Твердиня

CXXIII

Того ранку з гір опустився холод.

Стовпчик термометра скотився до позначки 12 °C, що є великою рідкістю для сельви, та безпомічно завмер, не маючи сил вишкрябатися вище, зате стрілка барометра повернулася на звичну позицію. Буревій, затихаючи, відповзав у напрямку Болівії.

Вітер змінився. Хмари відринули від землі, лишаючись щільними й покошланими. Нижній їхній пласт — нерівний і зібганий — іноді розповзався, оголюючи верхні — ще більш важкі й грубі. Блідо-сірі, попелясті, подекуди суцільно чорні щупальці перепліталися між собою та мчали на південний схід. У сонячних променів не було жодного шансу пробитися крізь таку запону.

На горішній терасі повсюди стояла вода.

CXXIV

19 серпня 2012, 08:19 (UTC -5)

Паїтіті

Левко ледь розплющив очі. Хотілося спати, проте голова стугоніла, наче перегрітий трансформатор; протяжне гудіння не давало змоги розслабитись і знову поринути в сон. Хлопець ворухнувся (стугін різко посилився) та жахнувся тому, якою важезною здалася макітра. Складалося враження, ніби Боженька замінив його довбешку на чавунну болванку, таку важку, що, варто спробувати підвестись, і вона розтовче хребет. Усе тіло ломило від болю.

Лео звівся на лікоть і здивувався, чому він не на матраці. Кинувши погляд уперед, розрізнив сплетених у обіймах Ґрема й Сатомі, й усе пригадав. Не стримався, із шипінням випустив повітря крізь зціплені зуби. Потому спробував устати, сперся долонею в підлогу, втім тут-таки, стримуючи стогін, упав на бік. Долоню обпекло вогнем, як мовби він торкнувся до неізольованої стінки парового котла. Шкіра долонь виглядала обдертою до м’яса.

Українець полежав іще трохи, а тоді рвучко, допомагаючи собі тильними боками долонь, сів. По-перше, він відчував дикий голод, а по-друге, не мав ані найменшого бажання перебувати в «норі», чекаючи, доки прокинуться Ґрем і Сатомі.

Семена не було.

Перед тим як рушити на терасу, Левко затримався. Насамперед переконався, що бруґмансія на місці. Біла торбинка, дбайливо загорнена у футболки і сорочки, лежала там, де її вчора покинули. Потому, прикусивши від болю губу, стягнув брудні футболку й шорти й одягнувся в чисте. Насамкінець відчистив від засохлого бруду й трави кеди.

Оглянувши себе, хлопець лишився задоволеним і, потроху розробляючи задерев’янілі м’язи, почовгав нагору.

Вибравшись на терасу, Левко зіщулився від холоду. Тіло вкрилося гусячою шкіркою. Після перманентної спеки й задухи +12 °C відчувались як +2 °C. Проте по светр не пішов — холод освіжав, примушуючи кров швидше струменіти залежалими венами.

На великій піраміді, правіше від лінії сходів, чорнів слід від удару блискавки. Внизу на стежці стовбичило двоє ґевалів; схоже, про щось сперечалися. Ковзнувши поглядом уздовж пірамід, Левко переконався, що Мі-17 досі не повернувся.

Від намету-їдальні апетитно пахло спеціями.

Хлопець закинув голову, з насолодою ковтаючи крижане повітря, й задивився на небо. Хмари пролітали з неймовірною швидкістю. Від довгого їх споглядання починало паморочитись у макітрі…

— Buenos días! — Левка вивів із задуми робітник-мачігуенга.

— І тобі доброго ранку, аміґо, — відірвавшись від неба, відповів на привітання Левко.

Розпатланий індіанець зі скромним черевцем був одним із небагатьох мачігуенга, що мали звичку чистити зранку зуби. Хлоп саме повертався, закинувши рушник на плече та сяючи, немов перлами, вичищеними зубами, до свого барака. Та щойно він зустрівся поглядом із Левком, його посмішка зів’яла. Індіанець не просто відсахнувся, він відскочив на метр і щось забубонів своєю мовою.

— Агов, привіт, — помахав рукою українець, витискуючи губами посмішку.

Мачігуенга позадкував, не зводячи з хлопця перелякано викочених очей.

— Та що з тобою?

Індіанець щось прошепотів до себе, зірвався з місця та підстрибом побіг до бараків. Біля хідника його перепинили троє одноплеменців, які смалили самокрутки, загорнувшись у яскраві ковдри. Мачігуенга взявся запекло жестикулювати, час від часу тицяючи то на свої очі, то на Левка. Потому всі четверо витріщилися на українця. Хлопець насупився, знизав плечима та пішов на апетитний запах.

Марко роздавав сніданок. П’ятеро робітників і один з перуанців із загону Амаро Кіспе наминали їжу аж за вухами лящало. Лео зиркнув на металеві підноси: вівсяна каша, котлета, салат і консервовані фрукти. Непогано. Нагнувшись, він уступив до намету, взяв чисту тацю та примостився наприкінці черги. У черзі тупцяло півтора десятка чоловіків: вартові, мачігуенга, кілька вчених. До приходу Левка чоловіки жваво балакали, здебільшого обговорюючи нічне влучання блискавки, та щойно хлопець увійшов, розмови стихли. Левко глитнув слину, усвідомлюючи, що всі телющаться на нього.

«Бляха, що не так?» — подумав хлопець. Глипнув на одяг. Чистий. Зиркнув на кеди. Брудні, та не брудніші, ніж взуття перуанців. Мовчанка затягувалась, і Левко втямив, що народ переважно приглядається до його обличчя. «Волосся! — несподівано зрозумів він. — Мабуть, на ньому лишився бруд або… — ось тут він похолов, — пелюстки бруґмансії». Він запустив праву руку в чуприну й двічі провів пальцями від лоба до потилиці. Волосся було жирним і кучматим, але без бруду й, основне, без жодних пелюсток, листків чи гілочок. Певно, це через синець від удару, припустив Левко.

— Спіткнувся й упав у темряві, — сказав він, торкнувшися двома пальцями припухлої вилиці. — Нічого серйозного.

Йому ніхто не відповів.

Коли Левко підступив по свою порцію, кухар Молінарі затримав черпак із кашею.

— У тебе все гаразд? — спитав італієць.

— Усе чудово, — промовив Левко.

— Ти захворів?

— У мене все нормально, — твердо повторив хлопець.

Марко глипнув униз, помітив обдерті до м’яса долоні. Українець хребтом відчув це. Наступної миті вони схрестили погляди, й Левко збагнув, що кухареві дуже не сподобалося те, що він побачив.

CXXV

Присвічуючи електричним ліхтариком, Сьома стояв посеред Чорної кімнати. Власне, то була не кімната, а величезна зала, найбільша з бачених ним у Твердині. Хлопець викрутив на максимум регулятор на лампі, та світла однаково не вистачало: стеля тонула в темряві, як і віддалена від входу стіна. Чорна кімната однозначно знаходилася під землею, бо громаддя Паїтіті, хай яким здавалось великим, просто не могло вмістити в себе такий об’єм.

І попри це, Семена оточували кам’яні брили, а не сирий ґрунт.

Хлопець стояв не далі як за метр від прочинених воріт. Щось тиснуло на нього. Не пітьма, щось поза нею, якась безформна химера, що ховалася за межею освітленої сфери, сахаючись і задкуючи, щойно він підносив ліхтар вище, але ніколи не відступаючи повністю. На відміну від полегкості, що хвилями пронизувала груди в Білій кімнаті, в Чорній панувала брудна важкість, що проїдала тіло наскрізь. Сьома скулився, стримуючи бажання шмигнути за ворота. Звідкись виринуло ідіотське відчуття, що стіни витріщаються на нього; зиркають, наче звір із засідки, готовий кинутися на жертву, вкусити, впустити отруту й пошматувати; а ще шепочуть огидними голосами, витискаючи з чорної товщі ледве чутне, проте категоричне застереження: «Геть… геть… ге-е-еть… е-е-е-е-е-т-т-ть».

(…я не встигну тебе витягти…)

За мить до того, як піддатися натиску одурманливої чорноти й вислизнути із зали, Сьома помітив рівні ряди символів, що тягнулись угору по стінах. У голові мимоволі сплило чергове порівняння з Білою кімнатою: написи були дрібними й похмурими, ніби епітафії на надгробках, їхня монотонність дико контрастувала з виразними й розбірливими знаками на гранях із білого мармуру.

«Що там?» — згадав росіянин. — «Дати…» — відповів Джейсон. — «Дати?..»

Хлопець пересилив себе та залишився на місці.

Волочачи за собою ногу в гіпсі, Сьома підійшов до стіни й обережно наблизив до неї обличчя, роздивляючись знаки. Страх не зник, але цікавість відтіснила його та повернула самовладання.

Символи були всюди. Цифри, але не лише вони. Чорну залу переповнювали справжні записи: десятки, сотні й тисячі рядків, що розбігались у всі боки. На темних гранітних стінах не знайшлося б клаптика, до якого можна було би прикласти долоню, не накривши принаймні один символ. Із першого погляду Сьома усвідомив, що розшифрування письмен може тривати вічно. Водночас відчувалася система. Сьома відзначив, що всі рядки, які збігали вглиб кімнати, починалися числами…

(…дати…)

…числами, відмежованими подвійними вертикальними рисками.

Чорнота душила, згущувала кров, сповільнюючи серцебиття, закупорювала легеневі альвеоли, перепиняючи доступ кисню. Сектор огляду звузився, стиснутий пітьмою, наче на очі начепили невидимі шори. Хлопцеві вдруге довелося тамувати бажання дременути геть. Дивлячись, як дрижання долоні передається на ліхтар і сповзає на контури тіней довкола, він поставив ліхтар на долівку та сфотографував фрагмент стіни — частину над самою підлогою. Розглянув знімок, намагаючись не думати про освітлений коридор, Білу кімнату та горішню терасу, де незабаром подадуть сніданок.

Неслухняними пальцями Сьома дістав блокнот і переписав чотири рядки, замінивши всі знаки на відповідні арабські цифри.

«О’кей, що у нас вийшло?» — звів брови докупи.

П’ять стовпчиків. У перших трьох — цифри. У п’ятому рядку першого стовпчика — арифметичний вираз зі знаком додавання. Усі цифри були меншими або дорівнювали 8, а отже, збігалися з відповідниками з десяткової системи. Далі йшов стовпчик із числами. Поки що, щоб не заморочуватися, Сьома лишив їх у вісімковому вигляді. Ці числа меншали з висотою — що вище розташування рядка, то менше число четвертої колонки. Останній, п’ятий, стовпчик здавався найбільш незрозумілим: окремі рядки чисел не мали взагалі, а в інших вони були дуже великими.

«Дати?» — Семен іще раз пережував запропоновану Джейсоном гіпотезу. Спробував уявити Чорну кімнату чимось на кшталт історичного кабінету, меморіальної зали, на стінах якої зафіксовано знакові для Паїтіті події, проте не зміг. Натомість перед очима вимальовувалося видіння тисяч надгробків.

Хлопець підняв із підлоги ліхтар, скерував його промінь так високо, як лише міг. Цифра в четвертій колонці може позначати рік, а може… що завгодно. Після хвилини прискіпливого вивчення рядків, до яких діставало світло, росіянин з’ясував, що в другому стовпчикові фігурують винятково цифри від 1 до 5. Жодної шістки.

(…п’ять тижнів по вісім днів…)

«Номер тижня в місяці, — здогадався Сьома й тут-таки виправився: — Припустимо, що це порядковий номер тижня». От тільки що вони записували першим — номер дня в тижні чи номер місяця в році?

Сьома пробігся очима по стіні. Вирази зі знаком плюс у першій колонці траплялися рідко — раз на десять-двадцять записів. За кілька метрів від долівки праворуч від себе він зауважив фрагмент, в одному з рядків першого стовпчика якого побачив запис «8 + 4».

Нижче, просто під сфотографованою раніше ділянкою, знайшов іще один подібний фрагмент — знову «8 + 1» — у першому стовпчикові.

Записник наче сам скочив до рук, і над чистою сторінкою застрибала ручка: Семен перекодовував символи Паїтіті у зрозумілі йому цифри.

Іще недописавши, хлопець зробив три важливі висновки, що їх занотував тут же, під матрицями чисел:

а) вирази зі знаком «плюс» трапляються винятково в рядках, де число, зафіксоване в першій колонці, більше ніж вісім;

б) перший доданок — завжди вісімка, другий доданок — менше або дорівнює п’яти;

в) і найважливіше — складені вирази, тобто вирази з «плюсами», трапляються лише в рядках, де в другій колонці стоїть цифра 5.

Сьома обвів ручкою «п’ятірки»…

(…п’ять тижнів по вісім днів у кожному, плюс… п’ять неврахованих днів)

…і усвідомив, що означають складені вирази. Цифра 5 із другого стовпчика відповідає п’ятому, тобто останньому, тижню місяця в календарі Паїтіті, тож запис на кшталт «8+3» чи «8+1» позначає невраховані в цьому тижні дні. «8+3» — це вісім днів п’ятого тижня, плюс 3 дні з тих, що не входять у жоден тиждень, іншими словами 43 день «паїтянського» місяця. Це доводило правильність його першого припущення та розкривало формат запису дат.

У першій колонці одного з рядків, які тяглися над підлогою, Сьома побачив запис із двома плюсами — «8+5+1». Подумавши, росіянин підшукав пояснення. Остання одиниця вказує на перший з п’яти додаткових днів, що йдуть за останнім місяцем у році. Слушність цього припущення підтверджувала вісімка в третій колонці, котра, найбільш імовірно, відповідала восьмому місяцю в році.

— Отже, день-тиждень-місяць-рік, — пробурмотів Семен.

«Так просто? — в мозку заметушилися сумніви. — Альо, друже, ти справді віриш, що протягом десяти хвилин спромігся розгадати формат запису дати, який використовували ті, хто населяв Паїтіті?»

Перевірити можна в єдиний спосіб — розшифрувати кілька дат. Сьома повернувся до першого фрагмента й перевів числа чотирьох перших рядків у десяткову систему числення.

Після того втупився у нижній рядок: 4–4 — 7 — 3650. Четвертий день четвертого тижня сьомого місяця 3650 року за календарем Паїтіті.

«На рік можна зразу забити», — не знаючи події, від якої починалося літочислення в цивілізації Паїтіті, важко визначити, яким саме був 3650-й у світі, де роки рахують в обидва боки від народження Ісуса Христа. Сьома сумнівався, що це взагалі можливо.

«Гаразд, пограємося хоча б із днем…»

Як установити, якій даті відповідає цей день у сучасному григоріанському календарі? Четвертий день четвертого тижня сьомого місяця… отже, від початку року за календарем Паїтіті минуло шість повних сорокап’ятиденних місяців, три восьмиденні тижні та чотири дні четвертого тижня. Загалом — 6 × 45 + 3 × 8 + 4 — 298 днів.

За словами Джейсона, початком відліку в календарі слугувало весняне рівнодення, 20 березня за григоріанським календарем. Залишалося з’ясувати, який день нашого календаря відповідає 298-му дню календаря людей, що колись населяли Паїтіті. Сьома без проблем порахував, що 20 березня є 79-м за рахунком днем від григоріанського нового року, якщо рік не високосний, і 80-м, якщо високосний. Далі він склав 79 і 298. Отримав 377. Це означало, що 298-й день календаря Паїтіті є 377-м днем григоріанського календаря. Оскільки в році лише 365 днів, то очевидно, що 298-й день календаря Паїтіті відповідає 12 дню наступного року в григоріанському календарі. Тобто четвертий день четвертого тижня сьомого місяця 3650 року за календарем Паїтіті відповідає 12 січня… 3651 року.

— 12 січня… — Семен не помічав, що «думає» вголос. — 12 січня 3651-го… Ну або 13-те, якщо 3650-й був високосним.

Це вже щось. І водночас — нічого. З однаковим успіхом це могло бути 14 січня чи 7 лютого, Сьома не мав змоги що-небудь виявити чи перевірити.

За мить росіянин узявся за другий знизу рядок. 4–4 — 2 — 3650. Четвертий день четвертого тижня другого місяця… і потім іще незрозуміле число 228.

— Нормальок, — загугнявив хлопець, ручка стриміла поміж зубів, — від початку року минув один повний місяць… це 45 днів… три повні тижні… плюс 24… і настав четвертий день четвертого тижня. В сумі, — він подумки склав 45, 24 і 4, — сімдесят три… Додаємо 79 і отримуємо… 152. Отже, четвертий день четвертого тижня другого місяця за календарем Паїтіті дає 152-й день від початку року за григоріанським календарем.

Росіянин відклав блокнот, схопився за мобілку та розкрив календар. Січень — 31 день, лютий — 28, березень — 31, квітень — 30, травень — 31… Гортаючи місяці, він додавав:

Перші п’ять місяців григоріанського календаря містять 151 день. Для полегшення розрахунків він припустив, що роки не високосні. Відтак, 152-й — це 1 червня.

1 червня 3650 року. Хоча рік однаково нічого не означає.

«Ага, — раптом згадав Семен, — і ще 228…»

1 червня казна-якого року… 228…

І тут…

Хлопця пробрало морозом, аж зуби клацнули. Телефон затіпало так, що Сьома мусив сховати його до кишені. Моторошні відчуття посилилися, коли він зрозумів, що причина не в астматичній чорноті кімнати. Щось крилось у розшифрованій даті, щось таке, що він… знає. Мусить знати.

1 червня… якогось року… сталося щось таке, що… 228…

228…

CXXVI

19 серпня 2012, 08:28 (UTC -5)

Паїтіті

Ґрем здригнувся, спершу відчувши, а вже потім почувши, що Сатомі сухо покашлює. Розклепив повіки та швидко заморгав, проганяючи сон. Японка сіла, спираючись руками на матрац.

— Як ти? — спитав мулат, ніжно погладжуючи її по спині.

— Добре… — хрипко відповіла дівчина. — Тільки у вусі дзвенить.

— Сьома сказав, що в тебе може бути пошкоджено барабанну перетинку.

— Але я чую добре.

Ґрем стенув плечима.

— Ти пам’ятаєш… — він не договорив, усвідомлюючи, що не витримає, якщо Сатомі знову почне розпитувати.

— Що? — круглі очі японки зупинилися на Ґремовому обличчі.

— Пригадуєш, що було вчора?

— Не розумію.

— Можеш відновити у пам’яті події минулої ночі?

Дівчина поставила брови ріжками.

— Після дванадцятої ми піднялися на терасу, ви з Лео спустилися на рівень нижче, я пішла до пірамід, а потім ударив грім, і я, здається, знепритомніла. Очуняла, коли почався дощ, і… ви знайшли мене. Щось іще?

Американець відчув, як відпускає серце, й на радощах стиснув Сатомі в обіймах.

Японка випручалась, простягнула руку й увімкнула ліхтар. Печеру затопило жовте світло.

— Ти брудний. І я теж. Ми наче дві свині, що вивалялись у калюжі, — розчепіривши пальчики, вона з відразою розглядала одяг. — Ми що, спали, не роздягаючись? — Ґрем промовчав, дівчина звелася на ноги. — Треба переодягтись.

Мулат спробував їй допомогти, проте Сатомі рішуче відвела його руки. Вони швидко скидали пом’ятий і закаляний брудом одяг.

Натягуючи через голову чисту футболку, японка несподівано спинилась і запитала:

— У нього вийшло?

— Що ти маєш на увазі? — глипнув на неї Ґрем.

— Лео. Йому вдалося нарвати бруґмансії?

Мулат спохмурнів, кинув погляд у той бік, де з-під навали речей визирала торбинка, й неохоче промовив:

— Он там, у кутку.

Він нахилився, зашнуровуючи кросівки. Через хвилину випростався та задерев’янілим голосом спитав:

— Ти все ще хочеш утікати?

Сатомі подивилася на нього так, наче бачила вперше, наче перед нею раптом опинився хтось із чужих, Амаро Кіспе, наприклад, або хтось із персональних охоронців Джейсона, й той колючий погляд зробив Ґрема геть нещасним.

— А ти хіба ні?

CXXVII

Левко, тримаючись осібно від решти чоловіків і намагаючись ігнорувати їхні позирки, закінчував снідати, коли до їдальні підійшли Ґрем, Сатомі та Сьома. Українець нервував. Він переконував себе, що тремтить від холоду, та, попри те, що гаряча каша давно зігріла нутро, тремтіння не минало.

Побачивши американця, японку та росіянина, хлопець зрадів. Щоправда, радість тривала недовго. Левко напружився та ще більше затремтів, спостерігши, як розширюються від жаху очі Ґрема й Сатомі. Обличчя Семена довший час лишалося нормальним (серед них трьох він мав найслабший зір), проте, наблизившись і приглянувшись, Сьома спіткнувся та ледве встояв, провиснувши на милицях. Спинним мозком відчуваючи, що зараз уся увага прикута до них, росіянин опанував себе й удав, що закашлявся. Коли він випростався, лице набуло звичного відстороненого та злегка насмішкуватого вигляду.

— Добрий ранок усім, — кинув Сьома, проходячи повз столи. На Левка він намагався не дивитись, але пробігся поглядом по залі, шукаючи Кіспе. Він не сподівався, що без Амаро Кіспе все минеться саме по собі, проте відсутність карлика давала час обміркувати ситуацію та вигадати, як відбріхуватися.

На щастя, пласкоголового не було.

Проминувши столи, Ґрем непомітно смикнув Сьому за светр.

— Ти бачив? Що з ним? — прошепотів мулат.

— Поняття не маю, — не ворушачи губами, видав Семен.

— Він схожий… — кадик Сатомі смикнувся, — він схожий на диявола.

— Тс-с… Удавайте, що все гаразд, — сказати легше, ніж виконати. Сьома відчував, як паніка набирає обертів, кремсаючи мозок, як капусту, перемелюючи, розриваючи думки й роблячи його беззахисним. Він нічого не контролював, а тепер — це вже взагалі баста! — й не розумів.

І ще те число — 228 — не давало спокою. 1 червня… 228…

Трійця ввійшла до намету-їдальні, де не лишилося нікого, крім кухаря.

— Вільна каса! — вигукнув італієць, побачивши хлопців і дівчину.

— Доброго ранку, Марко, — змахнув п’ятірнею Семен.

— Привіт, професоре! Як спалося?

— Кепсько.

— Ви сьогодні пізно. Я вже хотів прикривати контору.

— Заспали через бурю, — Сьома старанно зображав безтурботність, виставивши на крок попереду тривимірну копію самого себе. Сатомі й Ґрем стояли за його спиною, все ще мовчазні й розгублені після споглядання Левка.

— А-а, — кухар по-італійському експресивно скинув руки. — Файно вчора гримотало.

— Та так, нічогенько.

— Оукей, друзі, що замовлятимемо сьогодні? Хрусткі курячі шматочки? Смачний і поживний Біґ-тейсті? Можливо, класичне меню? — Марко спробував відтворити акцент, із яким розмовляють у південних штатах США. — Якщо серйозно, мої друзі, салату більше нема, зате котлет знайдеться по дві порції на рило. Як вам таке? Можу заприсягнутися на кучугурі Біблій, ви не сподівалися, що таке щастя очікуватиме на лінтюхів, які сплять ледь не до півдня.

— Валяй! — росіянин підставив піднос. — Заради цього варто було не спати півночі.

Ґрем здригнувся. Що він меле?

— Мені без котлет, будь ласка, — попросила Сатомі.

— Слухаюсь, ме’ем.

Накладаючи кашу, Марко проникливо роздивлявся хлопців і дівчину. Засохла грудка крові на лівому вусі японки. Синці на бічних поверхнях біцепсів американця, що виступають із-під рукава теплої футболки й тягнуться аж до ліктя (певно, страшенно болючі синці, якщо їх помітно на темній шкірі мулата). Всі в чистому одязі, проте з немитими й розкучманими головами. Вже згодом, коли вони виходили (мулат притримував полог намету, пропускаючи Семена та дівчину з тацями), італієць помітив, що гіпс на нозі росіянина почорнів від вологи й бруду. Марко ледь чутно присвиснув: «Оу… малята виходили вночі погуляти». Додавши до цього страхітливі очі українця, він зрозумів, що минулої ночі сталося багато значущих подій, і буревій чи навіть влучання блискавки в піраміду — далеко не найважливіші з них.

Хлопці й дівчина поставили підноси на стіл і сіли. Семен — коло Левка, Ґрем і Сатомі — навпроти. Мачігуенга здебільшого вже поснідали й подалися займатися власними справами, хоча декотрі ще допивали чай. Кілька перуанців докурювали самокрутки. І перші, й другі тримались осторонь хлопців і кидали на них косі погляди з таким виглядом, наче ті наминали лайно, а не кашу. Науковці на сніданок не прийшли. Певно, відсипались.

Хвилину жували мовчки. Зрештою українець не витримав і штурхнув Семена ліктем.

— Що зі мною не так?

— Я не знаю, Лео, — Сьома втримував на губах кривувату півусмішку, та загалом вираз його обличчя відчутно дисонував із задертими кутиками губ. — У тебе щось із очима.

— Що з ними?

— Не зараз, Лео, — просичав Сьома, — у «норі».

Далі снідали в тиші, аж поки, не піднімаючи очей від тарілки, Сатомі буркнула:

— Нам не треба було сюди приходити.

Від пірамід до їдальні наближався Амаро Кіспе. Похмурий і невиспаний. Зеленаво-чорні водянисті мішки під очима, що після сну проступали особливо чітко, цього ранку нагадували додаткову пару витрішкуватих, але цілковито мертвих очей. Амаро Кіспе не спав усю ніч, тож тепер став схожим на чотириокого гостродзьобого павука.

Сьома здоровою ногою наступив на Левкову ступню.

— Звалюй! Підривайся та вали звідси. Якщо він тебе побачить, нам усім хана.

Українець послухався. Певна річ, його відхід не лишився непоміченим, одначе з коротуном вони таки розминулись. Сьома втямив, що виграв іще трохи часу.

— Доїдайте, швидше! — сиплим голосом наказав він, на що Ґрем кисло всміхнувся та похитав головою.

— Пізно, бадді. Нам кінець.

CXXVIII

19 серпня 2012, 09:31 (UTC -5)

Паїтіті

— Що це таке? — Сатомі ледь не з кулаками налетіла на Левка, щойно зайшла до «нори». — Ти підставив нас усіх!

— Я… е… — Лео на таке не очікував. — Я навіть… — він зиркнув на американця, що стояв, спираючись спиною на кам’яну стіну праворуч від входу. Він міг чекати на таку реакцію Ґрема, проте мулат не втручався, навіть не дивився в їхній бік.

— Важко було глянути в дзеркало перед виходом? — не вгавала японка.

— Я змінив одяг, як і ви, і…

— Тихо, заспокойтеся, — зажадав тиші Сьома. — Ніхто не винен, — а тоді: — Сідай, — наказав Левку. Сьома, як завше, дотримувався системного підходу: спершу — розібратися з українцем, опісля — вирішити, що робити далі.

— Ти скажеш нарешті, що з моїми очима? — українець опустився на матрац.

— Твої очі, наче стиглі вишні, — росіянин зауважив недовіру в Левковому погляді й наголосив: — І це, бляха, не метафора.

— Чому?

Семен казав правду. Очі Левка стали неприродно червоними. Не почервонілими, як буває після сну, а криваво-багряними. Каламутний колір повністю розчинив у собі зазвичай насичену синь райдужних оболонок. Крапки зіниць, що тривожно металися, фокусуючись то на Сьомі, то на Сатомі, плавали на суцільному густо-червоному тлі.

— Ще не знаю, — Сьома схилився над товаришем і зазирнув, притримуючи пальцями повіки, спочатку в праве, потім у ліве око. — Зрозуміло. Я так і думав. У тебе полопали капіляри, очні яблука по вінця набрякли кров’ю, що зробило тебе… е-ем… схожим на демона з фільму жахів.

— Чорт, — Лео почав терти лоба долонею, — я не знав.

— Чим це може бути викликано? — Сатомі зверталася до Сьоми. — Перепад тиску? Хвороба?

Семен залишив японку без уваги, продовжуючи дивитися на Левка.

— Це виглядало б ефектно, Лео, якби не… хм… наша ситуація. Там, — росіянин тицьнув пальцем у стелю «нори», — всі тільки про тебе й гудуть.

— Я знаю, через що це, — з болем промовив Левко. — Під час першої спроби каната не вистачило, я дізнався про це лише тоді, коли кінець майже вислизнув із рук. Щоб не впасти, довелося чіплятись за мотузку зубами. Це через перевантаження.

— Ти висів на самих зубах? — не повірила Сатомі.

— На руках. Але не міг вилізти вище, поки не вчепився зубами.

— Таке трапляється, — заспокоїв японку Семен, — моя двоюрідна сестра після затяжних пологів мала щось подібне, причому не лише з очима, а й з лицем. Була, як помідор.

— Тобі не треба було виходити, — Сатомі заговорила спокійно, та все ще з осудом.

— Я ж не знав, — скинув голову Левко і…

— Не знав про що? — цей голос примусив усіх підскочити. Від несподіванки Сьома випустив костур і впав на руки поряд із Левком, Ґрем сахнувся, забившись у темний куток, а Сатомі заверещала. Дівчина змогла перервати крик, лише затуливши рота долонею.

На порозі «нори», заклавши руки за спину, стояв Амаро Кіспе. Чорні очі в півтемряві вигравали. Світло вони не відбивали, бо відбивати не було чого; ті тьмяні відблиски вихоплювалися зсередини.

— Чого сидите в темряві? — виплюнув пігмей.

Ґрем увімкнув лампу. Посуваючись до вимикача, він опинився за спиною Амаро.

— Стань так, щоб я тебе бачив. Щоб бачив твої руки, ніґере. Бігом! — морщачи лоба, гаркнув перуанець. Мулат скорився, відступивши від проходу.

Рахуючи натужні удари серця, Левко намагався розгадати, яку частину їхньої розмови чув коротун. Сьома перекинувся на спину й сів, чи не вперше в житті не думаючи ні про що. Єдине, що, немов попсована платівка, звучало в голові росіянина, — це Ґремові слова: «Пізно, бадді. Це кінець».

Амаро Кіспе обвів їх важким поглядом. Потому підійшов до українця, безцеремонно схопив за підборіддя та смикнув до себе. Довго роздивлявся очі. Лоб коротуна безперестану пульсував: то стискався, вкриваючися зморшками, то розтягувався, спихаючи шкірні складки на щоки й тім’я. У перуанця нелюдськи боліла голова, й тільки морщення лоба давало змогу на якийсь час відволіктися від пекучого болю. Здавалося, хтось нарізає його мізки кубиками, а потім підсмажує на сковорідці. Амаро нездужав, щось жерло його зсередини, й Левко раптово усвідомив це, підборіддям відчувши, як тремтять долоні карлика, та зблизька помітивши, що нездорове, наче протухле, обличчя куцана рясно обсипало прищами.

— Що ти там робив? — недомірок вертів головою, приглядаючися до Левкового лиця то з одного, то з іншого боку, ліва повіка безперестану смикалась, око під нею сльозилось; хлопець спробував випручатись, але перуанець тільки міцніше вчепився в підборіддя. — Ти, що, дрочив на піраміді, коли в неї влупила блискавка?

На коротку мить українця сповнила ущиплива хвиля полегшення: перуанець не чув, принаймні не чув нічого такого, що наштовхнуло б на здогади про заплановану втечу. Амаро Кіспе вважає, що вигляд Левка якось пов’язаний із великою пірамідою й ударом громовиці. Схоже, він навіть не здогадується, що вночі на терасу виходив не лише українець. Поки що не здогадується.

Полегкість швидко минула, бо час збігав, а хлопцеві слід було видати правдоподібну відповідь.

Кіспе заплющив очі та скривився. Біль, що хвилями наступав і відходив, саме зараз обвалив на його бідолашну голову свій винятково потужний вал, такий, що аж у зубах занило. Перуанець перечекав напад і прохарчав:

— Відповідай. Чому ти виходив посеред ночі на терасу?

— Я… я не… — Лео похапцем перебирав варіанти. Нічого путнього на гадку не спадало. Усвідомлення, що від його відповіді, ймовірно, залежить їхня свобода, лише погіршувало ситуацію. Нейрони розганялися до скаженої швидкості, проте металися мозком ухолосту. — Я не пам’ятаю.

— Пф-ф-ф! — пирхнув Амаро. — Я не вірю тобі. І можу побитись об заклад, аміґо: як тільки розчавлю твоє яйце табуреткою, ти зразу все пригадаєш, — говорячи, він копіював Джейсона.

«Чорт!» Він справді може. Хлопець не зовсім чітко уявляв процес (як це — табуреткою прищикнути одне яйце?..), та не сумнівався, що той псих на таке здатен.

— Я… не… — Лео засмикався й іще раз спробував випручатись. Кіспе зловив хлопця за футболку вільною рукою.

— Він сновида, він ходить уночі! — несподівано вигукнув Сьома. — А потім нічого не пам’ятає. Це правда!

Амаро повернув голову, відчуваючи, що й без того немилосердний біль посилився, — цього разу хвиля не відступила, й Кіспе почав морщити носа. Підпухлини вполовину затуляли очі, Семен розпливався. На мить біль став таким нестерпним, що витіснив з голови думки. Карлик навіть забув, для чого спустився до хлопців. Трохи отямившись, Амаро більше не міг ні про що думати, крім одного — КОКАЇН. Усе, що йому зараз потрібно, — це хороша доза кокаїну. Закласти ніздрі та витурити до дідькової матері клятий біль із макітри. А студентики нікуди не подінуться. Розбереться з ними потім.

«Може, він і правду каже», — припустив коротун.

Новий напад. Недоросток застогнав, схопився та відштовхнув Левка від себе:

— Однаково не вірю тобі, шмаркачу, але… мушу… мені треба… йти… — (болить… болить!.. Господи, як вона БОЛИТЬ!). — Після обіду прийдеш до мене і… — (швидше… не гай часу… БІЛЬ НЕ ЧЕКАЄ!), — …і все розповіси. Якщо відмовишся, влаштую тобі водні процедури, після яких… після яких… — Амаро хотів сказати «…після яких ти здохнеш або ж навчишся дихати задницею», але не зміг. Від думки про наркотики організм збунтувався. Тряслися тепер не лише руки, а й дзьобоподібна голова й навіть губи. Перуанець вишкірився, цвіркнув: — Після обіду, — а потому, шумно дихаючи, ретирувався.

Ґрем підступив до порога й визирнув у галерею. Провів горбатий силует очима.

— Пішов.

Семен і Левко синхронно зітхнули з полегшенням.

— Дякую, — сказав Лео росіянину. — Спасибі, що втрутився та допоміг.

— Та нема за що. То була твоя ідея, — знизав плечима Сьома, — я лише розвинув її, — насправді ідей у Левка було рівно нуль, він просто ляпнув «не пам’ятаю», а Сьома вхопився за це.

— Що з ним? — поцікавилася Сатомі, киваючи на прохід, у якому зник Амаро.

— Може, абстинентний синдром, наркотична ломка, а може, він хворий на щось, — механічно, без жодного виразу на лиці, пояснив Сьома.

Українець рвучко перекинувся, проповз навкарачки матрацом в інший кут «нори», розкидав наплічники й дістав білу прим’яту торбинку.

— До справи!

— Якої справи? — озвався Ґрем. — Нас викрили, й після обіду…

Левко скочив на ноги й випростався так стрімко, що американець умовк. Семен знизу вгору позирав на приятеля та бачив, як шалено палають закривавлені очі. Ось воно — те, через що в подорожах необхідні такі люди, люди, яким не потрібне лідерство заради лідерства, та які завжди переберуть штурвал, коли в інших безсило опустилися руки. Люди, об яких життя, даючи копняка їм під зад, ламає собі ногу. Дивлячись на українця (хоча глибоко в душі досі сумнівався, чи хоче тікати), росіянин вирішив спробувати. Паїтіті нікуди не подінеться. Паїтіті зачекає.

— Я срав з високої гори на те, що нас викрили, як і на те, що станеться після обіду, — слова поскрипували, вилітаючи з наелектризованої Левкової горлянки, — бо після обіду нас тут уже не буде, — хлопець виклично глянув на мулата, витримав паузу та напористо доказав: — Якщо інших пропозицій немає — до роботи! Маємо подрібнити це чортове зілля.

CXXIX

Ґрем стояв на чатах, щоб їх удруге не заскочили зненацька, поки Сатомі, Семен і Левко рвали квіти та листя бруґмансії на дрібні шматочки. Приблизно через півгодини вони закінчили. Годинник показував чверть на одинадцяту — саме час Сатомі йти до Марко й допомагати готувати обід.

— Як мені його пронести? — запитала дівчина, відчуваючи легке запаморочення від усе ще тривкого аромату квіток. Сьома хотів нагадати їй, щоб не торкалася руками до губ чи рота, проте, побачивши, як Сатомі тримає розчепіреними пальці, передумав.

Левко поліз у рюкзак і витягнув звідти сумку-кенгуру (такі чіпляють на пояс). Під час мандрів він носив у ній гроші й документи.

— Візьми ось це. Надягни на голе тіло, а зверху прикрий футболкою та светром. Ніхто нічого не запідозрить, бо сьогодні холодно.

Японка кивнула, приладнала сумку, підтягнула ремені. Тоді разом з українцем стала наповнювати її подрібненою бруґмансією. За хвилину сумка була під зав’язку, а на матраці лежало ще мінімум три чверті від загальної кількості пошматованих листя й пелюсток.

Стоячи пліч-о-пліч, вони дивилися на купку блідо-жовтих і зелених шматків рослини. Можливо, однієї сумки досить? А якщо ні, то скільки треба?

— Я ще можу в рукави напхати, — запропонувала Сатомі.

Манжети спортивки міцно облягали зап’ястки. Українець посмикав за них і погодився.

— Добре, напихай. Тільки не переборщи, щоб не випирало, як у Шварценеггера.

Та навіть після цього в них лишалася половина з нарваного Левком із дерева.

— Я, до речі, давно хотіла спитати: скільки мені кидати? — озвалась японка.

— Сьома? — Лео кинув росіянинові.

Той розвів руками.

— Не знаю. Концентрація алкалоїдів залежить від пори року, кількості опадів тощо. Це основна причина отруєння бруґмансією — ніколи не знаєш, коли спинитись.

— Отже, кидай усе, що є, — жорстко підсумував Левко.

— Лео, хтось із них може померти, — зиркнув спідлоба Сьома. Він не хотів смерті чотирьох десятків невинних людей… Ну, гаразд, нехай і не зовсім невинних. Та однаково не бажав їм смерті. — Це небезпечно.

Дівчина переводила погляд з одного хлопця на іншого, чекаючи на рішення.

— Мені начхати. Я переймаюся лише тим, щоб доза не виявилася замалою. Якщо хтось із них відкине копита, — Лео зціпив зуби та підтягнув верхню губу, — ну що ж — така їхня доля, — він оглянув залишки отруйної рослини й обернувся до Сатомі: — Викинеш усе, все до останнього шматочка, потім повернешся — скажеш, що йдеш до туалету чи щось таке, — і забереш решту. Зрозуміла?

Дівчина ствердно мотнула головою.

Семен прикусив краєчок нижньої губи та змовчав.

CXXX

19 серпня 2012, 10:36 (UTC -5)

Паїтіті

— Я допоможу, — граційно пригнувшись, Сатомі впірнула до намету-їдальні.

Марко Молінарі, напнувши на голову велетенські навушники Panasonic, не почув її. CD-плеєр «Walkman» лежав поряд на столі. «Fear of the dark… Fear of the dark… I have a phobia that someone’s always there»[139], — бубонів італієць, підспівуючи Брюсові Дікінсону[140], хоча виходило у нього просто паскудно. Пританцьовуючи, чоловік витягав тарілки з допотопної посудомийної машини.

— Марко! Агов! — покликала японка.

Кухар обернувся, ледь не впустивши миски. Притиснув тарілки до живота й стягнув рукою навушники на шию. Музика лунала так гучно, що навіть із відстані п’яти метрів Сатомі могла розчути мелодію.

— хрипко витягував патлатий Дікінсон (1992-го він був кудлатим, як американський кокер-спаніель).

— О, привіт, східна красуне! — на мікроскопічний відтинок часу подив у Маркових очах змінився чимось гнітючим і чорним, як венозна кров, чимось таким, що разюче відрізнялося від тваринної хоті, яку Сатомі не раз зауважувала в поглядах чоловіків із ватаги Амаро Кіспе чи найбільш нахабних мачігуенга. Та вже за мить тінь збігла з лиця, й Молінарі посміхався найприязнішою у всесвіті посмішкою.

— Я допоможу тобі з обідом, — сказала дівчина.

Марко вимкнув плеєр і зиркнув на наручний годинник.

— Ще рано. Я думав починати десь після одинадцятої, — кухар, ледь вигнувши брови, прискіпливо вивчав обличчя японки, стежив за кожним м’язом. — Двоє мачігуенга допомагатимуть мені, оскільки картоплю чистити не треба, я ризикну та довірю їм плиту. Крім того, сьогодні неділя… словом, — італієць підморгнув їй, — можеш відпочивати.

— О’кей, — знизала плечима Сатомі, та не відступила й на крок, — просто…

— Ну? — дівчина ворухнулась, рукава напнулися. Він придивився уважніше й раптом його осяяло: що у неї під кофтою? Ще одна кофта? Невже круглолицій так холодно?

— Не хочу повертатися туди, — кивком голови вона показала на вхід у підземелля.

— Чого?

— Сваряться, — на ходу вигадувала дівчина.

— О-о… чоловіки, — Марко прицмокнув язиком, — тоді заходь, візьмемося за салат, до обіду не скисне, а коли прийдуть ті два варвари, будемо просто командувати, — Сатомі хихикнула. Не дивлячись на неї, кухар спитав: — А чо’ сваряться?

— Та через усе потроху, — японка зробила невиразний жест руками й… зашарілась, — а тепер іще й через мене.

— Хто? — італієць знову підморгнув, витягаючи на стіл ножі та залишки овочів.

— Лео та Ґрем.

— Я так і думав. Це під час подорожі почалося чи раніше? — Марко розклав перед собою кілька капустин, прижухлий щавель, петрушку, поморщені огірки й цибулю. Сатомі підсунув огірки, сам узяв капусту.

— Навіть не знаю, що тобі відповісти. Для Ґрема раніше, а для Левка, мабуть, під час поїздки. Лео взагалі спочатку вважав, що Ґрем голубий.

— Бути такого не може!

Застукотіли ножі, й Сатомі заходилася переповідати історію про те, як Левко «заскочив» у одному ліжку Ґрема й…

(…її пропекло жаром, а ніж затремтів у руці, коли вона збагнула, що, загравшись, ледь не вибовкала про Яна…)

…й одного хлопця, що теж не хотів, аби Лео дізнався про стосунки мулата і японки. Попри невідповідності й не зовсім зрозумілі моменти, дослухавши оповідь до кінця, Марко реготав, як навіжений.

— І коли в того телепня прорізались очі?

— Тижнів за два після вильоту зі Стокгольма.

Сатомі закінчила з огірками та перейшла до щавлю.

— Що Лео робив уночі на терасі? — несподівано, ще ніби й не переставши сміятись, запитав кухар.

Японка на секунду довше, ніж слід було, притримала ніж над дошкою для нарізання овочів.

— Він ходить уві сні. Схоже, вчора бідолаху ледь не вбило блискавкою.

Марко зміркував, що це не пояснює, чому в нього очі такі, наче він усю ніч вичавлював із прямої кишки хокейну шайбу, проте вголос не сказав нічого, натомість поставив інше запитання:

— Що з твоїм вухом?

Сатомі занервувала, й він це помітив.

— Не знаю… десь ударилась.

Дівчина напружилась, чекаючи на нові запитання, проте кухар змінив тему розмови.

Нарізати овочі вони завершили після одинадцятої. Обіцяні мачігуенга в наряд по кухні не з’явилися, тож Марко, витерши руки рушником, пішов їх виловлювати.

Японка лишилась у наметі сама й повірити не могла своєму щастю. Інгредієнти салату лежали на столі окремими купками. Дівчина відшукала на стелажах достатньо велику миску, поскидала в неї капусту, огірки, цибулю та зелень, а тоді, трясучись й пітніючи, похапцем витягла з рукавів подрібнені листя й пелюстки бруґмансії. Навздогін полетіла бруґмансія із сумки на поясі.

Коли італієць повернувся, ведучи за собою, мов рабів на каторгу, двох пригнічених і сонних індіанців, салат стояв на столі готовий: посолений, вимішаний і политий олією.

— Я доробила салат, — похвалилася Сатомі, розминаючись із кухарем перед виходом із намету.

Марко кивнув, подарувавши їй усмішку.

— Ти куди?

— Мити руки.

— Ось же умивальник.

— Ну, Марко…

Чоловік ненароком кинув погляд на миску із салатом і спохмурнів. Його натреноване око вмить вихопило жовті вкраплення із загалом однорідної блідо-зеленої маси. Подумки він перебрав усе, що додавав у салат, і усвідомив: нічого жовтого там бути не може.

— От чорт! Я тугодум! Так би й сказала, — Марко видушив із себе посмішку. Цього разу невдало: кухар із нього кращий, ніж актор. Сатомі відчула, що він її підозрює. — Гаразд, іди.

— Я повернусь.

Рукави її спортивки звисали на плечах, як здуті повітряні кульки.

CXXXI

Сатомі повернулась, і рукави знову надимались, наче від іще однієї кофти під ними.

Мачігуенга у величезному казані домивали рис перед тим, як поставити його на плиту варитися. Марко обсмажував моркву й цибулю для соусу. На стільниці розмерзалися курячі стегенця.

Роботи для японки не було, та вона однаково крутилася на кухні, тож Марко припустив, що дівчина не зробила всього, що хотіла. Кмітливий італієць вирішив дати їй можливість. Кілька разів виходив із кухні, нібито у своїх справах, щоразу лишаючись поблизу намету й підглядаючи то крізь щілину у вході, то через вікно. За п’ятим разом він таки побачив те, на що очікував. Не звертаючи уваги на індіанців, які тямили у приготуванні їжі десь так само, як і в теорії відносності Ейнштейна, Сатомі висипала спершу в каструлю, а згодом і на тацю зі стегенцями жовтувате зілля. Поки вона витягала його із сумки на поясі, Марко ще вагався, та коли дівчина взялася витрушувати зілля з рукавів, чоловік похитав головою. Приправи не носять у рукавах кофти.

«Срати мені й плакати, малята хочуть нас усіх потруїти, — здогадався Молінарі; трохи поспостерігавши та поміркувавши, він вирішив: — Треба сказати Амаро».

CXXXII

19 серпня 2012, 11:54 (UTC -5)

Паїтіті

«Марафет»[142] не допомагав.

І Амаро втомився його втягувати. Після затяжки його попускало секунд на тридцять, щонайбільше — на хвилину, а потім біль (триклятий… сраний… довбаний… грьобаний… і такий БЕЗЖАЛІСНО-НЕСТЕРПНИЙ!) повертався.

Ніздрі розпухнули й палали. Перуанець більше не розрівнював порошок у доріжки, не подрібнював грудки — просто черпав його довгим нігтем на мізинці та закладав у ніс. Із лівої ніздрі збігали мутнуваті шмарклі. Під правою шмарклі змішувалися з кров’ю. Кров скрапувала на стіл, змочувала кокаїн, перетворюючи його на бурі кавалки, по суті, непридатні для вживання. Утім, недоросткові все було по цимбалах. Біль (…боги, за що мені ЦЕЙ БІЛЬ?!!) не минав.

Упродовж останніх півгодини він вдихнув 400 міліграмів порошку[143], що для людини зі слабшим серцем мало би закінчитися стрімким провалом у кому та смертю. Траплялися моменти (налітав особливо болісний вал), коли Амаро був не проти померти, проте той самий біль, що так мучив бідолашного коротуна, втримував свідомість на плаву.

Зрештою перуанець відступився. Притримуючись за стіну своєї просторої кімнати в надрах Твердині, чоловік почовгав до металевої скрині в кутку. Тремтячими руками видобув ключа, відімкнув і дістав ізсередини пенал зі штучної шкіри, застібнутий на блискавку. Повагався кілька секунд, думаючи, що, може, не варто цього робити, може, минеться саме по собі чи кокаїн нарешті почне діяти, але новий спалах болю зігнув його навпіл і розвіяв останні жалюгідні рештки осмисленої волі. Не розгинаючись (голова боліла найбільше, коли він тримався вертикально), Амаро добрів до ванної, де з металевої коробки з-під набору для бриття видобув перетягнутий гумкою пакетик завбільшки з невелику сливу. Пакетик виглядав саме так, як той, із якого годину тому карлик розсипав на поверхні стола «марафет». Тільки порошок був не білого, а сіро-коричневого кольору.

Героїн.

Кіспе повернувся до столу й заліз на стілець, із якого ледве діставав ногами до горбкуватої, під лінолеумом долівки. Розкрив пенал. Усередині, дбайливо закріплені у спеціальних нішах, лежали два шприци — відносно чисті, використані кілька разів, — гумовий джгут, запальничка у вигляді зенітної гільзи, шматок вати й десертна ложка. Все, що необхідно.

Обдивившись приладдя, коротун розплакався. Попри біль і слонячу дозу «марафету», втертого в слизові оболонки, він осягав, що сідає дупцею на лезо ножа. Поєднання кокаїну з героїном породжує найнебезпечніший у світі наркотик. У цих речовин різний принцип дії: героїн — опіат, кокаїн — психостимулятор; вони не послаблюють, а навпаки — підсилюють один одного. Перехресна взаємодія опіоїдного героїну й алкалоїдного кокаїну викликає надзвичайний приплив задоволення та водночас може спричиняти серйозні ускладнення. Хай який був обдовбаний, Амаро розумів, що героїн — це пологий і безсумнівний шлях до загибелі. Кокаїн розвиває в наркомана потужну психічну залежність; відмова від «марафету» зумовлює тривожність, дратівливість, безсоння, глибоку депресію, а все через те, що свідомість — і тільки вона — вимагає кайфу. Із героїном інакше. Все зна-а-ачно гірше. Крім психічної, він призводить до фізичної залежності. І коли в разі відсутності дози в наркомана починається нестримна блювота, тахікардія та спазми шлунка, озноб безперестану змінюється жаром, а м’язи викручує неперервною низкою судом, то це не тому, що свідомість прагне кайфу, ні, це тому, що організму потрібен героїн, він більше не може перебудуватися так, щоб жити без опіату.

Руки потяглися до пенала. Клацнула, відкинувши накривку, гільза-запальничка; вогонь горів сам по собі, не потрібно було нічого натискати. Коротун поставив її торцем на стіл і залишив. Утер шмарклі та тремтячими руками розірвав пакетик. Героїн розчиняється у воді краще, ніж кокаїн, а тому його найлегше вводити в організм через слизові оболонки, — вдихаючи, як і «марафет», — однак Амаро знав, що для цього потрібен очищений героїн, який непросто дістати навіть у Афганістані[144]. Оптимальний спосіб — внутрішньовенні ін’єкції. Кіспе сипонув 30–40 мг коричнюватого порошку в ложку, залив його водою та став тримати над вогнем. Героїн швидко розчинився, й розчин на вогні закипів, покрившись сіро-брунатними бульбашками. Акуратно, щоб не розхлюпати вмісту, перуанець поклав ложку на стіл, після чого, використовуючи вату як фільтр, утягнув мутнувату речовину у шприц. Обв’язати руку джгутом і накачати вену зайняло лічені секунди…

Коли Марко Молінарі, попередньо тричі постукавши, зайшов до покоїв Амаро, пігмей уже з’їжджав на підлогу, останнім усвідомленим зусиллям висмикнувши з руки голку.

— Ам… Амаро-о? — Марко застиг, роззявивши рота. — Що ти, в сраку, робиш?

Італієць знав, що ватажок перуанців полюбляє кокаїн, але те, що він колеться, побачив уперше. Він метнувся до недоростка, підхопив на руки та спробував усадовити назад на стілець. Амаро з’їхав униз — він став м’яким, як плюшева іграшка. Напівприкриті повіками очі смикалися, нечасто, з великими інтервалами. Притримуючи Кіспе, Марко пальцями розкрив повіки на одному оці. Зіниця звузилась майже до непомітності, тож кухар усвідомив, що не помилився: перуанець штрикнувся героїном.

— Амаро, прокидайся! Дітлахи хочуть нас потруїти! — Молінарі заходився трусити куцана. — Амаро, чуєш мене? Я на власні очі бачив, як азіатка підкидала щось у обід.

Кіспе зреагував мляво.

— Ст… ст… студентики… п-п-почекають…

— Ні, Амаро, ніхера вони не почекають. Уставай давай! Вони десь лазили всю ніч, а тепер мають намір потруїти нас, як щурів.

Безрезультатно — Амаро Кіспе поринув у нірвану, й упродовж найближчих трьох-чотирьох годин не варто очікувати, що він із неї випірне.

Марко вголос вилаявся італійською.

Що робити? Розказати людям Амаро? Паскудна ідея. У них гуртом мізків набереться менше, ніж у найтупішої звідси й до атлантичного узбережжя мавпи. Вони не повірять йому, а якщо й повірять, то без Амаро та Джейсона лінчують студентів на місці. Від грамотіїв, які днями й ночами сидять під землею, взагалі користі жодної. Лишаються головорізи Джейсона. А от із ними Марко хотів спілкуватися найменше. Згадавши про брата, італієць стиснув губи й насупився.

Кухар подивився на перуанця. Очі більше не смикалися, недоросток скидався на труп. Марко приклав палець до шиї, намацав сонну артерію. Серце Амаро Кіспе штурхалося неквапом і слабко.

Що робити?

Потримавши долоню на шиї пласкоголового, Марко підвівся та попрямував до дверей. Байдуже, що станеться з Амаро; італійцю потрібно вирішувати власні, важливіші проблеми. Ще раз із жалем подумавши про Луку, він штовхнув двері та безшумно вислизнув у коридор.

CXXXIII

19 серпня 2012, 11:58 (UTC -5)

Паїтіті

Із рук досі скрапувала вода. Кофта й навіть штани були мокрі. Сатомі добряче постаралась, змиваючи із себе сліди бруґмансії.

— Упоралась? — побачивши дівчину, Левко скочив на ноги. За ним випростався Семен. Ґрем, який напівлежав на матраці, навіть не ворухнувся, лише ледь повернув голову в бік японки. Останню годину мулат провів у безвольному напівзабутті. Він нібито перебував поруч, але водночас витав десь далеко, відсторонившись від реальності.

— Так, — усміхнулась японка. Посмішку злегка викривляли залишкові ефекти від нещодавнього нервового збудження, проте загалом Сатомі була в нормі.

— Ніхто нічого не запідозрив? — пошепки допитувався українець.

— Ні! Підсипала в салат, у соус, у підливку й додала в стегенця.

— Чудово. А чай?

— І в чай накидала. Казан іще не ставили кип’ятитись, але пелюстки вже всередині, — її очі блищали, вона часто дихала, розчервонілась.

— Упевнена, що кухар не помітив нічого?

— Лео! — дівчина звела брови докупи. — Він кудись пішов. Здебільшого зі мною були лише двоє індіанців, але вони точно нічого не побачили.

— Обід за розкладом? — запитав Сьома.

— Так. О першій почнуть скликати.

— Я залишуся тут, — сказав Левко, — щоб не «світити» очима. Ти попросиш у Марко кілька порцій, які занесеш науковцям. — Сатомі без заперечень кивнула. — А ви з Ґремом почекаєте хвилин десять, а тоді підніметеся до їдальні.

— Для чого? — ворухнув бровами росіянин.

Левко не стримався та на радощах вищирив зуби. Для чого? Вперше за весь час дружби Семен йому, а не він Семенові, поставив таке запитання.

— Для того, Сьомо, щоб стежити, хто не їстиме за обідом або їстиме мало.

Сьома клацнув зубами, перешкоджаючи ще одному придуркуватому питанню («і що тоді?») спурхнути з язика. І що тоді? — це вже не має сенсу. Хай як страшно їм буде, хай які неприємні речі доведеться робити, вони мусять іти до кінця. Вони вже стали на рейки та розігналися. Назад вороття немає.

CXXXIV

19 серпня 2012, 12:03 (UTC -5)

Паїтіті

Назустріч йому хтось спускався.

Марко без поспіху підіймався галереєю до виходу, все ще не вирішивши, як учинити, коли з-за рогу вигулькнули дебелі двометрові постаті. «Спецназівці» Джейсона. То були Боб Марґоліс і Роджер Зорн, хоча Марко не знав цього. У таке важко повірити, проте в невеликому та цілковито замкнутому світі Паїтіті між групами людей пролягали глибоченні прірви, часом італійцю здавалося, що вони ширші й глибші за провалля, що розділяли плебеїв і вождів у первіснообщинних племенах. Попри те що Марко — кухар на Твердині сім із лишком років, він практично не спілкувався з ґевалами з найближчого оточення Джейсона та досі не знав їхніх імен.

Один зі здорованів, Роджер, тримав у руці майже порожню літрову пляшку віскі «Red Label». Італієць подумав, що вміст пляшки навряд чи відповідає бренду на етикетці. Якщо не брати до уваги бар у котеджі Джейсона, найближче віскі можна було дістати кілометрів за п’ятсот від цього місця. Найімовірніше у пляшці самогон, який потайки женуть мачігуенга в одному зі своїх бараків. Певна річ, його смакові властивості лишають бажати кращого, та градус лупить як треба. У бурштиновому світлі галерейних ламп очі Зорна та Марґоліса посоловіло виблискували.

Марко спинився. Навмисно — щоб на кілька секунд відтягнути час зустрічі. Він вагався: на шальках терезів, з одного боку, лежали любов до брата й ненависть до його вбивць, з іншого — почуття відповідальності. Хай якою різношерстою та недружною виглядала спільнота Паїтіті, вони працювали над спільною справою, а четвірка студентів зі Швеції — це чужаки, навіть більше — агресори, що насмілилися зазіхнути на життя кожного члена їхньої громади. Зрештою спогади про брата переважили б, якби не одне «але»: почуття відповідальності пересилював інстинкт самозбереження. Бранці становили загрозу для них усіх, зокрема й для нього, Марко Молінарі, тож він мусив захищатись.

«Біс із ним, — італієць стиснув кулаки та рішуче пішов назустріч п’яним здоровилам, — як-не-як ми в одному човні, а людям в одному човні треба гребти в однаковому напрямку».

Марґоліс угледів його першим. Зорн, схоже, був геть п’янючим і телющився під ноги, щоб не заточитися.

— Оп-па, Роджере, диви — це ж макаронник!

Судома звела щелепи кухаря, а почуття відповідальності почало швидко стікати з грудей, як ніби оте «макаронник» торпедою пробило в ньому величезну пробоїну. Він знову завагавсь, але не спинився. Він повинен розповісти.

Зорн підняв голову. Його шия нагадувала поліно — така вульгарно розкачана, що голова випиналася, надаючи Зорнові зухвало-забіякуватого вигляду та схожості із динозавром — велике тіло, крихітна макітра.

— Привіт, — сухо зронив Марко, спинившися за крок від ґевалів. — Ви маєте мене вислухати.

— Хочу піци, — вдумливо прогугнявив Роджер. Його крихітні очиці пробіглися по італійцеві та засвітилися. Засвітилися впізнанням.

Боб голосно відригнув, обоє розреготались.

— Ти чув, що сказав мій друг? Зроби нам піцу!

— Я б теж не відмовився, — Молінарі старався притлумити презирство, проте воно так і цвіркало з голосу, — та не сьогодні. Раджу вам трохи розтрусити голови й послухати, що я говорю. Дівчина, азіатка, сьогодні допомагала мені по кухні, і я…

— Ти що, не чуєш? Ми вже заї…лись їсти твій рис! Давай піцу! — Марґоліс штовхнув кухаря в груди, примусивши позадкувати. — Принеси піцу, зараз же! Ти ж, бля, італієць чи хто? Чи ти хер із вушками? Відповідай!

«Як же невчасно полетів Джейсон», — із гіркотою подумав Марко. Навряд чи італієць відчував до сивочолого повагу абощо. Він цурався американця, подеколи побоювався, раз на місяць, коли Джейсон переводив платню на рахунок Молінарі в італійському банку, відчував щось схоже на вдячність. Все. Для нього Джейсон був чимось на кшталт верховного божества з чужої релігії — цілковито стороннім, що, втім, не заперечувало його могутності. До нього можна звернутися, коли власні справи йтимуть зовсім уже кепсько. От як, наприклад, зараз.

Але Джейсона не було.

Тупцяючи на місці, Зорн відпив із пляшки. Марко не вгавав.

— Та вислухай мене, здоровило! А потім я тобі подам, що хочеш, навіть гівно на паличці, якщо забажаєш.

— А якщо я не слухатиму, то що ти мені зробиш? — задер кутик губи Боб.

— Мені доведеться розповісти про все Джейсону, — італієць бовкнув на автоматі, не замислюючись, він навіть не встиг пошкодувати про вимовлене, осягнувши сенс своїх слів лише тоді, коли вони влетіли у вуха. Боб Марґоліс і Роджер Зорн умить насторожилися: погляди загострилися, п’яний полиск із очей щез, обличчя напружились і стали злими.

А тоді Боб щосили ввігнав свій кулак кухареві у сонячне сплетіння.

Молінарі відлетів до стіни й, кавкаючи, приземлився навкарачки. Він силкувався заковтнути повітря: судячи з відчуттів, від удару легені зсохлися, мигцем перетворившися на шкіряні кульки завбільшки з тенісні м’ячики, в яких не лишалося місця для кисню.

Роджер підступив до Боба. Марко помітив відблиски ламп на грубому склі й зіщулився, чекаючи, що ґевал зараз розтрощить пляшку з-під «Red Label» об його голову. Проте Роджер не робив нічого, просто стояв і дивився.

— Друзяко, мені раптом перехотілося піци, — схилившись, прогарчав Боб. — Знаєш, чого я зараз хочу? — Все ще задихаючись, кухар звів обличчя на кривдника. — Намотати твої кишки тобі на вуха. І якщо ти щось бовкнеш босові, я так і вчиню. А тепер вали звідси! — І ґевал копняком поцілив італійцеві ногою акурат під ребра.

Приклався Марґоліс добряче: Марко болісно хекнув, виплюнувши назад ту жалюгідну кількість повітря, що насилу всмоктав у легені, та проїхався добрі три метри вздовж стіни. Підводячись, італієць палав від сорому й безсилля. В очах пекло, губи затерпли. Та попри образу, попри розтоптану гідність, навіть попри кров, що цівкою вальнула з рота, він усе ще прагнув свого: розказати про підозри й перешкодити студентам, хай там що вони замислили. Щоправда, лише до того моменту, коли Роджер Зорн твердим, зовсім не п’яним голосом, стоячи за спиною Марко та глумливо кривлячись, проговорив:

— Твій брат скімлив, як баба, благаючи його не вбивати.

CXXXV

19 серпня 2012, 12:58 (UTC -5)

Паїтіті

Мачігуенга, наготувавши ложки й тарілки, стояли вервечкою, початок якої зникав у наметі-їдальні, й терпляче чекали. Вони кутались у ковдри (хтось один приплівся в узятому бозна-де подертому пуховикові), натягували на голови різнокольорові в’язані шапки та знічев’я пускали, витягуючи губи трубочкою, пару ротом. Жителям низинної сельви нечасто випадає спостерігати, як із рота валить «дим». Марко сновигав усередині кухні, проте накладати наїдки не поспішав. Кухар, злегка горблячись, так, наче на місці завданого Бобом Марґолісом удару на рівні впадини в нижній частині грудей виникла крихітна чорна діра, що стягувала його, намагаючись зібгати тулуб в одну точку, снував між паруючими каструлями. Зазвичай зачесане назад і ретельно вкладене волосся тепер спадало на лоба, наполовину закриваючи очі.

Двоє індіанців, які допомагали готувати обід, пішли галереями скликати перуанців. Охоронці виповзали із надр на терасу, й вервечка охочих пообідати помалу довшала.

Спитавши дозволу — Марко впирався, та зрештою згодився, — Сатомі пішла до тих рівнів Твердині, де знаходилися лабораторії, сейфи зі зразками та лаунж-кімнати вчених. Троє із шести науковців не вилазили з ліжок, і всі як один, почувши, що нагорі холодно, висловили бажання обідати у своїх кімнатах. Один із археологів, Джеррон Старкс, зголосився допомогти японці. Він піднявся нагору й допоміг принести в підземелля таці з порціями для себе та своїх колег.

Коли Сатомі повернулася, Ґрем і Сьома, неспокійно зазираючи в намет, тупцяли наприкінці черги, що вже почала обкручуватися довкола столів, а мачігуенга невдоволено гули.

— Що сталося? — Сатомі зазирнула Ґремові у вічі.

— Не знаю, — мулат неспокійно переступав з ноги на ногу, — кухар, схоже, надумав з’їсти все без нас.

— Він якийсь дивний, — за винятком невиразних плям рум’янцю, що вкривали щоки, Сьома був блідим. Хлопець скоса глипнув на японку: — У тебе там усе гаразд?

— Так, — вона інстинктивно зиркнула на вхід до Твердині, неначе остерігаючись, що звідти вийде хтось із науковців, блюючи жовчю. — Вони вже починають їсти.

Росіянин стиснув губи та видав звук, що нагадував притлумлене гарчання.

— Хріново. Ми поквапились.

— Не розумію, чому він тягне…

Несподівано Марко виглянув із намету, збуривши нову хвилю приглушених нарікань. Дивився він не на вервечку роздратованих індіанців, а в бік початку спуску до галерей, куди за секунду до того зиркала Сатомі. Вилиці напружені, губи розтягнуті так, що ледь відкривають зціплені зуби, очі приховані пасмом волосся. Постоявши секунд п’ять, італієць щез у наметі.

— Що ти про це думаєш, бадді? — запитав Семена американець.

— Боюся, він уже покуштував страви, і… і… його почало плющити.

— Ні-і, — Сатомі приклала долоню до губ. — Тільки не це.

13:10… Хтось із перуанців залементував іспанською, погрожуючи кухарю покликати Амаро Кіспе. Відразу потому до намету наблизилися Зорн і Марґоліс. Окинувши зверхнім поглядом вервечку робітників-мачігуенга й охоронців, ґевали протиснулися під брезентом. Вони завше приходили та брали їжу без черги. Через хвилину здоровані вийшли назад, несучи в руках по підносу. Марко Молінарі розщедрився — порції цих двох були величезними, навіть як на таких гігантів: гірка салату здіймалася над краями таці сантиметрів на п’ять, решту таці було так залито підливкою, що крізь коричнюватий соус не проступало рису.

Ґрем, Семен і Сатомі провели ґевалів очима.

Черга зрушила. Мачігуенга видихнули й утішно загомоніли. Один за одним вони вислизали з намету, ставили повні таці на столи під відкритим небом і бралися до їжі.

CXXXVI

Молінарі закам’янів, пильнуючи, як вони їдять. Їдальня височіла праворуч від нього, столи витягнулися просто попереду. Холод розбудив у людей відчуття голоду. Організм мав компенсувати енергію, витрачену на обігрів тіла. Всі до одного — індіанці, перуанці, два здоровила та лікар-ірландець — з обох рук наминали рис і курятину, щедро вимочуючи м’ясо в соусі. Над столами залягло мовчання; чути було лише плямкання та сумбурне вистукування ложок. Марко не хотів труїти їх усіх, особливо вчених, але… не мав вибору. Або Зорна та Марґоліса разом із усіма, або — нікого. Він вижде, поки ґевали вирубляться, стануть недієздатними, а потім…

(…твій брат скімлив, як баба, благаючи його не вбивати…)

…порішити їх. Усе решта почекає.

На загальному тлі разюче виділялися два хлопці й дівчина, які неохоче копирсались у стравах, що парували на холоді.

Кухар підійшов і спинився за два кроки від них.

— А ви чого не їсте? — єхидно поцікавився. — Хіба несмачно? Я так старався.

Сьома саме закінчив рахувати. Разом із ним, американцем і японкою за столом сиділо тридцятеро. Марко — тридцять перший. Його Семен рахував окремо, тому що Марко нічого не їв.

— Ми не… — він хотів сказати «не голодні», проте від одного погляду на італійця слова намертво засіли в стравоході. «Він знає! — гримнуло у хлопцевій голові. — Сатомі спалилася, і кухар викрив нас». Сьома на хвильку обернувся та зиркнув на дівчину. Японка не відривала очей від своєї таці, старанно відділяючи чисті зернятка рису від салату й соусу. Спершу Семену здалося, наче Сатомі не розуміє, що відбувається, а потім він побачив, як судомно вона вчепилася вільною рукою в бортик металевої таці, й уторопав, що дівчина все чудово усвідомлює, просто не відважується підняти погляд.

— Чого ж це ви один рис жуєте? — продовжував глумитися Молінарі. — Спробуйте підливку, друзі. Чудовий рецепт… із Японії.

Ґрем припинив длубатись у тарілці та завмер, набравши у груди повітря.

Зненацька Марко зауважив, що Семенів погляд спрямований кудись не туди. Сьома все ще наляканий, але дивиться не в обличчя, не зазирає в його очі, а… тупиться нижче. Кухар опустив підборіддя, прикипівши очима до тієї точки, куди витріщався Семен.

Чай.

Перед собою напівзігнутими руками він тримав чашку чаю.

Італієць двічі, вірячи й не вірячи лячній здогадці, що крижаною палею ввігналась у мозок, зводив очі на Сьому й опускав їх назад, на велику білу чашку із запашною коричневою рідиною, дві третини якої вже хлюпали в його животі. За третім разом він не потупив очей, схрестивши погляд із росіянином. І йому на жах, підтверджуючи найстрашніші припущення (о-о-о-о-о чорт!.. як можна було не здогадатися про чай?!), лице Семена більше не відтіняв переляк. Одну коротку мить росіянин розглядав Марко зацікавлено, з надією, але незабаром на зміну боязкому сподіванню прийшла злісна і тверда, мов граніт, упевненість. «Ми взули тебе, макароннику, — промовляло те обличчя, — студентики дрюкнули тебе в зад».

Відсахнувшись, Марко Молінарі витиснув одне слово:

— Fuck.

І шоу почалося.

CXXXVII

За іронією долі Марко Молінарі, єдиний зі спільноти Паїтіті, хто знає про підкинуте «студентиками» отруйне зілля, першим випробовує на собі його дію. Він усе врахував, одначе, засліплений ненавистю до стрільців Джейсона, випустив із уваги, що Сатомі сипнула отрути не лише в основні страви, але й у чай. Гарно прокип’ячений і настояний відвар із бруґмансії, як і будь-яка рідина, напрочуд швидко засвоюється шлунком. Алкалоїди миттю розносяться організмом і за той час, поки Марко дурнувато переводить погляд із чашки у своїх руках на напружене, та водночас зраділе обличчя Семена, проникають у мозок.

Марко втуплює порожній погляд у землю. Губи стиснуті міцно, майже судомно, ніздрі роздуті. На лиці проступає холодний піт.

За секунду артерії на його шиї страшно набрякають, стаючи товстими, мов пальці. Він хрипить, тихо та ритмічно, в такт тому, як надимаються й опускаються груди.

За дві секунди чашка випадає з долоні (цієї миті всі, хто сидить за столами, відволікаються від таць і дивляться на кухаря), руки безвольно обвисають уздовж тіла.

Далі його очі затуманюються та наповнюються вологою. Артерії починають пульсувати (це помітно навіть із відстані трьох метрів), здригатися, немов мотузки, які хтось смикає зсередини тіла, дихання пришвидшується, частково приховані волоссям очі обертаються незалежно одне від одного.

Семен, розуміючи, що мусить якось прибрати кухаря з-перед очей перуанців і мачігуенга, підхоплюється з-за столу та якомога рівніше говорить англійською:

— Спокійно! Це початок епілептичного нападу. Я знаю, що робити, не зважайте, продовжуйте їсти, — а тоді, нахилившись до Ґрема, швидко шепоче: — Забираємо його, нехай вони доїдають.

Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцеві під пахву та, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Ґрем незграбно допомагає росіянину.

Перед тим як скочити в намет, Сьома озирається через плече, силкуючись збагнути, чи всі мешканці Твердині тут за столом. Він не може сказати напевне, проте знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, — пласкоголовий коротун не прийшов обідати, тож Сьома холоднокровно відзначає, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поквапитись до Левка. Насамкінець росіянин помічає вираз здивування на обличчі Мела Барра, який силкується пригадати, чи бачив за десять років роботи із Джейсоном Х’юз-Коулманом епілептичний напад у когось із команди, розуміє, що нічого подібного не траплялося, тож якщо з кимось вперше стався напад, то саме він, а не Семен зобов’язаний подбати про хворого. І Барр починає замислюватися над простим, але цікавим запитанням: а що, в біса, коїться?

Ґрем із Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко падає їм до ніг. Його очі тепер сухі, та неприродно червоні, вони крутяться ще швидше, надзвичайно швидко, іноді цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи тільки покремсані капілярами білки. Густа піна лізе крізь губи. Розбухлі, наче нерівності стовбура, артерії тіпаються так швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небезпечної фібриляції. Товстий шар липкого поту вкриває тіло. Це навіть не піт, як усвідомлює Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться із пор. Спереду на штанях італійця розпливається темна пляма.

Через хвилину конвульсивне смикання очей стишується, Марко вилуплює їх і… починає нелюдськи волати. Із губів випорскує дика суміш мурмотання, завивання та безумного вереску. Гірше від всього — він зводиться на ноги.

І цієї миті до намету зазирає Мел Барр і, даремно намагаючись перекричати Марко, каже Семенові, що це не епілепсія. Це напад, але однозначно не епілептичний. Тим часом кухар хапає кухонні меблі й трощить їх, росіянин кидається наввипередки, думаючи про те, щоб не підпустити італійця до ножів, а Ґрем, вирячивши очі, мовчки спостерігає.

— Це не епілепсія! — гукає Ірландець, притримуючи рукою край темно-зеленого брезенту, й раптом… замовкає. Очі скляніють, щелепа відвисає, а погляд упирається в одну точку. Мел валиться ницьма.

Марко наскакує на шафу з тарілками та буквально вгрузає в неї. На підлогу сиплються керамічні уламки.

Знадвору долинає гамір боротьби та бридкі звуки, що нагадують гарчання собаки, що вчепилась у здобич. Потім ляскає постріл, після якого зривається несамовитий гул. Тридцятеро дорослих чоловіків, які десять хвилин тому мирно сиділи за одним столом, завивають, як зграя вовків. Чути брязкіт перекинутих підносів, удари, стогони.

Крізь брезентові стулки влітає Сатомі, бачить Мела Барра, який корчиться так, наче крізь його оболонку проривається інша істота, й сахається, відстрибує вбік.

— Що там, люба? — придуркувато питає Ґрем. Мулат наляканий. Сьома дивиться на нього й усвідомлює: американець до останнього сподівався, що бруґмансія не подіє. Ґрем не вірив, що до такого дійде. Хоча Семен, як і американець, не хоче, щоб японка відповідала, не хоче знати, що їй довелося побачити. І Сатомі, певно, розуміючи їх без слів, не розтуляє рота.

От тільки нижня губа зрадливо труситься.

CXXXVIII

— Ти ж казав, воно їх вирубить… — пробелькотів Левко.

Семен, Ґрем і Сатомі наштовхнулися на хлопця біля входу в надра Твердині. Очі українця лізли на лоба, а губи ледь помітно тремтіли.

Сьома мовчав і безпорадно кліпав. За тридцять метрів за його спиною, біля величезного генератора JCB, троє робітників-мачігуенга знавісніло дубасили один одного. На доріжці, навпроти навісів, лежав підстрелений вартовий (якби Семен мав час зазирнути в обличчя, то впізнав би хлопчину, що вчора ввечері забрав у нього нетбук) і повільно спливав кров’ю. Боб Марґоліс, видершись на стіл, укритий рештками салату й курячими кістками, задер голову та щось нечленороздільно мимрив. Час від часу він голосно скрикував і гатив кулаками собі в груди. Марко Молінарі, таки діставшися до ножів, розпоров стіну намету-їдальні й, усе ще волаючи, відбивався від невидимих ворогів. Італієць вимахував руками так запекло, що покремсав би на капусту будь-кого, хто підійшов би ближче ніж на метр. По траві за навісами качався ще один перуанець; він верещав, задихаючись, і бив себе долонями по обличчю, грудях, стегнах, неначе змітаючи невидимих комах. Краєм ока Левко побачив, що бідолаха докотився до крайки тераси й, не перестаючи верещати, полетів униз, на шостий рівень. Якийсь мачігуенга, горлаючи, ніби за ним гналися демони з католицького пекла, дряпався на вершину великої піраміди. Невідь-чому він був геть голий. Незважаючи на холод, темне тіло блищало від поту й виділень, що покривали його, немов тонкий шар інею.

— Ти ж казав, воно їх просто вирубить, — із докором, намагаючись глушити нотки страху й відчаю, повторив українець.

— Що… там… сталося? — Сатомі розколола фразу на фрагменти, немовби раптово забула англійську, через що, говорячи, мусила пригадувати кожне слово. Вона дивилася на пологий спуск, за яким чорнів вхід у підземелля.

— Бруґмансія подіяла, — не знати кому повідомив росіянин.

— Вона подіяла, та вони не вирубились, Сьомо, вони НЕ вирубились, — вперто твердив Левко. — Якщо ти називаєш це «погасити гарнізон», то я, бляха, онук Че Гевари, — хлопець раптово повернувся до Сатомі. — Один із археологів… той, що допомагав принести таці з їдлом, — («Джеррон, — згадала дівчина, — його ім’я Джеррон Старкс», — приємний тридцятип’ятирічний чоловік, що ввічливо затих, коли вона в самому зародку обірвала його тюхтіюваті залицяння), — він промчав повз нашу «нору» в бік виходу. Мені страх як не сподобалося, що хлоп’яга, який мав би лежати у відрубі та пускати ротом слину, — Левко штрикнув поглядом Сьому, — галопом поскакав галереєю, тож я вирішив піти за ним і поглянути, що він робитиме. Я пішов до першого повороту, й там він чекав на мене. Він… — хлопець облизав губи й ковтнув слину, — археолог дивно дивився на свій живіт. Поки він не розпоров собі черево та не почав виймати кишки, я не помічав, що він тримає в руках інструмент, затискач для пробірок чи щось таке.

Дівчина охнула.

— Так, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха завалився на спину й, навіть помираючи, намагався відповзти від викинутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії, — українець утягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати… або не відчувати, щоби розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того непридатним?

Росіянин підібгав губи та змигував, туплячись крізь українця. Обертатися не хотілось.

— Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував себе. Ще раз повторив: — Добре, — і глипнув на Семена: — Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом?

— Так, — погляд сфокусувався на лиці приятеля. — Без нас там обідало двадцять сім осіб… Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Марко, та Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому…

— Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток твоїх Янгольських сурм.

Росіянин замислився на хвильку та чітко проказав:

— Двадцять вісім.

Левко наморщив шкіру на лобі. Загалом без них на Паїтіті проживало сорок шестеро осіб. Десятеро відлетіли на Мі-17. Шестеро вчених пообідали в підземеллі. Отже, за столом мусило перебувати тридцятеро.

— Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.

— Один — це карлик, — згадав Сьома.

— Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.

— Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.

— Я ж вам говорив, — докинув Ґрем таким голосом, як наче Семен і Левко завинили, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов на обід. — Цим мало скінчитись.

— Заткнись! — агресивно зреагував Левко. — Це не має значення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав у бараку, — «І, Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не прокинувся впродовж найближчих тридцяти хвилин». — Він нам не зашкодить.

Ніхто з них чотирьох, враховуючи й самого українця, в це не вірив.

«А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець із автоматом АК-47, який кількома чергами «приземлить» крихітний «Колібрі», не давши йому набрати висоту», — подумав Сьома, проте вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, що їм слід розгребти найближчим часом, і так вистачало.

— Час збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на увазі Ґрема та Сатомі, проте звертався винятково до японки, — прослизніть до хатини Джейсона та розшукайте ключ від «Колібрі», а ми із Семом подбаємо про Амаро Кіспе.

Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву під своїми ногами.

— Де нам його шукати?

Левко спалахнув, ледь стримавшись, щоб не вдарити американця.

— Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову із задниці й починай нею думати.

— Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, зиркнувши на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема.

— Я впораюсь, — вищирив зуби Левко. — Тобі туди краще не потикатись.

— Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускала, що пошук ключа у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкання карлика.

— Хвилин десять щонайбільше, — замислившись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємося біля вертольота, — і, пересиливши себе, поклав руку на мулатове плече: — Не підведи, чувак.

Ґрем не відповів.

CXXXIX

Левко перескочив через тіло Джеррона Старкса, а Семен затримався, обходячи його стороною.

— Давай швидше, — підганяв українець.

— Не можу, Лео. У мене зламана нога, якщо ти забув, — лишившись на самоті, вони стали розмовляти російською і тому відчували непоясненний дискомфорт. Звиклі до м’яких «r», шепелявих «th» і «gh», вони спотворювали слова. Власні голоси здавалися чужими.

Із надр Твердині долинали лячні верески. Здавалося, когось із учених там катують. Однак джерело криків рухалося, то затихаючи, то посилюючись, і помалу ближчало. Хтось ходив і горлав, просто блукав, волаючи та лякаючись власного відлуння.

— Чувак, я не знав… — почав Сьома, — …не знав, що бруґмансія так подіє. Я все ще гадаю, що вони вгамуються. Мабуть, уже незабаром.

— Байдуже, — не обертаючись, кинув Левко. — Основне, щоб мулат підняв «Колібрі» в повітря. Більше мене нічого не цікавить.

Вони вийшли на галерею, де знаходилися покої Амаро, й українець пришвидшив крок. Тієї миті він не думав ні про що, намірившись діяти імпульсивно, вирішуючи на льоту. Думати — означає вагатись. А вагатись — те саме, що відчувати страх.

Не зупинившись, навіть не збавивши ходу, Левко влетів до кімнати коротуна. Очікував побачити що завгодно, готував себе до того, що перуанець зустріне його з пістолетом у руці, й не повірив власним очам, заскочивши Амаро скорченим і закляклим на підлозі. Спершу хлопець припустив, що карлик усе ж пообідав, а потім зауважив пакетики з героїном і кокаїном і приладдя для ін’єкцій.

— Він мертвий? — зазирнувши до кімнати, запитав Семен.

— Ні. Під кайфом. Таке, либонь, не вперше.

Відшукавши в гардеробі Амаро три шкіряні паски, хлопці зв’язали йому ноги, скрутили за спиною руки, а потім третім поясом з’єднали перші два, стягнувши ступні й долоні докупи. Перевіривши вузли, Сьома та Левко заквапилися нагору.

Крики в підземеллі стихли.

CXL

Дорогою хлопці забігли до «нори», щоб захопити найнеобхідніше, й наштовхнулися на Ґрема та Сатомі. Американець і японка віддихувались, хапаючи повітря широко роззявленими ротами.

— Чому ви тут? — вирячився Левко. — Знайшли ключ?

Ґрем люто глипнув на українця. Відповіла Сатомі:

— Ні. Ми навіть не заходили до хатини.

— Чому?

— Добрі новини: ми знаємо, хто другий, — дівчина оглянула хлопців і пояснила: — Той, хто не прийшов на обід, — Лео нетерпляче мотнув головою, показуючи, що розуміє, та підганяючи дівчину. — Погані новини: це охоронець.

— От лайно! — Сьома скинув угору стиснуті кулаки.

— Усе пропало, — глухо мовив Ґрем.

— Заспокойтесь, — Левко тремтів від збудження, не від страху. — Де цей охоронець? Що він зараз робить?

— Спить у гамакові, підвішеному між пальмами в західному кутку тераси. За ангарами. Від вертольота до нього рукою подати. Він прокинеться.

Між вартовим і їдальнею було більше як сотня метрів, а тому, коли на терасі зчинився гармидер, перуанець не прокинувся. Його не розбудили ні крик, ні навіть постріли.

— Озброєний? — спитав українець, одночасно уявляючи, де саме лежить охоронець і як до нього непомітно підкрастись.

— Так. У нього автомат.

— Лежить на грудях чи поставлений поряд? — не припиняв розпитувати хлопець.

— Лежить поряд із ним.

— О’кей, — Левко робив один за одним глибокі вдихи, щоб хоч трохи погамувати тремтіння. — О’кей…

— Що о’кей, бадді? — передражнив мулат.

Сьома кинув на американця здивований погляд.

— Спробую усунути його, — тихо мовив українець.

— Як?!

— Чекайте тут. За п’ять хвилин виходьте на терасу.

— А що як… — почала японка, проте Левко вже побіг до виходу.

Семен, Сатомі та Ґрем не послухали його. Вони не просиділи в кімнаті й півхвилини. Не змовляючись, двоє хлопців і дівчина випорснули на коридор і поквапилися навздогін за товаришем.

CXLI

19 серпня 2012, 13:55 (UTC -5)

Паїтіті

Опинившись на відкритому просторі, Левко роззирнувся. Семен мав рацію: потруєні чоловіки заспокоювались.

Хлопець кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, насичуючи кров киснем, а потому рвонув до західного краю тераси. Пробігаючи повз велику піраміду, він зауважив на одній із нижніх її сходинок тіло голого мачігуенга. Індіанець зірвався з вершини та розбився на смерть. Під деревом біля меншої піраміди сидів Роджер Зорн. Колишній спецназівець розгойдувався, наче лялька на пружинці, скімлив і безперестану рвучко проводив руками по голові.

Проминувши «Colibri», українець стишив біг, а перед ангаром, витягнутим уздовж лінії північ-південь, спинився. Відразу за ангаром розкинувся пальмовий гай, що підступав до крайки тераси.

Визирнувши з-за циліндричної споруди, Левко побачив гамак. Схоже, вартовий досі спав. Автомат затиснув під боком. Навряд чи його вдасться вихопити, перш ніж перуанець прокинеться. Треба діяти по-інакшому. Українець навшпиньки обійшов пальмовий гай із південного боку й завмер між перуанцем і прірвою. Тут тераса з усіх боків прямовисно обривалась униз — не тільки на горішньому, але й на нижчих рівнях; лиш із західного боку, біля кута шостого рівня проглядався невеликий виступ, на якому можна було б утриматися. Наступний виступ виднівся на добрих двадцять метрів нижче — аж на четвертому рівні.

Левко підійшов до провалля, подивився вниз і залишився задоволений побаченим. Шанси вижити під час падіння з цього місця мізерні. Потім опустився на коліна й узявся гучно бухикати й відхаркувати, як людина, що має от-от спорожнити шлунок. Він навіть не уявляв, чи спрацює його задум, але не мав часу вигадувати щось іще.

Кашляв він як міг голосно, й невдовзі перуанець прокинувся.

Рвучко піднявши голову, вартовий втупив сонний погляд у Левка. Між ними було шість метрів. У затуманених очах зринуло здивування.

— Amigo, que te pasa? Te sientes mal?[145]

Левко не відповідав. Тільки закашляв дужче, а у перервах між «нападами» почав стогнати.

Перуанець сів у гамакові, ледь не впустивши на землю автомат, і підозріло примружився. Потому встав, ступив крок уперед, зупинився, недовірливо схилив голову.

— Está bien?[146]

Боковим зором українець помітив, як вартовий закинув АКМ за спину. Серце радісно затокотіло. «О так, аміґо, давай, припустися ще однієї помилки… підійди ближче…»

— Te sientes mal? — кілька кроків назустріч.

У відповідь Левко прохрипів одне з небагатьох слів, які знав іспанською:

— Ayúdeme…[147]

Ось вартовий уже поряд, починає схилятися та простягає руку, щоб торкнутися хлопця…

Тієї миті від центральних пірамід долинув нелюдський вереск. Хтось із тих, кого ще не здолала бруґмансія, подерся, минаючи сходи, просто гладеньким схилом, вивергаючи з рота безглуздий набір звуків, який нагадував поєднання воронячого каркання та підсиленого гучномовцем ослячого реву.

Перуанець озирнувся, на лице набігла тінь. Уперше від часу пробудження він задумався не про те, чому українцеві погано, а про те, чому той опинився тут, біля пальмового гаю.

Щойно він відвернувся, Левко підтягнув ноги під себе та розпрямився, наче відпущена пружина. Від несподіванки вартовий відступив. Убік, не назад. Левко стрибком перемістився до нього, притискаючи хлопця до прірви.

— Прикро, та в мене немає іншого вибору, — процідив хлопець українською.

— Que?[148] — вартовий іще не розумів, що відбувається, та вже потягнувся по АКМ. Це стало фатальною помилкою. Слід було відштовхувати українця, а не хапатися за зброю.

Левко вишкірився, набрав у легені побільше повітря та щосили заревів:

— THIS IS SPARTA-A-A!!! — після чого потужним стусаном ногою в живіт скинув вартового з тераси.

Перуанець облишив автомат і інстинктивно опустив руки, шукаючи опори. Та опори не знайшлося. Він шугонув у прірву. Левко неабияк постарався: після того як бідолаха промайнув повз терасу шостого рівня, шансів зачепитися він не мав. Вартовий, перекидаючись, покотився вниз, пролетів двадцять п’ять метрів і гримнувся об трапецієподібний виступ четвертого рівня.

Ґрем, Сатомі та Семен підбігли до Левка.

— Fucking idiot! — американець затулив долонею рота. — На дідька ти це зробив?

Левкові груди надимались, як волинка, очі вилазили з орбіт.

— Ти хотів із ним погомоніти й запитати, чи не проти він потримати дверцята, доки ми розсідатимемось у «Колібрі»? — затинаючись, промовив він.

— Для чого ти кричав про Спарту? — сказав Семен.

— Не знаю, — Левко направду не знав. — Мабуть, щоб підхльоснути себе. Інакше я не зміг би.

— Довбаний ідіот, — повторив Ґрем, — ти щойно вбив людину. По-справжньому. Це не кіно!

Обоє, перенісши вагу на ту ногу, що знаходилася далі від краю прірви, нахилилися, щоб зазирнути у провалля.

— Бачиш його? — запитав Левко.

— Там дерево, — відповів мулат. На приступку четвертого рівня справді росло самотнє дерево, що його українець раніше не помітив. Вартового ніде не було.

— Де він? — Левко нахилився ще далі, й тієї миті по них із Ґремом пустили чергу з АКМ. Перуанець гепнувся з висоти семиповерхового будинку й дивом уцілів. Навряд чи стан його здоров’я був близьким до того, що передував падінню, та він не загинув. — Дерево! — гаркнув хлопець, падаючи на траву. Американець моментально розпластався поряд. Сатомі та Семен відсахнулися подалі від прірви. — Гілки врятували його.

На щастя, і через гострий кут, і через неспроможність вартового після жорсткого приземлення вести прицільний вогонь 5,45-міліметрові кулі вдарялись об стіну сьомого рівня та рикошетили, злітаючи перед очима хлопців прямовисно вгору.

Вартовий кричав, кличучи на допомогу, й осатаніло стріляв з АКМ.

Левко та Ґрем відповзли від краю тераси й підвелися.

— У нас вийшло! — очі українця блищали, наче два шматочки слюди під пустельним сонцем. — Ти чуєш мене, грьобаний янкі? Ти не вірив, але заціни — в нас усе вийшло!

— Але… — почав мулат. Голос у нього був дивний, він витиснув лиш одне слово з трьох букв, одначе прозвучало воно зривисто, скалічено, наче промовляли водночас три різні людини, одна з яких давно мертва, друга зачитує свої останні слова перед стратою за злочин, який не вчиняла, а третя… третій жахливо боляче.

— Забий на нього, — Левко махнув рукою в бік провалля, звідки час від часу чулися автоматні постріли — перуанець не відступався, стріляючи в повітря. — Цей йолоп не завадить, облетимо Паїтіті зі східного боку. Йому нас не дістати.

Американець перевів погляд на Сатомі.

— Але… — цього разу голос був такий, ніби шкребли пальцем по вогкому склі.

Японка краще відчувала Ґрема. Вона звела брови, безгучно запитуючи: що таке?

Сьома в цей час витріщався на південний схід, дослухаючись до гупання в скронях і міркуючи, чому, незважаючи на те, що їм справді все вдалося, передчуття в нього просто паскудні. Єдине, що могло перешкодити їхньому відльотові, — це повернення Джейсона на Мі-17. Росіянин задивився туди, звідки міг з’явитися гелікоптер. Небо все ще затягували хмари, проте висіли вони високо, тож із сімдесятиметрової Твердині відкривався огляд на багато кілометрів. Горизонт пустував.

— Пішли, — заквапив Сьома.

CXLII

19 серпня 2012, 14:05 (UTC -5)

Паїтіті

— Стійте, — Ґрем Келлі закляк, зіщулившись. Вони зупинилися за крок від котеджу Джейсона. Десь удалині, з іншого боку тераси, хтось знову закричав, крик перейшов у вереск і захлинувся. — Я маю вам дещо сказати.

— Що б це не було, давай ти розповіси о-он там, — Левко тицьнув пальцем у лупату кабіну чорного «Colibri», що вимальовувалася за десять метрів від них, — у кабіні.

— Я маю вам дещо сказати, — повторив американець.

— Чувак… — Левко простягнув руку, намірившись струснути мулата.

— Нехай говорить, — Сьома перехопив українцеву руку. Підступив до Ґрема й нахилив голову, намагаючись зазирнути в карі очі: — Кажи.

— Пригадуєте, я говорив, що закінчив курси «Windy City Flyers» у Чикаго?.. Це справді так. Моя ліцензія прострочена, на PPL потрібно що два роки складати екзамен, але однаково я міг би підняти в повітря «Cessna 172» чи «Beechcraft Bonanza»[149], — то був голос мертвяка. «Боже, — подумав Сьома, — він говорить так, ніби помер і усвідомив, що розповіді святош про геєну вогненну — чистісінька правда». Ґрем тримав кулаки на рівні живота й м’яв футболку. — Ви також питали мене колись, чи вмію я керувати гелікоптерами, — запитував насправді Левко, і всі це добре пам’ятали, просто американець не бажав промовляти вголос ім’я українця. Тієї миті він його боявся. — Я відповів, що відвідував уроки керування вертольотами в іллінойській «Helicopter Academy», — Сатомі й Семен кивнули, Левко, прискаливши праве око та піднявши брову над лівим, пожирав Ґрема поглядом. Він усе пам’ятав. Пам’ятав також фотографію, на якій Ґрем у навушниках і крутяцьких темних окулярах сидів у пілотському кріслі вертольота, впевнено стискаючи руками рульову стійку. Фотографія була останнім, що приборкувало думки Левка, не даючи їм вирватись і потекти неправильним руслом. Той знімок, як дамба, стримував щось недобре в його голові, щось таке, що, прорвавшись, змете останні захисні механізми та накоїть чимало лиха. А Ґрем завзято цю дамбу добивав: — Це правда. Я почав брати уроки, але… — американець звів голову й подивився вперед, не на приятелів, погляд протинав їх наскрізь, як рентгенівські промені.

Після останнього «але…» та довгої паузи, що його супроводжувала, Семен заспокоївся. Він уже знав, що Джейсон не наскочить, не прилетить, принаймні не впродовж найближчих кількох годин. А навіть якщо й прилетить, це не матиме значення. Проблема не в Джейсоні.

У мулатових очах стояли сльози.

— Що за лайно лізе з твого рота? — Левкові губи пересохли, очі все ще полискували, проте виблиск також став сухим, атрофованим. Так сонячне світло раннього ранку відбивається від білої та цілковито мертвої поверхні солончакової пустелі й саме стає неживим.

— Я не зможу… — ледь чутним подихом слова зірвалися з губ американця. Перш ніж вони досягли українцевих вух, у Сатомі вихопився різкий, як постріл із рушниці, вигук:

— Ні! — вона заперечним жестом замахала руками. — Навіщо ти це робиш з нами?

Якось по-інакшому робити він не міг. Уже не міг.

— Замовкни! — гаркнув Левко на японку та зробив крок до мулата, відчуваючи, як у животі забилася поранена пташка: — Що ти не можеш?

Ґрем зібрався з духом і витиснув фразу цілком, не перериваючись:

— Я відвідав лише три заняття в «Helicopter Academy», я ніколи в житті не піднімав вертоліт над землею, я не знаю, як його повертати, нахиляти, примусити рухатись уперед. Я мав учитись якраз на такій машині, — він апатично показав рукою праворуч, — на «Colibri», та не схотів. Навесні я сказав неправду, бо подумав… бо хотів… — «…хотів здаватися кльовим, кращим, ніж насправді, тому що я лузер, я невдаха, все моє єство забите комплексами, про які ви навіть не здогадуєтесь, а ви такі цілеспрямовані, впевнені в собі, ви РОЗУМНІ, чорт забирай, ви досягли всього самі, ваші батьки не оплачують ваше навчання в університеті, а згодом ви матимете шикарні посади та відчуватимете задоволення, створюючи, вибудовуючи себе, здобуваючи перемоги, те задоволення, на яке я ніколи не заслуговував, бо я лузер, зі мною всі спілкуються лише тому, що я американець, і у мене «Porsche», і батьки багаті, та навіть вони вважають мене лузером… а я лише хотів відповідати вашій компанії». Звісно, нічого з цього вголос Ґрем не вимовив, його в буквальному сенсі оглушила Сатомі.

— Чому ти раніше не зізнався?!! — закричала дівчина. Без істерики, зате зі злістю. — Чим ти взагалі думав? Ти ж не дитя, Ґреме! Що ти весь час корчив із себе?!

— Я… — Ґрем безпорадно подивився на японку. — Вибач. Пробачте мені…

— А як же фотографія? — скрадливим тоном спитав Левко. Так батько, намагаючись передчасно не налякати, розпитує сина, що той накоїв і ще не розказав, перед тим, як узятися за пасок і надати ніжній синівській дупці відтінку злегка розведених чорнил. — Та, де ти керуєш вертольотом? — як розібратися, саме з фотографії все й почалось. Якби Левко не побачив її, не спитав би про пілотування, якби не було запитання (і Сатомі поряд), Ґрем би не збрехав, а якби не було брехні, задумка втечі з використанням «EC12 Colibri» ніколи б не виникла в українцевій голові. Якби… якби… якби…

— Мені дали потриматися за стійку. Я не керував гелікоптером. Мені шкода.

— Тобі шкода?!! — вибухнув Левко. — Запхай своє «шкода» глибоко в анус! Чому ти не спинив нас, поки все не зайшло так далеко?!

Семен задер голову, встромивши погляд у захмарне небо. Він волів би опинитися подалі від цього місця, необов’язково аж у Швеції чи в батьківському будинкові на півдні Франції, достатньо просто на іншому кінці тераси, щоби побути на самоті, проте він лишався, розуміючи, що в Левка може вибити пробки.

Ґрем навпаки опустив голову.

— Я думав, у вас не вийде…

Американець не вірив Сьоминим розповідям про дурман і бруґмансію. Він сподівався, що отрута не подіє чи подіє не на всіх, сподівався, що до захоплення вертольота не дійде, а отже, його брехня не спливе на поверхню.

Так завше: людина до останнього сподівається на краще, не помічаючи, як павутиння власної брехні зашморгом обкручується навколо горла. Під час обговорень, які передували втечі, Ґрем відчував сором, совість гризла його, сточувала нанівець, як черви дерево, та водночас чийсь вогкий голос шепотів над вухом: «Не дрейф, у них нічого не вийде». Тривалий час американець переконувався, що обставини складаються на його користь. Раз чи два хотів зізнатися, що не здатен відірвати вертоліт від землі, та щоразу давав задню. Навіщо ганьбитися, виставляти себе брехуном, коли план і так безнадійний? Вирубити сорок чоловіків? Нереально. Ймовірність того, що їм безперешкодно дадуть сісти в гелікоптер, була зникаюче малою («Ти навіть не встигнеш запустити двигун» — нашіптував голос). Зате великим, як Гімалаї, був страх осоромитися перед друзями й особливо перед Сатомі вже зараз. І Ґрем пустив усе самопливом.

Тепер, скоса глипаючи на колишніх друзів, мулат проклинав себе за слабкодухість. Він віддав би півжиття, щоби повернути час назад і вчасно зізнатись.

— Ти просто не хочеш! — зірвався Левко. — Так само, як і ти! — він тицьнув пальцем у Сьому. — Ви змовилися! Скоти, ви здуріли в цій чортовій цитаделі й тепер не хочете летіти, але я знайду спосіб вас примусити.

Сьома чекав, що Лео зацідить Ґремові в писок, проте українецьне зробив цього. Левко відчував, що після нічної вилазки надто слабкий, та, основне, він не мав наміру лупцювати мулата. Він хотів його убити.

Українець відстрибнув від ґанку котеджу й узявся гарячково й мовчки оглядати терасу. Семенову спину обсипало голками, коли він здогадався, що видивляється його товариш.

— Лео, не дурій.

Між котеджем і пірамідами лежало кілька індіанців мачігуенга. Непритомних, а може, й мертвих. Левко швидко пробігся по них поглядом: чоловіки були неозброєні. Тоді хлопець зиркнув далі й побачив тіло Роджера Зорна, що витяглось уздовж основи меншої піраміди. У нього мав бути пістолет. Левко закрокував до піраміди.

— Стій! — Семен пошкутильгав навздогін, але на милиці та з важенним гіпсом на нозі не міг змагатися з українцем у швидкості.

Коли від Левка до найманця залишалося п’ятнадцять метрів, з-за піраміди вискочив перуанець. Левко та Семен спинилися водночас: росіянин на десять кроків позаду. Хлопці з очима на півобличчя витріщалися на вартового, що стискав у правій руці автомат — ствол униз, палець на гашетці. А вартовий зирив на них. Перуанець стояв рівно, й у Сьоминій голові проскочила страхітлива здогадка, що це один із тих, на кого бруґмансія взагалі не подіяла, а потім він разом із Левком зауважив, як тілом охоронця прокочуються судоми, а з-під широких штанин вихлюпується рідке лайно. Бідолаха стримів стовпом, поки його кишківник вивергав у штани все, що в ньому накопичилося впродовж тижня, потому розреготався, задер руку та відкрив вогонь, розмахуючи Калашниковим в усі боки. Кулі засвистіли над терасою.

Сьома метнувся під захист «Colibri», Левко впав долілиць там, де зупинився, Ґрем і Сатомі пірнули за будинок Джейсона.

Перуанець строчив, доки не розстріляв обойму. Потому ще секунд тридцять кружляв, смикаючи спусковий гачок, після чого відрубився. Гепнувся обличчям у траву й затих.

Левко не рухався. Сьома зірвався на ноги та підстрибом помчав до товариша.

— Лео, ти поранений? Твою мать, ти живий?!

Росіянин упав на коліно біля нерухомого приятеля, незграбно виставивши загіпсовану ногу вбік. Обдивився Левкову спину, потім траву навколо, та крові не побачив. І тільки тоді зауважив, що кулаки українця судомно стискаються та розтискаються.

— Тебе поранено?

Хлопець лежав, уткнувшись носом у холодну траву, із безсилою злістю загрібаючи пригорщами землю. Цілий і неушкоджений.

Семен відсунувся, сів на траву.

Трохи згодом Левко піднявся й, не кинувши й слова, навіть не озирнувшись туди, де залишилися Ґрем і Сатомі, поплівся геть.

CXLIII

19 серпня 2012, 16:22 (UTC -5)

Паїтіті

Минуло дві години. Твердиню огорнула гнітюча безмовність. Зникло галасливе нашарування, породжене неспинним заклопотаним снуванням людисьок — учених, індіанців, охоронців. Їхні тіла валялися на поверхні без ознак життя, немов трупи на полі бою. Надра Твердині наповнилися чудернацькими звуками, що раніше затиралися гамором людської діяльності: з глибини долітали протяжні стогони, вентиляційними каналами гуляло дзижчання, схоже на звучання камертона, камені порипували, наче перемовляючись. Звуки були ледь чутними, та пролежавши в «норі» більше ніж годину, Левко почав добре їх розрізняти. Його слух загострився так, що він почув Семена, щойно той уступив у найвищу галерею. Через півхвилини силует росіянина вималювався біля входу в «нору». Синя лампочка на браслеті блимала, ніби флуоресцентне око глибоководної рибини.

— Ти тут? — тихо зронив Сьома в пітьму (світло було вимкнене). Галерея підхопила запитання та покотила підземеллям, відбиваючи від стін, як гумовий м’ячик. «Ти тут?.. Ти тут?.. Ти тут?..» Росіянин аж підскочив від несподіванки. Раніше в коридорах відлуння не було. Здавалося, що відсутність людей пробудила зі сну привидів Паїтіті.

Левко не відповів.

Зрештою очі Семена призвичаїлись до півтемряви й він розгледів українця. Левко лежав на матраці, заклавши руки за голову, й роздивлявся стелю. Сьома зайшов, відставив костур і сів на матрац навпроти.

Вони німували хвилин п’ять. Левко не ворушився.

— Як ти? — запитав Сьома.

Лео зітхнув, випустивши повітря зі звуком, який нагадував стогін.

— Сатомі не зачепило? — відповів запитанням на запитання.

— З нею все гаразд, — запевнив Семен. — Нормальок, — хотів додати, що Ґрем теж у нормі, та не відважився. І знову вмовк.

Спливло трохи часу. Левко ще раз зітхнув і мовив, не повертаючи голови:

— Ти ж не просто так прийшов.

— Так, друже, — не забарився з відповіддю Сьома.

— Ну то кажи.

Сьома прокашлявся.

— Добре. Хай як неприємно тобі це чути, проте життя триває. Наш план… хех…

— Ми обісралися, чувак.

— Так.

— Ми обісралися через сраного янкі.

— Так, Лео, погоджуюсь із тобою, ми обісрались. І це означає, що ми всі залишаємось на Паїтіті. Розумію, ти переймаєшся, що… ем… робити з Ґремом, як нам далі спілкуватись, і це важливо, без дурні. Та зараз я хотів би, щоб на якийсь час ти забув про особисті образи та зазирнув на крок уперед. Хоча б на один крок.

— До чого ти хилиш? Викладай давай. Ненавиджу твої слиняві прелюдії!

— Добре, не гарячкуй. У нас на порядку денному два питання. Перше: що робити з чуваком, якого ти скинув на терасу четвертого рівня?

— Він живий, — чи то спитав, чи то ствердив Левко.

— А чого б йому помирати?

І лише тоді українець помітив, що Сьома прийшов не з порожніми руками. Біля милиці, прикладом на кам’яній підлозі, а стволом на матраці, лежав автомат Калашникова, підібраний біля одного з непритомних вартових.

— Це ти мені приніс? — кивнув він на АКМ (вони достатньо просиділи в потемках, щоби розрізняти жести й міміку).

Тепер підійшла черга Сьоми скрушно зітхати.

— Ага.

Замість того щоб запитати, для чого, Левко видав інше запитання.

— Ти не боїшся, що я…

Семен перебив його.

— У мене немає вибору. Я ніколи не стріляв з автомата. Я навіть обойму вийняти не зможу. Тільки ти… — і хлопець недоговорив.

— А як же чиказький бойскаут? Він не схотів? Здрейфив?

Росіянин мовчки похитав головою.

— Чого ти хочеш, Сьомо? — Левко відкинув ковдру й сів. Він чудово розумів, чого від нього треба Семенові, та вимагав, щоби товариш озвучив проблему.

Сьома застромив руки в кучму відрослого волосся, під яким майже повністю сховалися вуха, й, пирхаючи чи то від безсилої злості, чи то від відчаю, скуйовдив його.

— Думаю, решта мешканців Паїтіті після пробудження слабко пам’ятатиме події, що передували отруєнню. Навіть якщо хтось помітив нашу неадекватну поведінку та згадає про це, то ймовірно, що спогади виглядатимуть частиною марення. Але той хлопчина… що заспав у гамаку… — Семен заговорив, збиваючись, через кожні три-чотири слова, — він не споживав бруґмансії… він знає, що на нього напали… і також знає, хто напав.

— Ти хочеш, щоб я вбив людину?

Росіянин закусив губу, замислився. Так, наче таке просте запитання могло мати складну відповідь.

— Я не хочу, щоб ти когось убивав, Лео. Я лише кажу, що вартовий знає, що цю кашу заварили ми. Коли прилетить Джейсон, перуанця витягнуть, і він усе розповість. Якщо ми хочемо зберегти шанс — шанс утекти іншим разом, іншим шляхом, — із тим охоронцем треба щось вирішувати.

Левко дивився на товариша. Він бачив його розгублені очі, проте пітьма приховувала неприродно червоний колір обличчя. Сьома хвилювався. І зовсім не через те, до чого схиляв Левка. Росіянин розумів, що це лише перше невідкладне питання. Найлегше. І однозначно найбезпечніше.

Українець підвівся, беручи до рук АКМ.

— Гаразд. Я зроблю це. Ходімо.

— Пішли.

Пліч-о-пліч хлопці вийшли на терасу, гидливо відвернувшись від розпанаханого тіла Джеррона Старкса. Дивно було почуватися неподільними володарями Твердині. Упродовж тих кількох годин, які лишалися до прибуття Джейсона, вони могли робити все, що їм заманеться. Сумнівна приємність проте…

Сатомі сиділа під пальмою праворуч від виходу із підземних галерей. Одна нога зігнута, друга випростана, лікоть на коліні, неуважний погляд блукає горизонтом, де хмари (ближче до вечора вони розгладились і позбулися чорноти) сповзали з небесного купола. Левко покрутив головою, шукаючи Ґрема, проте мулата ніде не було видно.

За дві з половиною хвилини хлопці перетнули терасу й опинились у пальмовому гаю, з краю якого Левко зіпхнув перуанця. Українець ліг на живіт, підповз до крайки та, тримаючи АКМ під рукою, обережно зазирнув у прірву. Сонце давно проскочило зеніт, тож, незважаючи на те, що небо затягували хмари, на ту мить західний бік Твердині був освітлений найкраще. Хлопець повів головою ліворуч, потому праворуч, придивився до крони самотнього дерева на виступі четвертої тераси й відчув, як корені волосся твердішають, примушуючи чуприну ставати сторчма.

Охоронця ніде не було.

CXLIV

— Може, він за стовбуром? — припустив Сьома.

Семен і Левко, ледь не наполовину звісившись із крайки, зазирали у провалля.

— Кажу тобі, його нема.

Дерево було не таким великим, щоби цілком заховати дорослу людину.

Незграбно відштовхуючись, Сьома відкотився від краю тераси.

— І що тепер?

Левко відщепнув обойму та, переконавшися, що вона набита патронами, вставив назад в автомат і пересмикнув затвор.

— Повертайся до Сатомі та не відходь від неї й на крок. — Українець узяв приклад під пахву та зняв запобіжник, готовий будь-якої миті схопити АКМ і вистрелити. — Зрозумів мене?

— Добре, — сказав росіянин не зовсім твердим голосом. — А раптом він уже там? — хлопець махнув рукою в бік центральних пірамід, повз які доведеться пройти, прямуючи до японки. — Він же озброєний.

— Не думаю, Сьомо, — Левко промацував очима об’єкти, які міг бачити з пальмового гаю: циліндричні ангари, загорожу з ламами, верхню частину великої піраміди. — Він не дурний і знає, що вертоліт повернеться. Він заліг де-небудь, щоби перечекати. Дочекатися прильоту Джейсона… — Хлопець підібгав губи й шумно втягнув повітря крізь стиснуті зуби.

Левко уявив себе на місці вартового. Очунявши після падіння, він якийсь час горлав і безладно стріляв із пристінка, але так чи так невдовзі зрозумів, що нагорі щось сталось і його не рятуватимуть. Якщо його логічне мислення розвинуте хоч на порядок більше, ніж у інфузорії-туфельки, хлопчина на терасу не полізе. Вірогідно, що, посидівши на виступі, він заходився шукати способи злізти зі стіни, прошмигнути в джунглі та зачаїтись.

— Бігом до Сатомі, — наказав українець, — не відходьте від пальми та не спускайтесь.

Семен пошкутильгав і зник за ангаром. Левко, приставивши приклад до плеча, почав обходити терасу з півночі. Він сподівався, що перуанець запізно здогадався, що треба злазити з пристінка, й іще не встиг пірнути в непроглядні тропічні зарості.

Дуже швидко хлопець переконався, що з північного боку на четвертому рівні протиснутись уздовж стіни неможливо. Надто вузькі уступи. Зістрибнути нижче охоронець також не міг. Точніше, міг, але тоді безсумнівно доламав би всі кістки, що не потрощив під час першого падіння. Левко підтюпцем перебіг до західного краю та зиркнув униз. Ліворуч від виступу, на який звалився перуанець, місце було вузьке, та загалом пролізти можна. Навіть пораненій людині.

Хлопець відчув, як у животі знов ожила й забилася перелякана пташка. Подумав, що години, що передують поверненню Мі-17, напевно, останні в його житті. Хлопець опустив АКМ, але, постоявши, останнім зусиллям зібрав волю в кулак. А може, він устигне? Може, вартовий не відійшов далеко?

Левко побіг уздовж західного краю горішньої тераси, обминув загорожу з ламами, які мирно поскубували траву, й вийшов до південно-західного кута Паїтіті. Відрахував униз три рівні та промацав поглядом усю платформу. У різних місцях камені виступали на різну довжину, та загалом терасою четвертого рівня можна було на інвалідному візкові кататися. Проте знайшлося дещо, що обнадіювало: четвертий рівень повсюди, куди не кинь оком, прямовисно обривався до третього, не проглядалося жодної ділянки, де вдалось би спуститися, не зламавши собі карк. Придивившись, Левко помітив місце, де схил п’ятого рівня виглядав достатньо пологим: крутизна не набагато більша, ніж там, де він і Ґрем зісковзували вночі на шостий рівень. У тому місці можна було піднятись із четвертого на п’ятий… Хлопець став вивчати терасу п’ятого рівня й умить зауважив безмірно вузьку ділянку якраз під тією точкою, де стояв. Наближаючись до південно-західного кута Паїтіті, платформа п’ятого рівня звужувалась до кількох сантиметрів, стіни четвертого та п’ятого рівнів практично зливалися. З іншого боку, на сході, платформа, як і всі, що під нею чи над нею, впиралась у бокову грань великої піраміди. Отже, навіть якби перуанець піднявся на рівень вище, він не зміг би нікуди подітися. То де він зараз?.. Левко безпорадно закрутив головою, озирнувся, простеживши весь імовірний шлях вартового, й тільки тоді вгледів деталь, яка давно мала би впасти в очі. За деревом, що врятувало життя перуанцю під час падіння, спуск до третього рівня також був пологим. Виступ третього рівня був вузьким і різко обривався, цебто той, хто ризикнув би спускатися, міг легко проскочити його й шугонути в провалля, а проте, якщо охоронцю пощастило зачепитись… Лео пробігся очима по третьому рівню до кута й далі, вздовж південної стіни Твердині; жахнувся. Бульбашки страху поплили крізь живіт, груди й шию до голови. По-перше, на третьому рівні він вирізнив із десяток придатних для спуску аж до землі місць, а по-друге, на третьому рівні закінчувалася піраміда — тераса огинала її основу з півдня. Останнє чомусь розтривожило найбільше.

«Якщо перуанець досі на Паїтіті, то він там, за пірамідою».

Із того боку стіни всіх рівнів, аж до шостого, були більш-менш похилими, а після полудня там загусала найщільніша тінь.

Українець поставив АКМ на запобіжник і помчав до піраміди. Він не став оббігати меншу та з розгону поліз на більшу. Захекавшись, видряпався на верхній майданчик, обійшов із півдня руїни — після удару блискавки впали кілька колон, обвалилися рештки даху — й спинився.

Перш ніж шукати сліди перуанця, Левко зиркнув ліворуч і під наполовину затуленою навісом пальмою побачив три силуети. «Янкі приєднався до них», — індиферентно відзначив він. Ґрем, Семен і Сатомі також помітили його й вичікувально дивилися на вершину великої піраміди. Хлопець завагався, чи не помахати їм, але стримався: в нинішній ситуації такий жест виглядатиме безглуздо.

Левко перевів погляд на стіну. До сельви йому була сотня метрів. Він наче стояв на вершині хмарочоса та, попри збудження, зауважив, що вперше видерся так далеко, аж до храму на найвищому майданчикові піраміди.

Те, що він угледів наступної миті, примусило викинути з голови зайве, присісти й, виставивши АКМ, перевести перемикач у положення АВ (автоматичного вогню).

«Я таки помилився щодо інфузорії-туфельки», — в голові змішалися зловтіха, полегшення та страх. Страх від усвідомлення невідворотності того, що йому зараз доведеться зробити.

Молодий перуанець, утиснувшись у западину між двома мегалітами п’ятого рівня, дерся нагору. Здаля він нагадував чотириногого павука, що суне стиком між гранітними блоками: дві лапи на одному камені, дві лапи на іншому. Поверхня кам’яних брил була гладенькою, та, чіпляючись усіма чотирма кінцівками, йому вдавалося втримуватися на стіні.

Левко простежив напрям підйому та припустив, що вартовий планував вилізти на терасу відразу за бараками перуанців. Можливо, хотів сховатись у них. Хоч яка різниця?

Спершись на лікті та випроставши ноги, хлопець ліг на живіт. Чорний камінь пропік холодом. Крихітні гострі уламки вп’ялись у живіт. Порив вітру, що суттєво діймав на такій висоті, сипонув у щоку камінцями.

Нічого цього Левко не відчував.

Він розставив ноги, вперся носаками кедів у чорну поверхню брили, втулив приклад у плече та нахилив голову, торкнувшись щокою корпуса автомата. Прискалив око. Прицілився. І…

А що, як замість мішені стоятиме людина? Чи вистачить мужності вистрелити? Чи зможеш так само холоднокровно пустити кулю в ЛЮДИНУ?

Голос прозвучав так чітко, що Левко здригнувся. Озирнувся. То були його слова, точніше, його думки, що вироїлись у голові під час стрільбищ на військовому полігоні під Дубно чотири роки тому, проте голос належав комусь іншому.

Певна річ, за спиною нікого не було.

Усе ще дивлячись через плече, хлопець пригадував стрільбища. Одна за одною в пам’яті спливали, наче карти, що відкриваються під час останнього раунду гри в покер, яскраві картинки. Він згадав полковника Жебрицького, який хитав головою потому, як відстрілялася передостання шістка, промах Джоніка, останню мішень, що сповзає до землі після влучання, власні думки й радість після закінчення стрільби. Проте було ще щось. Між тим моментом, коли промазав Джонік, і влучанням в останню мішень на рубежі. Щось таке, чого Левко не хотів воскрешати в пам’яті.

«До дідька все! Кляті нерви…»

Крутнув голову назад, сумістивши зіницю з мушкою на скошеному стволі. Перуанець видерся на два метри та втиснувся плечима між мегалітами. Відпочивав.

«Я мушу… мушу… мушу… це зробити», — повторював українець у такт із ударами серця, що глухо відлунювали в голові.

Але ж він не озброєний.

«Я мушу… МУШУ…»

Усе так само, як і чотири роки тому: затримуєш дихання, щока до приклада, мушка на ціль. І натиск на курок.

Та-да-да! Да-да!

Автомат Калашникова — один з найнадійніших за всю історію людства різновидів вогнепальної зброї. Йому не страшні бруд, пил, волога й екстремальні температури. В цьому його перевага над американською штурмовою гвинтівкою M16, яку часом заклинює від двох пилинок, що потрапили до порожнини ресивера. Недолік АК — катастрофічно низька точність стрільби. Після двох-трьох пострілів автомат веде так, що наступні кулі летять куди завгодно, та лише не в ціль.

Чотири кулі не потрапили в ціль. Перша вдарилась у мегалітичний блок за метр від плеча охоронця та, бризнувши кам’яними скалками, зрикошетила. Наступні три взагалі майнули повз, зарившись у терасу двома рівнями нижче. І лиш остання в черзі цілком випадково поцілила в перуанця.

Хлопчина скрикнув. Спробував піднятися та з’їхав на терасу четвертого рівня. Випростався. Ліва штанина нижче від коліна почорніла від крові. Куля влучила в литку та прошила ногу наскрізь, не затримавшись у м’язі. Він стояв, майже повністю перенісши вагу тіла на праву ногу, й водив очима навкруги, намагаючись визначити точку, звідки стріляли. Не знаючи, де заліг стрілець, перуанець не знав, куди тікати.

Левко вдруге схилив голову до корпуса АКМ, наміряючись покінчити з вартовим. Цього разу перуанець стояв рівно, не притискаючись до скелі, тож був легкою мішенню. Та щойно українець зібрався потягти курок, руки заніміли, а в нижній частині живота зародилася колюча суміш подиву та жаху. За мить вона докотилася до горла та вихопилася назовні переляканим зойком.

Левко пригадав. Він бачив перуанця за мить до вирішального пострілу на полігоні під Дубном! ВІН БАЧИВ ЙОГО!..

Знадобилося трохи більше, ніж секунда, щоб Левко усвідомив, що це лише вибрики його свідомості. Навіть якщо за мить перед пострілом, що поклав останню мішень у липні 2008-го, йому справді привидівся якийсь перуанець, він не мав жодних підстав стверджувати, що це той самий, якому він щойно прострелив литку. Людям напрочуд важко пригадати обличчя тих, із ким вони стикалися чотири роки тому. Ще важче через чотири роки згадати, що тобі марилось. Це нереально.

Недовга втрата концентрації дала перуанцю шанс. Він почув зойк, одразу визначив місце розташування Левка та метнувся, накульгуючи й лишаючи по собі закривавлений слід, під захист піраміди. Українець пальнув наосліп, але схибив. За секунду охоронець прилип до грані та став зісковзувати на третій рівень. Зі своєї позиції Левко не міг його дістати.

Хлопець вилаявся українською. Поставив автомат на запобіжник, не роздумуючи, сів на задницю та почав з’їжджати вниз східною гранню. Гранітні брили, що на вигляд здавалися гладко відполірованими, під час ковзання дерли одяг як крупнозернистий наждак. Дрібні камінці лізли під футболку. Отак скочуючись, він краєм ока помітив, що Ґрем, Сьома й Сатомі квапляться назустріч.

CXLV

19 серпня 2012, 16:32 (UTC -5)

Ґрунтова злітна смуга неподалік наукової станції «Проґресо»

Мадре-де-Діос

Ернесто Флоріо зняв згорток зі скла Cessn’и. Його літак — такий самий, тільки новіший «Cessna 172R» — стояв поруч із покинутим турбопропом, що встромився носом у зарості. За тринадцять днів напис «READ THIS» вицвів, практично зникнувши, сам пакет підмок, а скотч у багатьох місцях відклеївся, тому пілот попервах хотів викинути його, подумавши, що це сміття, яке налипнуло на старий аероплан під час буревію. Перед тим, як закинути згорток у кущі, він усе ж роздивився прохання «ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ» та спохмурнів.

Перуанець став обережно розгортати пакунок, але, поміркувавши, спинився.

— Еріко! — покликав він.

— Що, Ерні? — долинуло з-за «Cessn’и».

— Можеш підійти? Я дещо знайшов.

Тридцятидворічна, сухоребра й задерикувата американка Еріка Міджетт була одним із сезонних учених, котрі прилітали на станцію «Проґресо» спостерігати за птахами. Не її першу Ернесто Флоріо возив у Мадре-де-Діос, попервах ставлячись до своєї місії напрочуд відповідально. Згодом він зрозумів, що «великої науки» в «Проґресо» не роблять. Сюди після отримання чималих грантів прибувають аспіранти, що от-от мають захищати дисертації, роблять кількадесят фотознімків на старицях і за тиждень-два повертаються назад до Штатів. Їм потрібен не результат, не відкриття чи реальні спостереження, а згадка про Мадре-де-Діос у науковій роботі. Це тупо, але сам факт того, що докторант побував у отакій глушині, надає ваги та серйозності «дослідженням»; молодий учений тепер може писати, що заманеться, навіть якщо він надряпає у статті, що синьо-жовті ара[150] під час сезону парування длубаються один одному дзьобами в задницях, ніхто не сперечатиметься, аби тільки автор особисто потинявся кілька днів у глиняних болотах довкола «Проґресо» та потім згадав про це разів сорок на сторінках дисертації.

Еріка пірнула під крило літака, на якому прилетіла, та підступила до Ернесто.

— Що в тебе?

— Дивися, — він подав їй згорток.

Жінка без поспіху видобула із пакета зіпрілий від тепла й вологи лист. Папір погано пахнув. Зі згортка вибігло кілька мурах, і Еріка струсила їх у траву.

Розгорнувши послання, вона стала читати:

Закінчивши, Еріка підняла очі на перуанця.

— Де ти це взяв?

— Пакет приклеїли до скла на старій Cessn’і.

— Що скажеш? Гадаєш, правда?

Замість відповіді Ернесто знизав плечима.

— Сьогодні дев’ятнадцяте серпня, — жінка ще раз пробігла лист очима. — Розумієш, що це означає? Вони не повернулися!

«Звідти багато хто не повертається», — подумав пілот, але вголос не сказав нічого.

— Ми маємо полетіти й знайти цих хлопців. Ти зможеш відшукати вказане місце?

— А як же робота, Еріко?

— Забудь про неї! Я встигну.

Ернесто Флоріо раптово пожалкував, що не викинув згорток у кущі.

— Це буде непросто, і… — він не знав, як пояснити безцеремонній американці, яка свято вірить, що гроші й перламутрова посмішка можуть вирішити все, що не варто пертися вглиб Мадре-де-Діос. Навіть на літаку. Перуанець сумнівався, бо внутрішній голос підказував: якщо телепні, що пішли в джунглі, не повернулися, щоби забрати свою писульку, отже, їх уже немає серед живих. Іще більше насторожували вичерпні інструкції, за якими він справді міг відшукати… хай там що ховається в тих джунглях. За тридцять із лишком років у Пуерто-Мальдонадо у свідомості Ернесто закарбувалася проста істина: ті, хто нічого не знаходять у нетрищах, повертаються живими; є й інші, яких спускають на плотах. Оскільки спускають їх у такому стані, що розповідати, де були, вони не в змозі, стверджувати з певністю Ернесто не став би, та відчував, що оці інші відшукали щось у джунглях. Тому в голові перуанця мухою дзижчала думка, що, мабуть, не варто бачити те, дорогу до чого так детально розписали автори послання.

— Ерні!

— Еріко, сьогодні пізно, і я не думаю…

— У нас є паливо?

— На «Проґресо» є достатньо каністр, — знехотя визнав пілот.

— Отже, завтра полетимо шукати зниклих мандрівників! А дисертація почекає, може, мені нарешті випала нагода зробити в житті щось по-справжньому корисне!

Ернесто кинув сердитий погляд на зіжмаканий аркуш у руках жінки та процідив:

— Як скажеш, міс…

CXLVI

19 серпня 2012, 16:35 (UTC -5)

Паїтіті

Торкнувшись ногами трави, Левко помчав уздовж південного краю тераси. Підборіддя тримав біля правого плеча, через що ледь не наскочив на кут крайнього барака. Стукнувшись плечем і водночас побачивши вартового, хлопець спинився.

Ґрем, Сьома та Сатомі по одному протиснулися між огорожею генератора й бараком і також завмерли. Не зморгуючи, дивилися на українця. У Сатомі чи то від пришвидшеного дихання, чи то від хвилювання відвисла щелепа.

Перуанець, стікаючи кров’ю, в паніці метався третім рівнем і шукав місце для спуску. На щастя для Левка та на превеликий жаль для вартового, штучно висічений пристінний спуск розташовувався на шістдесят метрів східніше від піраміди. В усіх інших місцях другий рівень від третього відділяла десятиметрова вертикальна стіна. Щоб урятуватися, він мусив просуватися на захід — туди, звідки прийшов. Побачивши Левка, поранений закричав зі злості й відчаю.

Левко підняв АКМ до плеча, прицілився та легко смикнув спусковий гачок, пустивши дві короткі черги. За мікроскопічну мить до того, як перуанець рвонув до південно-східного ребра піраміди, дві кулі вп’ялися йому в спину та повалили ницьма.

Ледь опустивши зброю, хлопець спостерігав за супротивником. Перуанець лежав на животі, на спині розповзалися дві темно-червоні плями. Невдовзі бідолаха заворушився: виставив лікті й поповз. Левко знову скинув АКМ — він не відчував ані жалю до вартового, ані відрази до себе, попри те, що розстрілював беззбройну людину, — переставив перемикач на режим вогню одиночними пострілами, прицілився та став натискати на гашетку, вирівнюючи ствол після кожного пострілу. За шостою спробою він угатив кулю акурат перуанцеві у вухо.

Тиша, що запала після стрілянини, здавалася нестерпно гучною.

Левко опустив автомат. Повернувся до мулата, росіянина та японки.

«Ну от, — подумав він, — ви задоволені?» Думка була сірою, без жодного емоційного відтінку.

Кілька хвилин тому (якихось кілька хвилин, а ввижається, ніби то було інше життя) Левко очікував, що, розстрілявши вартового, розридається, очікував, що його знудить абощо. Нічого такого. Пустота. Порожнеча. Жодного щему в грудях. Він не відчував нічого. Саме відсутність різких емоційних виявів, а не усвідомлення того, що вбив людину, лякала його найбільше.

Ґрем, Семен і Сатомі осклянілими очима тупились у Левка. Погляди випромінювали складну гаму почуттів, у яких проскакували повага та затаєний страх, гіркота й хворобливе полегшення. Проте поза цими емоціями тіла заповнювало гнітюче відчуття, що зародилось тієї миті, коли Левко відкрив вогонь із вершини піраміди, й остаточно зміцніло, коли українець холоднокровно добивав перуанця одиночними пострілами, — тверде усвідомлення болючого факту, що вони більше не єдине ціле. Незважаючи на сварку між хлопцями, незважаючи на стосунки Ґрема та Сатомі, навіть попри epic fail[151] ідеї драпонути на «Colibri», до останнього моменту вони діяли спільно, були всі разом, нехай уже давно не друзями, та все ж командою, яку об’єднують спільні інтереси. Але щойно з дульного отвору АКМ вилетіла перша куля, цей зв’язок розірвався. Левко більше не був одним із гурту, бо зробив те, на що жоден із них не відважився б навіть за такої кричущої необхідності. Короткий натиск на гашетку поставив хлопця осторонь, незрозумілим для них чином посунув у бік тих, хто заправляв на Паїтіті.

Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в очі японки (сухі й немигаючі), американця та росіянина, й відчував, як між ними чотирма виростає прозора стіна. Вони все ще можуть чути один одного, можуть торкатися, потискати руки, та стіна нікуди не зникатиме.

Зрештою Левко рушив до них. Помітив, як Сатомі дивиться на АКМ, і відкинув автомат до стіни барака. Спинився за крок, майже фізично відчуваючи наявність незримої перегородки.

— Яке друге питання? — поцікавився він у Сьоми.

Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому доведеться нагадати про розмову в «норі», проте росіянин чекав на запитання.

— Нам усім треба випити відвар бруґмансії.

— Що?! — Левко отетерів.

— Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що розповідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, та факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, вранці якого очуняє все це осине гніздо, ми повинні зняти із себе підозри. Ми мусимо бути у відрубі чи хоча б «накачаними» дурманом, коли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.

Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.

— Ти гівнюк, — тихо промовив він.

— Ну, чувак… — розвів руками Сьома.

— Ти гівнюк, який завжди має рацію.

Семен усміхнувся ледь піднятим кутиком рота, хоча в очах стояв сум.

— Так, я знаю, Лео. Я гівнюк, який завжди має рацію.

CXLVII

19 серпня 2012, 17:13 (UTC -5)

Паїтіті

Вони кожен сам собі поналивали по півчашки схололого чаю, після чого вервечкою подалися до «нори». Левко із Семеном розсудили, що краще випити Янгольських сурм у печері, щоб ніхто з них, будучи без пам’яті, не звалився з Паїтіті абощо. Минаючи тіло археолога, Джеррона Старкса, Сатомі спинилася, на нижніх повіках зібралася волога, а губи затремтіли. Семен злякався, що японка відмовиться, вихлюпне вміст своєї чашки, розвернеться та побіжить геть або ще гірше — впаде в істерику, та за хвилину дівчина опанувала себе.

Хлопці й дівчина ввійшли до «нори», ввімкнули світло та розсілися на матрацах.

— П’ємо по півчашки, більше не треба, але заковтуємо залпом, — мовив Сьома.

Сатомі кавкнула, глибоко вдихнула й лише тоді спромоглась озватись.

— Пообіцяйте, що стримаєте мене, якщо… якщо захочу зробити те саме, що й він, — вона мотнула головою в той бік, де лежало тіло археолога. Волосся воронячими крилами злетіло в повітря й упало, частково закривши збіліле лице. Несподівано дівчина заходилась голосно хлипати: — Це ж я… я… я власно-о-оруч п-принесла йо-о-ому о-отруєну…

Цього разу наближення істерики було безсумнівним.

— Цить! — різко наказав Левко. — Я подбаю про тебе. Я обіцяю.

Дівчина перевела погляд на росіянина.

— Я теж, — кивнув Сьома й додав: — Звісно, якщо буду притомним.

«Козел, — стрельнув очима Левко, — міг би підіграти.»

Сатомі схлипнула, втерла носа, та заспокоїтися не змогла: сльози беззупинними цівками струменіли з очей.

— П’ємо всі разом. Чули? — Сьома розумів, що треба поквапитись.

Ніхто не відповів.

— На рахунок три. Я рахуватиму, — відкарбував Левко. — Приготувались! — чотири пари рук судомно стиснули чайні чашки. — Раз… два… — Українець пробігся поглядом по лицях хлопців і дівчини, подумав, що станеться, якщо хтось із них виплюне отруйну рідину, після чого випалив: — Три!

Секундна пауза — й уміст чашок полився в горлянки.

Сатомі розридалась. Рідина вихлюпувалася з чашки, лилася між губів на щоки, ніс і шию, та все ж більша частина відвару Янгольських сурм потрапила до стравоходу.

Левко випив чай кількома розміреними ковтками, поволі перехиляючи чашку.

Сьома та Ґрем, позадиравши голови, перехилили чашки одним махом, так, наче пили горілку.

— Покажіть порожні чашки, — тоном, що не припускає заперечень, попросив Левко.

Росіянин із осудом зиркнув на нього (як ти міг таке подумати?), проте нічого не сказав і демонстративно перекинув чашку догори дном, показавши, що вона порожня. Кавкаючи, Сатомі поставила свою чашку біля Левка. Ґрем щосили жбурнув чашку Левкові під ноги. Та розбилася, розлетівшись на скалки. На місці удару вологи не з’явилось.

Українець відсунувся, прихилився спиною до стіни й став чекати.

Хвилин п’ять нічого не відбувалось. Левко придивлявся, гадаючи, в кого виявляться перші ознаки інтоксикації, коли враз зауважив, що «нора» ніби побільшала. Раніше він міг дістатися до Семена, ступивши три-чотири кроки, а тепер росіянин виглядав так, мовби лежав за тридцять-сорок метрів від Левка. Хлопець глипнув на стелю. Її не було. Точніше, вона була, бо неба не видно, та піднялася так високо, що годі розгледіти.

«Тридцять-сорок метрів?.. Та бути такого не може!»

— Сьомо, чувак, — покликав Лео товариша, показуючи пальцем на стелю, що втекла.

— Ей! — не знати кому гукнув Сьома. Голос долинав звіддаля. Дуже звіддаля.

Українець опустив голову та з переляку вчепився у матрац. Перед тим як він звів очі, «нора» була завбільшки з танцювальний клас. Опустивши їх, Левко подумав, що опинився в приміщенні, що не поступається розмірами міжнародному терміналові аеропорту Шарля де Голля[152]. Сьома завбільшки з муху стояв удалині, здається, вимахував руками та кричав:

— Ей!.. Ей!.. Ей!..

Левко хотів щось відповісти, проте не зміг: шия задерев’яніла. Йому насилу вдалося повернути голову. Серце запрацювало дивно: спершу набухало, неначе жаб’яче воло, а тоді — шух! — скорочувалось до розмірів яєчного жовтка, викликаючи відчуття хворобливої порожнечі у грудях.

«Срань…», — подумав хлопець і скулився від холоду, що став підніматись угору кінцівками.

Коли стіни затрусились, а підлога вкрилася тріщинами, наче льодова кірка на річці перед відлигою, Левко вже забув про те, що випив відвар з бруґмансії, та сприймав усе за чисту монету.

«Тільки цього нам не вистачало!»

— Землетрус! — зарепетував він. — Тікайте! — долівка витанцьовувала, вищиряючись гострими краями.

Нелюдськи горлаючи, він метнувся із «нори» геть. У коридорі, який також роздувся в розмірах, літали, з лунким «ум-м-м…» відскакуючи від стін, вогненні кулі. Левко закричав іще голосніше та помчав до поверхні. За рогом він наштовхнувся на Джеррона Старкса. Археолог стояв, простягаючи до українця руки. Кишки й інші органи черевної порожнини волочилися за ним, як парашут за парашутистом, який щойно приземлився. Левко сахнувся. Джеррон усміхнувся та промовив голосом Джейсона Х’юз-Коулмана:

— Не бійся, у мене також червоні очі, — роздвоєний на кінці, мов у змії, язик то тут, то там прослизав між губами.

І справді, очі науковця були криваво-червоними.

Левко виблював. Замість блювотиння з рота порснув потік ультрамаринових лискучих жуків. Вони падали на кам’яну долівку та розбігалися, швидко перебираючи лапками. Хлопця не здивувало, що в його череві жуки, хвилювало лише те, чому вони досі живі? Він заходився нещадно топтати комах, коли зненацька усвідомив, що товчеться по нутрощах Джеррона.

«Бляха, НІ!!!»

Левко відстрибнув, крутнувся на місці та почесав до виходу із підземелля. Сині жуки потягнулися за ним, завзято попискуючи.

Горішня тераса змінилася до невпізнання. Велика піраміда плавала в повітрі. Трава переливалася, неначе згарище, багряно-чорними кольорами. Дерева поінакшали. Вони стали цілковито чорними, все листя на них зникло. Стовбури скидалися на бугристі жили, в яких у такт із Левковим серцем пульсувала кров. Стовбури бухкали та надималися, бухкали та надималися. Горизонт на півдні й на півночі підіймався, нагадуючи дуги щелеп, які прагнуть зімкнутись у хлопця над головою та проковтнути Твердиню.

А тоді Левко почув сурми. Спочатку далеко. Згодом ближче. Потому під самісіньким вухом. І насамкінець — просто в голові. Звук скидався на щось середнє між гудінням трембіти й стогоном неправильно вигнутої труби. Тисячі невидимих горністів гнали повітря крізь сурми небачених розмірів, примушуючи кожну молекулу Левкового тіла вібрувати. Хлопець упав на коліна, обхопив голову руками та розридався від жаху.

Бо сурми ті були не від янголів. Точно не від янголів…