Смертельний світ

XXVIII.

— Що ж нам тепер робити? — запитала Мета. В її голосі звучала стурбованість, ніби вона вперше була настільки розгублена. Вона висловила думки всіх пирійців, присутніх в кімнаті і тисяч людей, що спостерігали за подіями на своїх екранах.

— Що ж маємо зробити? — звернулися вони до Джейсона в очікуванні відповіди. На якийсь час їх розбіжності забулись. Міські люди вичікувально дивились на нього, як і арбалетники з напівопущеною зброєю. Цей чужинець сплутав і змінив старий світ, що вони знали, і показав їм новий і незнайомий, з чужими їм проблемами.

— Зачекайте, — сказав він, піднімаючи руку. — Я не лікар з соціальних недуг. Я не збираюсь лікувати цю планету, повну добірних м'язистих стрільців. Я ледь дотяг до цієї хвилини і всіма можливими прогнозами повинен був вже померти з десяток разів.

— Навіть якщо все, що ти кажеш правда, Джейсоне, — сказала Мета, — ти все ж єдина людина, яка може допомогти нам. Яким буде майбутнє?

Раптом зморено Джейсон впав в крісло пілота. Він оглянув коло людей. Вони видавалися щирими. Жоден з них здавалося навіть не зауважив, що він вже не тримав руку на перемикачі насоса. Принаймні на цей мент війна між містом і фермами забулась.

— Я розкажу вам мої висновки, — сказав Джейсон, вовтузячись в кріслі у спробах знайти зручну позицію для його зболілих кісток. — Я багато думав останній день чи два у пошуках відповіди. Найперше, що я зрозумів, це те, що ідеальне і логічне рішення взагалі не спрацює. Боюся, що стара ідилія лева, що лежить поруч з ягням на практиці не спрацює. Все, що з цього вийде просто швидкий обід для лева. В найкращому випадку, тепер, оскільки всі ви знаєте справжні причини ваших клопотів, ви повинні знести обвід і містяни з лісовими людьми мали б спілкуватись з братерською любов’ю. Це виглядало б так само чарівно як і картина лева з ягням. І, безсумнівно, мало б той самий результат. Хтось пам'ятав би які корчувальники насправді брудні, чи якими дурними можуть бути лахмітники, і отримаємо свіжий холодіючий труп. Боротьба поширюватиметься і переможці будуть з'їдені дикими тваринами, що роїтимуться довкола незахищеного обводом міста. Ні, відповідь не така проста.

Слухаючи його пирійці згадали де вони і тривожно роздивились довкола. Охоронці знову підняли свої арбалети, а ув'язнені з похмурим виглядом відступили до стіни.

— Бачите про що я кажу? — запитав Джейсон. — Не минуло багато часу, чи не так? — Зі своїми несвідомими діями всі вони виглядали трохи придуркувато.

— Якщо ми збираємося знайти гідний план на майбутнє, мусимо врахувати інертність. Особливо психологічну інерцію. Те, що на вашу думку теоретично правильне, не стане справжнім у житті. Первісні релігії примітивних світів не містять і паростка наукових фактів, хоча й стверджують, що можуть пояснити все. Однак навіть якщо одного з цих дикунів позбавити всього логічного підґрунтя його переконань, він не перестане вірити. Далі він називає «вірою» свої хибні припущення, бо знає, що вони правильні. І він знає, що вони правильні, тому що він вірить. Це нерозривне коло хибної логіки не можливо розірвати. Насправді ж, це звичайна інертність мислення. Мислення в рамцях «те, що завжди було» «завжди буде». І, не бажання відкинути стереотипи мислення старими категоріями.

— Не сама лиш інертність мислення створює проблеми, є ще й культурологічна інерція. Деякі з вас у цій кімнаті вірять моїм висновкам і хотіли б змінитись. Але чи зміняться всі ваші люди? Ті, що не мислять, керуються звичками, сформовані рефлексами люди, знають те, що є зараз і, для них, так завжди буде. Вони будуть тягарем для всього, що ви заплануєте, всім вашим спробам розвитку, із вашими новими знаннями.

— Тоді все марно — для нашого світу немає надії? — запитав Рез.

* * * * *

— Я такого не казав, — відповів Джейсон. — Я просто маю на увазі, що ваші проблеми не закінчаться перемиканням якогось психологічного перемикача. Я бачу три можливості для майбутнього і вірогідно всі три будуть здійснюватись одночасно.

— По-перше, і найкраще, було б знову об’єднати міських і фермерський пирійців в одну людську спільноту, з якої вони походять. Кожна зі спільнот зараз неповна і має щось необхідне иншій. Тут у місті ви маєте науку і зв’язок з рештою галактики. У вас теж є смертельна війна. Там, в джунглях, ваші двоюрідні брати в мирі живуть із природою, однак їм не вистачає ліків та инших переваг наукового знання, а також якихось культурних зв'язків з рештою людства. Вам обидвом потрібно об'єднатися і отримати зиск від обміну. Водночас вам необхідно забути вашу забобонну ненависть один до одного. Це може бути зроблено тільки за межами міста, подалі від війни. Кожен з вас, хто спроможний повинен добровільно зголоситися щоб поділитися часткою знань. Вам не заподіють шкоди, якщо ви йдете з добрими намірами. І ви дізнаєтеся як жити з цією планетою, а не проти неї. Зрештою ви отримаєте цивілізовані спільноти, що не будуть ні «корчувальниками», ні «лахмітниками». Вони будуть пирійськими.

— Але що з нашим містом тут? — запитав Керк.

— Воно тут і залишиться, і, ймовірно, зовсім не зміниться. На початку вам знадобиться ваш обвід і обороноздатність, щоб вижити поки вас покидають люди. І відтак воно існуватиме, бо залишиться певне число людей яких ви не переконаєте. Вони залишаться і боротимуться, і зрештою вимруть. Можливо ви зможете краще виховати їх дітей. Яким зрештою буде кінець міста, я не маю жодного уявлення.

Вони мовчали обдумуючи майбутнє. На долівці застогнав Скоп, проте не ворухнувся. "Це два шляхи," — сказала Мета. — "Який третій?"

— Третя можливість це мій власний план, — осміхнувся Джейсон. — І сподіваюся, я зможу знайти достатньо людей, щоб пішли зі мною. Я збираюся витратити мої гроші і витратити все це на спорядження найкращого і найсучаснішого міжпланетника зі всім озброєнням і науковим обладнанням, яке зможу дістати. Тоді попрошу пирійських добровольців полетіти зі мною.

— Для чого? — насупилась Мета.

— Не для благодійності, сподіваюся відбити свої інвестиції і примножити їх. Бачите, по кількох останніх місяцях я не можу вернутись до мого старого фаху. Не тільки тому, що у мене зараз стільки грошей, що це буде марною тратою часу, а й, гадаю тому, що це буде безмежно нудно. Одна річ з Пиру, якщо вижити тут, полягає в тому, що тобі не до смаку більше тихі місця. Тож, я б хотів взяти згаданий корабель і заснувати справу відкриття нових світів. Існують тисячі планет, де люди хотіли б оселитися, однак вони занадто суворі й важкі для звичайних поселенців. Можете уявити собі планету, яку пирієць не зміг би освоїти після того тренування, що у вас було тут? І насолоджуватись процесом?

— Хоча передбачається більше ніж просто задоволення. У місті ваше життя було спрямоване на постійну смертельну війну. Тепер ви зіткнулися з вибором між досить мирним майбутнім або лишитися в місті і боротися в непотрібній і дурній війні. Я пропоную третій варіант заняття на якому ви знаєтесь найкраще, який до всього дозволить вам зробити водночас щось конструктивне.

— Такі можливості. Що вибрати залежить від кожного з вас особисто.

* * * * *

Заки хтось зміг відповісти, сильний біль пронизав Джейсону горло. Скоп опритомнів і підвівся з підлоги. Єдиним рухом він витяг Джейсона зі стільця, тримаючи його за шию душив його.

— Керку! Мето! — Хрипко кричав Скоп. — Хапайте зброю! Відімкніть люки, наші люди миттю будуть тут, щоб вбити корчувальників і їхні брехні!

Джейсон виривався з пальців, що видушували з нього життя, проте це було як вириватись з гнутих сталевих стержнів. Він не міг говорити і кров пульсувала у вухах.

Мета кинулась вперед як звільнена пружина і бренькнули арбалети. Одна стріла вп'ялась їй в ногу, инша простромила плече. Однак її підстрелили в стрибку і за інерцією вона пролетіла кімнатою до її пирійського колеги і вмираючого прибульця.

Вона здійняла здорову руку і рубонула краєм долоні.

Жорсткий удар впав на Скопів біцепс і його рука з судомою здригнулась відскакуючи від Джейсонового горла.

— Ти що робиш? — зі здивованим переляком закричав він до пораненої дівчини, що впала на нього. Він відштовхнув її, досі стискаючи Джейсона з иншою рукою. Вона не відповіла. Натомість вона знову рубонула, жорстко і правдиво, краєм руки влучаючи Скопові в трахею, перебиваючи її. Він пустив Джейсона і впав на підлогу з позивами до блювоти і задихаючись.

Джейсон спостерігав завершення крізь серпанок, майже без свідомості.

Скоп насилу звівся на ноги, повернув сповнені болю очі до своїх друзів.

— Ти помиляєшся, — сказав Керк. — Не роби цього.

Видобутий пораненим звук був більше тваринним ніж людським. Коли він метнувся по зброю на протилежному боці кімнати арбалети бренькнули арфами смерті.

Коли Бруко підійшов, щоб допомогти Меті ніхто не завадив. Джейсон хапнув повітря легенями, повертаючись до життя. Спостережне скло об’єктива передало сцену усім в місті.

— Дякую, Мето... за розуміння... і за допомогу. — Джейсон був змушений видихнути слова.

— Скоп був неправий і ти мав рацію, Джейсоне, — сказала вона. На секунду її голос затремтів, коли Бруко відламав оперення сталевої стріли пальцями і висмикнув стрілу з її руки. — Я не можу лишатися в місті, тільки люди, що мислять як Скоп спроможні на це. І боюся не зможу піти до лісу... ти бачив як мені пощастило з жалокрилом. Якщо можна я б хотіла з тобою. Я б дуже хотіла.

Говорити було боляче тож Джейсон міг лиш посміхатися, однак вона знала, що він мав на увазі.

Керк подивився в нещасті на тіло мертвої людини. "Він був неправий, проте я знаю як він почувався. Я не можу покинути місто, не зараз. Комусь треба керувати поки відбуваються зміни. Твій корабель гарна ідея, Джейсоне, у тебе не буде нестачі в добровольцях. Хоча сумніваюся, що Бруко полетить з тобою."

— Звісно ж ні, — відрізав Бруко, не відриваючись від накладання пов'язки. — Тут є достатньо роботи просто тут, на Пирі. Тваринне життя, тягне на дослідження, що необхідно здійснити, прецінь, кожен еколог в галактиці хотів би приїхати сюди.

Керк повільно наблизився до екрану з видом на місто. Ніхто не намагався зупинити його. Він оглянув будівлі, дим досі стелився над обводом, а далі простягалась безмежна зелень джунглів.

— Ти змінив все це, Джейсоне, — сказав він. — Зараз цього не помітно, проте Пир вже ніколи не буде таким як до твого приходу. На краще чи на гірше.

— Краще, — прохрипів Джейсон і потер зболілу шию. — Тепер зберіться і закінчте цю війну, щоб люди в це повірили.

Рез повернувся і по миті вагань в простягнув руку Керку. Сивий пирієць і собі відчував ту ж огиду торкнутися корчувальника.

Відтак вони потиснули руки, бо обидва були сильними чоловіками.

КІНЕЦЬ

^[1] Звільна, повільно