знову взялися до роботи, колючи, плавлячи й роздивляючись під мікроскопом аномальні уламки, видовбані індіанцями-каменярами зі стін Твердині.

Під час сніданку Сатомі виявила, що до неї повернувся зір. Поки що не повністю, проте зіниці почали реагувати на світло, тож японка розрізняла рухомі силуети. Увечері того самого дня — четверга, 23 серпня, — зір відновився повністю.

Левко так і не знайшов своєї флешки.