Смертельний світ

XVII.

Кожен квадратний цаль його тіла, там де подвійне тяжіння притисло його тіло до непіддатливої деревини підлоги, болів. Його очі запухли, а рот був сповнений невимовним смаком огиди. Щоб сісти потрібно було докласти зусиль і він мусив був придушувати зойки коли тріщали суглоби.

— Добридень, Джейсоне, — озвався з ліжка Рез. — Якби я не вірив у медицину так сильно, я б схилявся до думки, що у вашому пристрої диво, адже він вилікував мене за ніч.

Не було сумнівів — він одужував. Запалені ділянки зникли і палаюче світло зникло з його очей. Він сидів, спираючись на ліжко і спостерігаючи як ранкове сонце плавило град, що в ночі вкрив поле.

— Там в шафі м'ясо, — сказав він, — і вода чи віск щоб напитись.

Віск виявився спиртним напоєм надзвичайної моци, який миттєво очистив туман з голови Джейсона, хоча і залишив незначний дзвін у вухах. А м'ясо було ніжно вудженим окостом, найкраща їжа, яку йому довелось куштувати після відльоту з Дархану. Поєднані вкупі вони відновили його віру в життя і майбутнє. Він опустив склянку з невимушеним зітханням і озирнувся.

Оскільки вже не було безпосереднього гніту проблеми виживання і виснаження, мимоволі думки повернулись до його проблем. Якими насправді були ці люди і як їм вдавалось виживати в цих диких місцях? У місті йому казали, що вони були дикунами. Проте на стіні був ретельно доглянутий і справний комунікатор. І на арбалеті біля дверей, що стріляв оброблені металеві стріли, можна досі помітити сліди інструментів на його хвостовику. Єдине чого йому бракувало були відомості. Він міг би розпочати з позбавлення від деякої дезінформації.

— Резе, ви сміялися, коли я вам казав, що кажуть містяни, про торгівлю з вами дрібничками за їжу. Що ви у них насправді вимінюєте?

— Все з певного переліку, — сказав Рез. — Дрібні виготовлені елементи на зразок електронних компонентів для наших комунікаторів. Нержавіючі сплави, які ми не можемо зробити в наших печах, ріжучі інструменти, атомні електричні перетворювачі, що виробляють енергію з довільного радіоактивного елементу. І подібні речі. У межах розумного вони продадуть нам все, що ми попросимо, якщо воно не в списку заборон. Їм конче потрібна їжа.

— А речі зі списку заборон...?

— Звичайно ж зброя, чи будь-що, що може бути перероблено на потужну зброю. Вони знають, що ми маємо порох, тому ми не можемо отримати великих метавок чи безшовних труб, з чого ми могли б зробити дула для зброї. Ми свердлимо власні дула для гвинтівок вручну, хоча в джунглях арбалет тихший і швидший. Також їм не подобається щоб ми багато знали, тож єдине читво, що до нас доходить – це посібники з експлуатації, позбавлені теоретичних основ.

— Останню заборонену категорію ти знаєш — медицина. Це єдине чого я не можу зрозуміти, воно змушує мене горіти ненавистю з кожною смертю, якій вони могли б запобігти.

— Я знаю причини, — сказав Джейсон.

— Тоді скажи мені, бо я не можу нічого придумати.

— Просто виживання. Я сумніваюся, що ви розумієте, проте у них зменшується чисельність населення. Лише питання часу, перш ніж вони зникнуть. У той час як число ваших людей мабуть зберігається принаймні стабільним, якщо не зростає потрохи, без їх механічного захисту. Тож містяни ненавидять вас і одночасно вам заздрять. Якби вам дали ліки, ви б процвітали, ви б перемогли в битві, яку вони програють. Я припускаю, що вони терплять вас, як необхідне зло, щоб постачати їх їжею, йнакше вони б вас повбивали.

— Логічно, — прогарчав Рез, грюкнувши кулаком по ліжку. — Такої збоченої логіки слід чекати від лахмітників. Вони використовують нас як своїх годувальників, у свою чергу даючи нам абсолютний мінімум і в той же час відрізують нас від знань, які витягнули б нас з цього існування з дня на день. Ба гірше, набагато гірше, вони відрізують нас від зірок і решти людства. — Ненависть на його обличчі була настільки сильною, що Джейсон несвідомо відсахнувся.

— Як ти думаєш, Джейсоне, ми тут дикуни? Ми чинимо і виглядаємо як тварини, тому що ми мусимо боротись за існування на тваринному рівні. Тим не менш, ми знаємо про зірки. У тій скрині отам, оббитій в металом, більше тридцяти книг, це все що в нас є. Більшість література, з додатками історії та загальної науки. Досить для підтримки знань про історію заселення планети і решти Всесвіту за її межами. Ми бачимо як в місті приземляються кораблі і ми розуміємо, що там є світи, про які ми можемо лише мріяти, та ніколи їх не побачимо. Вам цікаво, чому ми ненавидимо цих тварин, що називають себе людьми і якби могли то знищили б їх в одну мить? Вони слушно не дають нам зброї, безумовно, як сонце встає вранці, ми повибивали б їх до ноги, якби могли і забрали б речі, які вони від нас ховають.

* * * * *

То було жорстке звинувачення, однак по суті правдиве. Принаймні, з точки зору сторонніх людей. Джейсон не намагався пояснити розгніваному чоловіку, що пирійські містяни сприймають їх ставлення як єдино можливе і логічне. "Як же зародилась ця ворожнеча між обидвома вашими групами?" — запитав він.

— Я не знаю, — сказав Рез, — Я про це думав багато разів, однак немає запису цього періоду. Ми знаємо, що всі ми походимо від колоністів, які прибули водночас. Десь в якийсь момент, обидві групи розділились. Можливо це була війна, я читав про це в книгах. Маю часткову теорію, хоча й не можу довести, що причиною всього було розташування міста.

— Розташування. Не розумію.

— Ну, ти ж знаєш лахмітників і бачив де їх місто. Вони спромоглись збудувати його просто посередині найдикішого місця на планеті. Знаєш, їм байдуже до всього живого крім самих себе, стріляти і вбивати їх єдина логіка. Тобто вони не думають де будувати своє місто і примудрились побудувати його у найбезглуздішому місці, яке собі можна уявити. Впевнений, що мої предки зрозуміли безглуздість ідеї й намагались про це їм сказати. Це й могло б бути достатньою причиною для війни, чи не так?

— Могло б, якщо таке дійсно сталося, — сказав Джейсон. — Проте гадаю причина у чомусь иншому. Ця війна між тутешньою природою і пирійцями, кожен бореться, щоб знищити иншого. Форми життя постійно змінюються, прагнучи остаточного знищення загарбника.

— Твоя теорія навіть дикіша ніж моя, — сказав Рез. — Це цілковита неправда. Визнаю, життя на цій планеті не надто легке... якщо прочитане мною в книжках про инші планети правда... та воно не змінюється. Потрібно просто бути напоготові і тримати очі розплющеними на все, що більше за тебе, однак вижити можна. Хай там як, немає значення чому, лахмітники завжди шукають неприємностей і я радий бачити, що у них їх достатньо.

Джейсон не намагався наполягати. Спроби змусити Реза змінити його основні підходи не вартували докладених зусиль, навіть якби й могли мати успіх. Йому так і не вдалося переконати нікого у місті щодо смертоносних мутацій, навіть коли вони могли спостерігати всі факти. Хоча Рез ще може надати інформацію.

— Припускаю, не важливо, хто почав бій, — сказав Джейсон щоб задобрити Реза, насправді зовсім так не вважаючи, — однак маєте погодитися, що містяни перебувають у постійному стані війни з усім тутешнім життям. Натомість ваші люди, зуміли заприязнитись принаймні з двома видами, наскільки я бачив. Чи маєте якісь здогадки як це сталось?

— Накса буде тут за хвилю, — сказав Рез, вказуючи на двері, — щойно подбає про тварин. Запитай його. Він наш найкращий мовець.

— Мовець? — запитав Джейсон. — В мене про нього склалась протилежна думка. Він не говорив багато, а те, що казав було, ну... часами трохи важко зрозуміти.

— Я не про такі розмови. — нетерпляче перебив Рез. — Мовці доглядають тварин. Вони навчають собак і доримів, а кращі з них, такі як Накса постійно намагаються працювати з иншими тваринами. Вони грубо одягаються, але вони мусять. Я чув, як вони кажуть, що тварини не люблять хімічних речовин, металів чи вичиненої шкіри, тому вони в основному носять необроблені хутра. Проте не дай ошукатись їх брудним виглядом, він не має нічого спільного з кмітливістю.

— Дорими? Чи це ваші в'ючні звірі — ті якими ми сюди приїхали?

Рез кивнув. "Дорими більше ніж в'ючні тварини, насправді вони трохи всього. Великі самці тягнуть плуги та инші машини, тоді як молоді тварини використовуються для м'яса. Якщо хочете дізнатись більше, запитайте Наксу, він в хліві.

— Охоче зроблю це, — сказав Джейсон, встаючи. — Я тільки почуваюся голим без мого пістолета...

— Безумовно, візьми його, він в тій скрині біля дверей. Тільки гляди у що ти тут стріляєш.

* * * * *

Накса був в тильній частині хліву, підпилював лопатоподібне копито дорима. То була дивна процедура. Одягнена в хутро людина з великим звіром в поєднанні з берилієво-мідним напилком та електро-люмінесцентними пластинами, що освітлювали роботу.

Дорим надимав свої ніздрі і відсахнувся коли увійшов Джейсон; Накса поплескав його шию і тихо заговорив аж той заспокоївся і завмер, здригаючись злегка.

Щось ворухнулося у Джейсоні, він відчув ніби стрепенувся давно бездіяльний м'яз. Нав'язливо знайоме відчуття.

— Доброго ранку, — сказав Джейсон. Накса пробурчав щось і вернувся до пиляння. Спостерігаючи за ним кілька хвилин, Джейсон спробував проаналізувати це нове відчуття. Воно свербіло і кудись вислизало коли він тягнувся по нього, тікаючи від нього. Що б це не було, воно почалось коли Накса говорив з доримом.

— Наксо, чи не міг би ти покликати сюди котрогось з собак? Я б хотів роздивитися зблизька.

Не піднімаючи голови від роботи, Накса присвиснув. Джейсон був впевнений, що свист не можливо було б почули поза хлівом. Тим не менш, за хвилю один з пирійських собак тихенько прошмигнув всередину. Мовець потер голову звіра, бурмочучи до нього, поки тварина пильно дивилась йому в очі.

Собака стривожився коли Накса вернувся до роботи з доримом. Принюхуючись обшукував стайню, відтак швидко подався до відчинених дверей. Джейсон покликав його.

Принаймні він хотів його покликати. В останню мить він не сказав нічого. Нічого вголос. Раптовим поштовхом він втримався не розтуляючи рота, а лиш покликав собаку думкою. Думаючи слова йди сюди, направляючи імпульс на тварину з усією силою і волею яку він коли-небудь використовував для маніпуляцій з костями. Зробивши це, він усвідомив, що вже довгий час він навіть не думав про можливість використання своїх екстрасенсорних навиків.

Собака зупинився і обернулася до нього.

Завагався, дивлячись на Наксу, а тоді підійшов до Джейсона.

Зблизька звір був страхітливим псом. Голі захисні пластини, крихітні з червоними контурами очі, і безліч слинявих зубів не надто вселяли довіру. Однак, Джейсон не боявся. Між людиною і твариною встановилось взаєморозуміння. Без усвідомленої думки, він простягнув руку і почухав собаці спину, там де, він знав де саме, свербіло.

— Не знав, шо ти мовець, — сказав Накса. Поки він за ними спостерігав в його голос вперше вплелась приязнь.

— До тепер я й сам не знав, — сказав Джейсон. Він подивився в очі тварині навпроти, почухав хребтасту й потворну спину і почав розуміти.

Мовці очевидно добре розвинули екстрасенсорні можливості, тепер це було очевидно. Не існує бар'єрів між расами чи інопланетними формами коли дві істоти діляться своїми емоціями. Спершу співчуття і не було б ніякої ненависті чи страху. Після такого відвертого спілкування. Мовці мабуть були тими, хто першим прорвали бар'єр ненависті на Пирі й навчилися жити з тубільною живністю. Решта могли б піти їх шляхом — це може пояснити, як сформувалась громада "корчувальників".

Тепер, коли він на цьому зосередився, Джейсон усвідомлював м'який потік думок довкола нього. Свідомість дорима співпадала з подібними потоками з тильної частини хліву. Не виходячи на вулицю, він знав, що далі в полі було більше великих звірів.

— Це все для мене нове, — сказав Джейсон. — Ти коли-небудь думав про це, Наксо? Як це – бути мовцем? Я про те, чи знаєш ти чому можеш підпорядковувати тварин, а иншим людям у цьому зовсім не щастить?

Думки такого штибу збентежили Наксу. Він провів пальцями густим волоссям і спохмурнів відповідаючи. "Ніґди про то не думав. Просто робив це. Просто справді добре вивчаєш звіра, тудий можеш вгадати, що він збираїсі робити. Це й усе."

Очевидно, Накса ніколи не думав про походження своєї здатності контролювати тварин. А якщо він не замислювався, то всі решта й поготів. У них для цього не було жодних підстав. Вони просто прийняли талант мовців як одну з життєвих істин.

Думки сповзалися докупи в його мозку немов складались шматки головоломки. Він казав Керку, що пирійська місцева природа вступила в бій проти людства, не підозрюючи чому. Що ж, він і досі не знав чому, однак він вже починав здогадуватись "як".

— Приблизно, як далеко ми від міста? — запитав Джейсон. — Знаєш скільки треба часу щоб туди дістатися доримом?

— Півдня туди, пів назад. Чому? Хцеш поїхати?

— Я не хочу у місто, не зараз. Та хотів би підійти до нього, — сказав йому Джейсон.

— Спитай, що скаже Рез, — відповів Накса.

* * * * *

Без жодних питань Рез миттєво дозволив. Вони осідлали і одразу вирушили, щоб вернутись завидна.

Вони їхали менш ніж годину перш ніж Джейсон відчув, що вони прямують у напрямку міста. З кожною хвилиною відчуття посилювалось. Накса теж його відчував, мовчки хвилюючись в сідлі. Вони мусили стримувати погладжуванням і заспокоюванням своїх коней, що ставали щораз полохливішими і невгамовнішими.

— Цього досить, — сказав Джейсон. Накса з вдячністю загальмував щоб спинитись.

Німа думка пульсувала Джейсоновим мозком сповняючи його. Він відчував її зусібіч, проте найсильніше спереду збоку невидимого міста. Накса і дорими реагували подібно, тривожно метушились, не усвідомлюючи причини.

Тепер було очевидно одне. Пирійські тварини були чутливими до парапсихічного випромінювання, ймовірно, рослин і нижчі форми життя теж. Можливо так вони спілкувалися, оскільки підпорядковувались людям, що мали сильний контроль над цим випромінюванням. А в цій ділянці було стільки парапсихічного випромінювання, скільки він зроду не відчував. Хоча його особистий талант психокінез — психічний контроль неживої матерії — він відчував більшість психічних явищ. Переглядаючи спортивні події він багато разів відчував одноголосу гармонію багатьох умів, що виражали спільну думку. Зараз він відчував щось схоже.

Лише страшенно відмінне. Натовп бурхливо радів якомусь успіху на полі чи стогнав з невдачі. Почуття пливли потоком й змінювалися з перебігом гри. Тут потік думки був нескінченний, сильний і моторошний. Його не легко було виразити словами. То була частково ненависть, частково страх... а вкупі знищення.

"ВБИТИ ВОРОГА" було найближче як Джейсон міг це висловити. Та це було більше цього. Нескінченний потік психічного насильства й смерті.

— Тепер давай повернемось, — сказав він, раптово пошарпаний і знеможений почуттями, яким він дозволив пройти крізь себе. Коли вони розпочали зворотний шлях він почав розуміти багато речей.

Його раптовий невимовний страх, коли пирійська тварина напала на нього першого ж дня на планеті. І його постійні кошмари, що ніколи повністю не припинялись, навіть з ліками. І те й инше було його реакцією на ненависть, спрямовану на місто. Хоча якимось чином досі він не відчував цієї хвилі безпосередньо на собі, її частина досягала його, спричинюючи сильну емоційну реакцію.

Рез спав, коли вони повернулися і Джейсон не зміг поговорити з ним до ранку. Незважаючи на втому від переходу, він не лягав до пізньої ночі, перебираючи в роздумах про всі денні знахідки. Чи міг він звірити Резу свої відкриття? Не зовсім. Якби він це зробив, то мав би пояснити важливість цих відкриттів і що він надумав цим скористатися. Ніщо, що допомогло б містянам, у кращому разі, не зворушило б Реза. Краще нічого йому не казати, поки він не проверне цю справу.