Смертельний світ

XIII.

— Точно як у старі добрі часи, — сказав Джейсон, коли Бруко увійшов до кімнати з їжею на таці. Він без жодного слова обслужив Джейсона і поранених на инших ліжках, та й пішов. — Дякую, — вигукнув Джейсон після того як той повернувся.

Жарт, кривий вишкір зубів, все як завжди. Авжеж. Однак навіть коли він всміхнувся, губи зобразили посмішку, Джейсону це все видалось зовнішньою маскою. Чимось наклеєним на саме життя. Всередині він був німий і незворушний. Його тіло заклякло, оскільки його очі досі бачили як ті вигини прибульської плоті опускаються і душать однорукого пирійця мільйонами палючих пальців.

Він почувався під тими кільцями. Зрештою, чи не поранений зайняв його місце? Він доїв, не усвідомлюючи, що їв.

Відтоді, зранку, коли він отямився, було так. Він знав, що повинен був померти там, на цій розірваній битвою вулиці. Його життя мало б згаснути, через його помилкове припущення ніби він справді може допомогти боротись пирійцям. Натомість плентався під ногами і стояв на дорозі. Якби не Джейсон, чоловіка з пораненою рукою доправили б сюди, в безпеку переорієнтаціної будівлі. Він знав, що лежав у ліжку, яке належало цій людині.

Людині, що віддала своє життя за Джейсона.

Людині, чийого імени він навіть не знає.

В їжі були ліки і вони приспали його. Лікувальні примочки висмоктували біль і садна з опіків, там де щупальця обпалили обличчя. Коли він прокинувся вдруге, його відчуття реальності відновилось.

Людина померла, щоб він міг жити. Джейсон прийняв факт. Він не міг відновити те життя, неважливо як би сильно він цього хотів. Що він міг зробити, це зробити смерть людини не даремною. Якщо можна сказати, що будь-яка смерть чогось вартує... Він відганяв свої думки від такого мислення.

Джейсон знав, що мусить зробити. Зараз його робота була навіть ще важливішою. Якби він міг розгадати загадку цього смертельного світу, то зміг би частково погасити свій борг.

Від сидіння запаморочилось в голові тож він тримався за край ліжка, поки йому не стало краще. Решта з кімнати не зважали поки він повільно й болісно вдягався. Зайшов Бруко, помітив, що він робить і без слів знову вийшов.

Одягання тривало довго та врешті було закінчене. Коли Джейсон нарешті вийшов з кімнати, то побачив Керка, який чекав його.

— Керку... Я хотів тобі сказати...

— Не кажи мені нічого! — грім Керкового голосу відбився від стелі і стін. — Я тобі скажу. Я тобі скажу лише раз і на завжди. Ти не потрібен на Пирі, Джейсоне дінАльте, ні ти, ані твої дорогоцінні позасвітні схеми тут не потрібні. Я раз дозволив тобі переконати себе твоїм підвішеним язиком. Допоміг тобі за рахунок важливішої роботи. Я мав би знати яким буде результат твоєї "логіки". Тепер я побачив. Вельф помер, щоб ти міг жити. Він був вдвічі кращою людиною ніж ти коли-небудь будеш.

— Вельф? Так його звали? — затинаючись запитав Джейсон. — Я не знав...

— Ти навіть не знав. — Губи Керка відтягнулись від зубів у гримасі відрази. — Ти навіть не знав його імени, а він помер, щоб ти міг продовжити своє жалюгідне існування. — Керк сплюнув, ніби слова давали мерзенний смак його промові і затупотів до вихідного шлюзу. Майже машинально він повернувся до Джейсона.

— Ти залишишся тут, в захищених будівлях до повернення корабля за два тижні. Тоді ти залишиш цю планету і ніколи не повернешся. Якщо повернешся, я тебе негайно вб'ю. Із задоволенням. — Він ступив у шлюз.

— Зачекай, — закричав Джейсон. — Ти не можеш отак вирішити. Ти навіть не бачив знайдених мною доказів. Запитайте Мету... — Замок важко стукнув зачиняючись і Керк зник.

* * * * *

Все це було занадто тупо. Гнів почав замінюватись марним відчаєм, що був за мить до того. Його сприймали як безвідповідальну дитину, важливість його знахідки реєстраційного журналу повністю ігнорувалась.

Джейсон повернувся і вперше помітив, що там стояв Бруко. "Ти це чув?" — запитав його Джейсон.

— Так. І я цілком згоден. Можеш вважати, що тобі пощастило.

— Пощастило! — Тепер справді сердитим був Джейсон. — Пощастило щоб до мене ставились як недоумкуватої дитини, зневажаючи все, що я роблю...

— Я сказав, пощастило, — відрізав Бруко. — Вельф був єдиним з живих синів Керка. Керк покладав великі надії на нього, готував його на своє місце зрештою. — Він повернувся йти, проте Джейсон гукнув його.

— Зачекай. Шкода Вельфа. Я не можу бути ще засмученішим знаючи, що він був сином Керка. Однак це принаймні пояснює, чому Керк так швидко хоче мене позбутись, як і знайдених мною доказів. Реєстровий журнал корабля...

— Знаю, я його бачив, — сказав Бруко. — Мета приносила його. Дуже цікавий історичний документ.

— Це все, що ти можеш в ньому бачити — історичний документ? Значення планетарних змін ти не вловлюєш?

— Я це бачу, — коротко відповів Бруко, — проте я не бачу, яке воно має значення тепер. Минуле лишиться незмінним, а ми повинні боротися зараз. Це все на що мають бути спрямовані всі наші зусилля.

Джейсон почувався надто втомленим, щоб сперечатися далі. Він натикався на ту ж кам'яну стіну у всіх пирійців. Їхня логіка моменту. Минуле і майбутнє незмінні, непізнавані... й нецікаві. "Як битва за обвід?" — запитав він, бажаючи змінити тему.

— Скінчилась. Чи, принаймні, на останній стадії, — Бруко був майже захоплений, показуючи Джейсону якісь записи нападників. Він не помічав прихованого тремтіння Джейсона.

— Це був один з найсерйозніших проривів за роки, однак ми вчасно його перехопили. Боюсь думати, що сталося б якби вони лишились непоміченими на кілька тижнів довше.

— Що то за істоти? — запитав Джейсон. — Якісь гігантські змії?

— Не будь смішним, — пирхнув Бруко. Він постукав запис нігтем великого пальця. — Коріння. От і все. Сильно змінене, однак все ж коріння. Вони пролізли попід обвідними бар'єрами набагато глибше ніж все, що було досі. Самі по собі насправді не суттєва загроза, оскільки дуже слабо рухливі. Швидко вмирають якщо їх відтяти. Небезпека полягає в тому, що їх використали в якості тунелів для доступу. Їх ретельно розточували проганяючи тварин, а два чи три види тварин жили всередині у свого роду симбіозі.

— Тепер ми знаємо чим вони є і можемо відстежувати їх. Було б небезпечно якби вони повністю підкопали увесь обвід і напали б з усіх боків одразу. Тоді ми не змогли б нічого вдіяти.

Межа руйнування. Життя на краю вулкану. Пирійці задовольнялись будь-яким днем, що минув без повного знищення. І здавалось не існувало способу змінити їх ставлення. В цьому місці Джейсон дозволив розмові вмерти. Він узяв журнал Перемоги Полуксу з Брукової казарми і забрав його до себе в кімнату. Поранені пирійці не зважали як він впав на ліжко і розгорнув книгу на першій сторінці.

Перші два дні він не залишав своєї казарми. Поранені незабаром пішли і він отримав кімнату собі. Сторінка за сторінкою він прочитав увесь журнал, поки не знав кожну деталь заселення Пиру. Його записи і перехресні посилання накопичувались. Він зробив точну мапу первісного поселення, наклав її на сучасну. Вони зовсім не збігалися.

Це був глухий кут. Накладаючи одну мапу поверх иншої його підозри ставали болісно очевидними. Описи місцевості і матеріальних характеристик в журналі були досить точні. Місто, очевидно, було перенесено з місця першого приземлення. Всі записи мали б тримати в бібліотеці, а він це джерело вичерпав. Все инше лишилося в минулому і давно знищене.

Періщене дощем товсте вікно над головою, освітилось раптовим спалахом блискавки. Невидимі вулкани знов активувались, вібруючи підлогою своїм гуркотом із земних глибин.

Тінь поразки важко тисла Джейсона. Сутулячи йому плечі і затьмарюючи навіть більше як похмурий день.